Забутий святий: Князь Володимир Великий між Сходом та Заходом [Олександр Филипчук] (pdf) читать онлайн

Олександр Филипчук

Забутий
Князь

святий

Володимир

між Сходом

та

Великий

Заходом

Серія «Золоті ворота»

LAURUS

«Золоті ворота»
Заснована в 2012 році

Серія

Випуск восьмий

Oleksandr

Fylypchuk

A

Forgotten Saint:
Prince Volodymyr the Great
between East and West

Kyiv
Laurus
2020

Олександр Филипчук

Забутий святий:
Князь Володимир Великий
між Сходом

та

Київ
Laurus
2020

Заходом

УДК 94(47О+477+495)"о8/іо"
Ф53
Серія

Ф53

заснована в 2012

році

Филипчук, Олександр.
Забутий святий: Князь Володимир Великий між Сходом та
Заходом; наукове видання, Київ : Лаурус, 2020.
584 с.: іл.,
табл.
(Серія «Золоті ворота», випуск 8)
—

—

ISBN 978-617-7313-50-1
ISBN 978-966-2449-40-2 (серія)
Чому візантійці воліли мовчати про хрещення князя Володимира
Великого? Шукаючи відповіді на це питання, автор кардинально
переглядає історію Русі цього часу. Вчений радикально переоцінює як
відносини князя з візантійськими імператорами, так і становище Русі в
середньовічній Європі. Спираючись на нові відкриття та дослідження, автор
пропонує повну ревізію історії Володимира Великого.

УДК 94(47О+477+495)"о8/ю"
Рекомендовано до друку Вченою радою
Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
(Протокол № 7 від 26 березня 2019 року)

Рецензенти
Олексій Петрович Толочко,
доктор історичних наук, член-кореспондент НАН України
Тетяна Леонідівна Вілкул,
доктор історичних наук, Інститут історії НАН України
Костянтин Цукерман,
доктор філософії, професор, College de France
Видано

за підтримки
Klym Memorial Endowment Fund
(Канадський інститут українських досліджень)

The Teodota and

ISBN 978-966-2449-40-2

Ivan

(серія)
ISBN 978-617-7313-50-1 (вип. 8)

© Видавництво «Laurus», 2020
© Олександр Филипчук, 2020

Зміст

Список скорочень

7

Таблиці

іо

Зауваги щодо цитат і перекладів

п

та подяки

13

Передмова

Вступ

17

1. Візантійське мовчання

51

2. Що сталося 989 року?

93

3. Візантійський світ

князя

4. Християнські міти

з

периферії Європи:
Бруно Кверфуртський

5.

169

253

Між Константинополем і Римом: незвичайна
історія

князя

Володимира Великого

341

6. Легенда Бандурі

411

Епілог

504

Бібліографія
Географічний
Іменний

511
покажчик

покажчик

Покажчик рукописів

557

560
579

Список скорочень

Повна

бібліографічна інформація про всі джерела
розділі Опубліковані джерела, секція Бібліографія.
БЛДР
ВВ
ВО
ВИД
ДГВЕМИ
ДРВМ

подана

Библиотека литературы Древней Руси.
Санкт-Петербург.
Византийский временник. Москва.
Византийские очерки. Москва.
Вспомогательные исторические дисциплины.
Санкт-Петербург.
Древнейшие государства Восточной Европы:
Материалы и исследования. Москва.
Древняя Русь. Вопросы медиевистики. Москва.

ЖМНП

Журнал Министерства Народного Просвещения.

ИОРЯС

Санкт-Петербург.
Известия отделения русского
словесности.

языка и

Санкт-Петербург.

ЗРВИ

Зборник Радова Византолошки Институт.

КСИА

Краткие

Белград.

сообщения Института

истории

материальной культуры АН СССР. Москва.
ПСРЛ

РА
РИБ

Полное

собрание русских летописей.
Санкт-Петербург, Москва.

Российская археология. Москва.

Русская историческая библиотека.
Санкт-Петербург.
7

в

Список СКОРОЧЕНЬ
СОРЯС

СР
ТОДРЛ

УІЖ
ЧтИОНЛ

АпВоІІ
Byz

вен
BHG
BMGS

Сборник отделения русского языка и словесности.
Санкт-Петербург.
Средневековая Русь. Москва.
Труды отдела древнерусской литературы.
Санкт-Петербург.
Український історичний журнал. Київ.
Чтения в историческом

обществе
Нестора-летописца. Київ.
Analecta Bollandiana. Bruxelles.

Byzantion:

revue

internationale des etudes

byzantines. Bruxelles.
Bulletin de Correspondance Hellenique. Paris.
Bibliotheca hagiographica Graeca. Bruxelles 19573.
Byzantine and Modern Greek Studies. Leeds,
Cambridge.

Byz. Archiv
Byz Forsch

Byzantinische Archiv. Leipzig, Berlin.
Byzantinische Forschungen: internationale Zeitschrift
für Byzantinistik. Amsterdam.

BSl

Byzantinoslavica: revue internationale des etudes
byzantines. Praha.

BZ

Byzantinische Zeitschrift. Munich.
Corpus Christianorum. Continuatio Medievalis.

ссем

Turnhout.
CCSG
CFHB
CSHB

Corpus Christianorum. Series Graeca. Turnhout.
Corpus Fontium Historiae Byzantinae.

DOP

Corpus Scriptorum Historiae Byzantinae.
Deutsches Archiv für Erforschung des Mittealters
Dumbarton Oaks Papers. Washington.

DOS

Dumbarton Oaks Studies.

HUS

Harvard Ukrainian Studies. Cambridge (Mass.).
fahrbuch der Österreichischen Byzantinistik.

DA

JOB
LMA
MGH

Washington.

Lexikon des Mittelalters
Epistolae Monumenta Germaniae Historica,
Epistolae.

MGH

ss

Monumenta

Germaniae Historica, Scriptores.
8

Список СКОРОЧЕНЬ
MPH
OCh
OChP
ODB

Monumenta Poloniae Historica
Orientalia Christiana. Roma.
Orientalia Christiana Periodica. Roma.

Oxford Dictionary ofByzantium, ed. А. P. Kazhdan,
New York 1991.

PG

Patrologiae

Cursus Completus, Series Graeca, ed.

J.-P. Migne, Paris 1856-1866.
PmbZ

Prosopographie der mittelbyzantinischen Zeit.
Berlin

PO

REB
RM
SBS
TLG

TM

—

New York 1998.

Patrologia

Orientalis. Paris.

Revue des etudes

byzantines. Paris.

Russia Medievalis. Munich.
Studies in Byzantine Sigillography. Berlin.
lingue Graecae. University of California.

Thesaurus

Travaux et Memoires. Paris.

Таблиці

1.
2.

3.

Володимир Великий і середньовічні автори.
Хронологія печенізької місії Бруно Кверфуртського.
Абетка для русів з «Легенди Бандурі».
Князь

Зауваги

щодо цитат і

перекладів

Усі переклади джерел, цитованих у роботі, якщо це

Щоб уникнути зайвих огріхів,
староруські тексти подано тут у спрощеній

спеціально не зазначено, належать мені.

старослов’янські та
ортографії. За першого цитування джерела я

зазначаю

ім’я

його твору, але далі віддаю перевагу загальній
автора
практиці, вказуючи лише ім’я автора. Коли йдеться про малознані
та назву

тексти, то завжди наводжу

Поруч

з цим я

роботі

я

як

ім’я автора,

так

загальноприйняті
українську форму імені

використовую

використовую

і назву твору.
скорочення. У цій
давньоруського

Володимир, а не дві церковнослов’янські Володімер та
Владімір, хоча останні й трапляються в джерелах. Аналізуючи
«Легенду Бандурі», де це можливо, я намагаюся передавати
назви термінів, місць так, як вони читаються в цьому творі. Я
надаю термінові Русь здебільшого політичного (державного) та
територіального значення, коли руси виступають тут як етнонім.
князя

—

—

конотацій, які
національних історіогравідбивають різноманітні
фій. В англомовній літературі цей термін відповідає назві Rus’,
Rus’ian. Неологізм
звідки й похідний від нього прикметник
Останнє дозволяє уникнути зайвих ідеологічних
комплекси

—

морфології української
термінами руси та руський,
хоча розумію, що вони далеко не ідеальні. Для того щоб
уникнути плутанини, усі форми імені русъ у середньовічних текстах

русьский

все ж мало

прийнятний

для

мови, тому завжди послуговуюся

залишаються

без змін у перекладах. Термін «староруський»

використовується

в

цій роботі

лише в культурному

її

значенні,

а не

Зауваги щодо цитат і перекладів
в

етнічному. Я не вважаю надто
Русь» (немов існувала в цей

«християнська

вдалим поняттям
час якась ще

інша Русь), тому

Володимира Великого як
завершення епохи «ранньої» Русі. Окрім цього, я традиційно
віддаю перевагу термінові «східноримський» до 640 р., однак після
використовую лише модерний конструкт «Візантія». Стосовно
всюди окреслюю врядування

князя

транслітерації з грецької, то я віддаю перевагу старому (а на час
написання цієї книги
уже новому) українському правопису,
—

Теодор замість Феодор і, відповідно, спатарокандидат
спафарокандидат.

звідки

замість

Передмова

Хоча ця

книга написана

та подяки

відносно

Чернівцях та Парижі впродовж осені 2017

швидко
—

(я

писав її в

зими 2020

рр.), сам

і складнішу історію. Ідея підготувати

проект має куди довшу

Володимира Великого

дослідження про
під час систематичної роботи
князя

нове

виникла в мене

над загадковим візантійським

«анонім Бандурі» чи «Легенда
навесні
2009 р. паризькі стародруки з
Бандурі». Переглядаючи
надзвичайно багатої колекції Наукової бібліотеки
Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, мені
текстом, відомим у

трапився
Саме

в

літературі

один із томів

як

Imperium orientale

Ансельма

Бандурі.

цьому виданні містився цей непевний текст, який одразу
Як це часто

буває, надовго цього захоплення
дисертації, присвяченої руським
найманцям та союзникам у Візантії, а згодом і підготування
роботи про русько-візантійські договори та окремої книги про ранні
відносини Візантії з русами, не залишили багато часу для
інтенсивних студій над «Легендою». Попри те, що деякі матеріали для
цієї роботи були зібрані взимку 2010 р. під час мого перебування
в тоді ще Центрі візантійської цивілізації Колеж де Франс,

ж захопив мене.

не вистачило. Написання

підготування нового дослідження довелося відкласти. Як
виявилося, надовго.

Тривалі роздуми і

пошуки навколо контексту появи

«Легенди» привели мене доволі несподівано до

історії
завдання

неймовірної
головне
Володимира Великого, виклад якої
цієї книги. Є певна іронія в тому, що «Легенда», яка так

князя

—

багато дала мені для того, щоб засумніватися
дум13

в

усталених

Передмова
ках та

та подяки

запронувати нові ідеї, отримала

врешті-решт

не так

місця цій книзі. Маю сподівання, що нове видання тексту
«Легенди» та її всебічне дослідження, що його я підготував
в

багато

поряд із цією книгою, побачить світ уже

їх

як

частину загального проекту,

незабаром. Розглядаючи

я все ж повинен зазначити:

ревізіоністська, тоді як інша (видання тексту
«Легенди» і дослідження) представляє традиційне текстологічне
ця книга

—

дослідження.
Мушу визнати, що імпульсом для підбиття підсумків
нової роботи послугувало, по-перше,

зробленого та початком
постійне

нагадування багатьох моїх

колег

і особливо деяких

студентів про необхідність швидкого завершення
анонсованого

було

не надто

дослідження. Слід зазначити,

вже неодноразово

останнє з мого

боку

обачним. По-друге, ювілейні заходи, присвячені

князеві Володимиру Великому, змусили

мене знову

роботи
підтримка мого проекту «Володимир
Святий у візантійській літературі» лабораторією UMR 8167 «Схід

продовжити

студії

над цим проектом. На цьому етапі

надзвичайно важливою виявилася

і Середземномор’я» Колеж де Франс (Orient et Mediterranee,

College
високої

Україні,

de France). Тривале стажування
науки

закладі,

забезпечене

в

цьому чудесному для

посольством

Франції

в

дозволило не лише наблизитися до

а й стимулювало мене загострити ті

реалізації проекту,
питання в дослідженні, які
б на маргінесі цієї роботи.

раніше в кращому разі залишилися
Дуже корисними для перечитання власних спостережень стали
ряд доповідей, оприлюднених на семінарах та конференціях,
зокрема і на

ювілейному симпозіумі «Русь

в

епоху Володимира»

(Київ, вересень 2015 р.), «Візантійська спадщина Русі-України»
(Київ, жовтень 2018 р.), конференції пам’яті Омеляна Пріцака
(Київ, травень 2019 р.)

та

інших.

Перші два розділи цієї роботи
перебуваючи в лабораторії «Схід і

я написав восени

2017 р.,

Середземномор’я» Колеж де

стало можливим завдяки стипендії уряду Франції.
Мушу висловити свою вдячність проф. Костянтинові
Цукерману за незмінну і великодушну підтримку впродовж усіх моїх

Франс, що

14

Передмова

та подяки

студій. Окрема вдячність проф. Венсанові Дерошу,
директорові лабораторії, за його зусилля щодо полегшення моєї роботи
у відділі рукописів Національної бібліотеки Франції. Тут для
мене виявилися дуже корисними поради д-ра Віри Ченцової та
д-ра Костянтина Веточнікова, які допомогли зорієнтуватись у
бібліографічних тонкощах. Подальша підтримка з боку
фундації «Будинок наук про людину» (Fondation Maison des sciences
de 1’homme) дозволила не лише істотно розширити мою
дослідницьку роботу в Парижі, але й безпосередньо перейти до
написання центрального сюжету книги. Також висловлюю

вдячність пані Александр! Дюперай з Maison des sciences
de Thomme, чия винахідливість дуже посприяла загальному
успіхові справи. На завершальному етапі роботи над цим
особливу

дослідженням

Канадський
інститут українських досліджень, люб’язно надавши окремий грант
(The Teodota and Ivan Klym Memorial Endowment Fund). Ця
мене великодушно винагородив

підтримка дозволила
написання

відволікатися

фінальних розділів цієї

За довгий

мені під

не

час

на

інші справи,

а

перейти до

книги.

час немало колег тою чи

іншою мірою сприяли

роботи: відправленням необхідної

книги,

порадами чи коментарями навколо доповідей або окремих частин
роботи.

Насамперед я

підтримка

якого

повинен згадати

багато

тут

проф.

Олексія Толочка,

означала для мене на всіх етапах моєї

Також я вдячний проф. Сергієві Темчину, д-рові Тетяні
Моніці Байт, д-рові Саві Міхєєву за надіслані
д-рові
Вілкул,
які
позбавили
мене тривоги повторити те, що вже
роботи,

роботи.

науці.
Усі, хто

зроблено в

мені, жодною мірою не відповідальні за
цієї роботи, але слід пам’ятати: усі її чесноти,
промахи
якщо такі, звісно, знайдуться, належать не лише авторові. Жодне
дослідження не можливе без сприйняття, допомоги та належної
допомагав

та вади

підтримки

з

боку

колег,

інституцій, фондів. Зокрема,

зовсім

не

зайвими виявилися мої заняття в бібліотеці Ігоря Шевченка в
Українському католицькому університеті у Львові. Я вдячний
д-рові Андрієві Яссіновському за забезпечення цього

стажуван15

Передмова
ня, яке надало

та подяки

моєму дослідженню дещо іншої перспективи, ніж

планувалося на перших порах. Не в останню чергу я дякую

керівництву факультету історії, політології та міжнародних
відносин в

особі проф. Олександра Добржанського

терпіння стосовно частої

за

проявлене

автора у стінах

відсутності
Чернівецького
національного університету імені Юрія Федьковича. Технічна
безпорадність автора виявилася б ще драматичнішою без
підтримки з боку Назара Христана, мого колишнього студента, а
нині вже кандидата історичних наук, який завжди приходив на
допомогу в потрібний час.
* * *

відчував підтримку своєї дружини Людмили та
доньки
робота стане для них слабкою втіхою,
бо надто часто я, перебуваючи з ними, був природно відсутній.
Мої борги перед ними важко виміряти, але тішу себе думкою,
Я

завжди

Анни. Звісно, ця

така

ж

безмежна і

моя

любов до

них.

Вступ

«Минуле

«...

найкращий

шлях

—

місце фантазії»
Гайден Байт

вперед це не повторення старих моделей,
а формулювання нових і чітких гіпотез»
—

Сюзан

29

жовтня

1393 р. патріярх Антоній

для візантійських
відправитися до

Москви,

інструкцію
послів, які повинні були незабаром

а вже

склав власну

потім до Новгорода. їхня місія видавалася

надзвичайно складною, адже
небагато-немало як «велику

Рейнольдс

належало

зробити

інспекцію» візантійських документів

на теренах

колишньої Русі. Детальна інструкція патріярха,

збережена серед
численних документів, відомих нині як «Патріярші грамоти»
або регістр Константинопольського патріярхату («священний
кодекс Великої Церкви») показує, якими обережними мали бути
посли (архієпископ витлеємський Михаїл та чиновник Алексій
Аарон) у своєму розслідуванні. Окрім розв’язання
довготривалої суперечки між суздальським архієпископом та
митрополитом за Нижній Новгород, на послів покладалося спеціальне

справжність візантійських документів.
фігурували як головні аргументи в руках чи то
митрополита, чи то суздальського архієпископа. Таке специфічне
завдання вимагало від послів не лише доброї кваліфікації, а й
обережності та особливого такту. Якщо вірити інструкції, все це
й було притаманне обраним послам. їхня «антикварна» місія
серйозно ускладнювалася іншим, а саме браком цих таки
документів у Константинополі. Як неоднозначно випливає зі слів
патріярха, мова йде навіть про відносно недавні імператорські
хрисовули, які були видані з різних оказій на Русь. Посли мали
завдання:

визначити

Саме останні

мороку ще з тим, що не було навіть копій тих документів,
справжність яких їм і слід було перевірити під час своєї напівдипло19

Вступ
матичної місії.

Парадоксально,

але

інструкція засвідчує сумну
документів, які

картину: ані старих, ані відносно недавніх
підлягали

«великій інспекції»

вже не

було.

Візантійські

Близько

вирішив

посли не

в

Константинополі

єдині, хто зіткнувся

з

на

кінець XIV ст.,

цією проблемою.

цього часу, один анонімний візантійський книжник

Володимира і
він
Схоже,
перший зіткнувся
навернення Володимира. Чому виникла

написати про хрещення

русів

навернення

зі стіною

руського

князя

на християнство.

мовчання про

ця стіна і що ховалося за нею?

Що

ж

зумів відшукати цей

пізній візантійський автор? Чому візантійці воліли
хрещення
питання

князя

—

мовчати

Володимира Великого? Спроба відповісти

про

на

ці

ця книга.

Ідея дослідження

ревізіоністське: усі завдання, які я
намітив, мають на меті не лише засумніватися в усталеній моделі
опису історії Володимира, але й пропонують її перегляд, що, як
на мене, краще пояснює факти, які оминалися або відкидалися
Це дослідження

—

не йдеться про її повний демонтаж. Ця модель
образу князя, його християнства і політики, взята фактично

раніше. Тут

цілковито з

розповіді літописця,

нині

непридатна. Тим читачам, які

відверто неповна і суттю
очікують побачити в цій книзі саме
вже

шкільної парти

образ величного
робіт. Тим паче, що
правителя Русі,
їх зовсім не бракує.1 Щоб розповісти іншу історію князя

такий знайомий їм мало не з

краще звернутися до інших

Володимира, яка,

сподіваюся, наприкінці цієї

книжки таки постане

перед читачем цілком ясно, не досить окреслити самі дослідницькі
питання. Тож на це

дослідження

покладено два завдання, з яких

Володимир Святий. Ярослав Мудрий. Київ, 1996; А. Ю. Кар¬
Владимир Святой. Москва, 20042; Н. И. Милютенко, Святой
равноапостольный великий князь Владимир и крещение Руси. Древнейшие письменные
источники. Санкт-Петербург, 2008.
1

Π. П. Толочко,

пов,

20

Вступ

проблему, а друге її розв’язати. Навколо
них і формується лінія наративу цієї роботи.
Ця книга аж ніяк не повноцінний нарис врядування
Володимира Великого, чи політична біографія, чи просто біографія
князя. Хоча потреба в написанні нової біографії князя нікуди
не зникла, а стала ще гострішою, завдання цього дослідження
набагато вужчі та обмежуються набором уже поставлених
—

питань.

—

представити

перше

Отже,

в

книзі марно шукати

врядування князя, особливо

економічного укладу
Це

ж

в

з кочовим

викладу

дохристиянський період, його сім’ї,

держави, політичних перетворень тощо.

стосується й інших сюжетів,

відносин

систематичного

мілітарної організації,
побудови міст і стягнення
що всі ці сюжети добре

як-то

світом або навіть

податків. Безумовно, це

не означає,

вивчені. Навпаки, наприклад, майже нічого

відомо про те,
стягувалися податки за князя Володимира, або хто ж була
остання

жінка князя, згадана, щоправда,

видав князь хоча

Перелік
що ті

чи

вже по

його

б одну зі своїх доньок заміж ще

можна продовжувати й

інші згадані важливі

цій роботі

не

такою

мірою,

далі,

але

смерті,

слід одразу

необхідно

чи

за свого життя.

аспекти та сюжети

якою це

як

ж

указати,

обговорено

в

для висвітлення

головної теми.

Декілька слів про хронологічні та географічні межі цього

вибір хронологічних меж для
завжди досить довільний. Певною мірою
тридцятип’ятилітнім правлінням князя

дослідження. Здається,
спеціального

етюду

визначаються
Володимира

Великого,

але не

я встановлюю

сам

тільки

988-989 рр.,

«візантійська» історія руського
моє

дослідження
кінцем XIV

вони

ним одним. Як

умовну нижню межу

коли, власне, й

бере

князя.

початок

Ще умовніша верхня

межа. А що

починається і завершується дещо

ретроспективно

—

—

початком XV ст., то

цей

час

і слід

вважати

його верхньою межею.

Стосовно

географії, то тут варто виокремити кілька
координат. За винятком другого розділу, де здебільшого розглянуто
події громадянської війни у Візантії, а також частково четвертого,
в якому викладено «місця пам’яті», пов’язані з Бруно Кверфурт21

Вступ

фокус вивчення зрідка виходить за межі власне теренів
З
Русі. огляду на це, географія дослідження тою чи іншою мірою
охоплює територію Русі та її сусідів за князювання Володимира
Великого. Проблемніша дослідницька «ментальна» географія.
ським,

Упродовж довгого часу держава Володимира у науковій
перспективі була викреслена з карти середньовічної Європи. Як
повелося здавна, її поміщали то до «візантійської спільноти», то
загалом відносили до гаданої
Або

ж ще

«сфери» візантійського

впливу.

інакше. Завдячуючи роздутому слов’янофільською

історіографією образові могутньої Русі, для неї взагалі залишали
«окрему» географію. Не важко помітити явну застарілість цих
географічних постулатів. Породжені ними стереотипи ще досі
зберігають свою силу. Останнє легко перевірити, переглянувши
недавні синтези, присвячені середньовічній Європі, географія
від часу холодної війни.
Загалом східноєвропейській медієвістиці як науці варто

яких, здається, досягла малого поступу

більше непокоїтися, ніж це вона

робить, автаркією Русі в модерних
студіях. Хоча останнім часом з’явилося кілька робіт (передусім
відзначимо праці Крістіана Рафенспергера), де місце Русі в
середньовічній Європі піддано досить сміливому переглядові.2
Судячи з доволі хитких критеріїв, обраних Рафенспергером
для цього перегляду, сумнівне те, що місце держави
Володимира в цій «ментальній» географії зазнає рішучих змін. Звідси,
використовуючи в цій книжці поняття Схід та Захід, я далекий від
Візантію за межі середньовічної Європи (як
багатьох
це трапляється
працях). Чудове окреслення цих
просторових понять, що провів Ігор Шевченко, позбавляє нас
потреби зупинятися на них тут детальніше.3

того, щоб

виносити
в

2

Christian Raffensperger, The Kingdom of Rus’, Past Imperfect (Kalamazoo,

2017).
3
Ігор Шевченко, Україна між Сходом і Заходом: Нариси з історії культури
до початку 18 століття. Львів, 20142, с. 2-4.

22

Вступ

Методи і перспективи
Важливо

вказати тут

на

ще

одну особливість

майже тотальне
дисципліни
неприйняття ідей, суджень, гіпотез, які руйнують або навіть
змінюють старі парадигми. Може здатися, що подібний опір
східноєвропейської медієвістики

данина

як

—

кожної наукової спільноти,

але тут явно

ні. Так

—

склалося

історично: фундаменти цієї дисципліни були міцно збудовані
ще задовго до становлення критичної історіографії як такої.
Переваги дисципліни, схоже, обертаються її недоліками: надто
складно викреслити

навіть,

як можна

з

неї

не

тільки застарілі судження,

бачити, відверті містифікації

Розвінчання кількох

таких

текстів, які

канонічними для дисципліни про

не

недавно і

сприймалося або

казусів. Один

готського топарха»

Святослава

інтерпретацією

—

фальсифікати.

вже встигли стати мало

Русь, відбулося відносно

з великим скрипом,

або взагалі

непоміченим.4 Останнє приводить до

залишалося навмисно

відвертих

чи

а й

з них стався з так званою

—

«Запискою про

гаданого візантійського тексту про

Хороброго або за іншою, популярнішою,
корсунський похід Володимира. Навіть після того, як

1971 р.

Ігор Шевченко навів неспростовні

«Записки» як

містифікації,

ще

докази щодо

що її написав видатний еллініст

Карл

цього тексту з «корпусу»

Бенедикт Газе, викреслення
свідчень про
Русь доби Володимира сталося тільки через... тридцять років.5
Ба більше, час від часу привид «Записки» все ще з’являється на

сторінках

наукових

праць.6

З одного

боку, цей

спротив

науко4 Як
приклад, див. А. П. Толочко, «История Российская» Василия
Татищева: источники и известия. Київ, Москва, 2005, висновки якої, хоч із спротивом, але все ж таки були прийняті. Натомість, іншу працю вченого (А. П.

редакція Правды Руской: происхождение текста. Київ, 2009),
революційну для дисципліни, продовжують ігнорувати.

Толочко, Краткая
не менш
5

Ihor Sevcenko, “The Date and Author of the So-Called Fragments of Toparcha

Gothicus”, DOP 25 (1971), pp. 115-188.
6

Останнє змусило Ігоря Медведева ще раз нагадати про підробки Карла
Бенедикта Газе, див. И. П. Медведев, «Новонайденный текст письма

Мак23

Вступ
вої спільноти можна пояснити тим, що спільне складне минуле

східноєвропейською медієвістикою. З іншого
ледь приглушений скепсис стосовно нових ідей та гіпотез, які
підривають усталені традиції вивчення, здається природним і
все ще тяжіє над

—

від того захисним станом дисципліни.

Наведу тут дещо віддалений приклад. Коли у 1870-х рр. молодий
і ще мало кому тоді відомий Євгеній Голубінський каменя на
камені

не залишив

перший

від літописної оповіді про хрещення Володимира,

«Истории русской церкви» аж надто довго
цензора.7 Вже після того, як книга врешті-решт,

том його

проходив схвалення

навіть у дещо згладженому вигляді, побачила світ, усе одно
знайшлося

немало незадоволених тим, як

Голубінський

зі свідченням літописця. Аналізуючи цю,
реакцію, одразу ж укажу на те, що під

так

обійшовся

би мовити, захисну

роботи над цієї книгою в
мене зростало відчуття розходження історії Володимира, описаної
в

численній літературі,

з

тією, якою

час

вона постає в джерелах.

Ризикуючи

тут зупинитися на цілком очевидних для читача

речах, все ж хотів би

відразу ж указати на неймовірно слабку
забезпеченість джерелами, яка тяжіє над усіма студіями над
історією Русі. Стосовно ж епохи Володимира, ця нестача інколи
виглядає просто гнітючою.

і

Здається, особливих рефлексій

з цього

було. Ймовірно, тому, що надто часто виходом
приводу
із цієї, без перебільшення, скрутної ситуації стало залучення
масиву пізніх джерел. Ними переважно були пізніші руські
літописи, як-то «Никонівський літопис», інформація яких широко
використовувалася як вірогідні свідчення про минуле Русі в час
християнізації. У зв’язку з чим можна раз за разом спостерігати
досить сумну картину, коли реконструкція політики чи
так

не

Володимира Великого ґрунтується здебільшого

сімейного життя князя

на

інформації,

взятій

з

пізнього джерела.

сима Катилианоса: еще одна подделка
с. 307-321,322-323
7 Е. Е.

видання

(додаток, що

Карла Бенедикта Газе», ВВ 66 (2007),
Ігор Шевченко).

написав

Голубинский, История русской
—

Москва, 1880).
24

церкви. Москва, 19973, Т. і. (перше

Вступ
По приклади не

треба далеко ходити. Скажімо, в дослідженні

Крістіана Рафенспергера, присвяченому матримоніальним
відносинам

Володимировичів,

«персонажів», узятих прямо

з

натрапляємо

якого

заходить Александр Назаренко, для

літопису»

подій

виявляються

на

цілу

низку

«Никонівського літопису».8 Ще далі

свідчення «Никонівського

цілком релевантними для реконструкції

навіть 970-х рр.9

Зрештою, «Никонівський літопис»

єдиний резервуар
пізніх свідчень, які користуються невиправданою довірою серед
дослідників. Інший
церковний «Устав» князя Володимира.
не

—

науковців, які спеціально чи побіжно писали про цей
пізній текст, були явно спрямовані на доведення автентичності цієї
«грамоти» князя. Врятувати від критики цей пізній фальсифікат
означало надто багато для дисципліни
набуття єдиного акта,

Зусилля

—

який належав князеві. А що
нас не

дійшло

від часу врядування Володимира

до

жодного акта чи грамоти, то саме в «Уставі»

вбачати, якщо вже не точну копію цього документа, то все
ж таки його безпосереднє ядро. Попри низку цікавих
спостережень навколо «Уставу», висловлених свого часу Сєрафімом Юшковим та Ярославом Щаповим, нічого не переконує нас у
воліли

давності цього пізнього тексту, який,
використовують для вивчення початків
Останнє

на жаль, так часто

церковної організації

на

Русі.10

методологічна хиба, популярна в
дисципліні. Як буде показано в цьому дослідженні, віддання
переваги пізнім джерелам над повідомленнями сучасників
—

не єдина

загалом системний характер, причини якого,

8

Raffensperger, Ties of Kinship:
(Cambridge, Mass. 2016).

Christian

Kyivan Rus’

мабуть,

має

не так

Genealogy and Dynastic Marriage in

9

А. В. Назаренко, Древняя Русь на международных путях:
междисциплинарные очерки культурных, торговых, политических связей ІХ-ХІІвв. Москва,
2001.
10

С. В. Юшков, «Устав кн. Владимира (историко-юридическое

исследование)», у кн.:

Серафим Владимирович Юшков, Труды

выдающихся юристов.

Москва, 1989, с. 71-336; Я. Н. Щапов, Княжеские уставы
Руси ХІ-ХІѴвв. Москва, 1972.
25

и церковь в

Древней

Вступ

просто назвати

відразу

ж.

Зауважена

мною

популярність

використання пізніх джерел веде нас до іншого

дисципліни, який можна розглядати як певний
середньовічних студіях загалом. Ідеться про надто
часте використання суто гіпотетичних чи реконструйованих на
«джерелознавчого» парадоксу

феномен
їхній

у

основі текстів, що нібито передували «Повісті времен-

же

літ», які й далі в дослідницьких наративах сприймаються
як цілком реальні літописи або хроніки. Ця захоплива «сводоманія», спричинена передовсім роботами Алексея Шахматова,
них

охопила

нині багатьох дослідників староруського літописання

й зовсім

не

йде

на спад.

здається, саме тепер

Навпаки,

спостерігаємо її піднесення.11 Можна сміливо констатувати, що
голоси критиків так і не були почуті.12 Результати цього виявилися
ще прикрішими, ніж гадалося: замість «Повісті временних літ»
у наукових працях часто

фігурують

маловловні гіпотетичні

конструкти. На їхньому фоні «Повість временних літ»

Схоже, подібна
тенденція у вивченні староруського літописання триватиме й надалі,

розглядається як, напевно, вторинний

але

її евристична порожнеча,

візантійських
в

книзі

я

студій,

як

текст.

показує куди більший досвід

має викликати

уникатиму цих

та деяких

яких, можливо, й додалося ще під
зводять на

манівці там,

де

історичного джерела. На мій

11

неабияку насторогу.

Отже,

інших гіпотетичних текстів,

час її написання. Вони часто

необхідна чіткіша визначеність
погляд, через це часто нівелюється

С. Μ. Михеев, Кто писал «Повесть временных лет»? Москва, 2011;

Т. В. Гимон, Историописание

раннесредневековой Англии и Древней Руси:
Сравнительное исследование. Москва, 2012; А. А. Гиппиус, «К реконструкции

древнейших этапов истории русского летописания», Древняя Русь и
средневековая Европа: возникновение государств: материалы

конференции. Москва,

2012, С. 41-50·
12

А. П. Толочко, Очерки начальной истории руси. Київ, Санкт-Петербург,
2015, с. 20-35. Див. болісну реакцію на критику ідей Шахматова, В. Г.
Вовина-Лебедева, «Угасший мир древнерусских летописей: взгляд сегодня»,
Российская история № 4 (2019), с. 5-10.
26

Вступ
вага багатьох наукових праць, автори яких загалом
демонструють високий

рівень викладу.13

роз’яснити й щодо висування гіпотез як таких
дослідженні. Слід одразу ж наголосити на тому, що
відкритість гіпотези не означає довільність або індульгенцію
вседозволеності. Я відкидаю те надмірне нанизування гіпотез, яке

Варто

також

у цьому

різних причин стало доволі популярним у східноєвропейській
медієвістиці. Безумовно, наука
це насамперед змагання
інтерпретацій джерел. Зважаючи на обмаль свідчень для епохи
з

—

Володимира Великого, гіпотеза
на

як така повинна

прямому повідомленні джерела. Але й

не

ґрунтуватися

слід забувати того,

матеріалами, а майже завжди
маємо справу з одиничним чи унікальним свідченням джерела.
Змінити щось аж ніяк не можна: на жаль, так буде завжди.
Історикові натомість залишається тільки право вибору: довіритися
чи, навпаки, відкинути повідомлення джерела. Безумовно, я
визнаю, що цей вибір апелює до критики джерела і має відверто
суб’єктивний характер. Останнє певною мірою може пояснити,
що ми оперуємо не масовими

чому медієвістика

залишається такою складною наукою.

Поточний

стан

Традиційно наукова праця

досліджень

має розпочатися

історіографічним оглядом, але в нашому випадку це означало

майже

б

включити

історики про Русь. Останнє, можливо,
й виглядало б доречним і необхідним (особливо якщо йшлося б
про винятково історіографічну працю), але я це явно не можу
тут зробити. На що є вагомі причини. Передовсім навернення
князя Володимира на християнство
тема, яка за кількістю
написаних масштабних монографій та нині вже майже
непроглядного для дослідника потоку робіт, давно відтіснила на другий
план вивчення усі інші аспекти діяльності подобника великааго
все те, що написали

—

13 Як
приклад, див. П. С.
военно-политическая элита

Руси

Стефанович, Бояре,

в Х-ХІ веках.

Москва,
27

отроки,

2012.

дружины:

Вступ

Константина.

Русь

епохи

Нехай

Цей надмірний історіографічний бум праць про

Володимира Великого

має й негативний складник.

читач не дивується цим словам.

Розмитість дисципліни,

студій (особливо гостро це відчувається в
Україні), дезінтеграція наукової спільноти приводить до сумних
наслідків, а саме: появи великої кількості робіт, які швидше є
згасання класичних

імітація дослідження, ніж саме дослідження. Заміна
повноцінного дослідження ремеслом компілятора, звісно, викликана
більшою кризою історичної науки і зумовлена проблемами
підготування істориків

як таких.

Тому переді

дилема: чи працювати з цими

їх зі

роботами,

свого поля зору. Без якихось вагань я

Тому далі читач

мною стояла певна
чи

взагалі вилучити

вибрав другий

знайде тих робіт, дискваліфікація котрих
особливо необхідна. Ба більше, я свідомо оминаю ряд відверто
варіант.

аматорських

робіт,

не

внесення

яких у

пропоновану

мною

доцільним. Мабуть, справедливо те, що
дискусію
кожен дослідник, якщо він, звісно, не захоче перетворити свою
не виглядає тут

роботу

справжній бібліографічний довідник, повинен чітко
критерії добору літератури, яку використовуватиме
праці.
в

визначити

у своїй

не

Все ж такі сумні обставини, властиві для ремесла історика,
повинні кидати тінь на вже зроблене, а зроблено чимало. Як

собаки і лісу», критичне вивчення постаті
князя, його держави та політики виявилося дуже неодномірним.

часто вчить «закон

досліджували аж надто часто, інші
чомусь
опинялися на маргінесі. Наприклад, лише за останні двадцять років
побачили світ уже три окремі книги і десятки статей про образ
князя Володимира Святославича, і пам’ять про нього упродовж
Одні

теми

—

Френсіс Батлер та Юкка Корпела
аналізували переважно функціювання пам’яті про князя в Новгороді
та Московській Русі, то Володимир Ричка зупинився також на
наступних віків. Якщо

особливостях

образу Володимира

в

ранньомодерній Україні.14

14
Jukka Korpela, Prince, Saint and Apostle: Prince Vladimir Svjatoslavic of Kiev,
his Posthumous Life, and the Religious Legitimization of the Russian Great Power

28

Вступ
На противагу цим важливим
князя в

літургійній

виглядає ситуація
становленням

пам’яті

з ще одними

роботам, досі жодної розвідки

так

і

не з’явилося.

популярними

сюжетами

культу св. Володимира, почитанням

«канонізації». З часу

про

Аналогічно

князя

—

і його

Владіміра Водова, Боріса
справжній шквал досліджень на цю тему не
вщухає, свідчення чому можна знайти в недавніх публікаціях.15
Від того наші знання про почитания св. Володимира не стали
визначенішими. Здається, куди менше підкреслювалася та
незручна обставина, що домонгольська Русь якраз не знає культу
святого Володимира.
Поступовий перехід історіографічних тенденцій до пошуку
індивіда та індивідуальності дався взнаки й у вивченні постаті
появи праць

Успенського, Анджея Поппе

низці своїх робіт Анджей Поппе, здається, найближче
підійшов до відкриття Володимира як індивіда.16 Попри

князя. У

немало

спірних деталей,

серед

них

опису сприйняття духовного стану

і надмірний психологізм
князя

його сучасниками після

хрещення, праця Поппе демонструє цілком відмінний
розгляду самої

проблеми

навернення князя

Хронологія і обставини хрещення,

а також

фокус
Володимира.

пошук

схованих чи

при(Wiesbaden, 2001); Francis Butler, Enlightener of Rus’: the Image of Vladimir
(Bloomington, 2002); В. Μ. Ричка, Святий
рівноапостольний князь Володимир Святий в історичній пам’яті. Київ, 2012.
15 Vladimir
Vodoff, “Pourquoi le prince Volodimer Svjatoslavic n’a-t-il pas ete
Sviatoslavovich across the Centuries

canonise?”, HUS XII—XIII (1988/1989), pp. 446-466; Б. А. Успенский, «Когда
был канонизирован князь Владимир Святославич?», у кн.: Б. А. Успенский,
Историко-филологические очерки. Москва, 2004, с. 69-121; Andrzej Poppe,
“The Sainthood of Vladimir the Great: Veneration in the Making”, у кн.: Andrzej

Poppe, Christian Russia

in the

Making, Variorum Collected Studies Series CS867
(Burlington, 2007), pp. 1-52; його ж, «Попытка Илариона прославить
Владимира святым», у кн.: Анджей Поппэ, Студити на Руси. Истоки и
начальная история Киево-Печерского монастиря, Ruthenica Suppiementum, 3. Київ,
2011, с. 125-139.
16

Анджей Поппэ, «Владимир Святой: У

прославления», Факты и знаки.

Исследования по

Успенского, Ф. Б. Успенского.

истоков церковного

семиотике истории, под ред. Б. А.

Москва, 2008, Вып. і,
29

с. 40-107.

Вступ

хованих

дослідників.17

мотивацій князя,

як

і

раніше, приваблюють

Раз за разом бачимо перечитання літописного наративу.

праці Доналда Островскі та
Алексея Гіппіуса.18 Після бурхливої дискусії, спровокованої роботою
Анджея Поппе, дещо притихли студії над політичним фоном
хрещення князя.19 Остання спроба, яка належить Алексові
Відзначимо тут лише недавні

Фельдману, навряд
стараннями

чи може вважатися

вдалою.20 Натомість,

Джонатана Шепарда активізувався порівняльний напрям

вивчення навернення

аналіз, проведений

руського князя.21 Природно, що подібний

на

дуже необхідний, але,

тлі широкої порівняльної перспективи,

на жаль, поки що не

цілком завершений.22

до вивчення

безпосереднього правління
Володимира, то, схоже, масштабні праці, присвячені боротьбі між
синами князя по його смерті, вбивству Бориса і Гліба,
останнім часом дещо відсунули вбік проблеми його політики.23 ТраПереходячи

17

Jonathan Shepard, “Some Remarks

on

the

Sources

for the Conversion

of Rus’”, у кн.: Le origini e lo sviluppo della cristianitä slavo-byzantina,
S. W. Swierkosz-Lenart (Roma, 1992), pp. 59-95.

a cura

di

18

Donald Ostrowski, “The Account of Volodimir’s Conversion in the Povest’
vremennykh let: A Chiasmus of Stories”, HUS 28 (2006), pp. 567-580; А. А.
Гиппиус, «До и после Начального свода: ранняя летописная история Руси
объект текстологической реконструкции», у кн.: Русь в ІХ-ХІвеках:
археологическая панорама, отв. ред. Н. А.

Макаров. Москва, Вологда, 2012,

с.

как

36-63.

Andrzej Poppe, “The Political Background to the Baptism of Rus’: ByzantineRussian Relations between 986-89”, DOP 30 (1976), pp. 195-244.
19

20

Alex Feldman, “How and Why Vladimir Besieged Cherson”, BSl 1-2 (2015),

pp. 145-170.
21

Jonathan Shepard, “Conversions and regimes compared: The Rus’ and
the Poles, ca. 1000”, у кн.: East Central and Eastern Europe in the Early Middle
Ages, edited by Florin Curta (Ann Arbor, 2005), pp. 254-282.
22

Christianization and the Rise of Christian Monarchy: Scandinavia, Central

Europe, and Rus',

c.

900-1200, ed. Nora Berend (Cambridge, 2007).

23 Святые
князья-мученики

Борис и Глеб, иссл. и подг. текстов Н. И. МилюСанкт-Петербург, 2006; С. Μ. Михеев, «Святополкъ аьде в Киевѣ по
отци»: Усобица 1015-1019 годов в древнерусских и скандинавских источниках.

тенко.

Москва, 2009.
30

Вступ

диційно

до уваги

науковців

потрапляють елементи

«внутрішньої» політики, як-от: появанових соціальних груп, соціальні
зміни і роль у
приділялося

них

знаходженню в
з цим

ніж,

урбанізації, етнокультурній еволюції

Києві «міста Володимира»

віддавалося

писалося про

то

князівської влади.24 Дещо більше

уваги процесам

належне й

політичний уклад

приміром,

про «монетну

слід відзначити

недавню

«реформам»

чи

як

та

такого.25 Поряд

князя.

Більше

систему за врядування князя,

революцію».26 Щодо останньої,
роботу Федора Андрощука,

вносить немало нового до цього, здавалося, вже

яка

заскорузлого

предмета.27

студії над початками
організації.
літературі
(зручно підсумованій у працях Герхарда Подскальскі та Софії
Сеник), одразу ж зазначу, що у світлі недавньої праці
Александра Назаренка, її значення безповоротно змінилося.28 У цьому
Дещо неоднозначними

церковної

виявилися

Не зупиняючись тут на детальній

24 Simon
Franklin, Jonathan Shepard, The emergence ofRus 750-1200 (LondonNew York, 1996); А. А. Горский, В. А. Кучкин, П. В. Лукин, П. С. Стефанович,
Древняя Русь: очерки политического и социального строя. Москва, 2008.

Козюба, «“Місто Володимира” у Києві: історична реальність чи
історіографічний міф?», у кн.: Стародавній Іскоростень і слов'янські гради,
за ред. О. П. Моці. Коростень, 2008. Т. і, с. 237-271; Д. Д. Ёлшин, «О
“монументальной архитектуре” Киева в X в.», у кн.: Диалог культур и народов
25 В. К.

средневековой Европы. К бо-летию со дня рождения Евгения Николаевича Носова,
за ред. А. Е. Мусина. Санкт-Петербург, 2010, с. 151-164.
26 А. В.
Назаренко, Древняя Русъ и славяне, ДГВЕМИ 2007 год. Москва, 2009,
с. 47-88.
27 Fedir
Androshchuk, Images
1035

of Power. Byzantium and Nordic Coinage

c. 995-

(Kyiv, Paris, 2016).

28

Герхард Подскальски, Христианство и богословская литература в
Руси (988-1237 гг.). Санкт-Петербург, 1996; Sophia Senyk, A History
of the Church in Ukraine, Orientalia Christiana Analecta, 243 (Rome, 1993), Vol. 1.
Киевской

The End of the Thirteenth Century; А. В. Назаренко, «О времени
учреждения Киевской митрополии (современное состояние проблемы)», у кн.: Русь
эпохи Владимира Великого: государство, церковь, культура (= Материалы
To

Международной научной конференции

в память тысячелетия кончины свя-

31

Вступ
контексті важлива є

хронологію

спроба

та порядок перших

Тємчіна знайти глибше

Олексія Толочка перечитати
київських митрополитів,

пояснення

конфліктів

а

Сергея

із

Константинополем.* * * 29

Більш панорамними
змінами.

студії над культурними
Окрім робіт, присвячених різним аспектам місії та
виявилися

християнізації (з-поміж інших виокремимо тут дослідження Ігоря
Шевченка та Сергея Іванова), відзначу праці Віктора Живова, де
порушено важливі

суспільства,

зазначено на

правління

князя

проблеми

ступеня «візантинізації» руського
Володимира Великого.30 Як уже

починаючи з часу

прикладі «Уставу»,

питання

писемності

за

особливо гострі. Здавалося, що сенсаційна знахідка

«новгородського кодексу», датованого його видавцями
початком XI ст., могла б додатково прояснити тут, але автентичність
її написів залишається проблемною.31 «Школа» Володимира все
ще

зберігає

свою

загадковість. Її

того равноапостольного князя

нове тлумачення, запропоно-

Владимира

и мученического

Бориса и Глеба, Москва, 14-16 октября 2015г.)
А. В. Назаренко. Москва, Вологда, 2017, с. 130-175.
князей

29 А. П.

Толочко, «Замечания

подвига

отв. ред. Н. А.

святых

Макаров,

о первых митрополитах киевских», у кн.:

Вертоград многоцветный. Сборник к 80-летию Бориса Николаевича
Флори. Москва, 2018, с. 73-90; С. Ю. Темчин, «Владимир Креститель как Иоанн
Предтеча в “Слове о законе и благодати” киевского митрополита Илариона», у кн.: У истоков и источников: на международных и междисциплинарных
путях. Юбилейный сборник в честь Александра Васильевича Назаренко. Москва-Санкт-Петербург, 2019, с. 416-427; його ж, «Общий элемент двух
рассказов о женах князя Владимира: византийской принцессе Анне и
полоцкой княжне Рогнеде», у кн.: Русь эпохи Владимира Великого: государство,
церковь, культура, с. 294-307.
30 Ihor Sevcenko,

missions seen from Byzantium”, HUS XII-XIII
С.
А.
Византийское миссионерство: можно ли
Иванов,
(1988/1989), pp. 7-27;
сделать из «варвара» христианина? Москва, 2003; В. Μ. Живов,

“Religious

«Особенности рецепции византийской культуры в Древней Руси», у кн.: Из истории
русской культуры. Москва, 2000. Т. і. Древняя Русь, с. 586-617; його ж,
История языка русской письменности: В 2 тт. Москва, 2017, Т. 2, с. 76-150.
31 А.

XI

в.

—

А. Зализняк, В. Л. Янин, «Новгородский кодекс первой четверти
древнейшая книга Руси», Вопросы языкознания № 5 (2001), с. 3-25.

32

Вступ

Ганніком і Гельмутом Кюйпертом, попри
позбавлене
оригінальність,
серйозних суперечностей.32
«зовнішній» політиці
Останні вповні властиві й іншій темі

ване

Крістіаном
не

—

князя.

Її вивчення,

яке досягло

десятиліття, відзначається
неоднозначністю.

немалої інтенсивності

явним

в останнє

дисбалансом і

Якщо про відносини Володимира зі скандинавськими

правителями маємо

фактично

Єлєни Мєльнікової,

робіт.33

десятки
в цьому

лише одну, але

то стосункам князя з

Не всі вони заслуговують

огляді. Інколи

дуже

добру

статтю

Візантією присвячені
на те,

щоб їх

згадати

складається враження, що

«русько-візантійські відносини» перетворилися на такий собі предмет,

доступний кожному. Тому відзначу лише ті праці, які
цікавих спостережень навколо стосунків Русі з
Візантією. До них належать роботи Петера Шрайнера, Саймона

який став

містять

немало

Франкліна, Джонатана Шепарда, Сергея Іванова, Ігоря

особливо Костянтина Цукермана, що заслуговують високої
похвали.34 На цьому фоні сплеску зацікавленості візантійською
Шевченка та

32

Christian Hannick, Helmut Keipert, “Die „Knabenlese” Vladimirs des

eine angelsächsisch-skandinavische Reminiszenz?”, Zeitschrift für
Slawische Philologie 66/1 (2009), pp. 3-60.

Heiligen

—

Мельникова, «Эпоха князя Владимира в древнеисландской
литературе», у кн.: Русь эпохи Владимира Великого: государство, церковь,
культура, с. 410-441. Зі старої літератури див. В. Г. Васильевский, Труды. СанктПетербург, 1909. Т. 2; Μ. В. Левченко, Очерки по истории
русско-византийских отношений. Москва, 1956; Г. Г. Литаврин, Византия, Болгария, Древняя
33 E. А.

Русь (IX начало XII в.). Санкт-Петербург, 2000. Стосовно
А. А. Роменский, Империя ромеев и «тавроскифы». Очерки
—

нових праць див.

русско-византийских отношений

последней четверти X в. Харків, 2017, де й компактно

зібрана

А. Ю. Виноградов, «Заметки о греческих

бібліографія;

древнерусских храмах»,

Вопросы эпиграфики 7/2 (2013),

с.

граффити

в

89-105.

34

Для зручності подаю колекції їхніх робіт, див. Peter Schreiner, Orbis Byzantinus: Byzanz und seine Nachbarn: gesammelte Aufsätze 1970-2011, Florilegi-

magistrorum historiae archaeologiaequ antiquitatis et Medii Aevi, 12 (Bucuresti, 2013); Jonathan Shepard, Emergent Elites and Byzantium in the Balkans and
East-Central Europe, Variorum Collected Studies Series, 953 (Farnham,
Rus
Burlington, 2011); Simon Franklin, Byzantium
Russia. Studies in The translation
um

—

—

of Christian culture, Variorum Collected Studies Series. CS 754 (Aidershot, 2002);

33

Вступ
політикою князя, явною аномалією виглядає

кількість робіт, присвячених зв’язкам

не

відносно скромна
із середньовічним

буде детальніше

Заходом.35 Про причини цього

Наразі

князя

йтися далі.

виокремлю цікаве дослідження Александра Назаренка,

найважливіша праця, що

написана на цю

тему.36 Попри

за

чи

останні двадцять

певну

років була
контроверсійність,

прихильність науковця до ряду складних і малопереконливих гіпотез на
кшталт системи міжнародних союзів у Х-ХІ ст., її цінність не
викликає жодного сумніву.
Оглядаючи історіографію, зауважу, що спірність і деяка спекулятивність завжди були супутниками у цьому вивченні. Так
чи інакше, час від часу це стимулювало нові витки
обговорення в літературі і тим самим живило інтерес до проблем, де
надзвичайна обмеженість джерел ніколи не була непереборним
бар’єром для студій. Минулі ювілеї добре посприяли підбиттю
певних підсумків історіографічної традиції та надали важливі
імпульси для нового осмислення почину князя та його значення
для сучасників.37

Ihor Sevcenko, Byzantium and the Slavs in letters and culture (Cambridge, Mass.,
Napoli, 1991).
35

Стара література переважно

вже втратила своє значення, див.

Nicolas

de Baumgarten, “Le dernier manage de Saint Vladimir”, Orientalin Christiana
Analecta 18/2 (1930), pp. 165-168; його ж, “Olaf Truggwason roi de Norvege
et ses relations avec Saint Vladimir de Russie”, Orientalin Christiana 24/1
(1931), PP· 5-37; його ж, Saint Vladimir et la conversion de la Russie, Orientalia
Christiana, 27/1 (Rome, 1932); Martin Jugie, “Les origines romaines de I’Eglise
russe”, EO 36 (1937), pp. 257-270; Теофіл Коструба, Нариси церковної історії
України Х-ХШ століття (Торонто, 1955). А нова, на жаль, не додала багато
до предмета, див. К. А. Костромин, Церковные связи Древней Руси с Западной
Европой (до середины XII в.). Страницы истории межконфессиональных

отношений (Saarbrücken, 2013).
36 А. В.
Назаренко, Древняя Русъ

на международных путях:
междисциплинарные очерки культурных, торговых, политических связей ІХ-ХІІ вв. Москва,
2001.

37

Proceedings of the International Congress Commemorating the Millennium
of Christianity in Rus-Ukraine, ed. Omeljan Pritsak, Ihor Sevcenko (= HUS 12-13,
34

Вступ

Підсумовуючи цей короткий історіографічний

огляд, мушу

констатувати, що кардинального переосмислення так і не

З одного

це прикро, бо

історіографічне оновлення
правителів, з якими
якщо вірити літописцеві, Володимир підтримував дружні
взаємини. Насамперед це стосується роботи Кетрін Голмс,
відбулося.

боку,

вже давно охопило

інших середньовічних

присвяченої імператорові Василію II,
лава

Урбанчика, присвяченої

перелік можна доповнити

й

а також

недавньої праці Пшемис-

Болеславові

Хороброму.38 Цей

дослідженням Сверрі Багге про Олава

Трюггвасона.39 З іншого боку, ймовірно, на щастя, бо інакше
написання цієї книги не мало б жодного змісту.

Джерела
Переходячи до

представлення джерел, одразу ж зазначу, що

їх більш чи менш детальний опис та
в

кожному

з

обговорення читач знайде
розділів. Враховуючи джерелознавчий фокус

цієї книги, деякі параграфи якої повністю присвячені
окремим середньовічним текстам, то нижче подаю лише
наповнення

корот1988-1989) (Cambridge, Mass. 1990); The Legacy of Saints Cyril and Methodius
to Kiev and Moscow:

Proceedings of the International Congress

on

the Millennium

of the Conversion of Rus’ to Christianity, ed. by Anthony-Emil Tachiaos
(Thessaloniki, 1992); Tausend Jahre Taufe Russlands. Russland in Europa: Beiträge
zum Interdisziplinären und Ökumenischen Symposium in Halle, 13-16. April 1988,
ed. by H. Goltz (Leipzig, 1993). Чергову ювілейну літературу див. Русь

эпохи

Владимира Великого: государство, церковь, культура (η. 28); Владимирский
сборник (= Материалы международных научных конференций «I и II СвятоВладимирские чтения»), Калининград 2016; Княжа доба: історія і культура,
за ред. В. Александровича. Львів, 2016. Вип. іо: Святий Володимир Великий
1015-2015.
38 Catherine
Holmes, Basil II and the Governance ofEmpire (976-1025), Oxford
Studies in Byzantium (Oxford, 2005); Przemyslaw Urbahczyk, Boleslaw Chrobry

—

lew ryczqcy (Τοπιή, 2017).
39

Sverre Bagge, “The Making of a Missionary King: The Medieval Accounts
of Olaf Tryggvason and the Conversion of Norway”, The Journal of English and
Germanic Philology 105/4 (2006), pp. 473-513.

35

Вступ
кий опис найважливіших джерел.

Це свідчення різних
середньовічних істориків і хроністів. Вони містять лакуни, чи прикрі
втрати, чи навіть помилки, але від цього їхнє значення не
змінюється. Саме вони наші основоположні свідчення для

правління князя, його життя і політики. У модерній
історіографії їх не надто жалували. Свідомо чи, можливо, й ні

вивчення довгого

вчені завжди мали спокусу представити альтернативу до цих

середньовічні історики і хроністи.
Нерідко ця альтернатива, по суті, оберталася залученням пізніх
і недостовірних текстів. Мабуть, проблема виникнення цього
свідчень,

яких надають

джерелознавчого парадоксу лежить на

історія

самій поверхні

студій:

Володимира Великого гнітюче і слабко забезпечена

князя

джерелами.
Історики не
свого Ейнгарда,

один раз

жалкували, що

в князя не

знайшлося

розповідь якого про життя правителя
нині, але справи виглядають ще гірше,

детальна

дуже пригодилася

ніж це уявлялося

б

нам

навіть не надто скептично налаштованим

дослідникам. Схоже, цей вкрай гіпотетичний історик

чи хроніст
спільноти.
Звідси,
здавалося,
наукової
проста
уяві
в
розмістити джерела
джерелознавча процедура
хронологічній послідовності
набуває тут зайвої гостроти. Її причина

живе лише в

—

—

криється в тому, на чому довгий час воліли прямо не акцентувати:
«Повість временних літ»

Великого містяться
вів правління
його смерті.
з

князя

в

—

повідомлення якої про Володимира

основі всіх без винятку наукових нарати-

—

написана

Будь-які спроби

пізнішої перспективи

науковців. Одні

з них

майже

на

нагадати про

викликали

цей погляд літописця

відверте

воліли зовсім

століття пізніше від

занепокоєння серед

не зважати на цю

бо дотримувалися вислову Андрея Сахарова,

претензією
афоризм: «Руська історія повинна писатися на основі
руських джерел». Інші відчайдушно намагалися знайти вихід із цієї
обставину,

з

на

скрутної ситуації, щоб
про

князя

так урятувати

Володимира від

критики.

літописні повідомлення

Результатом

цього стала

цілого переліку гіпотез, в основі яких лежить ідея про
літопис, хроніку або історичні замітки, які нібито велися за
поява

кня36

Вступ
зювання

Володимира. Дарма

що

науковці по-різному уявляли
були майже одностайні в

жанр цього загадкового твору, вони

одному: у складі «ПВЛ» до

дійшов

нас

якщо не весь текст цього

гіпотетичного джерела, то вже напевне його

Деякі

з цих

У давнішій

гіпотетичних

літературі

фрагменти.
конструкцій здобули популярність.
побачити переважно «літопис

можна

996 р.» (вважалося, що місцем його

церква),

написання

була Десятинна

«Сказання про руських князів» (кінець X ст.) або дещо

пізніше «Сказання про поширення християнства на

Русі».40 На
конструктів зросла. До них
А. А. Гіппіусом «Давнє сказання»,

сьогодні кількість цих гаданих
належить запропоноване недавно

створення якого, на думку науковця, припадає на князювання

реконструйоване Костянтином
Цукерманом «Сказання», датоване ним 1015/1016 р.42 Не слід тут
забувати й «Древнейший свод» Алексея Шахматова.43 Хоча
Шахматов датував його 1039 р., усе ж його ідея залишається
незмінною: скоротити гігантську дистанцію, яка відділяє «ПВЛ» від
часу Володимира. Недавня книжка Олексія Толочка звільняє нас
Володимира.41

від потреби

Також вкажу на

детально зупинятися на всіх цих гіпотезах.44

Зазначу лише, що всі вони мають одну
наполягаючи на

існуванні подібного

спільну

тексту,

ваду. Зокрема,

як пояснити

тоді

Тихомиров, «Начало русской историографии», у кн.: Μ. Н.
Русское летописание. Москва, 1979, с. 46-65; Д. С. Лихачев, Русские
летописи и их культурно-историческое значение. Москва, Ленинград, 1947,
с. 58-70.
разю40 Μ. Н.

Тихомиров,

41 А. А.

Гиппиус, «До и после Начального свода: ранняя летописная
Руси как объект текстологической реконструкции», у кн.: Русь в IXXIвеках: археологическая панорама, отв. ред. Н. А. Макаров. Москва, Вологда,
2012, с. 55.
история

42 К.

Цукерман, «Наблюдения над сложением древнейших источников
Борисо-глебский сборник (= Collectanea Borisoglebica) (Paris,

летописи», у кн.:

2009),

Вып. і, с. 183-305.

43 А. А.
Шахматов, Разыскания о

Санкт-Петербург, 1908,
44 А. П.

древнейших русских

летописных

с. 530.

Толочко, Очерки начальной истории руси,
37

с. 20-33.

сводах.

Вступ

відсутність літописних повідомлень про діяння Володимира
після 990-х рр.? Хоч би як виглядав цей гіпотетичний текст,

чу

вкрай неймовірно те, що його автор (якого уявляють

князя!) нічого не знав про 18 років із правління князя.
брак повідомлень цього гіпотетичного джерела однією

сучасником

Пояснити

лише «оптичною оманою» не

випадає.45 Звідси

аномалія: автор «Сказання» (який
по

смерті князя) дуже

Гліба,

детально

пише

постає очевидна

свій твір

лише через

рік

оповідає про вбивство Бориса і

але не має чим заповнити другу

частину правління

майстерності викладу Костянтином
гіпотези
«Сказання»
1015/1016 р., усе ж ідея про
про
Цукерманом
ведення літопису, особливо в останні роки князювання

Володимира. Віддаючи

Володимира, не видається

належне

мені переконливою.

Окрім здогадів про «Сказання», або «Давнє сказання»,

спроби наблизитися до знаходження цього
літопису князя Володимира. Безпосереднє джерело
«Пам’ять і похвала» Якова Мніха.46 Саме в
пошуків

робилися й інші
гіпотетичного
цих

—

замітках» про Володимира з цієї доволі нескладної
пізньої компіляції цілий ряд дослідників виводили записи мало
не з часів життя князя.47 Якщо під впливом критики

«історичних

боку Сєргєя Богуславського) слава Якова Мніха «першого
руського письменника», врешті-решт минула, то в «історичних
(насамперед з

45 К.

—

Цукерман, «Наблюдения

над сложением

древнейших источников

летописи», с. 197.
46 А. А.

Зимин, «Память и похвала Иакова Мниха и Житие князя
древнейшему списку», КСИС1963. Вып. 37, с. 66-75; Н. И. Милютенко,
Святой равноапостольный князь Владимир, с. 417-434 (видання тексту).

Владимира по

47
Andrzej Poppe, “The Political Background to the Baptism of Rus’: ByzantineRussian Relations between 986-89”, pp. 241; А. В. Назаренко, Древняя Русъ на

международных

путях: междисциплинарные очерки культурных, торговых,
политических связей ІХ-ХІІ ее., с.
Останнє давно увійшло до спеці¬

альних довідників, див. Я. Н. Щапов, «Пам’ять и похвала князю Владимиру
Святославичу Иакова Мниха и Похвала княгине Ольге», у кн.: Письменные
памятники истории Древней Руси. Летописи. Повести. Хождения. Поучения.
Жития. Послания: Аннотированый каталог-справочник, под ред. Я. Н.
Щапова. Санкт-Петербург, 2003, с. 181-185.

38

Вступ
замітках» й надалі вбачають давній текст.48 Іншими словами,
той таки гіпотетичний «літопис», створення якого припускалося

врядування Володимира Великого.49 Недавно

за

запропонував модифікацію цієї гіпотези. Згідно

Тімофєй Гімон
з оригінальним

дослідника, гіпотетичний текст (науковець називає
його «царський напис») був джерелом цих «історичних заміток»
з «Пам’яті і похвали».50 Однак куди ймовірніше за ці малопереконливі здогади є те, що автор «Пам’яті і похвали» черпав свою
здогадом

інформацію

з

«ПВЛ»,

а не

навпаки.51 Очевидно, слід облишити

ідей про гіпотетичний літопис
Можна
сміливо
Володимира.
констатувати: надто мало
свідчить про його можливе існування, зате надто багато ризиків
від використання таких фантомів.
Окресливши ці безнадійні пошуки втрачених текстів,
коло

здогадів

та

помилкових

князя

напрочуд запитуваних у дисципліні, перейду

безпосередньо до «ПВЛ».

Упродовж тривалого часу думки дослідників були направлені
пошук у
чи

роботі літописця

інших праць,

«Початкового».52 Панацеєю для цих

чи то

на

«Давнього своду»,

реконструкцій

слугував

«Новгородський перший літопис», читанню якого часто
відда48 С. А.

Бугославский, «К литературной истории “Памяти и похвалы”
Владимиру», ИОРЯС 29 (1925), с. 105-159. З останніх спроб див. Т. В.
мон, «Исторические заметки из “Памяти и похвалы” Иакова Мниха и
князю

Ги-

зарождение древнерусского историописания», у кн.: У истоков и источников:
на международных и междисциплинарных путях. Юбилейный сборник в честь
Александра Васильевича Назаренко. Москва-Санкт-Петербург, 2019, с. 73-89.

49 А. В.
Назаренко, «Достоверные годовые даты в раннем летописании
и их значение для изучения древнерусской

2013

год.

50 Т. В.

Москва, 2016,

с.

историографии», ДГВЕМИ

629-633.

Гимон, «Князь Владимир
с. 216-240.

и письменность»,

ДГВЕМИ 2017-2018 гг.,

Москва, 2019,
51 С. А.

Бугославский, «К литературной

истории “Памяти и похвалы”

князю Владимиру», с. 136-140. Також див. А. П. Толочко, Очерки начальной
истории руси, с. 37-38.
52

Критика такого

підходу

залишається

дуже

непопулярною

серед

дослідників староруських літописів, див. Donald Ostrowski, “The Nacal’nyj Svod
Theory and the Povest’ Vremennyx Let”, Russian Linguistics 31 (2007), pp. 269-308.
39

Вступ

«ПВЛ», зокрема й
Володимира. Завданням цих складних і

для опису князювання

вали перевагу перед

міри
набув і що
втратив текст літописця з плином часу. Мушу відразу ж вказати,
що я своєю книгою в цих дискусіях участі не беру, а сам довгий
надмірних

текстологічних процедур

спір, схоже,

може придатися

було з’ясувати

нині

лише

історіографічної думки.53 В цьому дослідженні
часто
в

фантазійні конструкції,

до певної

а

беру

те, що

дослідникам
ці гіпотетичні

я оминаю

текст

та

«ПВЛ» у тому вигляді,

якому він дійшов до нас.54 Це повертає нас до питання

переоцінення повідомлень літописця про врядування і

образ князя
середньовічних хронік,
Володимира.
столітня віддаленість не повинна бути експліцитною
причиною недовіри чи гіперкритики. Звісно, слова літописця зовсім
не треба відкидати, але варто пам’ятати: вони належать своєму
Як переконують немало

часові. До певної міри
того, як

усні історії

вони залишаються важливим джерелом

про князя перейшли

традицію. Слова літописця справили

історіографічний образ

пізнішу писемну
неймовірний вплив на весь

князя. Можна

літописний наратив наперед

в

бути

визначив

впевненим в одному:

головні віхи його опису

усі вони фактично науковий переказ слів
літописця. Мабуть, так буде й надалі. Утім з помітним винятком:
в

модерних працях:

місце повідомлень «ПВЛ» у «корпусі» середньовічних свідчень
про Володимира слід змінити. Зокрема, зі свідчень сучасників їх
слід перемістити туди, де

їм і належить

років пізніше.
Перечитуючи староруські джерела,

написаної

бути,

а саме до

хроніки,

на сто

доходимо невтішного

висновку: найближчим до часу князювання

Володимира

зали53
Див. переконливе нове дослідження, Т. Л. Вілкул, Літопис і хронограф.
Студії з домонгольського київського літописання. Київ, 2015.
54
Лаврентьевская летопись, под. ред. Е. Ф. Карского, ПСРЛ, і. Москва, 19974;
Ипатьевская летопись, под ред. А. А. Шахматова, ПСРЛ, 2. Москва, 20012.
Паралельне зіставлення цих та інших списків «ПВЛ» див. The Povest’vremennykh

let: An

Interlinear Collation and Paradosis, ed. Donald Ostrowski, 3 vols., Harvard

Library of Early Ukrainian Literature. Texts, Vol. X/1-3 (Cambridge, Mass., 2003).
40

Вступ

благодать» Іларіона, написане
років від смерті князя.55 Усі інші

шається «Слово про закон і
щонайменше через тридцять

староруські тексти присвячені князеві, насамперед «Житіє св.
Володимира», «Пам’ять і похвала» та ін., складені набагато пізніше.56
Це

стосується й

ж

тих

творів,

де зазвичай пропонували вбачати

Володимира, або
популярні пізні компіляції.57

давнє ядро, як-от уже згаданий вище «Устав»

інші

значно менш

Далі

дуже коротко зупинимося на візантійських

Через те що всіх їх я детально розглянув у відповідному
місці цієї роботи, то тут розміщу їх лише в хронологічній
відповідності. Цей перелік розпочинається твором сучасника
«Легендою
«Історії» Лева Диякона, а завершується

джерелах.

—

—

Бандурі»

—

єдиним обсяговим візантійським текстом про хрещення

Володимира, походження і час написання якого ще треба
встановити. Бувши очевидцем подій, Лев Диякон писав свою
«Історію» близько 995 р., не згадував імені руського князя, хоча
мав для цього не одну

працюючи над

«Хронографією»

потім близько 1073 р.)
55 А.

Μ.

нагоду.58 Аналогічно, Михаїл

Молдован, «Слово

К. К. Акентьев, «“Слово

Древнейшая версия

в

оминав

різний

час

(спершу

в

Пселл

1050-х,

покійного руського правителя.59

о законе и

благодати» Илариона. Київ, 1984;

благодати” Илариона Киевского:
Син. 591», Byzantinorossica 3 (2005), с. 116-151.

о законе и

по списку ГИМ

56 А. А.

Шахматов, Житие князя Владимира: текстологическое
древнерусских источников ХІ-ХѴІ вв. Санкт-Петербург, 2014. Як приклад,
Алексей Шахматов підозрював про існування «давнього» агіографічного
тексту про князя. Інколи це приводить до створення фантому на кшталт
исследование

«Древнейшого» житія Володимира, сліди

якого залишаються такими

ефемерними, як і вже згаданих «втрачених» текстів.
57

їх огляд, щоправда, доволі невпорядкований, див. А. И. Соболевский,
«Памятники древнерусской литературы, посвященные Владимиру св.»,
ЧтИОНЛ 1888. Кн. 2, с. 7-68; Н. И. Милютенко, Святой равноапостольный
князь

Владимир,

с. 411-512.

58 Leonis Diaconi

Caloensis, Historiae Libri Decern, ed. С. B. Hase, CSHB (Bonn,

1829).
59 Michaelis
Pselli, Chronographia, ed. Diether Reinsch, Millennium-Studien/
Millennium Studies, 51 (Berlin, Boston, 2014).

41

Вступ

Про Володимира згадають пізніші візантійські історики. Йоан
Скілиця, праця якого становить одне з найважливіших джерел,
пише

уперше

про

князя у

візантійській

Скілиця завершив свій наратив

літературі.60

раніше 1090-х рр.,
тоді ж, коли, ймовірно, староруський літописець почав
описувати історію князя Володимира. «Огляд історії» Скілиці
праця, з якої черпали інформацію й пізніші візантійські історики.
Серед них передусім слід згадати Йоана Зонару. Пишучи свою
роботу близько 1118 р., він додав небагато від себе стосовно
Примітно те, що

не

—

звісток про

Володимира.61 Це

ж

стосується й творів

Георгія

Ке-

дрена і Михаїла Гліки.62 Мають значення й пізніша
візантійська

історіографія

XIV

ст.

Наприклад, у роботі Никифора Гридискусії навколо титулу руського

гори можна знайти натяк на
князя,

а

в

Никифора

Калліста знаходимо повідомлення про

митрополита.63 Окрім власне історій та
хронік, у цьому дослідженні використовуються й інші важливі
візантійські джерела: епіграми, антилатинські трактати, списки
митрополій, різні «історичні замітки» грецьких рукописів,
першого руського

мініатюри

з цих же

рукописів

та

ін.

Декілька слів про іншу умовну групу

З-поміж

—

східні джерела.

«Всесвітню
роботи сучасників
Ях’ї
та
ібн
Степаноса
Саїда ал-Антакі,
історію»
Таронеці
«Історію»
як
більше
Ях’я
Антіохійський.
Степанос
відомого
Якщо
Таронеці
написав свою роботу близько 1004/1005 р., то час написання
«Історії» Ях’ї встановити набагато важче. А що наратив Ях’ї
них виокремлю

—

обри60
loannis Scylitzae, Synopsis Historiarum, ed. Hans Thum, CFHB, 5 (Berlin,
New York, 1973).
61

loannis Zonarae, Annales, ed. Μ. Pinder, CSHB, 2 vols. (Bonn, 1841); loannis
Zonarae, Epitomae Historiarum Libri XIII-XVIII, ed. Theodor Büttner-Wobst,
CSHB (Bonn, 1897).
62

Georgius Cedrenus loannis Scylitzae opera, ed. Immanuel Bekker (Bonn,
1838); Michaelis Glycae, Annales, ed. Immanuel Bekker, CSHB (Bonn, 1836).
63
Nicephorae Gregorae, Historiae Byzantinae libri postremi, ed. Immanuel
Bekkerus, CSHB (Bonnae, 1855), III; Nicephori Callisti Xanthopuli,Ecdesiasticae
historiae libri XVIII, ed. J.-P. Migne, PG146 (1865).

42

Вступ

врядуванні імператора Романа III (1028-1034), а сам
лікар помер у юбо-х рр., то, ймовірно, час його
праці над «Історією» припадав на 1030-1050 рр.64 Як очевидець
подій, Степанос Таронеці писав про воїнів Володимира, але інші
його свідчення (насамперед про порфірородну Анну) поки не

вається на

антіохійський

знайшли задовільного пояснення.65 Натомість,
руського князя надавали куди

Слушно

вказували на

більшого

словам Ях’ї про

значення в

хронологічну точність

звісток

з

літературі.
праці Ях’ї,

але не зауважували того, що саме пасаж про хрещення князя

якнайгірше підходить під цю характеристику. Поряд з цим,
нечасто підкреслювали ту обставину (можливо, через усе ще
обмаль досліджень, присвячених «Історії»), що Ях’я писав свій
текст щонайменше через двадцять років по смерті Володимира
(у 1014/1015 р. він лише перебрався до Візантії, втікши з Каїру до
певне узагальнення ним процесу
Антіохії), а звідси
християнізації Русі.66 Мають значення й праці пізніших арабських
авторів, для яких робота Ях’ї слугувала важливим джерелом. Серед
них й ібн ал-Атір (1160-1234), який у своєму «Тарих ал-Камиль»
під 375/985-986 рр. конструює іншу роль Володимира в
—

громадянській війні у Візантії.67 Своєрідне місце займають оповіді

ал-Ауфі про
русів. За влучним

арабських істориків ал-Марвазі
подальше навернення на іслам

Вольфа Бейліса,

64 В. Р.

вони

та

«параісторичні»,

але

від

хрещення і
висловом

того не стають менш

Розен, Император Василий Болгаробойца: Извлечения

из

Санкт-Петербург, 1883 (= Записки Императорской
Академии наук, 44); Yahya ibn Sa’id al-Antaki, Histoire, ed. and trans. Ignatii
Kratchkovsky, Aleksandr Vasiliev, PO 18 (1924), pp. 699-832, PO 23 (1932),
pp. 349-520.
65 The Universal
History of Step’anos Taronec’i, trans. Tim Greenwood, Oxford
Studies in Byzantium (Oxford, 2017).
летописи Яхьи Антиохийского

66

Розен, Император Василий Болгаробойца: Извлечения
Антиохийского, с. 9-20.

В. P.

Яхьи
67

из летописи

William Е. Watson, “Ibn al-Athir’s Accounts of the Rüs: A Commentary and
Translation”, Canadian/American Slavic Studies 35 (2001), pp. 423-438.

43

Вступ

унікальними звістками арабської історичної традиції.68 Попри
псевдоісторичність цих повідомлень, важливо те, що у «Природі
тварин» ал-Марвазі та «Збірнику анекдотів та зібрання чудових
оповідей» Мухамеда ал-Ауфі збереглася форма імені руського
князя
«буладмир» (яку ал-Марвазі та ал-Ауфі помилково
—

приймали за титул

правителя).69

Поглянемо побіжно на ще одну групу

—

скандинавських

саг, поезії

(інформація
скальдів, рунічні
написи) лише зрідка і дуже вибірково проаналізовано в цій роботі,
тому їхній огляд не видається тут доречним, за винятком
розповіді про хрещення Володимира Олавом Трюггвасоном, яка
дійшла до нас у двох редакціях: «Сага про Олава Трюггвасо-

джерел. Останні

Одда і «Велика

на» монаха

сага

про Олава Трюггвасона».70 Як

справедливо зауважила Єлєна Мєльнікова,

вірогідно свідчити лише

68

про одне: хрещення

розповідь може
Русі відбулося в час

Про їхню традицію вивчення, переважно без фокусу

хрещення Русі,

див. В. Μ. Бейлис, «К оценке сведений

на проблемі
арабських авторов

о религии древних славян и русов», у кн.: Восточные источники по

народов Юго-Восточной и Центральной Европы. Москва, 1974. Т. III,
85-87; А. П. Новосельцев, «Восток в борьбе за религиозное влияние на
Руси», у кн.: Введение христианства на Руси. Москва, 1987, с. 68-70; Т. Μ.
Калинина, «Восточные источники о принятии христианства на Руси», у кн.:
Внешняя политика Древней Руси: юбилейные чтения, посвященные 70-летию
истории
с.

со

дня рождения члена-корреспондента АН СССР В. Т. Пашуто. Москва, 1988,

роботи ал-Марвазі див. Vladimir Minorsky, Sharafal-Zaman
China, the Turks and India (London, 1942). Про ал-Ауфі див.
В. В. Бартольд, Новое мусульманское известие о русских, у кн.: В. В.
Бартольд, Сочинения. Т. П/ι, с. 805-809.
с. 3і~33· Стосовно

Tahir Marvazi

on

69 И. Г.
авторов

Коновалова, «Избирательность памяти: рассказ мусульманских
“о принятии русами ислама”», у кн.: Образы прошлого и коллективная

идентичность

в

Европе до

начала Нового времени, отв. ред. Л. П. Репина.

Москва, 2003, с. 321-334.
70 Oddr

Snorrason, The saga ofOlafTryggvason,

trans. T. Μ. Anderson

London, 2003); The saga of King Olaf Tryggwason who reigned
995 to AD. 1000 (London, 1895).
44

over

(Ithaca,
Norway A. D.

Вступ

Володимира і пов’язане
виникнення

якої

з

його ім’ям.71

залежало

від

Легендарність оповіді,
пізнішої історії

становлення

про місію Олава Трюггвасона, змусила сумніватися

Стурлуссона,

що не дав себе

байками і

середньовічними

не

надійне джерело

лая

Баумгартена

вже

Сноррі

такими

вніс їх до своєї праці.72 Однак звістки «Саги

про Олава Трюггвасона»
як

обманути

для

свого часу широко

використовували

реконструкцій. Наприклад,

вони становили один

із

вагомих

для Ніко-

доказів

Володимира.73 Такий
оптимістичний погляд на надійність «Саги про Олава Трюггвасона»
історичного джерела слід облишити.
«католицького» навернення князя

як

Перейду до окреслення тієї групи джерел, яким приділено чи
в цій праці. Мова йде про
західноєвропейські (латинські) джерела. Важливо те, що саме

не

найбільше місця

найраніші, прижиттєві повідомлення

вони дають нам

про Володимира, які

були запитувані, або були помилково
інтерпретовані. Передовсім це стосується «Листа до короля Гайнріха II»
довгий час або не

Бруно

Кверфуртського,

розмовляв із

єдиного

середньовічного

князем та залишив досить

автора, який

детальну оповідь про

інформація «Листа»
надзвичайно слабо використовувалася в дослідженнях,
присвячених Володимирові. Окрім писань самого Бруно і повідомлень
хронік про нього, нас цікавить передусім комплекс латинських
текстів (хронік, агіографії, послання), де йдеться про
нього. Можна лише подивуватися тому, що

хрещення руського правителя. Час їх написання не виходить за межі
1030-х рр.

Отже,

найраніші

на

71 Е. А.

литературе»,

в

фоні

цьому випадку маємо джерела, які

інших матеріалів,

Мельникова, «Эпоха

князя

не лише

але й залишаються все ще

Владимира

в

древнеисландской

с. 425.

72 Т. Н.

Джаксон, Исландские королевские саги
переводы, комментарии. Москва, 2012.

Европе: тексты,

Baumgarten, “Olaf Truggwason roi de Norvege et ses relations
Russie”, pp. 5-37; його ж, Saint Vladimir et la conversion
(Rome, 1932).

73 Nicolas de

avec Saint Vladimir de
de la Russie

о Восточной

45

Вступ
маловивченими.

парадоксу

в

докупи

окремому

Причини цього
параграфі. Збираючи

будуть розглянуті
інформацію Бруно та

повідомлення про його роль у цьому наверненні правителя Русі,
спробую повністю перечитати місце цих джерел у переліку

Володимира.
Окреме місце в цій групі джерел належить «Хроніці» Титмара Мерзебурзького. Праця єпископа Титмара, добре обізнаного
і поінформованого сучасника,
одне з ключових джерел для
нашого дослідження.74 «Хроніка» дійшла до нас в оригіналі, де

свідчень про

—

стосовно пасажів про руського князя, його врядування і смерть

власноручні замітки Титмара.75 Хоча роботі Титмара
присвячена велика література, надто багато ще незрозумілого
залишається в методах його роботи над своїм текстом,
походженні матеріалів та структурі повідомлень про Русь і руського
містяться й

князя.76 Враховуючи те, що Титмар вносив доповнення до тексту

74 Die Chronik des
Bischofs Thietmar von Merseburg und ihre Korveier
Überarbeitung, ed. Robert Holtzmann, MGH SS rer. Germ. NS, 9 (Berlin, 1935).

Дрезденський рукопис «Хроніки» (MS Dresden R 147)
під час війни, але зроблене раніше факсиміле кодексу
нині істотно удоступнене для використання: https://digital.slub-dresden.
75 На
жаль,

сильно

постраждав

de/werkansicht/dlf/122710/1/о/. Ludwig Schmidt, Die Dresdner Handschrift der
Chronik des Bischofs Thietmar von Merseburg, Faksimile herausgegeben (Dresden
1905), 2, fol. 101-193. Добра підмога в студіях над «Хронікою»
створена
MGH платформа повнотекстового пошуку як у рукописі, так і в
опублікованих виданнях (http://www.mgh.de/datenbanken/scriptores/thietmar/).
—

76

Про

вивчення

«Хроніки»

та значну

літературу, пов’язану

Robert Holtzmann, “Über die Chronik Thietmars

з нею, див.

Merseburg”, Neues Archiv
der Gesellschaft für ältere deutsche Geschichtskunde 50 (1935) pp. 159-209. З
нової, зокрема ювілейної, див. Sverre Bagge, Kings, Politics, and the Right Order
of the World in German Historiography c. 950-1150 (Leiden, Boston, Köln, 2002),
PP· 95-188; Hans-Werner Goetz, “Die Chronik Thietmars von Merseburg als EgoDokument: ein Bischof mit gespaltenem Selbstverständnis”, у кн.: Ego Trouble.
Authors and Their Identities in The Early Middle Ages, ed. Richard Corradini,
Forschungen zur Geschichte des Mittelalters, 15 (Wien, 2010), pp. 259-270, і
von

окремий збірник: Thietmars Welt. Ein Merseburger Bischof schreibt Geschichte,
ed. Markus Cottin, Lisa Merkel, Schriftenreihe der Vereinigten Domstifter zu

Merseburg und Naumburg und des Kollegiatstifts Zeitz,
46

11

(Petersberg, 2018).

Вступ

фактично

до останніх

звістки про події, які
й

днів

потребують дуже уважного

перебільшенням стверджувати про

Титмара про Володимира,

(|і грудня юі8 р.), його
смерті князя, особливо цінні

свого життя

сталися по

вивчення. Звісно,

було б

недостатність уваги

але

впевнений

в

вчених до

слів

тому, що поставлені

мною питання до цього тексту і його

інтерпретація ще не
раніше.
Завершуючи цей побіжний огляд джерел, відзначу загальну
тенденцію: перевагу з розглянутих вище причин завжди

траплялися

віддавали,

як виявляється,

пізнішим

сучасників. Виправлення
моєї

текстам перед

цього парадоксу

—

повідомленнями
одне із завдань

роботи.
Таблиця і
Князь

Володимир Великий і середньовічні автори

Роки правління

980

985

990

995

1000

1005

1010

1015

Джерела

Кверфуртський
Степанос Таронеці
Бруно

Титмар Мерзебурський
Адемар Шабанський
Віперт
Ях’я Антіохійський
Петро Даміані
Іларіон
Йоан Скілиця
Повість временних літ
Йоан Зонара

Звістки

Титмара про Русь неодноразово компактно коментували, див.
Свердлов, Латиноязычные источники по истории Древней Руси IX—
XIII вв. Германия. «Правда Русская». История текста. Избранные статьи.
Санкт-Петербург, 20172, с. 48-84; А. В. Назаренко, Немецкие латиноязычные
источники ІХ-ХІ веков: Тексты, пер., коммент.. Москва, 1993, с. 131-206.
Μ. Б.

47

Вступ

Структура цієї роботи
Навколо поставленого спектра
виклад

розділів,

і структура моєї

кожен з яких

книжки.

поділений,

проблем обертається весь

Вона складається

своєю чергою, на

з шести

багато дрібніших

параграфів. Мушу визнати, сам поділ не завжди рівномірний за
обсягом і значенням, яке я йому надаю. У його основі лежить
досить проста
нас до

формула:

відповіді

розділ

кожен новий

на головне питання. У

намагаюся вказати на

марність пошуків

повинен

першому

підвести

з них я

цього гаданого

«візантійського тексту» про навернення князя

Володимира. Почергово
аналізуючи короткі замітки про хрещення русів з ряду грецьких
рукописів, я піддаю ревізії погляд, що вони можуть передавати
«втрачене» джерело. Долучаючи до цього переліку перекладні
тексти, я показую загальнішу і довершенішу перспективу:

браку свідчень про почин Володимира у візантійській
літературі. Також тут поглянемо на те, що саме стимулювало
тотальність

пізніх авторів повертатися до теми,

яка так затято

раніше. Водночас простежимо за тим, як саме переміщення
(циркуляція) середньовічних текстів і, головне, рукописів

оминалася

роботу і дозволила, власне, «пригадати» минуле.
розділі йдеться про конструювання у візантійській
літературі кінця X ст. образу нового союзника Володимира і його
вплинула на їхню

У другому

—

воїнів. Тут розглянуто різні стратегії візантійських сучасників
стосовно союзу з русами і родичання з руським князем:
тривожного мовчання

і

обережної

генеалогії для нових союзників
перечитання мною

участі

війні, сподіваюся, здатне

від

критики до хвали і створення нової

імператорів. Вміщене

в

цьому

розділі

воїнів Володимира у громадянській

з новою силою

проілюструвати

тривалість тяжкого спадку 989 р. для Василія II

та

довгу

Константина ѴПІ і

браку відносин з руським князем.
розділі я намагаюся показати, яким

пояснити природу
У

третьому

обмеженим

може виглядати

неповним

і

«візантійський світ» руського

Окрім князя, іншим героєм тут виступає порфірородна Анна.
Спершу виклад сфокусований на шлюбній церемонії та трьох
князя.

48

Вступ

історіях про візантійську царівну. Далі аналізується питання
перебування родичів Володимира у Візантії, політичні амбіції
князя та їх сприйняття у Константинополі. Результати
виявилися

цілком прогнозованими, але, втім досить

контури гаданих візантійських перетворень,

показовими:

«реформ», ідей

проглядаються досить слабо.

ключової

Дальші розділи (четвертий і п’ятий) визначальні для
ідеї книги. Зокрема, четвертий розділ побудовано навколо

кількох

проблем: коли, де і за яких обставин відбулося
міту про хрещення руського князя архієпископом Бруно
Кверфуртським; що лежало в основі цього міту; куди і звідки
Бруно вирушив у свою останню місію. Я роблю спробу не лише
цілковито перечитати перебування Бруно на Русі, але й у
новому світлі показати його роль у християнізації периферії Європи.
Перед нами відкрилася складніша картина проповіді Бруно, в
якій Русь займала важливе і незауважене належно раніше
місце. Пошуки продовжуються й у п’ятому розділі. Тут я намагаюся
відшукати зникомі «сліди» руського християнства між Римом і
Константинополем. Тобто визначити ледь помітну і майже
виникнення

затушовану пізніше спадщину, яку залишив по собі
Кверфуртський на Русі. Після чого я торкаюся питання

цілковито
Бруно

єпископів»

Константинополя й

про

іду
церковної
організації в останні роки князювання Володимира. Врешті-решт,
останнє й намічає шляхи до розв’язання проблеми і ведедо

«невловимих

головного завдання

відповіді
У

«Легендою

цієї

книжки.

розділі я нарешті

шостому

Бандурі»

—

до

переосмислення початків

на ключове питання

Володимира. Як я
візантійська

розділу:

з

візантійським

переходжу до

студії

над

текстом про хрещення

намагатимуся довести, «Легенда»

—

пізніша

містифікація, складена на основі переважно староруських
З’ясування безпосередніх джерел «Легенди», уточнення

джерел.

її структури та чільних ідей дозволить чіткіше окреслити
походження цього

В епілозі

я

тексту,

так

і

зрозуміти мотивації

повертаюся до поставленого на початку

головного питання

і

пробую дати

на нього

49

відповідь.

як

її автора.

книги

Вступ
* * *

Проникливий читач міг би зауважити, що висновки цієї
роботи надто вже підозріло вписуються в недавні бурхливі
дискусії

європейських візій України, головно спровокованих
на Заході як «українська криза». Мушу
відомими
подіями,
навколо

сприйняття, виказане мені колегами, стало для
відвертою несподіванкою. І не позваблене гіркої іронії.
Пишучи цю працю, я, навпаки, намагався втекти від
тривожної сучасності до далекого минулого, а не прийти до неї. Звісно,
якщо це ще якоюсь мірою можливо. Незалежно від того, чи
визнати, що таке

мене

погодяться

читачі

не втрачаю
прочитання

з

моїми спостереженнями і висновками,

надію,

що всі вони

незвичайної історії

князя

будуть задоволені від

Володимира.

все ж я

1
Візантійське
мовчання

Пошук візантійських повідомлень про хрещення князя
Володимира Святого традиційно вважається марною справою. Як
добре відомо, жоден із візантійських авторів-сучасників
християнізації Русі не залишив навіть побіжної згадки про цей почин руського
князя, і виняткова вага якого назавжди змінила місце Русі в
середньовічному світі.1 Ба більше, навіть ті пізніші візантійські історики
та хроністи, що приділяли увагу відносинам імператора Василія II
(976-1025) з Володимиром, воліють мовчати про хрещення

буде

порушене дуже пізно, аж у

руського князя.2

Це довге

другій

XIV ст., коли один анонімний автор наведе коротку

мовчання

чверті
замітку про хрещення Володимира, а інший створить «справжню»
оповідь про навернення народу русів на християнство.3
—

1

Аналізуючи цей феномен у контексті відсутності аналогічних свідчень
про візантійську місію, Сергей Іванов пропонує називати його
«мовчанням століття» та знаходить паралелі такого замовчування й для раніших
візантійських місій (С. А. Иванов, Византийское миссионерство: можно ли
сделать из «варвара»христианина? Москва, 2003, с. юб, с. 212-213; анг.
переклад: Sergey Ivanov, “Pearls before swine”. Missionary Work in Byzantium (Paris,
2015), pp. 101-103, pp. 130-141).
2

Michaelis Pselli, Chronographia, ed. Diether Reinsch, (Berlin, Boston, 2014),
p. 9 (1,13, без зазначення імені руського князя); loannis Scylitzae, Synopsis
Historiarum, ed. Hans Thurn, CFHB, 5 (Berlin, New York, 1973), p. 336.90, p. 367.47.
Про зміни образу Володимира у візантійській літературі див. останні
параграфи розділу «Візантійський світ».
3 Μ.

Д. Приселков, Μ. Р. Фасмер, «Отрывки В. Н. Бенешевича

по истории

русской церкви XIV века», ИОРЯС Т. ХХІ/Кн. і (1916), с. 61, табл. I-IV; Peter
Schreiner, Chronica Byzantina breviora (= Die byzantinischen Kleinchroniken),
53

1. Візантійське мовчання

Чому візантійські

автори, які писали за

життя князя

набагато пізніше, нічого не згадують про хрещення
Візантійська порожнеча в корпусі свідчень здавна

Володимира та

Русі?

істориків. Її не міг оминути вже Йоганес Стріттер, автор
Memoriae popiilorum, надзвичайної за обсягом антології
бентежить

візантійських текстів про Русь. Шукаючи матеріали для свого
«корпусу» свідчень, Стріттер часто натрапляв на візантійські

русів 86о-х рр., але
зовсім нічого не міг знайти щодо епохи Володимира. Ця
безпорадність не минула даремно, а привела Стріттера до певної
намагання відшукати у знайдених ним текстах
маніпуляції
«відлуння» хрещення Володимира, аби така разюча відсутність
не надто шокувала читачів, які відкриють антологію в пошуках

повідомлення про

так зване «перше хрещення»

—

візантійських описів навернення
Свого часу

вже

Алексей

князя.

Дмітрієвський

зауважив, що цей

би спонукати до серйозних роздумів. Утім його

факт
слушне міркування виявилося цілковито незапитаним. Здебільшого
пошук пояснення браку візантійських повідомлень
закінчується простою констатацією того, що візантійці не були зацікавлені
у хрещенні русів, тому, відповідно, нічого не повідомляють про
обставини хрещення руського князя та християнізацію
населення цієї далекої і малопривабливої для них землі.* 4 За образним
висловом Сергея Іванова, вони не знали, що їм робити з
мав

«руським

християнством», бо «Русь занадто далека і надто велика,

щоб можна сподіватися
вважає

було

її

підкорити».5

Ба

більше,

як

Анджей Поппе, християнізацію Русі Константинополь

жодCFHB, ХП/ι (Wien, 1975), рр. 677-678. Аналіз цієї замітки та пошук її джерел
див. нижче. Перший варіант нарису був опублікований раніше, див. «Забута
історія: хрещення князя Володимира Святого у Vat. gr. 840», Ruthenica XIII
(2016), с. 137-142.
4 А. А.

Дмитриевский, «Отзыв

брошюре И. Сакеллиона, изданной
образом крещен был русский
народ...”», Труды Киевской Духовной Академии 6 (1891), с. 336.
о

греческом языке, “Точная история, каким

5 С. А.

«варвара»

Иванов, Византийское миссионерство: можно ли сделать
христианина?, с. 213.
54

из

на

1. Візантійське мовчання
ним чином не стимулював

До

—

ініціатива

певної міри наведені думки

мають

належала самим

русам.6

слушність. Добре відомо
ієрархів їхати на Русь, а

про небажання освічених візантійських

сліди візантійської місії навіть після ретельних досліджень
примарними.7
Фатальне для цього пояснення те, що за такого ж показового

залишаються досить

браку інтересу до хрещення

північних

сусідів візантійські

автори залишають досить значну кількість описів так званого
«першого хрещення»

русів 86о-х рр.8 Це

стосується

як

сучасників,

6

Andrzej Poppe, “Two Concepts of the Conversion of Rus’ in Kievan Writings”,
Proceedings of the International Congress Commemorating the Millennium
of Christianity in Rus’-Ukraine) XII-XIII (1988/1989), p. 490.

HUS (=

7

Про відомий приклад, щоправда, з середини XII ст. див. Анджей

Поппэ, «Леонтий, игумен Патмосский, кандидат в митрополиты Руси»,
Paleoslavica X (2002), с. 81-90. Немає слідів візантійської місії до русів
упродовж усього X ст., див. Jonathan Shepard, «Byzantine emissions, not Missions,
to Rus’, and the Problems of “False” Christians», у кн.: Русь в ІХ-ХІІ веках:

государство, культура, отв. ред. Н. А. Макаров, А. Е. Леонтьев. Москва,
Вологда, 2014, с. 234-242. Без візантійської місії відверто міражною
общество,

залишається «велика християнська спільнота» у Києві в цей період, ідея, що
користується немалою популярністю, пор. недавно, John Н. Lind, “Christianity

the

move:

The role of the Varangians in Rus and Scandinavia”, у

on

Byzantium
and the Viking World, ed. Fedir Androshchuk, Jonathan Shepard, Monica White,
Acta Universitatis Upsaliensis. Studia Byzantina Upsaliensia (Uppsala, 2016),
pp. 409-436, критику тези про наявність християнської спільноти в
Києві див. у моїй рецензії, Scando-Slavica 64/2 (2018), рр. 314-316. Навіть
кн.:

місіонерів маємо вкрай мало інформації, див.
Иванов, Византийское миссионерство: можно ли сделать из «варвара»
христианина? с. 230-237.
пізніше про роль візантійських

С. А.

8

Про хрещення якоїсь

русів у час патріярха Фотія та
Sevcenko, “Religious missions seen from
Byzantium”, HUS (= Proceedings of the International Congress Commemorating
the Millennium of Christianity in Rus’-Ukraine) XII-XIII /1988/1989), pp. 23-25;
Constantin Zuckerman, “Deux etapes de la formation de l’ancien Etat russe”,
у кн.: Les centres proto-urbains russes entre Scandinavie Byzance et Orient,
ed. Μ. Kazanski, A. Nercessian et C. Zuckerman, Realites Byzantines, 7 (Paris,
2000), pp. 104-105; С. А. Иванов, Византийское миссионерство: можно ли
сделать из «варвара» христианина? с. 169-172; Henrik Janson, “Scythian
частини

невловимість цих перших християн див. Ihor

55

1. Візантійське мовчання

авторів.9 У текстах останніх безпосередні джерела
подробицями, які відбивають врешті-решт
обростають
трансляцію знання про хрещення русів у візантійській
літературі.10 Навряд чи можна сказати в цьому випадку, що хрещення
русів не було важливим для візантійських авторів. Однак
питання далі зводиться до того, чому в такому разі візантійські автори
так і пізніших

новими

фіксують хрещення 86о-х рр., а століттям
християнства русів будь-який інтерес?

пізніше втрачають до

Інколи для пояснення такої невідповідності наголошують

на

русів зовсім витіснило з візантійської
пам’яті хрещення Володимира. Якщо б це було так, тоді в
уявленні візантійських авторів, сучасників Володимира, руси поставали

тому, що перше хрещення

б

як християни, але цього не

історики

важко

бачимо ще дуже довго. Візантійські

відходили від усталених і традиційних образів

Christianity”, у кн.: Early Christianity on the Way from the Varangians to the Greeks,
ed. Ildar Garipzanov and Oleksiy Tolochko, Ruthenica. Suppiementum 4 (Kiev,
2011), pp. 40-45; про співвідношення візантійських джерел цього «першого
хрещення» див.

також мою

роботу, Studia Byzantino-Rossica. Чернівці,

2013,

с. 47-61. Про оманливість цього хрещення русів у контексті інших

Shepard, “Byzantine emissions,
Christians”, c. 237; Elena
Melnikova, “How Christian Were Viking Christians”, у кн.: Early Christianity on
the Way from the Varangians to the Greeks, c. 92-97.
«фальшивих» навернень часу вікінгів див. Jonathan

not

9

Missions,

to Rus’, and the Problems of «False»

Photii Patriarchae Constantinopolitani, Epistulae et Amphilochia,

rec. Basil

Laourdas, Leendert G. Westerink (Leipzig, 1983), Vol. 1. Epistularum pars
prima, p. 50.293-305; Chronographiae quae Theophanis Continuati nomine fertur
Libri I-IV, ed. Jeffrey Michael Featherstone, Juan Signes-Codofier, CFHB, 53
(Boston, Berlin, 2015), p. 278; Chronographiae quae Theophanis Continuati nomine
fertur liber quo Vita Basilii imperatoris amplectitur, ed. Ihor Sevcenko, CFHB, 42
(Berlin, 2011), pp. 312-317; loannis Scylitzae, Synopsis Historiarum, ed. Hans
Thurn, pp. 165.13-166.43.

Вичерпний огляд джерел, див. Alexander Vasiliev, The Russian Attack on
Constantinople in 860, The Medieval Academy ofAmerica, 46 (Cambridge (Mass.),
1946); П. В. Кузенков, «Поход 86o г. на Константинополь и первое крещение
Руси в средневековых письменных источниках», ДГВЕМИ 2000. Проблемы
источниковедения. Москва, 2003, с. 15-84.
10

56

1. Візантійське мовчання

сусідів.11 Навіть ті з них, які, схоже, добре
країни «овіяної північними вітрами» жодним

опису північних
знали

вихідців

з

словом не натякають на нещодавнє навернення їх на християнство.
Цей

сформований

дивовижно
Иоан

візантійською

міцним і

Кіннам

дожив до

та Никита

«етнографією» образ

кінця XII

Хоніат,

—

виявився

початку XIII ст.,

коли

здається, вперше написали у

візантійській

історіографії про русів як про християн.12
Існують й інші «раціональні» пояснення довгого

мовчання

візантійських авторів. Наприклад, Алексіс Власто наводив цілий

перелік імовірних

нейтральних як-от:
почину Володимира,
гіпотетичних, пов’язаних головно з відлунням
причин, від цілком

політичної стриманості візантійців
до зовсім

стосовно

шлюбу Володимира з Анною.13 Як часто припускалося
літературі, шлейф скандальності супроводжував цей шлюб і

«скандального»
в

пізніше. Врешті, це привело до того, що про одруження Анни довго
воліли не згадувати в Константинополі та у зв’язку з чим і забули
про хрещення її чоловіка.14 Таке пояснення втім не враховує того,

11

опис Михаїл Пселл нападу русів на
Добрий приклад чому
Константинополь влітку 1043 Р·, У якому важко знайти навіть натяки на те, що руси
вже давно є християни (Michaelis Pselli, Chronographia, ed. Diether Reinsch, VI,
90-95, PP· 144-147. Характерно й те, що русів як уже давно охрещений
—

народ не згадує у своєму переліку навернутих на слово Христа народів патріярх Філотей Коккін (див. Sergey Ivanov,

“Casting

Pearls before Circe’s Swine:

The Byzantine View of Mission”, TM (= Melanges Gilbert Dagron) 14 (2002), p. 299).
12

loannis Cinnami, Epitome rerum ab loanne et Alexio Comnensis gestarum,
ed. Augustus Meineke, CSHB (Bonnae, 1836), pp. 235-237; Nicetae Choniatae,
Historia, ed. Jan van Dieten, CFHB 11.1 (Berlin, 1975), pp. 522- 523. Про
застиглість образів візантійської «етнографії» див. Anthony Kaldellis, Ethnography

Lands and Peoples in Byzantine Literature (Philadelphia,
2013), pp. 117-139, де є і бібліографія.

After Antiquity: Foreign

Vlasto, The Entry of the Slavs into Christendom. An Introduction to
History of the Slavs (Cambridge, 1970), pp. 260-262 (укр. переклад:
А. П. Власто, Запровадження християнства у слов'ян: Вступ до середньовічної
історії слов'янства. Київ, 2004, с. 302-329).
13 А.

Р.

the Medieval

Петер Шрайнер, “Miscellanea Byzantino-Russica”, BB 52 (1991), с. 157-158
(= Peter Schreiner, Orbis Byzantinus: Byzanz und seine Nachbarn: gesammelte
14

57

1. Візантійське мовчання

що одруження Анни з руським князем

Володимиром,

очевидний скандальний присмак, зовсім не

було

затушоване. Все

коротке повідомлення про нього таки знаходимо у

Скілиці

та

роботах

З іншого

Русі

боку,

творі Йоана

як

і інші,

мовчить.

припускалося, що повідомлення про

могло читатися в

утрачених нині історичних творах, які

описували врядування Василія II. Зокрема, містилося

Теодора, архієпископа Севастії, яка, схоже, була
Скілиці

ж

його пізніших компіляторів.15 Натомість, про

хрещення Володимира Скілиця,

хрещення

попри

роботі

в

одним із джерел

для його наративу про врядування Василія II.16

Однак,

методів роботи Скілиці
сумнівним те, що подібна інформація була у творі
Севастійця.17
Інакше, як пояснити, що її нема в Скілиці?
Теодора
судячи

над своїми джерелами,

з

видається дуже

Aufsätze 1970-2011, Florilegium magistrorum
antiquitatis et Medii Aevi,

historiae

archaeologiaequ

(Bucuresti, 2013), pp. 205-206). Про
сприйняття цього шлюбу див. Andrzej Poppe, “The Political Background to The Baptism
of Rus’: Byzantine-Russian Relations between 986-989”, DOP 30 (1976),
pp. 195-244.
12

loannis Scylitzae, Synopsis Historiarum, ed. Hans Thurn, p. 336.90, p. 367.47;
Zonarae, 3, pp. 553.4-554.6; Georgius Cedrenus loannis Scylitzae opera, ed.
Immanuel Bekker (Bonnae, 1838), p. 464.
16 Вже Васілій Васільєвський
вірив у те, що в історії Теодора
15

інформація про хрещення Володимира (В. Г. Васильевский,
«Русско-византийские отрывки: К истории 976-989 годов (Из Аль-Макина
и Иоанна Геометра)», ЖМНП184, Отд. II (1876), с. 128 (= В. Г. Васильевский,
Труды. Санкт-Петербург, 1909. Т. 2, с. 68). Про використання Скілицею
Севастійця містилася

Panagiotakes, “Fragments of a Lost
Eleventh-Century Byzantine Historical Work”, у кн.: Philhellen. Studies in Honour
of Robert Browning, ed. Elizabeth Jeffreys (London 1996), pp. 321-357, утім, nop.
роботи Теодора Севастійця див. Nikolaos

критику підходів Ніколаса Панайотакеса, див. Catherine Holmes, Basil II

of Empire (976-1025), Oxford studies in Byzantium (Oxford,
2005), pp. 96-100 та мою роботу, “Русь и Византия в последние годы
правления Василия II: Хризохир и его воины”, Colloquia Russica (= Rus’ and Central
and the Governance

Europe from the 11th to the 14th Century) 5 (2015),
17 Warren

c.

61-63.

Treadgold, The middle Byzantine historians (Basingstoke, 2013),

pp. 247-248.

58

1. Візантійське мовчання

втрачені візантійські хроніки
інформацію про хрещення Русі, нічим
багату
не виправдана,
це апріорні та довільні припущення. Добрим
попередженням для подібних ризикованих дослідницьких
процедур повинна бути «Історія» Лева Диякона, що, на відміну від
різних гіпотетичних і ризикованих конструкцій, дійшла до нас.
Бувши сучасником Василія II та Володимира, Лев Диякон писав
Загалом, віра
чи

представляли

в те, що

навіть якусь
—

свій

текст на

початку 990-х рр. Описуючи страждання та

провіщені кометою, Лев Диякон згадує й взяття русами
Херсону, але мовчить про навернення князя на
християнство і подальшу християнізацію Русі.18 Хоч би як оцінювати
ледь приховану критику Василія II в «Історії», тема навернення
русів на християнство, що могла б, очевидно, бути приписаною
до успіхів імператора, виявляється абсолютно чужою для
лихоліття,

Володимира

візантійського історика. Його сповнені драматизму

описи

русів під час завершальної фази кампанії імператора ЙоЦимісхія (969-976) в 971 р. не залишають якихось сумнівів:

жертвоприношень
ана І

Лев Диякон жодної зміни

північних варварів

в

Досить прикметно, що він
зауважувати

навернення

того часу

—

руського

Йоан Геометр

але мовчить про хрещення

методологічна пастка,
в

описи

хрещення

в

—

не

єдиний,

князя.

Інший

хто

так

і

не

волів

помітив.19

не

візантійський автор

натякає на взяття русами

Херсону,

їхнього князя.20 Тут цілком очевидна

яку потраплють дослідники, що

Русі

вірять

у візантійських гіпотетичних текстах

кінця X ст. Якщо повідомлення про навернення

Володимира

сучасників,

то чи можна

не траплялися в творах вищезгаданих

бути впевненими в тому, що вони були деінде у візантійській
літературі? Як справедливо нагадував Ігор Шевченко на
прикладі «Житій»
завдячуємо

Кирила

та

Методія, їх збереженню

ми

тому, що вони написані «варварською слов’янською мовою»,

18

Leonis Diaconi Caloensis, Historiae Libri Decern, ed. C. B. Hase, X, 10, p. 175.

19

Leonis Diaconi Caloensis, Historiae Libri Decern, ed. С. B. Hase, IX, 6, p. 150.

20

fol. 159,Paris, suppl.gr. 352 (= Anecdota Graeca e Codd. ManuscriptisBibliothecae
Regiae Pariensis, ed. John A. Cramer. Oxford, 1841, Vol. IV, p. 282.21-27).

59

1. Візантійське мовчання

бо тогочасні візантійські джерела зовсім не згадують

цих двох апостолів серед слов’ян.

діяльність

Звідси «годі дивуватися,

що у

візантійських джерелах... нічого не говориться про хрещення

Володимира»21. Чи означає це,
(джерел?), де йшлося б про

джерела

що такого гіпотетичного
хрещення

Володимира,

не

існувало? Припускати наявність цього умовного джерела видається
майже неймовірним, бо інакше складно

пояснити дивовижний
візантійській
його
«слідів» у
брак
літературі упродовж століть.
Враховуючи те, що навіть з плином часу деякі дуже ерудовані
візантійські автори, як-от Михаїл Пселл чи набагато пізніше

Никифор Григора,
Володимира,

не видають свого знання про хрещення

функціювання

цього гіпотетичного джерела

виглядає

надзвичайно примарним. Цю примарність

посилюють

пізніші візантійські свідчення, що чудово ілюструють якраз

лише

брак будь-яких свідчень про хрещення Володимира у
літературі. Щоб показати, що саме пізні візантійські
знали
автори
про хрещення Русі, наведемо тут два приклади, які
варто розглядати не інакше як відверті казуси.

таки

візантійській

* * *

Почнімо

грецької замітки

з
з

найпізнішого

нашого джерела

—

короткої

дрезденського рукопису «Продовження

Никифора» (MS Dresden cod. A. 187, кінець XVI ст.). Порушення довгого

відобразилося надзвичайно незвично:
віднесене
до часу Йоана II Комніна (1118—1143)!
русів
мовчання тут

«Йоан,
його

його син,

[правління]

Ίωννίκιος ό υιός

порфірородний,

хрещення

24 роки, 7 місяців, 23 дні. За

охрестилися роси».

αυτού ό

πορφυρογέννητος

κγ', έπί τούτον έβαπτίσθησαν

οι

ετη

κδ', μήνας ζ', ήμέρας

‘Ρώσοι.22

21

Ihor Sevcenko, “Religious missions seen from Byzantium”, HUS (1988/1989),
p. 13; Ігор Шевченко, Україна між Сходом і Заходом: Нариси з історії
культури до початку 18 століття. Львів, 20142, с. 38).
22

Петер Шрайнер, “Miscellanea Byzantino-Russica”, с. 155. Як припускає
Петер Шрайнер, а за ним і Міхаїл Бібіков, дуже ймовірно, що пізніший пе60

1. Візантійське мовчання

Показовим виглядає те, що жоден з пізніших

зміст, мабуть, через якраз

переписувачів не намагався виправити її

таки

брак інших повідомлень про хрещення русів часу Василія II,
були б у їхньому розпорядженні. Мабуть, у цих словах
пізнього анонімного автора, всупереч Сергею Іванову, не слід

які

вбачати плутанини внаслідок «повної байдужості
візантійців до руського православ’я»23. Скоріше тут ідеться про інше,
саме:

а

інформацію

стосовно

навернення

автор віднайшов у творах, написаних
Комнінів або навіть дещо пізніше,

за

русів

врядування родини

як-от у

Никити Хо-

роботі

ніата. Звідки він і

зробив хибний

хрещення у

Алексія І Комніна. Цей приклад

час сина

анонімний

висновок щодо

їхнього

русів до часу родини Комнінів чудово ілюструє
обмеженість інструментарію пізнього автора, де уточнення
чи виправлення інформації виявилося абсолютно
неможливим через брак вірогідних свідчень. У нашому випадку таких
свідчень просто не було.
перенесення

хрещення

реписувач сплутав Йоана II Комніна з Йоаном І Цимісхієм. (Μ. В. Бибиков,
«Византийские источники», у кн. Древняя Русь в свете зарубежных
источников, под ред. Е. А. Мельниковой. Москва, 20132, с. 108-109). Шрайнер вважає,
що в джерелі Дрезденського рукопису повідомлення про хрещення

було першопочатково
Йоана І
хрещення

написане на

берегах

Русі

та стосувалося врядування

Цимісхія. Однак слід визнати, що нам нічого не відомо про
за Йоана І Цимісхія. Лев Диякон нічого не пише про навернення

русів

Хороброго на християнство. На користь
Шрайнера свідчить лише глухе відлуння «Саги про Фіннбогі» про хрещення її героя в Константинополі якраз за імператора Йоана І
(сам Шрайнер не розглядає Сагу про Фіннбогі), див. Finnboga saga ramma,
переможених воїнів Святослава
припущення

ed. Johannes Halldorsson, IF XIV

(Reykjavik, 1959), p. 286. Також див. Sigvus
Blöndal, Benedikt Benedikz, The Varangians of Byzantium (Cambridge, 1978),
p. 196. Проте це надто пізнє джерело не може бути певним у цьому випадку

та викликати

довіру.

23 С. А.

Иванов, Византийское миссионерство: можно ли сделать
«варвара» христианина?, с. 213, п. 115.
61

из

1. Візантійське мовчання
* * *

Перейдемо далі до

іншого казусу

виписів

—

2303.24 Свого часу Петер Шрайнер перший

історичних заміток на fol. iv
Русь. Зокрема, у своїй роботі вчений
багатох

—

Константинополь у

червні

fol. 7 короткі

та

записи про

з них,

походу

gr,

серед не-

розміщені

князя

Ігоря

на

941 р.:

«έπι τής βασιλείας Βασιλείου
γένος των

розгледів

навів дві

fol. 5v і присвячені хрещенню Русі

на

з кодексу Par,

Μακεδόνος περί τό ςτζ’

του

έτος τδ

Έως έβαπτίσθη».25

(«за імператора Василія Македонянина,
хрещений народ рос»).
«δέκατη

και τέταρτη

ίνδικτιώνι,

μηνι

в

6390 р., був

ίονίω, τω, ςυμθ', έγένετο έπέ-

λευσις κατά τής πόλεως ρωσικού στόλου πλοίων χιλιάδων δέκα, έπι
τής βασιλεί(ας) ‘Ρωμανού τού γέροντος, δστις έβασίλευσε μετά
Κωνσταντίνου, τού υιού Δέοντος, τού Βασιλείου τού Μακεδώνος υιού».26
в червні 6449 року відбувся напад на місто
флоту на десяти тисячах кораблях, за правління Романа
Старого, який правив разом із Константином, сином Лева,

(«у 14-й індикт,
руського

сином

Василія Македонянина»).

Зважаючи на те, що остання з

оповідає
Венеції,

історичних заміток (fol. 7)
св. Марка у

про потрапляння блискавки у дзвіницю

дві інші (на fol. iv) відзначають дату Флорентійського
собору і падіння Константинополя, то, схоже, мав рацію
а

Шрайнер, коли писав про венеційське походження всіх цих записів

кодексу.27 На користь цього свідчить і те, що
про Русь написані тією ж рукою, що й остання

з першого зошита
повідомлення

24

Про датування рукопису та

його

багатий склад див. https://pinakes.irht.

cnrs.fr/notices/cote/51933/ (05/11/2019).
25
Петер Шрайнер, “Miscellanea Byzantino-Russica”, с. 156. Шрайнер
прочитував етнонім як Τώς (якщо це звісно не друкарська помилка), але
кописі інша форма
Τώς.
—

26

Петер Шрайнер, “Miscellanea Byzantino-Russica”,

c. 154.

27

Петер Шрайнер, “Miscellanea Byzantino-Russica”,

c. 153

62

в ру-

1. Візантійське мовчання

венеційська замітка.28 Якщо замітки про Русь були зроблені у
Венеції в другій половині XV ст. (до цієї думки схилявся

Шрайнер), то звідки саме почерпнув інформацію про хрещення та
похід анонімний книжник? Інтерес венеційського автора в цей час

Русі міг мати свої резони. Важко гадати, чим саме
зумовлений достеменно: венеційським впливом,
торгівлею у Причорномор’ї, чи ж поточною політикою щодо

минулого
він міг бути

до

чи

земель колишньої Русі.29 Щоб

пояснити походження цих двох

заміток про Русь, Шрайнерові знадобилася гіпотеза про
втрачену

хроніку

«руських подій». Згідно

«малої» хроніки, що була

в

з

ідеєю науковця, від цієї

розпорядженні анонімного

автора,

дійшли тільки вищевказані замітки.
Чи виправданою

є

ідея Шрайнера

стосовно цього напрочуд

гіпотетичного тексту? Аналізуючи зміст замітки про похід русів

Константинополь, Шрайнер влучно зауважив лексичні збіги
повідомленням Скілиці, але зробив з цього геть невдалий
висновок. На його думку, текст цієї замітки походить з якоїсь
«місцевої хроніки». Ба більше, ця «місцева хроніка» (вочевидь,
на
з

походження), за Шрайнером, була водночас
Скілиці.30 Іншими словами, Скілиця та венеційський
анонімний автор скористалися тут спільним джерелом. Однак

константинопольського

і джерелом

«самостійність традиції» замітки про

важко стверджувати про

похід русів

чи

наявність спільного джерела

сліди знайомства Скілиці
простежуються

хроніка»,

далі,

виправдане

гіпотетичним

Шрайнер допускає,

що

текстом

ніяк

що
не

«місцева

«малої» хроніки «руських подій»,

була
другій половині XV ст. Виникає цілком
питання, чому ж цю візантійську «місцеву хроніку» не

яка й лягла в основу

доступна у Венеції

знає жоден з

28

то

з цим

Скілицею. А

з

в

візантійських авторів? Якщо Скілиця почерпнув

Петер Шрайнер, “Miscellanea Byzantino-Russica”,

с.

з

153-154·

29

Стосовно можливих мотивацій венеційських авторів щодо
Московської Русі, варті уваги роботи Єлєни Скржинської (див. Е. Ч. Скржинская,
Русь, Италия и Византия в Средневековье. Санкт-Петербург, 2ооо, с. 180-237.
30

Петер Шрайнер, “Miscellanea Byzantino-Russica”,

63

с. 154.

1. Візантійське мовчання

неї

інформацію наприкінці

пізніше,

аж до

питання немає.

несподіваної

XI ст., то де

появи у

ж

губляться

Венеції? Відповіді

її сліди
на

ці

Важко погодитись із самою необхідністю створення

конструктів як гіпотетична «місцева хроніка»
хроніка «руських подій». Дрібні відмінності замітки
таких

чи «мала»

про похід

не перекреслюють головного, а саме: прямих лексичних

словами

Скілиці. Останнім приділялося куди

гіпотетичним конструкціям.

хроніку, ці збіги

збігів зі

уваги, ніж

менше

Окрім, власне, ідеї про зниклу
простіше: венеційський

можна пояснити

анонімний автор використав текст Скілиці або близький до нього (на
кшталт

праці Георгія Кедрена).31
Тут саме час повернутися до замітки про хрещення Русі.

Попри припущення Шрайнера про її походження

тієї

з якогось

каталогу

зниклої хроніки, зміст замітки

добре
пояснюється знайомством саме з роботою Скілиці. Шрайнер вдало
зауважив, що хрещення русів поміщене тут до діянь імператора
Василія І Македонянина, а не Михаїла.32 Це видає «македонське»
імператорів

чи з

ж

походження джерела цього повідомлення.
це як один із

доказів

Парадоксально,

але

своєї

Шрайнер зрозумів
гіпотези про «місцеву хроніку». Прикметно те, що робота Скілиці
цілком годиться для того, щоб її вважати саме цим джерелом.
Зокрема, Скілиця поміщує історію хрещення русів до часу
Василія І, але без точного датування.33 Саме з його роботи чи близької
до неї анонімний автор й міг
давність

якого

запозичити

на користь

форму етноніма

(Έως),

слугувала для Шрайнера ще одним доказом

існування згаданої зниклої

хроніки. Від себе анонімний

автор додав

небагато. Здається, точний розрахунок ним дати хрещення

31

—

Важливо те, що кілька кодексів, які містять текст Скілиці, були
доступні у Венеції в час написання першого зошита рукопису Par. gr. 2303 (див.
loannis Scylitzae, Synopsis Historiarum, ed. Hans Thurn, p. XXV). Окрім них,
трапляються венеційські рукописи з роботою Георгія Кедрена (див. loannis

Scylitzae, Synopsis Historiarum, ed. Hans Thurn, p. XXVII).
32

Петер Шрайнер, “Miscellanea Byzantino-Russica”,

33

loannis Scylitzae, Synopsis Historiarum, ed. Hans Thurn, p. 165-166.

64

c.

156.

1. Візантійське мовчання

єдине з того, що демонструє його хист

роботи

над своїм

Звідси відверто фантазійно виглядають недавні спроби
відшукати хрещення русів під 881/882 р.34 Замітка про хрещення

джерелом.

з Par.

русів

не

gr. 2303 далеко

витвір пізнього компілятора,

відображає історичні реалії,

а

дізнатися більше про
минуле Русі. Очевидно тільки те, що він нічого не міг знайти про
що намагався

хрещення русів часу Володимира, бо
безпосередньому джерелі,

воно

Переглянувши раніше

головні гіпотези, покликані

пояснити це дивне мовчання,

ряді

написаних

його

роботі Скілиці,
ігнорувалося.
в

далі

в

цьому

розділі

хоч якось

зупинюся

на

набагато пізніше текстів, де йдеться про

Володимира та хрещення Русі. Серед них є одна
замітка, написана грецькою, і антилатинський трактат, який
дійшов до нас лише в слов’янському перекладі. Як я
намагатимуся довести нижче, ці тексти, складені в різних кутках
навернення
коротка

їхні автори не мали
світу, єдині в одному
розпорядженні будь-яких відомостей про хрещення

візантійського

—

у

своєму

Володимира, написаних грецькою.

Хрещення
в

князя

«Повісті про

Володимира
латинян»

Якщо невловність повідомлень про хрещення Володимира
межах

в

візантійської літератури очевидна, то, можливо, слід

іншу перспективу пошуків, а саме: «сліди» цього
відобразитись у перекладній літературі.
цьому контексті залишається один текст, який ніколи раніше

розглянути

джерела могли певним чином

У

залучали до дискусій довкола «мовчанки століття». Це
«Повість про латинян» (далі
антилатинський
«Повість»)

не

—

трактат, у якому з-поміж інших
згадується

34

історія

—

успіхів візантійської

церкви

хрещення Володимира. А що «Повість» дійшла до

Див. М. Юрасов, «К вопросу о дате

крещения предков русинов св.

Русин № і (2010), с. 51-58. Ідея Міхаїла Юрасова пов’язати «хрещення
881/882 р.» із гаданою проповіддю Методія серед «русинів» не переконлива.

Мефодием»,

65

1. Візантійське мовчання

нас винятково у

слов’янському перекладі,

полягає в тому, чи

була

ця

оповідь

оригіналі трактату? Якщо так,
представлена та

яким часом

в

то головне питання

утраченому нині грецькому
якій

формі вона могла бути
створення? Попри
оригіналу трактату, все ж варто

то в

датувати її

безсумнівність існування грецького
перевірити й альтернативну можливість пасаж про хрещення
Володимира міг бути доданий при перекладі або навіть уже під
час переписування «Повісті» на Русі. У будь-якому разі
відповідь на поставлені питання залежить від того, яким часом
датувати створення грецького оригіналу «Повісті» та, відповідно, її
—

слов’янського перекладу.
Недавнє нове видання «Повісті»,

яке

підготував

Ангел Ні-

колов, звільняє від необхідності подавати тут детальний огляд

літератури вивчення цього твору.35 Тому, перш ніж
безпосередньо перейти до походження пасажу «Повісті» про хрещення
Володимира, зроблю лише один історіографічний відступ, а саме:
погляну на неоднозначну традицію пошуку джерел цього тексту.
Свого часу один

з

перших її дослідників,

Йозеф Гергенре-

тер, зауважив разючий парадокс між багатою рукописною
традицією слов’янського перекладу «Повісті» та
її грецького

оригіналу. Цей грецький

маргінальністю

текст, з якого виконано

переклад, попри певну близькість до інших коротких
візантійських антилатинських

трактатів,

непопулярним упродовж ХІІ-ХІП ст.

слов’янський переклад,

тер,

не

раніше від

виявився

жахливо

Зовсім інша доля

виконаний,

як

випала на його

вірив Йозеф Гергенре-

XIII ст.36

Інакше датування припускав Андрей Попов, який вперше

опублікував

35 Ангел

текст

«Повісті»

за одним з

її руських списків кінця

Николов, Между Рим и Константинопол. Из антикатолическата
България и славянская православен свят (ХІ-ХѴП в.). София,

литература в

2016,

с. 41-105, де є вичерпна

бібліографія. Тут і далі

«Повість» цитується за

виданням Ангела Ніколова.
36

Joseph

Schrift en

Hergenrother, Photius, Patriarch von Konstantinopel. Sein Leben, seine
griechische Schisma, Bd. III (Regensburg, 1869), pp. 862-869.

und das

66

1. Візантійське мовчання

XVI ст.

Попов вважав, що «Повість» містить

(нині втраченим).37

ознаки знайомства

з

іншим

антилатинським трактатом

(«Слово

про відпадіння латинян») і містить ряд доповнень, зокрема
оповідь про Михаїла Синкела та його

учнів,

а також

розповіді про
Попову

агарян тощо. Останнє дало підстави

болгар, угрів, русів,
запропонувати ще пізнішу дату
раніше від XIV ст.38

її написання

та

перекладу

—

не

Попри те, що здогад Андрея Попова стосовно знайомства
автора «Повісті» зі «Словом»

підтвердився, Алексей Павлов

не

загалом погодився з датуванням XIV

спостереженням, перелік

збігається

з тим,

ст.39 За його влучним

латинських помилок у

«Повісті»

фактично

який бачимо у слов’янському перекладі

редакції «Послання» Михаїла Керуларія до Петра Антіохійського.40 Як справедливо зазначив Алексей Павлов, ця близькість
починається там, де, власне, й закінчується грецький оригінал

скороченої

«Послання». Звідси дослідник припускав, що не автор «Повісті»
скористався текстом «Послання», а навпаки, «останнє
представляє доповнення свого грецького джерела

з

тексту «Повісті».41 Це

Павлова знаходить нині

міркування
редакція «Послання»

підтвердження: скорочена
версій цього
варіюються в межах кінця XIV

становить одну з найпізніших

тексту, межі створення якої

—

початку XV ст.42 Очевидно те, що виводити «Повість»
на

основі цього перекладного джерела

37 А. Μ.

як

компіляцію

не можна.

Попов, Историко-литературный обзор литературных
Москва, 1875, с. 178-179 (видання «Повісті»).

полемических против латинян.

38 А. Μ.

Попов, Историко-литературный обзор литературных
176.

полемических против латинян, с.
39 А. С.

Павлов, Критические

полемики против латинян.

опыты по истории

Санкт-Петербург, 1878,

40 А. С.

с.

78-79.

по истории

древнейшей греко-русской

С. Павлов, Критические опыты по истории

древнейшей греко-русской

Павлов, Критические опыты
полемики против латинян, с. 151-158.
41 А.

древнейшей греко-русской

полемики против латинян, с. 79.
42 Ангел

Николов, Между Рим

и

Константинопол,

67

с. 29-30, с.

34-38.

1. Візантійське мовчання

Натомість, інше припущення Павлова
її грецького оригіналу до одного

—

вбачати близькість

з тих коротких

візантійських

трактатів, опублікованих раніше Йозефом
Гергенретером, не слід вважати вдалим.43 Тут його
спостереження не підкріплюються спільними місцями обох текстів, а
базуються лише на загальних міркуваннях щодо того, як міг
виглядати грецький оригінал. Подібна невизначеність
антилатинських

боку, дослідник
обережно
припускав появу цього тексту в XII ст., але його аргументація загалом
стосується постання грецького оригіналу, а не часу створення
слов’янського перекладу.44 З іншого боку, на жаль, не всі з цих
аргументів надійні. Приміром, в останніх словах «Повісті» Ва-

властива

Васілія Васільєвського. З одного

й для

сумнівався

в

датуванні Андрея

Попова. Він

сілій Васільєвський знаходив можливість вбачати алюзію

хрестові

походи, однак таке прочитання не виглядає дуже

переконливим.
в

«Повісті»

Звісно, Васильєвський

не

міститься

Константинополя.

твору це
Зате

пасажів

на

якихось

мав

натяків

Утім достеменно

рацію,

коли писав, що

на взяття латинянами

визначити час написання

мало допомагає.

ймовірніше інше спостереження
фіналу твору:

«ІѴтоли оубо

и

з

варвари иже к#мани наричдт са съ имаилитѣны ихже

персы НарИЧАТ. сьвьк^плєнїє творАше

прѣсташа

вченого щодо одного

воеваюше варвари w

Истра рѣкы прѣхшдАше.
град прѣхшдАше.

и

съвѣть гръчьскше црсво. нѣ

сѣверныихъ странъ, въса Єуропїл и
Фракии, и до самого Кюнстантїна

даже и до

а перси

(и вѣстокъ

въса Асїж воевалще. даже и до

Бѣлого мшрѣ прѣмо Кшнстантїна град ѵистрогъ полагалще».45

43 А. С.

Павлов, Критические опыты
78-79.

по истории

древнейшей греко-русской

полемики против латинян, с.

Васильевский, «Русско-византийские отрывки: К истории 976-989
годов (Из Аль-Макина и Иоанна Геометра)», ЖМНП184, Отд. II (1876), с. 152*53 (= В. Г. Васильевский, Труды. Т. 2. Санкт-Петербург, 1909, с. 95~9б).
44 В. Г.

45 Ангел
Николов,

Между Рим

и Константинопол, с. 215.
68

1. Візантійське мовчання

Як припускав

Васільєвський, під персами та північними

варварами слід розуміти тут сельджуків та, відповідно, куманів
(половців), а їхні спільні напади, найпевніше, відбивають події
кінця XI ст.46 Якщо так, то створення грецького оригіналу навряд

б надто віддаленим від кінця XI

було

на кінець XI

—

початок XII ст.

Втім

така

поспішною і не враховує того, що

зовсім

не припинилися й

того, їхні згадки могли

чи

ймовірно, припадало
інтерпретація виглядає

ст. та,

згадані

в

«Повісті» напади

пізніше (зокрема, у 1120-х рр.),

відображати

не

а

крім

стільки реалії, скільки

есхатологічні візії її автора.
Окрім Васильєвського, Алексей Шахматов
передатування «Повісті» XII

також

виступив

за

відміну від Павлова та Васівідкинув існування грецького
Алексей
Шахматов
вірив, що «Повість» була складена на
оригіналу.
основі слов’янських текстів, зокрема реконструйованого ним
ст.

На

льєвського, він помилково

«Сказания о преложении книг».47 А що Шахматов бачив
можливим

використання цього «Сказання» автором «Повісті

временних

літ»,

то

звідси й пропонувався безпосередній

вплив цього

реконструйованого дослідником джерела на «Повість». В основі
цих складних конструкцій лежала помічена Шахматовим
подібність окремих фрагментів «Сказания

о

науковець, її

преложении

збігався

(у цьому випадку,
«Повістю») із оповіддю «Повісті минулих літ» про розселення
як визначав

волохів,

текст

книг»
з

угрів та болгар.48
Залишаючи тут

46 В. Г.

на

Шахматовим

уявленого

боці

питання

«Сказания

Васильевский, Труды. Т. 2,

47 А. А.

Шахматов, «Сказание

с.

о

ймовірного існування
преложении

книг»,

цілком

96.

о преложении книг на славянский язык»,

Jagic-Festschrift. Zbomik и slavu Vatroslava Jagica (Berlin, 1908), c. 172-188;
А. А. Шахматов, «Повесть временных лет и ее источники», ТОДРЛ 4 (1940),
с. 90-91 (реконструкція «Сказания о преложении книг»).

у кн.:

48 А. А.
с.

Шахматов, «Сказание
185-186.

о преложении книг на славянский язык»,

69

1. Візантійське мовчання

очевидний брак прямих
Ніколов

підтримав

спостереження Шахматова, щоправда,

винятком посередництва

«Повістю»

та

«Сказания о преложении

«ПВЛ».50 Таке оновлення

гіпотетичних конструкцій

слід наполягати
вже в

кінці XI

вдається Ангел

—

не

шляхом

рятує

книг»

на

початку XII

ст.

ситуації, бо

Зрештою,

як

перекладу цього твору на Балканах

за

між

позбавлення надто
в такому

на виконанні слов’янського перекладу

Ніколов, пропонуючи

XII ст., так

між ними.49 Проте Ангел

запозичень

разі

«Повісті»

до цього й

твердження про виконання

наприкінці

XI

—

на початку

і про досить швидке знайомство автора «ПВЛ»

з цим

перекладом.51 Схоже, єдиним аргументом дуже раннього
виникнення слов’янського перекладу «Повісті» виступає лише
припущення

Шахматова;

якихось

інших доказів

на

користь такого

тривалого поширення «Повісті» Ангел Ніколов не наводить.
з десятків рукописів, у яких дійшла «Повість», вона
надзвичайно популярним текстом, вміщеним у
різноманітні збірники, кормчі книги, хронографи тощо.52 Ця

Судячи

виявилася

по49 А. А.

Шахматов, «Сказание

о преложении книг на славянский язык»,

с. 181-182.
50 А.

Николов, «“И населници словеном быша”: замечания к
“Повести временных лет” о поселении болгар среди

интерпретации сведения

Сборник статей памяти профессора Игоря
Кузенкова, А. А. Войтенко, Μ. В.
Грацианского. Москва, 2012, с. 266; його ж, Между Рим и Константинопол, с. 65-74.
51
Angel Nikolov, “Ά Useful Tale about the Latins’: An Old Bulgarian
Translation of a Lost Byzantine Anti-Latin Text of the End of 11th
Early 12th
1
&
Ангел
Николов.
Повеет
99-119;
e-Scripta (2003), pp.
Century”, Scripta
дунайских славян», у кн.: ΘΕΟΔΟΥΛΟΣ.

Сергеевича Чичурова,

под ред. П. В.

—

полезна за латините. Паметник на
католицизма.

средновековната славянска полемика срещу

София, 2011.

52
Огляд рукописної традиції «Повісті», див. Ангел Николов. Между Рим
Константинопол, с. 85-101; А.С. Павлов, Критические опыты по истории
древнейшей греко-русской полемики против латинян, с. 78-79; В· Зема, «Від
и

Царгорода

до Вільнюса:

“Оповідання проти

латин” і початки

православної полеміки», у кн.: Theatrum humanae vitae.
Яковенко.

Київ, 2012,

с. 135-149

Энциклопедия русского

Студії на пошану Наталі
(публікація вільнюського рукопису «Повісті»);

игумена ХІѴ-ХѴвв. Сборник преподобного Кирилла Бе-

70

1. Візантійське мовчання

пулярність
традицією,

не

обмежувалася винятково руською рукописною
раніше, а мала набагато ширшу

як це вважали

географію, зумовлену інтенсивним поширенням цього тексту

в час

другого Болгарського царства. Як справедливо наголошує Ангел
Ніколов, останнє

підкреслюється

рукопис, який містить «Повість», має

й тим, що найдавніший

болгарське

походження і

1360-1370 рр.53 Натомість, інші
сербські та руські її
та
пізніші
дещо
припадають відповідно на кінець XIV
—

датується
списки

—

—

першу чверть XV ст.54 Проте

активне

«Повісті» упродовж XIV ст. явно дисонує

функціювання
з

тексту
гіпотезою про датування

слов’янського перекладу XII ст. Як пояснити, що більш ніж
двохсотлітнє поширення, не лишило жодного сліду фіксації чи
використання «Повісті»? Водночас такі випадки використання
стають непоодинокими, починаючи
із

фрагментів

«Повісті»

з

середини XIV ст., коли один

був інтерпольований до ілюмінованого
хроніки Константина Манассі.55

слов’янського перекладу

лозерского. Российская Национальная Библиотека, № XII, отв.

ред. Г. Μ.

Прохоров. Санкт-Петербург, 2003, с. 149~155- Недавно Г. Баранкова, у рецензії
на попереднє видання «Повісті» Ангелом Ніколовим, звернула увагу на ще

один неврахований раніше руський список «Повісті», датований кінцем
XV ст. (РНБ, О XVIII 88.1495 р.), див. Вестник Православного Свято-Тихоновского гуманитарного университета. Серия І. Богословие. Философия. 2011,
№ 5 (37), с. 122.
53 Однак цей
рукопис походить із зібрання монастиря св. Богородиці біля
Плевлі (Чорногорія). Цей список «Повісті» Ангел Ніколов поклав у основу
першопочаткової редакції, див. Ангел Николов, Между Рим
пол, с.

54 Ангел

55

и Константино-

85, видання (с. 208-217).
Николов, Между Рим

и

Константинопол,

Среднеболгарский перевод хроники
83-84. Натомість,

немає

85-101.

Константина Манассии в славянских

литературах. София, 1988, с. 228; Ангел Николов,
Константинопол, с.

с.

Между Рим

особливих підстав,

як Ангел

и

Ніколов,

болгарський «Апокрифічний літопис» (чи
Ісаї»). Це припущення справедливо відкинув Іван Білярський в

вбачати вплив «Повісті» на
«Сказання

новому

виданні цього тексту: Ivan Biliarsky, The Tale of the Prophet Isaiah. The Destiny
and Meanings of an Apocryphal Text, East Central and Eastern Europe in
The Middle Ages, 450-1450,23 (Leiden, Boston, 2013), pp. 56-58. Про раннє
датування «Сказання Ісаї», що унеможливлює подібний вплив див. С. А. Ива-

71

1. Візантійське мовчання

вихід:

З цього кола неузгоджень напрошується один

слов’янський переклад «Повісті»
початком XII ст., а належить

його датування

оригіналу

—

не

іншому

лежить у

датується кінцем XI
часові. Ключ до

—

встановлення

вивченні джерел грецького

питання, яке дивним чином

перебувало на маргінесі студій

над «Повістю».
* * *

Для відповіді

на

нього

варто

зупинитися

на

описах

болгар, русів та угрів, які, зазначимо, забігаючи
добрим хронологічним маркером визначення часу
виникнення грецького оригіналу. Показово, що в цих описах
нема власне візантійської місії, а ініціатива хрещення завжди
належить правителям північних варварів. Мабуть, це не
хрещення

наперед, служать

випадковість, бо анонімний автор у всіх трьох
ідентичну модель

опису.56

випадках подає

Особливо малоймовірним видається те,

що ця модель відображає структуру використаних

Задана

ним схема

буквального

викладу

компілювання. У цьому контексті прикметний

опис хрещення

короткий

потребувала

ним джерел.

скорше їх адаптації, ніж

болгарського

царя

Бориса-Михаїла:

«И въ дни сих блгочьстивыихъ црїи. приїде и Борисд КНАЗЬ
СКЫИ. прОСАИ W СИХЪ
и съ

въсѣмъ црсвомъ

крщенїи

именемъ

црїи

СТОС

крьщенїє.

своимъ. И нареч

СВОИМЪ

Михаилъ.

еже И

бгораз^мїа

СА

И

тако
и

блъгар-

ПрЇАТИ

Михаилъ црь Борисоу

ршд блъгарскыи стое крщенїє і еуглїє хсво.
даже до нинѣшнѣаго

СПдоби

на

тако

стѣмъ

блгѴіА бжІЄЖ ПрЇАГЬ

просвѣтишАс свѣтомъ

дне».57

нов, «Болгарская общественная мысль эпохи раннего средневековья», у кн.:

Общественная мысль славянских народов
Флоря. Москва, 2009, с. 27.

в эпоху раннего

средневековья,

отв.

ред. Б. Н.

рефлексія загальної візантійської моделі
правителів варварського світу, див. Ihor Sevcenko, “Religious
missions seen from Byzantium”, HUS XII-XIII (1988/1989), p. 27; С. А. Иванов,
Византийское миссионерство, с. 211-212; О. Μ. Филипчук, Studia ByzantinoRossica, с. 396.
56 У своїй основі вона

сприйняття хрещення

57 Ангел

Николов, Между Рим

и

Константинопол,
72

с. 214.

1. Візантійське мовчання

оповідь, яка є в більшості
середині X ст.58 Однак єдине місце,
оригіналу «Повісті» виказує своє

В його основі лежить
візантійських

хронік,

написаних у

де автор грецького

знайомство

з нею, є

фрагмент

про

набуття Борисом хрестильного

імені Михаїл59. На жаль, оповідь представлена в такому схожому
цих історичних творах (Продовжувач Теофана,
хроніки Симеона Логотета, Псевдо-Симеона та їх
пізніших компіляторів, зокрема Йоана Скілиці60), що визначити
безпосереднє джерело анонімного автора тут не видається

вигляді

редакції

в

А

можливим.
Інакше виглядають
князів

угрів

«Сїа же

ним

історії

хрещення

і подальшої поразки візантійської церкви:

въса лзыкы

видѣвше пешни, глемїи оугре.

иже сами НарИЧАТЬ

просвѣщеніе разума видѣвше
прѣжде блъгари
р#си. абіе мановеніемъ бжі’емъ въздвигошжс два кнАза пишнскааго

ел магери. яко въ единой
въ них паче
и

сконструйовані

себе, бѣхл

вѣша съ

гръки. и

же СЇИ и еще въ нечьстїи. якоже

ж зыка, тако и съ въсеж силож своел. сънидоша туе даже и до само-

58
Продолжение хроники Георгия Амартола по Ватиканскому списку, у кн.:
В. Μ. Истрин Книгы временныя и образне Георгия Мниха. Хроника Георгия
Амартола в древнем древнерусском переводе. Текст, исследование, словарь.

Петроград, 1920. Т. 2, с. 8.19-27; Chronographiae quae Theophanis Continuati
nomine fertur Libri I-IV, ed. Jeffrey Michael Featherstone, Juan Signes-Codoner
(Boston, Berlin, 2015), p. 232; Genesius, Regum libri, ed. Annie LesmüllerWiener, Hans Thurn (Berlin, 1973), p. 69.42-52; Symeonis Magistri et Logothetae
Chronicon, ed. Staffan Wahlgren (Berlin, New York, 2006), p. 243.215-223; PsSymeon, Chronica, ed. Bekker (Bonn, 1838), pp. 664.13-666.7.
59 Алексей

Шахматов

вважав,

що

автор

«Повісті»

тут

скористався

«слов’янським джерелом», бо в Продовжувача Амартола читається лише
Михаїл (А. А. Шахматов, «Сказание о
одне ім’я болгарського царя
—

преложении книг на славянский язык», с. 186). Всупереч цьому, в інших
візантійських хроніках, як-от Продовжувача Теофана, бачимо в цьому описі
хрещення болгарського правителя слова дуже близькі до «Повісті»:

και Μιχαήλ
βασιλέως (Chronographiae quae Theophanis
Continuati nomine fertur Libri I-IV, ed. Jeffrey Michael Featherstone, Juan SignesCodoner, p. 232.24-25).
60 loannis
Scylitzae, Synopsis Historiarum, ed. Hans Thurn, p. 91.68: Μιχαήλ
κατονομασθείς κατά τό όνομα του βασιλέως των 'Ρωμαίων.

κατονομάζεται κατά τό όνομα

του

73

1. Візантійське мовчання
го Кшнстантїна град. съ въсѣсѣъ съмпреніемъ
сїи стоє

крщенїє пріяти.

и

и

любовїя. ищяще

же и сподбишяс прїемше стоє крщенїе і еуглїє хсво.

Еще

своа.
ихъ

и

емоу

не

добрѣ доспѣвше гръчьстіи архїєреиє

наказати

имА

добраа

ихъ словесы

книжными.

Стефанъ, прѣстави

са въ

бгоугоднаа дѣла съвръшивь.

И Азыкѵим

и

възвратишАс

и

въ

винити въ зємла

Абіе единъ

князь w

онѣхъ

блгочьстивѣи вѣрѣ хсвѣ. Мншгаа
и ѵииде съ

мирѵим

же мншгыимъ наставшем w въстока и

мнѵиги млъвы. и съмяшеі’а

и

прослше слова бжестьвнааго разума, емоу

пагубы, штоли

въ

сѣвера,

нбсное црсво.
и

оуга.

и

оуже

наставшемъ на гръчьскше

црсво. не възыкашя въскорѣ псЛгвръдити языка сего пешнскааго на
вѣрѣ. Понеже по язык# своєму книгя не имѣхя. Се же видѣвше
латини изнеможеніе гръчьскѵие оудобно пешны. глемыА оугры.
ПрОЧАЯ
іазыкы ближнАЯ симъ и оуны. и пипиды. w Рима изшедше своими
книгами, и писанми

Навернення

шбратишя

на своя злочьстивя

вѣря».61

на християнство двох угорських

анонімним автором, ідентичне

князів,

за

іншою розповіддю, відомою

з

«Огляду історії» Йоана Скілиці:
«Турки

ромеїв
Вулосуд (Булчу) вдав, що нібито
полюбив християнську віру, прибув до міста Константина. Його
хрестили, до того ж Константин став його хресним батьком, він
був удостоєний титулу патрикія і отримав великі багатства.
Потім він відправився назад. Через деякий час Гілас (Г’юла),
інший князь турків, прийшов до столиці, де він хрестився і також
був удостоєний таких же благодіянь і почестей. Він взяв із
не припиняли свої напади і спустошення землі

до того часу, поки їхній князь

собою й одного монаха
благочестям.

Теофілакт

Опинившись там,

на ім’я

Єротей,

знаменитого своїм

настановив його єпископом

Туркії.

він багатьох навернув на християнство, позбавив їх

варварського невігластва. Щодо Гіласа (Г’юли), то він перебував
у вірі та сам ніколи не чинив набігів проти ромеїв, не залишав
без захисту полонених християн
викупляв їх, турбувався
—

про них і

відпускав

на волю.

Що стосується Вулосуда (Булчу),
від Бога, часто разом зі своїм

то він злегковажив настановою

плем’ям виступав проти

61

Ангел

ромеїв. Він спробував зробити подіб-

Николов, Между Рим

и

Константинопол,
74

с. 215.

з

1. Візантійське мовчання
не проти

франків,

але

був

схоплений і вбитий їхнім імперато¬

ром Оттоном».62

У1140-1150 рр. Йоан Зонара, компілюючи

навів

цю ж

текст

Скілиці,
скороченій

розповідь,
у своєму творі
формі, без подробиць.63 Зіставлення цих текстів про хрещення
двох князів угрів (Булчу та Г’юли) засвідчує очевидну схожість
між ними, акцентовану передусім фіксацією їх навернення в
Константинополі близько 948 р.64 Як бачимо, анонімний автор
62

але вже в значно

loannis Scylitzae, Synopsis Historiarum, ed. Hans Thurn, p. 239.59-76: Ού δι-

έλιπον δέ

και οι τοΰρκοι εις την ‘Ρωμαίων ποιούμενοι και ταύτην δηούντες, μέχρις
ού Βουλοσουδής ό τούτων αρχηγός την των Χριστιανών πίστιν άσπάζεσθαι ύποκριθε'ις κατειλήφει την Κωνσταντίνου, και βαπτισθείς υπό τού βασιλέως άναδέχεται
Κωνσταντίνου, τη των πατρικίων αξία τιμηθείς καί πλείστων χρημάτων ύπάρξας
κύριος, είτ’ αύθις οϊκαδε ύποστρέψας. μετ’ ού πολύ δέ καί Γυλάς, αρχών ών καί
αύτός των τούρκων, εϊσεισιν εις την βασιλίδα καί βαπτίζεται, των ίσων

καί αύτός εύεργεσιών καί τιμών, άνελάβετο δέ μεθ’ έαυτού καί τινα μοναχόν
‘Ιερόθεον τούνομα, δόξαν εύλαβείας έχοντα, έπίσκοπον τουρκίας παρά τού
Θεοφύλακτου χειροτονηθέντα, δς έκεΐσε γενόμενος πολλούς από τής βαρβαρικής πλάνης
εις τον χριστιανισμόν έπανήγαγεν, άλλ’ ό μέν Γυλάς ένέμεινε τή πίστει, μητ’ αύτός
έφοδόν ποτέ κατά ‘Ρωμαίων πεποιηκώς, μήτε τούς άλισκομένους Χριστιανούς άτημελήτους έών, άλλ’ έξωνούμενος καί έπιμελείας άξιών καί έλευθερών. Βουλοσοδής
δέ τάς προς θεόν συνθήκας ήθετηκώς πολλάκις σύν παντί τώ έθνει κατά ‘Ρωμαίων
έξήλασε. τό αύτό δέ τούτο καί κατά Φράγγων ποιήσαι διανοηθείς καί άλούς άνεσκολοπίσθη ύπό ’Ώτου τού βασιλέως αύτών.

αξιωθείς

63 loannis
Zonarae, Epitome historiarum, ed. L. Dindorf (Leipzig, 1868), IV,
p. 68.4-20: τών τούρκων δέ (τούς δ’ Ούγγρους ούτω καλεΐσθαι καί πρώην είρήκαμεν) τά 'Ρωμαίων ληιζομένων έπί τινα καιρόν ήρεμήσαι τό έθνος συμβέβηκεν. ό γάρ

τούτων άρχηγετών Βολοσουδής κεκλημένος καί έτερος δ’ αύθις Γυλάς, καί αύτός
μέρους αρχών, προσηλθέτην τώ βασιλεΐ· καί έκαστος αύτών τού θείου τής
παλιγγενεσίας ήξιώθη λουτρού καί τό καθ’ ήμάς έμυήθη μυστήριον, καί πατρίκιος έτιμήθη
έκάτερος, καί κατηντλήθησαν χρήμασι καί ούτως έπανήλθον εις τά ήθη τά έαυτών,
λαβόντες καί άρχιερέα, δι’ ού πολλοί προς έπίγνωσιν τού θεού μετηνέχθησαν. άλλ’
ό μέν Γυλάς καί τή πίστει ένέμεινε καί την ειρήνην έτήρησεν. ό δέ λοιπός τάς προς
θεόν συνθήκας ήθετηκώς αύθις κατά 'Ρωμαίων ώπλίζετο, τούτο δέ καί κατά
Φράγγων ποιήσαι έπιχειρήσας έάλω καί άνεσταύρωτο.

64 Візит
архонта угрів Булчу згаданий також у трактаті «Про управління
але без згадки про його хрещення (Constantine Porphyrogenitus,
De administrando imperio, ed. Gyula Moravcsik, Romilly Jenkins (Washington,

імперією»,

75

1. Візантійське мовчання

передає

ідентичний

водночас долю

іншого,

з описом
на

Скілиці образ

одного з

відміну від Скілиці, він

князів,

оминає. У

«Повісті» цей князь, названий Скілицею Гіласом (Гюлою),

має однак

Стефан. Як свого часу припускав Дьюла Моравчик, ім’я
Стефан, дуже ймовірно, могло бути тим хрестильним іменем,
ім’я

набутим

Г’юлою

звідки

саме

Скілиці

в

Константинополі.65 У такому разі

постає питання,

анонімний автор його запозичив, якщо

в

наративі

хрестильного імені нема? За Дьюлою Моравчиком,

оригіналу «Повісті»,
інформацією, почерпнутою

автор грецького
користувалися тут

написаного у X

так

і Скілиця

з якогось

ст.66 Якщо робота Скілиці

твору,
втраченим нині джерелом заперечень

як

візантійського
з цим

не викликає, то щодо

«Повісті»

подібна можливість напрочуд малоймовірна.

Стефана в «Повісті» може мати й інше пояснення.
правдоподібним припущенням Гєліана

Поява імені

Наприклад,

за

Прохорова, тут авторові «Повісті» йшлося про угорського короля Іштвана

Святого.67 У зв’язку

з цим можна

припустити, що імена Булчу

джерелі, мало годилися для загальної
на Стефана знаходить тут добре
пояснення. Схоже, анонімний автор волів персоналізувати успіхи і
невдачі візантійської церкви, зводячи перші до хрещення
та

Гіласа, знайдені

ним у

ідеї «Повісті», тому заміна їх

Бори1967), Vol. 1, р. 178.64 (40). Про хрещення двох угорських князів у
Константинополі див.: Gyula Moravcsik, “The Role of the Byzantine Church in
Medieval Hungary”, American Slavic and East European Review 6, No 3/4 (Dec.,
1947), PP· 139-151; Gy« Györffy, “La christianisation de la Hongrie”, Ηί/SXII-XIII
(1988/1989), pp. 66-67; С. А. Иванов, Византийское миссионерство, с. 190-194,
Скілиці я розглянув в іншій роботі, див.: StudiaByzantino-

джерела наративу

Rossica, с. 397-405.
65

Gyula Moravcsik, “The Role of the Byzantine Church in Medieval Hungary”,

p·139.
66

Gyula Moravcsik, “The Role of the Byzantine Church in Medieval Hungary”,
p.139.
67

Энциклопедия русского игумена XIV-XV вв. Сборник преподобного
Кирилла Белозерского. Российская Национальная Библиотека, № XII, отв. ред.
Г. Μ. Прохоров, с. 342.

76

1. Візантійське мовчання

Стефана (Іштвана Святого).
Ця контамінація
відображає полемічну ідею
«Повісті»^ якій не знайшлося місця для місії Єротея: подальша невдача
са-Михаїла і

Володимира, а другі

—

до

імен цілком

візантійської церкви повністю нівелювала її

роль68.

Також зайвими для анонімного автора виявилися й інші

подробиці, які

подає Скілиця. В контексті угорської поразки

візантійської церкви

вони не становили якогось

інтересу. Це добре

велику дистанцію, яка відділяла створення грецького

засвідчує
оригіналу «Повісті» від провалу візантійської місії серед угрів.
Враховуючи, що вся перша частина моделі опису хрещення двох
правителів угрів «Повісті» має відповідність у Скілиці, було б
зайвим припускати використання спільного джерела.
Як добре відомо, Йоан Скілиця писав свій «Огляд історії»
врядування імператора Алексія І Комніна (1081-1118). Точний
встановити складно, але виходячи з того, що вже
мав у своєму

роботи
XI

—

над

розпорядженні

єпископ

початку XII ст.69 У світлі цього,

починаючи

щонайменше

з

не

пізніше від кінця

запозичення з

оригіналу «Повісті»,

для грецького

кінця XI

1118 р. його твір

Деволу Михаїл, завершення

«Оглядом історії» слід датувати

історії», властиві

за

час

ст.

Останнє

«Огляду

могли статися,

добре

раніше Васільєвським часом створення
«Повісті».
Однак подальша популярність
грецького оригіналу
роботи Скілиці упродовж XII XIII ст. представляє й іншу,

узгоджується з

пропонованим

—

ймовірнішу, перспективу, а саме: анонімний автор писав набагато
пізніше, одне зі свідчень

чого знаходимо в його

описі хрещення

русів.

68

Istvan Baan, “The Metropolitanate of Tourkia: The Organization of the
Byzantine Church in Hungary in the Middle Ages”, у кн.: Byzanz und
Ostmitteleuropa 950-1453: Beiträge zu einer table-ronde des XIX International Congress

ofByzantine Studies, Copenhagen 1996, ed. Günter Prinzing and Maciej Salamon
(Wiesbaden, 1999), pp. 45~5369 Catherine
Holmes, Basil II and the governance of Empire (976-1025), p. 89.
від 1092 до 1094 рр.
Ворен Тредголд пропонує точніші межі написання
—

(Warren Treadgold, The middle Byzantine historians (Basingstoke, 2013), p. 331).
Про перечитування єпископом Михаїлом тексту Скілиці, див. Jadran Ferluga,
“John Scylitzes and Michael of Devol”, ЗРВИ10 (1967), pp. 163-170.

77

1. Візантійське мовчання
* * *

Розповідь про хрещення Володимира поміщена відразу

ж

після пасажу про навернення Бориса-Михаїла. Нею
завершуються

успіхи візантійської

церкви:

црѣ Феофилова сна. прѣемь цсрво Василїе
Македшнѣнинь,
цсрва его. абїє съииде Владимиръ князь
съ
своеж
вел и к ш. даже и до самого цриград.
въсеж
силож
роускыи
съ враждож и тъ на црсво гръчьское. Мановеніемъ бжіемъ и блгѴіж
дха стго. вънезаапж приложи са о звѣринааго нрава, на смѣреніе
бжствное. и быс агнА хсво въ мѣсто влька. И тако сы прїемь стое
кръщені’е і еуглїє хсво, и наре4 емоу има црь на стомъ крщени Василїє.
И потомъ крстишжс въси родове р^скааго Азыка. и тако оутвръдишАс
на православной и истинной вѣре хсвѣ. якоже прѣдашА намъ стіи и
връховніи апсли хсви даже и до днешнѣаго дне сице прѣ бываетъ».70
«По съмрти

же Михаила

и въ днехъ

У представлених Ангелом Ніколовим редакціях «Повісті»
цей

пасаж не

70 Ангел

містить істотних

Николов, Между Рим

71 Виняток

становить

и

різночитань.71 Натомість,

дещо

Константинопол, рр. 214-215.

контамінована редакція Владислава Граматика,

вміщена в «Рильському збірнику», де хрещенню Володимира передує
розповідь про відправлення єпископа на Русь та «чудеса» візантійської місії
86о-х рр.: «Въ цсртво Василїа Макюдона. подвигошес р#си

съ начелникомъ своим

бранію окружити цриград. иже и прїидоше съ великою силою до цсртв#ющаго града.
Црь же Василїє посла къ нимъ и къ кнез# ихъ, мирное Устроеніе искы сътворити съ
ними. Кнезь же пріемъ посланіе црево. #мегчи се прѣм^дрѣишими его словеси. ибо
бш и w иудеи приведе к хрїстїанств^.
прѣста ш начинаніа. и приложи се къ хрїстїанствй’ съ вьсѣмь єзьікшм
р^шкымъ. И обѣщавше се крьстити се. просите архїєреа. и посла къ нимь црь архієреа. И внюгда хотѣш# крстити се. пакы #ныше и облѣните се. и рѣше к архієрею.
Ате не видимъ знаменіе кое любо чюдно ш тебе, не хотемъ бытии хрїстїане.
Архієрей же швеша рекъ, Просите еже хочете. Они же рѣше. Хощемъ да въврьжеши
въ огнь стое еуглїє иже #читъ хва словеса. Да аіце съхранит се и нѣврѣдимо будетъ
многъ бѣше въ таковых Василїє црь. многые

И

тако прочее

#твръдим се и мы въ хрїстїанство. и елика научити нас ты архієрей,
съхранимъ сїа и не будемъ прѣст^пници заповѣди твоею. И ре4 архіереи. Елико
просити испльнит се вамъ. И повелѣ и сътворише огнь велей. Потом въздѣвь р#цѣ
свои на нбо и рече, хе бже прослави име свое. И абїє постав стое еуглїє на огнь,
и много врѣме прѣбывь въ нюмъ. не прикосн# се ем# огнь ни мала. Сїє видѣвше
р#си, Удивите се чюдеще се силѣ хвѣ. и тако въси кръстише се» (Ангел Никоw огніа,

78

1. Візантійське мовчання

інакший вигляд його перша частина мала в утраченому нині ру-

кописі,

що належав

Попову:

«По смрти Михаила црд Феофилова сна по лѣтехъ мнозѣх приимъ
црьство Костантинъ

Владимеръ
самого

Василїє.

и

и въ днехъ

црства

юю и абию сниде

князь роускыи съ всею силою своею великою дажде и до

црлграда».72

Як зазначено вище, спостереження Васільєвського
Шахматова

ґрунтувалися

винятково на

публікації

та

цього рукопису

Андреем Поповим, де бачимо незвичну з огляду на порядок
наступництва імператорів, але цілком відповідну ситуацію:
хрещення Володимира припадає на правління Константина VIII
Василія II. Звідси Алексей Шахматов

був упевнений

та

у тому, що

укладач «Повісті» користувався тут руським джерелом. За його
словами, «так на основі руського джерела

імператори, за яких
хрестився Володимир, названі Константин і Василій (а не
Василій та Константин)».73 Шахматов звернув увагу, що такий
порядок властивий «Уставу» князя Володимира та деяким редакціям
його «Житія». Зокрема, як припускав науковець, саме на основі
руського джерела

Володимира

на

могло з’явитися

повідомлення про похід

Константинополь. Аналогічно Шахматов допускав

використання укладачем «Повісті» слов’янських джерел
випадку хрещення

Между Рим и Константинопол, с. 248). Ця оповідь буквальний
історії, яка є в Життєписі імператора Василія, див.: Chronographiae quae
—

лов,
переказ

також у

болгар та угрів.74

Theophanis Continuati nomine fertur liber quo Vita Basilii imperatoris amplectitur,
ed. Ihor Sevcenko, pp. 312-317 і звідси її запозичив Скілиця: loannis Scylitzae,
Synopsis Historiarum, ed. Hans Thurn, pp. 165.13-166.43.
72 A. Μ.
Попов, Историко-литературный
полемических против латинян, с.
73 А. А.

обзор литературных

187.

Шахматов, «Сказание

о преложении книг на славянский язык»,

Шахматов, «Сказание

о преложении книг на славянский язык»,

с. 186.
74 А. А.
с. 186.

79

1. Візантійське мовчання

Однак
Константинополь та

похід Володимира на
жодній іншій

як пояснити те, що

його хрещення

там не описано в

руській оповіді про нього? Як резонно зауважив Васільєвський,
пам’ятна подія, як похід та хрещення Володимира у

Константинополі,

не могла

стертися

з

«народної пам’яті»

та

забутися

така

вже

літописця.75 Утім про подорож Володимира до
йдеться в ряді текстів, але не давньоруських,
б
слід було
очікувати, а арабських авторів другої

до часу

Константинополя таки
того

як

Зокрема, ібн ал-Атір (ибо
1234) у своєму «Та986 рр. повідомляє про особисту
рих ал-Камиль» під 375/985
участь Володимира разом з його воїнами в битві з Вардою
Фокою.76 Якщо вірити ібн ал-Атіру, це сталося вже після того, як
руський князь прийняв християнство та одружився з сестрою
імператорів Василія II та Константина VIII. Враховуючи те, що
ібн ал-Атір додає про смерть Варди Фоки в битві з
половини XII

—

XIII ст.

—

—

Володимиром, то, очевидно, тут

арабському авторові

йшлося про

битву узурпатора під Авідосом (13 квітня 989 р.).77 У
роботі ал-Макіна ібн ал-Аміда читаємо ідентичні подробиці участі
останню

—

Володимира в громадянській війні 986-989 рр.78
потреби тут припускати посередництво втрачених
візантійських текстів, якими нібито незалежно один від одного
могли скористатися як анонімний автор «Повісті», так і арабські
хроністи. їхні повідомлення становлять досить довільну
інтерпретацію слів Ях’ї Антіохійського про хрещення русів, до того ж узятих
уже з других рук.79 Стосовно ж «Повісті», то, як недавно справедкнязя

Немає

75 В. Г.

Васильевский, Труды. Т. 2,

с.

96.

76 William Е.

Watson, “Ibn al-Athir’s Accounts of the Rüs: A Commentary and
Translation”, Canadian/American Slavic Studies 35 (2001), p. 436.
цієї битви наведена Ях’єю Антіохійським, праця якого була
арабських хроністів, див.: В. Р. Розен, Император
Василий Болгаробойца: Извлечения из летописи Яхьи Антиохийского, с. 25.
77 Точна
дата

одним із джерел пізніших

78 В. Г.
79 И. Г.

Васильевский, Труды. Т. 2,

с.

89-90.

Коновалова, «Восточные источники», у

зарубежных источников,

кн.:

Древняя Русь

в свете

под ред. Е. А. Мельниковой. Москва, 20132, с. 222.

80

1. Візантійське мовчання

Ніколов, у всіх рукописах, які дійшли до нас,
імператора Василія І Македонянина (867-886), а не

либо зазначив Ангел

читається ім’я

Константина та
належав

Василія.80 А що текст «Повісті»

Попову,

Ніколовим

загалом

списками

Константина

та

ідентичний

за рукописом, який

з виокремленими Ангелом

«першопочаткової редакції»,

Василія тут

то поява

імен

була спробою увідповіднити

Володимира історично.81 Парадоксальним чином Алексей
Шахматов у цьому контексті мав рацію: інтерполяція імен
Константина та Василія у рукописі Попова справді могла бути зроблена
хрещення

основі текстів «Уставу»

чи

Отже, відповідно до «Повісті», похід Володимира
Константинополь

Але що

і хрещення

саме змусило

на

«Житія» князя.82

князя

відбулося

за

на

врядування Василія І!

анонімного автора помістити хрещення

Володимира століттям раніше

він

розумів тоді похід
Володимира? Слід одразу ж відкинути можливість пояснення цього

звичайним недоглядом

та як

анонімного автора. Навпаки, згідно

з

ідеєю

«Повісті», хрещенню русів передує навернення двох угорських
князів. Тому його розміщення поміж болгарами та уграми

хронологічними розрахунками анонімного
автора грецького оригіналу. Як зазначено вище, основуючись на
«Огляді історії», він відносив хрещення двох угорських князів до

спричинене, по-перше,

пізнішого часу. По-друге, у випадку
він

зіткнувся

з

з

хрещенням Володимира

іншою цілком очевидною

проблемою:

його

джерело нічого не говорило про хрещення Володимира. Натомість
у цьому

джерелі він

Константинополь та

80
81

знайшов дещо інше, а саме: похід

русів

їхнє хрещення після цього. З тексту він

Ангел

Николов, Между Рим

и

Константинопол,

с. 70.

Ангел

Николов, Между Рим

и

Константинопол,

с. 70.

на
та-

82

Тут становить інтерес одне із житій Володимира (за класифікацією
Шахматова, «Житие Владимира особого состава»), де бачимо такий же
порядок імператорів: А. А. Шахматов, История русского летописания. Т. і:
«Повесть временных лет» и древнейшие русские летописные своды. Кн. 2.

Санкт-Петербург, 2003, с. 330; також див.
інше видання «Житія»: Н. И. Милютенко, Святой равноапостольный князь
Раннее русское летописание XI-XII вв.

Владимир

и крещение

Руси. Древнейшие
81

письменные источники, с. 474.

1. Візантійське мовчання

кож

дізнався,

відбулося за імператора Василія І.
вибір на користь «знаходження» тут

що це хрещення

Цим і можна пояснити його

Володимира. Мотиви цієї конструкції
«хрещення після походу» тепер виглядають однозначно: «похід»
Володимира є не що інше, як похід русів на Константинополь у

хрещення

руського

князя

86о р. Цілком припустимо вважати, що цим джерелом, де

відшукав особливості «першого» хрещення русів і
русів часу Володимира, міг стати, як і
раніше розглянутих випадках, «Огляд історії» Йоана Скілиці83.
Аналогічним чином діяв автор іншого візантійського твору,

анонімний автор
пов’язав його
в

з хрещенням

спеціально присвяченого хрещенню Русі. У «Легенді Бандурі»
також
«першим»

відбулася контамінація хрещення Володимира з
русів часу Василія І. Забігаючи наперед, вкажу,

хрещенням

що автор цього твору, подібно до «Повісті», свій виклад загалом

базує на запозиченнях із тексту Скілиці.84 Безпосередній
між «Повістю» та «Легендою Бандурі» видається

зв’язок

обох

прикметний в обох випадках брак прямих
про хрещення Володимира. Врешті-решт, це змушувало
авторів конструювати його на основі відомих у

візантійській

історіографії

малоймовірним, проте
повідомлень

описів «першого» хрещення русів 86о-х

Підсумовуючи, повернімося
роботи
хрещення

питань. Можна не

Володимира була

в

до

сумніватися,

83 loannis

русів

що

на

розповідь

рр.85

початку

про

грецькому оригіналі «Повісті», автор

якого, дотримуючись візантійської
навернення

поставлених

у контексті іншої

історіографії, відшукав це
історії
походу та «першо—

Scylitzae, Synopsis Historiarum, ed. Hans Thurn, pp. 165-166.
Regel, Analecta byzantino-russica. Санкт Петербург, 1891, с.

84 Wilhelm

47.14.

Детальніше див. розділ «Легенда Бандурі».
85

Серед них і слов’янський переклад твору Константина Манассі. В
ілюмінованому ватиканському кодексі цієї «Хроніки» хрещення болгар і
русів подано разом на одній з мініатюр, див. Synopsis chroniki: Codex Vaticano
Slavo 2, Fascimile edition, ed. Axinia Dzurova, Vassja Velinova (Athens, 2007),
fol. 163 V. Про цю мініатюру див. Elena N. Boeck, Imagining the Byzantine Past:
the Perception of History in the Illustrated Manuscripts of Skylitzes and Manasses

(Cambridge, 2015), pp. 170-171.
82

1. Візантійське мовчання

го» хрещення

русів

у час Василія І. Це перенесення хрещення

століття

раніше добре показує не лише відстань,
яка відділяла написання грецького оригіналу «Повісті» від
описуваних подій, але й різне сприйняття цього тексту. Упродовж
поширення слов’янського перекладу «Повісті» в Болгарії ця
Володимира

на

помилка залишалася незауваженою, але як тільки текст

від кінця XIV ст.) потрапив

раніше

ж

були давньоруські тексти,

які дозволяли узгодити хрещення

Володимира в «Повісті» з відповідною
випливає з

(не

землі колишньої Русі, один із

спробував її виправити. На відміну від
грецького оригіналу, у його розпорядженні

переписувачів одразу
анонімного автора

на

хронологією. Натомість,

контамінації хрещень русів, анонімний автор

не

як

міг

знайти жодного повідомлення про хрещення Володимира.

історіографічній традиції, нічого не говорить на користь
раннього датування грецького оригіналу «Повісті». Складені на
основі Скілиці «історичні» розповіді про хрещення болгар, русів
та угрів видають своє пізнє походження, яке можна обережно
датувати не раніше ніж кінцем XII ст.
Всупереч

Історичні замітки
Перейдемо до

останнього з наших

гельм Регель звернув увагу на

для

вивчення

Знайдені

Vat. gr. 840

історії руської

текстів. Свого часу Віль-

важливість рукопису Vat. gr. 840

церкви

ним тексти про поставлення

першої

половини XIV ст.

єпископів

на листах 9 г.

—

проаналізував Васілій Васільєвський,
який правильно ідентифікував їх походження з «канцелярії»
митрополита Теогноста (1328-1353). На його думку, ініціатива
внесення цих записів до рукопису належала митрополитові Ісю

невдовзі переклав

та

идору, який міг скористатися, вочевидь, неповними витягами
з

матеріалів Теогноста.86 їх доволі безладне розміщення

86

В. Г.

Васильевский, «Записи

митрополите

Феогносте

февраль. Ч. CCLV,

с.

в

може

о поставлении русских епископов при

Ватиканском

445-463.
83

греческой сборнике», ЖМНП, 1888,

1. Візантійське мовчання
вказувати як на поганий стан

збереження

неповність і обмеженість уже

в час

Припускаючи

інтерес Ісидора

до записів з

цих

текстів,

так

і

на

їх створення.

канцелярії Теогноста, Васільєв-

ський вважав за можливе датувати Vat. gr. 840 XV

ст. У

своєму

виданні цих текстів Вільгельм Регель погодився із цим, але
додав тезу про певну випадковість знаходження цих повідомлень
у Vat.gr. 840,*1
Дальше дослідження цих записів належить

Владімірові Бєнєшевічу. Йому вдалося знайти на л. 244 інші фрагменти, які
залишилися невідомими Регелеві та Васільєвському. Датуючи
створення Vat. gr. 840 століттям раніше, Бєнєшевіч зауважив
безпосередній зв’язок нових текстів з тими повідомленнями, які є на л.
88

Міхаїл Прісьолков та Макс Фасмер
Бєнєшевічем
записи на л. 244,
опублікували знайдені
виокремивши з-поміж них 12 текстів, останні з яких становлять

9

г.

—

іо цього ж рукопису.87

короткі замітки про хрещення

болгар

і хрещення

князя

Володимира.89

У своєму виданні так званих «малих візантійських

хронік» Петер
Шрайнер переопублікував їх з невеликими виправленнями, якщо
порівняти з роботою Прісьолкова Фасмера.90 На л. 244 вони
містяться нижче від короткого повчання (№ її, згідно з
класифікацією Прісьолкова Фасмера), що займає верхню частину листа:
—

—

,ςτξς' Μιχαήλ βασιλεύς των ‘Ρωμαίων διήλθεν μετά πολλού
φω(σ)σάτου διά ξηράς και θαλάσσης κατά των Βουλγάρων, (καί ο)
«Τω

ί Βούλγαροι μή δυνηθέντες άντιπαρατάξασθαι τούτου ήτήσαντο βαπτισθηναι. καί ό βασιλεύς άσμένως δεξάμενος
ύπετάγησαν ‘Ρωμαίοις»

87 Wilhelm
88

В. Н.

Regel, Analecta byzantino-russica,

Бенешевич, «Записки

Памятники

древнерусского

с.

XXXII-XXXVIII,

с.

52-56.

о поставлении русских епископов», у кн.:

канонического права. Ч. і. Памятники

ХІ-ХѴв.,

ред. А. С. Павлов. Санкт-Петербург, 1908 (= Русская историческая
библиотека, 6), Стб. 431-446.
89 Μ.
Д.

Приселков, Μ. Р. Фасмер, «Отрывки В. Н. Бенешевича по
русской церкви XIV века», ИОРЯС. 1916. Т. XXI. Кн. і., с. 48-70, табл.
90 Peter

Schreiner, Chronica Byzantina breviora
Kleinchroniken), CFHB, XII/i (Wien, 1975), pp. 677-678.
84

истории

І-ІѴ.

(= Die byzantinischen

1. Візантійське мовчання

(«6366 року Михаїл, імператор ромеїв, прийшов з великим
болгар, ідучи берегом і морем. Болгари, не
маючи змоги оборонятися, побажали бути охрещеними. Імператор
військом на

радісно їх прийняв, і вони піддалися владі ромеїв»).91

,ςυζς' έτος έβαπτίσθη ό Βολοντίμηρος δς έβάπτισεν πάσαν
‘Ρωσίαν» («6496 року хрестився Володимир, який хрестив усю

«Τ(ό) δέ

Русь»).92

вирізняються на фоні інших
Згідно з палеографічними

Записи про хрещення явно

заміток,

зібраних у

Vat. gr. 840.

спостереженнями Боріса Фонкіча над «записами В. Е. Регеля» та
«уривками В. Н. Бєнєшевіча», всі записи поступово вносили

боки

л.

Борісом Фонкічем, писець, який вніс
(№ 12-13), працював також і над текстом

243. Ба більше, за

замітки про хрещення

№ 5, № 6, першою

половиною № 7 та другою половиною

і повністю переписав № її. Він
переписувачем

на два

записів

на л.

же

був

і

№ ю

головним

9-10 про поставлення єпископів. Фонкіч

років, а самі
одним, доповнюючи окремі

припускає, що записи могли вносити протягом кількох

писці працювали спільно один

з

244.93
Появу коротких заміток про хрещення у Vat. gr. 840 складно
точно датувати. Міхаїл Прісьолков справедливо пов’язав
більшість текстів з «канцелярії» Теогноста з його перебуванням на
записи на л.

Волині у 1330-1331 рр.94 Звідси,

хрещен91 Μ.

внесення

записів про

Д. Приселков, Μ. Р. Фасмер, «Отрывки В. Н. Бенешевича

русской церкви XIV века»,

по истории

с. 61.

92 Μ. Д.
Приселков, Μ. Р. Фасмер, «Отрывки В. Н. Бенешевича по истории

русской церкви XIV века»,

с. 61.

93 Б. Л.

Фонкич, «Палеографические заметки о греческих рукописях
библиотек, п Vat. gr. 840. Еще раз о материалах по истории России
второй четверти XIV в.», у кн.: Византийские очерки. Москва, 1982, с. 254262 (= Б. Л. Фонкич, Греческие рукописи и документы в России в XIV— начале
XVIII в). Москва, 2003, с. 21-27.
итальянских

94 Μ.

Д. Приселков, Μ. Р. Фасмер, «Отрывки В. Н. Бенешевича

русской церкви XIV века»,

с. 64.

85

по истории

1. Візантійське мовчання

болгар та князя Володимира, мабуть, відбулося вже після
зібрання більшості «офіційних» документів, схоже, викликаних
скандалом між митрополитом Теогностом та ієромонахом Арсенієм.95 Чи мали записи про хрещення практичний характер
для митрополита Теогноста і яке було їх походження? Звідки
ня

анонімний автор міг їх скопіювати? Нетиповість цих виписок
проти інших текстів «досьє» може вказувати на їх важливість
для митрополита Теогноста. Але

так

і залишається

незрозумілим, чому анонімний автор вирішив розмістити їх серед цілком

«офіційних» документів

митрополита.

записи на л. 244 велися неодночасно

Враховуючи

те, що

і,
уже зазначено, не одним
писцем, повідомлення про хрещення могли бути виписками
для митрополита (або ж зроблені самим Теогностом), які
призначалися першопочатково для

інші

зібрані тексти

були

зовсім відмінних завдань, ніж

на л. 9-10, л. 243 Vat.

Практичний зміст цих
можна

як

припустити,

що

частиною твору чи,

своїм жанром міг скидатися

gr. 840.

з’ясувати важче. Наприклад,
вищевказані хронографічні виписки
найпевніше, його задуму, який за
виписок

на

«малі візантійські хроніки» і,

відображав інтерес митрополита Теогноста до минулого,
зокрема хрещення Русі. Цілком можливо, що поява цих

вочевидь,

коротких заміток на л. 244 спричинена

випадковістю,

задумом щодо композиції текстів,

а не загальним

з якими вони жодним чином

виконав майже третину
текстів митрополита, найпевніше, переніс до
Vat. gr. 840 матеріали, які не стосувалися фінансових справ

не

пов’язані. Один із писців, який

роботи над вписанням

митрополії,

а

виписки.

репрезентували підготовлені для Теогноста історичні

Останні, мабуть,

не

обмежувалися

повідомленнями. Навіть якщо

лише цими двома

не припускати

існування

твору

Цукерман, «Из ранней истории Литовской митрополии»,
Беларускае падзвінне: вопыт, методыка и вынікі палявых и міждыс-

95 Константин

у

кн.:

цыплінарных даследаванняу. Зборнік навуковых артыкулау II міжнароднай
навуковай канферэнцыі, (да 20-годдзя археалагічных і этнаграфічных
экспедыцый ПДУ) (Полацк, 17

—

18 красавіка 2014 г.). Наваполацк, 2014,

с. 145-143.
86

1. Візантійське мовчання

хроніки», то написання
болгар
русів передбачає від анонімного
хронографічні замітки грецькою,

на кшталт «малої візантійської
повідомлень про хрещення

автора, який пише

та

візантійських історичних текстів. Натомість його

використання

про хрещення

болгар,
«безумовний

на думку

Міхаїла

Прісьолкова

текст

та Алексея

Шахматова,

є

літопису».96

З цим здогадом погодився Петер Шрайнер, який,

переклад повідомлення руського

слідом за Прісьолковим, указав на близькість цього тексту до
слів

літопису за «Лаврентіївським»
н^иде

«Мирилъ
оувидѣвше
ЦрЬ

У

же

с

вон

не могошь стьти

кртн КИ£ ИХЪ

и

Болръі

списком.97

противу кртнтис

Болгьръі Болгьръі же
просишь н покорити Грекомъ

вс и

с

Брегомъ

н

моремъ

миръ створи

безпосередньому джерелі

ЦЬОГО

ИЬ

Болгьръі».98
повідомлення «ПВЛ»

—

слов’янському перекладі хроніки Продовжувача Георгія Амартола, читається детальніша оповідь про хрещення

«Михаилъ

црь кооупио

с

Кесьром Бьрдою

болгар:

Болгьрскъін йде съ вон
Болгьрскооу ІА^ЪІКООу Михаилъ

иь

кн^ь

моремъ, гльдом гъіблюці8
тькооу вѣсть пр^имше, страхомъ шдержнмн МИ0ГЪІМ
ΒΑχοογ, прежде трооудь н Брьин и побѢдъі иедоймѣвьхооусл и хрстньиомъ

своими

врегом

и

оувѣдѣвъ. Блъгьре*,

ПрОСИШСА ПОКЬрАТИСА ГрСКОМЪ. ЦрЬ ЖЄ, КИ^А ИХ КАТИВЪ И W СТГО
крсціинь прньтъ И СНОМЪ И NbpeY HMA емооу Семешиъ. еціе и велможь его
ВВОДЪ В КоНСТАИТНИЬ ГрЬДА, ВСА крсти И миръ створи-θ’».99
БЪІТИ

Як бачимо, прочитання цього тексту Продовжувача
Георгія Амартола в грецькій замітці схоже на літописне. її автор

96 Μ.
Д.

Приселков, Μ. Р. Фасмер, «Отрывки В. Н. Бенешевича
русской церкви XIV века», с. 68.

Schreiner, Chronica Byzantina
Kleinchroniken), p. 677.
97 Peter

breviora

(= Die

по истории

byzantinischen

98

Лаврентьевская летопись, ПСРЛ, і, Стб. 19; Ипатьевская летопись, ПСРЛ,
2, Стб. 13.
Истрин, Книги временныя и образные Георгия мниха. Хроника
Амартола в древнем славянорусском переводе. Текст, исследование,

99 В. Μ.

Георгия

словарь. Петроград, 1920. Т. і. Текст, с. 508.

87

1. Візантійське мовчання

ла III

Варду з болгарського походу імператора Михаї(840-867), не згадує блокаду болгар візантійською

армією,

залишаючи при цьому слова

усуває кесаря

візантійської хроніки про

«берегом і морем». Однак між цими текстами є й
розбіжності, які залишилися чомусь незауваженими Міхаїлом
Прісьолковим та Петером Шрайнером. У хроніці
Продовжувача Георгія Амартола йдеться про хрещення архонта та знаті
болгар, що й наводить літописець у своєму тексті. Коли для
автора грецької замітки хрещення архонта болгар не має
такого ж значення. Він зупиняється лише на радості імператора
у зв’язку з успішною місією. Також є й дрібніші розходження
між ними: у грецькій замітці йдеться про «велике» військо
імператора Михаїла, чого немає у «ПВЛ» та, головне, у
похід

тексті Продовжувача Георгія Амартола. До цього слід
додати й «радість» імператора, якої не зауважує візантійський
грецькому

хроніст.100
Чи

може

тут ітися про

«безумовний»

переклад

тексту? Зіставлення наведеного фрагменту з хроніки
ПродовжувачаГеоргія Амартола з грецькою заміткою показує, що
дрібні деталі, які додає наш анонімний автор, не взяті прямо
з візантійської хроніки, а, мабуть, викликані його спробою
літописного

трансляції

свого

джерела

тексту про хрещення

або

ж

осмисленням

болгар. Навряд

чи

прочитаного

виправдано

буде

вважати, що автор, який пише грецькою, в пошуку повідомлень
про хрещення

болгар

першопочатково звернувся саме до

лі100

Продолжение хроники Георгия Амартола по Ватиканскому списку, у кн.:
В. Μ. Истрин Книгы временныя и образные Георгия Мниха. Т. і, с. 8.19-27: О δέ
Μιχαήλ άμα τω Καίσαρι Βάρδα κατά του άρχοντος Βουλγάρων έξεστράτευσε διά τε
θαλάσσης, λιμω τήκεσθαι τό των Βουλγάρων έθνος άναμαθών. οι δέ
Βούλγαροι, την τοιαύτην έφοδον έκμαθόντες, φοβω πολλω συνεσχέτησαν, καί προ των
αγώνων καί τή μάχης περί τής νίκης άπέγνωσαν καί χριστιανοί γενέσθαι καί ύποτάσσεσθαι Ρωμαίοις ήτήσαντο. ό δέ βασιλεύς, τον μέν άρχοντα αύτών βαπτισας
καί έκ τού αγίου άναδεξάμενος τούτον βαπτίσματος, τό έαυτού τούτω έπιτέθεικεν
όνομα, ού μην άλλα καί τούς μεγιστάνας αύτού έν τή πόλει είσαγαγών, πάντας έβάγης και

πτισε

καί ειρήνην

βαθεΐαν πεποίηκε.
88

1. Візантійське мовчання

хроніки. У будь-якому
буквальний переклад

тописного тексту, а не до візантійської

разі, зроблена

ним виписка не

літописного тексту. Ба

більше, інше її завершення допускає
ним хроніки Продовжувача Георгія

можливість перечитання

Амартола для написання

(по пам’яті?) цієї замітки. Якщо

автор користувався літописом

вигляді цей

то в якому

текст

як

своїм

ж наш

головним джерелом,

був доступний

для нього?

Зважаючи на датування Vat. gr. 840 XIV ст. і post ante quem виписок,
яке не виходить за межі

1328-1353

рр., це один з найдавніших

із відомих випадків цитування «ПВЛ». Отже, написання
виписок передує створенню

Ідентичність

цього

ївському» літописах
якому

«образі»

автор. Цей

«Лаврентіївського» літопису.
в «Лавретіївському» та «Іпаті-

повідомлення
не дає

можливості

визначити напевне, у

використовував текст літопису

наш

анонімний

літопису, судячи за географією діянь
імовірно, становив текст на зразок

список

митрополита, цілком

«Лаврентіївського». Втім серед документів митрополита Теогноста
чимало пов’язаних із Волинню. Його перебування на Волині у
133О-1331 РР· відповідно не повинно унеможливлювати того,
що наш анонімний автор міг скористатися списками літопису
на зразок

«Іпатіївського».

Тут слід перейти до другої замітки
тексту про хрещення князя Володимира
єдиним

(за

винятком

на л. 244

—

Святого,

короткого

що залишається

«Легенди Бандурі») повідомленням про

хрещення руського князя,

написаним грецькою і

стилізованим

під виписку історичної хроніки. Отже, важливість цієї виписки
з

невизначеність

залишається неоднозначною через насамперед

її

безпосереднього джерела. Коли для Прісьолкова переклад з
літопису слів про хрещення болгар є безумовний факт, то текст
хрещення Володимира він залишив без якогось коментаря. Зате
Петер Шрайнер відзначив,
цього

тексту збігається

хрещення

русів (як

з

що дата хрещення

Володимира

літописною. На його думку,

і перша виписка)

літопис. «Це припущення,

—

пише

також має

своїм джерелом

Петер Шрайнер,

ймовірніше, ніж гіпотеза про грецьке джерело,

вико89

з

запис про

яке

—

набагато

було

1. Візантійське мовчання

ристане в літописі».101

Однак тут йдеться

не про джерела нара-

тиву хрещення «ПВЛ», у якому зовсім марно вбачати
візантійський слід,

а про те, чи

міг

наш

анонімний автор використати

візантійське свідчення про хрещення Володимира? Якщо

саме

певний візантійський текст, де йшлося про хрещення

ж

Володимира

виявився

доступним для нашого анонімного автора у

другій чверті XIV ст., який до того
на

периферії

ж

працював над своїми текстами

візантійського світу,

то як же

тоді

можна пояснити

дивовижний брак будь-якої інформації про хрещення руськЬго
візантійських історичних творах Х-ХШ ст.? Оминути цю
навіть у тому разі, коли
пастку
припускати, що цей текст був написаний незадовго до часу роботи над
князя у

мовчання не вдається

приписками до Vat. gr. 840

відомих

хроніках

того

і,

отже, не міг

відобразитись

використання анонімним автором він ніде

не

фіксується

Появу цього зовсім короткого повідомлення
вочевидь, варто пояснювати

без гіпотези щодо

візантійського джерела. Це, відповідно, змушує

проблеми,

пізніше?

на л. 244,

можливого

нас

повернутися до

поставленої Петером Шрайнером, яку тепер

звести до такого: чи
скористатися

літописом для

погляд, збіг дати

у

часу. Проте чому й після його гаданого

міг

наш

написання

цієї короткої замітки? На перший

хрещення в цьому тексті з літописною

свідчення досить переконливе. Але залишилася

особливість замітки

—

князь

можна

анонімний автор знову

—

непоміченою інша

Володимир хрестить «усю Русь»

‘Ρωσίαν). Формула всея Руси (πάσα ‘Ρωσία) вперше з’являється
на печаті князя Всеволода Ярославича, але стає популярною
набагато пізніше, головно після ибо-х рр., коли термін починають

(πάσαν

101

Peter Schreiner, Chronica Byzantina breviora (= Die byzantinischen
Kleinchroniken), p. 677. Міхаїл Бібіков пише, що «ватиканська хроніка» (sic!) є
скорочений грецький, але точний переклад давньоруської пам’ятки» (Μ. В.
Бибиков, Byzantinorossica. Свод византийских свидетельств о Руси. Москва, 2004.
Т. 1, с. 64).

90

1. Візантійське мовчання

митрополитів.102 Його

уживати на печатях київських
далеко не

постійне,

візантійський церковний термін практично
титулу митрополита. Цю

візантійського впливу,

давньоруські

князів упродовж ХІІ-ХШ
згодом, коли

вживання

цей винайдений

але на початок XIV ст.

завжди додається до

формулу, можливо, не без

автори застосовували до київських

ст.

Утім

володимирські

популярність

та

її

стане очевидною

московські князі внесуть її до

своєї титулатури.103 Така особливість використання цієї
формули спричинить «оновлення»

«Пам’яті

та

княгині Ольги

де

княгиня

вживання

словосполучення

в

титулів

та

князя

Володимира Святого

похвалі» й, відповідно, у «Житії»,

хрестить уже «всю

Руськую землю».104 Часте
вся Руская земля у «Пам’яті та похвалі»

пояснити й походження

слів

πασαν

може

‘Ρωσίαν у грецькій замітці

про хрещення Володимира. Якщо припускати використання
анонімним автором тексту літопису, де він міг дізнатися

нашим

про дату хрещення князя,

‘Ρωσίαν,

то як можна пояснити

яке явно видає своє

наявність

πασαν

пізнє походження? Тут складно

допускати, що він зміг відшукати цю

формулу в літописі,
від того, у якому «образі» цей літописний текст був для нього
доступний. Схоже, він лише передав у цій короткій замітці
незалежно

термінологію, яку часто
князь

Володимир

вживали в час митрополита

мав

хрестити

саме «всю

Теогноста, коли

Русь».

* * *

Як

тексти

102

бачимо, створені в різних кутках візантійського світу три
з усією очевидністю демонструють, якими обмеженими

А. В. Назаренко, Древняя Русь и славяне (ДГВЕМИ 2007 г.). Москва, 2009,

с. 256-257, с. 260-266.
103 А. А.
Горский, «Князь “всея Руси” до XIV века», у кн.: Восточная Европа

древности и средневековье. Политические институты и верховная власть.
XIX Чтения памяти В. Т. Паиіуто. Москва, 16-18 апреля 2007 г. Материалы
конференции. Москва, 2007, с. 55-59.
в

104 Н. И.
Милютенко, Святой равноапостольный князь

Руси. Древнейшие

письменные источники, с.

91

417-426.

Владимир

и крещение

1. Візантійське мовчання

авторів

виявлялися можливості їхніх

інформацію

необхідну їм
русів. Виходили вони

знаходити

про хрещення Володимира

та

із цієї ситуації різними способами. Якщо автор короткої
грецької замітки

з

дрезденського рукопису «Продовження

Никифора», не маючи чогось кращого,

русів до

часу

Комнінів,

то

вирішив перемістити

хрещення

інакше діяв укладач антилатинського

трактату. Віднайшовши візантійські повідомлення про «перше
хрещення»

русів

86о-х рр., він перемістив навернення

Володимира століттям раніше,

необхідного

вписавши

його до зовсім іншого,

але

для «Повісті» полемічного контексту. Інший

історичних заміток з Vat. gr. 840, схоже, швидко
бодай щось у візантійській літературі про навернення

анонімний автор

зрозумів, що
Володимира

та хрещення

знайти не вдається. Тоді він

Русі

відшукав оповідь про хрещення

князя з

давньоруського

літопису,

звідти зовсім невеликий фрагмент для перекладу та
подальшої стилізації його як історичної замітки. Хоча анонімний
взявши

історичних заміток з Vat. gr. 840, як покажу пізніше, був не
єдиний, хто скористався таким своєрідним методом
знаходження інформації про хрещення Русі, його підхід до збору джерел
чудово ілюструє нестачу будь-якої інформації про навернення
Володимира у візантійській літературі до середини XIV ст. Якщо

автор

про хрещення болгар він без
повідомлення

якихось зусиль знайшов

візантійських істориків,

Русі справі могли
Прикметно, що три тексти, які
мовчання, добре прояснюють

то щодо

давньоруські тексти.
врешті-решт порушують довге
брак будь-яких візантійських свідчень,

зарадити лише

знайти відповідь

але мало допомагають

на важливе питання: чому

згадувати про хрещення

Володимира?

візантійці воліли

не

2
Що

сталося

989 року?

Як маловідомий правитель з
може одружитися з

окраїн середньовічного світу
порфірородною візантійською царівною?

Історія цього небаченого успіху
наявна в

усій без

немає

без

винятку неоглядній

наверненню руського

Тут

не

князя та

певних

сентиментів

літературі, присвяченій
Русі.1

подальшому хрещенню

особливої потреби зупинятися

на цьому

дослідницькому дискурсі, де традиційно детально і
неодноразово обговорювалися умови угоди з візантійськими
імператорами, хронологія хрещення Володимира і його шлюбу з
візантійською царівною, датування взяття русами Херсону та
врешті-решт повернення руського князя з порфірородною Ан-

загальному

1

її компактний огляд див. Герхард Подскальски, Христианство

и

Руси (988-1237 гг.). Санкт-Петербург, 1996,
с. 29-42. Про новіші праці див. Н. И. Милютенко, Святой равноапостольный
князь Владимир
и
крещение Руси. Древнейшие письменные источники.
Санкт-Петербург, 2008; Jonathan Shepard, “Some Remarks on the Sources
for the Conversion of Rus’”, у кн.: Le origini e lo sviluppo della cristianitä

богословская литература в Киевской

a cura di S. W. Swierkosz-Lenart (Roma, 1992), pp. 59-95;
його ж, “The coming of Christianity to Rus: authorized and unauthorized
version”, у кн.: Conversion to Christianity from Late Antiquity to the Modem Age:
Considering the Process in Europe, Asia and the Americas, ed. Calvin B. Kendall

slavo-byzantina,

(Minneapolis, 2009), pp. 185-222. Також див. А. А. Роменский, Империя ромеев
и «тавроскифы». Очерки русско-византийских отношений последней
четверти X в., де є детальна бібліографія (с. 244-312).

95

2. Що сталося 989 року?
ною до Києва.2 Тим

ревізія

вже звичного

більше,

що завдання цього

розділу

—

і від того, здається, майже незмінного

в

своїй

основі наративу, попри

бурхливі дискусії, викликані головно
роботою Анджея Поппе.3 Чимало подробиць цього
традиційного викладу успіху Володимира в літературі, на жаль, не
мають

опори у джерелах,

а становлять вид

позаджерельного

знання, яке часто транслюють дослідники без

відчуття
джерелознавчої порожнечі, що особливо гостро відчувається у випадку
візантійської літератури.
Слабкі місця традиційного наративу русько-візантійських
відносин 987-991 рр. зазвичай оминають, а вихід за його межі, як

у випадку Анджея Поппе, завершувався невдачею.4 Наприклад,

приділено умовам договору між візантійськими
імператорами та київським князем (Поппе навіть
реконструював його), але нічого не свідчить, що текст цієї угоди насправді
багато уваги

2

Andrzej Poppe, “The Political Background to the Baptism of Rus’: ByzantineRussian Relations between 986-89”, pp. 195-244, його ж, “The Christianization
and Ecclesiastical Structure of Kyivan Rus’ to 1300”, HUS 21, n. 3/4 (1997),
pp. 311-392; Dimitri Obolensky, “Cherson and the Conversion of the Rus:
An Anti-Revisionist View”, BMGS 13 (1983), pp. 244-56; Werner Seibt, “Der
historische Hintergrund und die Chronologie der Taufe der Rus’ (989)”, у кн.:
The legacy of saints Cyril and Methodius to Kiev and Moscow, ed. Anthony-Emil
Tachiaos (Thessaloniki 1992), pp. 289-303; Donald Ostrowski, “The Account
of Volodimir’s Conversion in the Povest’ vremennykh let: A Chiasmus of Stories”,
HUS 28 (2006), pp. 567-580.
також недавня спроба Олександра Роменського
хронологію подій 980-х рр., див. А. А. Роменский, Империя ромеев и
«тавроскифы», с. 114-166, а також її загальний вигляд представлений у
роботі Надєжди Мілютєнко, див. Н. И. Милютенко, Святой равноапостольный
князь Владимир, с. 272-312.
3

Невдала

скоректувати

4 Останнім часом Алекс

Поппе про

взяття

імператорам, але знову невдало.

аргументів,

якими оперував Поппе

Cherson”, BSl

1-2

Фельдман спробував підкріпити ідею Анджея

Володимиром Херсону
Дослідник

на догоду візантійським

не зміг вийти за межі тих

(Alex Feldman, “How and Why Vladimir Besieged

(2015), 145-170).
96

2. Що сталося 989 року?

Як пояснити те, що його немає серед інших

існував.5

які дійшли до нас,

коли

його важливість,

поза всяким

договорів,
сумнівом,

набагато більшою, ніж раніших? Щоб урятувати
більшість учених припускають:
наратив,
традиційний
мала видатися

Володимир хрестився задовго чи напередодні взяття ним Херсону.6
Утім не береться до уваги те, що скандал у Константинополі
навколо Володимира якраз і полягав у тому, що візантійська
царівна видавалася

все ще

язичникові навзамін організації

ним

братів. Його навернення і шлюб у Херсоні
великої
дипломатії Василія II, скандальний
успіхом
якої
присмак
відчувався ще довго.
Інший ігнорований момент традиційного наративу
те, як
Василій II та Константин VIII намагалися за всяку ціну уникнути

груп найманців для її
стали тим

—

такої перспективи, тлумачивши тепер

обіцянки Володимирові. Що
Володимира
видання

та

саме

на

інший лад свої непевні

похитнуло позиції

чому імператори настільки довго відтерміновували

своєї сестри? Пошукові відповідей

перша частина

розділу. Тут спробую

на

ці

питання присвячена

перечитати

як зв’язок

Володимира з його варягами, так і роль

русів наприкінці
989 р. Натомість у другій частині поглянемо, як
візантійські автори сприймали та оцінювали цей несподіваний
війни

в

Василія II

з

громадянської
союз

русами.

Воїни для

Про

контакти

Володимира

імператора
з

Константинополем нічого

невідомо до 988-989 рр. Спадок, залишений синові Святославом

Хоробрим, не надто сприяв налагодженню стосунків з
візантійськими імператорами. Бунт найманців Святослава Хороброго
кидав тінь на колишню співпрацю, а тривала і виснажлива війна

5
Анджей Поппе, «Візантійсько-руський союзницький трактат 987 р.»,
УІЖ№ 6 (1990), с. 20-33.
6

Andrzej Poppe, “The Political Background to the Baptism of Rus’: ByzantineRussian Relations between 986-89”, pp. 195-244.
97

2. Що сталося 989 року?

Йоана І Цимісхія
викликала

з

русами ще два десятиліття потому

тривожні асоціації

в

Константинополі.7 Через

те що угода

літа 971 р. ніби повертала традиційний світ відносин,

місце

й

прибуттю

від

було

окремих індивідів та груп найманців до

Константинополя, і візантійській

візантійських речей у

торгівлі (її

похованнях

років.9 Цю прогалину в літературі

результат

970-980-х рр.8),

випадають з поля зору візантійських

насамперед

де

авторів

майже

—

наявність

однак руси
на двадцять

намагалися заповнити

гіпотезою про антивізантійську спрямованість політики

взяття ним Києва близько 980 р. У наймасшїї
викладі, що майстерно сформував у багатьох
табнішому
роботах Александр Назаренко, припускається антивізантійський

Володимира після

союз

до7

між Володимиром

та державою

Оттонів.10 Ба

більше,

Про образ русів у візантійській літературі кінця X ст. див. другу частину
розділу. Щодо війн Святослава Хороброго та його кар’єри найманця

цього

див. мою

8 Після

роботу «Святослав Хоробрий. Князь, найманець, воїн».
фіналу візантійської кампанії Святослава Хороброго візантійські

автори надовго втрачають інтерес до русів. У зв’язку з чим про
відносини русів з Візантією по смерті Святослава Хороброго фактично нічого
невідомо з писемних джерел. На цьому фоні відверто спекулятивні ідеї про
візантійські посольства до Ярополка (див. А. А. Роменский, Империя
с. 85-93). Про прибуття найманців з Русі до Візантії
970-980 рр. див. Sigvus Blöndal, Benedikt Benedikz, The Varangians
of Byzantium (Cambridge, 1978), pp. 194-195. Щодо візантійських речей в

ромеев и

«тавроскифы»,

упродовж

похованнях цього часу див.

along the Road

Fedir Androshchuk, Vikings in the East. Essays

on

Byzantium (800-1100) (Uppsala, 2013), pp. 96-118;
К. А. Михайлов, Элитарный погребальный обряд Древней Руси: камерные
погребения IX начала XI века в контексте североевропейских аналогий. СанктПетербург, 2016, с. 113-122.
Contacts

to

—

Ця лакуна загалом більше ігнорується, ніж коментується, навіть у
довіднику, спеціально присвяченому візантійським повідомленням про Русь,
див. Μ. В. Бибиков, Byzantinorossica, І, с. 57-68. Прикметно, що довгу перерву
обривають ті візантійські автори (як-то Лев Диякон чи Йоан Геометр), які
писатимуть саме про недавнє минуле (війни Святослава Хороброго).
9

10

А. В. Назаренко, «Русь и Германия в ІХ-Х вв.», ДГВЕМИ1991. Москва, 1994,

с. 5-138; його ж, Древняя Русь на

международных путях: междисциплинарные
очерки культурных, торговых, политических связей ІХ-ХІІ вв., с. 339~434,

98

2. Що сталося 989 року?

слідник стверджує про довготривалість

нібито лише

продовжив

Гіпотеза Назаренка

цього союзу:

політику вбитого

охоплює

ним

Володимир

брата Ярополка.11

цілий ряд додаткових

й

припущень: від хрещення Ярополка латинськими місіонерами до

гаро-руської коаліції

бол-

супроти Візантії у 980-х рр.12 Спекулятив-

ність цієї гіпотези вражає. Аби підкріпити свої припущення,
Назаренко використовує повідомлення надто пізніх джерел, як-от
«Никонівського» літопису і навіть «Історії Російської» Васілія
чи спирається на надто довільні інтерпретації
джерел13. Залишаючи тут на боці ці малопереконливі припущення
та спекуляції, в іншому місці цієї роботи я розгляну два важливі

Татіщєва,

елементи гіпотези Назаренка
Навіть

брак

в

новому світлі.14

джерел не зупиняє дослідників від довільних

здогадів. Пізніше зближення з Візантією пояснюється

родинйого ж, «Русско-немецкие

связи домонгольского времени

(IX

—

середина
XIII в.): состояние проблемы и перспективы дальнейших исследований»,
у кн.: Из истории русской культуры. Т. II. Кн. і. Киевская и Московская Русь,
сост. А. Ф. Литвина, Ф. Б. Успенский. Москва, 2002, с. 261-309, с. 290-300.
11

А. В. Назаренко, Древняя Русъ на

международных путях,

с. 391-434.

12

А. В. Назаренко, Древняя Русь на международных путях, с. 407-434,
його ж, «Был ли крещен киевский князь Ярополк Святославич, или кое-что
об “исторической

реальности”»,ВВ 65 (2006), с. 66-72. Щодо ідеї про болгароруську коаліцію в 980-х рр., то до Александра Назаренка подібну тезу
відстоював Фьодор Успенський, див. Ф. И. Успенский, Рец. Розен В. Р.,
Император Василий Болгаробойца: Извлечения из летописи Яхъи Антиохийского.
СПб. 1883, ЖМНП Апрель (1884),
13 А. В.

с. 293.

на международных путях, с. 407-434.
Підходи Назаренка щодо використання цих текстів вже викликали критику,
однак у зв’язку з іншими сюжетами, що він узяв з роботи Васілія Татіщєва,

Назаренко, Древняя Русь

див. А. П. Толочко, «История Российская» Василия Татищева: источники и
известия. Москва, Київ, 2005, с. 477-487.
14 Я не схильний
вважати ці міркування Назаренка «вигадкою», як це
безпідставно назвала Марта Фонт (Marta Font, «Пребывание Бруно Кверфурт-

ского в Киеве

—

факты, вопросы,

гипотезы», р. 45). Навпаки, ідея про

довготривалий русько-німецький союз викладена Назаренком з винятковою
майстерністю, хоча з опорою на малонадійні джерела.

99

2. Що сталося 989 року?
ним впливом. За

смерті

Анджеем Поппе, Ольга

не лише до

самої

Володимира,
йому так
зване «внутрішнє християнство».15 Окрім цього, за Поппе, Малуша, матір Володимира, хрестилася слідом за Ольгою, звідси
безпосередній вплив двох християнок, бабусі та матері,
впливала на

свого

а привила

внука

«внутрішньому зв’язку з християнством».16 Останнє є не що
як проекція погляду пізнішого агіографа, в наративі якого
роль Ольги в наверненні її внука не піддається сумніву.17 Цей

сприяв

інше

міраж «внутрішнього християнства»

дозволяв показати, що

було раптовим, але як писав Іларіон, «паче же
слышано ему бѣ всегда о благовѣрьнии земли Гречьскѣ, христолюбиви
навернення князя не

же и

сильнѣ

вѣрою,

кланяются, како въ них

исполнены,
предстоять, вси

благовѣрьни

гради

прѣстоять.

И

відносин
завоювання ним

з

час

Троици

и земли

и

церкви людии

сердцемь,

Володимир цілком обходився без

відкрило йому

шлях до

поспішав скористатися.19 Схоже,

възгорѣ

его».18

Константинополем. Певною мірою

Києва

чтуть

вси въ молитвах

си слышавъ, въждела

духомъ, яко быти ему христиану

Однак довгий

въ

силы и чюдеса и знаменна, како

како веси и

Богови

Бога

како єдиного

дѣются

Візантії,

з одного

боку,

якихось

лише
яким

він

він

добре

не

затямив

15
Andrzej Poppe, “The Sainthood of Vladimir the Great: Veneration in
the Making”, у кн.: Andrzej Poppe, Christian Russia in the Making (Burlington,
2007), PP· 1-52; його ж, «Владимир Святой: У истоков церковного

прославления», у кн.: Факты и знаки. Исследования по семиотике истории, под ред.
Б. А. Успенского, Ф. Б. Успенского. Москва, 2008, Вып. 1, с. 50-51.
16
Анджей Поппэ, «Владимир Святой: У истоков церковного
прославления», с. 50-51. Ідея загалом збудована на декількох припущеннях: Малуша

була серед служниць княгині
Ольгою. Ані перше, ні друге
17 А. А

Шахматов, Жития

в

Константинополі та хрестилася слідом за

не має

князя

прямої опори

древнерусских источников ХІ-ХѴІ ββ.,
18
19

А. Μ.

Молдован, «Слово

с. 223.

о законе и

благодати» Илариона,

с. 92.

Можливо, неоднозначний спадок відносин Святослава Хороброго

з

вирішальну роль на початках князювання Володимира
Києві. Драматична війна з русами в 971 р. привела до стереотипу, де русів

Візантією мав все ще
в

в джерелах.

Владимира. Текстологическое исследование

1ОО

2. Що сталося 989 року?

батька, чия сповнена авантюр кар’єра
найманця імператора Никифора II Фоки врешті-решт привела
до гіркого фіналу. З іншого,
довготривала боротьба за владу,
нещасливу науку свого

—

драматична

втеча та

тріумфальне

повернення, віддаляла

Володимира від Константинополя.
Ініціатива зближення належала не Володимирові, а
імператорові Василію II. Ідея союзу з русами не була новою для
імператорів. Раніше Никифор II Фока маніпулював русами та найняв їх
для війни з болгарами. Непевні домовленості Святослава
Хороброго з Никифором II Фокою обернулися бунтом русів і війною з
Йоаном І Цимісхієм. Нічого з цього Василій II повторити не
хотів. Мабуть, ідея повернути минулих найманців собі на службу
виникла у

від

Василія II після нищівної поразки візантійської армії

болгар (16

серпня 986 р.)2° Проте повстання Варди Фоки

Варди Скліра цілковито змінили його першопочаткові
щодо використання

русів

проти

* з розглядалияк ворогів. Ях’я писав,

болгар (якщо

такі

були)

та

плани

і змуси-

що такими вони залишалися навіть у час

перемовин візантійців з

Володимиром у 988 р., але це, схоже, данина
давнішій традиції (В. Р. Розен, Император Василий Болгаробойца: Извлечения
из летописи Яхьи Антиохийского, с. 23-24). Александр Назаренко спробував
розглянути слова Ях’ї як свідчення про болгаро-руський союз проти
Візантії, але невдало (див. А. В. Назаренко, Древняя Русь на международных путях,
с. 431-433)·
20

В. Р. Розен, Император Василий

Болгаробойца: Извлечения

из

Антиохийского, с. 21; Leonis Diaconi, Historiae Libri Decem, ed. С. В.
Hase, рр. 172.23-173.2; loannis Scylitzae, Synopsis Historiarum, ed. Hans Thurn,
PP· ЗЗО-ЗЗІ· 3 огляду на спадок війн зі Святославом, вербування найманців
з Русі відчутно впало. Зважаючи на наявність у 970-х рр. етерії піхотинців
(див. “Le tacticon du cod. Scorialensis gr. R-II-11”, у кн.: Nicolas Oikonomides,
летописи Яхъи

Les Listes de presence byzantines des IXе etX? siecles (Paris, 1972), p. 271.25),
можна припускати, що якась невелика група руських

час, але,

найманців служила

в

цей

Русі упродовж дальших
десяти років (до 986 р.), визначити дуже складно. Судячи з того, що
відомо про склад візантійської армії в 970-980-х рр. (див. Eric McGeer, Sowing
The Dragon's Teeth: Byzantine Warfare in The Tenth Century (Washington, 2008),
pp. 202-225), така комплектація виглядає сумнівною.
чи поповнювалася вона іншими воїнами з

ΙΟΙ

2. Що сталося 989 року?

активізувати їх найм для боротьби з узурпаторами.21 Швидке
вербування цих найманців було б малоефективне без сприяння

ли

київського
з

князя.

До

нього й мав

звернутися Василій II.22 Одне

розуміння шокових зустрічних вимог
саме імператори звернулися до руського

ключових питань для

Володимира,

—

коли

князя?
В обсяговій літературі, присвяченій обставинам хрещення
Володимира, це візантійське посольство до Києва традиційно
датували або після

поновлення повстання Варди Скліра (зима
986/987 р.), або (переважна більшість вчених) після
проголошення Варди Фоки імператором (17 вересня 987 р.).23 Пропонували й
інші, навіть точніші датування. Так, Анджей Поппе припускав,
що Василій II відправив послів до Києва відразу ж після того,
як дізнався про укладення угоди між Вардою Скліром і Вардою
Фокою (квітень
травень 987 р.), а самі посли відповідно мали
в літні місяці 987 р.24 У всіх пропонованих
Києва
до
прибути
певні
резони: Василій II завжди звертається
датуваннях були
—

завчасно, а

Володимир упродовж

«руський корпус» для

руського

князя

—

значного

Як тоді

часу

збирає

імператора.
бути
здобуття руки порфірородної царівни,

з шоковою вимогою

сестри

21

Про громадянську війну та кризу влади Василія II та Константина VIII
Jean-Claude Cheynet, Pouvoir et contestations ä Byzance (963-1210) (Paris,
19962), pp. 31-32, pp. 329-336; Catherine Holmes, Basil II and The Governance
of Empire (976-1025), pp. 240-298. Використання найманців у конфлікті
практикували як імператори, так і Варда Фока, і ще пізніше Варда Склір.

див.

Якщо імператори спиралися

на

русів, то узурпатори вербували найманців-

івірів.
22

Уже починаючи з договору 911 р., руський князь

зобов’язання стосовно

прибуття найманців

брав

на себе

до Константинополя

(Ипатьевская
летопись, ПСРЛ, 2, Стб. 26-27). Ця усталена практика тривала впродовж часу
русько-візантійських договорів. Прийнявши умови Никифора II Фоки,
Святослав Хоробрий радикально змінив її.
23
Andrzej Poppe, “The Political Background
227, там і детальна бібліографія.
24

to The

Andrzej Poppe, “The Political Background to
102

The

Baptism of Rus’, pp. 226Baptism of Rus’, p. 227.

2. Що сталося 989 року?

імператорів? Пристати
приходу розрізнених груп
виняткових

на таку

гнітючу

умову навзамін

найманців імператори

скрутних обставин.25 Але

могли лише

за

чи стали вони такими у

травні вересні 987 р, що імператори дійшли до настільки
повного відчаю, що мали відправити сестру правителеві, який на
той час навіть не був охрещений?! Цей особливо скрутний час,
—

коли основи влади

їхнє
одного

майбутнє

Василія II

стало

та Константина VIII захиталися, а

особливо непевним,

разу: упродовж довгого і тривожного

настав

тільки

проміжку літа

—

осені

Варда Фока розбив табір на шляху до
Константинополя.26 Якщо імператори звернулися до Володимира лише в час
цієї кризи, то це могло б добре пояснити, чому руський князь
висунув таку шокову вимогу та відповідно розраховував на її
прийняття Василієм II та Константаном VIII. В імператорів не

988 р.,

коли

залишалося

особливого вибору. Вони

згоду, пристаючи на цю

вкрай

висловили попередню

вимушену угоду, яку пізніше мали

намір дезавуювати (можливо, пояснюючи її непроворністю
посланців, які вийшли за межі своїх повноважень чи інакше).27

25 У

загальній схемі русько-візантійських відносин, накресленій Анджеем
Поппе, цій шоковій вимозі князя взагалі не надається значення.
26

Хронологія маршу Варди Фоки на Константинополь не є чітко
(В. Р. Розен, Император Василий Болгаробойца, с. 23). Скілиця натякає,
що Каллокір Дельфін перебував у Хризополі упродовж тривалого часу, бо
Василій II не поспішав виступати проти нього (loannis Scylitzae, Synopsis
Historiarum, ed. Hans Thurn, p. 336). Жан-Клод Шене вважає, що Варда Фока
не мав флоту для подальшої блокади Константинополя (Jeans Scylitzes,
Empereurs de Constantinople, texte traduit par Bernard Flusin, Jean-Claude
Cheynet, Realites Byzantines, 8 (Paris, 2003), p. 281, n. 94), але Ях’я згадує про
кораблі Варди Фоки, що дісталися імператорові після битви під Хризополем (В. Р. Розен, Император Василий Болгаробойца, с. 24). Віктор Розен
припускав, що війська Варди Фоки підійшли до Хризополя вже до кінця 987 р.
(В. Р. Розен, Император Василий Болгаробойца, с. 194), але це виглядає дуже
малоймовірним. За таких обставин доводилося б уважати, що Варда Фока
визначена

цілий рік
27

не вживав жодних

дій.

Дезавуювання угоди було

дипломатії. Що стосується

досить частим кроком візантійської

порфірородної Анни, то
по103

не

бракувало мотивів

для

2. Що сталося 989 року?

Перенесення перемовин на пізній час порушує й інші питання:
Володимир так швидко зумів організувати армію
для імператорів? Відповідь залежить від того, коли воїни від
яким чином

Володимира врешті-решт

прибули до

Константинополя.

Армія для імператорів
Руси

з’являються

в

той момент, коли

імператор Василій

II

візантійцям.28 За Пселлом, ці докори
візантійцям
уже після того, як велика частина
адресовані

докоряє «невдячним»

візантійської армії
Схоже, Пселл

залишила

Василія II і перейшла до Варди Фоки.29

імператор

вочевидь, не

русів як
вірності він,
прибуття найманців

до

текстах яких

надійніші

натякає на те, що

сили у

війні

з

розглядав

узурпатором. У їхній

сумнівався. Виняткову важливість
Василія II фіксує більшість істориків, у

битв під Хризополем та Абідосом. їхні розповіді не
відзначаються великою кількістю подробиць і загалом добре

знаходимо опис

узгоджуються між собою,

за винятком окремих

Двом битвам приділено неоднакову увагу
Наприклад, Пселл зовсім оминає

русів

епізодів битв.30

в цих

наративах.

у битві під Абідосом.

«Хронографії» руси перемагають військо узурпатора тільки в
першій битві.31 Натомість Ях’я з Антіохії набагато більше уваги

У

дальшої відмови: від порушення усталених матримоніальних традицій до
небажання самої візантійської царівни виходити за Володимира. Про
мінливість візантійської дипломатії, зокрема й стосовно матримоніальної
політики, див. Jonathan Shepard, “Byzantine diplomacy, A.D. 800-1204: means
and ends”, Byzantine diplomacy: papers from the Twenty-fourth Spring Symposium
of Byzantine Studies, Cambridge, March 1990, ed. Jonathan Shepard, Simon
Franklin (Aidershot, 1992), pp. 41-71.
28

Michaelis Pselli, Chronographia, ed. Diether Reinsch, 1,13, p. 9.

Про сили Варди Фоки на час битви під Хризополем див. Jean-Claude
Cheynet, Pouvoir et contestations a Byzance (963-1210), pp. 31-32.
29

30

Catherine Holmes, Basil II and The Governance of Empire (976-1025),

pp. 240-298.
31

Michaelis Pselli, Chronographia, ed. Diether Reinsch, 1,13, p. 9.
104

2. Що сталося 989 року?

приділив

саме

обмежується

битві під Хризополем. Щодо

лише

Абідосу,

то

він

констатацією перемоги імператора.32 Здається,

мірою подав у своєму наподробиці, які неможливо віднайти
в інших. Проте він зумів зробити це так, щоб жодним словом не
згадати ролі русів у перемозі над Вардою Фокою!33

лише Лев

Диякон

ративі дві битви,

Найповніший

загалом однаковою

вказуючи

битв під Хризополем

та Абідосом є в
На
візантійські
«Огляді історії» Скілиці.34
жаль, усі
автори не

вказують
до

точне

хронології

опис

датування двох битв. З твору Ях’ї,

повстань

уважнішого

Варди Скліра і Варди Фоки, відомо,
13 квітня 989

що

Коли

під Абідосом відбулася суботу
р.35
відбулася битва під Хризополем? Ях’я відзначав, що Варда Фока
після поразки Каллокіра Дельфіна під Хризополем писав до
свого сина Лева в Антіохію, щоб той випровадив з міста патріярха
Агапія, що зрештою син Фоки й зробив. Ях’я добре знав Агапія,
звідси й точність його датування цього вигнання (8 березня
989 р.) поза всяким сумнівом.36 Свого часу Анджей Поппе
намагався визначити приблизний час відправлення листа до
битва

в

Антіохії. Він припускав, що його доставления тривало не менше, ніж
15-18 днів. Тому Поппе датував битву під Хризополем другою
половиною січня

32 В. Р.

989 р.37 Серед розрахунків
відправлення з міста патріярха

чи початком лютого

Поппе відзначимо хибний

час

Розен, Император Василий Болгаробойца,

с.

23-25.

33

Leonis Diaconi, Historiae Libri Decem, ed. С. B. Hase, pp. 169.14-171.8.

34

loannis Scylitzae, Synopsis Historiarum, ed. Hans Thurn, pp. 334-339.

35 В. P. Розен,
Император Василий Болгаробойца, с. 25.
36 В. Р. Розен,
Император Василий Болгаробойца, с. 25.
37
Andrzej Poppe, “The Political Background to the Baptism of Rus’: ByzantineRussian Relations between 986-89”, pp. 236-237. Розрахунки Анджея Поппе
розривали з історіографічною традицією, яка йшла від Васілія Васільєвського датувати битву під Хризополем 988 р. (див. В. Г. Васильевский, Труды,
Санкт-Петербург, 1909. Т. 2, с. 91-92) Однак Кетрін Голмс усе ще не

битву кінцем 988 р. (Catherine Holmes, Basil II and
the Governance of Empire (976-1025), p. 246). Недавно Олександр Роменський
датував битву під Хризополем березнем 989 р. (А. А. Роменский, Империя
допускає можливість датувати

105

2. Що сталося 989 року?

(з березня), що дозволяє скоригувати час битви на кілька
ближче
до середини лютого 989 р. Важливо те, що прихід
днів,
Агапія

русів
битви

на

допомогу

імператорові

під Хризополем або

сталося «недавно»,

а

стався, схоже,

ж незадовго до цього.

напередодні

Пселл пише, що це

далі йде опис ефективності дій русів у битві

під Хризополем:
«Імператор докоряв навдячним ромеям, оскільки перед

прибув загін вибраних воїнів тавроскіфів,

до нього

тим

він

затримав їх у себе, додав до

них інших найманців і відправив проти
ворожого війська. Вони захопили противника зненацька, що

готувався не ворога побити, а вина попити, багатьох
інших

розсіяли, і піднялося серед бунтівників

самого

убили,

а

повстання проти

Фоки».38

Іронія Пселла тут виправдана тим, що,

за словами Лева

Каллокір Дельфін зробив міцні укріплення на Хризопольському пагорбі, а його сили зовсім не були малими.39 Скілиця
приписує Каллокірові бажання морити голодом
Диякона,

Константинополь.

Мабуть,

це пізніше

такої масштабної

перебільшення,

ресурсів
було.

позаяк

акції у Варди Фоки просто

не

для

Несподіромеев и «тавроскифы»), але у світлі повідомлення Ях’ї таке пізнє датування
не можливе.
38 Michaelis Pselli,

Chronographia, ed. Diether Reinsch, 1,13, p. 9: ό δέ βασιλεύς
'Ρωμαίων αγνωμοσύνης κατεγνωκώς, έπειδήπερ ού προπολλοΰ,
τω ταύρω Σκυθών, λογάς προς αυτόν έφοίτησεν αξιόμαχος, τούτους δη
συγκροτήσας· και ξενικήν έτέραν ξυλλοχισάμενος δύναμιν, κατά της άντικειμένης
έκπέμπει φάλαγγος. οΐ δη και έκ τού παρελπίδας έπιφανέντες αύτοΐς, ού προς μάχην

Βασίλειος,
από των έν

της των

διεγηγερμένοις άλλά προς μέθην κατακεκλιμένοις, ούκ ολίγους τέ αύτών
·

σι και

άνηρήκα-

τούς καταλελειμμένους, άλλους άλλαχόσε διέσπειραν. συνίσταται δέ

και

Φωκάν, στάσις αύτοΐς καρτερά. Пселл відзначає попередню
організацію цих іноземців імператором, перед тим як відправити їх проти
військ Каллокіра Дельфіна.

προς

αύτόν

τον

39
Скілиця також акцентує на таборі Калокіра Дельфіна (loannis Scylitzae,
Synopsis Historiarum, ed. Hans Thurn, p. 336), але мовчить про кількість
війська Варди Фоки.

Юб

2. Що сталося 989 року?

армії Василія II на військо Каллокіра Дельфіна
Скілиця, оповідь якого детальніша, ніж Пселла:

ваність нападу
зазначає й

«Імператор
бо він

приготував вночі

кораблі та розмістив

на них

русів,

найняв від них собі союзників, їхній князь Володимир

став родичем імператора, одружившись на його сестрі Анні,
переправившись з ними, він несподівано нападає на
легко захоплює їх у свої

Йоан Зонара, що пізніше використав

битву

дуже близько до

ворогів і

руки».40

свого

текст

Скілиці,

описав

безпосереднього джерела:

«Коли [Калокір] Дельфін розташував табір навпроти Хризополя,
імператор разом із народом русів напав на них (завдяки тому,

що він, влаштувавши родинний союз з їх князем Володимиром
через сестру свою Анну, отримав звідти союзний військовий
загін), він взяв гору над усіма противниками».41

битвах, їхнє прибуття та
армії імператора розподілене в наративах між
приготуваннями Калокіра Дельфіна і вже самою битвою під
Хризополем. Переправлення вночі війська Василія II й спричинило
Аналізуючи роль русів у

цих

залучення до

ефект несподіваності для Калокіра Дельфіна,

той

про який зазначає

Пселл, але не пояснює завдяки чому. Натомість Ях’я нічого не
пише про несподіваність нападу Василія II,

найбільше

в

приділяючи

тексті предметові домовленостей між імператором і

київським князем, скандальні подробиці

візантійськими

яких

затушовані

авторами. Якщо відкласти опис угоди між ними

40 loannis
Scylitzae, Synopsis Historiarum, ed. Hans Thurn, p. 336.88-92.: ώς
ούκ επειθε, πλοία παρασκευάσας νυκτός και τούτοις έμβιβάσας Έως (έτυχε γάρ

συμμαχίαν προσκαλεσάμενος έξ αυτών, και κηδεστήν ποιησάμενος τον άρχοντα
τούτων Βλαδίμηρόν έπι τη έαυτοΰ αδελφή ’Άννη), περαιωθεις μετ’ αυτών άνοήτως
έπιτίθεται τοΐς έχθροΐς καί ραον χειροΰται.
41

loannes Zonarae, Epitomae historiarum, pp. 553.4-554.6.: τώ μέντοι Δελφινα

έστρατοπεδευκότι κατά Χρυσόπολιν αίφνίδιον έπήλθεν
'Ρωσικού (κηδος γάρ προς Βλαδίμηρόν τον άρχοντα τούτων

θέμενος συμμαχικόν έκεΐθεν έδέξατο)

ό βασιλεύς μετά λαού
έπί ’Άννη τη αδελφή αύτοΰ

καί ραον τών έναντίων έκράτησε.

107

2. Що сталося 989 року?

(виділений

курсивом), то текст Ях’ї дуже схожий

нами

візантійські

вже

описи

на

згадані

битви:

«Збунтувався Варда Фока і проголосив себе імператором [у
середу, 14 вересня 987] і заволодів він країною греків до Дорілеї і
до узбережжя і дійшли його війська до Хризополя. Стала
небезпечною його

[Василія]

справа, та

був

цар Василій

стурбований

причиною слабкості сили своїх військ та перемоги над ними.
Розійшлись його багатства та спонукала його потреба послати

до царя русів

—

а вони

його вороги,

—

—

щоб

просити допомоги в

його теперешньому стані. Уклали вони між собою

договір

та

одружився

як він виклав умову,

країни, а вони

—

народ

щоб той

охрестився та весь

його

Відправив до

Василій у майбутньому митрополитів і єпископів,

хрестили царя й

до

народ

великий. Не вичислювали себе руси тоді ні до

якого закону, та не визнавали жодної віри.
цар

родинний

цар русів на сестрі царя Василія, після того

усіх,

нього

та вони

землі, та відправив
побудувала багато храмів у країні
була вирішена справа про шлюб,

кого охоплювали його

нього сестру свою, а вона

русів. Та, коли між ними

прибули війська русів, [які]

також

з’єдналися

з

військом греків, що

Василія, та відправились усі разом на боротьбу з
Вардою Фокою морем та суходолом до Хризополя. Перемогли
вони Фоку і заволодів цар Василій приморською землею і
захопив усі кораблі, що були в руках Фоки».42
було

в царя

Прихід русів змінив ситуацію для Василія II у битві під
За Пселлом, розгром Калокіра Дельфіна привів навіть
повстання
до
проти Варди Фоки. Мабуть, його слова стосувалися
відходу від Никифора, сина Варди Фоки, вірних тому військ уже
Хризополем.

42 В. Р.
Розен, Император Василий Болгаробойца, с. 23-24; Yahya ibn Sa’id
al-Antaki, Histoire, ed. and trans. Ignatii Kratchkovsky, Aleksandr Vasiliev, PO
23 (1932), pp. 423-424. Віктор Розенобережно припускав, що Ях’я
користувався візантійською хронікою для написання подій 960-970-х рр. Напрочуд
складно визначити, чи міг він використовувати одну з «історій» про
Василія II чи йому потрапила до рук якась інша візантійська хроніка.

Враховуючи його

близькість до патріярха Агапія,

такого знайомства Ях’ї все ж

історія

з приходом

русів до

не

слід відкидати того, що

були, свідченням

Василія II.

1О8

ознаки

цього може й слугувати

2. Що сталося 989 року?
після звісток про поразку
повернення назад

під Хризополем або

ж

він

натякав на

зі своїм військом івірів царя Тао куропалата

Давида, який допомагав узурпаторові.43

Прибуття русів
з Вардою Фокою.
Зосередивши найманців проти Калокіра Дельфіна під Хризополем,
Василій II відправив магістра Тароніта до Трапезунда, де той
мав завдання нейтралізувати сили сина Фоки, Никифора. Варда

відкрило для

Василія II інші можливості у війні

Фока знову звернувся
проти

Тароніта,

що той і

до Давида з проханням допомогти

зробив, розбивши

військо Тароніта. Проте

звістка про поразку війська Фоки під Хризополем змусила
Давида повернутися назад.44 Дарма, що від сина Фоки
розійшлося багато війська, головні сили Варди Фоки, попри поразку під

Хризополем, були збережені,
війни

з

як

і ресурси для ведення тривалої

імператором.

Інша битва під Абідосом виявилася останньою для
Фоки. У ній узурпатор уже

не

міг розраховувати

Варди

на сили свого

Никифора та Калокіра Дельфіна, а головно покладався на
івірів, які залишалися найбоєздатнішими загонами його армії.45
За словами Пселла, на Варду Фоку ніяк не вплинули зловісні
знаки перед битвою, а сам він, побачивши під Абідосом

сина

імператорів зі своїм військом,
битва,

яка

намагався завершити справу

битвою.46 Ця

Варди Фоки,

завершилася

розпочалася

так вдало для

його раптовим падінням з коня, що спричинило

версії

його

центральна

історі43

смерті. Різні версії

тема опису

та смерть

різноманітні
Варди Фоки
—

битви під Абідосом у візантійській

Michaelis Pselli, Chronographia, ed. Diether Reinsch, I, 17, p. 11; 23, p. 14.

в громадянській війні див. Catherine Holmes, Basil II and
the Governance ofEmpire (976-1025), p. 251, p. 266.

Про участь Давида

44 В. P.

Розен, Император Василий Болгаробойца,

с. 24.

Про івірів
армії Варди Фоки див. Jean-Claude Cheynet, Pouvoir
contestations ä Byzance (963-1210), p. 332.
45

46 Michaelis

в

Pselli, Chronographia, ed. Diether Reinsch, 1,15, p. 9-10.
109

et

2. Що сталося 989 року?

ографії.47

Інші

подробиці битви

тіні цього

залишилися в

візантійського суспільства сюжету, який оцінювали
візантійські автори залежно від своїх уподобань або ж

дражливого для

наявності

в них

історій Василія II,

де читалася та чи інша

Фоки 48 Опис битви без

версія смерті
різних версій смерті Варди Фоки

Варди
зробив Ях’я, якого, схоже, мало цікавили обставини смерті
узурпатора і хід самої битви:
«Відправився Василій і його брат Константин
військами

зі своїми

і з військом русів і зійшлися з Вардою Фокою

близько до

в

Абідосі,

був убитий він

Константинополя, і там виставлена. Тривалість його
один

а це

берега і перемогли Фоку;
і
квітня
із
989 р. була його голова принесена до

константинопольського

бунту

—

рік і сім місяців».49

Повідомлення Ях’ї про русів під Абідосом
інших описів цієї битви. Візантійські історики

—

єдине з-поміж

не

перелічують

цій завершальній кампанії супроти Варди
імператора
Фоки, бо звертаються до них у розповіді про Хризополь. У Ях’ї
в

сили

сили

русів відокремлені від війська імператорів,

вказує на їх

відносно велику кількість,

окремішність чи

а

що, по-перше,

по-друге, визначає їх

скорше допоміжний характер у кампанії проти

прибуття, нічого не вказує на
те, що ця армія
Русі була розпорядженні Василія II вже до
осені 988 р. Ба більше, присутність русів у візантійській армії
лютого 989 р., коли
фіксується не раніше від січня
Варди Фоки. Встановлюючи час їх
з

в

—

ефективність їхніх дій справила

імператора
битву під Хризополем. Мабуть, слова Пселла, що руси прибули
«незадовго» до битви, найкраще відповідають тому, що нам
відомо про час їхнього прибуття. У цьому контексті важливо, що
до прибуття русів Василій II довгий час не робив ніяких спроб
вплив на переможну для

47

Michaelis Pselli, Chronographia, ed. Diether Reinsch,
Scylitzae, Synopsis Historiarum, ed. Hans Thurn, p. 337.
48
Про них див. другу частину цього розділу.
49 В. Р.

Розен, Император Василий Болгаробойца,
ПО

с. 25.

I, 16, p. 10; loannis

2. Що сталося 989 року?

Калокірові Дельфіну. Однак прикметно те, що як
армія русів перейшла в його розпорядження, він одразу ж
перериває це довге і тривожне для нього очікування. Зважаючи на
морехідні особливості та специфіку кліматичних умов, це
прибуття русів мало припасти на осінь 988 р. і, отже, не було
віддалене від перемовин між імператорами та Володимиром. Як
же Володимирові вдалося так швидко найняти групи найманців
для імператора?
завадити
тільки

Володимир і його варяги
Прибуття цих груп найманців та їхня роль у перемозі
Василія II відображені у творах сучасників (Ях’ї Антіохійського
Степаноса Таронеці)

та

і

пізніших візантійських авторів (Пселл,

громадянської війни
праці попередників.50 На відміну від
арабських джерел, «ПВЛ» мовчить про допомогу

Скілиця, Зонара), які у своїх

описах

спиралися, головно, на

візантійських

і

Володимира в контексті його наративу охрещення (взагалі, все
підґрунтя русько-візантійських відносин до взяття
Володимиром Корсуня абсолютно ігнороване літописцем51), але під 6488

Розен, Император Василий Болгаробойца, с. 23-24; Yahya ibn Sa’id
al-Antaki, Histoire, ed. and trans. Ignatii Kratchkovsky, Aleksandr Vasiliev,
PO 23 (1932), pp. 423-424; The Universal History of Step’anos Tarönec’i, trans.
Tim Greenwood, Oxford Studies in Byzantium (Oxford, 2017), pp. 283-284;
Michaelis Pselli, Chronographia, ed. Diether Reinsch, 1,13, p. 9; loannis Scylitzae,
Synopsis Historiarum, ed. Hans Thum, p. 336.88-92; loannes Zonarae, Epitomae
historiarum, CSHB, pp. 553.4-554.6.
50 В. Р.

уяві літописця взяття Корсуня й становило початок цих відносин
Володимира з імператорами, коли насправді йшлося вже про їхнє завершення
як таких. Літописець нічого не знає ані про громадянську війну у Візантії,
ані про домовленості між князем та імператорами. Схоже, літописець
правильно зрозумів лише те, що візантійська царівна була відправлена
Володимирові вже після взяття ним Корсуня. Зрештою, в його наративі (останнє
вже неодноразово відзначали, див. А. А. Шахматов, История русского
летописания. Санкт-Петербург, 2003. Т. 1. Кн. 2, с. ЗО5“379), сповненого до певної
міри «фольклорних» рис, взяття Корсуня має мотив взяття нареченої.
51 В

111

2. Що сталося 989 року?

(980)

конфлікт між князем
відправлення до Візантії:

р. оповідається про

наслідком

чого

було

їх

і варягами,

гра5 нашъ и мы приіахом
гривнѣ w члвка. и ре“4 имъ
Володимиръ. пожьдете даже вы куны сберут за мсць. и жьдаша за мсць.
и не дасть имъ. и рѣша Вардзи съльстилъ еси нами, да покажи ны путь
въ Грѣкы
ѵинъ же ре"4 идете, изъбра w нихъ мужа добры и смыслены
и храбъры. и раздаіа имъ грады. пр°чии же идоша
Ц6рюград. и посла
пре4 ними слы. глд сице цсревї. се йдуть к тебѣ Вардзи. не м°зи ихъ
дѣржати в городѣ или то створд1 ти въ градѣ іако здѣ. но расточи га
«по

рѣша Вардзи Володимиру,

семъ

и. да

хощея

се

имати шкупъ на них. по. в

.

.

раздно. а семо не пущай ни

едино1»52

53.

Дотримуючись хронології «ПВЛ»,
до Візантії мало припадати
Володимира. Утім
близько

980 р.

було

таке

на

відправлення

не залишило жодного

б припускати, що

вигнання

варягів

з

Києва

самий початок князювання
великих

сліду у

груп найманців

Візантії.55 Звісно, можна

якась частина з них

ввійшла до

вже

підрозділів, як-от етерії піхотинців, відомої

з «Ескуріальгруп.54 Зі слів
Кекавмена, відомо про прихід на візантійську службу на початку

наявних

ського тактикону», чи влилася до

52 Ипатьевская
летопись,
53 Не
рятує

інших найманих

ПСРЛ, 2, Стб. 66-67.

ситуацію й перелатування початку

Володимира
Мніха,
н червня 978 р., звідки місяць очікування
початок урядування Володимира
варягів слід відраховувати до н липня 978 р. (А. А. Зимин, «Память и
похвала Иакова Мниха и Житие князя Владимира по древнейшему списку»,
КСИС1963. Вып. 37, с. 72; Н. И. Милютенко, Святой равноапостольный князь
Владимир, с. 425. Таке перелатування нічого не змінює: варяги Володимира
не відомі у Візантії упродовж 978-980 рр.
в «Пам’яті та похвалі».

Згідно

князювання

з «Пам’яттю та похвалою» Якова
—

54 Le tacticon

du cod. Scorialensis gr. R-II-11, у кн.: Nicolas Oikonomides, Les
Listes de presence byzantines des IXе etX* siecles, p. 271.25. Щодо датування так¬
тикону див. Bojana Krsmanovic, “Beobachtungen zum
BZ 103/2 (2010), pp. 605-637. Про найманців у цей

Taktikon

Escorialense”,

McGeer,
Sowing the Dragon’s Teeth: Byzantine Warfare in the Tenth Century (Washington,
2008), p. 199, 221, 316, 343; Hans Kühn, Die byzantinische Armee im 10. und И.
Jahrhundert (Vienna, 1991), pp. 243-247.
112

час див. Eric

2. Що сталося 989 року?

правління Василія

рідного небожа «короля германців»,
якому імператор дарував титул спатарія.^ Нічим не
підкріпленим залишається припущення Александра Назаренка, що цей
II Петра,

Петро прибув до Візантії

Зрештою, це

стосується й інших його

Петра в пропонованому

У

спекуляцій

дослідником хрещенні

над роллю

Ярополка.57
бракувало й інших припущень навколо того, де
варяги, відправлені Володимиром до Візантії у 980 р.58

літературі

поділися

з Києва разом з київськими варягами.55 56

князя

не

Однак те, що їх прибуття залишилося абсолютно непоміченим,
самі вони не дістали бодай якогось відображення в джерелах,

а

по-іншому поглянути на це вигнання варягів
Володимиром. Чи не були варяги Володимира якраз тими воїнами,

дозволяє

відправленими восени 988 р. до Візантії? Іншими словами, чи
слід перечитати тут оповідь «ПВЛ» про вигнання варягів у

не

контексті подій пізнішого часу, де

бунтівні варяги з’являться не в
битви
під
Хризополем?
напередодні
Чому ж тоді літописець перемістив цю оповідь на початок
князювання Володимира? Вже Алексей Шахматов помітив, що з
980 р.,

а

цією історією літописця
літописець

1017 р.,

перемістив

а не

на

не все гаразд. Учений допускав, що

980 р. пізніші події, зокрема

988-989 рр., які, зауважу, вчений навіть

перипетії
не

розгля55

Кекавмен, Советы и рассказы: Поучение византийского полководца
XIвека., пер. Г. Г. Литаврина. Санкт-Петербург, 2003, с. 297.
56 А. В.

Назаренко, Древняя Русь на международных путях, с. 380-382.
Здається, Михайло Грушевський вперше запримітив синхронність приїзду
Петра та варягів Володимира (якщо вірити тут хронології «ПВЛ») до Візантії
(Μ. С. Грушевський, Історія України-Руси. Київ, 19942. Т. і. До початку XI віка,
с. 484-485, п. 2). У яскраво викладеному Назаренком «хрещенні Ярополка»
цей родич імператора відіграє непересічну роль, але Кекавмен зовсім не
зазначає, що Петро прибув з Русі! Про інші парадокси «хрещення Ярополка» у
викладі Назаренка див. Π. П. Толочко, «Крещение Ярополка Святославича:
историческая реальность

или ученая

57 А. В.
Назаренко, Древняя Русь на

фикция», ВВ 63

(2004), с. 59-66.

международных путях,

58 В. Г.

Васильевский, «Варяго-русская
Константинополе», с. 196-200.

ИЗ

и

с.

380-382.

варяго-английская дружина

в

2. Що сталося 989 року?

припущенням Шахматова, насильства, вчинені
Новгороді 1015 р., могли повторитись і в Києві вже

дав.59 Згідно
варягами
після

в

міста Ярославом. Знаючи повідомлення Титмара

взяття

про пожежу

з

в

Києві, Шахматов запитував,

чи не

були ці

пожежі

результатом безчинств варягів у завойованому ними місті і чи

їх Ярослав до Візантії? Окрім цього, дослідник навів

відправив

ще один дотепний аргумент на користь
перенесення подій 1017 р. на 978 р.,

замовчував,

яке саме зло

палили

Київ і

недоречна

в

скоїли варяги

в

свого

а саме:

Києві;

літописець

спалили його церкви, згадка про церкви

розповіді,

Розорення

припущення про

коли «варяги

яка

стосувалася часу

1017 р.

була б

Володимира».60 Здогади

Шахматова напрочуд довільні, аби можна

припущення,

було

їх тут

прийняти.

Києва варягами 1017 р. надто сміливе
Сама ідея

яке до того ж неоднозначно випливає з джерел.

пов’язати

не

відправлення варягів до

Володимиром, навряд

чи

Візантії з

Ярославом,

а не

доречна і вдала.

З іншого

боку, Єлєна Ридзєвська вважала, що оповідь про
відправлення варягів Володимиром схоже на невелику сагу чи
таттр. На її думку, ця розповідь виникла серед варягів і, головне,
відображала інтереси останніх. Вона могла входити до складу
якогось

більшого тексту

та мати заголовок, який

“Era ]эѵі hversu Valdimarr konungr
sveik Vaeringja mälagjöldum” (Про me, як конунг Вальдемар
«реконструювала»

Ридзєвська,

обманув варягів

[не дав

на кшталт

їм

платні]),61 Образ Володимира

як

скупого

правителя, що уникає видачі найманцям відповідної нагороди
і намагається

збутися їх, може свідчити про походження цієї
розповіді з варязької спільноти. Єлєна Ридзєвська
прочитувала текст цього «таттру» як докір варягів Володимирові, що вони
потрапили в зовсім невигідні для них умови служби у Візантії,
59 А. А.

Шахматов, Разыскания

о русских летописях, с.

344-345.

60

Шахматов, Разыскания

о русских летописях, с.

345.

61

А. А.

Рыдзевская, «К вопросу о устных преданиях в составе Древнейшей
русской летописи», у кн.: Е. А. Рыдзевская, Древняя Русь и Скандинавия в IXXIVвв. Москва, 1978, с. 218.
Е. А.

ІІ4

2. Що сталося 989 року?

були розподілені по різних місцях, а самі вони не
«розраховувати на успішні дії та багату здобич».62 За Ридзєвською, цей «таттр» мав паралелі з «Таттром про Еймунда»,
де його герой також довго очікував відповідної плати від князя
Ярослава, образ якого, як скупого правителя, виявився цілком
тотожним з образом Володимира з розповіді варягів.63
Очевидно, наголошення на скупості правителя, що звільняло
коли їхні сили

могли

варягів від їхніх обов’язків стосовно останнього, пересторога князя

імператорові стосовно їхньої вдачі могли мати походження у
варязькій спільноті. Утім навряд чи її складення відбулося на
Русі,

а не у

Візантії,

«варязьких»

де, власне,

відбувалося

складення багатьох

історій.64 А що в тексті ініціатива переходу до

імператора належить саме варягам, то цей «таттр» міг би слугувати
оповіддю, популярною серед
служби

в

Візантії. Однак

варягів,

про початки їхньої

таке «проварязьке» походження має й дуже

суперечності. Після вдаваного збирання «кун» для
найманців Володимир розділив варягів, переманюючи на свій бік
від них «мужа добры и смыслены и храбъры». Інші варяги, яким
не дісталося ані міст, ані плати, відправилися до імператора.
Вживання формули «мужа добры и смыслены и храбъры»
стосовно тих, хто залишився на Русі, підриває основи існування такої
важливі

розповіді

серед візантійських

Не менша

проблема

—

варягів.65

докори

варягів. Відправлені
були розділені, а тим

Володимиром воїни восени 988 р. зовсім не
більше

нерозподілені

по темах.

Якщо розділення варязьких загонів

62

Е. А. Рыдзевская, «К вопросу о устных преданиях
русской летописи», с. 219.

в составе

Древнейшей

Рыдзевская, «К вопросу о устных преданиях
русской летописи», с. 218.

в составе

Древнейшей

63 Е. А.

64 Robert
Cook, “Russian History, Icelandic Story, and Byzantine Strategy in
Eymundar Pattr Hringsonar”, Viator 17 (1986), pp. 65-89.

65

Про використання цієї формули у «ПВЛ» див. А. А. Гиппиус, «Крещение

Руси

в Повести временных лет: к

стратификации текста», ДРВМ№ 3 (2008),
формули в недавній узагальненій

с. 2і; нічим не вмотивований пропуск цієї

роботі: С. Μ. Михеев, Кто

писал «Повесть временных лет»?

115

Москва,

2011.

2. Що сталося 989 року?
й

значно пізніше, ніж у час Володимира,
від середини 1034 до 1078 р.66 Сумнівно, що слова
слід зіставляти з репресіями щодо варягів у квітні

відбулося, то це сталося

а саме:

літописця

—

травні 1078 р., які сталися

ці репресії

в

Константинополі.67 Як і припускати, що
відомими літописцеві. Отже,

якимось чином стали

існування варязького «таттру» про відправлення варягів
Володимиром

до Візантії майже

неймовірне через очевидну
літопису з пропонованим походженням
варягів.

несумісність повідомлення
тексту

із середовища

Слід

зупинитися

на

посланні київського

князя до

літературі це застереження Володимира тлумачилося
по-різному. Сергей Соловйов зазначав, що варяги прохали в
князя пропускного листа до Візантії, а Геннадій Літаврін
вважав, що мова йде тут про грамоту, яку відправив київський
імператора. У

князь до

Константинополя.68 Все

ж

навряд

чи

слушно вважати,

русько-візантійського договору про грамоти була
чинна в 980-ті рр.69 Послання Володимира тут добре
узгоджується з перемовинами з імператорами упродовж літа
осені
що норма

—

988 р. За

таких умов, застереження князя стосовно цих

знаходить свій

Василій

II мав

Перебуваючи у скрутних обставинах,
остерігатися можливої шкоди з боку нових

союзників. Навіть нетривале їх розміщення
призвести до

воїнів

контекст.

проблем. Ймовірно,

в

Константиполі

могло

цього не сталося. Як пишуть

66

Ή συνέχεια τής χρονογραφίας του Ίωάννου Σκυλίτση (loannes Skylitzes continuatus), ed. Eudoxos Tsolakes, Hetaireia Makedonikön Spudön, 105 (Thessa-

lonike, 1968), p. 181.9-21.
67 Attaleiates,
Historia,
pp. 226.12-228.6.
68

C. Μ.

ed.

Eudoxos Tsolakes, CFHB

Соловьев, История России

с

древнейших времен.

50

(Athens, 2011),

Москва, 1959. Кн. і.

(Т. 1-2), с. 177; Г. Г. Литаврин, Византия, Болгария, Древняя Русь (IX
XII

в.). Санкт-Петербург, 2000,

—

начало

с. 226.

69
Про «грамоти» русів у русько-візантійських договорах (Ипатьевская
летопись, ПСРЛ, 2, Стб. 36-37), див. П. С. Стефанович, Бояре, отроки, дружины:
военно-политическая элита Руси в Х-ХІ веках. Москва, 2012, с. 428-430;
також див. Studia Byzantino-Rossica, с. 247-249.

116

2. Що сталося 989 року?
Пселл і пізніше

русів

це й
Володимира,

кораблі
було тими

Скілиця, Василій II, не вагаючись спорядив
відправив проти війська Варди Фоки. Схоже,

та

на

адресованих

заходами, про

імператорові:

які йдеться

в словах

не допускати жодного варяга до

Константинополя. Мотивації літописця стосовно

цієї оповіді
малозрозумілими.

Інтегруючи різні історії

до наративу хрещення князя,

схоже, дуже мало знав про справжнє

Володимира з

йому

не

розміщення

на початок князювання видаються

імператорами

підґрунтя

упродовж літа

—

перемовин

осені 988 р. Нічого

відомо і про роль русів у громадянській війні,

чому, власне, Володимир

вимога одруження з сестрою

Ба

як

більше,
Корсуні.
імператорів, згідно з його

опинився в

він,

і те,
саме

розповіддю, з’явилася у Володимира лише після взяття Херсона.
Можливо, причиною цього переміщення ним відправлення воїнів
988 р. на 980 р. стало те, що погроза з боку Володимира
імператорам після взяття Херсону мало узгоджувалася з тим

з

бунтівної вдачі варягів. Маючи вкрай
мало інформації про відносини Володимира з імператорами,
літописець просто не знав, як пояснити настільки різку переміну
застереженням князя стосовно

з

друга

на ворога за

короткий

час.

* * *
На

відміну від

Володимир, схоже,

конфлікту

свого

батька Святослава Хороброго,

наміру втручатися до довготривалого
Спершу Володимир виступав як «агент»
зібрати та спровадити до Візантії велику групу

не мав

у Візантії.

імператора, що

мав

найманців. Таких агентів

часто використовували для

найму вояків для окремої кампанії або походу. Цього разу
«агент» не обмежувався золотом, як Святослав Хоробрий, а
просив вищу ціну
порфірородну царівну. З одного боку,
перемовини з імператорами в час найбільшої кризи додавали ваги
цій акції руського князя. З іншого,
брак часу
унеможливлював тривале вербування найманців князем для армії
імператора. У літературі часто, і зовсім помилково, представлять цей
«руський корпус» мало не як зібрання патріотів-добровольців,
швидкого

—

—

П7

2. Що сталося 989 року?
що мають
в

міцний зв’язок

з князем

і виконують його завдання

подальшому. Подібне уявлення цілковито хибне. Володимир

багатьох груп найманців, які
врешті-решт він зумів відправити до Константинополя. Мабуть,
більшою мірою ця армія складалася з тих варягів, які вже

міг скомплектувати цю

армію

з

перебували на службі у князя. Можливо, Володимир міг
скористатися й конфліктом з ними
щоб спровадити якусь їх частину до
Візантії. Маючи потребу в зібранні найманців для імператора,
у Володимира не було багато часу для вербування окремих
—

невеликих груп

виявився не

воїнів для цієї акції. Загалом кінець 980-х рр.

найкращим

та ще такою

найманців

моментом для знаходження

кількістю. їхні «ринки» переживали затяжний спад.

Ресурси Швеції, традиційного резервуару найманців,
спустошені70, а інші території, як-то Данія, були нездатні
заповнити цю разючу нестачу

воїнів71. Якщо

хтось

були
цілковито

і міг

професійних вояків для імператора за досить
короткий
був Володимир. А що ядро цієї армії
складалося з тих невеликих найманих груп, які вже перебували на
службі в руського князя та, ймовірно, тих, які прибули до Києва
на заклик Володимира, то комплектування та відправлення їх
зорганізувати армію

з

час, то це

місяців. Тому поява
раптовий ефект для
відразу ж кинули.

до Константинополя мало зайняти кілька

цієї армії

восени

988

р. у Візантії мала

бунтівників, проти якого її
Нічим не обґрунтованим залишається твердження, що це
зібрання воїнів для імператора розтягнулося на роки. Загалом
мобільність цих невеликих найманих груп не потребувала
значного часу для їх вербування та подальшого зібрання для
потреб Василія II. Більшість цих загонів не були численними та
об’єднувалися навколо своїх лідерів. Найм кількох саме таких
груп професійних воїнів не вписується в популярний у
війська

літерату70

Fedir Androshchuk, Images of Power. Byzantium and Nordic Coinage

c. 995-

1035 (Kyiv, Paris, 2016), pp. 91-92.
71

Fedir Androshchuk, Images of Power. Byzantium and Nordic Coinage

1035, p. 92.
118

c.

995-

2. Що сталося 989 року?

рі міт

про

надзвичайну кількість

«руського корпусу»,

організованого Володимиром. Останнє ґрунтується винятково на досить

Таронеці, який визначав
русів Василія II шістьма тисячами воїнів під час
кампанії 1ООО р.72 Число бооо фігурує в роботі вірменського
історика і в інших місцях, тому не заслуговує на беззастережну довіру
(як це часто трапляється в багатьох дослідженнях).73
Натомість, із візантійських та інших джерел знаємо про
відносно скромну кількість найманців з Русі у Візантії упродовж
усього XI ст. Навіть у час найбільшої кризи імператорської влади
кількість найманців (русів чи варягів) не перевищувала двох
тисяч, а частіше обмежувалася ще скромнішими кількома сотнями
плутаному повідомленні Степаноса
кількість

набору грандіозної кількості найманців для
цей час просто не існувало. Добрий приклад

вояків.74 Ресурсів для

однієї кампанії

в

—

між синами Володимира. Потребуючи варягів для війни
Святополком, Ярослав зумів найняти не більше ніж юоо воїнів,
хоча йшлося про довготривалий конфлікт.75 Падіння

уособиці
з

«дружинних

таборів»

на

Русі

упродовж 970-х рр. позбавило «ринки»

найманців тієї останньої ланки,

Святослава

яка надавала

численності походам

Хороброго.76 Сюрпризом у цій історії є те, що нестача

Володимира, особливо
війн з печенігами, коли
відчутною
князеві довелося одного разу ховатися під мостом від ворогів, бо
«с малою дружиною изыде противоу»77. Звідси, швидке
вояків гостро

відчувалася

вже в час

вона стала в роки його затяжних

вербування тисяч воїнів для

нездійс72 The Universal
History

імператора

становило практично

ofStep’anos Tarönec’i, trans. Tim. Greenwood, pp. 308-

309.
73

The Universal History ofStep’anos Tarönec’i, trans. Tim Greenwood, pp. 308-

309.
74

loannis

Scylitzae, Synopsis Historiarum, ed. Hans Thurn, p. 490.15-16,
Chronographia, ed. Diether Reinsch, pp. 217-218 (§24).

Michaelis Pselli,

75 Ипатьевская
летопись,

ПСРЛ, 2, Стб. 128.

76

Див.

77

Лаврентьевская летопись, ПСРЛ, 1, Стб. 124.

мою

роботу,

«Святослав Хоробрий. Князь, найманець, воїн» (η. 7).

119

2. Що сталося 989 року?

операцію. У зв’язку з цим «руський корпус» Володимира,
звісно, не налічував кілька сотень воїнів. Мабуть, він складався з

ненну

ряду

самостійних груп найманців,

Однак навіть

значно менша

змогу Володимирові маніпулювати
імператорами.

Судячи

з

висунутої

Константин, схоже, певний
князя з цими

показує

загальна

кількість яких

навряд

перевищувати дві тисячі воїнів.

чи могла

ними в

ним

час

перемовинах

з

шокової вимоги, Василій II

слабким якраз

та

міцний зв’язок руського

вірили
конфлікту
в

воїнами. Історія

не лише те, яким

кількість цих вояків давала

князя

виявився

і

варягів

цей зв’язок,

але й

те, що після відправлення найманців до Константинополя,
Володимир вже ніяк не міг маніпулювати ними. Якщо для

укладення угоди з

імператорами цей зв’язок Володимира з варягами
організувати допомогу не ставилися

та навіть його здатність

то поява цього «руського корпусу» у Візантії
багато. Передовсім імператори зрозуміли, як багато і
водночас мало що пов’язує Володимира з цими групами вояків.

під

сумнів,

змінила надто

Враховуючи те, що лідери цих груп жодним
координували своїх дій з Володимиром,

чином не

імовірно,
підштовхнуло
імператорів до ідеї дезавуювати свою попередню згоду стосовно
порфірородної Анни. Обмін сестри на кілька груп найманців,
до

того ж лише

це

дуже побіжно пов’язаних з Володимиром, у

світлі цих обставин тепер видавався надто поспішним кроком. Як
самі найманці реагували

на спробу розриву цих домовленостей
Розглянемо
нижче, як продовження повстання
Володимиром?
на
цих воїнів та їхній вибір.
Вардою Скліром вплинуло

з

Руси і

повстання

Варди Скліра

Після невдачі під Абідосом жінка Варди Фоки,
дізналася про смерть свого

Скліра

з

ув’язнення, де

Фока проголосив себе

зійшли78 В. Р.

той

чоловіка, одразу

перебував

ж

як

тільки

випустила Варду

ще з того часу, коли

імператором.78 До Варди Скліра

Розен, Император Василий Болгаробойца,
120

с.

25.

Варда

2. Що сталося 989 року?

прибічники Варди

ся колишні

Фоки (зокрема, і його син

уціліли в битві під
Абідосом і тепер уже перебували в розпорядженні старого
бунтівника.79 Відновлення повстання Варди Скліра для Василія II
виявилося таким небезпечним, що він несподівано вирішив

Никифор Фока),

а також усе ще

замиритися зі Скліром, і
багатьох вимог

значні сили, які

це примирення означало погодження

бунтівників,

зокрема й Варди

Скліра. Чому
Вардою Скліром, маючи значну
перевагу над ним і відповідні можливості успішного для нього
завершення конфлікту? Раніше, у випадку війни з болгарами чи
повстання Варди Фоки, імператор зовсім не схильний був іти на
мирні перемовини. Як тоді пояснити його рішення?

Василій

II пішов на примирення з

Раптове завершення кампанії Василія II проти Варди Скліра
жодним

громадянською війною

які

студіях над
986-989 рр.8° Можливо, тому, що обставини,

чином не коментоване в численних

спонукали його до цього,

історіографії. Пселл

не

писав про

зовсім очевидні

з

візантійської

небажання Варди Скліра,

на

відміну від Варди Фоки, зустрічатися з імператором у відкритому
бою. Його зосередження на збільшенні ресурсів для подальшої
війни

з

імператором

викликає схвальне захоплення

Пселла,

як

і сувора дисципліна у

війську бунтівника. Все це й привело, за
руйнування будь-яких планів імператора
придушення повстання, бо, як мудрий полководець,

словами Пселла, до
стосовно

Склір
розрахункам

«його задумам протиставляв свої задуми, його

—

свої

розрахунки».81

Після

чого

імператор відправив

до

нього посольство із завданням схилити його до миру і
припинити

бунт.

Вагання Варди

Скліра

Порівнявши
імператором
у бунті, нічого

тривали недовго.

«минуле з сучасним», він погодився помиритися з

добрих

на

79

для нього умовах:

усі,

хто взяв

участь

Michaelis Pselli, Chronographia, ed. Diether Reinsch, 1,23, p. 14.

80

Пор. див. Jean-Claude Cheynet, Pouvoir et contestations a Byzance (9631210), pp. 326-336; Catherine Holmes, Basil II and the Governance of Empire
(976-1025), pp. 240-299.
81

Michaelis Pselli, Chronographia, ed. Diether Reinsch, 1,26, p. 15-16.
121

2. Що сталося 989 року?
не втратять, ані посад, ані

маєтків, а сам Варда Склір, скинувши
імператорські інсигнії, здобуде почесні титули та великі
маєтності.82 Оповідаючи детально про

Скліром,

де

бунтівник

нічого не додає

зустріч імператора з Вардою
імператорські інсигнії, Пселл
передували стрімкому завершенню

склав

про події, які

переговорів зі Скліром.
Інший опис подій після битви під Абідосом читаємо

Тут посередництво

Скліром

взяв на

в

переговорах між Василієм

та

в

Ях’ї.

Вардою

себе брат Василія II імператор Константин VIII,

а

Варда Склір дістав титул куропалата і численні земельні
володіння. Ях’я пише, що зустріч імператора з Вардою Скліром

сам

989 р., на якій бунтівник скинув
«поцілував землю» перед імператором.83
повстання
Отже,
Варди Скліра тривало майже шість місяців,
які минули з часу поразки під Абідосом. Ях’я також не додає
подробиць до того, що змусило імператора Василія II шукати миру
відбулася

її жовтня

імператорські інсигнії

та

з Вардою

Скліром. Враховуючи посередництво його брата
Константина, ситуація, яка склалася для імператора, мала
виявитися не менш напруженою, ніж літо 987 р., коли наступ Варди Фоки
змусив його просити допомоги в київського князя. Але, якщо
порівняти з літом 987 р., упродовж квітня-жовтня 989 р.
Василій II міг розраховувати на велику групу найманців, яка зробила
свій внесок у перемогу над Вардою Фокою.
Несподівана поведінка київського князя Володимира саме в
цей час цілком могла виявитися безпосередньою причиною
такого раптового прагнення Василія II укласти мир з бунтівником,
приставши на більшість його умов. Попри те, що взяттю русами
Херсона приділена численна література, як мені відомо, ніде
корсунський похід Володимира не поміщений у контекст
завершення війни з Бардом Скліром. Традиційно завоювання русами

Херсона

пояснюється як

спроба

київського

князя змусити

візантійських імператорів дотримуватися попередніх умов угоди 98782

Michaelis Pselli, Chronographia, ed. Diether Reinsch, 1,26-28, p. 16-18.

83 В. P. Розен,
Император Василий Болгаробойца,
122

с.

25.

2. Що сталося 989 року?

988 рр., зокрема

видати за нього їхню сестру

Анджей Поппе

намагався радикально

тлумачення.85 Він

зумів

у

—

а саме: як руси могли воювати на

узурпаторів і

Свого часу

зауважити надзвичайно важливий

ході кампанії (в інтерпретації Поппе

Фоки),

Анну.84

змінити це усталене
момент

кампанії проти Варди

боці імператора проти
імператора?

водночас захоплювати одне з міст

За Анджеем Поппе, пояснити
припустивши, що

Володимир

суперечність можна, лише
Херсон на прохання

захопив

тобто його дії

були акцією союзника, а не ворожим
випадом.86 Інтерпретація Поппе перевертала усталені уявлення
імператора,

на

з

ніг

голову, але вимагала надто багатьох припущень, які, своєю

сформували фундамент усієї гіпотези.87 Насамперед
був спекулювати, що Херсон не перебував на боці
війні
з Вардою Фокою. Іншими словами, херсоніти
імператора у
були спільниками узурпатора, що й вимагало безпосереднього

чергою, й

він змушений

Володимира. Однак, як відзначив Дімітрій Оболенський,
співпраця херсонітів і Варди Фоки чи, додамо від
себе, й Варди Скліра виглядає дуже малоймовірною і невідомою
джерелам.88 Це ж стосується й спроби Поппе спертися на
русько-візантійський договір 944 р. та за допомогою кон’єктур
втручання

така

прочитати одну
союзницьку

84
Киевской
85
86

87

зі статей

акцію

для

як

зобов’язання русів

імператора

в

разі нібито

Герхард Подскальски, Христианство
Руси (988-1237 гг.), с. 29-42.

и

вчинити таку

непокори

Херсона.89

богословская литература

в

Andrzej Poppe, “The Political Background to the Baptism of Rus’”, pp. 196-244.
Andrzej Poppe, “The Political Background to the Baptism of Rus’”, pp. 211-224.
Про сприйняття гіпотези Поппе,

див.

Герхард Подскальски,
Руси (988-1237 гг.), с.

Христианство и богословская литература в Киевской

30-31, де і

бібліографія.
88

Dimitri Obolensky, “Cherson and The Conversion of The Rus: An
AntiRevisionist View”, BMGS13 (1989), pp. 244-56.
89

Andrzej Poppe, “The Political Background to the Baptism of Rus’”, p. 239. Ця
стаття договору 944 p. у слов’янському перекладі настільки спотворена, що
не піддається однозначному розумінню (ПСРЛ, 2, Стб. 39).

123

2. Що сталося 989 року?

Відкидаючи першу тезу Поппе, все ж головне питання
залишається чинним: як пояснити дії русів за і проти імператора?
У своїй

критиці гіпотези

намагався розвести в

Наприклад,

прибуття першої

частини

він схильний датувати вже

Херсона

Поппе

Димитрій Оболенський

часі допомогу русів і корсунський похід.

русів

кінцем 987 р.,

на

службу

а взяття

до Василія

русами

літом 989 р. Натомість хронологія Поппе

звуженіша:
Херсона почалася до зими 988 р., а допомога русів прибула
не раніше від літа 988 р.9° Не зупиняючись на суперечностях у
хронології Поппе, вкажу, що датування прибуття русів на службу
—

облога

до Василія II тут не має особливого значення, бо їхня участь у
битвах

під Хризополем та Абідосом припадає у будь-якому разі
989 р. Саме з цими подіями і слід зіставляти взяття

лише на
князем

Володимиром Херсона,

а не з гаданим

прибуттям русів

наприкінці 987 р.
Ускладнює

проблему те,

що, на жаль, Лев Диякон не вважає

за

потрібне наводити дату взяття русами Херсона. Для нього
провісниками цього лиха був ряд знамень, зокрема схід «зірки»
та

«вогненні стовпи»,
91

сучасників.90
зіставив зі «стовпами

особливо промовиста для його

поява яких

«Вогненні

стовпи» Лева

Диякона Анджей Поппе

вогню», що описується у

творі Ях’ї.92 Цей

«стовп вогню», що супроводжувався сильними дощами

вітрами, спостерігався

в

Каїрі

з 7 по 12

і

квітня 989 р.93 і, дуже

ймовір90

Dimitri Obolensky, “Cherson and the Conversion of the Rus: An
Anti-Revisionist View”, p. 249; Andrzej Poppe, “The Political Background to the Baptism
of Rus’, pp. 238-239.
91

Leonis Diaconi, Historiae Libri Decern, ed. С. B. Hase, p. 175.6-11: Και άλλα
του φανέντος άστέρος παρεδήλου έπιτολή, και οί παραδειχθέντες

δέ παγχάλεπα ή

αύθις προς τό βόρειον μέρος άωρι των νυκτών πύρινοι στύλοι, και τούς όρώντας
έκδειματούμενοι. καί γάρ καί ούτοι τήν τε συμβάσαν προς των ταυροσκυθών τής
Χερσώνος άλωσιν παρεδήλουν, καί τήν τής Βερροίας κατάσχεσιν παρά των Μυσών.
92
Andrzej Poppe, “The Political Background to the Baptism of Rus’”, p. 239.
93
Yahya ibn Sa’id al-Antaki, Histoire, ed. and
Aleksandr Vasiliev, p. 433.

124

trans.

Ignatii Kratchkovsky,

2. Що сталося 989 року?
но, був тим явищем, яке згадував Лев Диякон у своєму тексті.94
Натомість «зірка» Лева Диякона не інакше як комета Галлея,

яку бачили

Ях’ї, з 27 липня по
провіщала в тексті Лева Диякона
також й іншу біду
страшний землетрус у Константинополі. З
інших джерел відомо, що він відбувся з 25 на 26 жовтня 989 р.96
Отже, взяття русами Херсона слід датувати залежно від того, яке
в

Каїрі,

за словами того ж таки

15 серпня 989 р.95 Ця

комета

—

з

природних явищ, описаних Левом Дияконом, могло вказувати

на цю

Херсона

подію. Дуже

важливо те, що в

русами припадає

Поппе,

чи

на

989 р.,

будь-якому разі взяття
раніше, як це припускав

а не

навіть пізніше від 989 р.,

як це

бачимо

в деяких

інших

працях.97
Тут слід повернутися до хронології несподіваних перемовин
між Василієм II

та

Вардою Скліром. Зважаючи

зу94 Таке ототожнення
недавно поставив

думку, «вогненні
чорноморського

стовпи» Лева

шельфу (А.

Диякона

—

на

дату, їхні

під сумнів Роменський. На його
це

горіння

газових

факелів

А. Роменський, «“Огненные столбы” в

“Истории”

Льва Диакона как символ и реальность», ВВ 73 (98) 2014, с. 73-88). Ба більше,
за його міркуваннями, повідомлення Лева Диякона не годиться для
визначення хронології взяття русами Херсона, яке дослідник в іншій роботі воліє
датувати не пізніше від літа 988 р. (А. А. Роменський, «“Когда пал Херсонес”?
К вопросу о ключевом моменте в хронологии русско-византийских
отношений конца X в.», у кн.: 'Ρωμαίος: сборник статей к 60-летию проф. С. Б. Сорочана, Нартекс. Byzantina Ukrainensis. Т. 2. Харків, 2013, с. 310-328. Навіть
забуваючи про вогненні стовпи Лева Диякона, все ж викреслення взяття Херсона
з-поміж лих, принесених кометою, нічим не виправдане. Таке раннє
датування корсунського походу князя Володимира викликає зовсім неймовірні
констатації. У світлі гіпотези Роменського доводиться допускати, що вже в
час самих перемовин про допомогу русів Василію II Володимир мав намір
і, головне, готував похід на Корсунь. До того ж, у цей же час він збирає
Василія II і відправляє їх до Константинополя.
ibn
Sa’id al-Antaki, Histoire, ed. and trans. Ignatii Kratchkovsky,
Yahya
Aleksandr Vasiliev, pp. 432-433.

найманців для
95

96
Synaxarium ecclesiae Constantinopolitanae, ed. Hippolyte Delehaye
(Bruxelles, 1902), p. 166.
97

Dimitri

Obolensky, “Cherson and the Conversion of the

Anti-Revisionist View”, p. 249.

125

Rus: An

2. Що сталося 989 року?

стрічі,

989 р., посередництво імператора
роздуми Скліра були дещо раніше, аніж початок
Це змушує ще раз переглянути можливості взяття русами
її жовтня

Константина VIII та
жовтня.

Херсона. Якщо вважати, що
лише

комета

Лева Диякона вказувала не

Константинополі, а й на взяття Херсона,
тоді осінні переговори з Вардою Скліром дістають зовсім інше
значення. Припускаючи протилежне
про віщування взяття
«вогненними
тоді Василій II вдався до
стовпами»,
Херсона
мирної ініціативи відразу ж, як стало відомо про облогу
на землетрус у

—

—

русами

і

комети

не виключають один одного, а лише складають

повний

Херсона. Зрештою, віщування

зовсім

перелік знаків біди
проблема,

для

поставлена

1) облога і

роботи

«вогнених стовпів»

візантійського історика. Звідси

Анджеем Поппе,

має

інший результат:

Херсона русами відбулися в час другого
повстання Варди Скліра;
2) імператор намагався примиритися з Вардою Скліром, що
й зроблено до її жовтня 989 р.
Все це дає вагомі підстави вважати, що Василій II якраз і
хотів повністю уникнути такої ситуації, коли руси могли водночас
воювати на боці імператора проти Варди Скліра і захоплювати
Херсон. У світлі облоги Херсона подальша війна зі Скліром несла
для нього надто великі та малопрогнозовані ризики. З-поміж
них, однак, слід виключити групи найманців, відправлених
Володимиром, що жодним чином не виказували наміри до бунту
чи якогось неспокою: імператор покладався на них і далі.
взяття

* * *

Мабуть, для імператорів виявилося певним сюрпризом те, що
зв’язку як такого між цими групами найманців і Володимиром не
було. Фактично імператорам вдалося швидко найняти цих
воїнів для кампанії проти Варди Фоки. Як засвідчує продовження
конфлікту Вардою Скліром, вони не сумнівалися в їхній вірності
й надалі. Ба більше, нічого не відомо про якийсь неспокій серед
цих груп, спричинений корсунською інвазією Володимира. Це
радикально змінило позиції Володимира і зробило шокову

вимо126

2. Що сталося 989 року?
гу майже неактуальною.

обіцянки
що групи

Тепер імператори
інакший лад,

могли

тлумачити свої

переймаючись тим,
Володимирові
найманців, відправлених руським князем, можуть
на

не

бунтувати чи якимось чином узгоджувати свої дії зі своїм колишнім
патроном. Іншими словами, дезавуювання умов угоди прямо
залежало від поведінки цих найманих груп.

Попри неоднозначне
сприйняття цього союзу з русами візантійськими авторами кінця
X ст., їхня ефективна роль на полідвох битв дозволила
імператорам не лише зволікати з відправленням сестри, але й зрозуміти,
яким сильним був їхній прорахунок під час цих перемовин.
Похід Володимира на Корсунь на фоні тривалого конфлікту з
Вардою Скліром радикально підважив це довготривале зволікання.
Напад на Корсунь виявився явно не союзною акцією, а засобом
тиску на імператорів. Стрімко пристаючи на умови Скліра,
Василій II за всяку ціну спробував уникнути дещо дражливої ситуації,
коли союзник перетворювався на ворога, а відправлені ним
воїни перебували у візантійській армії як учасники кампанії проти
Варди Скліра. Залагодження конфлікту з Вардою Скліром ціною
багатьох поступок показує, як гостро імператори сприйняли всю

небезпеку нової

акції Володимира.

Старі вороги нові союзники:
сприйняття союзу імператора Василія II
—

з русами

Повернення до союзу з русами було відверто несподіваним
кроком з боку Василія II. Відлуння затяжної війни з ними
залишалося все ще

імператора

відчутним через

п’ятнадцять

років у час, коли для

вороги повністю змінилися, а його влада постала

випробуваннями. Це відлуння минулої ворожості
відчутну пересторогу щодо нових союзників, про
віроломність, непостійність, жорстокість яких часто йшлось у
візантійській літературі. Тому очікування приходу великої групи
найманців-русів до Візантії у 988-989 рр., мабуть, для багатьох
сучасників могло нагадувати про іншу історію, а саме: участь
русів на боці імператора Никифора II Фоки у війні з болгарами.

перед великими
становило

127

2. Що сталося 989 року?
Після їхнього демаршу по

смерті Никифора

II Фоки, їхню

та чергової війни
поведінку
з болгарами було важко передбачити. Попри схожість методів
вербування русів у 967-968 рр. та відповідно 988-989 рр., були й
відмінності. 970 р. руси підтримували небожа покійного
імператора Варду Фоку, натомість 989 р. перебували в протилежному
таборі, на боці імператора, а не узурпаторів. З іншого боку, місія
Каллокіра, посланця Никифора II до русів, трималася у
таємниці, тоді як у 988-989 рр. для Василія II було надважливо показати
бунтівникам підтримку русів.
Залучення найманців з Русі до придушення повстання
вже в нових

Варди

умовах громадянської війни

Фоки, безперечно, по-різному сприймали прибічники

противники

війна

Зважаючи

імператорів.

внесла розкол серед

на

те,

що

та

громадянська

візантійських інтелектуалів, оцінка

ролі русів дуже різниться: від глорифікації аж до
їхньої участі в конфлікті. Для нас буде важливо з’ясувати
як безпосередні причини цього замовчування, так і спроби
виключення русів з пам’яті про повстання. Ледь чутні голоси тих,
хто засуджував найм русів імператорами. Мова йде про тих
візантійських авторів, які в час громадянської війни мали свої
ними

замовчування

резони перебувати між імператорами
творах

русів,

та

узурпаторами. У своїх

ефективну роль
імператора моментах,

вони намагалися якщо не замовчувати

то

акцентувати

на

вразливих для

образ найманців та можлива шкода від
них. Не завжди зауважені нами приклади критики
використання імператорами воїнів від Володимира належали прибічникам
Варди Фоки чи Варди Скліра. Цей конфлікт мав й інше поле бою,
де якраз прихильники узурпаторів могли нівелювати
таких як негативний

імператорську пропаганду своїми випадами.
Перечитуючи русько-візантійські відносини 986-989 рр.,
Анджей Поппе

присутність загону русів
Константинополі, викликало загальне
у Візантії, зокрема
невдоволення політикою Василія II у візантійському суспільстві.98
висловив постулат, що
в

98

Andrzej Poppe, “The Political Background to The Baptism of Rus’”, pp. 195-244.
128

2. Що сталося 989 року?

Це невдоволення мало,

грабунки русів

у

на

думку Поппе, важливу причину:

Константинополі, які навіть стимулювали

ряд

апокаліптичних візій. Настільки виправдане саме таке

сприйняття ролі русів у громадянській війні? У цій частині
розділу розгляну те, як реагували прибічники і противники
Василія II на союз з русами. Зокрема, проаналізую, як і для чого
використовували образ русів у своїй пропаганді обидві сторони
бачення

конфлікту, та яке було місце воїнів

від Володимира

в

пам’яті про

повстання?

Інше мовчання:

найманці з Русі

та

«Історія» Лева Диякона

Лев Диякон, єдиний сучасник

Варди Скліра та
Варди Фоки, історичний твір якого дійшов до нас. Подібно до Йоана Геометра та Йоана Мелітинського, про Лева Диякона відомо
зовсім мало. Всі скупі відомості про нього почерпнуті з його

«Історії»,

а

численні

подробиці,

взяті

повстань

спроби додати до біографії Лева Диякона
з

інших джерел,

не мали

нові

особливого успіху."

99 Найважливішою
роботою, присвяченою Левові Диякону, залишається
дослідження Ніколаса Панагіотакеса (Nicolas Μ. Panagiotakis, Λέων ό

Διάκονος (Athens, 1965), де й висловлені імовірності ототожнення візантійського
історика з митрополитом Карії Левом. Огляд гіпотез навколо біографії Лева
Диякона див. Μ. Я. Сюзюмов, «Об источниках Льва Диакона

Скилицы»,
у
обозрение (RevueByzantine),
Юрьев,
1916. Т. II. Вып. і, с. 106-166; А. П. Каждан, «Из истории византийской
хронографии. 2. Источники Льва Диакона и Скилицы для истории третьей
четверти X столетия», ВВ 20 (1961), с. 106-128; Лев Диакон, История, пер.
Μ. Μ. Копыленко, под ред. Г. Г. Литаврина. Москва, 1988, с. 137-165 (етюд
Μ. Я. Сюзюмова); The History ofLeo the Deacon. Byzantine Military Expansion in
the Tenth Century, ed. Introduction, translation, and annotations by Alice-Mary
Talbot, Denis F. Sullivan (Washington, 2005), pp. 9-50; Athanasios Markopoulos,
и

под. ред. В. Э. Регеля.

кн.: Византийское

“Byzantine History Writing at the End of the First Millennium”, Byzantium in
the Year 1000, ed. Paul Magdalino (Leiden, 2002), pp. 183-199; його ж, “From
Narrative Historiography to Historical Biography. New Trends in Byzantine
Historical Writing in the ioth-nth Centuries”, BZ102/2 (2009), pp. 697-715.

129

2. Що сталося 989 року?

слів, він

Константинополі у 967 р.1о°, а в 986 р.
супроводжував імператора Василія II як придворний диякон у
З його

навчався в

його невдалому

поході

на

болгар.100

101

імператора в цей час не викликає жодного
коли саме
на

Його близькість

сумніву.

до

Важко визначити,

Лев став придворним дияконом: незадовго до походу

болгар, чи

вже

від початку самостійного правління Василія II,
пізніше. Його

робота над текстом свого твору,
схоже, розпочалася наприкінці 980-х рр. і була завершена
близько 995 Р·,
остання дата залишається все ще дискусійною.102
Хоч би як датувати завершення написання «Історії», немає
сумніву в тому, що Лев Диякон писав свій текст уже після повстань
чи став ним дещо

Варди Скліра і Варди Фоки.
Сприйняття його «Історії» видалося досить мінливим і
неоднозначним. Спочатку Лева Диякона, стараннями Вільяма Фішера та Карла Крумбахера, оголосили «придворним істориком»
Никифора II Фоки та Йоана І Цимісхія, а його твір видавався за

глорифікації правителя.103 Як свого часу показав Гюнтер
Вартенберг, таке прочитання «Історії» невідповідне до біографії
візантійського історика, бо за своїм віком він міг бути
зразок

«придвор100

Про навчання Лева в Константинополі див. Лев Диакон, История,
150-156; The History of Leo The Deacon, pp. 23-25, а також див. Lars Hoffmann,
“Geschichtsschreibung oder Rhetorik? Zum logos parakletikos bei Leon Diakonos”, у кн.: Rhetorische Kultur in Spätantike und Mittelalter / Rhetorical Culture
с.

in Late Antiquity and The Middle Ages, ed. Michael Grünbart, Millennium-Studien 13

(Berlin,

New York, 2007), pp. 105-139.

101

Роль Лева Диякона у битві та місце диякона у візантійській армії, див.
George Dennis, “Religious Services in the Byzantine Army”, у кн.: EYLOGHMA:

Studies in Honor of Robert Taft, SJ, ed. Ephrem Carr (Rome, 1993), pp. 107-117.
102

History of Leo the Deacon, p. 10;
of Byzantine Literature (850-1000), ed. Christine

Лев Диакон, История, с. 149-150; The

Alexander Kazhdan, History

Angelidi (Athenes, 2006),
103 William Fischer,

p. 281.

“Beiträge

zur

historischen Kritik des Leon Diakonos und

Michael Psellos”, Mitteilungen des Instituts für Österreichische
Geschichtsforschungen 7 (1886), pp. 353-377·
150

2. Що сталося 989 року?

істориком» лише Василія II.104 Якщо сприймати його текст
«офіційну історіографію», яка представляла позицію
імператора, то навіть побіжний погляд на «Історію» свідчить зовсім
протилежне. Лев Диякон пише про «нерозумність» і «поспіх»

ним
як

у діях Василія II, що навряд

чи

узгоджується

з

приписуваною

йому проімператорською позицією.
На цьому фоні детальний опис діянь Никифора II та Йоана І
Цимісхія, їхніх перемог і слави, можна розцінювати як
приховану критику сучасності, тобто діянь Василія II. Пишучи свій
текст через двадцять років після вбивства Никифора II Фоки,
Лев усе ще покладає головну вину за розправу над

імператором
матір Василія, імператрицю Теофано. Важливо те, що такий
образ Теофано сформували Йоан Цимісхій та його прибічники,
і його відразу ж відкинули після приходу до влади Василія II
та Константина VIII. Тож від придворного історика очікувалося
якщо не замовчування цієї незручної для імператорів історії,
на

то хоча

б перекладання всієї

вини за

вбивство Никифора

на

Йоана Цимісхія. Проте Лев Диякон не лише подає версію подій,
сформовану прибічниками Цимісхія, але й не приховує
неблагородне походження Теофано як доньки корчмаря.105 На думку
Сєргєя Іванова, все це свідчить на користь того, що «Історія»
була протестом проти викривлення історії, яке підтримувала
«офіційна» історіографія Василія II.106 Отже, Лев Диякон писав
не історію-енкомій Василієві II, а створив текст, який радше
відображав думку опозиційних сил до імператора, ніж позицію
його

прибічників.
Прочитання «Історії»

прояснити ставлення
Варди

104

в

цьому контексті

може

Лева Диякона до повстань Варди

Фоки та загалом

Скліра та
імператора

його малу увагу до політики

Günther Wartenberg, “Das Geschichtswerk des Leon Diakonos”, BZ 6 (1897),

pp. 106-11.
105

Leonis Diaconi, Historiae Libri Decem, ed. С. B. Hase, II, X, p. 31.10-11.

106

С. А. Иванов, «Полемическая направленность

Диакона», ВВ 43 (1982), с. 74-80.

“Истории”

Лева

2. Що сталося 989 року?
Василія II. Чи не

була

політика імператора Василія темою, яку

візантійський історик хотів оминути у своєму тексті? Лев

завершує свій

Диякон

текст смертю

пояснює його задум твору: в

Йоана І Цимісхія. Це добре

центрі «Історії»

залишаються два

II і Йоан І Цимісхій.107 Енкомій Йоанові Ци-

Никифор
той фінал славної історії, яка вже минула і, вочевидь,
протиставлена сучасності. Однак саме в десятій книзі,

герої

—

місхію

—

присвяченій останнім рокам Йоана Цимісхія, Лев Диякон звертається
до часу Василія II.108 Такий різкий перехід відобразив
композиційний збій
історика,

в

«Історії», спричинений, за словами візантійського
провіщала майбутні нещастя.109

появою комети, яка

Після опису комети та тлумачення її появи Лев переходить до
повстання Варди Скліра, поразки імператора Василія від
болгар та повстання Варди Фоки, які й виявилися тими нещастями,
які провіщала
комета,
взяття

Інші світила, «вогненні

й інші,

не

провіщали
Херсона

русами

бід

комета.

стовпи» та

менші від попередніх нещастя:

та завоювання

болгарами Веррої.110 Перелік

продовжується описом землетрусу та

його

наслідків: голоду,

Окрім двох імператорів, Атанасій Маркопулос вбачає ще третього
«Історії» київського князя Святослава (Athanasios Markopoulos, “From
Narrative Historiography to Historical Biography. New Trends in Byzantine
107

—

героя

Historical Writing in The ioth-nth Centuries”, pp. 697-715).
108 Leonis
Diaconi, Historiae Libri Decern, ed. С. B. Hase, pp. 169-176.
109 Leonis
Diaconi, Historiae Libri Decern, ed. С. B. Hase, p. 168.10-22: κατά
τούτον δή τον καιρόν, Αύγουστος δέ μην ήγεν αρχήν, κομήτης έξεφάνη άστήρ, χρήμα

θειον

τι και

καινόν, λογισμόν ύπερβαΐνον ανθρώπινον, ούδέ γάρ τοιοΰτόν

τι

κατά

ταύτας ώφθη τάς γενεάς, ούδ’ έπί τοσαύτας ή μέρας έπιφαίνειν τό

πρόσθεν συμβέβηκεν. ούτος άπ’ άνατολής βορειότερος άνίσχων, και εις ύψος δ,τι πλεΐστον αιρόμενος,
ώς κυπάριττός τε ύψούμενος, είτα ήρέμα κυρτούμενος, προς μεσημβρίαν άπένευεν,
άπλέτω πυρί έκκαιόμενος, και τηλαυγείς και λαμπράς τάς άκτΐνας έπαφιεις, πράγμα
δείματος και φρίκης γέμον τοΐς άνθρώποις δρώμενος.
110
Leonis Diaconi, Historiae Libri Decern, ed. С. В. Hase, р. 175.6-11: Και άλλα
δέ παγχάλεπα ή τού φανέντος άστέρος παρεδήλου έπιτολή, και οί παραδειχθέντες
αύθις προς τό βόρειον μέρος άωρί των νυκτών πύρινοι στύλοι, καί τούς όρώντας

έκδειματούμενοι. καί γάρ καί ούτοι τήν τε συμβάσαν προς των ταυροσκυθών τής
Χερσώνος άλωσιν παρεδήλουν, καί τήν τής Βερροίας κατάσχεσιν παρά των Μυσών.
132

2. Що сталося 989 року?

хвороб та
за

засухи, сильних

вітрів і потопів. Усі ці лиха трапилися
з якого в «Історії»

часу Василія II, останній епізод

утопления монаха-стовпника в

—

Константинополі під

час потопу та слова

історика про неродючість землі після падіння зірки.111
Правління Василія в «Історії» сповнене есхатологічного
змісту. У своїх уявленнях Лев Диякон спирається
есхатологічні

очікування Другого

візантійськими розрахунками, воно мало

Лев Диякон у

вступі

на

загальні

пришестя. Згідно з багатьма

відбутися близько

992 р.112

до свого твору пише про «незвичайні та

надзвичайні події», серед яких і жахливі землетруси, потопи
війни, коли багатьом вважалося, що настає зміна життя і
«наближається

очікуване Друге

та

пришестя Бога-спасителя».113

Враховуючи те, що Лев працював над своїм текстом,
близько до

мабуть,

дуже

очікуваного міленіуму,
намір
замовчувати
сталися тоді, яскраво свідчить про його намагання
оминути діяння Василія II. Завершуючи пасаж про нещастя в
час Василія II, Лев зазначає, що все це історія роз’яснить за
своїм порядком (άλλα ταΰτα μέν κατά μέρος εις τούς έαυτών καιρούς ή
ιστορία παραδηλώσει).114 Схоже, тут візантійський історик зовсім
то його

не

всіх бід, які

111

Leonis Diaconi, Historiae Libri Decem, ed. С. B. Hase, pp. 175.21-176.12: έν ή
μνήμην του μεγάλου Δημητρίου και Μάρτυρος τελεΐν παρέλαβεν ή συνήθεια, φρικώ-

δης έπενεχθείς σεισμός, και οίος ούκ άλλος κατά ταύτας δή συνέβη τάς γενεάς, τά τε
πυργώματα του Βυζαντίου προς γην κατερίπωσε, καί τάς πλείους εστίας άνέτρεψε,
τάφον αύτάς τοΐς οίκοΰσιν άπεργασάμενος, τά τε προσέγγια του Βυζαντίου χωρία
μέχρις έδάφους κατέβαλε, καί πολύν των άγροίκων φθόρον έποίησεν ού μόνον δέ,
άλλά καί τό ήμισφαίριον τής υπερώας τής μεγάλης έκκλησίας συν τή προς δύσιν
άψίδι κατέβαλε καί εις γήν κατερίπωσεν άπερ αύθις ό αύτοκράτωρ Βασίλειος έν
εξ ένιαυτοΐς έδομήσατο. καί οί παγχάλεποι δέ λιμοί, καί λοιμοί, αύχμοί τε, καί έπικλύσεις, καί άνέμων έξαισίων έπιφοραί· όπηνίκα καί ό έν τοΐς Εύτροπίου στύλος τή
βία των κυμάτων κατηνέχθη, καί ό έν αύτω μοναστής έναπεπνίγη τοΐς θαλασσίοις
ροθίοις δεινώς· καί ή άφορία δέ τής γής, καί τά έπισκήψαντα χαλεπά μετά την τού
άστέρος έπιτολήν, άπαντα έξεγένοντο.
Paul Magdalino, “The Year 1000 in Byzantium”, у кн.: Byzantium in the Year
1000, ed. Paul Magdalino (Leiden, Boston, 2002), pp. 233-271.
·

·

112

113

Leonis Diaconi, Historiae Libri Decern, ed. C. B. Hase, p. 4.5-17.

114

Leonis Diaconi, Historiae Libri Decem, ed. C. B. Hase, p. 176.12-13.

133

2. Що сталося 989 року?
не натякав на те, що він

іншому

творі

чи

місці,

продовжувати тему бід

а

за

розповість

детально про

ці події

в

вказував зовсім інакше: небажання

Василія II. Переліку бід передує

«час повного спокою», який настав після розгрому

в

тексті

Варди Фоки.

Якщо порушниками спокою спочатку виступають Варда Склір
та Варда Фока, то пізніше ними стали руси і болгари.

Чому Лев

Диякон замовчує роль

русів

у

боротьбі

проти

Варди Фоки, а зупиняється лише на шкоді від них, заподіяній у

Херсоні?

Чи не

було

це замовчування

свідченням ефективності

була близькою Левові
повстання
Варди Скліра та Варди
Диякону? Повернімося до опису
Фоки в «Історії». Припускалося, що для створення свого наративу Никифора II та Йоана І Цимісхія Лев Диякон використав
політики імператора Василія,

яка не

гіпотетичну «Історію Фок», де, можливо,

йшлося не лише про діяння

імператора Никифора, а і його племінника Варди Фоки.115 Сліди
цієї історії, вочевидь, збереглися у творах Пселла та Скілиці.116
На думку Кетрін Голмс, існував й інший історичний твір,
присвячений Варді Скліру. Згідно з її гіпотезою, цей текст
виявився доступним для

Скілиці наприкінці XI

ст.

і

становив основу

115 Міхаїл Сюзюмов
вважав, що

«Історія Фок» охоплювала час
Йоана Цимісхія (Μ. Я. Сюзюмов, «Об источниках Льва
Диакона и Скилицы», с. 106-166). Проте Александр Каждан звужує її до
початку правління Йоана Цимісхія (А. П. Каждан, «Из истории византийской
хронографии. 2. Источники Льва Диакона и Скилицы для истории третьей
четверти X столетия», с. 106-128), що малоймовірно, бо саме на кампанії
Никифора II Фоки та

971 р. припадає найбільша кількість збігів між текстами Лева

Йоана Скілиці. Останнє дало

Диякона

та

Ейрене К’япіду знову повернутися до
перечитання можливості про використання тексту Лева Диякона Йоаном
Скілицею (Еігіпі-Sophia Kiapidou, Ή Σύνοψη 'Ιστοριών του ’Ιωάννη Σκυλίτζη και
підстави

οί πηγές της (811-1057)· Συμβολή στη βυζαντινή ιστοριογραφία κατά

τον ΙΑΖ

αιώνα

(Athenes, 2010). Натомість Міхаїл Граціанський заперечує існування
«Історії Фок», зводячи тексти двох істориків до «спільного джерела», яке він не
схильний пов’язувати з Фоками (Μ. В. Грацианский, «Еще раз об источниках
“Истории” Льва Диакона», ВВ 72 (2013), с. 68-84).
116 Michaelis
Pselli,
loannis

Chronographia, ed. Diether Reinsch, 1,10-18, pp. 7-11;
Scylitzae, Synopsis Historiarum, ed. Hans Thurn, pp. 334-339.

2. Що сталося 989 року?
для його опису повстання

Варди Скліра

та

Варди

Фоки.117 Якщо

Лев Диякон користувався текстом близьким до родини Фок, то
в його

наративі

могли залишитися

сліди

такого використання.

би глорифікувати узурпаторів і
Василія.
бути ворожим до імператора
Натомість в «Історії» бачимо дещо інше. Лев Диякон не
Іншими словами,

цей

текст мав

подробиць смерті Варди Фоки в бою, відомих іншим
візантійським історикам і, безперечно, мали бути відомі йому як
сучасникові подій.118 Мотив отруєння Варди Фоки, найпевніше,

повідомляє

був домінантною версію смерті Варди Фоки у присвяченому
йому творі. Називаючи Варду Фоку тираном, Лев Диякон

й

жодним чином не виказує свого ставлення до нього та його
політики. Можливостей для цього в нього

було чимало: це й відвага
дворічна успішна війна
боротьбі проти Скліра
Варди Фоки проти Василія II. Проте образ Варди Фоки в «Історії»
не відверто негативний, як опис Варди Скліра. За словами Лева
Фоки

в

та

«жагу до влади», а до його характеристик
«зажерливість», його військо названо «бандою

Диякона, Склір
належить

розбійників»,

майже

а над

мав

непереможністю Скліра візантійський історик

відверто потішається. В описі повстання Варди Фоки він не
дозволяє собі таких випадів і зловтіхи,
описом

перебігу повстання. Потреба

обмежуючись
описі

коротким

Варди Скліра
і Варди Фоки виникла в Лева Диякона, щоб пояснити нещастя,
спричинені кометою. Як видається, він не мав наміру детально
в

повстань

зупинятися на них.
Залишається пояснити замовчування

участі русів

у

перемозі над Вардою Фокою. Це замовчування сталося, на мій
погляд, прямим результатом усунення Лева Диякона від
імператорського двору. У

117

серпні 986

р. Лев супроводжував «на свою

Catherine Holmes, Basil II and The Governance of Empire (976-1025),

pp. 240-299.
118

Про смерть Варди Фоки на полі бою див. Michaelis Pselli, Chronographia,
ed. Diether Reinsch, I, 16, p. 10-11; loannis Scylitzae, Synopsis Historiarum,
ed. Hans Thurn, p. 337.
ISS

2. Що сталося 989 року?

біду» імператора
врятувався,

Василія II

за його словами,

болгар і заледве
блукаючи непрохідними горами,
в

поході

на

сподіваючись вийти до своїх.119 Як довго після цієї пригоди Лев
продовжував

бути

Однак навряд

чи

виявився
усунутих

придворним дияконом, важко визначити.

він

залишався ним

спільним для багатьох візантійських авторів,

від імператорського двору або

усунень полягали, по-перше, у
імператора

і, по-друге,

мали

до тих,
теперішнє

—

в

ж з

армії. Причини

підозрі
інтересі Василія

цих

щодо нелояльності до

малому

до

літератури

чи

бачив причини тримати велику кількість авторів,
б звеличувати його діяння. Мабуть, Лев належав саме

науки. Він

які

після 989 р. Цей час, схоже,

не

чиї

попередні

заслуги

виявилися

невизначеним. Опинившись

Лев у своєму творі

радів

забутими,

а

без підтримки імператора,

його

успіхам, а зосередився лише
на нещастях, спровокованих як бунтівниками, так і
«нерозумністю» імператора. Ефективність союзу з русами Василія II
замовчується в «Історії», де натомість є повідомлення про взяття
русами Херсона. Якщо перше не пасувало до загальних бід
імперії, то друге дуже добре підходило до цього переліку і,
зрештою, нівелювало розголос проімператорського дискурсу про
успіх союзу з русами.
Якою мірою Лев Диякон у своєму замовчуванні
наближався до позиції противників імператора в середині 990-х р.,
визначити напрочуд важко, але те, що успіхи політики Василія II
мало

воліли не пам’ятати через кілька
показовий момент у ставленні

років потому,
візантійських авторів

—

досить

до політики

Василія II.

119

την

Leonis Diaconi, Historiae Libri Decem, ed. С. B. Hase, pp. 172.23-173.2: και
της στρατιάς έλαφυραγώγησαν άπασαν. τότε δη και αύτός ό ταύτα

αποσκευήν

έκ τραγωδών έκεΐσε παρήμην, τώ κρατοΰντι
διακόνου λειτουργία υπηρετούμενος.

δυστυχώς συνεπόμενος

και

τή

τού

2. Що сталося 989 року?
Воїни
та

від Володимира

візантійська

історіографія:
«Хронографія» Пселла

Байдужість Василія II до літератури

зворотний ефект. За
немало

«філософів

словами

і

Пселла,

риторів».120

мала

парадоксальний

саме в його час з’явилося

Пояснення цьому дивному

збігові візантійський автор знайшов у тому, що тоді

наукові
були безкорисними, далеко не так як у час самого Пселла.
Проте жодна історія Василія II, написана його сучасником, не
дійшла до нас.121 У їх існуванні немає сумнівів, як і в тому, що,
заняття

вочевидь, деякі з цих текстів представляли позицію
в конфлікті з Вардою Скліром і Вардою Фокою. Історії діянь
Василія використовували для написання своїх творів Пселл та
Скілиця.122 Чи наявний у їхніх творах проімператорський
дискурс стосовно згаданих повстань і яке місце займає союз з

імператора

русами в

ньому?

120

Michaelis Pselli, Chronographia, ed. Diether Reinsch, 1,18, p. и. Про
«філософів» та «риторів» Пселла в час Василія II див. Paul Magdalino, “The Year юоо
in Byzantium”, у кн.: Byzantium in The Year 1000, ed. Paul. Magdalino (Leiden,

Boston, 2003), pp. 233-271 та Barbara Crostini, “The Emperor Basil Il’s Cultural
Life”, Byz. 64 (1996), pp. 53-80. Утім портрет Василія II у «Хронографії» не
лише ідеалізований, а й створює образ «імператора-воїна», літературні
заняття для котрого

цілковито чужі (Я. Н. Любарский, Михаил Пселл: личность

2001, с. 448-449). Така оцінка Пселла не
зовсім збігається з тим, що саме Василій II замовив ілюміновані Псалтир
и творчество.

Санкт-Петербург,

(Marc. gr. Z17) та Менологій (Vat. gr. 1613). Про рукописи та тексти, пов’язані з
Василієм II, див. Anthony Cutler, Imagery and Ideology in Byzantine Art (London,

1992), III та, відповідно, Ihor Sevcenko, “The Illuminators of the Menologium
of Basil II”, DOP 16 (1962), pp. 243-276 (= Ihor Sevcenko, Ideology, Letters and
Culture in the Byzantine World (London, 1982), XI).
121

Nicolas Panagiotakes, “Fragments of a Lost Eleventh-Century Byzantine
Historical Work”, у кн.: Philhellen. Studies in Honour ofRobert Browning, pp. 321-57;
Catherine Holmes, Basil II and The Governance
122

ofEmpire (976-1025), pp. 29-54.

Michaelis Pselli, Chronographia, ed. Diether Reinsch, I, IV, p. 3; loannis
Scylitzae, Synopsis Historiarum, ed. Hans Thurn, pp. 314-369.
ІЗ?

2. Що сталося 989 року?

Кетрін Голмс припустила,

що Михаїл Пселл та

Йоан

Склірів.123 Не
зупиняючись тут на цьому дискусійному питанні, відзначу, що
елементи панегірика Варді Скліру в «Хронографії» є, але це
Варди Фоки. Пселл описував
стосується й іншого бунтівника
Варду як «благородного» та «мужнього», який виявився достойним
противником як Склірові, так і пізніше імператорові. Далі йде
відвертий панегірик Варді Фоці, де згадано і його імператорське
походження, подібність характеру до його покійного дядька
Никифора II Фоки, вправність у військовому мистецтві, хоробрість
і хитрість.124 Усе це Пселл наводить зі слів «історика», твір якого
Скілиця скористалися текстом, який прославляв родину

—

він використовував для

написання

наративу діянь Василія II.125

був цей твір гіпотетичною «історією Фок», де
розповідалося про подробиці повстання Фоки?
У «Хронографії» Пселл створює образ Василія II як імператора-воїна, що, схоже, не був винятково його інтелектуальною
конструкцією, а частково запозичений з історій Василія,
Чи

не

використаних ним. Скільки можна судити з ідеології часу Василія II,
цей

образ

виявився для нього дуже

репрезентований
імператором своїх

привабливим

на нечисленних прикладах

успіхів

і

саме

він

пропаганди

у війнах.126 Незважаючи на можливе

використання й інших текстів, які не залежали від

«офіційної»
перебирає проімператорський дискурс. Так, у
битві під Абідосом Василій йде на Варду Фоку з мечем в одній
руці та з іконою у другій, а розгром бунтівника представлений
як розгром варварів.127
історіографії,

Пселл

—

123

Catherine Holmes, Basil Hand the Governance ofEmpire (976-1025), pp. 255-

268,289-295.
124

Michaelis Pselli, Chronographia, ed. Diether Reinsch, 1,7, p. 5-6.

125

Michaelis Pselli, Chronographia, ed. Diether Reinsch, I, IV, p. 3.

126

Paul Stephenson, The Legend of Basil the Bulgar-Slayer (Cambridge, 2003),
PP· 49“55- Про епітафію Василія II детальніше див. дальший розділ цієї
роботи.
127

Michaelis Pselli, Chronographia, ed. Diether Reinsch, 1,16, pp. 10-11.

138

2. Що сталося 989 року?

дискурс у тексті Пселла інколи

Проте проімператорський

змінюється на інакший, можливо, запозичений з твору
згаданого

«історика». Навряд

чи

«офіційна» історіографія

Василія

приписувала імператорові отруєння Варди Фоки напередодні
битви, внаслідок чого він загадково впав з коня. Цю інформацію він

міг віднайти

тексті, присвяченому Варді та його родині. Пселл
не знає, якій з версій смерті Варди Фоки
віддати перевагу. Вочевидь, різноманітні версії читалися в текстах,
які виявилися доступними Пселлові, бо важко припустити, що
в

зізнається, що

«Хронографії» смерть Варди
ще досить актуальною в історичній пам’яті.
на час написання

Все

Фоки

залишалася

попри використання проузурпаторських текстів,
Пселлом
створений
образ імператора Василія як імператоравоїна ґрунтується на текстах, які, безперечно, вийшли з кола
офіційної історіографії. Це стосується як оцінки повстання
Варди Скліра та Варди Фоки, так і союзу з русами Василія II.
Говорячи про намір Варди Фоки врешті підійти до
ж,

Константинополя, Пселл
ромеям».

відзначає докори імператора, адресовані «невдячним
Імператор міг дозволити собі докоряти своїй армії, бо

прибули руси. За словами Пселла, це сталося
імператор зумів скористатися їхньою допомогою.128

перед тим до нього

недавно, а

Важливо те, що Пселл нічого

силієм II

та

київським

умови угоди між ВаВолодимиром, або ж про шлюб

не пише про

князем

Володимира й Анни. Утім про шлюб Володимира й Анни воліли
не

пам’ятати,

не згадуючи, вочевидь, чи не

єдиний момент, коли

імператор якнайбільше потребував допомоги київського князя.
Мовчання Пселла потребує пояснення. В «історіях»,
присвячених Василієві II, які репрезентували так чи інакше «офіційну»
версію війни імператора проти узурпаторів, тема союзу з
русами, через який сестру імператора видали за руського князя,
була досить неоднозначна. Якщо вона, безперечно, фігурувала
в текстах («історії» Василія II), якими користувався Скілиця, то
чому Пселл оминає її у своєму творі? Відповідь тут зводиться до
128

Michaelis Pselli, Chronographia, ed. Diether Reinsch, 1,13, p. 9.
139

2. Що сталося 989 року?
небагатьох можливостей. У

джерелі Пселла,

яке

відбивало про-

київським

князем була
союзу
імператорський дискурс,
затушованою, або ж сам Пселл, маючи таке ж джерело, що й Скітема

лиця, оминув цей дражливий

з

момент. Мовчання Пселла

показує

пов’язану «Хронографією».
проімператорському дискурсі йшлося про роль найманців у
війнах імператора проти узурпаторів, фіксувалася ефективність
дій імператора стосовно зібрання їх та вмілого використання на
полі бою. Однак в одній (?) із цих історій, які не дійшли до нас,
не наголошувалося, якою ціною досяг цих успіхів імператор.
іншу перспективу,

вже прямо не

з

У

Минуле і сучасне: Йоан Геометр і руси
Серед тих literati вирізняється Йоан Геометр, автор
численних епіграм, віршів та поем, де знайшли відображення чимало
«історичних подій», зокрема війна з болгарами та
громадянський конфлікт
тема особливо болісна для візантійського
поета.129 Його переживання відбилися в кількох епіграмах, які
—

залишають неоднозначне враження та, своєю

нас поставити питання,

яке

кому більше
історіографії130
Василію II чи Варді Фока?
—

чергою, змушують

відгуку в численній
співпереживав Йоан Геометр;

досі

не мало

129
Про Йоана Геометра як поета див. Marc Lauxtermann, “John Geometres.
Poet and Soldier”, Byz. 68 (1998), pp. 369-371; його ж, Byzantine Poetry from
Pisides to Geometres. Texts and Contexts, Wiener Byzantinistische Studien, 24.1
(Vienna, 2003), Vol. 1, pp. 34-36; Alexander Kazhdan, A History of Byzantine
Literature (850-1000), II, pp. 252-272; Kristoffel Demoen, Emilie Van Opstall,
“One for the Road. John Geometres, Reader and Imitator of Gregory Nazianzen’s

кн.: Stadia nazianzenica II, ed. A. Schmidt, CCSG 73 (Turnhout, 2010),
pp. 223-248 та, особливо, Jean Geometre, Poemes en hexametres et en distiques

Poems”, у

elegiaques, ed., traduction, commentaire par Emilie Μ. van Opstall, The Medieval
Mediterranean, 75 (Leiden, Boston, 2008), 69-88.
130 Marc

Lauxtermann, “Byzantine Poetry and the Paradox of Basil Il’s Reign”,

Byzantium in the Year 1000, ed. Paul Magdalino (Leiden, Boston, 2003),
pp. 199-216; Luisa Andriollo, “Aristocracy and Literary Production in the 10th
Century”, у кн.: The Author in Middle Byzantine Literature. Modes, Functions,

у

кн.:

140

2. Що сталося 989 року?

Перечитуючи

твори Йоана Геометра, надто мало знаходимо

відомостей про життя візантійського поета, але все ж одну
яскраву подію, що назавжди змінила його життя, здавна
зауважили дослідники.131 Мова йде про його конфлікт з Василієм II,
після чого Йоан Геометр втратив прихильність імператора та,
в них

схоже, через якийсь час став монахом одного з

монастирів.132 Він так і не повернувся до
двору. Забутий імператором, Йоан Геометр помер

константинопольських
імператорського

близько 1ООО р., залишивши по собі велику кількість поезій, більшість
з

яких

були

написані

вже

після того,

як

він потрапив у немилість

до Василія II.133

Конфлікт

з

дорого обійшовся Йоанові

імператором

Геометру. Його соціальний статус, судячи з ряду

повідомлень,
еліти
титул

вказував

та загалом на

на

«біографічних»

належність до політичної

та

військової

близькість до Василія II. Отриманий
наявність

ним

простоспатарія
будинку центрі
поблизу імператорського палацу, свідчать на користь того,
та

в

Константинополя,
що

Йоан Геометр зробив успішну військову кар’єру і

продовжуand Identities, ed. Aglae Pizzone, Byzantinisches Archiv, 28 (Boston, Berlin,
2014), pp. 119-138. Не поставлене це питання й у роботах, спеціально

громадянській війні: Catherine Holmes, Basil II and
the Governance ofEmpire (976-1025), pp. 241-298; Jean-Claude Cheynet, Pouvoir
et contestations ä Byzance (963-1210), pp. 329-336.

присвячених Василію II та

131 Marc
Lauxtermann, “John Geometres. Poet and Soldier”, p. 369; Alexander
Kazhdan, A History ofByzantine Literature (850-1000), pp. 249-251.
132

Ймовірно,

що цією обителлю

був константинопольський

монастир

—

τά Κύρου,
звідси й походить одне з тих імен, за яким відомий Йоан
ό Κυριώτης («Киріот»), яке фігурує в «біографічних» епіграмах (Marc
Геометр
—

—

Lauxtermann, “John Geometres. Poet and Soldier”, p.
Magdalino, “Cultural Change? The Context of Byzantine

359). Однак див. Paul
Poetry from Geometres

to Prodromos”, у кн.: Poetry and its contexts in eleventh-century Byzantium,
ed. Floris Bernard, Kristoffel Demoen (Farnham, 2012), 19-36.
133 Anecdota

Graeca

e

Codd.

Manuscriptis

Bibliothecae

Geometre, Poemes

en

hexametres et

mentaire par Emilie Μ. van

Opstall,

en

Regiae

Pariensis,

Cramer); Jean
distiques elegiaques, ed., traduction, com-

ed. John A. Cramer (Oxford, 1841), Vol. IV, pp. 266-388 (далі

pp. 23-513 (далі

141

—

van

—

Opstall).

2. Що сталося 989 року?
вав би свою

службу, якби

конфлікту і,

як

не

розрив

імператором.134

Час цього

наслідок, потраплення Йоана Геометра

немилість при імператорському дворі,

Лакстерман

з

в

важко точно встановити.

вважає, що це сталося після

985 р. і було

Марк

пов’язане

з вигнанням паракемомена Василія Лакапіна.135 Утім особливих
підстав для цього немає. З-поміж усього корпусу поезій Йоана
є один енкомій та поема, де, можливо, йдеться про
Василія Лакапіна136, але чи достатньо цього, щоб констатувати
міцний зв’язок між ними, який привів до ідентичного фіналу?
Як побачимо пізніше, однозначність позиції Йоана Геометра в

Геометра

громадянської війни радше вказує на те, що його
розрив з імператором припав на пізніший час. Тоді коли війська
узурпатора Варди Фоки були на шляху до можливого успіху
його оцінці

—

скинення
протистояння

Василія II

імператора

з

з трону чи

Вардою Скліром. Схоже,

випадковістю, адже, з одного

імператора

навіть припадало
це не

на

було

симпатія Йоана Геометра до покійного

боку,
Никифора II

Фоки могла

бути сприйнята

як

нело134

Antony Littlewood, The Progymnasmata of loannes Geömetres (Amsterdam,
1972), pp. 3-11; Alexander Kazhdan, A History of Byzantine Literature (850-1000),
p. 251. Враховуючи те, що Йоан Геометр народивсй близько 935_94О рр., його
військова кар’єра була досить тривала. Подібно до свого батька (про
подвиги та смерть якого він згадує в одній епіграмі: Cramer, р. 280.24; van Opstall,
№. 16.3; анг. переклад див. Luisa Andriollo,

“Aristocracy and Literary Production

on a John Geometres’
Poem”, у кн.: Lemmata. Beiträge zum Gedenken an Christos Theodoridis, ed. Maria
Tziatzi, Margare the Billerbeck, Franco Montanari (Berlin, 2015), pp. 473-474),
Йоан Геометр неодноразово наголошує на своїй участі у воєнних походах та
пролиту кров (Cramer, рр. 287.15,317.8,318.9-10,331.6,348-16). Цілком імовірно,
що титул простоспатарія він отримав не від Василія II, а це сталося в час
Йоана Цимісхія, у походах якого й міг брати участь Йоан Геометр. Можливо,

in the 10th Century”, p. 133; Vassilis Katsaros, “A Comment

образ Йоана Цимісхія
імператора-воїна (Cramer, р. 276.23,
286.6, 312.24). Про конструкцію «двох облич» Йоана Цимісхія, див. Alexander
Kazhdan, A History ofByzantine Literature (850-1000), p. 254.
звідси

й походить настільки неоднозначний

вбивці Никифора Фоки,

135 Marc

136

але все ж славного

Lauxtermann, “John Geometres. Poet and Soldier”, p. 371,377.

Cramer, p. 308.1,276.3.
142

—

2. Що сталося 989 року?
яльність до Василія II

і,

вочевидь, означала, якщо не

підтримку
безумовно, глорифі-

його

небожа-узурпатора Варди Фоки, то,
з-поміж поезій Йоана
кацію його родини.137138 139З іншого
Геометра знаходимо епіграму, присвячену матері узурпатора Варди
Скліра, що певним чином також може видавати слід конфлікту
—

з

імператором?38
Як ця немилість змінила погляди Йоана Геометра стосовно

влади Василія II, можна бачити по тому, що серед усього

епіграм немає жодної, присвяченої імператорові! Ба
більше, серед багатьох з них можна побачити як приховані, так
і не зовсім, натяки на протилежне, а саме
відверту критику
імператора. Чимало епіграм присвячено улюбленому героєві
корпусу його

—

—

покійному імператорові Никифору II, де
зупиняється на його численних перемогах,
яка вже

минула?39 Останнє було

глузування над

Василієм II, що міг

не

поет неодноразово

трепеті ворогів, славі,
як відверте

інакше

похвалитися лише протилежним:

137 Йоан
Геометр писав, що Никифор II Фока помер «від рук жінки» (γυναικός χεΐρας): Cramer, p. 290.1-13; van Opstall, № 61. Таке пряме звинувачення
Теофано, матері Василія II, у вбивстві Никифора II та її фактична демонізація виглядають відверто ворожими до Василія II. Складно допустити, що
Йоан Геометр міг писати подібні епіграми до конфлікту з імператором.

138

Cramer, р. 266.2.

Cramer, р. 266.21,283.16,289.15-30 (van Opstall, № 61), 290.2,295.8-21 (van
Opstall, №80), 305.24-306.2 (van Opstall, 147). Про образ Никифора II Фоки
в Йоана Геометра див. Felix Scheidweiler, “Studien zu Johannes Geometres”,
BZ 45 (1952), p. 310; Alexander Kazhdan, A History of Byzantine Literature (8501000), pp. 253-254; Luisa Andriollo, “Aristocracy and Literary Production in
the 10th Century”, pp. 120-123. В одній зі своїх епіграм (van Opstall, № 80)
Йоан Геометр називає покійного імператора «святим». Це дає підстави
вважати, що візантійський поет був один із тих, хто підтримував (формував?)
139

культ покійного імператора. Незважаючи на становлення культу незадовго
після смерті Никифора II Фоки, тривалого поширення він так і не набув.
Судячи з епіграми Геометра, цілком імовірно, що в монастирі нашого
(монастир τά Κύρου) підтримувався культ покійного імператора.
Набагато менш імовірна належність йому служби, написаної на честь
імператора, хоча певні перегуки між текстами Геометра і службою є, див. Louis
Petit, “Office inedit in honneur de Nicephore Phocas”, BZ13 (1904), pp. 398-420;

автора

14З

2. Що сталося 989 року?

болгарами та дуже непевним становищем у
війні.140
громадянській
Приділяючи велику увагу війні з болгарами та
громадянському конфліктові, Йоан Геометр залишається вірним своїм
уподобанням: теперішні невдачі він протиставляє минулій
славі.141 Тут він знаходить чимало прикладів для критики
імператора. Зокрема, він знову й знову повертається до поразки
Василія II та приводить для порівняння славні часи Никифора II
поразкою у війні з

Фоки. Йоан Геометр навіть просить

імператора («лева»)
нір.142 Тема війни

піднятися з могили

і прогнати «лисів» до своїх

болгарами для

Геометра тісно

з

переплетена з минулим. Інколи в

пам’яті, пов’язані вже не з Василієм II, а з
глорифікованим
Никифором II Фокою.143 Наприклад, у
які
в
заголовках
під назвами «Про коміт(опул)а» і «Про
поезіях,
поразку ромеїв у болгарських клейсурах», сучасне і минуле
практично нероздільні.144
Приклади такого змішання часто трапляються в його творах.
Одну із цих епіграм,
«Проти болгар», часто розглядають у
як
приклад упередження у візантійському суспільстві
літературі
щодо союзу Василія II з русами. Важливість поезії Йоана
його поезії місця цієї
ним

—

ГеометА. А. Дмитриевский,

«Служба в честь византийского императора Никифора
Фоки», Труды Киевской духовной академии. Т. 47. № 2 (1906), с. 237-252.
140 van

Opstall, №61, №147.

«Болгарська тема» представлена в таких епіграмах: Cramer, рр. 282. 31,
283.16, 296. 2і; 326. 9. Натомість тема громадянської війни тісно
переплетена з «біографічними» епіграмами (Cramer, р. 271.32; 274.15; 282.22, 282.29,
141

322.12, 342.6, 342.27-32, 343.27-30, 347-20-30), які лише посилюють
риторичний

ефект сприйняття

Геометра див. Emilie van

поетом жахіть конфлікту. Про риторику Йоана
Opstall, “Poesie, rhetorique et memoire litteraire chez

Jean Geometre”, у кн.: Doux Remede: Poesie et Poetique ä Byzance, ed. Paolo
Odorico, Martin Hinterberger, Dossiers byzantins 9 (Paris, 2009), pp. 229-44.
142

Cramer, p. 283. 15-26; рос. переклад, див. Лев Диякон, История, пер.
Μ. Μ. Копыленко. Москва, 1988, с. 135 (переклад Сергея Іванова).
143

Cramer, р. 290.1-13;

144

Cramer, p. 283.15-26;

van

Opstall, № 61.

van

Opstall,

№ 90.

144

2. Що сталося 989 року?

ранньої історії Русі відкрив Васілій Васільєвський, який
розмістив цей твір у перелік «болгарської теми» візантійського
поета. На його думку, написання «Проти болгар» стосується часу
болгарського повстання Самуїла і містить натяк на союз між
Василієм II та Володимиром.145 Васільєвський переклав цей
невеликий за обсягом твір, ґрунтуючись на виданні Джона

ра для

Крамера.146 1952 р. Фелікс Шайдвайлер запропонував численні
виправлення до видання

поезій Геометра Джоном Крамером, зокрема

і до «Проти

болгар».147
Перш ніж перейти до інтерпретації самого твору, наведу тут
його за публікацією Джона Крамера (з урахуванням
запропонованих кон’єктур), щоб показати, як сформувалося абсолютно
помилкове історіографічне сприйняття цього тексту. Згідно з
видання Крамера, епіграма мала такий вигляд:
Εις τούς Βουλγάρους
Κατά Σκυθών πριν συμμάχους,

δέ

Σκύθας
λήψοισθε, Θράκες, συμμάχους προς τούς φίλους,
σκιρτάτε

και

και σκυπτρα

νυν

κροτείτε, φύλα Βουλγάρων,
καί τό στέμμα καί την πορφύραν

κρατείτε καί φορεΐτε

φοινίκίδας
(ζήτησον στίχον ένα)
μεταμφιάσει καί ξύλοις τούς αύχένας
μακροΐς συνέξει καί κυφώσι τούς πόδας,
ξανεΐ δέ πολλοΐς νώτα καί την κοιλίαν,
άνθ’ ών αφέντες δημιουργεΐν
και

Васильевский, «Русско-византийские отрывки: К истории 976-989
годов (Из Аль-Макина и Иоанна Геометра)», ЖМНП Вып. 184. Отд. II, (1876),
с. 117-178 (= В. Г. Васильевский, Труды. Санкт-Петербург, 1909. Т. 2, с. 117).
145 В. Г.

146

Cramer, р. 282.31-283.8.

147

Felix Scheidweiler, “Studien

zu

Johannes Geometres”, BZ45 (1952), pp. 295-

297.
148 Фелікс
Шайдвайлер пропонує на місці пропуску в рукопису читати , тобто «усобиці», що повністю змінює зміст твору, (Felix Scheidweiler,
“Studien zu Johannes Geometres”, p. 315). Анджей Поппе з обережністю
приймає цю кон’єктуру (Andrzej Poppe, “The Political Background to the Baptism

MS

2. Що сталося 989 року?

αυτούς φορεΐν τολμάτε

και

φρονεΐν μέγα.149

Проти болгар
«Прийміть сьогодні, тракійці, скитів
союзниками проти друзів,
колишніх союзників проти скитів.
Радійте і плещіть, племена

болгарські,
скіпетр, діадему, порфіру маєте і носіть,
а також і багряницю.
[Він вас] переодягне і заклепає шиї під довге ярмо,
а ноги

—

у кайдани, виб’є постійними ударами спину

і живіт за те, що, відмовившись працювати
ви

Як
їїв

і

намірилися
можна

< >

носити їх і гордитися».

бачити

з

епіграми, її зміст не прозорий і пояснити
були «тракійці» (Θράκες)

такому вигляді зовсім непросто. Хто

«скити»

(Σκύθας)?

ким виявилися

Кого

«друзі»

мали так

боятися болгари? Зрештою,

та «союзники»

раніші

й

теперішні?

недоладність епіграми (за виданням Джона
не стримувало дослідників від спроби знайти

Незважаючи на певну

Крамера),

це ніяк

пояснення

цьому малоузгодженому текстові. Вже Васільєвський

він

пропонував таке тлумачення цього тексту. Під

«тракійцями»

розумів візантійців,

«Союзниками» і,

а

під

відповідно, «друзями»,

«скитами»

на його

думку,

русів.
були болгари. Звідси
—

випливало наступне пояснення цього тексту: руси

—

візантійців проти їхніх колишніх друзів і союзників

й

союзники
—

болгар.150

Слова Йоана Геометра про «колишніх союзників проти
скитів» Васільєвський

розумів як такі, що вказують на спільну
боротьбу візантійців і болгар проти Святослава. Натомість вірш
of Rus’”, ρ. 214,

η.

65). Слід погодитись із Назаренком, що така вставка
(А. В. Назаренко, Древняя Русь на международных путях,

нічим не виправдана

с. 426). Також Шайдвайлер робить поправку до видання Крамера,
замінюючи τούτους на αυτούς, чого, зрештою, й вимагає попередня вставка.
149

Cramer, р. 282.31-283.8.

150 В. Г.

Васильевский, Труды. Т. 2.,

с. 117.

146

2. Що сталося 989 року?

відбиває інший період союз імператора Василія II з русами.151
Якщо дотримуватися цієї інтерпретації, «скіпетр, діадема,
порфіра» мали належати правителеві болгар Самуїлу, «вінець»
якого знайшов імператор Василій II аж у юі8 р.152 Проте
—

Васільєвський жодним
ж мав

чином не

прокоментував іншого питання,

тоді покарати болгар (!) і чому

вони

хто

радіють укладенню

союзу між візантійцями і русами?
Фелікс Шайдвайлер повністю змінив

інтерпретацію,

запропоновану Васільєвським. Під «друзями» він

вважав

«співвітчизників», тобто частину візантійського суспільства, яка
підтримувала узурпатора, а «тракійцями»
візантійців. Останнє єдине,
що об’єднувало інтерпретації двох вчених. Ідея Шайдвайлера
—

—

зміст твору

ставила

Василія II

з

ніг

з русами проти

на

голову:

болгари радіють

союзові

узурпатора, і, вочевидь, Самуїл погрожує

їм закувати їх у кайдани.153 Ідучи

за

міркуваннями

вченого, ця

погроза стосувалася як Василія II, так і військ узурпатора. Згідно
з його

Геометра

інтерпретацією, втрачається зміст інших слів Йоана
про інсигнії правителя болгар. Як зауважив Александр

—

Назаренко, це стосується й заголовка твору, який, за Шайдвайлером, мав би мати

іншу назву, як-от «Проти усобиць» чи
інакше, але не «Проти болгар».154 Утім слід визнати, що аргумент
Назаренка проти версії німецького дослідника не зовсім надійний,
бо все ж заголовки могли бути складені пізніше чи зазнати змін.
Фактично Анджей Поппе погодився з інтерпретацію
Шайдвайлера. На його думку, саме в цьому творі Йоан Геометр засуджує
союз Василія II з русами. Звідси під «друзями» Поппе розуміє
тих же візантійців
прибічників Варди Фоки.155 Слід
підтримати Назаренка, який указав на суперечливість цього аргументу
вченого. У результаті порушується самий сенс твору: колишні
—

151 В. Г.

Васильевский, Труды. Т. 2.,

152 loannis

с. 118.

Scylitzae, Synopsis Historiarum, ed.

Hans Thurn, p. 359.15-18.

153 Felix Scheidweiler, “Studien zu Johannes Geometres”,
pp. 315-316.
154 А. В.
Назаренко, Древняя Русь на
155

Andrzej Poppe, “The Political

международных путях, с. 426.
Background to the Baptism of Rus’”, p. 215.
147

2. Що сталося 989 року?
союзники проти скитів

складно
йдеться

—

сьогоднішні друзі.156 У такому разі

збагнути другу частину твору, до чого тут інсигнії, якщо
не про болгар, і знову: хто ж той правитель, який обіцяє

всі можливі покарання,

а головне, для

кого?

Анджей Поппе запропонував кілька можливих

варіантів:
болгар, який обіцяє покарати «тракійців»,
тобто візантійців;
2) правитель русів, який, подібно до Святослава,
1)

правитель

перетвориться із союзника на ворога;
3) Василій II, політика якого щодо союзу

з

русами могла

«тракійців» до рабства.157
будь-якому разі слова Йоана Геометра
стосуються укладення візантійсько-руського союзу і вони відповідна
реакція на нього. Порушені питання, отже, залишилися без
повернути

За Поппе, у

відповіді.
Не так давно

Александр Назаренко детально зупинився
Йоана
Геометра і традиції його дослідження.
цьому творі
Відкинувши спостереження Шайдвайлера і Поппе, він
запропонував нове прочитання цього

твору,

яке й привело

на

його до

«тракійцями» слід
результатів.
розуміти болгар, а не візантійців чи прибічників узурпатора, як
вважали раніше. Сенс вірша, за Назаренком, зовсім інакший:
болгари укладають союз з русами проти візантійців, коли
раніше вони разом з візантійцями були в союзі проти русів.

зазначених нижче

На його думку, під

Назаренко вважає, що в Йоана Геометра йде мова тут про «якийсь

русько-болгарський союз проти Візантії, що мав, з одного боку,
бути укладений після знищення Болгарського царства Бориса II
імператором Йоаном І Цимісхієм у 971 р., а з іншого
передувати русько-візантійському союзові 987/8 р.»158 Таке
зближення між болгарами і русами, на його думку, сталося в середині
—

156 А. В.

157

Назаренко, Древняя Русь на международных путях, с. 427.
Andrzej Poppe, “The Political Background to the Baptism of Rus’”, p. 215.

158 А. В.

Назаренко, Древняя Русь

на

международных путях,

148

с. 43О-431·

2. Що сталося 989 року?

980-х рр.159

На

підтвердження своєї гіпотези

про

русько-болгарський союз проти Візантії в цих роках Назаренко приводить
слова Ях’ї Антіохійського про ворожнечу між русами та
візантійцями перед укладенням союзу між ними. До цього

переліку

союзу вчений додає

русько-болгарського
відзначу, напрочуд спекулятивну гіпотезу про
тивізантійську спрямованість відносин Русі та Священної
аргументів
також

на користь

і свою,

Римської імперії

на

ан-

рр.16°

початку 980-х

інакше, ніж це робить
дослідник. Сирійський історик, схоже, міг мати на увазі як
війни Святослава з Візантією, так і взяття русами
попередні події
Херсона за громадянської війни у Візантії.161
Утім

слова Ях’ї можна тлумачити

—

У світлі гіпотези Назаренка залишається
питання

інсигній болгар. Якщо

мова

незрозумілим

йде про Самуїла,

то на

царські інсигнії нічого не відомо.
Коронація Самуїла відбудеться через десять років (близько
996-997 рр.). Останнє робить гіпотезу Назаренка дуже
малоймовірною. Все ж союз між русами і болгарами, якщо виходити зі
слів Йоана Геометра, після коронації Самуїла був неможливий.
У цей час руські тагми у складі візантійської армії
допомагають Василію II у війні з Самуїлом. З іншого боку, якщо
відкинути проблему інсигній, а повернутися до проблеми визначення
середину 980-х рр. про його

159 Позаяк

від

фінал кампанії проти Святослава

позначився переходом

болгар

його війська до візантійського, але навряд чи ідея спільної війни

болгар та візантійців проти русів могла
якщо навіть припускати

бути визначеною як союз. Тим більше,
слушність міркувань Назаренка щодо

русько-болгарського союзу 980-х рр., то яке нагадування про колишні союзні дії між

болгарами і візантійцями
ліквідував

можливе, коли Йоан Цимісхій

фактично

підвалини Болгарського царства?

160

А. В. Назаренко, Древняя Русъ на международных путях, с. 405-424.
161 Ях’я
писав, що, після того як «зміліли його багатства», Василій II

звернувся до русів, «а вони його вороги»: В. Р. Розен, Император Василий Болгаробойца, с. 23. Ях’я нічого не пише про договір між Йоаном Цимісхієм і
Святославом, тому в його наративі руси й далі продовжували бути вороже
налаштованими проти імперії.

149

2. Що сталося 989 року?

особи, яка має повернути болгар у рабство, то, виходячи з
Назаренка, цим правителем має бути Володимир (?).
Однак сам дослідник не робить висновків зі своїх конструкцій,

тієї

гіпотези

а переходить до критики

припущення Петра Каришковського

щодо альтернативного датування
часами

русько-болгарського

Святослава.162 Загалом слушно критикуючи

союзу

—

положення

Каришковського про сприйняття візантійцями болгарських інсигній влади як елемент узурпації, А. В. Назаренко не робить
спроби пояснити головне: чому саме Йоан Геометр згадує ці
інсигнії і можливість рабства болгар?
У цьому контексті показово, що Назаренко відмовився від
тлумачень Васільєвського та Шайдвайлера про «тракійців» як
візантійців,

показавши

інакшу

перспективу дослідження цього

твору. Незалежно від Назаренка, до такої

ідентифікації
Геометр тут
Святославом з болгарами
ж

прийшов Александр Каждан, який вважав, що Йоан
згадував про союз між руським князем

Никифора II у 968 р.163 Якщо вбачати слідом за ними у
«тракійцях» не візантійців, а саме болгар, то «союзниками» чи
«друзями» в такому разі будуть названі якраз візантійці, а під
проти

«скитами» виступають

твору

руси. Звідси зміст перших рядків цього

матиме такий вигляд:

1) болгари («тракійці») увійшли

в союз з

русами проти

візантійців;

раніше болгари перебували в союзі з візантійцями проти
русів (скитів).
Якому часові відповідає такий хід подій? Серед усіх
вищевказаних варіантів точкою відліку можуть бути лише війни
київського князя Святослава з Йоаном Цимісхієм у 970-971 рр. Отже, слід
відкинути альтернативну гіпотезу Назаренка про болгаро-руський союз у 980-х рр., який прийшов на зміну болгаро-візантійському союзу проти русів у 971 р. Прикметно те, що союз болгар
2)

162

П.

О. Карышковский, «К истории балканских войн Святослава», ВВ 7

(1953), с. 228.
163 Alexander
Kazhdan, A History ofByzantine Literature (850-1000), p. 256.

ISO

2. Що сталося 989 року?
з русами, як і

болгар

візантійцями, вміщується

з

період. Слова Геометра про

союз

між

болгарами

в

цей короткий

і візантійцями

б відповідати тому періодові, коли після швидких перемог
київського князя над армією Петра болгари прохали миру в

могли

Константинополі і заручилися підтримкою імператора
Фоки

в

майбутніх діях

проти

Никифора

II

русів.164 Смерть імператора

перекреслила всі плани. Подальше захоплення
значна частина

болгарських земель
болгар перейшла на

привело до того, що
бік завойовників, а сам цар Борис II зберіг символи своєї влади,
їх відібрав у нього не Святослав, а вже Йоан Цимісхій.165 Це може
русами

до

певної міри пояснити, що

іронізуючи над інсигніями

умовах

мав на

болгарського
Борис II

завоювання русами,

увазі Йоан Геометр,
правителя. Залишаючись
не

в

наважувався перейти на

бік Йоана Цимісхія. Зловтіха візантійського поета над інсигніями

болгарам. Цим неназваним правителем,
інтерпретації, має бути не Йоан Цимісхій, а

завершується погрозами
дотримуючись

такої

руський князь Святослав.
Втім така приваблива інтерпретація цієї епіграми

саме

—

непереборні труднощі,

які

Насамперед це стосується часу

болгар». Якщо вбачати
post ante quem

в

не дозволяють

написання

Йоаном Геометром «Проти

ній

написання

літа 971 р., бо інакше

породжує

її тут прийняти.

відображення подій 97О-971 РР·, то
«Проти болгар» не виходить за межі

важко

припустити, чому Йоан Геометр

набагато пізніше

вирішив звернутися до вже відносно віддаленої
разі «Проти болгар», по-перше, цілковито
історії.
з
випадає «болгарської теми» поезій, спровокованих поразкою 986 р.,
та, по-друге, становить найраніший приклад творчості Йоана
Геометра! Враховуючи те, що написання всього «корпусу» творів
Йоана Геометра тяжіє ближче до початку 990-х рр., то настільки
раннє датування «Проти болгар» виглядає майже неймовірним.
Тут час перейти від історіографічної дискусії до
У цьому

поставленого питання. Все ж

досвід різних інтерпретацій показує,

164 Leonis Diaconi, Historiae Libri
Decem, ed. C. B. Hase, pp. 79.22-80.5.
165 loannis
Scylitzae, Synopsis Historiarum, ed. Hans Thurn, p. 310.64-66.
151

що

2. Що сталося 989 року?

прочитання

«Проти болгар» надзвичайно

ідентифікації етнонімів візантійського

залежить

поета.

від вибраної

Чи слід

«Проти болгар» як інвективу проти союзу Василія II з русами?
Згадані в заголовку болгари
центральна тема Йоана Геометра,

сприймати

—

до них він звертається і, зрештою, їх він лякає правителем, ім’я

рукописі. У тексті

якого втрачено в

але не тому, що знайшли

собі

вони

нових

«радіють»

і «плещуть»,

союзників взамін старих,

а

через те, що володіють переліченими інсигніями. Саме останні
особливо дратують Йоана Геометра. Недавно Марк Лакстерман
побіжно зупинився на болгарських інсигніях з «Проти болгар».
Марк Лакстерман справедливо вважає, що наявність інсигній
в епіграмі навіяна не інакше як коронацією Самуїла у 996997

цю

РР·166
Отже, слова Йоана Геометра слід прочитувати як реакцію
подію. Відповідно

до такого прочитання

епіграми,

на

її

близько 996-997 рр.
відбулося
Останнє змушує нас повністю переглянути політичний фон
твору. Очевидно те, що під «тракійцями» слід вбачати саме
не в

написання

971 р.

чи

980-х рр.,

а

яких, вочевидь, і має покарати

болгар. Попри
рукописі, Марк Лакстерман припускає, що в тексті
прямо йшлося про імператора Василія II167, але в цьому разі Йоан
Геометр міг вжити й один із тих епітетів, якими він наділяє

візантійців, правитель
лакуну

в

Василія II.
можна констатувати, що ґрунтована на виданні Джона
інтенсивна
історіографічна дискусія зайшла в глухий
Крамера
Її
кут.
причини криються в помилці Джона Крамера, яка ввела

Отже,

в

оману всіх згаданих вище дослідників. Як проникливо

зауважив

166

Марк Лакстерман, Джон Крамер хибно розмістив

заголовок

Lauxtermann, “Byzantine Poetry and The Paradox of Basil Il’s Reign”,
Про час та обставини коронації Самуїла див. В. Златарски,
История на Българската държава през средните векове. София, 20072. Т. 2,
pp.

Marc

201-202.

с. 700.
167 Marc
Lauxtermann,

“Byzantine Poetry and The

p. 202.
152

Paradox of Basil Il’s Reign”,

2. Що сталося 989 року?

(εις τούς Βουλγάρους), внісши до епіграми останні два рядки
попереднього

вірша.168 Аналізуючи розміщення епіграм

на

з

fol. 159

Par. suppl. gr. 352, бачимо, що спричинило таку помилку:
заголовок міститься не в тексті (зрештою, як і в багатьох інших

берегах листа. Те, що його Джон Крамер відніс до двох
рядків («Прийміть сьогодні, тракійці, скитів союзниками проти
друзів, колишніх союзників проти скитів»), найпевніше,
викликане візуальним недоглядом, аніж змістом епіграми.
Отже, без перших двох рядків, доданих Дж. Крамером,
«Проти болгар» набуває цілком прозорий вигляд та однозначне
тлумачення: епіграма не має стосунку до сприйняття русів у
візантійському суспільстві. Натомість, зовсім в іншому світлі постає
випадках),

а на

Ίβήρων άρπαγάς, до якої й слід
два рядки.169 Це цілковито узгоджується з її
змістом і, навіть більше, вона якраз і має стосунок до проблеми,
яка нас цікавить. Подаю тут цю невелику за обсягом епіграму,
враховуючи вже зміну її структури:
попередня

епіграма

εις

τάς

των

віднести зазначені

εις τάς

των

Ίβήρων άρπαγάς

Ού Σκυθικόν πυρ άλλ’Ίβηρική βία
προς τήν έώαν νυν κλονεΐ τήν έσπέραν.
γης τούτο σεισμοί, τούς δε φαύσις αστέρων
καινών έδήλου μάκετις γη. τί Σκύθαις

μέμφη ματαίως όππότ’ αν τούς συμμάχους
δρώντας και φίλους τούς σούς βλέπεις φίλους
κατά Σκυθών πριν συμμάχους, νυν δέ Σκύθας
λήψοισθε, Θράκες, συμμάχους προς τούς φίλους.170

τοιαύτα

Про грабунки іверів
Не скитський вогонь, а насильство іверів
рухає тепер Захід на Схід. Ось про що провіщали землетрус

168

Marc

Lauxtermann, “John Geometres. Poet and Soldier”, p. 373,

169 fol.
159 Paris,

n.

58.

suppl. gr. 552 (= Cramer, p. 282.21-27).

170 У

цьому вигляді епіграма нараховує вже вісім рядків, а не шість, як
помилково зазначає Емілі ван Опстел (van Opstall, р. 552).

153

2. Що сталося 989 року?
і довгий відблиск небачених

раніше зірок.
(Македонська земля) навіщо потрібно даремно звинувачувати
скитів, коли бачиш, що твої друзі та союзники чинять такі дії.
Прийміть сьогодні, тракійці, скитів союзниками проти друзів,
колишніх союзників проти скитів.
На

відміну від «Проти болгар»,

віднести до

наведену

епіграму слід

циклу, присвяченого громадянській війні. Про які події

«Про грабунки іверів»? Зупинюся спочатку на перших
чотирьох рядках епіграми. Цілком очевидно постає засудження
поетом дій іверів, які коять такі ж насильства, як і «скити». Під
йде

мова у

«скитами» в

першому

та

четвертому рядку

в

літературі

зазвичай

зміна структури епіграми здатна повністю

розуміли болгар171,
скорегувати таку ідентифікацію. У цьому контексті «скитський
вогонь» явно передує насильству іверів, яке відбувається на Сході.
З п’ятого рядка епіграми випливає те, що івери були
але

колишніми союзниками,

а тепер стали ворогами. Про участь іверів
війнах
976-979 РР· та 987-989 (99°) РР· добре
у громадянських
як
зі
слів
відомо
сучасників, так і нащадків.172 Якщо в кампанії
проти Варди Скліра впродовж літа 978 р. загони іверів,
відправлені Давидом, правителем Тао, допомогли військам імператора
Василія II розбити армію бунтівників, То в подіях 987-990 рр.
вони стали на

приєдналися,

бунт

як

з новою

бік спочатку Варди Фоки,

і решта його

армії,

до

а

після його смерті

Варди Скліра,

що

відновив

силою.173 Навіть після примирення Варди Скліра

171 В. Г.
Васильевский, Труды. Т. 2., с. 119-120; В. Златарски, История
Българската държава през средните векове, с. 686.
172 loannis

Scylitzae, Synopsis Historiarum, ed.

з

на

Hans Thurn, pp. 339-340;

Actes d’Iviron: Des origines au milieu du Xie siede, ed. Jacques Lefort, Nicolas
Oikonomides, Denise Papachrysanthou, Archives de l’Athos, XIV (Paris, 1985),
p. 117; Bernadette Martin-Hisard, “La Vie de Jean et

Euthyme:

Le Statut du

monastere des Iberes sur lAthos”, REB 49 (1991), pp. 89-92; Rewriting Caucasian
History: The Georgian Chronicles, trans. Robert Thomson (Oxford, 1996), p. 373.
173
Про участь Давида в громадянській війні див. Catherine Holmes, Basil II
and The Governance ofEmpire (976-1025), p. 251,266

154

2. Що сталося 989 року?
Василієм

чолі
продовжували

II, яке

сталося її жовтня

989 р., окремі

магістром Чортванелом
боротьбу до 990 р.174
Загалом залучення Вардою Фокою
з

не складали

Скліром іверів

як

та

зброї

загони

іверів

на

та

пізніше Вардою

союзників у громадянській війні

можна

нових найманців Василія II.
альтернативу до русів
Ефективність дій русів змінила ситуацію для Василія II у битві під
Хризополем (середина лютого 989 р.).175 Прихід русів відкрив
для Василія II інші можливості у війні з Вардою Фокою.176
розглядати як

—

Зосередивши найманців проти Калокіра Дельфіна під Хризополем,
Василій II відправив магістра Тароніта до Трапезунда, де той
мав нейтралізувати сили Никифора, сина Варди Фоки. За
домовленостями з

Вардою Фокою, івери зуміли
магістра Тароніта, але внаслідок
поразки Варди Фоки під Хризополем повернулися додому.177 Разом з
тим, у другій битві під Абідосом (13 квітня 989 р.) Варда Фока все
попередніми

розбити

нечисленний корпус

174

Всеобщая история Степаноса Таронского, Асохика по прозванию
писателя XI столетия. Москва, 1864, с. і8о; В. Г. Васильевский, Труды. Т. 2, с. 119-120.
175 На
жаль, час битви не можна визначити точно.

хронології подій, Ях’я Антіохійський оповідає,

що

Найуважніший
відразу ж після

до

поразки Калокіра Дельфіна під Хризополем Варда Фока писав до свого сина
Лева в Антіохію, щоб той випровадив з міста патріярха Агапія (В. Р.
Розен, Император Василий Болгаробойца, с. 25). Анджей Поппе вважав, що
доставления цього листа тривало не менше ніж 15-18 днів, і звідси
датував битву під Хризополем другою половиною січня чи початком лютого

Background to the Baptism of Rus’”,
розрахунків ученого вкралася помилка: Ях’я
Антіохійський датує вигнання з міста патріярха Агапія не 3 березня, а 8
березня 989 р. Це дозволяє скоригувати час битви на кілька днів, ближче до

989 р. (Andrzej Poppe, “The Political

pp. 236-237). Утім

середини лютого

до

989 р.

176

Прихід цих великих груп найманців до Константинополя відбувся не
раніше від кінця літа 988 р., див. Andrzej Poppe, “The Political Background
to the Baptism of Rus’”, p. 235; О. Μ. Филипчук, Руси серед «військ народів»
у Візантії в ІХ-ХІ ст.: найманці та союзники [неопублікована дисертація].

Чернівці, 2010,
177 В. Р.

с. 151.

Розен, Император Василий Болгаробойца,

155

с. 24.

2. Що сталося 989 року?

іверів, які залишалися одними з
його
найбоєздатніших підрозділів
армії?78
Коли ж датувати «грабунки» іверів у світлі такого
тривалого часу їхньої участі в громадянській війні? Ключ до відповіді
міститься в третьому рядку епіграми. Йоан Геометр пише, що

ж покладався на значні загони

«скитський вогонь» та, головне, «насильство»

іверів сталися вже
знамень бід і нещастя, про які
«зірок»
він згадує й в інших своїх творах?79 Цей землетрус привів до
сильних руйнувань у Константинополі, зокрема до обвалу
західної частини бані храму св. Софії. Як відомо з інших джерел, він
припав на ніч з 25 на 26 жовтня 989 р., коли відзначали свято
великомученика Димитрія Солунського?80
Складніше визначити, що розумів Йоан Геометр під раніше
небаченими «зірками» та їх довгим відблиском? Видається напевним те, що поява цих «зірок» випадала на час дуже близький
до землетрусу; лише в такому разі їх об’єднання як провіщення
після «землетрусу» та

—

нещасть мало свій резон.

Йоан Геометр не єдиний, для кого небачені раніше «зірки»
віщували нічого доброго. Лев Диякон, його сучасник,
залишив детальний опис появи «зірки» (комети), яка викликала
переляк та містичні очікування в Константинополі, особливо
посилені тим, що комету можна було побачити протягом тривалого
не

178

Про іверів в армії Варди Фоки див. Jean-Claude Cheynet, Pouvoir
Byzance (963-1210), p. 332.

et

contestations ä
179

Cramer, p. 271.

180

Leonis Diaconi Caloensis, Historiae Libri Decern, ed. С. B. Hase, X, 10, p. 175;
Synaxarium ecclesiae Constantinopolitanae, ed. Hippolyte Delehaye (Bruxelles,
1902), p. 166; А. Пападопуло-Керамевс, “К истории греческих этимологиков”,
с. 118-119; Cyril Mango, “The Collapse of St. Sophia,
Psellus and the Etymologicum Genuinum”, у кн.: Gonimos: Neoplatonic and
Byzantine Studies Presented to L. G. Westerink, ed. John Duffy; John Peradotto
(Buffalo, New York, 1988), p. 168; Glanville Downey, “Earthquakes at Constantinople

ЖМНПЧ. 319/ № 9 (1898),

and Vicinity, A.D.

342-1454”,

Speculum 30 (1955),

156

p. 599.

2. Що сталося 989 року?

часу.181 Цей «довгий

відблиск»

комети

тіохійського, промайнув у Каїрі

Галея,

за словами

з 27 липня по

Ях’ї Ан-

15 серпня 989 р.182
могли бачити

Близько цього часу (серпень-вересень 989 р.) його

181

підживлювали і продукували есхатологічні очікування. Як
Диякон, багатьом тоді вважалося, що настає зміна життя і

Лихі знаки

пише Лев

«наближається очікуване Друге пришестя Бога-спасителя», свідченням

чого

були жахливі землетруси, потопи і війни (Leonis Diaconi Caloensis, Historiae
Libri Decem, ed. С. B. Hase, 1,1, p. 4.5-17. За його словами, вісниками
майбутніх нещасть стали «зірки», «вогненні стовпи» та особливо «зірка» (комета),
переміщення якої тривожило населення Константинополя,

від

цього нічого

доброго. Крім «зірок»,

яке не

очікувало

Лев Диякон наводить ще одне

«вогненні стовпи», що, власне, провіщали взяття русами Херсона
та захоплення болгарами Верої. Слід погодитися з Розеном та Поппе в тому,
знамення

—

що «вогненні стовпи» Лева

Диякона тотожні «стовпу вогню», який

(Andrzej Poppe, “The Political Background

описав

to the

Baptism
of Rus’”, p. 238). Цей «стовп вогню», який супроводжувався сильними
дощами і вітрами, могли спостерігати в Каїрі від 7 по 12 квітня 989 р., див. В. Р.
Розен, Император Василий Болгаробойца, с. 28-29; Leon le diacre, Empereurs du Xe
siede, presentation, traduction et notes par Rene Bondoux et Jean-Piene Grelois
(Paris, 2014), p. 205). Останнє явно вказує на те, що взяття русами Херсона
відбулося після квітня 989 р., тобто вже сталося під час протистояння Василія II

Ях’я Антіохійський

з

Вардою Скліром. Враховуючи те,

що останнє лихо, принесене

«зірками»,

землетрус 25-26 жовтня 989 р., то
захоплення русами Володимира Херсона мало випадати на літо-осінь (вересень-жовтень) 989 р. Перенесення Д. Оболенським взяття Херсона на початок
«вогненними стовпами» та кометою,

—

990 р. нічим не виправдане (Dimitri Obolensky, “Cherson and the Conversion
of the Rus: An Anti-Revisionist View”, BMGS13 (1989), p. 252). Як і недавнє
перелатування, запропоноване Роменським. Згідно з його оригінальною
це горіння газових факелів
інтерпретацією, «вогненні стовпи» Лева Диякона
чорноморського шельфу (А. А. Роменський, «“Огненные столбы” в “Истории”
—

Льва Диакона как символ и реальность», ВВ 73 (2014), с. 73-88). Відкидаючи
повідомлення Лева Диякона як джерела для визначення хронології походу
русів, О. О. Роменський в іншій

роботі датує це взяття Херсона не пізніше літа
Роменський, «Когда пал Херсонес? К вопросу о ключевом
988 р.,
моменте в хронологии русско-византийских отношений конца X в.», с. 310328. Проте настільки раннє датування корсунського походу князя
Володимира викликає зовсім неймовірні припущення. Зокрема, у світлі цієї гіпотези
доводиться допускати, що похід Володимира та водночас відправлення ним
див. А. А.

найманців для Василія II припадають
182

В. Р.

на один час.

Розен, Император Василий Болгаробойца,

157

с. 29.

2. Що сталося 989 року?
в

Константинополі, де провіщені «зіркою» біди

болгарами Верої

Херсона

та

з них

землетрус

маркерів,

хронологічних

—

груп
з

як

—

дещо

збулися
незабаром,
згодом.183 Судячи з цих

«скитський

вогонь»
так

взяття

іверів

на

взяття

вже

—

русами

а головна

(з першого рядка

і

русами Херсона,
грабунки
другу половину 989 р. Отже, Йоан Геометр

епіграми)
на

—

—

іверів

припадають

мав на

увазі участь

боці Варди Скліра та їхнє подальше протистояння

Василієм II.
Тут

саме час повернутися до

останніх двох рядків епіграми

нарешті визначити її загальний зміст. Переміщення
географії бід з заходу на схід цілком узгоджується з тим, що відомо про
взяття русами Херсона і, відповідно, грабунків іверів,
союзників Варди Скліра. Однак як розуміти те, що Йоан Геометр фіксує
союз «тракійців» (візантійців) з «скитами» проти «друзів» та
«союзників» (іверів)? Зайве нагадувати, що про жоден союз з
болгарами у 989-990 рр. не йдеться, а болгари, скориставшись

та

громадянською війною 986-990 рр., значно

рядку Йоан Геометр наголошує, що

більше,

в останньому

«друзі»

та «союзники»

«скитами» вважати
не знають.

посилили напади. Ба

(івери)
болгар, то

воювали проти

раніші

«скитів». Якщо під

нічого подібного наші джерела

Це однозначно вказує

на те, що

під

«скитами»

Йоан

болгар, а русів і союз з ними. Звідси
Геометр розуміє тут
й
зміст
пояснення
знаходить
епіграми: попри «скитський вогонь»
насильство скитів, все ж вони союзники проти «друзів» (Варди
Скліра і його людей) та іверів. Останнє прояснює й фінал
епіграми: раніше Варда Склір воював зі «скитами» Святослава та
здобув перемогу над ними під Аркадіополем.184
не

183 Venance
Grumel,La Chronologie, Traite detudes byzantines, I (= Bibliotheque
byzantine) (Paris, 1958), p. 472).

Caloensis, Historiae Libri Decem, ed. С. B. Hase, VI, 11-13,
loannis
pp. 107-111;
Scylitzae, Synopsis Historiarum, ed. Hans Thurn, pp. 289291. Про опис Скілицею ролі Варди Скліра в цій війні 970 р. з русами
Святослава див. Catherine Holmes, Basil II and the Governance of Empire (976-1025),
184 Leonis Diaconi

pp. 272-275.
158

2. Що сталося 989 року?

Змішуючи минуле і сучасне, Йоан Геометр наводить тут
відлуння тієї війни, аби акцентувати на іншому, а саме:
старі вороги стали новими союзниками. Зрозуміти цих

далеке

союзників виявилося непростим завданням для

боку,

одного

натякаючи на взяття

Херсона,

з

бунтівників. Сприйняття
приховану іронію, яку
Василія II, що
Очевидно те, що

навпаки,

Йоана Геометра. З

він підкреслює їхнє насильство, ймовірно,
іншого
ним

можна

зумів

—

констатує союз з

союзу

з

розглядати

перетворити

Йоан Геометр

не

ними

проти

русами містить ледь
як

русів

з

виправдання політики

ворогів

на

друзів.

засуджував цього союзу, а,

ефективність проти «друзів» (Варди Скліра
людей). Аналізуючи цикл епіграм, присвячених

визнавав його

—

та його

громадянській війні, складно віднести Йоана Геометра до особливих

прихильників політики Василія II, але куди складніше
зараховувати його до протилежного табору. Його випадок добре
настільки
імператором у

цей

хитка межа

відділяла його від конфлікту

показує,

з

час.

Скандал

в

Константинополі:

«Хроніка» Псевдо-Симеона
та

Якщо від

були

в

появи

«русь

з

роду франків»

воїнів від Володимира

на

боці Василія II

захваті навіть його прихильники, то, зрештою,

оцінювати найскандальніший

імператорів

момент угоди

за руського князя?

місцем

—

не

як могли

видання сестри

Останнє, по-перше, було

антиімператорської пропаганди
за час громадянської війни. А, по-друге, мабуть, для самих
імператорів було необхідно сконструювати іншу візію цього
шлюбу, яка мала передовсім вписати його до попередньої
матримоніальної імперської практики. І, з іншого боку, слугувати
достатнім та необхідним поясненням для цього
неординарного вчинку імператорів. Зробити це було непросто, бо
неприпустимість саме таких шлюбів наполегливо аргументувалася в

особливо вразливим

для

13-му розділі трактату De Administrando Imperio (948-952 рр.),

159

2. Що сталося 989 року?
де вони
Костянтина

підпадали під легендарну заборону імператора
Великого.185

Схоже, 13-й розділ

це одна з небагатьох частин трактату,

—

імператор

яку проредагував власноруч

Константин VII

Порфірородний. На думку Клавдії Зоде, для написання цього

імператор

скористався записами, створеними

батька, але це виглядає досить
13-го

розділу

сумнівно.186

надзвичайно негативному світлі,

руку Константина VII чи його

Позаяк значна частина

матримоніальної політики
образ покійного імператора
то це однозначно видає тут

авторів. Спершу імператор міркує

відмовляти північним варварам, зокрема й русам,

над тим, як
в

розділу

його

присвячена помилкам

Романа І Лакапіна і подає загалом
в

в час

отриманні імператорського одягу та інсигній.187 Далі він
уявній ним забороні імператора

детальніше зупиняється на

Константина Великого навколо

народ

невірних

з цих

породичатися внаслідок

словами,

чи

шлюбів: «Якщо коли-небудь якийсь

і нечестивих північних племен захоче

імператором ромеїв, іншими
доньку за жінку, чи віддати свою

шлюбу

отримати його

з

чи синові імператора, тоді необхідно
і
їх
відкинути це
нерозумне прохання, говорячи такі слова: “Про це
є також страшне закляття і непорушний наказ великого і

доньку

святого

імператорові

Константина, накреслений

церкви християн святої
породичається
чужих

іновірним
одних

шлюбом

на святому

Софії:

престолі Вселенської

ніколи імператор ромеїв

з народом, який

не

дотримується інших і

звичаїв відносно ромейського устрою, а особливо з
та нехрещеним, хіба що з одними франками. Бо для них

зробив

виняток

цей великий муж святий Константин, тому

185 De Administrando

Jenkins, CFHB I

Imperio, ed. Gyula G. Moravcsik and
(Washington DC, 1967), 65-76.

trans.

Romilly

H.

186
Claudia Sode, “Untersuchungen zu De administrando imperio Kaiser
Konstantins VII Porphirogennetos”, Ποικιλία Βυζαντινά із, Varia, V (Bonn, 1994),

pp. 147-291.
187 De Administrando
Imperio, ed. Gyula G. Moravcsik, 13.24-28.
160

2. Що сталося 989 року?

країв, де траплялися часті
франками і ромеями».188

що він самий походив з тих

велике

перемішання

Однак

між

шлюби і

Константинов! VII доводилося пояснювати ті

«заборона» Константина Великого була злегковажена, а
візантійська царівна, хоча й не порфірородна, таки була видана
заміж не за правителя франків: «Імператор Роман був простою

випадки, коли

і неграмотною людиною,

вихований

не належав до тих, хто з дитинства

імператорських палацах, ані до тих, хто з самого
початку дотримувався ромейських звичаїв; він був не з царського і
в

знатного роду, тому він багато що

владно,

не

підкоряючись

при цьому

дотримуючись заповідей і повелінь
з

надмірним і самовільним

мав

чинив деспотично

заборонам

великого

і напрочуд

церкви, ані

Константина. Згідно

характером, ненавченим

добра,

не

бажання дотримуватися звичаїв, від батьків переданих, він

ризикнув зробити

лише згадане, виставивши як

благу причину,

що велика кількість полонених християн завдяки цьому
християни і одновірці наші,
була звільнена, що булгари
а окрім цього, що видана була донька не самодержця і
законного імператора, а третього і останнього (серед них), який ще
перебував під опікою і до жодної влади в державі не належний.
діянню

—

відмінностей: тією

чи іншою імператорською
близьких
імператорському
була,
благородству, заради загальнокорисного чи якоїсь іншої справи (вона

Немає тут
родичкою вона

була видана);

з далеких чи

неважливо, що незначного і не владущого

була донькою). Тож, всупереч канонові

та

всупереч повелінню і заповіді великого і

(вона
церковній традиції,
святого імператора

Константина, він створив це, тому ще при житті вищезгаданий
кір Роман був зненавиджений, зневажений і радою синкліту, і
всім народом, і самою церквою, бо ненависть до
кінець стала явною, і після його

смерті

також його

під
піддавали
нього

зневазі, звинуваченням і осудові, який ввів це новозаведення
недостойне і не гідне для благородної держави ромеїв».189
188

De

Administrando Imperio, ed. Gyula G. Moravcsik, 13.105-119.

189 De Administrando
Imperio, ed. Gyula G. Moravcsik, 13.149-175.
161

як

2. Що сталося 989 року?

Випадок порфірородної Анни, виданої
виходить за

Володимира, явно
прецедентів, які гнівно
Порфірородний. На відміну від Марії,

межі навіть

засуджує Константин VII

за

тих двох

Христофора Лакапіна, одруженої з болгарським
Петром, Анна була порфірородна царівна, а руський

доньки

царем

правитель

належав до тих

шлюбів

«північних» народів, пропозиції

яких

інших речей слід

було, як це випливає з De
Administrando Ітрегіо, цуратися та рішуче відкидати. Те, що цей
руський князь хрестився лише незадовго перед шлюбом,
стосовно

та

абсолютно виходило за
Константина

межі матримоніальної «програми»

VII Багрянородного. Яке

цього

ж пояснення

було знайдене

для

шлюбу?
* * *

«Хроніка» Псевдо-Симеона

візантійських історичних творів X
кописі Paris gr.

один з

найнедооціненіших
дійшов до нас у ру1712 (fols. 18Ѵ-272Г), але відносно невелика
—

ст.

Її

текст

обсягового твору опублікована (fols. 235Г-272Г.).190
Зазвичай твір Псевдо-Симеона мало використовують дослідники,
позаяк надто часто його розглядали в літературі як абсолютно
частина цього

безпорадну пізню компіляцію, складену на основі хроніки
продовжувача Георгія Монаха. її реабілітація як історичного
джерела надзвичайної ваги для

реконструкції подій IX ст. відбулася
нещодавно зусиллями Константина Цукермана.191 Результати
його програмної роботи можна поширити й на інші сегменти
«Хроніки» Псевдо-Симеона, особливо там, де маємо
паралельні пасажі з інших хронік, як-то Генесія, Продовжувача Теофана

190
Pseudo-Symeon, Chronicle, ed. (partial) I. Bekker, Theophanes Continuatus, loannes Cameniata, Symeon Magister, Georgius Monachus (Bonnae, 1838),
pp. 603-760.
191

Constantin Zuckerman, “Emperor Theophilos and Theophobos in Three
Tenth-Century Chronicles Subtitle: Discovering the ‘Common Source’, REB 75

(2017), pp. 101-150.
162

2. Що сталося 989 року?
та Симеона Логотета.192
он

Якщо порівняти

з ними,

своєму тексті

приділяв особливу увагу
та різноманітним топонімічним
в

відступам

Псевдо-Симе-

географічним

поясненням

і

етимо-

логіям. З-поміж багатьох інших, він наводить у різних місцях
«Хроніки» ідентичну етимологію для русі. Як уперше зауважив
Атанасій Маркопулос, ця етимологія для русів (В) міститься не
лише на fol. 258V (як раніше вважали з огляду на опублікований
текст

«Хроніки»). Псевдо-Симеон

раніше

на

fol. 73v-74r (А).193 Поряд

Константинополь

також приводив

з цим, в

її

значно

описі нападу русів

941 р. Псевдо-Симеон подає цю

ж

на

етимологію,

щоправда, в скороченій формі (С).194
Тлумачення цієї етимології не позбавлене певної
неоднозначності чи скоріше заангажованості. У словах Псевдо-Симеона часто воліли вбачати не що інше як натяк на похід князя
Олега Віщого, невідомого візантійським джерелам.195 Ба більше,
ряд учених прочитували текст таким чином, що він, безумовно,
свідчив про історичність цього походу князя Олега.196 У такому
контексті розміщення Псевдо-Симеоном цього пасажу під 904 р.
(fol. 258V) привело Павла Кузєнкова до ідеї про передатування
походу Олега 904 р.197 Однак,
Маркопулос, подібні

як показав

уже Атанасій

спекуляції позбавлені якогось ґрунту.
ідентичну етимологію для русів тричі:

Псевдо-Симеон приводить

переносить її до

епохи

Юлія Цезаря, потім

—

вперше він

знаходить їй

місце

Chronographiae quae Theophanis Continuati nomine fertur Libri I-IV,
ed. Jeffrey Michael Featherstone, Juan Signes-Codoner, CFHB, 53 (Boston, Berlin,
2015).
192

193

Athanasios Markopoulos, “Encore les Ros-Dromitai et le Pseudo-Symeon”,

JÖB23 (1974), pp. 89-99·
194
195

Pseudo-Symeon, Chronicle, ed. (partial) I.
Romilly Jenkins, “The supposed Russian

Bekker, p. 746.12-14.

attack on Constantinople in 907:
evidence of the Pseudo-Symeon”, Speculum 24 (1949), pp. 403-406.
196 Alexander
Vasiliev, “The Second Russian Attack on Constantinople”, DOP 6
(1951), pp. 161-225.
197 П. В.
Кузенков, «Русь Олега у Константинополя в 904 г.», Причерноморье
в средние века VIII (2011), с. 7-35.

163

2. Що сталося 989 року?

арабських нападів початку X ст. і, насамкінець, вкладає
її до походу русів на Константинополь влітку 941 р.198 Її
створення Маркопулос прямо пов’язує з приходом воїнів від
в часі

—

Володимира

на

допомогу Василієві II. На його думку, ця етимологія

відображала візантійські уявлення про русів за громадянської
війни, посилені есхатологічними прикметами. Попри критику
цієї гіпотези Апостолосом Карпозілосом, ідея Маркопулоса
підкреслювала незауважений

для багатьох нюанс:

«Хроніка»

Псев-

була написана в час Василія II. Дуже ймовірно, що
хроніста припала на кінець 980-х рр., хоча слід
визнати, що надійних хронологічних маркерів для датування
немає.199 Навіть якщо відкинути ідентифікацію цієї етимології з
прибуттям руських воїнів на допомогу Василієві II (як це робить
Апостолос Карпозілос, заперечуючи будь-який зв’язок цієї
етимології з ворожими та союзними акціями русів200), залишається
відкритим питання, чому Псевдо-Симеон так наполегливо
підкреслює, що русь походить «з роду франків»?

до-Симеона

робота

цього

Afol. 74г

В fol. 258ν

C (941 ρ.) 746.12-14

'Ρώς δέ, οί καί Δρομΐται
φερώνυμοι, από Έως τίνος

Έως δέ οί καί Δρομΐται
φερώνυμοι από Έως τί¬

τω

σφοδρού διαδραμεν απη¬

νος σφοδρού διαδραμό-

χρησαμένων
έξ υποθήκης ή θεοκλυτίας τίνος καί ύπερσχόντων αυτούς, έπικέκλη-

απηχήματα
σαμένων έξ υποθήκης ή
θεοκλυτίας τίνος καί ύπερσχόντων αύτούς έπικέκληνται. Δρομΐται δέ από τού

μΐται λεγόμενοι, οί έ γένους
δέ των Φράγγων δντες κατά

χήματος

των

Δρομΐται δέ από τού
όξέως τρέχειν αύτοΐς προσεγένετο. ’Εκ γένους δέ των

νται.

Φράγγων καθίστανται

των χρη¬

ντες

ένιαυτω έκείνω κατέ¬

πλευσαν οί Έως οί καί Δρο¬

τής Κωνσταντνουπόλεως,
μετά πλοίων χιλιάδες δέκα

όξέως τρέχειν αύτοΐς προσεγένετο. ’Εκ γένους δέ των
Φράγγων καθίστανται

198 Athanasios
Markopoulos, “Encore les Ros-Dromitai
JÖB 23 (1974), pp. 89-99.

et le

Pseudo-Symeon”,

199

Athanasios Markopoulos, “Encore les Ros-Dromitai et le Pseudo-Symeon”,
pp. 89-99; Warren Treadgold, The Middle Byzantine Historians, pp. 221-222.
200

Апостолос Карпозилос, «Рос-Дромиты и проблема похода Олега против
Константинополя», ВВ 49 (1988), с. 112-118.

164

2. Що сталося 989 року?

зіставлення, Псевдо-Симеон дещо
модифікує саму форму цієї етимології, але
загалом вона залишається незмінною в усіх трьох місцях.
Враховуючи те, що текст написаний в час імператора Василія II, контекст
появи цієї етимології вимагає нового прочитання. В літературі
традиційно набагато більша увага була приділена назві «дроміЯк можна побачити із

змінює лексику та

ти», ніж

хроніста про походження русі з роду франків.201
Припускалося, що так хроніст волів підкреслити «варязьке»
походження русі або маємо помилку пізнішого переписувача, що
словам

замість

варягіввписав франків.202 З іншого боку, нейтральніше
підкреслювали, що хроніст розглядав русь серед народів Заходу,
а не Півночі, як це часто траплялося у візантійській етнографії,
чи хотів вказати на мовну спорідненість русів і франків.203
Скільки мені відомо, лише Антон Горський зробив спробу
розглянути етимологію Псевдо-Симеона на фоні «заборони»
імператора Константина Великого з «Про управління імперією»,
але дійшов зовсім невдалого висновку. За А. А. Горським,
княгиня Ольга спланувала справжню спецоперацію: «підкинула»
візантійському двору інформацію про франкське походження
русі, оскільки мала плани одружити свого сина Святослава
Хороброго з однією з доньок імператора Константина VII
Багрянородного.204 Дотримуючись цієї малопереконливої гіпотези,
саме

дипломатії княгині Ольги завдячуємо появу цієї

етимології

в

роботі Псевдо-Симеона! На жаль, дослідник не пояснює,
«дезінформація» княгині Ольги виявилася

яким чином

настіль201
Ф. И. Успенский, «Патриарх Иоанн VII Граматик и русь-дромиты в
Симеона Магистра», ЖМНПянварь CCLXVII (1890), с. 1-34; Alexander Chernyak,

“Ros-Dromitai
ка з

(2005),

с.

et veloces Dani’ de Thietmar von

Merceburg”, Византиноросси-

85-91; Patricia Karlin-Hayter, “Swift Danes”, Byz. 35 (1965), p. 359.

202

Μ. В.

203

Gottfried Schramm, Altrußlands Anfang. Historische Schlüsse

Бибиков, Byzantinorossica, I,

c.

55-56.

aus Namen,
Wörtern und Texten zum 9. Und 10. Jahrhundert, Rombach Wissenschaften. Reihe
Historiae. Bd. 12 (Rombach, Freiburg, 2002), p. 109.
204 А. А.

Горский, «Русь “от рода франков”», ДРВМ 32/2 (2008),

^5

с. 55-59.

2. Що сталося 989 року?
ки вдалою, коли жодне джерело не

одружити Святослава

повідомляє про її намір

візантійською принцесою.
Не зупиняючись більше на цій ідеї Горського, перейду до
з

русів «від

іншої перспективи для пояснення походження

франків»

роду

у Псевдо-Симеона. З огляду на те, що написання

«Хроніки» припадало на час Василія II, чи не видання

Анни за Володимира змусило хроніста

порфірородної

так наполегливо

русів від франків? Мабуть, хроніст віднайшов цю
вирішив надати їй більшого
блиску, приписавши русам походження від франків. Якщо так,
то його намір видається досить прогнозованим. Неоднозначне
фіксувати походження

етимологію з-поміж своїх джерел і

сприйняття матримоніальної політики Василія II вимагало
інакшого осмислення видання Анни за Володимира. Це осмислення
в

благому

для

виправдання,
ших засадах.

одне

імператора
а в

чи мало скидатися на

своїй основі ґрунтуватися

на

інших, вишукані-

Походження русів від роду франків, вочевидь, було

Подібне завуальоване надання «благородного»
Володимирові, звісно, не було панацеєю від засудження

з них.

походження

політики Василія II,
сформувати

ключі навряд

будь-якому разі дозволяло
проімператорський дискурс осмислення цього шлюбу.
але в

* * *

Наведені приклади добре ілюструють те,

що візантійські

автори мали загалом небагато шансів залишатися осторонь

громадянської війни. Втручання в неї князя Володимира і його
варягів ставило перед ними відверту дилему, оминути яку було
напрочуд складно. Як сприймати новопосталих союзників
їхнього правителя,

одруженого тепер уже

на

Мало хто за таких обставин міг наважитися
політики Василія II. Одні з них,

як-от Лев

та

сестрі імператорів?
відверту критику

на

Диякон, воліли

(мабуть, сподіваючись усе ще повернутися до
імператорського двору), інші, натомість, подібно до Йоана Геометра,
витворювали нові образи для старих ворогів (також не без надії на
залагодження конфлікту з Василієм II). Треті старалися припасувати

мовчати

до русів нову генеалогію,

яка мала

166

своїм завданням виправдати

2. Що сталося 989 року?

матримоніальну стратегію. Мабуть, усе це разом
сформувати інакше бачення відвертого приниження
імператорської влади в 989 р., але, здається, було слабкою втіхою
для самих імператорів. Тяжкий спадок від конфлікту «989 р.» ще
екстремальну

могло б

довго тяжів над ними.

ъ
Візантійський
світ князя

Наскільки

сильними та визначальними

виявилися

князя Володимира? Як Володимир розумів
«візантійський світ», відкривши його для себе в Херсоні? Відповіді
на ці питання і присвячено цей розділ. Загалом вивчення
візантійських візій князя Володимира після 988-989 рр. давно

візантійські візії

набуло певних крайнощів у історіографії. Якщо в літературі
1940-1950-х рр. намагалися за всяку ціну зменшити
візантійський вплив на Русь в епоху Володимира Великого чи взагалі
заперечити саму наявність
стараннями

такого впливу, то

Дімітрія Оболєнського,

вписана до

пізніше,

держава Володимира

була міцно

«візантійської спільноти».1 її вписання, або,

навпаки, викреслення

історіографічних
здебільшого

з

«візантійської спільноти»

вправ, у

лише

яких

стало частиною

візантійську політику

князя

констатували, ніж пояснювали.2 Хоча ідея

Dimitri Obolensky, The Byzantine Commonwealth: Eastern Europe, 500-1453
(London, 20002). Прикметно, що в той час, коли в західній візантиністиці
1

фактично відмовилися від концепту Дімітрія Оболєнського, в постсовєтській літературі після виходу російського видання його праці (Д.
Оболенский, Византийское Содружество Наций. Шесть византийских портретов.
Москва, 1998) він мало не тріумфально повернувся.
2
На відміну від Ярослава Мудрого, «візантійська політика» якого
інколи все ж була предметом однойменних студій (див. Andrzej Poppe, Paiistwo

і kosciol
огляду

теми в

(Warszawa, 1968), pp. 69-130), досі немає подібного
Володимира Великого. У зв’язку з чим показовим став брак цієї

па Rusi

епохи

недавній ювілейній літературі, присвяченій князеві, див. Русь
171

эпохи

3. Візантійський світ князя

Дімітрія Оболєнського про «візантійську спільноту»
видається наразі вже безнадійно застарілою, все ж слід визнати,
не завжди його аргументи

що

дослідники добре зрозуміли.

йому приписують те, чого вчений і не стверджував, а саме:
підпорядкування Русі імператорові Василію II, чи
загальніше, намагання імператорів встановити контроль над
давньоруськими правителями. Критикуючи концепт
Оболєнського, Крістіан Рафенспергер якоюсь мірою наслідує Мітрофана Левченка та інших совєтських візантологів, схильних
мінімізувати візантійський вплив на християнську Русь кінця

Інколи

політичне

Х-ХІ ст.* 3 Ця очищена від «візантійського впливу» Русь

епохи

Рафенспергером, належить «Європі», коли для
вона була «самобутня» та мала
остерігатися «латинського Заходу».
Інша крайність, що останнім часом у літературі трапляється
дедалі частіше,
перебільшення візантійського впливу на
Володимира,
совєтських

за

візантологів

—

державу Володимира. Анджей Поппе
сформував

в

багатьох роботах

цей новий образ Русі, де масштабна візантинізація

охопила

різні сфери: від інтронізації, елементів політичної культури до
«візантійської реформи» престолонаслідування.4 Грандіозна

Владимира

Великого: государство, церковь, культура (= Материалы
Международной научной конференции в память тысячелетия кончины святого
равноапостольного князя Владимира и мученического подвига святых
князей Бориса и Глеба, Москва, 14-16 октября 2015 г.), отв. ред. Н. А. Макаров,

А. В. Назаренко, Москва, Вологда 2017; Владимирский сборник (= Материалы
международных научных конференций «I и II Свято-Владимирские
чтения»), Калининград, 2016. Оминають «візантійську політику» князя й у
нових студіях, див. Μ. В. Бибиков, Византийские источники по истории
Древней Руси и Кавказа, Санкт-Петербург, 1999; Г. Г. Литаврин, Византия,
Болгария, Древняя Русь (IX

—

начало XII

в.). Санкт-Петербург,

2000.

Raffensperger, Reimagining Europe: Kievan Rus’ in t he Medieval
988-1146 (Cambridge, Mass., 2012). Ці ж ідеї розвиває Крістіан

3 Christian

World,

Рафенспергер у своїй новій роботі, Christian Raffensperger, Ties of Kinship:
Genealogy and Dynastic Marriage in Kyivan Rus’. (Cambridge, Mass., 2016).

Andrzej Poppe, “Der Kampf um die Kiever Thronfolge nach dem 15. Juni
1015”, Forschungen zur osteuropäischen Geschichte 50 (1995), pp. 275-296, його ж,
4

172

3. Візантійський світ князя

картина

візантинізації,

що її

майстерно сконструював Анджей

близькою для багатьох учених, яких так чи інакше
Поппе,
зачаровував цей образ «візантійської Русі», в якій князь отримує
стала

регалії від Василія II і Константина VIII,
проводить інтронізацію за візантійською моделлю і спільно зі своєю
жінкою, порфірородною Анною, задумує «візантійську
водночас проста і
реформу». Ця «візантійська реформа»
вишукана: Борис і Гліб стають співправителями на візантійський лад і
стемму та інші

—

успадковують владу в обхід інших синів Володимира, а ті
вбивають їх як вінчаних на царство правителів. Якщо додати до цього
радикальну

переоцінку ролі Анни

гіпотеза Поппе

Русі
Володимира

в час

як

в цих

наполягала не лише на

візантійських акціях,

то

стрімкій візантинізації
інший

формувала
образ
розуміння «візантійського світу». Хоча
спирався здебільшого не на прямі свідчення

Володимира,

але й

правителя та його

Анджей Поппе
джерел і,

на жаль, часто

пропонував гіпотези, нанизані

на

інші

гіпотези, велику частину його спостережень прийняли навіть ті
вчені, що зазвичай

обережно обходять подібні припущення.5

“Spuscizna ро Wlodimierzu Wielkim. Walka о tron Kijowski 1015-1019”, Kwartalnik
Historyczny СП (1995), pp. 3-22; його ж, «Земная гибель и небесное торжество
Бориса и Глеба», ТОДРЛ54 (2003), с. 304-336; його ж, «Феофана Новгородская»,
Новгородский исторический сборник 6 (1997), с. 102-120; його ж, “Feophana von

Novgorod”, BSl

LVIII (1997), с. 131-158; його ж, “Losers on earth, winners from

heaven: The assassination of Boris and Gleb in the

Rus’”, Quaestiones medii aevii novae

making of eleventh-century

(2003) (= Andrzej Poppe, Christian Russia in
the Making, (Burlington, 2007), pp. 133-168; його ж, “The Sainthood of Vladimir
the Great: Veneration in the Making”, у кн.: Andrzej Poppe, Christian Russia in

the Making, pp. 1-52; його

8

ж, «Владимир Святой: У истоков церковного

прославления», Факты и знаки. Исследования по семиотике истории, с. 40-107;
його ж, «Попытка Илариона прославить Владимира святым», у кн.: Анджей

Студиты на Руси. Истоки и начальная история Киево-Печерского
монастыря, Ruthenica Suppiementum, 3. Київ, 2011, с. 125-139.
Поппэ,

5 Константин

Цукерман, «Наблюдения над сложением древнейших
Борисо-глебский сборник / Collectanea Borisoglebica
(Paris, 2009), рр. 189-229; Jonathan Shepard, “Otto III, Boleslaw Chrobry and
the “Happening” at Gniezno, ad 1000: Some Possible Implications of Professor
Poppe’s Thesis Concerning the Offspring of Anna Porphyrogenita”, Byzantina et
источников летописи», у кн.:

17З

3. Візантійський світ князя

Здається, тут річ
Поппе

аргументів,

не

як в

стільки

іншому,

в

різноманітності

а саме:

наведених

«візантійська Русь»

пропонувала те, що, власне, хотіли бачити дослідники в
християнській державі Володимира, в якій князь удостоєний кесарського
вінця, а його спільні з Анною діти виступають не

багато, не мало

болгарський трон, здобутий їхнім «дядьком»
привабливий образ «візантійської
малою
лише
мірою ґрунтується на джерелах. Як
дуже
Русі»
пояснення цього дивовижного браку слідів «візантійської Русі»
Анджей Поппе пропонує справжню теорію змови навколо
«візантійської реформи» Анни, яка охопила всіх давньоруських
авторів, від Іларіона до літописця.7 Якщо лише теорія змови
може врятувати ідею, то чи не простіше визнати помилковість
уявлень про «візантійську Русь»? Можливо, читач буде
розчарований, але з цього розділу випливатиме набагато скромніший
як претенденти на

Василієм II.6 Дарма що цей

обсяг візантійських перетворень у

час

Володимира, ніж

це

те, що для нас нині здається скромним і

раніше. Звісно,
мірою недостатнім, можливо, сучасники сприймали як
надто радикальні новації. З іншого боку, не менш скромно
виглядатиме «візантійський світ» князя, в якому трансляції нових
ідей та образів з Константинополя, створення нових структур та

уявлялося

якоюсь

ідентичностей займатимуть відносно

незначне

місце.

Slavica Cracoviensia III (Cracow, 2001), pp. 27-48 (= Jonathan Shepard, Emergent
Elites and Byzantium in the Balkans and East-Central Europe, Variorum Collected
Studies Series, 953 (Farnham, 2011), X).
6

Анджей Поппэ, «А

болгрыне Бориса и Глеба», у кн.: От древней Руси
Сборник статей к 70-летию А. Л. Хорошкевич.
його ж, “Svjatoslav the Glorious and the Byzantine Empire”,
от

к России нового времени.

Москва, 2003, с. 72-74;

Byzantina et Slavica Cracoviensia V (Cracow, 2007), pp. 133-138,

n. 16.

7
Andrzej Poppe, “Losers on earth, winners from heaven: The assassination
of Boris and Gleb in the making of eleventh-century Rus’”, Quaestiones medii
aevii novae 8 (2003) (= Andrzej Poppe, Christian Russia in the Making, pp. 133168); його ж, “The Sainthood of Vladimir the Great: Veneration in the Making”,
у кн.: Andrzej Poppe, Christian Russia in the Making, pp. 1-52; його ж,

«Владимир Святой: У истоков церковного прославления», Факты и знаки.
Исследования по семиотике истории, с. 40-107.

174

3. Візантійський світ князя

Царівна для

князя

Організація та підготування шлюбу Володимира і Анни
перебували в тіні хрещення руського князя. На відміну від
шлюбу Оттона II (973”98з) з Теофано, небогою імператора
завжди

І Цимісхія, нам надзвичайно мало відомо про саму
церемонію, яка відбулася влітку-восени 989 р. у Херсоні. Скандальність
Йоана

цієї події,

і

шлюбу з руським князем була очевидна
і викликала немало рефлексій з боку візантійських сучасників,
що, однак, оминали церемонію в Корсуні. Видання сестри
як

загалом

імператорами за все ще язичника особливо стимулювало подібне
затушування, але

відлуння

цього скандалу тяжіло ще довго над

його учасниками.
У

літературі здебільшого

намагалися вийти з

цієї складної

ситуації, віддаючи перевагу надто пізній «Пам’яті та похвалі»
монаха Якова, де князь йде на Корсунь уже бувши охрещеним, для
того щоб «привести люди крестьянъ!

научать люди закону

и попы на свою землю, и да

крестьяньскому».8

Не

бралося

лише досить пізнє походження цього тексту, але й

плутаний

виклад у ньому князювання

діянь Володимира

до уваги не

доволі

Володимира.9 Ба більше, перелік

у «Пам’яті та похвалі» сприймався

як

«справ8

С. А. Богуславский, «К литературной истории “Памяти и похвалы”
Владимиру», ИОРЯС 29 (1925), с. 105-131; А. А. Зимин, «Память и похвала
Иакова Мниха и Житие князя Владимира по древнейшему списку», Краткие
сообщения Института славяноведения АН СССР. Москва, 1963, с. 66-75;
Память и похвала князю русскому Владимиру, у кн.: Н. И. Милютенко, Святой
равноапостольный князь Владимир и крещение Руси. Древнейшие письменные
князю

источники, с. 417~435·
9 Численні
приклади нічим не

обґрунтованої довіри до повідомлень
Голубинский, История русской церкви. Москва, 19972.
Т. і, с. 163; А. В. Назаренко, Древняя Русь на международных путях, с. 376;
Н. И. Милютенко, Святой равноапостольный князь Владимир и крещение Руси.
Древнейшие письменные источники, с. 51-92. Останнє властиве навіть для
монаха Якова див. у Е. Е.

довідкової літератури, Письменные памятники истории Древней Руси. Летописи.
Повести. Хождения. Поучения. Жития. Послания: Аннотированный каталогсправочник, под ред. Я. Н.

Щапова. Санкт-Петербург, 2003,

175

с.

181-184.

3. Візантійський світ князя

хроніка», чи історичні записи, яка передувала «ПВЛ», а звідси
вірогідність від того ще більше зростала.10 Наприклад, Анджей
Поппе значною мірою ґрунтувався саме на «Пам’яті та похвалі»,

жня

її

«ПВЛ», реконструюючи русько-візантійські відносини 988989 рр.11 Власне, «Пам’ять та похвала» дозволила Поппе відділити
хрещення руського князя від його походу на Корсунь і одруження
а не

з

Анною. Утім давність «Пам’яті та

похвали»

—

лише

історіографічний міт. Як блискуче недавно показав Олексій Толочко, нічого
не вказує на збереження в цьому творі давньої хроніки, тим
датованої першою

більше

половиною XI

ст.12

У світлі цієї

демістифікації неминучим виглядає перегляд
конструкцій, в основу яких покладена пізня компіляція
монаха Якова. Серед них і одруження Володимира та Анни.

тих

Стосовно їхнього вінчання,

то автор

знав про таке далеке минуле

«ПВЛ»,

і (як уже

зрозумів, що на час
не був охрещений:

Володимир ще

«и посла

гра31

Володимиръ.

ваю славный

вза\

къ

дость

крутимъ,

ifpA

цсрви Василию

и

КостАнтину.

гла сице. се

гра31

вашему їдко и сему створихъ.

бысста печална. посласта вѣсть сице глще.

за поганьпд посАгати. и даідти. аще ли са

приимеши се. и получиши

10

з

слышю же се. їдко сестроу имаєте двою, да

аще юга не вдасте за ма. то створю

и се слышавша

вказано

імператорами, але, схоже,
прибуття Анни до Корсуня

попередні перемовини Володимира
правильно

відносно мало
вище) нічого про

хоча й

црство нбсное.

А. А. Шахматов, Разыскания о

с. 26. Починаючи з Алексея

и с нами

крстиши.

не
то

единовѣрникъ бу-

древнейших русских летописных сводах,
в цю гіпотетичну хроніку

Шахматова, віра

—

«джерело» монаха Якова виявилася мало не загальною. Голос її критиків

був приглушений
та його

до

численним потоком праць, де це гіпотетичне джерело

«похідні» розглядали

немов

цілком реальний текст, який дійшов

нас.
11

Andrzej Poppe, “The Political Background to the Baptism of Rus’: ByzantineRussian Relations between 986-89”, pp. 195-244.
12

А. П. Толочко, Очерки начальной руси, с. 35-39.

176

3. Візантійський світ князя
деши. аще

ли сего не хощеши. створити, не

можевѣ (ство)дати сестры

своей, за та»13.

Навернення руського князя, мабуть, було частиною
Корсуня, проте зволікання імператорів і

перемовин ще до взяття ним
намагання
дражливого

і

дезавуювати умови угоди привело до вкрай

не менш скандального для них

обіцяє хреститися

лише

після того,

Комбінуючи різні історії про
добре передає безпосередню

результату: Володимир

коли Анна

прибуде до

нього.

хрещення князя, літописець усе

ж

причину скандалу.14 Як видається,

Василій II та Константин VIII таки

відправили

сестру до того, як

Володимир прийняв хрещення.

Володимѣръ и ре4 посланымъ (и цсрю. глте ц^рма тако,
кр^щюсА. гако испытахъ преже сихъ днии законъ вашь. и єсть
ми любъ, и вѣра ваша и служение, иже ми исповѣдаша. послании
нами мужи, и се слышавша ifpA и рада быста. и оумолиста сестру

«и се слышавъ

гако азъ

свою, именемъ Анну,

и посласта к

тогда послевѣ сестру свою к тобѣ. И
сестрою вашею,

Володимеру

глщи. крестисА.

рё4 Володимиръ.

да пришедше

кр^ть ma».15

Його тривале зволікання із хрещенням (починаючи від

імператорами до не менш довгого очікування на
візантійську царівну) навряд чи було лише літературною
конструкцією літописця.16 Виходячи з «Пам’яті та похвали», вчені воліли
перемовин з

вбачати цієї проблеми.17 Утім ідучи

Воло13 Ипатьевская
летопись,
14

за

не

«ПВЛ», мотивації

ПСРЛ, 2, Стб. 95.

Donald Ostrowski, “The Account
Про наратив хрещення
of Volodimir’s Conversion in the Povest’vremennykh let: A Chiasmus of Stories”,
pp. 567-580; А. А. Гиппиус, «Крещение Руси в Повести временных лет: к
князя в «ПВЛ» див.

стратификации текста»,

с. 21.

15 Ипатьевская
летопись, ПСРЛ, 2, Стб. 96.
16 Donald
Ostrowski, “The Account of Volodimir’s Conversion in the Povest’

vremennykh let:

A Chiasmus of Stories”, pp. 567-580.

17 Як це
чинив, зокрема, Andrzej
Baptism of Rus’:

Poppe, “The Political Background to the
Byzantine-Russian Relations between 986-89”, pp. 195-244.
177

3. Візантійський світ князя

димира залежали винятково

від приїзду Анни

до

Корсуня. Цей

схоже, відкладався не лише через причини, пов’язані з

приїзд,
підготуванням

до

Анни виходити

за

шлюбу,

і

а мав

іншу проблему

небажання

—

Володимира.
Плач царівни

У літературі

часто

і невиправдано наголошувалося

штучності цієї відмови Анни, бо
загального конструювання

(язичника

та

буцім-το добре пасувала до
двох образів Володимира
мала у своїй основі іншу модель:

вона

літописцем

християнина)

чи

Рогнєда відмовляє Володимирові через його
походження,

натомість Анна

«и послушаста

цгрА

землю

оумрети.

и

в показание, а

бути відданою

не хоче

и посласта

прозвутеры. шна же не хотлше
ми еде

сестру свою,

ренета ей брата,

обратить

егда како

незнатне
за язичника:

и сановникы

ити га ко в поганьна. и

Грѣчкую землю избавити ш
Русь Грѣкомъ. нынѣ

ли колико зло створиша.

рё4

нѣкьпа.

им луче

и

бы

Бъ Рускую

лютьиа рати, видиши
же аще не

же имуть творит намъ, и ѵидва принудиста. шна же

цѣловавши

на

идеши то

всѣдши

в

кубару.

оужикы своѣ с плачемъ, поиде чресъ море, га ко приде ко

Корсуню»18.
За цією моделлю, Анна виступає
наложниці

«доброю

жоною», коли

ті «злі жінки», про негативний
Володимира
літописець писав раніше:
—

вплив

яких на князя

«и

бѣ

сытъ

не

блуда,

и

привода к себѣ мужьскьна жены,

растлАіа. бѣ бо женолюбецъ гако

рё\ if.

а наложьниць. т. мудръ же

невегла11.

на

бѣ.

конѣць шбрѣте спсниє.

а на

ш

оусть

послѣдѣ

era.
же

жены

любодѣйца,

горьчѣе

желчи

конѣць погибе,

18

съ же

бѣ

крѣпость
прелѣсть. іакож ре4

времА

медъ бо каплетъ

наслажаеть

твои

шбрАЩЄШИ. ПрилѢпЛАЮЩагаСА

въ адъ. на пути бо животъньна не

двци

велии бо Гсь и велыа

е^. и разуму его нѣ^ числа, зло бо є0 женьскаіа
Соломонъ. покаіавсА ш женахъ, не внимати злѣ. женѣ,
во

и

Соломонъ, бѣ бо оу Соломона.

и

находи1, блудна бо

Ипатьевская летопись, ПСРЛ, 2, Стб. 96.

178

гортань,

ей. смртью

теченыа era. и

3. Візантійський світ князя
нє блгоразумна. се же
же женахъ

мужь era.

Соломонъ, ш прелюбодѣица4. IV добрыхъ

рё9

рєч. дражьши

радєтсл ш нєи
шбрѣтши волну
га ко корабль

єсть каменыа многоченьнаг.

дѣеть бо мужєви своєму блго

все житье,

блгопотребнаіа рукама своима. быс
събираеть себѣ батьство. и въстаеть из нощи
и даеть брашно дому, и дѣло рабынлмъ. видѣвши тАжаниє куповаше
ш дѣлъ руку своею насадить ТАжаниє. препоіасавши крѣпько чресла
своіа. и оутвѣрьди мышьци свои на дѣло, и вкуси іако добро дѣлати,
и ленъ. ств°рить
куплю

и

не

дѣющь.

оугасае1"

издалеча

свѣтилникъ

полезная, локти же свои

оубогимъ.
era. егда
и

era всю нощь, руцѣ свои простираеть на
оутвѣржает на веретено, руцѣ свои (ивѣрзаеть

плодъ же простре

нищия.

не печетьсА w дому своемъ мужь

кдѣ буде"1, сугуба шдѣныа створи^ мужю св°ему. шчерьвлена

багърАна себѣ шдѣныа. възоренъ бываеть

въ

мужь era.

вратѣхъ

внегда аще садєть на соньмищи. съ старци и съ жители зємла. купоны
створи и (идасть в куплю оуста же своіа
молвить іазыкомъ своим. въ

крѣпость

и и

(ивѣрзе смыслено.
лѣпоту шблечеСА.

и въ чинъ

МЛСТИА era

въздвигоша чада era шбатѣша. и мужь еіа похвали ю. жєна бо разумлива блгсвлена есть, боіазнь же Пню да хвалив дадите ей (и плода
оустьну era. да хвалАТь въ

вратѣхъ

мужа era»19.

У плачі Анни вбачали якщо не «грецький погляд» на
християнізацію Русі, то сліди евкомію, присвяченого візантійській
царівні.20 Як аргумент, наводили грецизми на кшталт «кубара»21,

але, здається, більше виходили із загальних

міркувань:

надто

19 Ипатьевская
летопись, ПСРЛ, 2, Стб. 67-68. Попри те, що ця модель
основана цілком на виписках з Приказок Соломона (див. А. А. Алексеев,

«“Невѣгласъ”,

или Похвала невежеству»,

ТОДРЛ 51 (1999),

врятуванні Володимира «доброю
руський князь прийняв хрещення.

натякає на

якої
20

с.

83-84),

вона

жоною», тобто Анною, з намови

Н. И. Милютенко, Святой равноапостольный князь

Владимир

и

Ю.Темчин, «Общий
элемент двух рассказов о женах князя Владимира: византийской
принцессе Анне и полоцкой княжне Рогнеде», у кн.: Русь эпохи Владимира Великого:
крещение

Руси. Древнейшие

письменные источники, с. 99; С.

государство, церковь, культура,
21

Цей

с. 294-307.

та інші грецизми часто і невиправдано використовувалися як

літописця про
Володимира, див. Е. Е.
Голубинский, История русской церкви. Москва, 19972· Т.і, с. 134.
аргумент на користь перекладного характеру чи то слів

хрещення Володимира,

чи то, зрештою, «Житія»

179

3. Візантійський світ князя

слова

літописця дисонували

про Анну. Показові

з подальшим

витісненням пам’яті

різночитання. Так, лише в «Лавренлітописі
тіївському»
акцентується на ролі Анни в
християнізації Русі, «єда како обратить Бъ тобою рускую землю в показанье»22,
бо в усіх інших списках
«тобою» пропущено, вочевидь, не
також

—

без умислу23. Однак нічого
перекладом

з

вказує, що тут

грецької. Сама ідея

присвяченого

твору,

не

навколо

маємо справу з

існування

такого

Анні і використаного пізніше

приваблива, але, на жаль, нічим не підкріплена. Зрештою,
небажання царівни виходити заміж за Володимира та уявний
діалог з братами свідчить радше про інше, а саме: літописець
намагався чіткіше акцентувати на визначальній ролі Анни в
хрещенні князя.
літописцем,

та

Одним
Анни
«и

та

із

Приїзд Анни
хрещення Володимира

початкових

її урочиста

излѣзоша КорсунАни

ша ю в

полатѣ,

Церемонія,
досить близька до

елементів церемонії

стало

с поклономъ и введоша ю въ градъ, и посади-

по Бжью же

строєною»24

.

вібулася по прибутті царівни, певно,
сцен приїзду нареченої, змальованих в cod. Vat.

яка

gr. 185125. На жаль, окрім цього циклу мініатюр, які
репрезентують прибуття нареченої, її символічне перетворення

22

прибуття

зустріч херсонітами:

Лаврентьевская летопись, ПСРЛ, і, Стб.

в

августу та

по.

23 The

РоѵёзС vremennykh /et: An Interlinear Collation and Paradosis, compiled
and ed. by Donald Ostrowski, X/2 (Cambridge, Mass., 2003), p. 851.
24 Ипатьевская
летопись,

ПСРЛ, 2, Стб. 96.

Про cod. Vat. gr. 1851 див. Paul Canart, Codices Vaticani Graeci. Codices
1745-1962, I, Codicum enarrationes (Vatican, 1970), pp. 324-325; Iohannis
Spatharakis, The Portrait in Byzantine Illuminated Manuscripts (Leiden, 1976),
210-230.
25

180

3. Візантійський світ князя

імператора зовсім не має релевантного матеріалу
для подібного зіставлення.26 Попри дискусію навколо датування
цих чотирьох біфоліо cod. Vat.gr. 1851 (друга половина XII ст. або
шлюб з сином

середина XIV ст.27), їх віддаленість від церемонії
виключає тут

в

Корсуні не
форми та

можливості для аналогій, бо церемоніальні

з побіжного порівняння «Книги
церемоній» та пізнього трактату Псевдо-Кодіна, довгий час залишалися

ритуали, судячи навіть

досить

слугують
архаїзованих

сталими.28 Особливо

це стосується старих норм, які

доброю моделю для становлення уже фактично
церемоній, облаштованих уже для нових умов. Не

що міцність цього дискурсу

дивно,

виявилася дещо стереотипною, коли

антикварні формули перепліталися з новими реаліями.
Наприклад, на fol. 2v представлене саме прибуття нареченої, яку,
подібно до Анни, зустрічають і проводять до міста (fol. зѵ). Мабуть,
пишність цієї церемонії мала бути нарочито підкресленою, бо,
зрештою, місто не було ще передане Володимиром імператорам
назад. Зустріч порфірородної царівни та поклон перед нею обігруються і в циклі мініатюр, присвячених прийняттю нареченої
в cod. Vat.gr. 1851.29 Тут наречена має зустріч із донькою

імпера26

Про мініатюри і

27

Недавно зручно підсумована Cecily Hennessy, “The Vatican Epithalamion”,

текст чотирьох біфоліо cod. Vat. gr. 1851 див. Josef
“Das
Epithalamion des Paläologen Andronikos Π”, BZ io (1902),
Strzygowski,
PP· 546-67; Cordula Scholz, “Der Empfang der kaiserlichen Braut: eine
Betrachtung anhand von vier ausgesuchten Beispielen”, Palaeoslavica 10/2
(2003), pp. 128-54; Cecily Hilsdale, “Constructing a Byzantine Augusta: A Greek
book for a French bride”, Art Bulletin 57 (2005), pp. 458-483; Cecily Hennessy, “A
child bride and her representation in the Vatican Epithalamion, cod. gr. 1851”,
BMGS 30/2 (2006), pp. 115-150.

Companion to Byzantine Illustrated Manuscripts, ed. Vasiliki Tsamakda,
Brill’s Companions to the Byzantine World, 2 (Leiden, 2017), pp. 177-182, де все

у

кн.: A

ж дослідниця виступає за датування часом Палеологів.
28 Pseudo-Kodinos and the
Constantinopolitan Court: Offices

and Ceremonies,
ed. Ruth Macrides, Joseph Munitiz and Dimiter Angelov (Farnham, 2014),
pp· 395-440.
29

Cecily J. Hilsdale, “Constructing

French

a

Byzantine Augusta: A Greek book for

bride”, pp. 458-483.
181

a

3. Візантійський світ князя
тора; її супроводжують знатні дами та ряд чиновників. Останнє

добре узгоджується з тим, що відомо про оточення Анни, де
«сановники» та інші були відправлені разом з царівною до Корсуня.
Мініатюра (fol. 7г) фіксує шлях від приїзду до шлюбу як такого,
але

у випадку Анни її вінчанню передує хрещення Володимира.

що

літописець,

Залишаючи на боці роль Анни

в

схоже, передає вже

топографію «місць пам’яті»,

наверненні князя, відзначу,
винайдену в його час

пов’язаних із хрещенням

та

одруженням князя:

«вь се времл

разболѣлсд Володимиръ.

и тоужаше велми.

ЦсрЦА рекуще,

шчима. и не видашє ничтоже.

и не домьішлашє что створити,

и посла ко нему

аще хощеши болезни сеіа избыти. ТО

ВЬСКОрѢ Кр^ТИСА.
Володимеръ.
кр^тыаиескь. и повелѣ
цСрЧИНЫ шгласивъ и и

аще ли ни то не имаєши избыти сего, и си слышавъ
аще се истина

Кр^ТИТИСА.

И

буде1.

€ПСПЪ

крсти Володимѣра.
се

по

истѣнѣ

великъ

КорСуНЬСКЫИ

ЖЄ

С

Бъ

ПОПЫ

и га ко возложи руку на нь. и

Володимеръ. напрасное исцѣление

и

абье прозрѣ. видив

же

прослави Ба рекъ. то первое

оувидѣхъ Ба истиньнаго. си же оувидивше дружа его мнози

кр^тишасА.
кр^ти же СА въ цркви стое Софьи, и есть цркви та стоіаще в Корсуни
гра5 на мѣстѣ посредѣ града, идеже торгъ дѣють КорсоунАнѣ. полата
ВолодимѣрА воскраи цркви стоить, и до сего дни. а цсрчина полата за
шлътаремь»30.
Ця винайдена топографія видає руку пізнього автора,
сучасника подій,
у

інколи і зовсім невиправдано

як це

літературі.31 Мабуть,

якоюсь

мірою її

а не

вважають

створення ґрунтувалося

на пригадуваннях минулого (як можна вважати, вже досить
нечітких навіть для самих

херсонітів наприкінці

XI ст.). Але, най-

певніше, механізм створення цих «місць пам’яті» ґрунтувався
вже на

шлюбу

новому ландшафті

Анни та Володимира

міста,

виявилося

привабливих для переповідання
30 Ипатьевская
летопись,

31 Н. И.

вписання до якого

однією

історії

міських чуток,

й пізніше.

ПСРЛ, 2, Стб. 96-97.

Милютенко, Святой равноапостольный

Руси. Древнейшие

з тих

князь

письменные источники, с. 93-103·

182

Владимир

и крещение

3. Візантійський світ князя

Шлюб
важко визначити, як могла виглядати церемонія
Корсуні. На fol. 7г cod. Vat. gr. 1851 зображено власне
приготування до шлюбу, а не вінчання, що, як випливає з «ПВЛ»,
відбулося в тому ж храмі, де раніше хрестився Володимир.32 З
іншого боку, лише читання «Лаврентіївського» літопису, схоже,
ближче до оригіналу: «по крщньи же приведе црцю. на браченье».33
В усіх інших списках, зокрема й «Іпатіївському», читається «по
кращими же приведе цСрцю на обручение».34 За Доналдом Островські, читання «обручение» наявне також у списках групи
«Лаврентіївського» внаслідок контамінації ряду списків двох груп,

Напрочуд

шлюбу

в

однак залишається можливість того, що пізніші

переписувачі розуміли хід подій так, що після
хрещення ідуть заручини «обручение», а вже потім сам шлюб
«браченье».35 Доналд Островські вважає «обручение» першопочатковим, а «браченьє» індивідуальним читанням
давньоруські

книжники та

«Лаврентіївського»

літопису.36

Однак
на

не

можу погодитися

з цим поглядом.

вибір Доналда Островські, тоді слід

Якщо пристати

визнати, що про «шлюб»

як такий літописець взагалі не пише, а згадує тільки «заручини»

хрещенні. Це суперечить усьому наративові навернення
шлюбом з сестрою
князя, який завершувався тріумфально
імператора та переліком узятих трофеїв. Виключення шлюбу з цього
наративу позбавляє його останньої та успішної ланки.
те, що в наративі
Здається, джерело цієї помилки
по

—

—

навернення князя загалом не має згадки про

Пе32 Ипатьевская
летопись,

33

з

Анною.

ПСРЛ, 2, Стб. 96-97.

Лаврентьевская летопись, ПСРЛ, і, Стб.

34 Ипатьевская
летопись,

заручини

пі.

ПСРЛ, 2, Стб. 97.

35 The РоѵёзС
vremennykh /et: An Interlinear Collation and Paradosis, compiled
and ed. by Donald Ostrowski, X/2, p. 860.

36 Donald Ostrowski, “The
Nacal’nyj Svod Theory and the Povest’ Vremennyx Let”, Russian Linguistics 31 (2007), pp. 269-308.

183

3. Візантійський світ князя

редовсім через

те, що князь залишався язичником аж до того

прибула до Корсуня, тому заручини як такі
могли статися раніше. Навіть те, що імператори пристали на

часу, коли Анна

вимогу

Володимира, навряд

«заручин»,

як це

б тлумачитися тут

чи могло

чомусь вважає Доналд

не

на кшталт

Островські37.

З іншого

боку, на те, що князь одружився, а не лише заручився з Анною, в
Корсуні вказують такі слова літописця: «вдасть же за вѣно Корсунь
Грѣкомъ. ц6рцѣ дѢла»38. У «Лаврентіївському» літописі
міститься

уточнення «знову»: «вдасть

же за

вѣно Грекомъ. Курсунь

купать

црцѣ дѢла»39. Слід підтримати Людольфа Мюллера, а за ним і
Алексея Гіппіуса в тому, що саме читання «Лаврентіївського»
літопису тут першопочаткове.40 Натомість, Доналд Островські
помиляється, коли випускає «купать» у своїй реконструкції
оригіналу «ПВЛ». Як розуміти тут «купать»? Як специфічний
характер шлюбного дару, до чого схиляється Алексей Гіппіус, чи як
передання візантійцям міста після
на те, що

вказує

шлюбу? Доналд Островські

Херсоном до
Володимир
віддати його «знову».41 Однак мова
не мав влади над

свого походу, тому не міг

іде

не про

владу Володимира,

а навпаки,

тут

владу імператорів над

цим містом. Одружившись із Анною, Володимир «знову»
повернув місто імператорові
за наречену.

вже як дар,

Прикметно,
володіння,

саме земельне

«вѣно»

що літописець
коли

пізніше

символічний викуп
розумів під віном тут

в

Казимира йдеться про «людей», тобто полонених,

37

—

описі «віна»
яких мали

повернути

Donald Ostrowski, “The Nacal’nyj Svod Theory and the Povest’ Vremenn-

yx Let”, pp. 269-308.
38 Ипатьевская летопись, ПСРЛ, 2, Стб.

ιοί.

39

Лаврентьевская летопись, ПСРЛ, і, Стб. пб.

40

Ludolf Müller, «К критике текста,

к

тексту

и

переводу

“Повести

временных лет”», Russian Linguistics 30 (2006), рр. 401-436; А. А. Гиппиус, «О
критике
Russian
41

текста и новом переводе-реконструкции Повести временных лет»,

Linguistics 26 (2002), рр. 63-126.

Donald Ostrowski, “The Nacal’nyj Svod Theory and the Povest’ Vremenn-

yx Let”, pp. 269-308.

184

3. Візантійський світ князя

Ярославу Мудрому.42 Зважаючи
земельного

володіння

то чи, власне,

не

вжите в

переніс

на те, що «вѣно» стосовно

літописі

винятково в

тут літописець дещо

цьому ОПИСІ43,

пізнішу

до часу Володимира Великого? У цьому контекті

практику

будівництво

Володимиром храму в Корсуні також відбиває пізню
перспективу сприйняття вінчання
«постави же црквь стго

средѣ

з

візантійською царівною:

Ішана

града, крадуще приспу

Пр^тчю в Корсуні на горѣ, иже ссыпаще
и гаже и

цркви стоить

и до сего

дни»44.

Дари
імператорам уже як «віна»
Володимира можна тлумачити навіть як ранковий дар, символічний
викуп за цнотливість нареченої. Цей дар був радше зустрічним
даром, очікуваним для Василія II та Константина VIII, які віддали
сестру за руського князя, ніж елементом довіри між ними. Обмін

Передання Корсуня

знову

дарами був один із дієвих інструментів
влади, де подарунки мали

і того,

вибудування ієрархічної
бути сумірними з рангом того, хто дарує

приймає дар. Отже, дарувавши Володимирові
порфірородну царівну, імператори демонстрували вимогу взаємності,
хто

саме: отримання меншого

дару, бо саме

більше, ніж приймати. Однак,

будь-який зустрічний

воло42

як

вони

теоретизував Марсель Мосс,

дар необхідний час», а

а

повинні дарувати
«на

імператори

Ипатьевская летопись, ПСРЛ, 2, Стб. 142.

43 А. А.
Гиппиус, «Загадки Мстиславовой грамоты», у кн.: Miscellanea
Slavica. Сборник статей к 70-летию Б. А. Успенского, под. ред. Ф. Б.
Успенского. Москва, 2008, с. 123, п. 12.
44

Ймовірно, на це сприйняття
мірою вплинув Іларіон, пов’язавши Володимира з Йоаном
Предтечею у своєму творі, див. С. Ю. Темчин, «Владимир Креститель как Иоанн
Предтеча в “Слове о законе и благодати” киевского митрополита Илариона», у кн.: У истоков и источников: на международных и междисциплинарных
путях. Юбилейный сборник в честь А. В. Назаренко. Москва, 2019, с. 416-426,
де дослідник чомусь оминає слова літописця про побудований
Ипатьевская летопись, ПСРЛ, 2, Стб. юі.

якоюсь

Володимиром храм на честь Йоана Предтечі.

185

3. Візантійський світ князя

діли різноманітним арсеналом засобів, щоб обмежити
претензії на вивищення статусу і посилення влади того, хто отримав в
дар візантійську царівну. З одного боку, обмін дарами під час та
після весільної церемонії
іншого

встановлював

стійкі соціальні зв’язки,

імператори
демонструвати
щедрість для скріплення власного статусу високих дарувальників.45
Інакше, отримавши більше, вони могли зазнати приниження,
якого їм і так не бракувало у випадку з церемонією в Корсуні.
Якщо порівняти з виданням Марії, доньки Христофора Лакапіна,
за болгарського царя Петра, то шлюб Володимира та Анни воліли
не святкувати в Константинополі.46 Ба більше, на відміну від
Романа І Лакапіна, що подавав себе в ролі миротворця, святкуючи
цим самим умиротворення болгар і досягнення миру, Василій II
з

—

визначав те, що

та Константин VIII не

мали

перебирали

на

себе такий образ. Здається,

мало підходив для них, хоча літописець й уявляв собі
шлюб як умиротворення Володимира.

цей образ

«проімператорської» візії подій 988-989 рр. церемонія в
Херсоні була виключена, бо її було надто складно підвести під
З

схвальну інтерпретацію. Якщо віно Володимира

поверненні Херсона,

то про придане

літописець мовчить, але
ним в

царівни

відзначає «трофеї» руського князя, здобуті

цій кампанії: «Володимеръ

Корсуньскыіа

полягало в

візантійської

же поимъ

ц^рцю

и

Настаса.

и попы

мощи стго Климента, и Фива оучнка его. и пойма сьсуды

Прикметно, що більшість
сприймають перелічені літописцем предмети саме як

црквныіа. иконы на блгословеньє себе»47.

учених

45
Про обмін дарами див. Anthony Cutler, “Gifts and Gift Exchange as Aspects
of the Byzantine, Arab, and Related Economies”, DOP 55 (2001), pp. 247-278;
його ж, “Significant gifts: Patterns of exchange in late antique, Byzantine, and
early Islamic diplomacy”, Journal of Medieval and Early Modern Studies 38 (2008),

pp. 79-101.

Theophanes Continuatus, ed. I. Bekker (Bonnae, 1825), VI, 23. Про шлюбну
церемонію див. Jonathan Shepard, “A man iage too far? Maria Lekapena and Peter
of Bulgaria”, у кн.: The Empress Theophano: Byzantium and the West at the Turn
46

of the First Millennium, ed. Adelbert Davids (Cambridge, 1995), pp. 121-149.
47

Ипатьевская летопись, ПСРЛ, 2, Стб. ιοί.
186

3. Візантійський світ князя

«трофеї». Можливо, на них вплинуло вжите автором «ПВЛ» дещо
категоричне «поима», однак таке розуміння насторожує, бо до
цього переліку потрапили винятково мощі, церковне начиння
ікони. Звідси

імпліцитно припускається, що Володимир
спеціально збирав усі ці «трофеї» докупи для
подальшого перевезення на Русь. Поряд з цим, не бралося до уваги те, що
якась їх частина, мабуть, становила придане Анни,
демонстрація котрого повинна була додати блиску весільній церемонії.
та

якось

мало не

Інші

візантійських

елементи

її

церемоніального облаштування

невідомими. Аналізуючи поширення знахідок

залишаються

срібних монет, Федір Андрощук слушно відзначає
карбованого Василієм II в 976-989 рр.48

особливе місце серед них срібла,

Як указує дослідник, їх нечисленність
торгового
монети

явно недостатня для

обігу. Звідси Федір Андрощук обережно припускає, що
були дарами, отриманими варягами під час церемонії

хрещення

чи

одруження

інші варіанти
півночі Європи,

все ж

роздана під час

Володимира.49 Хоча існують й

князя

пояснення появи

срібних монет Василія

дуже ймовірно, що

саме

II

на

певна частина монет

була

весільної церемонії. Можливо, цю

Володимира та його близьке коло сприймали
дари, але ймовірніше, що в обставленій за візантійським
зразком церемонії монети використовували дещо інакше: їх
роздачу

монет вояки

роздавали

після виходу подружжя

з

як

храму.

«Весільні

сувеніри» призначалися передусім для воїнів князя,
коли інші, коштовніші речі, презентувалися для його близького
оточення. Серед них шовкові тканини чи шовкові костюми.
Візантійська дипломатія практикувала
від залагодження

48 Fedir

конфліктів

шовк як дар

до звичайних

у багатьох випадках:

подарунків для сусідніх

Androshchuk, Images of Power. Byzantium and Nordic Coinage

c. 995-

1035, PP· 111-112.
49 Fedir
Androshchuk, Images of Power. Byzantium and Nordic Coinage c. 9951035, PP· 111-112, його ж, «Скандинавские подражания византийским
монетам (995-1035)», У кн.: Культурний шар. Статті на пошану Г. Ю.Івакіна,

за ред. О. П. Толочка.

Київ, 2017,

с. tj.

187

3. Візантійський світ князя

у 983 р. Василій II надіслав 200 шовкових

правителів. Наприклад,
костюмів,

зроблених

в

імператорських майстернях,

для

Абу Дау-

ли.5° Окремі знахідки візантійського шовку на Заході пов’язують із

шлюбом Оттона II

з

Теофано

в

972 р.,

коли

візантійська принцеса,

вочевидь, привезла найкоштовніші тканини, які суворо
допускалися для вивозу за межі Константинополя.50 51
Шовк

особливо

манив

русів.

Як уже неодноразово

вказувалося (недавно акцентованіше Олексієм
саме

купівля

не

Толочком), ймовірно,

дорогого візантійського шовку стала причиною

малої кількості візантійських монет, знайдених на

Русі.52 З іншого боку, привабливість

шовку для

території
русів відчувала

й

візантійська дипломатія, котра своєю чергою, воліла

помірно, відправляючи головно шовк не
найпрестижнішого ґатунку. На жаль, досі немає повної карти
задовольняти

цей апетит,

але

знахідок візантійського шовку
кінця X

—

початку XI

ст.

привертає увагу знахідка
сенського некрополя

50 Anna

в

давньоруських

Проте серед
з

нечисленних

похованнях

прикладів
Старовозне-

камерного поховання № з

Пскова.53 Фрагменти шовкової

тканини

Muthesius, “Silk, Power And Diplomacy in Byzantium”, у

кн.:

із

Textiles

in Daily Life: Proceedings of the Third Biennial Symposium of the Textile Society
ofAmerica, September 24-26,1992 (Earleville, MD, 1993), p. 102.
51
Огляд предметів, пов’язаних з Теофано, див. Nikolaus Gussone, “Tranung
und Krönung. Zur Hochzeit der byzantinischen Prinzessin Theophanu mit
Kaiser Otto II”, у кн.: Kaiserin Theophanu: Begegnung des Ostens und Westens

um die Wende der ersten Jahrtausends, 2 (Köln, 1991), pp. 161-173, Anton von
“Ikonologie der Heiratsurkunde der Kaiserin Theophanu”, у кн.: Kaiserin

Euw,

Theophanu, 2, pp. 175-191; Anna Muthesius, “The Role of Byzantine Silks in
the Ottonian Empire”, у кн.: Anna Muthesius, Studies in Byzantine and Islamic
Silk Weaving (London, 1995), pp. 201-215.
52 А. П.

Толочко, Очерки начальной руси,

53 Е. С.

Зубкова, О.

В.

с.

Орфинская, «Обряд

247-256.
и инвентарь камерных

Старовознесенского некрополя», у кн.: Древнерусский некрополь Пскова
Камерные погребения древнего Пскова (по
материалам археологических раскопок 2003-2009 гг. у
Старовознесенского монастыря), под ред. И. К. Лабутиной. Санкт-Петербург, 2016, с. 372-387;
К. А. Михайлов, «Византийские влияния на парадный костюм североевпогребений

X

—

начала XI века: В 2 тт. Т. II:

188

3. Візантійський світ князя
сюжетом

«Бахрам Гур», знайдені

в

цьому похованні,

трапляються загалом нечасто. Всього відомо вісім
ус справедливо

ідентифікує

Дуже ймовірно, що ця

як

зразків, які Анна Мутесі-

дари візантійської дипломатії.54

шовкова тканина з камерного поховання

№з

була одним із численних імператорських подарунків,
дібраних для церемонії в Корсуні. Вручені під час церемонії
близьким князя дари від імператора, вочевидь, мали скріплювати
підживлювати його статус

Аналогічно це стосувалося й Анни, дари котрої

відповідати її

та

високого дарувальника.
мали

статусові. Крім монет і шовкових
тканин, цим даром, принесеним порфірородною царівною,
ймовірно, була ставротека, знайдена на острові Ледницькому.
Прикметно те, що ставротеку, в якій мали зберігатися частинки
Животворного Хреста Господнього, жодного разу не розглядали
в контексті предметів, пов’язаних з Анною. Її походження
представляли в літературі по-різному. З часу її знаходження, в 1962 р.
на острові Ледницьому, одному із центрів влади польських
правителів Мешка І Таємничого і Болеслава Хороброго, не
бракувало інтерпретацій навколо цього релікварію. У світлі нового
аналізу ставротеки, що підготувала група польських учених, значна
більшість того, що писали про цю знахідку, вже втратила своє
значення.55 Як переконливо показав Януш Горецький,
ставротека була виготовлена у візантійських майстернях.56 Додаткові до-

ропейской

и

надто високому

древнерусской аристократии эпохи викингов», у
народов средневековой Европы. К 6о-летию со дня
Санкт-Петербург, 2010, с. 266-267.

Диалог культур и

Е. Н. Носова.

кн.:

рождения

54 Anna
Muthesius, “Silken diplomacy”, у кн.: Byzantine Diplomacy. Papers
from the Twenty-fourth Spring Symposium of Byzantine Studies, Cambridge, 1990,
ed. Iona than Shepard, Simon Franklin (Aidershot, Burlington, 1992), pp. 237-248,
заслуговують на увагу й інші роботи дослідниці, зібрані в її праці: Studies in
Silk in Byzantium (London 2004).
55 Stauroteka Lednicka.
Materialy, studia і analizy, ed. Andrzej Μ. Wyrwa (Lednica, 20152), pp. 18-28 (опис).

56 Janusz
Gorecki,“StaurotekaLednicka”,у кн.:StaurotekaLednicka.Materiaty,
studia і analizy, ed. Andrzej Μ. Wyrwa, pp. 13-50.

189

3. Візантійський світ князя

слідження хімічного складу, зроблені Анджеєм Вирвою разом

з

іншими вченими, дозволили уточнити час створення предмета:
остання чверть X

—

перша половина XI ст.57

Враховуючи те, що
острові Ледницькому були знайдені й
(зокрема Василія II), а також немала

поряд із ставротекою на

візантійські монети

кількість предметів гаданого «руського» походження, представлена
серед знахідок у Гечі, то датування релікварію часом Василія II

добре обґрунтування.58
Традиційно, появу цих речей на острові Ледницькому і в Гечі
пов’язували з виправою короля Болеслава Хороброго на Київ у
1018 р. Як же бути із ставротекою? Попри її явне візантійське

має

походження, досить

часто ставротеку вважали одним

із Отто-

подарунків Болеславу Хороброму. Звідси припускалося,
що релікварій міг бути виготовлений в оттонівських
майстернях, але зроблений у візантійському стилі. У своїх кількох
нових

ставротеці, Януш Горецький також допускає
релікварію.59 Однак останнє дуже
сумнівне, бо напрочуд складно пояснити, звідки в оттонівських
майстернях взялися частинки Животворного Хреста
Господнього, однієї з найцінніших реліквій Константинополя. їх могли
дарувати візантійські імператори, але слід визнати, робили це
вкрай рідко. На думку Пшемислава Урбанчика, старовротека з
працях, присвячених

оттонівське походження

Boguslaw Wi^cek, Robert Olbrycht, Andrzej Μ. Wyrwa, “Zastosowanie terdynamicznej do badab zabytkow. Analiza stauroteki z Ostrowa
Lednickiego”, у кн.: Stauroteka Lednicka. Materiaty, studia і analizy, pp. 51-60. Також
57

mowizji

див. Zdzislaw Hensel, “Omowienie wynikow badab skladu chemicznego relikwiarza z Ostrowa Lednickiego”, у кн.: Stauroteka Lednicka, pp. 63-65.
58

Данута Банашак, Ельжбета Індицька, Анджей Ковальчик, Тереза Криштофяк, Магда Міцяк, Аркадіуш Табака, «Ранньосередньовічні пам’ятки
руського походження з острова Ледницького і Геча», Ucrainica Mediaevalia № 2
(2019), с. 83-108; Andrzej Sikorski, “Tkanina z relikwiarza na Ostrowie
Lednickim, stan. 1”, у кн.: Stauroteka Lednicka, pp. 67-74.
59

Janusz Gorecki, “Ze studiow nad zagadnieniem naplywu przedmiotow proPolski

na

przykladzie

Ostrowa Lednickiego”,

weniencji bizantyjskiej

na ziemie

Archeologia Polski LVIII

(2013), pp. 98; його ж, “Stauroteka Lednicka”, pp. 29-33.

190

3. Візантійський світ князя

Болеславу з боку
Титмара про досить зухвалий
лист Болеслава до Василія II, Урбанчик припускає, що посли
повернулися вже з імператорськими дарами, зокрема й ставротеострова

Ледницького була

Василія II. Грунтуючись

саме таким даром

на словах

кою.6° Складно погодитись із цим припущенням. Річ не лише в
зухвалих словах Болеслава, адресованих Василієві II. Зважаючи
на явну неприязнь Титмара до Болеслава, їх тон, зрештою, може

істотно

перебільшений. Надто

свідчень про
активний дипломатичний обмін між Болеславом і Василієм II в

бути

мало загалом

1018 р.60 61

Існує

куди

Болеслава.

простіше

Зважаючи

на

пояснення появи ставротеки

в руках

інше повідомлення Титмара про

відправлення Болеславом
ставротека, дуже

Потрапивши

награбованого ним з Русі до Польщі,
ймовірно, могла опинитися серед цих речей.62

колекції зібраних коштовностей, ставротека з
Животворного Хреста Господнього мала бути
однією з найцінніших реліквій, захоплених Болеславом у Києві. Як я
покажу в іншому місці цього дослідження, це не єдині реліквії,
забрані Болеславом з Києва. Простежувати весь шлях
ставротеки від Києва до врешті-решт острова Ледницького навряд чи
до

частинкою

можливо, але далі цікавить інше: кому могла належати
ставротека до того,

як опинилася в

руках Болеслава? На думку Гергарда

інших дослідників,

слідом
острів ЛедницьЛабуди
кий був тим місцем, де Болеслав утримував Предславу, доньку
покійного князя Володимира.63 Це могло б пояснити, чому саме
та

в цьому місті на

60

за ним й

острові

Przemyslaw Urbahczyk,

знаходять предмети «руського» похо-

Co si% state w 1018 roku? (Poznah, 2018); Thietmar,

ed. Robert Holtzmann, VIII, 33.
61

Maciej Salamon, “Amicus” or “hostis”? Boleslav the Valiant and Byzantium”,

bsi 54 (1993), PP· 114-120.
62

Thietmar, ed. Robert Holtzmann, VIII, 32.

63 G.
et

Labuda, “Wyjasniaj^ce si? tajemnice Ostrowa Lednickiego”, у

кн.: Mente

litteris. О kulturze і spoleczeiistwie wiekow srednich, ed. H. Chlopocka (Poznah,

1984), PP· 103-110.

191

3. Візантійський світ князя
дження та візантійські

артефакти.64 Розглядаючи

місто

із центрів влади,

на

острові Ледницькому
«резиденцію» Предслави, постає питання, чи не захопила вона
із собою ставротеку як фамільну цінність до Польщі? Не відкидаючи цілком цю можливість, усе ж це лише одне з припущень
того, як ставротека потрапила до Польщі. Утім усі вони не дають
відповіді на питання, за яких обставин вона опинилася на Русі?
Долучаючи ставротеку з острова Ледницького до предметів,
не лише як один

пов’язаних

з

Анною, отримуємо добру відповідь

Ймовірно, це був

один із тих

дарів Василія

а як власне

на це питання.

II і Константина VIII,

відміну від монет та шовку, мав додати блиску
весільній церемонії Володимира і Анни.
Насамкінець, імператор мав ще один дар для князя. Цим

який, на

даром було ім’я. Приймаючи ім’я «Василій»
руський князь немовби погоджувався з

Василій II міг виступати тут у

як

хрестильне,

імператорською опікою,

а

хрещеного батька. Діставши

ролі
імператора та найцінніший дар
візантійську царівну,
Володимир повернувся до Києва, але наскільки радикально
ім’я від

змінилися

—

від

цього його політичні візії?

Візантія

«корона»

без кордонів:

князя

Володимира

Незважаючи на

«заборону святого Константина», імператори,
Константин
VII Порфірородний, інколи
й
сам
зокрема
відправляли «вінці від імператорів» сусіднім правителям. В одному зі
своїх трактатів Константин VII перелічує різноманітні інсигнії,
зрештою, різної якості та престижу, котрі можна було б
відправити

іноземцям.65 Слід

нечасто. Джонатан

64

Данута Банашак

визнати, що все ж такі випадки траплялися

Шепард зібрав усі відомі повідомлення про

та ін.

«Ранньосередньовічні пам’ятки руського

походження з острова Ледницького і Геча», с. ю8.
65 Constantine
Porphyrogenitus, Three treatises on imperial military expeditions,
ed. John Haldon, CFHB (Vienna, 1990), pp. 110-111.

192

3. Візантійський світ князя

них, де з-поміж інших лише один приклад

Василія II та Константина
сина

венеційського

весільна церемонія

фігурує для часу

VIII.66 Мова йде про шлюб Йоана Орсеоло,

Петра II, з Марією з роду Аргирів. їхня
відбулася в імператорському палаці в

дожа

1005-1006 рр. і тривала три дні. За словами Йоана
Диякона, Василій II та Константан VIII тримали над нареченим і
Константинополі

в

нареченою золоті корони і надали їм багаті

Загалом,

дари.67

наші повідомлення про «вінці від

імператорів»

—

майже завжди частина опису шлюбів візантійських принцес.
Іншими словами,
окремого

відправлення

певних

інсигній

чи лише

предмету, стемми, корони залежить від того, що ми знаємо

про цей шлюб. Не викликає
вивезеного

інсигнії,

Марією

зокрема й діадема,

Теофано,

сумніву те, що серед «багатства»,
Константинополя 927 р., були
знайдена в 1978 р.68 Іншого разу, 972 р.

Лакапін

з

виходячи заміж за Оттона

«грецьку корону».6970Прикметно, що

II, також привезла з собою
обидва приклади подають

візуалізацією «вінців від імператора»: печаті
болгарського царя Петра і Марії Лакапін і, відповідно, коронаційна
пластина Оттона II та Теофано з Музею Клюні.7°

також

66

Jonathan Shepard, “Crowns from the Basileus, crowns from heaven”, у кн.:
Byzantium, New Peoples, New Powers: The Byzantino-Slav Contact Zone, from the 9th
to the 15th Century, ed. Maciej Salomon, Byzantina et Slavica Cracoviensia, V
(Cracow, 2007), pp. 139-159 (= Jonathan Shepard, Emergent Elites and Byzantium
in the Balkans and East-Central Europe, IX); його ж, “Marriages towards
the Millennium”, у кн.: Byzantium in the year 1000, ed. Paul Magdalino, pp. 1-35.
67

John the Deacon, Cronaca Veneziana, Cronache Veneziane Antichissime,
ed. Giovanni Monticolo (Rome, 1890), pp. 167-168. Про політичне підґрунтя
цього шлюбу див. Jonathan Shepard, “Marriages towards the Millennium”, p. 4;
його ж, “Otto III, Boleslaw Chrobry and the “Happening” at Gniezno, ad 1000:
Some Possible Implications of Professor Poppe’s Thesis Concerning the Offspring
of Anna Porphyrogenita”, pp. 37-38.
68

Jonathan Shepard, “Crowns from the Basileus, crowns from heaven”, p. 153.
69 Wilhelm Messerer, “Zur
byzantinischen Frage in der ottonischen Kunst”, BZ

52 (1959), pp. 41-44.
70
Про печаті царя Петра та Марії Лакапін див. The Collection of Medieval
Seals from the National Archaeological Museum Sofia, ed. Ivan Jordanov (Sofia,

19З

3. Візантійський світ князя

Повертаючись до шлюбу Володимира та Анни, чи серед
дарів імператорів, відправлених з їхньою сестрою, була стемма
та інші регалії для її чоловіка? Анджей Поппе не сумнівався в
цьому. Він припускав, що Анна хотіла зрівняти свого чоловіка зі
своїм статусом, «вінчаючи його голову

стеммою»:

«Це

не ставило руського князя в один ряд з імператором
ромеїв, але означало місце поруч з ним у сім’ї християнських
правителів. Оскільки визнаними в Константинополі
вінчаними василевсами могли стати болгарські царі Симеон і Петро, то

тим більше така честь належала київському правителеві

—

чоловіку “дщері Священної імперії”. Київ не відрікався від такої
честі, про що свідчать златники і срібники, на яких Володимир
зображався з візантійськими імператорськими регаліями: в
стеммі-вінці з хрестом посередині, з підвісками по боках, на
троні, з німбом навколо голови і скіпетром у руках».71
Якщо Володимир зобразив на своїх монетах цілком
реальні візантійські інсигнії влади, то чому немає жодного сліду про
їх

відправлення Василієм

II і Константаном VIII?

Окрім

самого

мовчання джерел, зрештою, нетипового для питання
відправлення

«вінців від імператора»,

традиції утримання

важливо те, що нема

цих інсигній в

подальшої

політичній культурі

християнської Русі. Отримавши їх від імператора,

було б надто складно

гоп), рр. 4-5; Ivan Jordanov, Corpus of Byzantine Seals from Bulgaria, № 77,
№ 84. Стосовно пластини з Музею Клюні див. Byzance, Part byzantin dans
les collections publiques frangaises (Paris, 1992), pp. 247-249, № 160; The Glory
of Byzantium, Art and Culture of the Middle Byzantine Era A.D. 843-1261,
ed. Helen C. Evans, William D. Wixom (New York, 1997), № 337; Doris Gerstl, “Die
Tafel mit Otto und Theophano im Musee de Cluny in Paris. Ein Elfenbein der
Nikephoros Gruppe”, Zeitschrift des deutschen Vereins für Kunstwissenschaft 59/60

(2005/2006), pp. 9-ЗЗ·
71
Анджей Поппэ, «Земная гибель и небесное торжество Бориса и Глеба»,
ТОДРЛ 54 (2003), с. 304“ЗЗб; його ж, “Losers on earth, winners from heaven:
the assassination of Boris and Gleb in the making of eleventh-century Rus’”,
Quaestiones medii aevii novae 8 (2003) (= Andrzej Poppe, Christian Russia in
the Making (Burlington, 2007)).

194

3. Візантійський світ князя

відмовитися від

були
імператорів. Або
на користь

відразу ж. Однак немало
отриманні Володимиром інсигній від

них мало не

впевнені

дослідників

в

таки чи

інакше

намагалися знайти

інші свідчення

«царського» статусу Володимира після 989 р.
* *

Свого часу Вільгельм Регель вважав, що Володимир отримав
вінець
Константина

VIII

інші інсигнії від

імператорів Василія II та
безпосередньо відразу ж після хрещення та шлюбу

та

їхньою сестрою

з

Анною. Перечитуючи грамоту

патріярха Йоасафа II (1554-1565) від 1561 р., де
підтверджувався царський титул Івана Грозного та переповідається легенда
про відправлення Володимирові Мономаху імператором
константинопольського

Константином IX Мономахом золотого

зробив

вінця і барм, Вільгельм Регель

палеографічне спостереження, а саме: сегмент
імператора Василія II та Константина IX Мономаха
на вишкребаному місці.72 Звідси на основі ледь

важливе

тексту про
написаний
помітних

знаків Регель

наважився «реконструювати»

цей

текст.

після цієї процедури «відновлення», Регель припускав, що
замість Константина IX Мономаха згадувався першопочатково

Власне,

Константин VIII,

брат Василія та Анни, а регалії відповідно були
надіслані Володимирові Великому.73 Вважаючи грамоту
фальсифікатом, Регель утім з великою довірою ставився до її даних.
Зокрема, він вірив, що патріярх Йоасаф мав у своєму
розпоряджен і справжні документи про місію до Володимира «митрополита
ефеського» та «епарха антіохійського», які, на його думку,
супроводжували Анну та привезли інсигнії на Русь.74 Також учений

72

Wilhelm Regel, Analecta byzantino-russica, pp. LI-XCVIII (дослідження),

PP· 75“85 (текст грамоти).
73

Wilhelm Regel, Analecta byzantino-russica, pp. LXX-LXXI.

74

Wilhelm Regel, Analecta byzantino-russica, p. LVIII, LXXII. На відміну від
Регеля, Боріс Фонкіч не схильний вважати цю грамоту цілком сфальшо-

ваною, див. Б. Л. Фонкич, «Из истории утверждения царского титула
Ивана IV.

Соборная грамота 1560

г.», у кн.:

195

Проблемы палеографии

и

кодиколо-

3. Візантійський світ князя

відомостей для патріярха були
гіпотетичні візантійські тексти (яких, на його погляд, не
бракувало), коли, ймовірно, все було якраз навпаки: саме московські
посли, які клопотали про грамоту, розповіли патріярху легенду про
відправлення інсигній князеві Володимиру Мономаху чи надали
йому «неспростовні» докази у вигляді деяких текстів.75
необачно вважав, що джерелом

Однак сумнівні палеографічні вправи Регель

підкріпити

додатковими аргументами на користь

намагався

«коронації»

князя

Володимира. Одні з них, як-то свідчення «Записки про готського
топарха», слід одразу ж забракувати як модерний фальсифікат76,
інші ж не менш спекуляційні. А що літописець називає
порфірородну

Анну

«царицею» Володимира, а слідом за

ним

й автор

«Житія» Володимира, то, на думку Регеля, останнє свідчить про

Володимира, інакше літописець назвав би її
«царівна», а не «цариця».77 Утім цей аргумент відверто слабкий. Як
можна бачити зі статті «ПВЛ» під 6561 р., іншу візантійську
принцесу, видану за Всеволода, сина Ярослава Мудрого, літописець
також називає царицею.78 Можна не сумніватися, що літописець
іменує «царицями» всіх візантійських принцес, виданих на Русь,
царський титул

проте це жодним чином не окреслювало статус їхніх чоловіків.

гіпотезу Регеля, зупинимося далі на ще
одному історіографічному казусі. 1909 р. на дитинці давньоруського
Білогородка, Києво-Святошинський р-н)
Білгорода (сьогодні
була знайдена печать, яку пізніше Александр Соловйов
Відкидаючи

—

помилково

атрибутував князеві Володимиру Великому.79 Значення цієї

гии в СССР.

документы
75

Москва, 1974,

с. 242-247

(= Б. Л. Фонкич, Греческие рукописи
Москва, 2003, XXV, с. 373-376).

и

в России в XIV— начале XVIII в.

Wilhelm Regel, Analecta byzantino-russica, p. XC.

76 Ihor Sevcenko, “The Date and Author of the So-called
Fragments of Toparcha
Gothicus”, DOP25 (1971), pp. 115-188.
77

Wilhelm Regel, Analecta byzantino-russica, p. LXXXII.

78 Ипатьевская летопись, ПСРЛ, 2, Стб. 149.
79 А. В.

Соловьев, «О

печати и титуле

PP- 31-45·
196

Владимира Св.», BSI 9 (1947/1948),

3. Візантійський світ князя

атрибуції було непересічне,
печать

Володимира^

монограма,

бо досі невідомо про жодну іншу

Зважаючи

на

легенду печаті, де

Ί(ησοΰ)ς Χ(ριστό)ς і ’Εμμανουήλ

αύτοκράτ(ωρ),

та напис

Соловйов припускав, що Володимир

збереглася
і надпис

величав

—

себе

переймаючи тактитулатуру візантійських
імператорів.80 Хоча Володимира і називали «самодержцем»

саме «автократором»,

пізніші

давньоруські автори81, знайдена печать, як виявилося,
йому, а імператорові Василію II.82 Останнє тим самим

належала не

дискредитувало саму ідею того, що Володимир отримав інсигнії
під час весілля

з сестрою

«автократором». Не

імператорів і став титулувати себе
була й спроба Івана

менш провальною

Жданова довести, що в «усній повісті» (!) вінчання Володимира з
візантійською царівною було замінене вінчанням на царство.83
Також надзвичайно сумнівною і абсолютно безплідною

спекуляція навколо вжитого Іларіоном стосовно
«каган».84 Цілком безпідставно
епітетета
Володимира
ніби-то
«каган» у «Слові» вказував мало
неодноразово твердили, що
не на імператорський статус руського князя.85 Не зупиняючись
тут на ще сумнівніших історіографічних пошуках підтверджень
виявилася тривала

80
81

А.

В.Соловьев, «О

печати и титуле

Д. И. Абрамович, Жития

Петроград, 1916,

Владимира Св.»,

святых мучеников

Бориса

с.
и

45.
Глеба

и

службы

им.

с. 127.

82

Victoria Bulgakova, Byzantinische Bleisiegel in Osteuropa: Die Funde auf
dem Territorium Altrusslands, Mainzer Veröffentlichungen zur Byzantinistik, 6

(Wiesbaden, 2000), p. 45.
83 И. H. Жданов, «Повести о Вавилоне и «Сказание о князях
Владимирских», ЖМНП сентябрь (1891), с. 40-102.
84 А. Μ.
Молдован, «Слово о законе и благодати» Илариона, с. 92. Також
див. Constantin Zuckerman, “Deux etapes de la formation de Гапсіеп Etat
russe”, у кн.: Les centres proto-urbains russes entre Scandinavie Byzance et Orient,
ed. Michel Kazanski, Anne Nercessian, Constantin (Paris, 2000), p. 98. Про
дискусію див. А. П. Толочко, Очерки начальной руси, с. 128-135, чомусь без згадки
про Іларіона.
85 О. Й.
Пріцак, Походження Русі. Т. II. Стародавні скандинавські саги і
стара Скандинавія. Київ, 2003, с. 911.

197

3. Візантійський світ князя

«царського титулу»

джерело і водночас

Володимира, відзначу,

що

досі

візуальна репрезентація інсигній

єдине

князя

—

його

монети, контекст появи яких залишає багато питань.
* * *

Парадоксально, але на легендах цих монет (златників та
срібників) узагалі немає інформації ані про будь-який титул
правителя, ані, що навіть ще дивніше, про територію влади
цього володаря.

титул,
імператорських

він
обмежується

Якщо Володимир цінував і здобув «царський»

нібито про це свідчить його зображення в
інсигніях на всіх типах златників та срібників,
—

не називає

себе

доволі невиразними

Наприклад,

подібні амбіції (коли

ми

їх

на

словами:

Нічого подібного

візантійські інсигнії
правителям.

як на

«Владимиръ
столе/Владимиръ
«Владимиръ на столе / Владимиръ а се его

се его злато» чи

сьребро»?86

чому

так на легендах власних монет, а

приписуємо Володимирові)
а

то

—

не

та титули

хан

Тервел

бачимо

в тих прикладах, коли

були даровані
називав

іноземним

себе «кесарем»

на

печаті.87 Натомість цар Петро і Марія Лакапін

своїй

кілька

карбували
були представлені у візантійському
імператорському образі. Але, на відміну від руського князя, вони
прямо і неодноразово акцентують на своєму високому статусі:
Πέτρος (και) Μαρί(ας έ)ν Χ(ριστ)ω α(ΰ)γουστοι β(ασιλεΐς) чи Πέτρος
(και) Μαρί(ας έ)ν Χ(ριστ)ω αΰτοκράτορες Βουλγάρων.88 Також відомо
про інший тип печатей царя Петра та Марії Лакапін, де легенда
стосувалася лише чоловіка візантійської принцеси: Πέτρος

типів печатей,

86

Μ. П.

Сводный

на яких вони

Сотникова, И. Г. Спасский, Тысячелетие древнейших монет
Ленинград, 1983.

России.

каталог русских монет Х-ХІ веков.

87 G.
Zacos, А. Veglery, Byzantine Lead Seals (Basel, 1972), I.3, № 2672; Nicolas
Oikonomides, A Collection of Dated Byzantine Lead Seals (Washington, 1986),
№26.
88
The Collection of Medieval Seals from the National Archaeological Museum
Sofia, ed. Ivan Jordanov (Sofia, 2011), pp. 4-5; Ivan Jordanov, Corpus ofByzantine
Seals from Bulgaria, № 77, № 84, також див. Jonathan Shepard, “A marriage too
far? Maria Lekapena and Peter of Bulgaria”, pp. 121-149.

198

3. Візантійський світ князя

βασιλεύς ευσεβής.89 Одружившись
зображував себе

із

на печатях і монетах

Теофано,
подібно

Оттон II

також

до візантійського

імператора, хоча навряд чи Йоан І Цимісхій та пізніше Василій II

«візантинізації».90 Позаяк Теофано була
coimperatrix, а після смерті Оттона II
imperatrix
augusta, то зображення подружжя є на цілій серії предметів,
зокрема пластині з Музею Клюні, яка, схоже, слугувала моделлю
були

в

захваті від цієї

означена як

—

зразків пропаганди Оттона II.91
Як же бути з відсутністю будь-якого титулу Володимира на
його монетах? У літературі часто, слідом за Іваном Толстим,
вважають, що на титул натякає вислів «на столі», тобто на

для інших

троні.92
столі»,

Але

важко

дібрати розпливчастішу формулу, ніж «на
Безумовно, зображення
на срібниках (III—IV типів) мало вказувати

для подання власного титулу.

трону Володимира

на високий статус правителя, однак не дуже годилося для того,

боку, добре відома
стара ідея, викладена ще Карлом Болсуновським, розглядати
тризуб, зображений на срібниках (ІІ-ІѴ типів), як монограму,
щоб окреслити

де, власне,

мав

сам

титул

як

такий. З іншого

би прочитуватися титул

князя як

«Богородице,

допоможи василевсові».93

89 The Collection
of Medieval Seals from the National Archaeological Museum
Sofia, ed. Ivan Jordanov, pp. 4-5.
90

Wilhelm Messerer, “Zur byzantinischen Frage in der ottonischen Kunst”, BZ

52 (1959), pp· 41-44.
Karl Leyser, “Theophanu divina gratia imperatrix augusta”, у кн.: Karl
Leyser, Communications and Power in Medieval Europe: The Carolingian and
Ottoman Centuries, I, ed. Timothy Reuter (London, 1994), pp. 158-159; Rosamond
91

McKitterick, “Ottonian Intellectual Culture and the Role of Theophano”,
у кн.: The Empress Theophano: Byzantium and the West at the Turn of the First
Millennium, pp. 181-183; Doris Gerstl, “Die Tafel mit Otto und Theophano im
Musee de

Cluny in Paris.

Ein Elfenbein der Nikephoros Gruppe”, pp. 9-33.

92 И. И. Толстой,
Древнейшие русские монеты великого княжества
Киевского. Санкт-Петербург, 1882, с. 340-341.

Комар, Княжі знаки з Десятинної церкви. Київ, 2016,
детальний огляд раніших гіпотез.
93 О. В.

299

с. 20-21, де й

3. Візантійський світ князя

Недавно Олексій Комар реанімував

цю

ідею, прочитавши

візантійську монограму,
дуже «амбітну
тризуб
декларацію» «Василій василевс від Бога».94 Спробу Комара
вийти за межі традиційних методів вивчення походження тризуба
яка подавала

як

—

можна лише

вітати,

але таке прочитання, на жаль, виглядає

штучним, аби його можна

було прийняти тут. Лише на велике
набору стандартних форм візантійських монограм
можна «скласти» тризуба. Олексій Комар обережно зауважує,
що «давньоруські майстри», які виготовляли монети, «не могли
знати й розуміти тонкощів стилізації під тамгу складних

надто

бажання з

сприймаючи їх лише як малюнок»95, але звідси
постає фатальне питання: де і хто, власне, створив подібну
«декларацію»? Враховуючи те, що Олексій Комар упевнений у тому,
грецьких монограм,

тризуба Володимира

бути лише
індивідуально виконаною на замовлення в рамках набуття
князем регалій законного християнського правителя, василевса»96,
то цим місцем, вочевидь, мав бути Константинополь, звідки
руський князь і міг отримати «регалії василевса». Утім останнє,
як і сама «декларація», виглядають неймовірними, бо важко собі
що «монограма у вигляді

уявити,
погодитись

яким чином

Василій II

та

могла

Константан VIII

із подібним титулом руського

князя.

могли

Якщо брак титулу

середньовічних монетах,
правителя
то набагато складніше зрозуміти, чому жодним чином не
відзначено на монетах Володимира, і де саме править цей володар?
все ж часто трапляється на

* * *

На цю дивну особливість монет Володимира, здається, досі
ніхто

з учених не

звернув уваги. Прикметно, що

літературі, присвяченій

златникам

та

срібникам,

питан94 О. В.

Комар, Княжі знаки з Десятинної церкви,

с. 23.

95 О. В.

Комар, Княжі знаки з Десятинної церкви,

с. 26.

96 О. В.

Комар, Княжі знаки з Десятинної церкви,

с. 26.

200

в

численній
це

3. Візантійський світ князя
ня навіть не поставлено.97 Однак воно важливе тим, що в ході
«монетної революції» кінця X ст., коли з’являються перші

«національні» монети, карбовані північними правителями Свеном
Вилобородим, Олавом Трюггвасоном і Олавом Шетконунгом,
титул, а тим більше територія влади, завжди читаються на їхніх
легендах.98 Аналогічно, на монетах візантійських імператорів,
зокрема Василія II, яких, дуже ймовірно, розглядали як головну
модель для карбувальників златників і срібників, також
містився якщо не
імператор

повний титул,

«ромеїв»

то

його частина, де

завжди мало своє важливе

На цьому фоні

означення

місце.99

Володимира виглядають аномалією:
ані титулу, ані зазначення території влади. Як це можна
пояснити? Коли англійські майстри карбували монети для Олава Трюггвасона, Свена

монети

Вилобородого

і Олава Шетконунга,

а

пізніше й

вони зазначали, хто ці правителі і де вони
монет
Щодо
правлять.100
Володимира, майстри, які
як
сировину для златників візантійські номісвикористовували, ймовірно,

для Кнута Великого,

срібників арабські дирхеми і, можливо, візантійські
міліарісії, скопіювали до образу влади руського князя майже всі
регалії візантійських імператорів, але завбачливо оминули

ми,

а для

—

Сотникова, И. Г. Спасский, Тысячелетие древнейших монет России.
59-81; П. Г. Гайдуков, В. А.
Калинин, «Древнейшие русские монеты», у кн.: Русь в ІХ-ХІ веках:
археологическая панорама, отв. ред. Н. А. Макаров. Москва; Вологда, 2012, с. 402-435;
Fedir Androshchuk, Images of Power. Byzantium and Nordic Coinage c. 995-1035,
ти97 Μ. Π.

Сводный каталог русских монет Х-ХІ векав, с.

pp. 57-73.
98 Kenneth
Jonsson, “The Coinage of Cnut”, у кн.: The Reign of Cnut: King
of England, Denmark and Norway, ed. Alexander R. Rumble (Leicester, 1994),
pp. 193-230; Brita Maimer, The Anglo-Scandinavian Coinage c. 995-1020

(Stockholm, 1997).

Philip. Grierson, Catalogue of the Byzantine Coins in the Dumbarton Oaks
Collection and in the Whittemore Collection, 3: Leo III to Nicephorus III, 717-1081
(Washington, D. C., 1973), 599-644,611.
99

100

Brita Maimer, The Anglo-Scandinavian Coinage c. 995-1020 (Stockholm,

1997).
201

3. Візантійський світ князя

тул

імператора. Утім взамін (окрім

яке скорше

розпливчастого «на столі»,
«правитель на

троні»,
статус) нічого так і не
запропонували. На прикладі 4-х типів срібників можна спостерігати
немало змін в іконографії правителя, від форми стемми до
наявності чи відсутності зображення трону, але на жодному з них,
—

ніж вказівка

навіть

натяк на високу

як

владу,

про князівський

викарбуваному

в

останні роки

життя князя, не

згадка, де, власне, править Володимир? З одного

з’явиться

боку,

імператорських інсигній на монети виказувало б натяк
екуменічний характер влади Володимира, однак брак титулу

перенесення
на

і водночас

напис слов’янською явно не вкладається в

амбітної політичної програми. З іншого

—

межі цієї

до тієї візантійської

моделі образу правителя, скопійованої майстрами златників і
срібників, мало годився й титул архонта, який зарезервувала

русів імператорська канцелярія.101 Це був
відповідний до слов’янського «князь», його вперше вживуть лише
сини Володимира Великого. Зокрема, Ярослав Мудрий карбував

для правителя

печать

із слов’янськими

та грецькими легендами, де

титул, так і зазначення

бачимо

як

території
Русі»
Русский».102
Мабуть, визначаючи для себе вищий статус, ніж «архонт»,
Володимир волів не згадувати будь-якого титулу, але як тоді
знайти пояснення для не зазначення території влади, одного з
базових елементів легенд середньовічних монет? Відповідь тут
влади правителя: «архонт

чи «князь

може виявитися дещо несподіваною. Навіть зважаючи на те, як
мало загалом відомо про ідентичність

Володимира,
особливо

все ж вивчення

чи

самосвідомість у добу

ідентичностей

в

ранній Русі

слабо забезпечено джерелами. Із текстів

русько-візантійських угод випливає

і цілком очевидно те, що

відчуття «руської»

101

Constantinas Porphyrogenitus, De ceremoniis aulae Byzantinae libri 2, ed. 1.1.
Reiske, CSHB (Bonnae, 1829), pp. 690.21-691.1.
102

В. Л. Янин, Актовые печати Древней Руси Х-ХІѴ вв. Москва, 1970. Т.і,
Тисяча років української печатки: каталог виставки, за ред.

с. 23-24;

В. А. Смолія. Київ, 2013, с. 30.
202

3. Візантійський світ князя

спільності

Олега

було

притаманне вже

Ігоря.103 Утім у цьому

та

та

близькому

оточенню

князів

інших випадках договорів, де

ідентифікацію чи географію, загалом важко
формули візантійської імператорської
самі
канцелярії сприймали
руси в середині X ст., чи не були вони
лише конструкцією грецьких канцеляристів.104 Близько 946 р. в
йдеться про

стверджувати, наскільки ці

Константинополі винайшли термін для окреслення
землі цих неспокійних сусідів

—

назви

‘Ρωσία. Дещо згодом, упродовж

948-952 рр. його вживатимуть

як безальтернативний, стираючи
легендарніші назви для краю.105 Омана, в
потрапляють дослідники, полягає в тому, що не має

інші, більш книжні
яку

часто

свідчення

та

(не
Константинополі,
прийняли
самоназву!), сконструйовану
руси відразу
ж або навіть дещо пізніше. Як уже згадано, лише в час Ярослава
Мудрого маємо перші і переконливі свідчення, зокрема «Слово»
Іларіона, про засвоєння цієї назви, винайденої авторами
жодного

на користь того, що цю назву
в

Порфірородного або й самим
імператором.106 Мабуть, створення грецької митрополії в Києві було тим
прецедентом, яке дозволило перенести цю візантійську назву
на Русь і переконати київських князів користуватися саме нею.
Очевидно, до появи митрополії, держава київських князів не
мала стабільної назви, яка була б знана за межами цієї землі.
Оскільки є підстави вважати (про це див. нижче), що грецький
митрополит прибув до Києва лише після смерті Володимира, то,
отже, привезене ним ім’я для держави не могло фігурувати на
імператора Константина VII

монетах

покійного

князя.

103
Лаврентьевская летопись, ПСРЛ, і, Стб. 32-37,46-53; Ипатьевская
летопись, ПСРЛ, 2, Стб. 23-28,35-42.
104

Jana Malingoudi, Die Russisch-Byzantinischen Verträge des 10. Jhds.

aus

Diplomatischer Sicht (Thessaloniki, 1994), pp. 40.

Porphyrogenitus, De ceremoniis aulae Byzantinae libri 2,
форми імені див. Μ. В. Бибиков,
Byzantinorossica: Свод византийских свидетельств о Руси, I, с. 710-718.
105 Constantinus

ed.

106

I. I. Reiske, pp. 690.21-691.1. Про інші

А. Μ.

Молдован, «Слово

о законе и благодати»

203

Илариона,

с. 92.

3. Візантійський світ князя
*

Яким

часом

датувати випуск златників

та

Володимиром? Датування перших руських
складне і все ще контроверсійне питання, бо,
джерела, насамперед писемні,
свідчень щодо цього. Ба

не

більше,

про щедрі милостині

срібників

князем

монет становить
на жаль,

інші

містять ніяких додаткових

як видається

зі слів автора «ПВЛ»

скарбниці покійного
князя Святополком Окаянним, карбування монет Володимиром
було вже забуте. Літописець уявляв собі подібні роздачі явно не
в «монетному вигляді».107 Нумізмати вже давно зауважили
декілька особливостей монетного карбування часу князювання
Володимира. По-перше, неодноразово наголошувалося на
князя

чи

роздачу

нечисленності знахідок цих монет: усього відомо про її екземля-

рів златників та 245 екземплярів срібників.108 По-друге, усі вони
походять зі скарбів, датування яких припадає на час, не раніший
від початку XI ст. По-третє, перекарбування срібників різних
типів (І в II, II в III) вказує на відсутність ресурсів для тривалого і,
головне, масштабного випуску монет.109 Інші ж питання не такі

очевидні, як-от «змагання» окремих «київських
майстерень» (термін Маріни Сотнікової) у карбуванні

вже й
ремісничих

срібників II-IV типів,
«монетного

чи наполягання на

двору» князя,

дві групи (перша

—

чи

відсутності

як такого

цілком умовний розподіл карбівки

златники

і

срібники

І типу, друга

—

на

срібники

II—IV типів).110

Поряд
випуском

з цим

бачимо стійку тенденцію вбачати за кожним
та срібників реакцію на «важливі події» з

златників

князювання

Володимира. Іншими словами, пропонується
різних типів срібників зумовлена певними

вважати, що поява

змі107
108

Ипатьевская летопись, ПСРЛ, 2, Стб. 109-110.
П. Г.

Гайдуков, В. А. Калинин, Древнейшие русские монеты,

109 Μ. П.

с.

402-435.

Сотникова, И. Г. Спасский, Тысячелетие древнейших монет России,

с. 81.
110

Fedir

Androshchuk, Images of Power. Byzantium and Nordic Coinage

1035, p. 63.

204

c.

995-

3. Візантійський світ князя

нами в

політиці

князя чи конкретними

теза щодо вивчення монет

хронологічний
ріна Сотнікова

розрив у
та

Володимира

карбуванні

подіями. Інша
—

ключова

уявлення про довгий

двох груп.

Наприклад, Ма-

Іван Спаський вважали, що перший випуск

Володимира (златники і І тип срібників) може бути
приурочений до хрещення Русі й одруження Володимира з Анною,
коли другий випуск (срібники ІІ-ІѴ типів) датується останніми
роками князювання Володимира.111 Отже, за Маріною Сотніковою та Іваном Спаським, а слідом за ними й багатьма іншими,
монет

князь дивним чином
свого християнського

огляді Петра

феномен

карбував

чомусь

врядування

монети лише на початку

наприкінці. В недавньому
Калініна цей хронологічний

та

Гайдукова і Віталія
Володимира, зокрема

монет

аж надто довга перерва,

ніяк не коментований.112 Теза про довгу перерву
монет князем

вразливий

в

головному:

на користь того, що златники та

в

карбуванні

немає жодного

срібники

свідчення

І типу могли

карбуватися протягом 988-990 рр. Ілюзія цього виникла внаслідок, як

зрозуміло, хибної інтерпретації датування знахідок
скарбах і спроби представити златники мало не як
відображення церемонії одруження Володимира з Анною, чи
приїзду останньої на Русь. З іншого боку, Федір Андрощук
вважає можливим датувати срібники II і IV типу до 996 р.113, однак
уже Маріна Сотнікова та Іван Спаський навели переконливі
аргументи на користь того, що саме IV тип срібників слід датувати
останнім роком життя Володимира, бо саме їх Святополк
Окаянний використовував для перекарбування114.
тепер уже

златників у

111

Μ. П. Сотникова, И. Г. Спасский, Тысячелетие

древнейших

монет

России, с. 8ι.
112

П. Г.

Гайдуков, В. А. Калинин, Древнейшие русские монеты, с. 402-435.
Androshchuk, Images of Power. Byzantium and Nordic Coinage c. 995-

113 Fedir

1035, p. 59,63.
114

с.

Μ. Π. Сотникова, И. Г. Спасский, Тысячелетие

77-80.
205

древнейших монет России,

3. Візантійський світ князя

Взагалі пошук

монетній

карбівці

основі багатьох

Богородиці

в

відображення

«конкретних подій» на

позбавлений методологічного

не

з

браку. Зокрема, в
цих пошуків лежить побудова храму Пресвятої

996 р., де

перебувати «стіл», згаданий

за уявленнями

дослідників

мав

і

князя.115

Відсутність
срібниках І-ІІ типів вважають
свідченням на користь того, що їх карбували ще до спорудження
храму Пресвятої Богородиці.116 Це мало б означати, що трону як
такого не існувало до 996 р., а майстри подали легенду в цілком
зображення цього

«столу»

на монетах

на златниках та

метафоричному дусі.
Складно тут прийняти

таке до

певної

міри раціональне

пояснення, бо власне легенда на монетах мала апелювати до

реальності,

а не

зображення

відображати

лише плани

правителя.

Натомість

трону відповідно слугувало наочним поясненням

до напису, який, вочевидь, далеко

не

всі

зрозуміти. Якщо
зображення
Володимира, то слід

могли

використовувати згадку про трон і його пізніше
як один з

аргументів

для датування монет

що в такому

разі карбування монет мало припасти на
побудови храму Пресвятої Богородиці, тобто після
З
996 р. цим добре узгоджується фундаментальне
спостереження Сотнікової та Спаського стосовно перекарбування срібників
І типу в II та зауважений також ними досить короткий час
карбування срібників II—IV типів.117 Дослідники правдоподібно
визнати,

час

уже після

карбування було фактично одночасне.118
цілому добре прояснює те, що ідея про гігантську перерву в
карбуванні монет Володимира малообґрунтоване
припущення, а відповідно усе карбування монет, златників та срібників,
припускають, що це
Останнє в

—

115 Ипатьевская
летопись,
116

ПСРЛ, 2, Стб. 108-109.

Fedir Androshchuk, Images of Power. Byzantium and Nordic Coinage c. 995-

1035, P. 59117 Μ. П.

Сотникова, И. Г. Спасский, Тысячелетие древнейших монет России,

с. 81
118

Μ. П.

Сотникова, И. Г. Спасский, Тысячелетие древнейших монет России,

с. 81.

206

3. Візантійський світ князя

припало на значно менший час, ближче до

Позаяк

срібники

кінця

життя князя.

знаходять переважно в

скарбах
другої чверті XI ст.119, то нічого не вказує на те, що
карбування монет Володимира розпочалося значно раніше від юоо р.
Зважаючи на те, що маємо феномен перекарбування срібників
ІѴ-го, то, очевидно, срібники
різних типів, окрім останнього
Володимира явно не розходилися і не були запитуваними
передовсім через дуже низький вміст срібла або навіть його
відсутність. Звідси княжа скарбниця могла «похвалитися» значною
златники та

—

кількістю монет, які використовувалися для нової емісії. Все це

щоб припускати надто довгу перерву в
карбуванні монет Володимиром. Припускаючи вплив
«політичних подій» на карбування різних типів златників і срібників,
дослідники якоюсь мірою переглянули мало не всі можливі події
з князювання Володимира, від вінчання з Анною доконфлікту з

мало годиться для того,

сином

Ярославом,

однак оминули інший «геополітичний»

контекст впливу на появу монет.

Здається, переносячи образ
візантійського імператора на руського князя, майстри його монет
виконували те завдання, котре відповідало намірові Володимира.
*

революція» кінця X ст., схоже, вплинула на
вибір репрезентації форми цього «візантійського
перетворення» руського князя, але в чому полягав її зміст? Запозичуючи
інсигнії візантійського імператора, Володимир жодним чином
не обґрунтував це на легендах монет. Отримавши вінець від
Христа, князь потребував особливої легітимізації своєї влади
як християнського правителя, звідси й модель зображення, яка
охоплювала різні складники від стемми і трону
до німба і
скіпетра. Останнє, безумовно, виказує великі амбіції Володимира
«Монетна

—

як

чоловіка сестри імператорів, проте, що

до

таких

119 Μ. П.

саме сподвигло

його

змін і перетворень близько юоо р.? Маловловний досі

Сотникова, И. Г. Спасский, Тысячелетие древнейших монет России,

с. 50-52.

207

3. Візантійський світ князя

мотив для пояснення цих змін в

образі

влади руського князя

—

коронації сусідніх правителів, з якими, якщо вірити
літописцеві, Володимир жив у мирі.120 Так, на Різдво юоо р. Оттон III
(980-1002) надіслав корону і «святого списа» правителеві угрів

Стефану, коронація

якого

відразу

ж

вивищила

його з-поміж

інших угорських князів.121 «Корона і благословення» від

Стефана Святого до «обновленої імперії», де,
подібно до імператора, перед угорським королем носили «святого
списа».122 Прикметно те, що коронація Стефана зумовила появу
монети, де візуалізувалася реліквія, отримана від Оттона III.
Зокрема, король угрів тримав у руках «святого списа», що
Оттона III вводили

супроводжувалося спеціальним написом.123
Іншим кроком Оттона III до створення

імперії»

«християнської
Хороброго

в
коронація
лютому чи березні юоо р. в Гнєзні.124 Згідно з пізнішим її описом
Галлом Анонімом, Оттон III «зняв імператорську діадему зі своєї

голови

стала

і

поклав

польського князя Болеслава

її Болеславу» задля

дружби (in amicitiae foedus).125

Адемар Шабанський додає, що Оттон III надав Болеславові
із тронів, які

також

образ влади
польського короля та його входження до «християнської імперії».126 На
цьому тлі коронація Стефана Святого, з’їзд у Гнєзні і відповідно

один

120

мали довершити новий

Ипатьевская летопись, ПСРЛ, 2, Стб. ш.

121

Thietmar, Chronicon, ed. Holtzmann, IV, 59, p. 174.

122

Ademar of Chabannes, Chronicon, ed. Bourgain, III, 33.

123

Csaba Toth, “Minting, financial administration and coin circulation in
Hungary in the Ärpadian and Angevin periods (1000-1387)”, у кн.: The Economy
of Medieval Hungary, ed. Jozsef Laszlovszky, Nagy Balazs, Peter Szabo, Andras
Vadas, Eastern Europe in the Middle Ages, 450-1450,49 (Leiden, 2018), pp. 284.
124
Про коронацію Оттоном III Болеслава див. Jonathan Shepard, “Otto III,
Boleslaw Chrobry and the “Happening” at Gniezno, ad 1000: Some Possible
Implications of Professor Poppe’s Thesis Concerning the Offspring of Anna

Porphyrogenita”, pp.

43-44.

125 Gallus
Anonymus, Chronicae, 1,6, ed. C.

Maleczyhski, p. 19.
126 Ademar of
Chabannes, Chronicon, III, 31, ed. Bourgain, pp. 153-154.
208

3. Візантійський світ князя

коронація
самого
перенесення

Болеслава

Хороброго

слугували меті

посилення влади

Оттона III. Попри те, що головний його задум,

мощей

св.

Адальберта

в

Аахен чи, можливо, до

Риму,

не

з’їзд у Гнєзні був пропагандистською акцією. Як добре

вдався, все ж
показали

Роман Михаловський і Пшемислав

Урбанчик,

тут

було

більше імпровізації, ніж попередньо узгоджених планів.127
Приймаючи тезу Анджея Поппе про «візантійську
реформу» Володимира й Анни, Джонатан Шепард

гіпотезу,

сміливу

III, возвеличуючи Болеслава Хороброго,

що Оттон

брав приклад

Володимирові

з

Василія II, який надав імператорського

й Анні

та

їхнім дітям (Шепард чомусь

синів і доньку, хоча Поппе
Гліба і доньку
Теофано).128

трьох
та

висловив

—

писав про двох

Однак

з

боку

синів

блиску

пише про
—

Бориса

Оттона III

абсолютно іншу прогандистську акцію, сповнену містичних
переживань молодого імператора. Зважаючи на вразливість

бачимо

«візантійської реформи» навіть як робочої гіпотези, загалом такий
сценарій подвійної імітації, пропонований Шепардом, не
видається прийнятним. Однак певний раціональний момент у
гіпотезі Шепарда є, хоча він цілком протилежний ідеї британського
вченого. Мова йде про те, що якоюсь мірою саме коронації
Стефана Святого та Болеслава Хороброго вплинули на формування
нового образу влади Володимиром. Якщо Стефан Святий та
Болеслав

Хоробрий

отримали корони від Оттона III, то

Володимир

у своїх починаннях мав звертатися до Василія II, але, судячи з

рішучу відмову. Можливо, на наміри Володимира
й коронація болгарського царя Самуїла
р.129 Враховуючи те, що інсигнії болгарських царів

усього, дістав

могла справити вплив

близько

127

997

Roman

Michalowski,

The

Gniezno

Summit:

The Religious Premises

The Founding of The Archbishopric of Gniezno

of

(Leiden, Boston, 2016), pp. 223-328;
Przemyslaw Urbahczyk, Trudne poczqtki Polski, pp. 312-315.
128
Jonathan Shepard, “Otto III, Boleslaw Chrobry and the “Happening” at
Gniezno, ad 1000: Some Possible Implications of Professor Poppe’s Thesis
Concerning the Offspring of Anna Porphyrogenita”, pp. 39-40.
129 В. P.

Розен, Император Василий Болгаробойца,
209

с. 23-24.

3. Візантійський світ князя

захопив

Йоан І Цимісхій, і

вони

перебували

в

Константинополі, облаштування коронації царя Самуїла обходилося явно без
якогось вінця від Василія П.13° Очевидно, маючи такі приклади і
до того ж діставши відмову від Василія II, Володимир зупинився
на півдорозі. Складно дібрати термін для цих подальших

образу

«псевдокоронація»
боку, ця псевдокоронація
передбачала церемонію інтронізації, звідси й постійне
нагадування про «стіл» і його візуалізація. Поряд з цим вона апелювала
до образу візантійського імператора, модель зображення якого
була фактично перенесена на монети Володимира. З іншого,
перетворень

князя, але, гадаю, що

якнайкраще підходить для цього. З одного

—

вона

уникала головного

небуття, а саме

—

—

того, що, власне, відкине її в

відмови імператора і,

від нього інсигній,

як

результат, неотримання

Перетворення
зображених
майстрами монет князя «вінця від імператора» у «вінець від неба»,
схоже, було слабкою компенсацією цієї невдачі князя, що,
вочевидь, істотно похитнула його «візантійський світ».
на монетах.

Цариця Володимира:
три історії про порфірородну Анну
Про порфірородну Анну, схоже, воліли
і

не надто згадувати
Константинополі. У багатьох

у середньовічному Києві,
своїх роботах Анджей Поппе конструює справжню змову
навколо її імені, першою жертвою якої став Іларіон.130 131 Поппе сильно
так

як

в

130

loannis Scylitzae, Synopsis Historiarum, ed. Hans Thurn, p. 310.64-66.

131

Andrzej Poppe, “Der Kampf

um die Kiever Thronfolge nach dem 15. Juni
zur
osteuropäischen Geschichte 50 (1995), pp. 275-296, його
1015”, Forschungen
ж, “Spuscizna po Wlodimierzu Wielkim. Walka о tron Kijowski 1015-1019”,

Kwartalnik Historyczny CII

(1995), pp. 3-22; його ж, «Земная гибель и небесное
торжество Бориса и Глеба», ТОДРЛ 54 (2003), с. 304-336; його ж, «Феофана
Новгородская», Новгородский исторический сборник 6 (1997), с. 102-120; його

“Feophana von Novgorod”, BSl LVIII (1997), pp. 131-158; його ж, “Losers on
earth, winners from heaven: the assassination of Boris and Gleb in the making

ж,

of eleventh-century Rus’”, Ouaestiones medii aevii
210

novae 8

(2003) (= Andrzej

3. Візантійський світ князя

Іларіон зовсім не згадує Анну, проголошуючи
гробом Володимира у храмі Пресвятої
Богородиці в Києві.132 На його думку, це забуття було навмисне. Головною
причиною цього «викреслення» Анни з історії, за Поппе, була
вже згадана «візантійська реформа», ініційована візантійською
вражений тим,

своє

що

слово над

царівною.133 Її невдача, супроводжена вбивствами Бориса
ба (за Поппе, синів Анни134), привела до цілковитої
дискредитації

порфірородної

Анни

та

її ролі

би мовити, теорія загальної

в

та

Глі-

християнізації Русі. Ця,

так

змови навколо

імені візантійської

царівни, пропонована Поппе, у своїй основі скорше

історіографічна рефлексія

час, де «викреслення» та,

історії було

минулого з

історичної науки в тоталітарний
відповідно, зникнення героїв

над природою

звичною справою,

ніж ідеєю,

яка випливає

безпосередньо з джерел.

Те,

що здається навмисним, можна прочитати інакше.

Зокрема, Олексій Толочко справедливо вважає, що мовчання

Іларіона

Poppe,

Christian Russia in the Making (Burlington, 2007)), pp. 133-168; його ж,
“The Sainthood of Vladimir the Great: Veneration in the Making”, кн.: Andrzej

Poppe, Christian Russia in the Making, pp. 1-52; його

ж, «Владимир Святой: У

истоков церковного прославления», Факты и знаки. Исследования по
семиотике истории, с. 40-107; його ж., «Попытка Илариона прославить

Студиты на Руси. Истоки и начальная
Киево-Печерского монастыря, Ruthenica Suppiementum, 3. Київ,

Владимира святым», у кн.: Анджей Поппэ,
история

2011,

с. 125-139.

Andrzej Poppe, “The Sainthood of Vladimir the Great: Veneration in
the Making”, у кн.: Andrzej Poppe, Christian Russia in the Making, VIII, 42; його
132

ж, «Владимир Святой: У истоков церковного прославления», у кн.: Факты
и знаки. Исследования по семиотике истории, с. 40-107; його ж, «Попытка
Илариона прославить Владимира святым», с. 125-139.
133 Анджей
Поппэ, «Земная гибель и небесное торжество Бориса и Глеба»,
с· 3θ4-336; його ж, «Феофана Новгородская», с. 102-120; його ж, “Feophana
von Novgorod”, рр. 131-158; його ж, “Losers on earth, winners from heaven:
the assassination of Boris and Gleb in the

making of eleventh-century Rus’”,

pp. 133-168.
134

Анджей Поппэ, «“А от болгарыне Бориса
Руси к России нового времени. Сборник статей
Москва, 2003, с. 72-76.

211

и

Глеба”», у

Древней
Хорошкевич.

кн.: От

к 70-летию А. Л.

3. Візантійський світ князя
лише елемент пристойності: «Слово»
Анну
проголошувалося при Ярославі та його сім’ї, де навряд чи доречним було б
нагадування про мачуху.135 Поряд з цим літописець в одній з історій
зовсім не оминає ролі Анни в наверненні Володимира.136 Окрім
—

про

цього, він наводить невеликий енкомій

«добрій жоні»,
присвячений, без сумніву, візантійській царівні Володимира.137 З іншого
боку, літописець зазначає про її смерть138, але, вочевидь, нічого
більше про порфірородну Анну він просто не знав.
Довголітнє князювання Ярослава, сина Рогнєди,
стимулювало поступове забуття її імені. За століття по її смерті,
літописець, навпаки, вирішив реанімувати її ім’я, але, як це добре
видно, не мав для цього жодного джерела, зокрема й
візантійського. Забігаючи наперед,

відзначу, що навіть пізній візантійський
Володимира (див. розділ «Легенда
Бандурі») взагалі не згадує про Анну! Якщо пам’ять про Анну в Києві
була приглушена вже досить швидко, в час Ярослава Мудрого,
то у Візантії скандал з її виданням за Володимира сильно

текст про хрещення

вплинув на те, яким чином

Скілиця

воліли пам’ятати про Анну. Як наслідок,

зазначає лише про смерть

порфірородної царівни. При

цьому він припускається помилки, пишучи про те, що Анна
померла після Володимира.139140Не викликає сумніву те, що Скілиця
не переплутав
присвячених

події,

а переписав тут одне

Василію II, де й містився

помилка досить

зі своїх джерел,

запис про смерть

Анни.14° Ця

багатозначна. По-перше, вона може вказувати
в Константинополі з

на те, що про смерть Анни дізналися

вели135 А. П.

Толочко, Rev. Andrzej Poppe, Christian Russia in the Making
(Burlington, 2007), Paleoslavica XVII (2009).
136 Ипатьевская
летопись,

ПСРЛ, 2, Стб. 96-97.

137 Ипатьевская
летопись,

ПСРЛ, 2, Стб. 68-69.

138 Ипатьевская
летопись,

ПСРЛ, 2, Стб. 113.

139

loannis Scylitzae, Synopsis Historiarum, ed. Hans Thurn, pp. 367.72-368.81.

Про джерела Скілиці див. Warren Treadgold, The Middle Byzantine
Historians, p. 333-337; Catherine Holmes, Basil II and the Governance of Empire
140

(976-1025), p. 66-119.
212

3. Візантійський світ князя
ким запізненням.

Чи, можливо,

певний час не знали про смерть

ймовірним

лише за

Володимиром,

що Василій II та Константан VII

сестри? Останнє

умови тривалого

конфлікту

який і привів до того, чому

видається

між

ними та

така неточна

інформація

Анни зайвий

доходила до Візантії. Помилка в

датуванні смерті
Володимиром
обриваються незадовго до смерті

раз свідчить про припинення контактів між

імператорами, які, схоже,
порфірородної царівни.

та

Пам'ять династії
Іншим прикладом цієї пам’яті є згадка про

Анну

в одному

зі списків візантійських імператорів. Петер Шрайнер вперше

цей досі повністю

опублікований список,
зберігся у складі cod. Triniti College. 0.2.36 (кінець XVI ст.).141
Рукопис належав до колекції Лева Аляція та походив, як
встановив Шрайнер, зі скрипторію монастиря Паммакаристос у
Константинополі, осідку патріярха з 1455 до 1588 рр.142 Список явно
неоднорідний та має кілька текстів, які стараннями копіїста
Йоана дістали завершений вигляд у рукописі. Мабуть, список чи
звернув увагу

на

не

що

якась з

його

частин могла

використовуватися для поминання,

де знайшлося місце й для
Романа»

(Άννα ή

του

«порфірородної Анни, доньки
του
‘Ρομανοΰ
πορφυρογεννήτου θυγάτηρ).143

На жаль, запис не багатослівний. Складно прояснити
кілька

проблем,

яким часом

які

виникають у

ході його прочитання,

а

саме:

датується створення цього списку і, головне,

звід141
Про рукопис див. Montague James, The Western Mss in the Library of Trinity
College, Cambridge. A Descriptive Catalogue (Cambridge, 1902), 3, pp. 135-139;
Петер Шрайнер, “Miscellanea Byzantino-Russica”, BB 52 (1991), c. 151-161 (= Peter
Schreiner, Orbis Byzantinus: Byzanz und seine Nachbarn: gesammelte Aufsätze
1970-2011 (Bucuresti 2013)).

Schreiner, “Eine unbekannte Beschreibung der Pammakaristoskirche
(Fethiye Camii) und weitere Texte zur Topographie Konstantinopels”, DOP 25
(1971), pp. 218-248.
142 Peter

143

Петер Шрайнер, “Miscellanea Byzantino-Russica”,
213

с.

158.

3. Візантійський світ князя

ки його автор чи переписувач узяв

першої,

College.

відомості про Анну? Щодо

імператорів у cod. Triniti
повний перелік родини Ком-

то зважаючи на те, що список

0.2.36 містить практично

нінів, його пізнє походження в тому вигляді, в якому він
дійшов до нас, видається достеменним.

Враховуючи

те, що список

дійшов у рукописі, датованому XVI ст., визначити час його
написання навряд чи можливо. Його укладач міг скористатися

ранніми
основі

текстами такого жанру, так

вже наявних

скомбінувати власний,

пізніх переліків. Одне

його протосписком

назвемо

і

з

з

як
на

його джерел,

іменем Анни, навряд

чи

було

створене

пізніше від кінця XI ст. Важко уявити собі пізнього автора, який

царівен з історичних праць, вписуючи їх до
інше
список македонської династії з
Скоріше
тут
списку.
іменем Анни був сформований у середині XI ст. Попри те, що про
смерть Анни в Константинополі, схоже, дізналися дещо пізніше,
її ім’я буде вписане до цього списку. В час Комнінів цей список
знову доповнять, і згодом укладач переліку близького до списку
би вишукував імена

—

з cod. Triniti
збереглися

якісь інші

згадок про

College. 0.2.36 ще раз перегляне його. Чи
форми пам’яті про Анну, крім сповнених

помилок

її смерть?

«Цариця корсунська»
У «Житії» св.

Стефана Сурозького розповідається про одне
фігурує «цариця корсунська» на ім’я Анна.
На жаль, грецькою до нас дійшов лише його короткий синаксарний варіант, коли повне житіє з добіркою чудес збереглося
лише в пізньому слов’янському і вірменському перекладах.144
з чудес святого, де

144

св. Стефанові СуСтефана Сурожского, у кн.:

Про сукупність агіографічних текстів, присвячених

розькому,

див. В. Г. Васильевский, «Житие» св.

В. Г. Васильевский,

Труды.

В 4-х тТ. Петроград, 1915. Т. 3.

Русско-византийские исследования. Жития сев. Георгия

Трапезундского

и

Стефана
Вестберг, «О

Сурожского, с. 77“98 (видання слов’янського перекладу). Також див. Ф.

Стефана Сурожского», ВВ 14 (1907), с. 227-236. Стосовно
вірменського перекладу див. Azat Bozoyan, “La Vie armenienne de saint Etienne de

житии св.

214

3. Візантійський світ князя

Публікуючи

слов’янський переклад житія, Васілій Васільєвський

вважав, що

грецький оригінал був написаний

на початку IX ст.

і колекцію чудес

святого:
безумовно, налічував
прижиттєві та три посмертні.145 Не так давно, Сєргєй Іванов
також

та,

два

скоректував датування Васільєвського: грецький протограф житія
був складений в кінці VIII ст. і охоплював тільки два
прижиттєві чуда,

а повного

вигляду

текст

набув

уже після ретельного

кінці X ст.146 Слід визнати, що протягом
переписання
довгого часу не маємо якихось слідів використання цього повного
в

грецького житія. Вони з’являються лише ближче до середини

його переклад

XIII ст., коли, вочевидь, у
на

вірменську.147

У

Сугдеї буде зроблений
зв’язку з цим Сєргєй Іванов

слов’янський переклад також виконано в

припускає, що

Сугдеї.148 На його

руської чи новгородської торгової
колонії Сугдеї, популярність св. Стефана серед якої в дослідника
думку, переклад походить

сумніву

з надр

не викликає.

Не заперечуючи наявності торгових зв’язків
й

пізніших від XIII ст.,

з

з

хоча

все ж припущення Іванова не видається

слушним. Як показав уже Васільєвський, численні

«Житія» походять

Сугдеєю,

кінця XIV

—

руські списки
відміну від

початку XV ст.149 На

вірменського перекладу, спертого, схоже, за невеликими
винятками, на грецький оригінал150, слов’янська версія обсяговіша

Sougdaia”, у кн.: La Crimee entre Byzance
Zuckerman (Paris, 2006), pp. 87-108.

et le

та

Khaganat Khazar, ed. Constantin

145 В. Г. Васильевский, Житие св.
Стефана Сурожского, с. CCLXIV-CCLXXV.
146

Sergey Ivanov, “The Slavonic Life of Stefan of Surozh”, у кн.: La Crimee entre

Byzance et le Khaganat Khazar,

ed. Constantin Zuckerman (Paris, 2006), pp. 109-167.

147 Azat
Bozoyan, “La Vie armenienne de saint Etienne de Sougdaia”, pp. 88-89.
148

Sergey Ivanov, “The Slavonic Life of Stefan of Surozh”, p. 115.

149 В. Г. Васильевский, Житие св.
Стефана Сурожского, с. CCLXXXVICCCLXXXVIII.
150 Azat
Bozoyan, “La Vie armenienne de saint Etienne de Sougdaia”, pp. 87108; А. В. Виноградов, «Где крестился князь Владимир? Новые источники и
новые версии», у кн.: Русь эпохи Владимира Великого:

215

государство,

церковь,

3. Візантійський світ князя

текстів, як-от «Житія»
митрополита Петра,
Кипріаном та інші.151 Звідси
мали рацію ті дослідники (Васільєвський, а слідом за ним і
містить цитування кількох досить пізніх
написаного

Пріцак),які наполягали на пізньому датуванні слов’янського
перекладу та висували Новгород як ймовірне місце для його
виконання.152153Мабуть, слов’янський переклад «Житія» був
невеликою частиною грандіозної програми створення та
переписування новгородської історії в середині XV ст., масштаб якої все
ще не зовсім точно подано в літературі.155 «Житіє» св. Стефана
Сурозького мало слугувати подовженню чи удревненню
новгородської історії. Позаяк в одному з посмертних чудес
«Житія» йшлося про напад вождя варварів на ім’я Проліс на Сугдею
і його подальше охрещення, то новгородський книжник вивів
цього вождя саме з Новгорода.154 Зіставлення з вірменським
Омелян

перекладом показує, що він усе

ж намагався

перекласти це дивне

ім’я155, створивши новгородського князя Бравлина, якого ніколи
не

існувало. Якщо

виявилося

чудовим прикладом для

чудо св.

посмертне чудо з вождем

Стефана, як видно з

Пролісом
маніпуляцій з історією, то
порівняння з вірменським

останнє

переклакультура, отв. ред. Н. А. Макаров, А. В. Назаренко, Москва, Вологда, 2017,
с. 59·
151 В. Г.
Васильевский, Житие св. Стефана Сурожского, с. CCXLI-CCLXIII.
152 В. Г.
Васильевский, Житие св. Стефана Сурожского, с. CCXLI-CCLXIII;
Omel jan Pritsak, “At the Dawn of Christianity in Rus’: East meets West”, HUS 12/13
(= Proceedings of the International Congress Commemorating the Millenium
of Christianity in Rus’-Ukraine, 1988/1989) (1988), pp. 102-104.
153 Детальніше
про новгородські містифікації див. А. П. Толочко, Краткая
редакция Правды Руской: происхождение текста, с. по.
154 Цю
середньовічну маніпуляцію ще й досі часто сприймають як похід
новгородців до Криму, див. Π. В. Кузенков, «Из истории начального этапа
византийско-русских отношений», Исторический вестник і (2012), с. 54-60.
155 А. В.
Виноградов, Μ. И. Коробов, «Бравлин

бранлив или кроток?»,
Автори справедливо відкидають усі популярні
в літературі етимології імені цього вождя варварів. Зрештою, у фікційній
оповіді ім’я правителя варварів не мало б мати важливого значення.

Slovene №

1

(2017),

с. 219-235.

216

—

3. Візантійський світ князя
дом, він списав досить точно, вже без додавання якогось
з

зв’язку

Новгородом:
исцѣленіи црици корсоунскіа. Анна же црица ίν Корсоунл в Керчь
идоущи. разболѣсл на поути смертнымъ недугомъ на Чернѣй водѣ,
на оумѣ ей пріиде стый Стефанъ, и рече, “іи стый Стефане, аще μα

«іи

ш болѣзни сєа

избавити,

много ти дароу и почести

въздамъ”:

тое-

Стефанъ, гла, “Христосъ истин’ный Бъ наш,
служебником своимъ, въстани здрава, иди в путь

же нощи явися ей стый

исцѣлАетъ та. мною

миромъ”,

свой с

в той часъ

болѣвши ей николиже.
похвали

Ба,

и стаго

Стефана,

радостію великою идоша

прпдбнымъ

проста недугъ єа.

и почюти

и

бысть здрава яко не

исцѣленіе бывшее ей.

и вси иже с нею въставше

в путь свой,

и

добрѣ

заоутра с

дѣла Бжіа проповѣдающе бывшал

его. и многы дары дароваша цркви стаго. си же изрАднал

чудеса сътвори

Гсь преподобнымъ

своимъ.

Всюду проповѣдахоу

славу его».156
«У той час благочестива цариця на ім’я Анна, вийшовши із

щоб поїхати

до

Керчі,

на шляху

захворіла і

Шрсона,

мучилася від болі. А що

вона раніше чула про славу чудес святого Степаноса, то молила Бога
і святих угодників позбавити її від болі. Раптом подив напав на неї, і
побачила вона святого Степаноса, який говорив: «Не бійся, завтра

в

вилікуєшся від своєї хвороби моїм заступництвом». І
наступного дня вона вилікувалася, ніби й не підпадала до цієї хвороби,
і відправила дари церкві, царський убір для святого вівтаря, і багато
цей

час ти

іншого, і дякувала Богу і святому Степаносу».157

всього

Уже Васільєвський розпізнав у «корсунській цариці»
порфірородну Анну. З одного боку, вченого дивувало як маршрут

цариці, так і те,

що

агіограф

не вважав можливим додати щось про

її стосунок до Русі. Схоже, вчений не знав, як бути з цим
останнім чудом святого.158 Тоді як Аріст Кунік пропонував тісніший
зв’язок між останніми двома чудами «Житія». Перше

156 В. Г.

Васильевский, Житие

157 Azat

158 В.

Г.

св.

з них, де

Стефана Сурожского, с. 96-97.

Bozoyan, “La Vie armenienne de saint Etienne de Sougdaia”, p. 106.
Васильевский, Житие

св.

Стефана Сурожского,

CCLXXXVI.

217

с.

CCLXXXV-

3. Візантійський світ князя

вождь

варварів

на

ім’я

приймає хрещення, він

Проліс внаслідок втручання святого
сугдейським варіантом розповіді

вважав

про охрещення руського князя.159
Отже, друге, представляє

приїзд порфірородної Анни

до

Як здогадувався ще Васільєвський, останнє мало б

Криму.

добре обізнаного з подіями 988-989 рр.,
який вирішив додати до старих чудес ще два інші, які
трапилися на його пам’яті.160 Попри зауважені недавно Андрєєм Віноградовим «типологічні» паралелі між хрещенням Володимира
видавати руку сучасника,

Проліса-Бравлина, нічого не вказує, що чудо з охрещенням
вождя варварів
ремінісценція 989 р., а тим більше намагання
приписати саме Сугдеї хрещення Володимира.161 Набір

та

—

агіографічних сюжетів,

характерних і для інших візантійських житій,

не повинен тут вводити в оману:

історія вождя Проліса типова
фікційна історія, створена агіографом, найпевніше, без
реального підґрунтя у вигляді нападу варварів на Сугдею.162
Популярне в літературі наполягання на безпосередньому зв’язку між
двома чудами нічим особливим не підкріплене. Як аргумент
використовують слова з вірменського перекладу, де вказано, що
з

чудо
таке

корсунською царицею

—

сталося в

«цей

же

об’єднання та розмежування чудес святого

звичне явище

і

не може

в

час».163 Однак
житіях

—

слугувати доказом того, що два чуда

були

159 А
Куник, «О записке готского топарха», Записки императорской
Академии наук 24 (1874), с. 61-93,116-127. Іншими словами, стараннями Аріста
Куніка Бравлин перетворився у князя Володимира Великого.
160

В.

Г.

Васильевский, Житие

св.

Стефана Сурожского,

с.

CCLXXXV-

CCLXXXVI.
161

А. В.

Виноградов, «Где крестился
59-61.

князь

Владимир? Новые

источники и

новые версии», рр.
162

Про іншу фікційну історію

з «Житія» св.

Георгія Амастридського, де

хворобою правителя варварів та чудом святого, див. В. Г.
Васильевский, Труды. В 4-х тт. Петроград, 1915. Т. 3. Русско-византийские
исследования. Жития сев. Георгия Трапезундского и Стефана Сурожского, с. 65. Про
цей епізод див. мою роботу, Studia Byzantino-Rossica, с. 27-33.
також є сюжет з

163 Azat

Bozoyan, “La Vie armenienne de saint Etienne de Sougdaia”, p. 106.
218

3. Візантійський світ князя

складені
двох

в один час. У

героїв

«w

цьому контексті ідентичний марштрут

КорсоунА

того, що остаточне

и до

Корча» свідчить

лише на користь

їх додавання до тексту «Житія»

було справою

одного автора.
Цей дивний маршрут нелегко пояснити.

Наприклад,
Сєргєй Іванов обережно припускав, що маршрут Анни маркував
новоприєднані до Візантії території Південного Криму.164
Проте можливе

й інше пояснення: додаючи

останнє

чудо до

агіограф узяв географію маршруту з
попереднього чуда про Проліса, яку й переніс до подорожі порфірородної
Анни. Важко визначити, коли саме було складене останнє
тексту «Житія»,

посмертне чудо та,

відповідно,

саме

«Житіє». Виглядає напрочуд

сумнівним існування настільки довгої «локальної» пам’яті про

порфірородну Анну. Зважаючи на те, що агіограф наводить у
цьому чуді такий локальний топонім як «Чорна вода»165, схоже,
він не надто віддалений від подій кінця X ст. Мабуть, приїзд
візантійської царівни та її зустріч у Херсоні становили основу для
складення останнього посмертного чуда св. Стефана Сурозького.

Ймовірно,

на це придався

складний психологічний

стан

візантійської царівни, що стимулював поширення подібних

агіографічних уявлень.
Видіння пророка Ісаї
«Видіння пророка Ісаї про останні

науці,

але

його

значення в

часи» вже давно

відоме

контексті знаходження історій про

порфірородну Анну все ще не до кінця оцінене. Загалом цей
короткий апокаліптичний текст, який дійшов до нас лише в досить
пізньому слов’янському варіанті, залишається маловивченим.
Опубліковане свого часу Ніколаєм Тіхонравовим за пізнім
сербським списком

164

XV

ст. з

колекції Петра Севастьянова «Видіння

Sergey Ivanov, “The Slavonic Life of Stefan of Surozh”, p.

165 В. Г.

Васильевский, Житие св. Стефана Сурожского,
Ivanov, “The Slavonic Life of Stefan of Surozh”, p. 162, n. 150.
219

in.
с.

96-97; Sergey

3. Візантійський світ князя

зрідка
використовувалось у літературі.166 Причини цьому, мабуть, слід
шукати не стільки в археографії самого тексту, як у його жанрі,
реабілітація котрого, як джерела, відбулася відносно недавно.167
Здається, Марін Дрінов був перший, хто розгледів у
«Видінні» сліди подій 988-989 рр., зокрема своєрідне відображення
шлюбу візантійської царівни з руським князем. У зв’язку з чим
пророка Ісаї про останні часи»

(далі

—

«Видіння»)

він вважав, що грецький оригінал «Видіння»

походження.168 Його

виникнення

лише

мав раннє

Васілій Істрін пов’язував

осмислювалось у

«Видіння», що

світлі наближення кінця

з

Русі

«простим монастирським середовищем», де хрещення

світу.169 Нове видання

підготували дві болгарські дослідниці170, дозволяє
рукописної традиції зупинитися на
Її
царівну Анну. історія тут оповита апокаліптичною

тепер уже з врахуванням і

згадці про

візією, де реальність переплетена

з переживаннями

близького

кінця:
Ь^Ь Г^НДО^Ь ПОВеЛЪННЮМЬ БЖНЮМЬ н се скь^ью вьмь нже χοψίτι БЫТНН
послъдмемоу родоу

Срослмъ

ЦрТ ПОСЛ'БДМЬГД н
Роммчні погоуБнть
РоММЧНЮ

166

Н. С.

н се вы

юже ^оветь се

Н

Боудеть

вь пометь мою

Комьстмчтнмь грьдъ.

потомь

ме

вьстьметь

все вельможню свою вь

вьстьметь

W

црь

ге(г)дь вь^рнте

ВЬ ТОМЬ во
вь

грьдъ

мтсте томь

жестосрьдн

Мовъмь

м^рнц^кмтмь

свогемь н

ттхьж(д)е уртсдь ЦрНЦЬ оуж(с)кь

вь

вьстьметь в

посмрьднть
ΑΝΝλ

нмемемь

Тихонравов, «Апокрифические тексты», СОРЯС 58 (1895),

с. 29-31.

167

Jane Baun, Tales from Another Byzantium Celestial Journey and Local
Community in The Medieval Greek Apocrypha (Cambridge, 2010), p. 38.
168

Μ.

Труды

Дринов, «Видение пророка Исайи

о

последнем

времени», у

кн.:

XIII Археологического съезда в Харькове. Москва, 1905. Т. 3, с. 345. Як

указує Ангел Ніколов,
опублікована

повністю

робота Маріна Дрінова, на жаль, досі не
(Ангел Николов, «Из византийската историческа

“българи-скити”, “славяни-скити”», у кн.: Българите в

топика:

Северното Причерно-

морие. Изследвания и материала. 7. Велико Търново, 2000, с. 248, п. 74).
169 В. Μ.
Истрин, «Замечания о начале русского летописания», ИОРЯС 26
(1921), с. 94-95·
170 Vassilka
Tapkova-Zaimova, Anissava Miltenova, Historical and apocalyptic
literature in Byzantium and Medieval Bulgaria. Sofia, 2011, p. 278,332-352.
220

3. Візантійський світ князя

ЮЖЄ се

ЮДИВЬ ПОГНБЪЛМЬ. IV УЖДО ЬЦЮ БНСТЬ

НЬрНЦЬЮТЬ

въ(д)ль црь

БНСТЬ дьвьль юднве СВОЮ КЬ ^МНЮ Nb їЬКОЖЄ юсть писано w

юг(д)ь вь^лежеть

БО юсть

то не

письмо

съверь

ко^ле с рыснюю Н НЬУМСТЬ рысь шьпьтьтн юмоу вь

ВЬСТЬМН
се БЄСТ8ДМЄ ^ЛЬТЬ СТОЛЬ Н
ПОЛЬТЫ
оушн ГЛЮЦІН
ВЬ^ЬБОуДИ
СреБрЬМЫ
НДЪЖН ЮСТЬ БИССрЬ БеЦѢННЪІ.171

Світ цих переживань сповнений алюзій

драматичні події, які

поки не стали

на

недавні

минулим для анонімного автора

цього твору:
БО

подвнгметь

дръвемнцоу

и

се

^мы

ть

н

прндоуть оу ръкоу

рЪКЬ СКрО^Ъ ^емлю

Н^левоу

поиметь

вельможню

гьже

Н ГЛЖЄ

свою

н

се

вь

вьстдеть

гьже ндеть

ньрнцьють рьн оутьюмы
НЬрНУеТЬ Мъ^ННЬЬЬ 4ЄМЛТ... ІѴле

ѵюдо се

дивною мре би въдъль ^ьпьдьмы то ме Би се дрьжьль сь ^мнемь письмо бо
юсть ме нмьть
МЬ ДХЬ сты

скоумеиь

югдь

томь не нмьть

вьстокь ь

рОМЬ

Н

оу^рнте

црьствнгь

мь ^емлн

СВОН Н

ГЬЦЪМЬ же

Боудоуть

дрьжнть гьростню

ДОБрЬ^ОМЬ СБСреТЬ

нжднвоуть лът свогь БескрБн до
Бестоудьмы ^мы тьн сь ІѴвуь ПОЛЬ

ведеть к сь велелнюмь ГЬЦЪМЬ же

мь

Брьк

и

мъ^нмън

н

по-

руеть

нмь

ВЬСТОУМЫН мн-

КОКОШЬ ПЬТЪНЬЦЪ

вельможе ВЬ лет ЮГО ГЬКО И кне^н Ь ΝΗψΗ

вльстелннь

подвнгметь се

свою

н се ВЫ дью ^мьменню ме ь^ь

ВЬСТЬТН W того колтмь. мь встьмтть двь кме^ь ЮДЬНЬ W

СЬБСрСТЬ рЬСТОУЄМНЬГЬ
КрНЛЪ

пожнровьтн

сконьуьмию

w ^ьпьдь ^ьпьдьны же

дроугы

СВОЮ ПОДЬ
гько

црь

сь лівомь

ЮБрЬ^ОМЬ

пондътн

сь

повелъмьньго нмь тогдь
сь всъмы

стрьмьмн

и по-

новы женнхь поведеть

мною

нь

дроугы
врькь дь видите сльвоу

мою.172

Алюзія на одну з цих подій

Володимира
твору,

—

імператори

називає

видання

здається досить прозорою.

її

за

до жанру

Анну за «змія» з «півночі» (w съверь).
порфірородне походження (ю тъуьж(д)е уръсль)

також юднвь погнвълнь.

кова-Заїмова

царівни Анни

Відповідно

видають

Автор натякає на її

і

—

та

Як відзначають Васілка Тап-

Анісава Мілтенова, ѵѵдива

є

діалектизм

та

озна171 Vassilka
Tapkova-Zaimova, Anissava Miltenova, Historical and apocalyptic
literature, pp. 339-340.
172

Vassilka Tapkova-Zaimova, Anissava Miltenova, Historical and apocalyptic

literature, pp. 340-341.
221

3. Візантійський світ князя

доньку173. Це

чає видану заміж

слово не

було зрозумілим
сербського

уже

для пізніших копіїстів, як-от переписувача
рукопису,

опублікованого Тіхонравовим, де

з цим, у

«Видінні» Анна

як першим

пророцтва

Василія II
тексту,

та

оуж(с)кь. Останнє,

црнць

старозавітного
царів як

згаданих у тексті

Константина VII, автор цього апокаліптичного
засуджує їхню дію видати Анну

змія».176
З одного боку, він пише, що

б Анну

вони

могли

за

передбачити,

—

«безстидного

за

відправили

юднваї погнбъана). З іншого,

власне

Константан VII
видавали

(ю лнвс).174 Поряд

зауважив Сєргєй Тємчін, відсилає до

(Дан. и:6).175 Визначаючи

безумовно,

(звідси,

читається

названа також

її

погибель

на

якби Василій II

буде пізніше,

що

«безстидного змія». Інші подробиці

та

то не

цього

піддаються інтерпретації. Наприклад,

слова по-

двнгнеть бо со ^мъі ть н понмсть вельможнк свок н вьсвдсть вь

дръвсннцоу

пророцтва важко

н

прндоуть оу ръкоу

ПОХОДУ Володимира
ГАЦЪМЬ же

на

WBfA^OMb

було б розцінювати як відлуння
Херсон.177 Або дальші, повсдсть к сь велелнкмь

можна

НОВЪІ ЖСНН)СЬ ПОВСДСТЬ

браження шлюбу Володимира
«реалістичне» тлумачення тут

Не

СВОК NA

Херсоні,

не видається

BfAK,

але

ЯК

ВІДО~

настільки

цілком допустимим.

й інші асоціації. Наприклад,

криваві
конфлікти, вочевидь, мали б виступати алюзією на
громадянську війну та поразку від болгар, а під двома князями йшлося
про Варду Фоку та Варду Скліра чи навіть, імовірніше, царя
бол173

менш

ризиковані

дроугъі

та Анни в

Vassilka Tapkova-Zaimova, Anissava Miltenova, Historical and apocalyptic

literature, p. 278,335.
174 H.

С. Тихонравов, «Апокрифические тексты», с. 30.

175 С. Ю. Темчин, «Особое
(легендарное) житие Владимира Святославича
и библейские сюжеты», у кн.: ВЕДС 2014. Вып. 26: Язычество и монотеизм
в процесах политогенеза: XXVI Чтения памяти члена-корреспондента АН
СССР В. Т. Пашуто, 16-18 апреля 2013 г.: материалы конференции. Москва,
2013, с. 271.
176 Vassilka
Tapkova-Zaimova, Anissava Miltenova, Historical and

literature,

apocalyptic

pp. 340-341.

177 У
грецькому тексті замість «дрэвеницу» могла читатися «моноксіла».
222

3. Візантійський світ князя

Варду Фоку.178 Неприховане засудження видання
історії до апокаліптичних візій дає всі
підстави вважати, що складення грецького протографа «Видіння»
припадало на близько юоо р., коли скандальне відлуння
шлюбу Анни зберегло все ще свою дражливість. Навряд чи доцільно
гар

Самуїла

та

Анни та внесення її

припускати, що таке засудження
висловлене в такій

пізніше. З огляду

формі

на

та

критики

жанрі,

шлюбу Анни, до того ж

могло

б бути

написане дещо

неоднозначну пам’ять про Анну, таку

відкинути. Цей короткий грецький текст, написаний
відрізнятися від того «Видіння»,
яке дійшло до нас. За В. Тапковою-Заїмовою та А. Мілтеновою,
вже в XI ст. існував слов’янський переклад цього тексту, який у
середині XIII ст. був суттєво перероблений з урахуванням
політичних подій того часу.179 Про що свідчать численні
можливість слід

близько юоо р., мав би істотно

діалектизми, топоніми тою чи іншою

під

мірою.180 Схоже, усі

час цього перелицювання

«Видіння»,

вони виникли

вчиненого на

основі

грецького оригіналу та, ймовірно, інших джерел. Враховуючи те,
список «Видіння» (Драгол № 651, NLS Белград)
1280-ми
рр., така робота, на думку Тапкової-Заїмової
датується
та Мілтенової, мала початися не раніше від 1261 р.181 Зрештою,

що найдавніший

дослідниці припускають, що цей новий
зроблений з іншого грецького оригіналу,
відзначав

178

прихід до

переклад XIII ст.
який головно

влади Михаїла Палеолога в 1261

був

р.182

Якщо так, то останнє могло б указувати на те, що

«Видіння» було

болгарами, тобто до 990-х рр.
179 Vassilka
Anissava
Historical and apocalyptic
Miltenova,
Tapkova-Zaimova,
literature, p. 334.
написане до перших перемог Василія II над

180

Vassilka Tapkova-Zaimova, Anissava Miltenova, Historical and apocalyptic

literature, pp. 351-352·
181

Vassilka Tapkova-Zaimova, Anissava Miltenova, Historical and apocalyptic

literature, p. 332.
182

Vassilka Tapkova-Zaimova, Anissava Miltenova, Historical and apocalyptic

literature, p. 334,

n. 14.

223

3. Візантійський світ князя

Однак окреслена Тапковою-Заїмовою

та

Мілтеновою історія

відверто слабкі місця.
Насамперед немає жодного свідчення про існування слов’янського
перекладу «Видіння» вже в XI ст. Поряд з цим, наявність певної
кількості грецьких списків «Видіння» також викликає сумнів, бо
як пояснити тоді те, що грецький текст не дійшов до нас.
Зважаючи якраз на непопулярність цього грецького тексту, можна
становлення

тексту «Видіння» має

обійтися без цих зайвих ланок у становленні слов’янського
перекладу «Видіння».

Нічого не заважає припускати, що слов’янський

переклад як такий датується пізнім

часом

(не раніше від

добрим свідченням
служать вищезгадані мовні
особливості.183 З іншого боку, грецький протограф «Видіння»,
середини

XIII ст.),

чого

написаний близько юоо р., де ледь завуальовано критикувалася
політика Василія II, навряд
текстом.

чи

міг

бути

Його створення слід розглядати

апокаліптичної літератури, написаної

надто популярним

колі іншої візантійської

в час

міленіуму.184

міститься завуальована
зовсім критика політики Василія II. В очікуванні близького

На цьому
чи не

фоні «Видіння»

в

не єдине, де

кінця Лев Диякон перелічує всі біди за часів Василія II, зокрема
взяття русами Херсона.185 Інший автор закликає покійного

Никифора II Фоку піднятися з могили та відкинути всіх
ворогів.186 Алюзія на шлюб Анни та Володимира у «Видінні» показує всю

імператора

глибину скандальності
Константина VIII,

183 Vassilka

з

матримоніального ходу Василія II
критикою якого вони відразу ж зіткнулися.
цього

та

Tapkova-Zaimova, Anissava Miltenova, Historical and apocalyptic

pp. 351-352; А. С. Щекин, «Список “Видения Исайи пророка о
последнем времени” в рукописном сборнике XV века Златая Матица», Scripta &

literature,

E-Scripta 3-4 (2006), рр. 307-328.
184 Ihor
Sevcenko,
the year 1000

“Unpublisched Byzantine texts on the End of the World about

AD”, TM14 (2002), pp. 561-578; Paul Magdalino, “The Year 1000

in

Byzantium”, у кн.: Byzantium in the year 1000, ed. Paul Magdalino, The Medieval
Mediterranean, 45 (Leiden, Boston 2003), pp. 233-270.
185 Leonis Diaconi
Caloensis, Historiae Libri Decern, ed. С. B. Hase, 1,1 (= 4,9-22).
186

Cramer, p. 283.15-26; рос. переклад, див. Лев
Іванова).

(переклад С. А.

224

Диякон,

История,

с. 135

3. Візантійський світ князя

Візантійські
родини

контакти

Володимира

Як уже наголошено вище, немає жодних відомостей про
контакти Володимира і

порфірородної Анни з візантійськими
бурхливі «візантійські»
перетворення в середньовічному Києві залишили не тільки малий
відбиток на безпосередніх зв’язках з імператорським двором,
а й опиняються у повному вакуумі будь-яких свідчень. Тим
цінніші кілька середньовічних текстів, у яких ідеться, чи може
імператорами після 990-х рр. Гадані

йтися, про перебування у Візантії родичів
одного з

Великого. Навряд

чи це

смерті

князя

Володимира

лише

зі смертю

родичів князя опиняються в
авторів? Саме дослідження свідчень
Володимира доволі двозначне. З одного
контакти

уваги візантійських

про цих

родичів

князя

боку,

це залежало

вони

вирізнялися

з

на час по

випадковий збіг. Чому

Володимира візантійські

Русі

або навіть

його синів. Важливо те, що всі нечисленні випадки цих

відносин припадають уже

центрі

князя

Візантією

в

від

того, що їх не просто пояснити: аж надто

загальній картині уявлень про відносини
останні роки князювання Володимира. З
на

середньовічних текстів залишало багато
(частина яких, зрештою, не відпала після їх критичної
едиції); звідси часте тлумачення їх повідомлень як помилкових
іншого

—

саме видання цих

запитань

чи

відверто фантазійних.
Ярослав?

візантійське «Житіє» св. Параскеви
Одне із цих джерел
Епіватської [BHG3 1420z].187 Публікуючи житіє за одним із
списків (Gothoburgensis 4), Франсуа Алкен вперше звернув увагу на
син руського архонта,
те, що один з героїв другого чуда святої
—

—

але

дійшов хибного висновку, наприклад, вважаючи,

тут має йти про правителя

187 Bibliotheca

що мова

області, заселеної слов’янами

в межах

Hagiographica Graeca, ed. Frar^ois Halkin (Bruxelles, 19573).
225

3. Візантійський світ князя

імперії.188 Недавно Евеліна Мінева опублікувала «Житіє»

св.

Па-

раскеви Епіватської за двома відомими рукописами.
Дослідниця відкинула непевне припущення Алкена та справедливо
ідентифікувала цього «сина архонта Росії» (υιός τω άρχοντι 'Ρωσίας)

руського князя.189 За другим чудом житія, цей син руського
князя не міг добре ходити. Його недуг, схоже, мав вроджений

як

характер,
князь

про що прямо пише

зовсім

не

міг ходити, бо

агіограф. Спершу, відзначає він,
йому відмовляли від народження

обидвіноги. Однак далі він указує, що
нього всохла, а сам князь спирався на

188

лише одна нога в

костура.190 Евеліна Мінева

Fragens Halkin, “Sainte Parasceve la Jeune et sa vie inedite BHG 1420z”,
Slavico-Byzantina et Mediaevalia Europensia 1,1989, pp. 281-292.

у кн.: Studia
189 Evelina

Mineva, «Был ли Ярославом Мудрым υιός τω άρχοντι 'Ρωσίας в
Параскевы Эпиватской (BHG31420 ζ)?»,
BSI1-2 (2016), рр. 175-189; її ж, The Byzantine Hagiographie and Hymnographic
Texts on St. Parasceve of Epibatae (Sofia, 2017). Part 1. The Byzantine vita
of St/ Parasceve of Epibatae or The vita by “Vasilikos The Deacon”, pp. 193-228
Византийском пространном житии св.

(текст), про руського архонта (рр. 121-150).
190 Evelina
Mineva, The Byzantine Hagiographie and Hymnographic Texts on
St. Parasceve ofEpibatae, pp. 193-228: Υιός τω άρχοντι 'Ρωσίας γεγένητο. Έξ αυτής

γεννήσεως ουδόλως βαίνειν όρθώς σθεναρότατος ών. Έκάτερος γάρ αύτοΰ των ποδών καθωράτο ξυλώδης αυτόχρημα καί αντί του σαρκινόπους πεφυκέναι, ξυλοπόδης
ό άνθρωπος έγνωρίζετο. Ξηρόν καί γάρ έξ αύτής της εις φως προόδου τυχοίη πόδα
τον γνήσιον καί ξυλίνω ποδί αντί τούτου ήδραίωτο. Ούτος κατήκοος των μεγαλουργιών τής αοιδίμου Παρασκευής κεχρίμενος, όσα γε καί ποσίν οίκείοις παρ’αύτών τής
των

'ίππων χρησάμενος, ώς είχε τάχους παρά ταύτην έβάδιζεν. Έπεί δέ καί προς ταύ-

τε σορω προσπελάσειεν, ώ ξένου καί θαύματος καί άκούσματος, ό
κολοβόπους άρτίπους αύτίκα έδείκνυτο καί τοΐν δυοΐν ύγιώς βαδίζων ώράτο ό προ

την φοιτήσειε τή

·

τω ένί των ποδών ύποσκάζων, θεόν τε καί την αύτω μεγίστως ώκειωμένην
μεγαλύνων έφαίνετο μελιχροΐς καί λιγυφθόγγοις έν άσμασιν. ’Επειδή δέ καί νόστου

μικρού

των σημείων σημάντωρ μεγαλοφωνότατος έσημαίνετο. τούτου τί άν έσεΐται παραδοξότερον; τί δ’αύ θυμηρέστερον γένοιτ’άν είτε
μήν μεΐζον τού ήδονήν ένσταλάξαι ταΐς των άκουόντων ψυχαΐς; ’Άνθρωπος καί ούμενουν άνθρωπος κατά γε τό πεπηρωμένον τού σώματος μέρος τέρας άλλόκοτόν τι καί
όφθαλμοΐς άποτρόπαιον, 6ψις άνήοντο ώς τις καί βδελυκτέα· καί ό τοιούτος άφνω
στοιχειωθείς ήδύ τι καί όραμα καί άκοής έντρύφημα τεραστίως ύπάρξας. τούτο μέν

την προς τήν ένεγκαμένην έμέμνητο,

δή τοιούτον καί οίον ό λόγος ύπέφηνε, μή τίνος ώς οίμαι των πώποτε θαυμάσιων τά
δευτεραΐα φέρειν καταδεχόμενον. Вжите апографом ξυλίνω ποδί може означати

226

3. Візантійський світ князя

опис тілесних вад героя посмертного
перша вказала на те, що

Параскеви разюче нагадує про єдиного руського
який мав подібний недуг
Ярослава Мудрого. У своєму

чуда св.

—

правителя,

аналізі староруських повідомлень про

спирається винятково

на

кульгавість

князя

Мінева

повідомлення пізніх літописів

(«Новгородського Карамзинського літопису», «Тверського літопису»,
«Софіївського першого літопису» та інших), помилково
всі

староруські повідомлення про хворобу Ярослава
Мудрого збереглися в літописах, які датуються не раніше від
що

вважаючи,

початку XV ст.191 Так, дослідниця чомусь категорично вважає, що у
«ПВЛ» зовсім не згадується про

так.192 Саме

опис

літописця

пізніх текстів, де додалися
З іншого

боку,

став подальшою основою

фізіологічні подробиці

Мінева слушно акцентує

на

це не

й для

недугу князя.193

тому, що складення

Параскеви в цілому збігається з
Ярослава Мудрого, коли інформація про його хромоту мала

посмертних чудес
князюванням

кульгавість Ярослава, хоча

св.

поширюватися у Візантії.194 Щоправда, Мінева чомусь впевнена

й протез,

оповідані
191

в

але костур тут краще

підходить для

тих ознак

хвороби, які

чуді.

Evelina Міпеѵа, «Был

ли

Ярославом Мудрым υιός τω άρχοντι 'Ρωσίας в
Параскевы Эпиватской (BHG31420 ζ)?»,

Византийском пространном житии св.

р. 18о.
192 «и
воєвода нача. Стополчь. іаздл. вьзлѣ
приидосте с хромьцемь сим»

бѣрегъ оукардти Новгородци глд.
летопись,
ПСРЛ, 2, Стб. 129).
(Ипатьевская

что

193
Софийская Первая летопись старшего извода, ПСРЛ, 6/1. Москва, 2000,
Стб. 177; Новгородская Карамзинская летопись, ПСРЛ, 42. Санкт-Петербург,
2002; Рогожский летописец. Тверской сборник, ПСРЛ, 15/2. Москва, 2000,
Стб. 112.

194 Evelina

Міпеѵа, «Был ли Ярославом Мудрым υιός τω άρχοντι 'Ρωσίας в
Параскевы Эпиватской (BHG31420 ζ)?»,
р. 182. Окрім досить пізнього «Житія» св. Параскеви, жоден інший
візантійський автор не згадує про кульгавість Ярослава. Натомість інформація
про те, що руський князь шкутильгав, була відома в середньовічній Європі.
Наприклад, Роджер з Ховедену називає Ярослава кульгавцем (Malescoldus),
див. В. И. Матузова, Английские средневековые источники ІХ-ХПІвв. Тексты,
перевод, комментарий. Москва, 1979, с. 58.
Византийском пространном житии св.

227

3. Візантійський світ князя

в

існуванні

нічого не

«народних

про недуг князя

переказів»

доступними й для пізнішого

стали

агіографа.195
руські «народні перекази» могли існувати.

вказує, що такі

Натомість інше припущення дослідниці
у вже «народному» житії св.

Параскеви

хоча

б мінімальної колекції

Залишаючи тут
зупинимося на

на

боці проблеми

ключовому аспекті:

—

—

імовірним, бо функціювання культу святої
складання

Ярослава, які

На жаль,

про наявність чудес

виглядає

не могло

цілком

обійтися без

чудес.196
складання

житія,

«руському» чуді святої прямо
героя у Візантії (Ούτος κατήκοος των
в

перебування
μεγαλουργών τής αοιδίμου Παρασκευής κεχρίμενος, όσα γε και ποσίν
οικείοις παρ’αυτών τής των ίππων χρησάμενος, ώς είχε τάχους παρά
ταύτην έβάδιζεν).197 Чи міг Ярослав Мудрий відвідати
Константинополь? Евеліна Мінева нагадує про «загальноприйнятий факт,
що Ярослав ніколи не відвідував Константинополь».198 Однак у
світлі записки єпископа Роже цей скепсис, мабуть, уже не може
відзначається

мати

такий категоричний вигляд. Якщо тут, зі слів

Ярослава,

реліквій

Херсона і перенесення
оцінювати їх вірогідність),
Епіватської
Параскеви
фіксується його

йдеться про відвідини

св. Климента та

то в

«Житії»

св.

самого

ним

Фіва (хоч би

як

—

перебування в Константинополі. Можна було б обережно припускати

195

Evelina Міпеѵа, «Был

ли

Ярославом Мудрым υιός τώ άρχοντι 'Ρωσίας в
Параскевы Эпиватской (BHG31420 z)?»,

Византийском пространном житии св.

р. 185.
196

Про час написання житія та складання чудес св. Параскеви див. Emil
Kaluzniacki, Zur älteren Paraskevaliteratur der Griechen, Slaven und Rumänen,
Sitzungsberichte der Kaiserlichen Akademie der Wissenschaften, PhilosophischHistorische Klasse, CXLI (Wien, 1899), p. 1, n. 1; Evelina Mineva, The Byzantine
Hagiographie and Hymnographic Texts on St. Parasceve of Epibatae, pp. 73-85,
183-193.
197

Evelina Mineva, The Byzantine Hagiographie and Hymnographic Texts on
St. Parasceve ofEpibatae.
198 Evelina Mineva, «Был

ли

Ярославом Мудрым υιός τω άρχοντι 'Ρωσίας в
Параскевы Эпиватской (BHG31420 ζ)?»,

Византийском пространном житии св.

р. 182.
228

3. Візантійський світ князя

підґрунтя для цих відвідин:
резонів, аби переносити мощі

й досить чутливе психологічне

хворий
святих

син князя мав чимало
чи

пуститися

в

далеку подорож до Константиполя, шукаючи

чудесного зцілення. Зрештою, навіть нетривале

Ярослава
книг чи

у Візантії могло б прояснити

багато,

подальший різкий поворот від політики

бік зближення

з

перебування

як-от:

любов до

свого

батька у

Константинополем.

Сфенг
Після детального опису

болгарської війни Василія II Скілиця
оповідає про «брата» князя Володимира, який разом з екзархом
Монгом придушив бунт Георгія Цули в кримських володіннях
імперії: «Імператор відправився до Константинополя, [й] в січні
шість тисяч п’ятсот двадцять четвертого року відправив [свій]
флот до Хозарії, на чолі з ерзархом Монгом, що був син дуки Анзятя
дроніка Ліда та спільно зі Сфенгом, братом Володимира
імператора, підкорив країну, тому що її архонт Георгій Цула був
захоплений при першому ж нападі».1" Хто ж був Сфенг, «брат»
Володимира? У літературі цю акцію Сфенга воліли пов’язувати з
політикою князя Володимира. Вже Михайло Грушевський з
обережністю припускав, що «саме ім’я сього Володимирового брата
—

досить близько нагадує

Святополка, і

неможливого, що він міг тоді дійсно
перед початком його

боротьби

в

тім

помагати

немає

нічого

Візантії (се
200

було

ще

Натомість Міхаїл

Ярославом)».199
русів на чолі зі Сфенгом, який
кампанії, до Криму відправив князь
з

Артамонов вважав, що цей загін
взяв участь у візантійській

199 loannis

Scylitzae, Synopsis Historiarum, ed. Hans Thurn, p. 354.88-95: Ό δέ
βασιλεύς άπελθών έν Κωνσταντινουπόλει, κατά τον ’Ιανουάριον μήνα του έξακισχιλιοστοΰ πεντακοσιοστού εικοστού τετάρτων έτους, στόλον εις Χαζαρίαν έκπέμπει,
έξαρχον εχοντα τον Μογγόν, υιόν Ανδρονίκου δουκός τού Λυδού και τή συνεργία
Σφέγγου τού άδελφού Βλαδίμηρού, τού άδελφού τού βασιλέως, υπέταξε τήν χώραν,
τού άρχοντος αύτής Γεωργίου τού τζούλου έν τή πρώτη προσβολή συλληφθέντος. У
списку AU за класифікацією Йоахіма Турна, Σφάγγου.
·

200

Μ. С. Грушевський, Історія України-Руси. Т. II. ХІ-ХШ вік, с. 35.

229

3. Візантійський світ князя

Ярослав Мудрий,
свого

брата

коли вперше захопив

Київ у

боротьбі проти
було узгоджено ще
Геннадія Літавріна,

Святополка. За Артамоновим, це

розпорядженням Володимира.201 На думку
такий наказ Володимир встиг віддати не Святополкові, а

Мстиславу, тмутороканські володіння

іншому своєму синові

котрого

ефективнішу допомогу Василієві II.202 Це
здогад Владіміра Пашуто, що, здається,
повторювало
припущення
вперше ідентифікував Сфенга з сином Володимира,

дозволяли надати

Мстиславом.203

У своїй основі ця ідея спиралася на слова Скілиці, що

флот був відправлений в січні, тобто не

в

морехідний час. Звідси
з Сфенгом із Києва,

чолі

унеможливлювалося прибуття русів
а чи не єдиний, хто міг допомогти Василієві II,
це Мстислав,
володінь.
Цій
популярній
у
правитель тмутороканських
на

—

довершенішого
Літаврін, для якого «Сфенг» було прізвиськом,

літературі ідентифікації Сфенга
вигляду Геннадій
що Мстислав

з Мстиславом додав

дістав від греків Херсона після його перемоги
Редедею.204

над

вождем касогів

205 Утім подібні спекуляції
важливих

моментів. По-перше,

не

як

Цукерман, візантійська кампанія

відбувалася
належ201
202

М. И.
Г. Г.

січні,

а

з

показав

придушення

влітку

Константан

бунту Георгія Цули

юіб р.2°5 По-друге,

Артамонов, История хазар. Ленинград, 1962,

Литаврин, Византия, Древняя Русь, Болгария,

203 В. Т.
204 Г. Г.

не в

враховували трьох надто

добре

Пашуто, Внешняя

политика

сама

с. 444.

с. 217.

Древней Руси. Москва, 1968,

с. 77.

Це
Литаврин, Византия, Древняя Русь, Болгария,
від гр. σφάγιος «що вбиває заколюванням», яке

припущення постулюється

с. 217.

-

ніби-то

атрибутовано Мстиславу. Відчуваючи непереконливість своєї версії,
Літаврін пропонував також, що Сфенг міг бути братом Володимира лише по
батькові (Святославу), але це припущення підкріпити нічим.
могло

Zuckerman, “The End of Byzantine Rule in North-Eastern
Pontus”, Материалы no археологии, истории и этнографии Таврии 12 (2017),
рр. 311-336. У світлі праці Цукермана, раніш! роботи про повстання Георгія
Цули вже застарілі, див. Г. Г. Литаврин, «Восстание в Херсоне против
византийской власти в 1016 г.», у кн.: ΠΟΛΥΤΡΟΠΟΝ. К 70-летию В. Н. Топорова.
Москва, 1998, с. 923“93і; И. В. Соколова, «Печати Георгия Цулы и события
205 Constantin

230

3. Візантійський світ князя

володінь

до Русі в цей час, що без
більшість
дослідників, немає особливих
вірять

ність тмутороканських

якихось застережень

підтверджень у

джерелах.206 І,

по-третє, для Скілиці

було

добре відоме ім’я руського князя Мстислава. Зокрема, під 1036 р.
він писав, що «після того як померли архонти Русі Несіслав та

Ієрослав, був обраний правити на Русі їхній родич Зініслав» (έτελεύτησάν δέ καί οί των ‘Ρώς άρχοντες, Νεσισθλάβος καί Ίεροσθλάβος,
καί άρχειν προεκρίθη των ‘Ρώς συγγενής των τελευτησάντων Ζινίσθλα-

βος).2°7
Скілиця тут дійсно помиляється, коли пише, що київський
князь Ярослав (Ιεροσθλάβος) помер у 1036 р. Омелян Пріцак
спробував «виправити» цю помилку у власному перекладі: «архонти
Роса Носістлавос (Мстислав) та Зіністлавос (Станіслав) померли,
а брат померлого Ієрослобос почав правити Росами».208 Якщо Ієрослава

в

тексті Скілиці

Несіслава

Ярославом, то щодо

припущення.209 Все
візантійським

можна впевнено ототожнити з

та

Зініслава існують різноманітні

потрібно враховувати, що вказана тут
істориком дата не випадкова. У «ПВЛ» під 6541 (1033) р. та
ж

6542 рр. (1034) р. зазначається про смерть двох князів: «Мьстиславичь Єоустафии оумре» та, відповідно, «Мьстиславъ. изыиде на ловы
и разболѣсА. и оумре».210 Свого часу Михайло Грушевський перший
1016

г. в

Херсонесе», Палестинский сборник. Византия

и Восток 23

(1971),

с. 74-75·
206

Як приклад, див.

World: The Rus

Jonathan Shepard, “Closer Encounters with The Byzantine
Kerch”, у кн.: Pre-Modern Russia and its World:

at the Straits of

Essays in Honor of Thomas S. Noonan, ed. Kathryn L. Reyerson (Wiesbaden, 2006),
PP· 15-77, де й бібліографія. Константин Цукерман добре показав
недостатність лише однієї віри дослідників у руську присутність у Тмуторокані в час
Володимира, див. Constantin Zuckerman, “The End of Byzantine Rule in NorthEastern Pontus”, pp. 311-336.
207 loannis
Scylitzae, Synopsis Historiarum, ed. Hans Thurn, p. 399.13-15. В
одному зі списків VindobonensisHist. Gr.74: Νεστιλάβος, ‘Ιεροσλάβος, Ζινίσλαβος.

208

Ο.

Й. Пріцак, Походження Русі, II,

209 Μ. В.
210

Бибиков, Byzantinorossica, І,

с. 919.

с.

ПСРЛ, 2, Стб. 138.
231

436.

3. Візантійський світ князя

ідентифікував цього Несіслава як Мстислава, сина
Володимира.211 Зрештою, це добре узгоджується з грецькою
легендою на печаті, атрибутовану Валєнтіном Яніним Мстиславу:
+ ΜΕΣΙΤΑΑΒΟΣ ΜΕΓΑΣ ΑΡΧΩΝ
ΡΩΣΙ[Α]ΣΧ2 За влучними
правильно

спостереженнями
Каштанова та

Александра Назаренка,

а

слідом

за ним

Деніса

Сави Міхєєва, передання цього слов’янського імені

в

Скілиці ближче до його стандартної грецької адаптації.213 Складніше
з

іншим іменем. Гіпотеза

потребує
Ізяслав,
на

критичного

син

Ярослава,

Пріцака,

ставлення.

Ймовірніше,

на що вже вказав

думку Сави Міхєєва, Зініслав (Ізяслав)

був Станіслав,

що Зініслав

—

це

Жан-Клод Шене.214215Хоча,

бути одним з імен
малоймовірно, бо сумнівно, що Скілиця

Євстатія213, що все ж
міг не розпізнати це звичне

Мстислав узяв участь у поході
тексті Скілиці під 1016 р.

Несіслав, а не

Сфенг. У зв’язку

Сфенгом доводиться

могло

візантійців ім’я. Хоч би там як,
формі Несіслав є в Скілиці. Якщо б

для

важливо, що ім’я Мстислав у

в

що Зініславом

в

«Хозарію» проти Георгія Цули, то
б, напевно, побачити ім’я

могли

з цим ототожнення Мстислава з

відкинути.216

У цьому контексті знаходження

Сфенга, «брата»

Володимира, варто змінити ракурс та поглянути на династичні зв’язки

211

Μ. С. Грушевський, Історія України-Руси. Т. II. ΧΙ-ΧΠΙ вік, с. 25.

212

В. Л. Янин, Актовые печати Древней Руси Х-ХѴββ. Москва, 1970,1, с. 252,

284.
213 А. В.
Назаренко, Немецкие латиноязычные источники ІХ-ХІ веков:
Перевод. Комментарий. Москва, 2003, с. 167; Д. В. Каштанов,

Тексты.

“Marginalia Byzantinorossica”, Scrinium 2 (2006), с. 361; С. Μ. Михеев, Святополк cede в Киеве по отци. Усобица 1015-1019 годов в древнерусских и
скандинавских источниках. Москва, 2009, с. 75.
leans Scylitzes, Empereurs de Constantinople, Texte traduit par Bernard
Flusin, Jean-Claude Cheynet, Realites Byzantines, 8 (Paris, 2003), p. 331, n. 33.
214

215 С. Μ.
216

Михеев, Святополк cede

в Киеве no отци, с.

Недавно Федір Андрощук запропонував,

так

75.

би мовити,

«компромісний» варіант цієї гіпотези. На його думку, Сфенга на допомогу Василієві II
відправив з Тмуторокані Мстислав, див. Ф. А. Андрощук, «Скандинавские
подражания византийским монетам (995-1035)», с. 34.
232

3. Візантійський світ князя

Володимира. З-поміж них напрочуд важливі взаємини
Володимира з родиною ярлів Хладіру.217 Зокрема, Ярослав
був одружений з Інгігердою, донькою Олава Шетконунга.218
родини

сім’ї

Натомість

з

іншою донькою шведського конунга був одружений
Хладіру.219 Після поразки від війська

Свейн Гаконарсон, ярл

Трюггвасона (2 квітня 1015 р.) ярл Свейн Гаконарсон втікає
Русь.220 Попри те, що саги подають різний марштрут Свейна
до Гардаріки, зокрема й фіксують його нетривале перебування
в Данії, дуже ймовірно, що він опинився серед варягів Ярослава
Мудрого.221 За свідченнями однієї із саг, Свейн Гаконарсон
дістався на Русь восени 1015 р., в час, коли Ярославу вже були
Олава

на

необхідні

варяги для війни зі Святополком. Близькість імен

змушують поглянути на можливість ототожнення Свейна

Гаконарсона
зі Сфенгом, «братом» Володимира. Вочевидь, Свейн міг
дістатися Візантії чи долучитися до візантійської кампанії в Криму
відразу ж після того, як він та його вояки домогли Ярославу в
протистоянні зі Святополком. Прикметно, що доля Свейна виглядає
досить суперечливою. За

знайшов

свою смерть на

повідомлення

217

словами

Русі.222

Теодориха Монаха, він
боку, маємо дещо плутані
його смерть на півдорозі до

З іншого

саг, де йдеться про

С. Μ. Михеев, «Варяжские князья Якун, Африкан и Шимон: Литературные

сюжеты, трансформация имен и исторический контекст», ДРВМ № 2 (32)
(2008), с. 27-33. Також див. А. Ф. Литвина, Ф. Б. Успенский, Похвала
щедрости, чаша из черепа, золотая луда... Контуры русско-варяжского культурного
взаимодействия. Москва, 2018, с. 167-172.
218

Про дату цього шлюбу
с. 492-496.

див. А. В.

Назаренко, Древняя Русь

на

международных путях,

219 Snorri
Sturluson, Heimskringla. History of the Kings of Norway, trans. L.
Hollander (Austin, 2009), p. 244.
220

T. H. Джаксон, Исландские королевские саги о Восточной Европе. Тексты,

перевод, комментарий. Москва,
221

2012, с. 324-325.

ПСРЛ, 2, Стб. 127-128.

222

Theodoricus Monachus, Historia De Antiquitate Regum Norwagiensium,
ed. and translated by David McDougall and Ian McDougall, Viking Society for
Northern Research. Texts Series, XI (London, 2001), p. 21.

233

3. Візантійський світ князя

Скандинавії, куди він, схоже, повертався після всіх поніверянь
пригод.223 Серед них, напевне, могла бути й візантійська.
Мабуть, Свейн «Сфенг» у якийсь момент, скоріше весною 1016 р.,
вирішив покинути Ярослава та прислужитися Василієві II. Його
прихід мав припасти на той період (після осені 1015 р. до літа
1016 р.), коли імператор вже повернувся до Константинополя з

та

—

болгарського походу. Бувши «братом» Володимира, Свейн разом
з іншими русами на візантійській службі був відправлений Василієм II у складі імператорського флоту для придушення
повстання в Криму. Вжите Скілицею тут συνεργέω слід розуміти як
«діяти разом», «спільно», що вказує на скооперованість однієї
акції, тобто ерзарха Варди Монга та Сфенга, а не двох різних:
окремого походу русів на чолі зі Сфенгом та кампанії
візантійського флоту. Історія Сфенга, «брата» Володимира, далеко
виходить за межі політики покійного князя. Вона належить уже
іншому часу, коли Василій II намагався нівелювати

бар’єри

складної спадщини Володимира.

Між

мініатюрою та текстом:

ідеологія

та

риторика Василія II

У1260 р. воїни імператора Михаїла VIII (1258-1261)
себе відкрили гробницю Василія II. За словами Георгія

несподівано для

Пахімера, вони не одразу зрозуміли, хто саме був похований у
храмі св. Йоана Богослова в Гебдомоні. Храм перебував у
жалюгідному стані. Як додає Пахімер, «від обителі залишилося лише
ім’я», а сама споруда використовувалася мало не як
господарська, для

тримання овець.224 Попри лихоліття, храм усе ще

223 Т. Н.
Джаксон, Исландские королевские
перевод, комментарий, с. 325-326.

саги о Восточной

мав

Европе. Тексты,

Georges Pachymeres, Relations historiques, I. Livres I—III, ed. Albert Failler, tr.
CFHB, 24/1 (Paris, 1984), p. 175. Скілиця писав, що Василій II
прохав свого брата Константина VIII поховати його не в храмі Святих
Апостолів, усипальниці імператорів, а в храмі св. Йоана Богослова, в палацовому
224

Vitalien Laurent,

комплексі

Гебдемону,

який містився за валами Константинополя (loannis

234

3. Візантійський світ князя

залишки колишньої краси, оглядаючи яку, логотет

Димитрій

гробу тіло чоловіка, що досить

Ятропул зауважив викинуте
добре збереглося, з огляду на давність поховання. Хтось із вівчарів
заради сміху залишив померлому свищика, однак коли воїни
з

поглянули справа,

то

побачили гріб, де знайшли напис, який і

відкрив їм ім’я похованого в храмі св. Йоана Богослова.225 Ним
був Василій II. Знайдене тіло уславленого імператора Михаїл VIII урочисто переховав, а текст епітафії дійшов до нас у
багатьох рукописах, датованих часом Палеологів.226 В одному з них,
Bibl. Ambrosiana А 78 inf.

(близько

1374 р.), f. 2v,

епітафія

містить

Scylitzae, Synopsis Historiarum, ed. Hans Thurn, p. 368). Пізніше Теодор Скутаріот додасть, що Василій II похований в храмі св. Йоана Богослова в Гебдемоні, який він

сам і

збудував (Theodori Scutariotae, Chronica, ed. Raimondo

Tocci, CFBH, XLVI (Berlin, 2015). Ях’я з Антіохії також відзначав дивний вибір
імператором місця поховання (В. Р. Розен, Император Василий
Болгаробойца. с. 69, с. 383-384)· Клавдія Рапп припускає, що вибір Гебдомона
зумовлений тим, що саме тут імператор збирав свої війська після переможного
походу для справлення тріумфу (Claudia Rapp, “Death at the Byzantine Court:
the Emperor and his Family”, у кн.: Death at Court, ed. Karl-Heinz Spiess, Immo

Warntjes (Wiesbaden, 2012), pp. 267-286).
225

Історію знаходження тіла Василія II та його вшанування Михаїлом VIII
Георгій Пахімер з відчутними агіографічними натяками: тіло

описав

імператора,

попри

давність поховання, дуже добре збереглося; настільки,

були дуже здивовані (Georges Pachymeres, Relations
Albert
ed.
Failler,
historiques,
p. 175). Про написи на імператорських
саркофагах див. Cyril Mango, “Sepultures et epitaphes aristocratiques ä Byzance”, у кн.:
що

вояки Михаїла VIII

Epigrafia medievale greca e latina. Ideologia e funzione, ed. Guglielmo Cavallo
(Spoleto, 1995), pp. 99-117; Andreas Rhoby, Byzantinische Epigramme auf Stein.
Nebst Addenda zu den Bänden 1 und 2, Byzantinische Epigramme in inschriftlicher
Überlieferung, Bd. 3/1 (Wien, 2014), pp. 64-68. Про втрачений саркофаг
Василія II див. Paul Stephenson, “The tomb of Basil II”, у кн.: Zwischen Polis,
Provinz und Peripherie. Beiträge zur byzantinischen Geschichte und Kultur, ed. Lars
Hoffmann, Mainzer Veröffentlichungen zur Byzantinistik, 7 (Wiesbaden, 2005),
pp. 227-238.
226
Перелік рукописів див. Silvio G. Mercati,

“Sull’epitafio

di Basilio II Bul-

garoctonos”, Bessarione 25 (1921), pp. 137-142; його ж, “L’epitafio di Basilio
Bulgaroctonos secondo il codice modenese greco 324”, Bessarione 26 (1922),
pp. 220-222 (= Silvio G. Mercati, Collectanea Byzantina, II (Bari, 1970), pp. 226235

3. Візантійський світ князя

στεΐχή έπιτάφιοι εις τον τάφον κυροΰ βαίσιλείον του βουργαροκτόνου και βασιλέως, який з огляду на наявність тут епітета
«болгаробійця» все ж видає своє пізніше походження.227 За
своїм жанром епітафія Василія II належить, за влучним висловом
Марка Лакстермана, до голосів імператорів з могили,
покликаних нагадати читачеві молитися за душу імператора, оскільки
заголовок

сподобився Царства Небесного.228
Враховуючи її невеликий обсяг, наведемо

він ще

не

тут повністю

цей

текст:
’Άλλοι

μέν άλλοι

των

πάλαι βασιλέων,

αύτοΐς προαφώρισαν εις ταφήν τόπους,
έγώ δέ Βασίλειος, πορφύρας γόνος,
ϊστιμι τύμβον έν τόπω γης Εβδόμου

σαββατίζω των άμέτρήτων πόνων
ούς έν μάχαις έστεργον ούς εκαρτέρουν
ού γάρ τις είδεν ηρεμούν έμόν δόρυ,
και

άφ’ ού βασιλεύς ούρανών κέκληκέ με,
αύτοκράτορα, γης μέγαν βασιλέα,
άλλ’ άγρυπνων άπαντα τον ζωής χρόνον

'Ρώμης τά τέκνα τής νέας έρυόμην
ότέ στρατεύων άνδρικώς προς έσπέραν,
ότέ προς αύτούς τούς ορούς τούς τής εω,
ιστών τρόπαια πανταχού γής μυρία.

231, ρρ. 232-234· Про кодекс Bibl. Ambrosiana A 78 inf. також див. Data Base
ofByzantine Book Epigrams
227 Як

(www.dbbe.ugent.be/occurrence/view/id/488o/).
Стефенсон, епітет «болгаробійця»

переконливо показав Пол

кінця XII ст. (Paul
Stephenson, The legend of Basil the Bulgar-Slayer (Cambridge 2003), p. 49,
вживають візантійські автори стосовно Василія II лише з

pp. 126-127. Висловлені недавно контраргументи А. Ніколова щодо удревнення епітета не переконливі (Angel Nikolov, ‘On Basil IPs cognomen

The
X

Bulgar-Slayer”, у

кн.: Европейският югоизток през втората половина на

История и култура. Международна конференция.
София, 6-8 октомври 2014 г., съст. В. Гюзелев, Г. Н. Николов (София, 2015),
с. 578-584.
—

началото на XI век.

228

Marc Lauxtermann, Byzantine Poetry from Pisides to Geometres. Texts and
Contexts, p. 238.

236

3. Візантійський світ князя
και

μαρτυροΰσι τούτο Πέρσαι

και

Σκύθαι,

Άβασγός, Ισμαήλ, ’Άραψ, ’Ίβηρ.
και νυν όρων, άνθρωπε, τόνδε τον τάφον
εύχαΐς άμειβου τάς έμάς στρατηγίας.229

συν οις

Колишні імператори

визначали

собі різні поховання,

деякі тут, інші там,

Василій, порфірородний,
поміщаю свою могилу в місті Гебдомон.
Тут я відпочиваю, на сьомий день, від нескінченних трудів,
які я виконав та пережив на полі бою,
але я,

бо

Цар Небесний,
щоб стати імператором, великим правителем світу,
ніхто не бачив, що мій спис лежить без діла.
з того дня, коли покликав мене

Упродовж усього свого життя я залишався
на сторожі захисту дітей Нового Риму,
відважно воюючи як на Заході, так і на форпостах Сходу,
складаючи міріади трофеїв у всіх частинах світу.
Свідки чого є перси та скити,
разом з абхазом, ісмаїльтянином, арабом та іберійцем.
О чоловіче, бачачи зараз мій

гріб тут,

винагороди мене за мої походи своїми молитвами.

допомогти молитвами
Поряд з головною ідеєю епітафії
його детально
імператорові увійти до Царства Небесного
того випадкового
покликані
діяння
вражати
були
перераховані
—

—

подорожнього, що мав зайти до храму св. Йоана Богослова та
поглянути на домовину «великого правителя
Бог завжди

його боці, цим і

світу».

З іншого

«міріади
був
боку,
У
«скитів».
з
трофеїв» різних кутків землі, зокрема від
літературі (здається, останній Марк Лакстерман230) у «скитах» епітафії
вбачають болгар, переможених імператором упродовж
на

пояснюються

Видання епітафії: Silvio G. Mercati, Collectanea Byzantina, II, pp. 226-231,
232-234; Marc Lauxtermann, Byzantine Poetry from Pisides to Geometres. Texts
and Contexts, pp. 236-237.
довго229

Lauxtermann, Byzantine Poetry from Pisides
Contexts, p. 238.
230 Marc

237

to Geometres. Texts and

3. Візантійський світ князя

літньої війни.

«скити»

Однак уже Пол Стефенсон справедливо
«скитів» навряд

вказав на

виправдане, а
розуміння
відповідають тут традиційному візантійському етніко-

те, що таке

нові, тобто

вузьке

позначають

північних варварів

як

чи

таких.231

На користь цього свідчить, передусім те, що завоювання
Болгарії прямо не назване в епітафії, на відміну від абхазів та

іберійців, території котрих Василій II захопив близько юоо р.
Зрештою, «скити» названі після «персів», коли географія діянь
імператора охоплює як Захід, так і форпости Сходу. Риторика
епітафії відображає уявлення, що сила «великого правителя
світу» була відома й «скитам», вочевидь, русам та особливо
болгарам. Якщо останні були завойовані Василієм II,

то

нагадування

імператора, схоже, не було винятково
частиною риторики. Мабуть, голос імператора з могили мав
вказати їм на межі влади великого імператора, слабкість котрого
русам про перемоги

свого часу привела до його скандального приниження, коли він

змушений був видати порфірородну сестру за північного
неофіта. В епітафії не було місця попереднім слабкостям імператора
та невдачам, усі мали пам’ятати інший образ Василія
імператора-воїна, імператора-переможця.
Формування цього образу імператора-переможця чи імператора-воїна відбулося не без впливу самого Василія II. Цілком
очевидно новий образ представлено на знаменитій мініатюрі
з піднесеного імператорові кодексу, відомого як «Псалтир
Василія II» (Venice, Bibl. Marc. Gr. 17).232 Тут, на fol. ІПг, імператор
зображений у військовому обладунку, тримаючи в правій руці
—

списа, а в лівій

—

меча.233 Справа

читається напис

βασιλεύς

231

Paul Stephenson, The legend of Basil the Bulgar-Slayer, pp. 49-50.

232

Про «Псалтир» Василія II

див.

ρω-

Anthony Cutler, “The Psalter of Basil II”,

Arte Veneta 30 (1976), pp. 9-19, його ж, “The Psalter of Basil II”, Arte Veneta
31 (1977), pp. 9-15; його ж, The Aristocratic Psalters in Byzantium (Paris, 1984),
pp. 115-119.
233 Поки немає

мініатюра

—

факсимільного

видання

портрет імператора-воїна

—

238

«Псалтиря» Василія II,
часто

публікувалася

в

однак
загальних

3. Візантійський світ князя

μαιών ό νέος, зліва

—

Βασίλειος

έν Χριστώ

голову Василієві

πιστ(ός).234

Ангели

йому до рук
Христос тримає корону йому над головою.235 По
обидва боки розміщено шість портретів святих, зображених як і
імператор у військовому обладунку: вони допомагають
Василієві II в битвах. І, схоже, якоюсь мірою саме вони вкладають йому
до ніг вісьмох осіб, ідентифікація котрих ніяк не визначена в
мініатюрі. Останнє має пояснення не стільки в мініатюрі, як у
поемі (fol. Hr), що, мабуть, мала роз’яснити, як саме слід
прочитувати новий образ Василія II.
Подаємо її текст нижче за виданням Ігоря Шевченка, яке все

кладуть стемму

на

та вкладають

списа, натомість

ще залишається єдиним на

сьогодні:

τό θαύμα καινόν ώδε των όρωμένων.
Χριστός προτείνει δεξιά ζωηφόρω
έξ ούρανού τό στέμμα, σύμβολον κράτους,
πιστω κραταιω δεσπότη Βασιλείω.
κάτοθεν οί πρώτιστοι των Άσωμάτων,
ό μέν λαβών ήνεγκε και χαίρων στέφει,
ό δέ, προσάπτων κρατεί και τάς νίκας,
ρομφαίαν, δπλον έκφοβούν έναντίους,
φέρων δίδωσι χειρι τή τού δεσπότου,
οί μάρτυρες δέ συμμαχούσιν ώς φίλω,
ρίπτοντες τούς ποσί προσκειμένους.236
мілітаризації візантійського мистецтва. Брак якісної публікації
свого часу привів до міту (популярного в літературі й сьогодні), що
портрет імператора-воїна зображує Василія II наприкінці його життя через
нібито довгу білу бороду! Про сприйняття мініатюри в літературі див. Paul
Stephenson, “Images of the Bulgar-slayer: three art historical notes”, BMGS 25
(2001), pp. 44-68, його ж, The legend of Basil The Bulgar-Slayer, pp. 49-59.

оглядах

мініатюри

234 Robert
Nelson, “And So, With The Help, of God”: The Byzantine Art of War
in The Tenth Century”, DOP 65-66 (2011-2012), pp. 169-192, p. 172.

235 Robert
Nelson, “And So, With The Help, of God”: The Byzantine Art of War
in The Tenth Century”, pp. 172-174.

236 Ihor Sevcenko, “The Illuminators of the
Menologium of Basil II”, DOP 16
(1962), p. 272,

slayer: three

Stephenson, “Images of the Bulgar46, його ж, The legend of Basil the Bulgar-

n. 92. Інші переклади: Paul

art historical notes”, p.

239

3. Візантійський світ князя
Нове диво побачене тут:
від Небес Христос протягає в Його життєдайній

правиці

корону, символ влади,

Василію, вірному й могутньому правителю.
Нижче є перший серед ангелів.
Один, взявши корону, представив її та радісно коронує.
Інший, пов’язуючи владу до перемог, несе спис,

зброю, яка
Мученики

ворогів,
імператора.

вражає

вкладає до руки

воюють разом з ним як друг,

вони кидають додолу тих, хто біля його ніг.

Який контекст
та ким

появи

були
мініатюра

вважав, що

болгарами,

тож

цієї мініатюри і, відповідно, поеми,

ті вісім персон біля ніг імператора? Андре

волів

уславлює

означити цих

тріумф

Грабар

Василія II над

вісьмох осіб

як знатних

болгар,

які

перед імператором.237 Довгий
Андре Грабаря не ставили під сумнів. Фактично його
датування мініатюри та загалом «Псалтиря» останнім десятиліттям
урядування Василія II стало загальновизнаним. Проте, як
переконливо показав у ряді робіт Ентоні Катлер, нічого не вказує на

роблять проскинесіс

час

означення

мініатюра репрезентує остаточну перемогу Василія над
болгарами чи загалом тріумф над ними в 1019 р.238 Спираючись
на спостереження Ігоря Шевченка, Катлер показав

те, що

близькість ілюмінації «Псалтиря» до іншого знаменитого
так званого Менологія Василія II (Vat. Lib. Gr. 1613),
кодексу
традиційно датованого близько юоо р.239 Усе це привело його
надзвичайну

—

Slayer, р. 53; Christopher Walter, The Warrior Saints in Byzantine Art and Tradition
(Burlington, VT, 2003), p. 277; Robert Nelson, “And So, With the Help, of God”:
the Byzantine Art of War in the Tenth Century”, p. 173.
237

Andre Grabar, L’empereur dans Part byzantin (Strasbourg, 1936), pp. 86-87.

238

Anthony Cutler, “The Psalter of Basil II”, Arte Veneta 31 (1977), pp. 9-15;
його ж, The Aristocratic Psalters in Byzantium (Paris, 1984), pp. 115-19.
239

El “Menologio de Basilio 11”, Citta del Vaticano, Biblioteca Apostolica Vaticana,
Vat. Gr. 1613: Libro de estudios con ocasion de la edition facsimil, ed. F. d’Aiuto
(Madrid, 2008).
240

3. Візантійський світ князя

до датування

«Псалтиря»,

як

і «Менологія», першою

частиною

урядування Василія її. Відкидаючи зв’язок

мініатюри та поеми
з тріумфом над болгарами, Катлер загалом сумнівається, що ця
сцена відображає не конкретний епізод, а репрезентує
загальний образ Василія II як християнського імператора та воїна.240
До схожого погляду недавно прийшов і Пол Стефенсон. Як
він справедливо зазначає, мініатюра і поема погано
візантійські наративи

тріумфу імператора над
боку, Стефенсон доводить, що зображена
на мініатюрі стемма в цілому не відповідає церемонійному
змістові тріумфу, де використовували туфу та інші предмети.
Звідси Стефенсон доходить аналогічного висновку:
мініатюра не може бути пов’язана з якимось спеціальним епізодом,
а репрезентує лише образ Василія як імператора-воїна.241 Не
зупиняючись тут на пропонованому Стефенсоном зв’язку цієї
мініатюри із зображенням діянь царя Давида (fol. 4v) в цьому
вписуються у

болгарами. З іншого

кодексі242, відзначимо загальну відмову від інтерпретації
мініатюри як глорифікації переможної війни з болгарами.
Якщо контекст появи мініатюри позбавлений зв’язку з
болгарами, а сам портрет скорше свідчить про мілітаризацію
образу імператора, то як розглядати тих вісім персон біля ніг

ж

імператора?
Повертаючись до їх означення, зауважимо одну важливу
деталь, яку не враховував Андре Грабар та інші дослідники, що
припускали

болгарське походження цих людей біля ніг

імператора.243 Зокрема,

перекладі

своєму

240

в

поемі

поеми

вони не

згадуються

Ігор Шевченко

з

як вороги.

Хоча у

усією обережністю

поставив

Anthony Cutler, “The Psalter of Basil II”, Arte Veneta 31 (1977), pp. 9-15.
Stephenson, “Images of the Bulgar-slayer: three art historical notes”,

241 Paul
PP·

55-56, його ж, The legend of Basil the Bulgar-Slayer, pp. 61-62.

242

Paul Stephenson,

“Images

of the Bulgar-slayer: three art historical notes”,

PP· 55-56.
243

Andre Grabar, L’empereur dans Part byzantin (Strasbourg, 1936), pp. 86-87.
241

3. Візантійський світ князя

«ворогів»

у

дужки244, втім Пол Стефенсон проникливо

те, що тут немає

експліцитного повторення

рядка245. З останнім погодився і

перекладу останнього
Позаяк

Роберт Нельсон, що у своєму варіанті

рядка не пише про

означення цих

вказав на

з попереднього

ворогів.246

людей біля ніг імператора

як

ворогів, схоже, варто облишити, то тлумачення останніх двох рядків
змінюється. Іншими словами, мученики чи святі воїни, які
допомагають

ніг.

імператорові у війнах, приводять цих людей йому до
виключення з числа ворогів не обриває того зв’язку

Однак їх

між

війнами імператора. У цьому контексті складно
припускати, що люди біля ніг імператора були візантійці. Хоча
Ентоні Катлер зауважує, що ці вісім осіб могли бути
ними та

візантійськими полоненими,
ж

звільненими

3

неволі

в 1ООО-1ОО1 рр., все

їхній дорогий одяг та, забігаючи наперед, надзвичайно

їх зображенні роблять малоймовірним це
припущення.247 З іншого боку, складно погодитись із Полом
Стефенсоном, що святі могли привести цих вісім осіб «варварів» до
ніг імператора ще до серії його славних перемог.248 Це

важлива прикмета в

змушувало

б передатовувати створення «Псалтиря» надто раннім

980-ми рр. Враховуючи відзначений Ігорем Шевченком
його безпосередній зв’язок з «Менологієм», аргументів для
часом

—

такого радикального передатування не вистачає.249

244

Ihor Sevcenko, “The Illuminators of the Menologium of Basil II”, DOP 16
(1962), p. 272, n. 92.
245 Paul
Stephenson, “Images of the Bulgar-slayer: three art historical notes”,
p. 46, його ж, The legend of Basil the Bulgar-Slayer, p. 53.

246 Robert Nelson, “And So, With the
Help, of God”: the Byzantine Art of War in
the Tenth Century”, p. 173.
247

Anthony Cutler, “The Psalter of Basil II”, Arte

248 Paul
Stephenson,

“Images

Veneta 31 (1977), pp. 9-15.

of the Bulgar-slayer: three art historical notes”,

p. 50.
249

Ihor Sevcenko, “The Illuminators of the Menologium of Basil II”, DOP 16

(1962), p. 272.
242

3. Візантійський світ князя

Перейдемо безпосередньо до зображення цих вісьмох
імператора. Прикметно, що мініатюрист зображує
цих «варварів», одягнутих у коштовний одяг, із сережками у
вухах. Для Йордана Іванова, який рішуче визначав цих людей як
персон біля ніг

болгар,

така

специфічна особливість

їх

зображення

слугувала

неспростовним доказом їхнього походження.250 Це
неправильно. У

цьому

разі

приклад цього

мова повинна

—

опис

йти про

русів

чи

варягів. Добрий

зовнішності Левом Дияконом руського

Святослава, де сережка виступає важливим елементом
цілковито екзотичного для візантійців образу правителя
варварів.251 Поряд з цим Ігор Шевченко свого часу навів

князя

цього

цікаву аналогію опису Лева Диякона

фресок композиції
Страшного Суду храму Торчелло (Венеція), на якій зображено
групу «варварів» із сережками у вухах.252 На відміну від фресок
Страшного Суду, робота мініатюриста «Псалтиря» відбувалася в
один час із написанням «Історії» Левом Дияконом.
Зображення ним

людей у дорогому одязі

особливих

з

однією

з

в

з

та з сережками

пояснень говорити про те, кого саме

вкладаючи їх до ніг

Не

у вухах

він

мало

мав на

без

увазі,

іншої групи, яку він міг

було
службі у Василія II.
Приймаючи тут цих вісьмох людей біля ніг імператора за
русів чи варягів, ми повинні пояснити, як це може узгоджуватися з
імператора.
зобразити, крім русів чи варягів

останніми рядками

на

поеми про приведення

їх

святими.

З-поміж

обидва боки від імператора, справа
зображено
Теодора. Навряд чи це випадково. Оскільки в «Менологію» єдиний святий воїн, який зображений у повному обладунку, є св. Теодор Стратилат.253 Ба більше, можна припускати
святих, розміщених

по

св.

250

Jordan Ivanov, “Le

les Slaves,

costume des anciens

Bulgares”, у

кн.: L’art

byzantin chez

II: Les Balkans (Paris, 1930), pp. 325-333.

251 Leonis Diaconi
Caloensis, Historiae Libri Decern, ed. С. B. Hase, IX, 11, pp. 157.
252 Ihor
Sevcenko, “Sviatoslav in Byzantine and Slavic Miniatures”, Slavic
Review, 24/4 (1965), pp. 709-713·
253 El
“Menologia de Basilio II”, Citta del Vaticano, Biblioteca Apostolica Vaticana,
Vat. Gr. 1613: Libro de estudios con ocasion de la edition facsimil, ed. F. d’Aiuto

24З

3. Візантійський світ князя

мініатюрою із зображенням імператора з
«Псалтиря»
Теодора Стратилата з «Менологія». За
слушними спостереженнями Роберта Нельсона, тут св. Теодор Стратилат зображений надзвичайно подібно до імператора
Василія II.254 В його правій руці
спис, а його меч, на відміну від
Василія II, схований за тілом. Також у лівій руці святий тримає
щита, якого не бачимо у Василія II, але подібність зображень
явно виходить за межі збігу. Дуже ймовірно, що це
зображення св. Теодора Стратилата могло слугувати моделлю для
більший зв’язок між
та св.

—

мініатюриста «Псалтиря» або
Шевченко, команда

ж

художників

навпаки.

Як відзначав Ігор

працювала над «Менологієм» між

рр.255 А що датування «Псалтиря» тепер не пов’язане з
Василія над болгарами, то, мабуть, слід приписувати
виконання двох мініатюр одному й тому ж художникові, який

1001-1016

тріумфом
творив

на початку

XI

ст.

Чому саме св. Теодор приводить русів чи варягів до ніг
імператора? Схоже, композиція має алюзію на події літа 971 р., коли
армія Йоана Цимісхія перемогла русів Святослава Хороброго
під Доростолом завдяки втручанню св. Теодора, якого бачили
полі бою.256 Прихід святого на поле бою
залишився забутим і двадцять років потому.

візантійські воїни
русами

не

на

з

Константинополі досить довго передавалися оповіді про
в
чудо Доростолі, пророчий сон монахині та інші переживання,
Зокрема,

в

які близько 993-995 РР·

(Madrid, 2008),

записав Лев

Диякон.257 Вочевидь,

поема

р. 383.

254 Robert Nelson, “And So, With the

Help, of God”: the Byzantine Art of War in

the Tenth Century”, pp. 190-191.
255 Ihor Sevcenko, “The Illuminators of the

Menologium of Basil II”,

DOP 16

(1962), pp. 246-276, n. 24, його ж, “On Pantoleon the Painter”, JOB 21 (1972),
pp. 241-249 (= Ihor Sevcenko, Ideology, Letters and Culture in the Byzantine World
(London, 1982), XII).
256 Leonis Diaconi Caloensis, Historiae Libri Decern, ed. С. B. Hase,
pp. 153.22154-22.
257 Leonis Diaconi Caloensis, Historiae Libri Decem, ed. С. B. Hase, pp. 153.22154.22.

244

3. Візантійський світ князя

мініатюра змішували минуле та сучасне: св. Теодор
русів на полі бою та справді привів їх до покори. З іншого
боку, вкладення вісьмох персон до ніг імператора, мабуть, слід
сприймати не так реалістично, як безпосередню службу русів і
варягів імператорові, а радше як підкреслення того, що влада
імператора-воїна поширюється й на вихідців з Русі.

та

переміг

Титул для Володимира
Втіха, з якою іноземні правителі з варварського світу радо
приймали з рук візантійського імператора почесні й не зовсім
титули, служила предметом кепкувань у візантійській літературі.
Після хрещення новоявлені неофіти, схоже, сприймали їх як
приємний дар, який до
вони помилялися.

імператора

того ж не вимагав

Від форми звертання і титулу

до них з

боку

їхнє місце у візантійській

мірою
боку, винайдений імператорською
запозичувати і використовувати ті правителі,

повною

ойкумені.258

негайної відплати. Звісно,

залежало

З іншого

канцелярією титул могли

до яких він спершу адресувався.

візантійські титули

Звідси частіше дізнаємося про

предметів репрезентації чи візуалізації
влади їхніх власників. Наприклад,традиційний для візантійської
літератури «термін» αρχών щодо руських князів часто з’являється
на печатях

з

останніх, де транслює,

260 З «Книги

власне, князя.259

церемоній» відома формула

звернення до руського

князя, практикована Константаном VII та Романом II в 946

р.2б°,

258 У

4-6 розділі «Книги церемоній» зберігся список імен, титулів,
зарезервованих для іноземних правителів (Constantinas Porphyrogenitus,
De ceremoniis aulae Byzantinae libri 2, ed. I. I. Reiske, CSHB (Bonnae, 1829),
p. 679.419). Лише зрідка більшість наведених з «Книги церемоній»
титулів реально використовували. Цілий ряд з них відверті архаїзми,
внесення яких до списку скорше викликане антикварним змістом трактату, аніж
практичними справами.
259 В. Л.

260

Янин, Актовые печати Древней Руси Х-ХІѴвв. Москва, 1970. Т. і, с. 23.

Constantinas

Reiske,

Porphyrogenitas, De ceremoniis aulae Byzantinae libri 2, ed. 1.1.

pp. 690.21-691.1. Мало що відомо про титули руських правителів і

245

3. Візантійський світ князя

але чи такою незмінною вона

була

після 989 р.? Що

ані печаті князя, ані

Володимира,
формуляру листа
імператорів до нього. Його навернення і скандальний шлюб з

стосується

не маємо

порфірородною Анною мав повністю змінити місце руського
правителя в імператорській «християнській сім’ї», однак від
цих гаданих перетворень залишилося надто мало

ніж безпосередньо перейти

слідів. Перш

до них, окреслимо контури тих

сприйнятті руського князя, які неодмінно мали
статися по його хрещенні. Як це можна бачити з «Книги
церемоній», на зміну старій формулі вводиться звична форма
звертання до християнських правителів, на кшталт «наш духовний син»
(πνευματικόν ήμών τέκνον), «духовний брат» (πνευματικόν αδελφόν),
«дорогий наш друг» (μένον ήμών φίλον) тощо.261 Ймовірно, одна
з таких форм могла бути впроваджена й для окреслення
нового статусу Володимира після його одруження з візантійською
загальних змін у

царівною. Модель

такого перетворення також наявна в

Володимира. Анджей Поппе припустив, що княгині Ользі міг бути
дарований титул «зости патрикії» (див. Andrzej Poppe, ‘Once Again Concerning
the Baptism of Olga, Archontissa of Rus’”, DOP 46 (1992), pp. 271-277). Про цей
титул також див. Jean-Claude Cheynet, “La patricienne a ceinture: une femme

«Книдо

de qualite”, у
XVе

siede).

cloitre et dans le monde. Femmes, hommes et societes (IXе
Melanges en I’honneur de Paulette L’Hermite-Ledercq, ed. Patrick
кн.: Au

—

Henriet et Anne-Marie A.-M. Legras (Paris, 2000), pp. 179-187 (передрук

з

Jean-Claude Cheynet, La societe Byzantine l’apport des sceaux,
Billans de Recherche 3 (Paris, 2008), 1, pp. 163-175); В. С. Шандровская,
«Печати титулованных женщин Византии», Античная древность и средние века
33 (2002), с. 89-101. Вірогідність цього припущення досить висока, однак
доповненнями:

не слід

забувати,

джерела. Не має

що останнє не спирається на пряме свідчення жодного

сиділа за одним столом з
Йоан Скілиця писав, що руську
архонтису удостоєно великої честі (loannis Scylitzae, Synopsis Historiarum,
ed. Hans Thurn, p. 240.77-81). Це могло натякати на отримання титулу зости.
Втім варто зважати, що Скілиця зазвичай уважний до дрібниць. Описуючи
хрещення угорських вождів у Константинополі, він все ж зазначає про

сумніву

в тому, шо Ольга

придворними дамами-зостами. Своєю чергою,

наділення їх титулами
261

Constantinus

патрикія,

але про надання титулу Ользі мовчить.

Porphyrogenitus, De ceremoniis aulae Byzantinae libri 2, ed. 1.1.

Reiske, pp. 686-692.

246

3. Візантійський світ князя

церемоній», де містяться старі та нові формуляри послання
до правителя болгар: «До [назначеного] Богом архонта Булгарії. В
зі

ім’я Отця і Сина і Святого
Константан та

[ім’я]

Духа,

нашого духовного сина

християнського

одного нашого та єдиного Бога.

Роман, імператори ромеїв, вірні Богу, імператори ромеїв

народу

Богом

назначеного

булгарів». Останній

архонта для

запис: «Константан та

автократори, великі імператори ромеїв у Христі,

бажаного

до

хто є

Бог,

Роман,

[ім’я]
(василевса)
до

духовного сина, кіра [ім’я] правителя
Булгарії».262 Якщо першу частину формуляру використовувала
імператорська канцелярія, вочевидь, до коронації Симеона, то

друга

—

нашого

титулу болгарського
фіксує формулу, остаточний зразок якої
внаслідок шлюбу царя Петра з внучкою імператора

вказує

не лише на визнання нового

правителя, але й

сформувався
Романа І

Лакапіна.263

Стосовно
частина

князя

формули

Володимира,

то, схоже, саме перша

звертання могла б становити

вірогідну модель,
відразу ж після шлюбу руського князя із
сестрою візантійських імператорів. Тут його зв’язок з
імператорами, мабуть, міг бути означений як «духовний син», але як тоді
сприймали в Константинополі контури його влади? Як
показано вище, імператори зовсім не схильні були поділяти надмірні
амбіції свого новопосталого родича. Звідси про «новий статус»

яку застосовували

князя читаємо в
війська

русів

у

«Огляді історії» Скілиці. Описуючи появу

таборі

Василія II, Скілиця

називає «архонта»

русів

262
Constantinas Porphyrogenitus, De ceremoniis aulae Byzantinae libri 2, ed. 1.1.
Reiske, pp. 690.6-16: εις τον έκ Θεω άρχοντα Βουλγαρίας· ,,έν όνόματι του πατρός
καί του υιού καί του αγίου πνεύματος του ένός καί μόνου αληθινού Θεού ήμών.

Κωνσταντίνος καί ‘Ρωμανός, πιστοί έν αύτώ τώ Θεω βασιλείς ‘Ρωμαίων, προς τον
πεποθημένον πνευματικόν ήμών τέκνον καί έκ Θεω άρχοντα τού χριστιανικωτάτου
έθνους των Βουλγάρων”, τό άρτίως γραφόμενον· „Κωνσταντίνος καί ‘Ρωμανόςέν
Χριστώ τώ Θεω ευσεβείς αύτοκράτορες βασιλείς ‘Ρωμαίων, προς τον πεποθημένον
καί πνευματικόν ήμών τέκνον τον κύριον ό δείνα βασιλέα Βουλγαρίας.
263
Jonathan Shepard, “A marriage too far? Maria Lekapena and Peter
of Bulgaria”, pp. 1-53 (= Jonathan Shepard, Emergent Elites and Byzantium in
the Balkans and East-Central Europe (Aidershot, 2011), V).

247

3. Візантійський світ князя

Володимира

«зятем»

тим, що тут же

імператора.264 Здається,

Скілиця принагідно

пише про

це пояснються

одруження

русів на сестрі імператорів. Можна не сумніватися, що про
Володимира як «зятя» імператорів йшлося в джерелах Скілиці,
бо в іншому місці своєї праці бачимо аналогічне означення,

правителя

хоча
вживає

й

без змін у виборі

не

κηδεστής, то

Складно

лексики.

Якщо спершу Скілиця

вдруге схиляється до традиційнішого

визначити, який саме із цих

γαμβρός.265

термінів візантійський

історик відшукав у своєму джерелі. У будь-якому разі його слова
свідчать про відчутно скромне сприйняття

«нового

статусу»

Константинополі. Ба

більше, цей скромний
статус в «імператорській християнській сім’ї» не лише мало
збігався з амбіціями князя, але й дуже довго не піддавався
ревізії.266 Тільки через століття по смерті Володимира Георгій
Кедрен вирішив таки писати про руського князя як про «брата»
імператора (του αδελφού τού βασιλέως).267 Про Георгія Кедрена
відомо надзвичайно мало: ані роки життя, ані час його роботи

руського

над

князя

в

доволі обсяговим

264 loannis

265 loannis

текстом залишаються

Scylitzae, Synopsis Historiarum, ed.
Scylitzae, Synopsis Historiarum, ed.

невизначеними.268

Hans Thurn, p. 336.88-92.

Hans Thurn, p. 354.88-95.
266 loannes
Zonarae, Epitomae historiarum, CSHB, 3, pp. 553.4-554.6:
267

Georgius Cedrenus loannis

Scylitzae opera, ed. Immanuel Bekker (Bonnae,
публікації Synopsis Historian вважалося, як це
пропонував Анджей Поппе, що «брат» читався в автографі Скилиці, а «зять»,
відповідно, додано пізніше (Andrzej Poppe, “Le prince et l’eglise en Russie
1838). У час докритичної

de Kiev depuis la fin du Xе siede jusqu’au debut du XII siede”, Acta Poloniae
Historica 20 (1969), p. по). Втім критичне видання Synopsis Historion, що його
підготував Ганс Турн, показало, що в усіх відомих списках Скілиці, крім

варіанту Кедрена, наявний γαμβρός. Це змусило Анджея Поппе дезавуювати
своє припущення (Andrzej Poppe, “The Political Background to the Baptism
of Rus’”, pp. 195-244). Як встановив уже Ганс Турн, Кедрен мав у своєму
розпорядженні рукопис роботи Скілиці, близький до cod. Matritensis Vitr. 26-2
(XII

ст.?). Див. факсимільне

видання: loannis

Scylitzae, Synopsis Historiarum.

Vitr. 26-2 τής Εθνικής Βιβλιοθήκης τής Μαδρίτης. Codex Matritensis
graecus Vitr. 26-2 (Facsimile edition), ed. A. Tselikas (Athens, 2000).

Κώδικας
268

Alexander Kazhdan,

“George Kedrenos”,
248

OBD (2), p. 1118.

3. Візантійський світ князя

Попри

те, що слово

«брат» бачимо

Кедрена, які датуються XIII-XIV ст.,
критичного видання

всіма

наразі

в

багатьох рукописах твору

все ж через

складно визначити можливі

брак
різночитання

за

списками.

Чому Кедрен у

цьому випадку

вирішив

виправити своє

Мабуть, передусім це пояснюється тим, що на другу чверть
було забуте. Зокрема, й неоднозначна
історія скандального шлюбу Володимира та конфлікту з

джерело?

XII ст. надто багато вже

імператорами. Також не

слід відкидати й іншу

з можливих причин.

На час

роботи Георгія Кедрена над своєю працею реформи
імператора Алексія І Комніна модифікували систему титулів так, що
γαμβρός міг надаватися небожеві, його синові, двоюрідному
братові, тобто, як раніше вказав Люсьєн Стирнон, мав уже досить
широке застосування

та

або лімітувати одне із

зміст.269 Виходячи

значень цього

з цього,

Кедрен

титулу, або знайти

нове.

«браті», Кедрен, схоже, розумів його в
як-от
загальному значенні,
«духовний брат» (πνευματικόν αδελφόν),
самим надаючи Володимирові більше, ніж це могли його
Спинившись

мав

на

тим

візантійські сучасники.
* * *

була завершена. Свого
зумів ідентифікувати серед так званих ексерптів Максима Плануда (Helderberg. Palat. gr. 12