That's all [Андрей Владимирович Паламар] (fb2) читать онлайн

Андрей Владимирович Паламар That’s all

Все, чого ти хотіла

Я не знав, що ти від мене хотіла, коли раз у раз кидала мені в обличчя свої гарячі (навіть трішки занадто) погляди. І мабуть навіть й не хотів знати, я тоді нічого не хотів, узагалі нічого, а особливо не хотів думати, про те, що я хочу чи що я не хочу, бо, коли я про це задумувався, мені ставало страшно: що я хочу? закинути все, що я встиг уже зробити і йти знову, із самого початку, опинившись один на один із усім іншим світом? чи продовжувати мучитися тим, що роблю, що аж ніяк мені не пригодиться? Я знову опустив голову, мені не хотілося на тебе дивитися, бо тоді я починав думати, а думати я боявся і не хотів, мені був потрібен лише сон, який в найкращому випадку я забуду…

Але тобі тоді не сподобалося, що я не дивився не тебе, не відповідав на твої погляди, стоячи перед деканатом, де вирішуються долі вже багатьох студентів, ти хотіла чогось від мене… чого? Що я міг тобі дати тоді, немічний і сонний, зморений безсонням і голодом, давно не бритий і з відсутнім поглядом, який щось шукав у товстих шарах підлоги? Що ти від мене хотіла така вся солідна, в офіційному костюмі, з абсолютно не офіційною яскравою курткою в руках, з помадою на губах, з окулярами на очах, з сумочкою на плечах, з смачною фігурою, яку б хотілося пом’яти трішки хоча б у своїх обіймах, хоч мені тоді аж ніяк цього не хотілося, хотілося, правда, трішки спокою, наприклад просто обійняти тебе без причини чи якихось намірів, щоб відчути чиєсь тепло, чиюсь близькість, переконати себе, що інші все-таки існують і що трішки ти їм потрібен, хоч і не дуже, отже, обійняти й лежати/сидіти/стояти… Це було б принаймні комфортно і легко і дурнуватих думок в голові це б не викликало і можна було б заснути в тебе на грудях чи під серцем… «А, ти красива», — подумав я, піднявши на мить свої очі, коли ти в черговий раз, ніби з нічого робити, проходила повз мене, слабкого і немічного, сонного і не бритого, з пакетом, де були мої нікчемні, затаскані, перетерті, перемальовані, купу_раз_стирані_ластиком, трішки не зрозумілі, але все ж роблені мною (прямо таки, як моє життя) роботи з креслення, з сумкою, де були такі ж немічні конспекти з пар, які я зараз пропускаю, з заліковкою в руці, де я шістнадцятирічний, у вишиванці, ще слабший і ще немічніший, але не такий вже й сонний… Так… ця фотографія ще на паспорті є… Але річ не в тому, а в тому, чому і що ти від мене хотіла, ставши навпроти мене, ніби розглядаючи нікому непотрібні написи й стінгазети, з понаклеюваними чужими нікому непотрібними і нецікавими і теж нікчемними і зрідка теж небритими і з відсутнім поглядом фотографіями незнайомих людей… Час від часу ти кидала мені знову свій, не відсутній, як у непотрібних чужих людей, а палкий, погляд, я його зустрічав, але не надовго і опускав свій, не палкий, як у тебе, а такий, як у тих непотрібних і чужих людей, твій, палкий, теж лякався і сіпався вбік, знову на нікому непотрібні стінгазети, які висять тут ще з початку минулого семестру, вони настільки непотрібні, що ніхто не звертає уваги на них, на те, що вони тут уже більше ніж півроку, а справжні обличчя-оригінали вже стали трішки, а можливо й дуже старішими, мабуть менш нікчемними, але точно більш небритими…

Ти знову глянула не мене… «Чого ти хочеш?», — промовчав я, а ти ж тоді просто, розвернулася, ніби дражнячись зі мною. Так, ти зі мною дражнилася, ти хотіла, прикути до себе увагу, щоб я довго видивлявся, які в тебе груди, які ж вони є, заховані під цим офіційним сірим костюмом і цією неофіційною яскравою курточкою, яку ти тримала у руках ніби щит перед моїм сонним але й хтивим поглядом, щоб я, не маючи уже змоги проігнорувати тебе, знову й знову, оглядав тебе своїм сонним і водночас хтивим поглядом, щоб я мовчав, запитуючи своїм сонним і ще й хтивим поглядом, чого тобі від мене треба, щоб я увесь наступний день ходив і думав про тебе, шукаючи тебе своїм уже не сонним, але все-одно хтивим поглядом по багатолюдний просторах корпусів, в марних намаганнях все ж знайти тебе… Ти сього хотіла і дражнилася зі мною своїм тілом, своїм поглядом з-за окуляр, своїм темним волоссям, своїми схованими не офіційною курткою грудьми і покрити офіційними сірими штанами сідницями… «Довго це ще буде продовжуватися?» — запитав я, розуміючи, що я уже в твоєму полоні, частіше і частіше кидаючи на тебе свій зацікавлений погляд, а ти в той час вже явно усміхалася і теж частіше кидала на мене свій гарячий погляд, який трішки остигає, проходячи крізь скельця твоїх окулярів, з лінзами -3,0 діоптрів та яскраво червоною оправою, важко було навіть зрозуміти, яке буде твоє обличчя без них і чи воно без них існує, як і без такої ж червоної помади на губах… Мені було цікаво, яка ти насправді, тепер виглядало ніби я хотів щось від тебе, а не ти, ніби ти просто стала жертвою мого бажання, а не я твого, моєї хтивості, я не я твоєї, моїх фантазій, а не твоїх, і зґвалтування, нашого спільного зґвалтування! Але насправді все було не так, ти усміхалася, бо знала, хто є справжньою жертвою хтивості і ти знала чиєї саме хтивості, ти насолоджувалася знанням, а я наївно думав, що ти — моя жертва… якщо це так можна назвати, звісно… хоча в моєму випадку це дійсно можна назвати «жертвою», просто ти мене ще не знаєш…

Тепер мені було важко на тебе не дивитися, мені важко було опустити голову і знову заритися в сонний туман, знову лоскотати своєю небритою бородою комірець мого жакету, знову забути тебе, знову боятися думати і думати, чого я хочу, бо цього разу я вже знав, чого я хочу, але не признався собі, я обманював себе, намагаючись не дивитися на тебе, на твої усміхнено-червоні губи, на твої очі, прикриті окулярами, на твої плечі, на твою талію, на сідниці, на ноги… І чим більше я намагався не дивитися на тебе, тим більше я все ж дивився на тебе, суперечачи своєму свідомому бажанню і піддаючись своєму підсвідомому бажанню, а ти усміхалася, ти була задоволеною і раз у раз теж кидала не мене свій погляд, а я на нього відповідав, все довше і довше не відводячи свій налякані очі, я розумів, що став твоїм рабом, принаймні зараз, в цей момент, коли ти була переді мною зі своїми червоними губами і червоною оправою окулярів… Ти була царицею, ти стояла неподалік від мене, а я неподалік від тебе, упершись об стіну, дивлячись на тебе… Це була гра, правила якої я не знав і не знав, який укінці приз переможцю, я не знав яке покарання переможеному, я не знав чий хід має бути наступний, я не знав, що ти від мене хотіла врешті решт!

Я почав мовчки просити тебе, щоб ти мені сказала хоч щось із цього, але ти теж мовчки усміхалася, можливо теж мене про щось просила, але я мовчав, я стояв, я дивився на тебе і все… тобто не все, а нічого… А ти дивилася на мене, цього разу вже твій гарячий погляд не охолоджувався проходячи крізь прозорий лід в червоній оправі, а розплавляв скло твоїх окулярів, він уже зовсім не боявся, він не сіпався вбік, не прикидався зацікавленим, дивлячись на нікчемні стінгазети, на нецікаві обличчя, ти тоді дивилася на мене і так довго, що мені аж жарко стало від твого погляду, я спітнів, але не здавався, продовжував вишукувати відповіді у твоїх гарячих очах, обведених червоною рамкою, яка зовсім не утримувала всього того жару, що ти виробляла, а я був змушений абсорбувати внутрішньовенно, щоб урешті-решт він опинився в моєму серці, проте, як я не старався розшифрувати цей жар, цей сигнал, цей двійковий код, я все-одно не знаходив відповіді на мої питання, себто які все-таки правила нашої гри-дуелі і що ти від мене з нею, цією грою, хочеш? що?

Хотілося запитати в тебе навіть уголос, але я не міг… чи не хотів… Тепер я собі признавався, чого я хотів, я хотів лише тебе, я хотів бути з тобою десь там, подалі звідси, подалі від деканату і проблем, які супроводжують це слово, я хотів тебе, не зважаючи на те, що ти мені зовсім не відома, адже ти було єдине гаряче тіло, що випливло до мене з-під сонного сірого, як і твій офіційний костюм, туману, щоб побавитися, подражнитися і знову зникнувши, забравши із собою всі мої думки, лишаючи марні пошуки серед пустинного простору багатолюдних корпусів своїм хтивим поглядом, адже я навіть не знаю номер твоєї групи, я навіть не знаю, з якого ти курсу, я нічого не знаю, ні правил, ні те, що ти хочеш, ні те, чому ти звернула увагу на нікчемного, небритого першокурсника, з повним пакетом затертих непрофесійних й нікому не потрібних формату А3 і А4 креслень та синьою заліковкою, де я — шістнадцятирічний, у вишиванці, з хвацьким поглядом нікчемного невдахи і зовсім маленьким, ледве помітним пухом попід носом, у руках. Я дійсно був нікчемний, нічого не знаючи, а ти була красива і апетитна, гаряча і м’яка, мажорна і приємна, велична і кумедна, яскрава і сіра, пекуча і солодка, ніжна і дратівлива, чудова і замріяна, хтива… Я хотів тебе, а ти? Чого хотіла ти, що ти мені пробувала сказати своїм поглядом, чи це все лише дражніння, чи це все лише гра, чи це все лише знущання, чи це все лише доказ моєї нікчемності?.. Доказ того, що я влип, стоячи тут, перед деканатом, дивлячись на тебе, мріючи про тебе? хм…

До тебе підійшла якась дівчина, ви почали говорити, а потім ти укінці глянула на мене сумним і винуватим поглядом й пішла із нею по коридору, а я… я не наважився піти за тобою, бо я досі вагався і думав, хто з нас жертва? і чого хочеш ти? і чий наступний хід? і чи ти новий доказ моєї нікчемності?

ти зникла… я опустився і сів навприсядки… склав на грудях руки і заховав у них своє обличчя, накрившись волоссям… всі наступні дні я запитував себе, чого ж ти від мене все-таки хотіла? якщо, звісно, щось узагалі хотіла, адже цього узагалі могло не бути, адже все було так гарно, приємно, радісно, ти була такою красивою, такою мені близькою, що скоро мені почало здаватися, ніби я тебе давно знаю, а в душі я боявся, що це моя вигадка, ти — вигадка, але знаєш… так, знаєш? я сьогодні знову тебе побачив, буквально краєм ока, упізнав твої окуляри і твою яскраву неофіційну куртку… ти мене не побачила… чи не хотіла побачити? я тебе хотів… і зараз хочу… як же я тебе хочу…

розповів про тебе своєму другу:

вчора_біля_деканату_таку_гарну_дівчину_бачив-і?_як_завжди? — ага-знову_ступив? — а_що_я_мав_зробити?_вона_просто_ходила_туди-сюди_і_все-треба_було_сказати: «Хулі тут лазиш?»

Згодом я тебе побачу в 5.509 на третій парі, піду до розкладу, знайду номер твоєї групи, який виявиться ФАСУ-304 (третій курс Т_Т), залізу в контакт, знайду групу «ФАСУ-304 — красавчики» чи «Щось типу того», знайду тебе, гляну на твою сторінку, закриту сторінку, пошукаю сайт, де можна дивитися закриті сторінки, не знайду його… а далі? ти й сама знаєш…

А в моєму телефоні тріпоче ще один доказ моєї нікчемності: «Вахахах. В тебе немає шансів. І де її знайшов????»

Ні… все-таки потрібно було сказати: «Хулі тут лазиш?»

Все, чого я хотів

Сьогодні я знову тебе побачив, цього разу твоє волосся було зав’язане на потилиці в хвіст, а погляд занепокоєний, ти мабуть спізнювалася на пару, ми ледве на зіткнулися на виході із корпусу, я тоді мріяв про червоний борщ, радів, що я уже на цілий день вільний і тоді на очі попала ти, я в ту мить ще й розгубився, але все-одно сфотографував вираз твого обличчя поглядом. Широко розплющені очі, щічки зарум’янені на морозі, рожеві губи… смакота… Ти, як завжди, не звернула на мене уваги і побігла далі, а мені лишилося лише сумно поплентатися додому, розуміючи, що насправді я тобі — ніхто, незважаючи на те, ким ти є для мене… Дивно так виходить, що ти полониш ледве не цілий день моїх думок, а насправді навіть не знаєш про моє існування, вірніше можливо й знаєш, бачила кілька раз, але точно не запам’ятала. Те, що сталося тоді, коло деканату стало для мене звичайним сном, а для тебе й узагалі нічим, воно втекло з твоєї голови у світ пройобаних речей й не лишило жодного сліду, принаймні його на тобі не було видно, хоч він і міг заховатися серед складок твого розуму, та все-одно він зовсім не докучає настирливими думками. Вітаю, тобі пощастило…

Я розумію, що все більше і більше тебе ідеалізую, особливо, коли розігрую різні історії в моїй голові, наприклад, як ми з тобою познайомилися, як стали друзями, чомусь на щось більше я не надіявся… Дружба, спілкування, розваги і один товариський секс сп’яну… Ось і все, на що я надіявся…

Зрештою, я знайшов сайт, через який можна врешті-решт подивитися хоча б твої фотографії, в тебе був файний-такий альбом про море. Там ти була в купальнику і я зміг нарешті побачити твої груди, адже тоді ти прикривала їх яскравою курткою, по якій я тебе впізнаю здалека… Отож, якби я тоді займався онанізмом, то б неодмінно використав ті фотографії (вибач, за одкровення… няа), жаль, що коли я все-таки почав все ж онанувати, той альбом теж зник у світі пройобаних речей. Тоді я тебе вперше вирішив додати в друзі, а потім ще раз і ще раз, а учетверте написав типу, що хочу тобі лише дещо написати, бо тобі можуть писати лише друзі, тобто, щоб ти мені щось написала і я зможу тобі відповісти, бо я хочу тобі щось написати… Через кілька днів я отримав: «Шо ти хоч!!!Ё»… інтригувало оте ё… але я був щасливий, ти помітила, що я існую і точно запам’ятала, адже вже тоді я був з оселедцем на голові, а таке, думаю, запам’ятовується… Я був щасливий! і написав тобі, що відчув в тобі велику енергетику і цікавлюся, чи ти не займаєшся магією, йогою, бойовими мистецтвами, нлп чи якоюсь ще фігнею, думав це тебе зацікавить, що ти запитаєш, з чого я це взяв і узагалі, як здебільшого роблять люди, коли стикаються з чимось еммм… незвичайним… «Якась Мазафака» — це вже незвичайно, а ще те, що ти отримала від цього Якася Мазафаки, тим паче… Але ти не була дуже зацікавленою і допитливою… «ні, не займаюсь» — це все, що я отримав… але я не здався, я попросив в тебе дату народження, щоб визначити енергетичний рівень, адже можливо це співпадіння… хоч я й знав, що мабуть ту всю енергетику придумав я сам, бо ти стала для мене унікальною, ти вирізнялася для мене із усієї тої маси людей, що гуляли по пустинних корпусах, навіть після того, як можливо (тоді було дуже темно та й зір у мене лагає) тебе побачив за гуртожитком, я йшов підставивши свого оселедця вітру і раптом побачив тебе (?), ти (?) була в чорному плащику і курила, ти (?) ще тоді так пильно глянула на мене, що я відчув цей погляд шкірою й мене відразу кинуло у піт… Думаю, що все-таки то була ти, щось з тобою (?) було не гаразд, щось сталося, я це інтуїтивно тоді відчув, ти (?) була зла і водночас готова заплакати… я тебе (?) спокійно обминув, хоч і був упевнений, що ти (?) мене упізнала, упізнала Якася Мазафаку, чувака з дойобуванням і кількома психічними хворобами, як от еротографоманія (манія писати любовні листи, як ось ця хуйня!)…

Так, це було дойобування, я це так і називав, іншого слова не знайти… Коли ти мені довго не відповідала на прохання про дату народження я написав, ну ладно, забили, але якщо буде потрібна допомога, то звертайся… Про яку допомогу йшла річ, я не знав, але чомусь був впевнений, що зміг би тобі допомогти, мабуть, як друг чи як той, що може все вислухати, я був готовий для тебе на майже_все, але в душі надіявся, що ти не попросиш мене убитися апстєнку… У відповідь мені знову мовчанка, ненавиджу мовчанку, ненавиджу, коли мене ігнорують… так я тобі й написав: «навіщо так ігнорувати? ну ти й бука О_о»… і знову ж надіявся, що ти завитаєш, що таке те дивне «бука», а я напишу, що це миленька злюка… Але ти мене все-одно ігнорувала… Незважаючи ні на що… І після цього я зрозумів, що я від тебе хотів насправді, це була не любов, бо я знав, що моєї мені вистачить, а тобі — зовсім не потрібна, це був не секс і не партнер в сексуальній магії, хоч від цього я б точно не відмовився, це була не дружба, бо її мені б не вистачило, я знав, що мені від тебе була потрібна увага, щоб ти знала, що я існую, що ходить по світу такий нікчемний мазафакер…

Сьогодні (не те сьогодні, що на початку, а те сьогодні, що сьогодні, бо те сьогодні було дуже давно) тебе знову побачив, після зібрання баптистів (там нам міліціонери розповідали, що не можна пити, курити й займатися сексом і що якийсь хлопець з нашого гуртожитку срав у підземному переході… кавай), ти стояла коло вікна і на когось чекала, я вдавав ніби тебе не помітив, а ти вдавала, що не помітила мене, а якщо й помітила, до не упізнала, між нами було всього п’ять метрів, але ти все-одно була далеко, я для тебе був ніким… Тоді до тебе підійшов якийсь хлопець, який був зовсім не такий, як я, він був мені абсолютною протилежністю, обняв тебе за талію і ви пішли кудись, я лише проводив тебе очима і зрозумів… зрозумів, що означав той «Диявол» у ранішньому розкладі на день у місці, що мало показати стан любові на цей день, він означав, що я намірено повісив на себе ланцюг-повідок з твоєї руки і що все те, що я задумав лише мрії, яким не суджено здійснитися і що я мушу зняти з себе повідок, але… Богине… Я не зможу зняти цей ошийник, поки не знайду інший, можливо красивіший, можливо легший, можливо простіший, можливо сумніший, можливо яскравіший, можливо відоміший, лише точно не голубий… Я мусив мати на своїй шиї чийсь поводок, хтось мусив бути на мені, бути зверху… Думаю, ти любиш бути зверху, домінувати…

Я уже зовсім розгубився… і завжди зважую свій кожен крок відносно тебе, який я згодом не роблю, розкладом Таро, немов терезами — героїн і ромашки, я повністю розгубився і тепер нічого від тебе не хочу, навіть тої самої уваги, навпаки, хотілося б, щоб ти забула, що я тобі писав, щоб я не викликав у тебе жодних спогадів, навіть тої короткою розмови в контакті, а інші, спогади… вони лишаться лише для мене, ти ж не пам’ятаєш жодного із них, а я — всі… Не віриш? Після того, як я тебе побачив коло деканату, на наступний день ми зустрілися на виході з корпусу, потім раз на сходах у 5 корпусі, потім знов коло деканату, потім у кабінеті зам декана, ми тоді дарували квіти офіційно і пляшку коньяку неофіційно, в пакеті, а потім у кабінеті 5.509, далі у гуртожитку (хоч до цього я там тебе не бачив), потім ще раз в гуртожитку, потім на 3 поверсі 5 корпусу, потім по дорозі від гуртожитку до університету, потім знов в 5.509, після того зустріч з тобою (?) коло гуртожитку і востаннє — після зібрання баптистів…

Завтра знову мабуть тебе побачу… і знову в 5.509. Збираюся піти у вишиванці, все-таки, те, що я не хочу твоєї уваги — повна брехня, якою я завжди себе кормлю, коли гречка закінчується. Побрию сьогодні лисину і піду у вишиванці, файний парубок на весь факультет аерокосмічних (оце «аерокосмічних» — ні в пізду, ні в красну армію) систем управління, чи не так?

Я ще не казав тобі, що ти занадто красива для факультету аерокосмічних (!) систем управління? Чи казав?

Пам’ятаю, ти мені снилася лише двічі і то… в одну і ту ж ніч, хоч і сюжети були не зв’язані. Перший сон: ми сиділи перед комп’ютером і ти дуже хотіла спати, що аж заснула у мене на плечі, а на дотик ти була як лисина, себто дуже гаряча і тверда, водночас ніжна і жорстка, мені було дуже приємно. А в другому сні мої однокімнатними привезли мене в пустиню і закрили в якомусь бараку, де була і не розуміла де ти і що відбувається і я сказав, що хочу з тобою поговорити, і ти зникла, а я пішов кудись і почався брєд, типу інопланетяни запустили в море, по якому я чомусь ходив, велику тварину, яка нас мала з’їсти… Спасай кітов!

Отакі-то пироги… Дасиш покуштувати свого пиріжечка?

Отож пройшов день, ти мені цього разу не наснилася, але ж сьогодні п’ятниця, день, коли я тебе побачу в кабінеті 5.509… я сидів у аудиторії і дописував програму, тебе не було, вже прийшла майже ціла твоя група, а тебе досі не було, тоді я начхав, закрив делфі і з жорою вийшли з кабінету, ти стояла коло сходів, я тебе помітив і тоді до мене дійшло: а толку? Толку з того, що я тебе побачив периферичним поглядом і вдав, ніби тебе не знаю? Толку з того, що я був у вишиванці й з свіжо-бритим оселедцем? Толку? З нічого нема толку, я розумію, що пора тебе вже забути, побавився трохи емоціями і все, помучив себе і все, хоч я й люблю емоційний біль, але він затягує, як і онанізм, тобто пора кінчати…

Що на це скажуть карти? Зара подивимося… Розклад на твоє ставлення минуле-теперішнє-майбутнє. Отож, двійка мечів, семірка жезлів, шестірка кубків… Да-а-а… файного не багато… ідемо по-порядку…

Двійка мечів… Намальована дівчина з зав’язаними очима, в білому платті і, головне, з мечем у кожній руці. Цю карту можна назвати «Не лізь до мене!». Щоб я залишив тебе у спокою, ти не хочеш іти на жоден із контактів, моя поява в твоєму житті — небажана, ти у позі захисту. Нуууу… Так і було, я прийшов ні з того, ні з сього, почав дойобувати, хм… файно…

Семірка жезлів… Карта більш нейтральна, ти розумієш, що моя загроза — не така вже й велика, я спокійно відійшов, позбавився намірів розірвати течію твого життя навпіл, викликати кілька міліметрове цунамі і налякати рибалок, що сиділи по берегах, але водночас карта каже, що загроза реальна, вона просто не дістає до тебе! Ну так, я ж зараз все-таки щось пишу хоч і ззовні — байдужий… Але також вона говорить про рішучість діяти, скоріш за все ти й сама не проти мене стукнути якоюсь палкою по голові… ню… файно…

Шестірка кубків… Маленьке, невелике щастя, щось схоже типу вечірки свята або іншої радісної події з друзями, наприклад, перегляду футбольного матчу збірна_села_Перепердівка проти Камінь-Кашмарську, але я трактую завжди цю карту «дитинство». Хтозна, мо* ти захочеш згадати дитинство і вдути цнотливому хлопчику… розмріявся, йопт… та ладно… ще одне значення може бути, що тоді вже мені бути начхати, тобто проблема втратить свій зміст і кане у світ пройобаних речей. Цілком імовірно… файно…

Дивно!

Нарешті наступив спокій… емоційний, духовний і фізичний. Ще вчора я віддавася водовороту почуттів до тебе, що тягнув мене углиб, кудись далеко, до кінця, противитися цій силі було важко і тому я розслабився, я віддався почуттям, які й затягли мене на дно, але… Я відчув у собі сили відштовхнутися від землі і виринути. І вже не було потрібно ніякого ошийника з цепом, за який хтось би мене витягував з полону емоцій до тебе, я зумів це зробити сам. Водночас звільнитися від твого рабства, скинувши повідок на дні твоєї річки. Все скінчилося, без крові… хоча… немов останній подарунок, ти прив’язала мені любов до дівчат в окулярах… І ніхто нажаль не дізнається про це… Чи все-таки…

Тепер останній розклад… відсилати тобі це все чи ні? Так чи ні, такчині іііііііііі… Хочеться поділитися, адже хіба воно щось коштує, еротографоманство, якщо ніхто не прочитає, а якщо і прочитає, то їм буде байдуже, вони не зрозуміють, що мені ніц не треба, лише трішки помучити себе новим монокоханням й тихо прошепотіти із іронією і усмішкою: «Нихто мине нилюбе», а я від цього-то кайфую… Отож… Карта «Колісниця»! пам-парам-пам-пам! Не дуже зручна карта в даному випадку… Перемога, що тягне за собою великі обов’язки чи незручності. Брррр… Тягну ше одну карту, спешил фо ю… Давай задамо альтернативне питання: що буде, якщо я відішлю? і що буде, якщо я не відішлю. Паж чаш і десятка чаш… Одна ліпша іншої… Паж чаш… якщо ця карта означає мене, то все ясно, нічого не зміниться, я можливо виріс, що так важливо для цього пажа, головне, що це чиста, гарна карта без агресії, першокласник і його перша любов до героїні аніме «Сакура — ловець карт»… а якщо вона означає тебе, то на моє місце станеш ти… Надіюся, це був я… Десятка чаш… радісна безхмарна карта тихої радості, в емоціях все стабільно, нудне щастя… Нє, це не для мене… тиха радість не для мене, не для того я мучився, щоб закинути це все повністю у світ пройобаних речей і навіть не викликати у тебе ненависті, як то часто буває… ТАК! Я знайшов мету! Викликати у тебе ненависть і навчитися їсти креветки пупком! ТАК! ПУПКОМ!

I Set My Friends On Fire — WTFWJD (послухай, файна така пісня)

Все перемішалося в моїй голові і я мрію про подорож у часі, іноді мені хочеться кинути все і облити когось кип’ятком із чайника, іноді — відлити з вікна, іноді — заснути (в мене ж бо безсоння), а іноді — поботанити, хоч і не можу себе заставити, але дуже хочу…

and the dreams of which I dying are the best of I was had

І знаєш? Знаєш, що назавжди залишиться таємницею, яку знаємо лише я і ти (єдине, що нас зв’язує)?

Це твоє ім’я.

Все, чого ніхто з нас не хотів

Я хотів написати третю історію, третю частину, третю новелу, все, що трапилося якраз тоді, коли я усвідомив той ланцюг і скинув його з себе, ти зникла з душі, але лишилася в мозку, хоч я тебе вербально навіть не бачу, ти просто є і я це знаю, цього вистачає, щоб полонити мій мозок, це кінчене створіння, яке іноді живе саме по собі, як і мій статевий член…

Для того, щоб написати цю третю історію, яка все більше і більше поєднується з ізотеричною символікою, мені були потрібні дії, потрібні мечі, а не посохи, себто намір. Всі інші масті спокійно стоять в стороні і спостерігають, вони зникли тоді, коли я втратив до тебе хоча б якість почуття, але я не зміг витримати того, що я досі лишився ніким у твоєму житті, це мене лякає…

Потрібна була трійка! Потрібна була гармонія, що поєднала б першу частину, двійку, і другу, одиницю. Два, один і три…

Я знаю, що спочатку була двійка, символ жінки і водночас зла, ілюзія — його ім’я, я все тоді придумав, від початку до кінця, я перефразував те, що відбувалося насправді, я зробив із нічого купу шизофренічних відчуттів і ілюзорних галюцинацій, я вірив у те, що все було насправді, я був настільки сонний і розбитий і втомлений і апатичний і дурний і хворий і психічнохворий і розумний і з синдромом Дауна і геніальний і сліпий і німий і глухий і креативний і божевільний і загублений і розчарований і закомплексований і спермотоксикований і задрочений анімою з комп’ютерними ігрищами, що мені нічого не лишалося, як придумати собі ілюзію, розбавити реальне життя чимось нереальним і приємним, убити в собі людину. Моє я саме створило для мене цю галюцинацію, коли мені здалося, що ти мене пропалюєш своїми очима, моє я убивало мене, вона кидало мене на стіну непорозуміння, воно перетворювало мене на вбивцю, а тих у кого я закохувався на жертв, моє я хотіло крові і емоцій, воно хотіло болю і самому завдавати біль, воно хотіло бути знизу і потерпати від ударів, воно хотіло боротися і здаватися в останню мить, саме це слово мить на клавіатурі вистроїлося в ряд, його можна писати безкінечно, лише чотирма пальцями, що раз у раз натискали б ці чотири клавіші, мить — безкінечна… митьмитьмиьтмиьтмитьмитьмитьмиьмитьмитьмтьмьмитмитьмьмьтмтьмтьмтьмтмимить. Я убив у собі людину, я убив у собі все, чого прагнув від тебе, я лишився сам на сам із своїм я, яке продовжувало боротися зі мною, але здавалося в останню безкінечну мить, уже тоді коли я був готовий здатися… Я вимагало від мене дій…

Он сказал, акция какая-то… акция какая-то…

Я написав тобі… знову… «Ти любиш читати художню літературу, думаю я дещо написав, що тобі сподобається7 ПС. В мене психічна хвороба — еротографоманія (див. Вікіпедію)», але я тоді збрехав, у мене цілий арсенал психічних хвороб, які я від усіх приховую, лише дозволяючи собі сп’яну розмовляти з духами дерев, дивитися з-за них за іншими людьми, танцювати серед восьми дерев і думати, чи було б прикольно роздягнутися в лісі і подрочити, поки ніхто не видить?

Я повторюю собі: «Трахни всі свої установки! Трахни всі свої обов’язки! Трахни всі чужі права! Трахни себе, свій мозок і свою душу! Люби себе! І люби інших! Але себе, правда, більше!» і чекаю на твою відповідь, яка цілком можливо не прийде через глюк контакту чи твого наміру мене послати… шо ти хош!!!!!!!Ё

До 1 травня лишилося 463 грами гречки, чималий шматок сала, 33 паперових гривні і приблизно 4 гривні копійками, плюс 200 гривень з написом «НЕ Є ПЛАТІЖНИМ ЗАСОБОМ» і умовами якоїсь акції на зворотному боці *Он сказал, акция какая-то… акция какая-то…* виживу… навіть на одній гречці!

if mind lose control then writeln(‘FatalError: User is invalid‘)

else say to mother/sister/brother(‘Піздєц, я скоро єбануся’);

І піти дивитиси балет!

А ти мовчиш… Повідомлення побачила, в онлайні, але мовчиш… І як з тобою спілкуватися, що з тобою робити, з чим тебе їсти?

Щойно, як йшов у душ, побачив тебе. Нуль емоцій з мого боку і нуль з твого, ми квити, але я ще раз довів, що існую. Цікаво лише, чи ти у це повірила.

Написав тобі купу матюків, навіть натиснув контрал+ентер, потім боявся цілий тиждень тебе побачити, бо було соромно. Лише коли я зайшов знову у інтернет, то побачив, що насправді нічого не відіслалося. Відлягло від серця.

Почав тебе зайобувати у твоєму питанні (*житіє прекрасне чи шось тіпа таво*), бо це єдине, через що я можу з тобою спілкуватися. Написав, що хочу відправитися колонізувати Марс, написав, що емичі і гопи — одне і теж, просто панти у них різні, написав, що треба мати життя, інакше воно буде мати тебе… дабл-анал… фак ю твайс:р

Недавно знову тебе побачив… Дивно, але не зважаючи, що корпуси навчання у нас одинакові, гуртожиток — теж один на двох, але бачимося ми рідко… Розумію, у кожного свої проблеми: жінка, родина, тіві…

Це сталося по дорозі до еко: ти зі своїм бойфрендом в еко (?), а я із знайомою (потенціальною сексуальною партнеркою) в протилежну сторону. Спочатку мій живіт розірвало твоїм злим, збагаченим негативною енергетикою, поглядом, а потім я тебе помітив, про себе усміхнувшись (*хахаха, я йду з якоюсь ніферкою, викуси!*). Так як мене розірвало на шматки, я подумав, мо’ в тобі дійсно є сила… Таке відчуття було точно таким же, коли я бачився з тобою (?). Внаслідок неважких математичних перетворень, доводимо, що це була ти.

А все-таки перша частина під номером два — була вигадкою… насправді оправа твоїх окуляр не червона, вона — чорна…

Іноді я тебе розумію. Те, чому ти відторгнула мою спробу увійти у твоє життя. Я — страшний. Страшний своєю ненормальністю, яку ти підсвідомо відчула. Мабуть дівчата з факультету аерокосмічних систем управління бояться ненормальності. Права частина мозку май край. Або можливо ти навіть не задумувалася, що я можу щось зробити. Чи хлопець ревнивий (і таких бачили). Саме найсмішніше буде, що можливо ти цього ніколи не почитаєш… та й чи потрібно? Пишу я ж не для тебе, а для себе.

Знову тебе бачив… Ти завжди різна, кожного разу ходиш по-різному, одягнена по-різному, ставлення моє до тебе — різне, але єдине, що залишається однаковим, це вираз твого обличчя. Заховавшись за окулярами (так, чорними, а не червоними), воно водночас зверхньо-усміхнене, але й водночас пусте, байдуже. Лише раз мені здалося, що я міг побачити якусь твою емоцію, але тоді було темно і я не був упевнений чи це ти насправді, хоч зараз завдяки неважких математичних перетворень довів, що це була все-таки ти… Можливо й у той момент могла піти на контакт, але навряд чи він закінчився б щасливо… Ти була злюкою… ну ладно, букою…

Цікаво, ми могли б стати друзями, якби ми зустрілися в інший час в іншому місці у інший вік та з інакшими думками? Можливо… але занадто багато для цього потрібно «іншого». Одним словом, у іншому житті. Деколи я думаю, що ми були знайомі. Це була перша моя відмовка, яку я в себе заливав, коли намагався обманути, що я тебе не любив. Я вважав, що ти мене приваблюєш, бо ми були знайомі у минулому житті. У тому, коли я був японцем і дружив з Ясунарі Кавабата. Другою відмовкою було те, що я тобі бачив ніби силу, магічну силу. Хоч я й досі не довіряю двом тим відмовкам, але цілком можливо, що так і є. Я вже заплутався, де є реальність, а де ілюзія, яку я сам собі натворив. І де та ілюзія, яка й називається реальністю…

Все частіше і частіше я починаю помічати, що все, що я роблю, все, що я люблю, все, ким я є, - це лише німі вдавання. Я ніколи не говорю, що хочу, я усміхаюся, коли хочу убити, я вдаю байдужість, коли мені дуже погано, я злий, коли мені насправді байдуже. Іноді думаю, що все враження людей про мене — це та ж брехня, взаємозв’язана конструкція, що виникла внаслідок моїх дій, побудована на моїх словах. Єдиний, кого я не обманув це я. Я себе знаю, я себе розумію, я собі довіряю, я себе жалію, я себе люблю в душі, бо я знаю, що насправді, єдиною людиною, з якою доведеться прожити все життя це я. Інші — це лише знайомі, так би мовити сусіди по плацкарту, які можуть лише мовчки сидіти, читати книги, запропонувати випити сто грам, розпитати про життя, розповісти про своє, спробувати позалицятися, в рідких випадках зайнятися швидким випадковим сексом і врешті-решт подати руку на прощання, взяти свої важкі сумки і піти назавжди із життя. Більшість із них вже ніколи не трапиться в житті знову, а якщо ти й них зустрінеш, то вони не будуть тебе пам’ятати. Всі люди — самотні. Всі люди — одинакові. Всі люди — брехливі і жадні. Інколи вони заставляють себе повірити, що вони не одні, але укінці кінців щось доведе ним, що тут самотній кожен. Кожен має свої внутрішні проблеми, трагедії юнацтва, травми дитинства, які теж по суті у всіх одинакові. Кожен хоче довести те, що він щось значить, і доводити старається за рахунок чужої значимості, порівнюючи себе із іншими, боячись глянути собі у вічі, глянути на себе такого, яким є. «Якби ми не мали ніяких вад, то хіба б нам було цікаво знаходити їх у інших» (перефразована цитата Ларошфуко). Щоб загладити в собі ті вади ми й вишукуємо у інших людях їхні, але це нічого не змінює. Ми й надалі залишаємося такими ж нікчемними людьми, хоч як би себе чи інших не любили. Anyone can play the life.

Я не знаю, що буде в майбутньому, Таро — це лиш консультація, це лише невелике віконце у великий світ, вони не можуть сказати, що буде далі, що заховалося у периферичному чорно-білому зорі, тому я не можу їм цілком довіряти у даному випадку. Та я й не хочу знати, що буде завтра, до чого мені потрібно готуватися, що зробить мене щасливим, що покалічить мені життя. Це лиш гра, якій надають великого значення, лаються, коли не вдалося забити гол, пориваються битися, доводячи: «Там були руки! Руки!», грають на глядачів, жертвуючи можливим шансом стати переможцем, жертвують навколишніми, щоб довести свою вищість. У кожного є свої пріоритети, які скоріш за все не їхні, а чужі. Пріоритети батьків, друзів, учителів, тих, кому ми довіряли, ставлячи своє бажання у куток, наказуючи різкою і кропивою свою душу. І кожен може про це говорити, віддаючись випадку, шукаючи знак, не знаючи, що він має робити, адже все ми по суті одинакові. Всі ми слабовольні характери без обличчя, які прикидаються високоемоційними невдахами, хоч і емоції, можливо, — теж ілюзія, задля якої ми з дитинства стараємося прикидатися…

Отож, що буде в майбутньому?

Чи захочемо ми ще щось один від одного. Мені вже нічого не хочеться… хіба що мати змогу повернутися в дитинство і прожити все моє поки коротке і досі нікчемне життя заново. Бути сформованим і не робити тих помилок… Але це тебе не стосується… Ну а тобі? Що ти зараз хочеш? Надіюся, що теж нічого… Принаймні від мене… Ми можемо спокійно розійтися й спокійно розходитися в майбутньому, зустрічаючись у багатолюдних пустинних корпусах чи здаючи лабораторні спільним учителям на сесії. Ці кілька місяців можуть зникнути із мого життя, а з твого вони мабуть давно зникнули, принаймні ті миті, коли там з’являлося моє обличчя. Все, що я відчував ці кілька місяців, виявилося нікому не потрібним, я виявився нікому не потрібним. Це ще нічого, якби я не розумів би, що це мені подобається, що я або занадто ненормальний, або занадто правдивий із собою. Хоча це одне й теж… Я б хотів би, щоб ніхто на мене не звертав уваги, зникнути, як у якомусь фантастичному творі Лук’яненка. Усвідомивши те, що ти відповідальний за своє життя, тобі це швидко набридає. Хочеться поринути в ілюзію, хочеться накачатися нею, але чим частіше цим користуєшся, тим швидше до цього привикаєш, відчуття починають бліднути… Далі доводиться прикидатися…

Останні рядки…

Я не знаю, чому все так сталося, я не знаю, чому ти запала тоді мені в душу, хоч зараз уже мені й не подобаєшся, лише приваблюєш тим, що проігнорувала мене. Загалом, любов — зла, вона не має очей, як і шлунок. Це тому, що серце і шлунок — дуже близько, думаю те і те закінчується одним і тим же… І цього разу це не пупок… чи може все-таки пупок?

Операції з фрагментами

Спочатку, із самого-самого початку, коли ми лише зустрілися, мені сподобалося, як ти набираєш на клавіатурі. Точні, швидкі, легкі і ледь помітні рухи пальцями, стукіт клавіш, збільшення рядка на екрані, все це зачаровувало. Ти сиділа у мене на колінах і швидко щось набирала… Те, що саме ти набирала, мені було лінь придумувати, вся моя фантазія пішла на те, щоб уявити тебе, скласти із фрагментів тих дівчат, у яких я був закоханий… Я втомився бути закоханим, тому я створив тебе, типу ідеал, а у ідеал важко закохатися, нема тієї родзинки, що дратує і водночас манить, нема некрасивої харизми. Загалом, ця не ідеальність і є ідеалом, типу всі люди — ідеальні, а ти — вторинний продукт, та жижа, що вийшла із синтезу моїх коханнь…

Ти сиділа на моїх колінах і продовжувала набирати свій текст, який все-таки ніхто ніколи не прочитає, хіба що, коли мені не буде хотітися спати холодними самотніми ночами я напишу це за тебе, а ти в той час будеш стояти ззаду і нашіптувати мені текст на вуха, сміючись із тих помилок, які я роблю, коли швидко друкую. Зараз цим зайнята ти, сидиш на моїх колінах і стукаєш пальцями по клавішам, ніжно, так само, як я в цей момент цілую твою шию, ворушу спраглими губами по твоїй шкірі, покритій ледь помітними маленьким волосячком, ти смієшся, відкидаєш голову і я зануруюся в твоє волосся, немов пригаю у воду, дихання зупиняється, щоб не наковтатися твого темного запашного волосся… Відчуваю, що втратив під ногами дно і починаю потопати, збоку видніє маленька полоска світлого порятунку, але я не пливу до неї, я й далі продовжую плавати у твоєму волоссі, обійнявши твоє тіло і рідкими подихами поглинаю твій запах у себе.

Ти закрила ноутбук, хлопнувши кришкою і повернувши мене на повітря, повертаєш голову до мене, я цілую твою щоку, покриту милими рідкими веснянками, а мої руки повільно кладуться на твої стегна, я не поспішаю, бо знаю, що поки ти — моя і надовго, тому можна й самому віддатися тобі повністю, забувши про те, що ти насправді не існуєш…

Твоє обличчя ще більш повертається до мене і на цей раз мої губи зустрічаються із твоїми гарячими вустами, які, здається, втягнули в себе всю яскравість, сухість і жар сонця, ми разом танемо, а ти повільно повертаєшся повністю своїм тілом до мене. Мої руки вже кладуться на твою талію, а потім притискають тебе до мого тіла. Мої губи, щоб трішки остинути від жару твоїх опускаються нижче, до шиї, ямочки під нею, ти знову відкидаєш голову, обіймаючи мене за шию, а я чую, як твої ніздрі глибоко втягують повітря. Я опускаюся далі, поки не натрапляю на твої маленькі груди. Спершу я просто вожу навколо них своїм носом, а потім цілую їх через кофтинку, ти не витримуєш і сама знімаєш її із себе.

Оглавление

Андрей Владимирович Паламар That’s all

  Все, чого ти хотіла

  Все, чого я хотів

  Все, чого ніхто з нас не хотів

  Операції з фрагментами