Заметіль III. У зворах Бескиду: Повість зі стрілецького життя [Роман Купчинський] (fb2) читать постранично

РОМАН КУПЧИНСЬКИЙ
ЗАМЕТІЛЬ ІІІ
У ЗВОРАХ БЕСКИДУ Повість зі стрілецького життя
Львів «КАМЕНЯР» 1991

«У зворах Бескиду» — третя повість із трилогії українського письменника «Заметіль», що є талановитою спробою художньо відтворити середовище, в якому зродилася стрілецька ідея, залишивши глибокий слід у пам’яті українського народу. Описувані події автор пережив як співучасник та очевидець, а тому твір має значення «гарячого документа» для вивчення історії відродження державності на західноукраїнських землях.

Друкується за виданням: Купчинський Р. Заметіль. III . У зворах Бескиду: Повість зі стрілецького життя.— Львів: Видавничий кооп . «Червона калина», 1933.

***

В слітний, холодний ранок 1914 р. вирушила перша чета першої сотні УСС з Верецьких. Десь там, за горами, за лісами, мало бути по галицькім боці село Гусне і в ньому мала вона розставити застави.

Решта сотні проводжала чету з нетаєною заздрістю. Раз — що йде в Галичину, друге — що, може, навіть і стрінеться з ворогом, зведе бій, покриється славою, а вони готові отут, серед проклятих мряк і болота, закінчити безгомонно війну. Там, за горами, напевно прийде до останнього, рішаючого бою. Перша чета завсіди має щастя! І росла в решти сотні злість на отих мізинчиків сотенного, яким завсіди найліпші стоянки, найдальші стежі, а тепер ще ця виправа до Гусного...

Перша чета, хоч ішла настрічу дощам і вітрам, хоч грузла в розмоклім болоті гірської дороги, рада була та весела. Зараз-таки в селі затягнула бадьорої пісні і співала завзято доти, доки не заболотилася по коліна і не перемокла до сорочки. Липке болото і холодні каплі дощу помало остудили її співучий запал, та веселого настрою таки не вигнали. Хлопці йшли, чвякаючи ногами по болоті, трохи покулені, щоб менше дощу за ковнір діставалося, але охоти до розмов не тратили.

Петро Зварич ішов у другій чвірці, йшов мовчки, потонувши в своїх думках, хоч довкола нього весь час то велися розмови, то падали жарти, міцні, як той бакун, що вчора перший раз дістала сотня.

— Ти чого, друже, так посоловів? — звернувся до нього Черник.

— От іду та й думаю...

— Я знаю. Тобі ще дівчина в голові. Нічого, брате, не вдієш. От перейдешся по горах, то вивітріє трохи. Не можна двом богам нараз служити.

— Ніби як то? Не роблю служби чи що?!

— Тут не в службі річ. Служба службою, а товариство товариством. Від кількох днів тебе начеб не було між нами.

— Вибачте, тілом він є, бо по «менажу» ходить,— обізвався з третьої чвірки «вуйко» Леонтинський.

— Я знаю, вуйку, вам- жаль, що не можете другої пайки кави дістати,— відтинався Зварич.

— Не перечу, кава не є зла річ. Але я її і без вас дістану. Ми з високоповажаним товаришем кухарем усе в якнайбільшій згоді.

— Але ти справді дай уже собі раз спокій з тою вічною задумою,— звернувся знову Черник до Зварича.— Дівчина в безпечнім місці. Чого тобі більше треба?!

— А все-таки... Поїхала на непевне... до великого міста...

— А якби була остала в Галичині, легше тобі було б?!

— Певно, що ні. Але все-таки...

— Все-таки! Ніби що їй може статися. Якби ще сама, то очевидно, а так — з мамою... Нема чого боятися... Слово даю, я хотів би бути на твоїм місці. Є де і на відпустку поїхати, і написати до кого. А чоловік мусить щойно шукати, здобувати, залюблюватися.

— А Оля що?

— Бог її знає, де вона! — відповів Черник і... раптом затих.

Кількадесят кроків ішли обидва мовчки, не перебиваючи своїх думок.

— Гарна дівчина, то правда,— сказав немов до себе.— Але таке кохання!.. Звичайна студентська симпатія! Де то я останній раз бачив її? Ага! В Перемишлі на вечорницях «Сянової Чайки»... Бог знає, де тепер вона обертається. Може, вже й заміж вийшла. Шкода й балакати про це.

Махнув рукою, підкинув кріс і глянув ясними очима перед себе.

Перед ними отворився глибокий яр, порослий з обох боків густим лісом. Ліс тільки сподом виднів, бо вершки, загорнені в густу мряку, ледве-не-ледве прозирали крізь неї. На споді яруги шуміла ріка, аж гомін ішов по лісі, але її не було видно, бо і над нею навис сивий балдахін мряки. Від ріки тягнуло ще більш вогким холодом і пахло гнилою ялицею.

— Цікаво, що це за ріка? — спитав хтось.

— Один з допливів Дністра! — відповів поважно Качур.

— Гарна наука географія,— зітхнув Леонтинський. — був переконаний, що це доплив Міссісіпі.

— Може бути, що ваша правда. Ви чоловік бувалий. У Відні вчилися, то ліпше знаєте.

— Не знати, де те Гусне? — спитав Черник четаря.— Чи то ще далеко до нього?

Четар Шпак, що досі самітно йшов перед четою на кілька кроків, чим далі, тим більше зрівнювався з усіма. Однако не було ні живої душі довкола і ніхто не міг його взяти за звичайного стрільця. А коли б і хто надійшов, усе ще мав час вийти наперед. Зрештою, і довга кавалерійська шаблюка, що товклася коло його ніг, не допускала такої болючої