Окопні історії: фронтовий щоденник [Дмитро Степаненко] (fb2) читать постранично

Дмитро Степаненко
Окопні історії: фронтовий щоденник

УДК 82-32

С 79

Степаненко Д.

Окопні історії: фронтовий щоденник / Дмитро Степаненко. — Вид. 2-ге., допов. — Кропивницький:

«Імекс-ЛТД», 2020. — 231 с.

ISBN 978-966-189-558-3

ISBN 978-966-189-558-3

«Фронтовий щоденник» — збірка польових історій, зразок «окопної» літератури, спрямованої на відображення української дійсності, збереження її для сучасників і нащадків через призму світобачення людини, яка «пройшла» цю дійсність не відстороненим глядачем, а безпосереднім активним учасником. Яскраво й невимушено оживають перед читачем справжні персонажі і ситуації, що могли б здатися нереальними для звичайної людини, — проте саме такими постають будні українських героїв, так колоритно й іронічно описані Дмитром Степаненком в оригінальних оповідках.

© Степаненко Д., 2020

© «Імекс-ЛТД», 2020

УДК 82-32

НАВЧАЛЬНИЙ ЦЕНТР

Уроки субординації

Під вечір наша група поверталася з навчального виходу^[1]. До ліжечок залишалося якихось метрів сто, аж тут дідько несе заступника комбрига.

— Хлопці, зачекайте!

Навколо ні душі, і звертання явно у наш бік.

Я «непомітно» пришвидшую кроки.

— Петляємо, бо зараз запряже щось робити, — ціджу крізь зуби, обминаючи Кузю. Кривбас уже все зрозумів і впевнено лідирує. Замикаючим ішов Орлик, і трохи через наївність, а трохи із вихованості, зупинився.

— Воїне, треба сходити у штаб… — почав полкан.

Орлик уже зрозумів, що попав, провів сумним поглядом нашу банду і почав викручуватись. Витріщив очі, закліпав і увімкнув режим окуня:

— А я не знаю, де штаб, товаришу підполковнику!

— Солдате, кому ти мізки вправляєш? Ви ж саме з того боку прийшли.

— Мені сказали туди не ходити. Мені сказали туди ходити, — показав рукою на наші спини Орлик, і тільки-но полкан відвів від нього погляд, раптово стартонув.

— Негідники! Х-х-х! Гади! Пі-пі-пі! — неслося на всю бригаду позад нас.

А ноги несли нас уперед, і нестримний регіт чули всі сусідні підрозділи.

* * *

Орлик і Кривбас — мої однолітки.

Орлик — середнього зросту і масою, значно більшою за середню. Дуже хазяйновитий і товариський. Вважає себе хитрим. Без шкідливих звичок. Власник класичного козацького почуття гумору.

Із Кривбасом ми двійка, і жоден психолог у світі не зміг би підібрати мені кращого напарника. Активний спортсмен, але водночас це солдат без будь-яких амбіцій і особистих інтересів. Настільки чесний і безкорисливий, що усі вчинки можна звіряти з ним, як із власною совістю. Ми з Кривбасом непогано один одного доповнюємо. Коли я снідаю, він ще спить, заховавши голову від сонячного світла під спальник. А коли я вже вмощуюся спати, Кривбас лише починає дзвонити додому і готується вечеряти.

Надійна броня

У бригаду на склад привезли пів сотні бронежилетів. З одного ми витягли пластину, узяли на стрільбище і з дослідницькою метою розстріляли із автомата. Треба ж знати, що там нам Генштаб підсунув! Кулі 5,45 мм броня тримає добре, а серйознішої зброї у нас не було. Через кілька днів заступник командира бригади на вечірньому шикуванні згадав про обновки:

— А як там наші бронежилети?

— Чудово, товаришу підполковнику! — обізвався Мічман. — Броню перевірили — те, що треба.

— А як перевіряли?

— Звичайно. Я накинув, а хлопці разок пальнули з автомата, — видає Мічман.

— Що, просто на собі? — почав підвисати підполковник.

— Та ви погляньте на мене! Сто двадцять кілограмів ваги! Що мені від однієї кулі буде?

У сутінках не було видно обличчя Мічмана, і підполковник ніяк не міг визначити, чи то він дурня клеїть, чи то намагається командира ідіотом перед підлеглими виставити, чи каже правду.

– Інструкція забороняє, — невпевнено промимрив полкан, розвернувся і чкурнув у штаб.

Мотузка

Третій тиждень ніхто не міг додзвонитися до Мотузки. Він майже місяць перед цим стійко переносив усі тяготи і позбавлення військової служби в навчальному центрі Канатове під Кіровоградом. На вихідні поїхав додому. Там і зник. Дехто натякав, що телефон Ф та деякий інший дріб’язок поїхали у тому самому напрямі. Але ж не можна казати щось погане про людину лише на тій підставі, що вона зрадник і дезертир. Ми йдемо в ЄС, а там у кожного гендера і толеранта більше прав, ніж у повнофункціонального мужика.

На вечірніх перевірках, коли зачитували Мотузчине прізвище, замість звичного «Я!» всі хором кричали: «С-сука!»

Командири врешті втратили надію на добровільне повернення втікача і дали дозвіл відрядити за ним двох найбільш фізично переконливих бійців.

— Привезти живим або неушкодженим, — сказав полкан.

Власнику зниклого телефону знадобилося всього десять хвилин,