Слово за тобою, Сталіне [Володимир Кирилович Винниченко] (fb2) читать постранично

Винниченко, Владимир Кириллович Слово за тобою, Сталіне[скорочено]

(Політична концепція в образах)

Роман (Скорочено)

[Події відбуваються після закінчення другої світової війни. У Москві проживають брати Іваненки — українці, що колись були членами партії українських соціалістів-революціонерів. У 30-ті роки їх було заарештовано за членство в таємній організації, яка боролась за волю й самостійність України. Нелюдські катування витримав лише Марко Іваненко, якого було заслано на каторжні роботи до північного концтабору, а Сергій, Степан та Євген підписали все, що від них вимагала влада, і стали сексотами (секретними співробітниками) таємної служби. Степан Іваненко отримав навіть посаду депутата Верховної Ради, але в дійсності він працює таємним провокатором сталінського МДБ (Міністерства державної безпеки) і допомагає виловлювати ворогів режиму. Одного дня Степана Петровича викликали до Миколи Бєлугіна, начальника секретного відділу МДБ. Бєлугін повідомив, що Марко Іваненко тяжко хворий, але перед смертю хоче розкрити братові «секрет великої державної ваги». Степан Петрович їде до концтабору. Марко помирає, але перед смертю передає Степанові листа, в якому стверджується, що існує масова таємна антисталінська організація «термітів», яка має на меті зруйнувати тоталітарний режим. Вона має й свій пароль. «А він такий: треба сказати два рази «ніч». Коли скажеш це слово солдатові народної армії, він повинен два рази відповісти тобі: «ранок». Але члени цієї організації не піддаються на провокації, вони ніколи не скажуть «ранок» таємному сталінському агентові.

Степан Петрович пропонує своєму керівництву дізнатись, чи насправді існує така організація. Для цього Іваненко зустрічається з членом Політбюро «Дев'ятим», своїм давнім знайомим. «Дев'ятому» він говорить, що розробив з провокаційною метою спеціальну теорію, яка, за умови її реалізації, допоможе ліквідувати режим. З документами кореспондента «Правди» Андрія Зінчука він має поїхати в Україну, де, на його думку, знаходиться «гніздо термітів», і провести опитування громадян, щоб виявити їх ставлення до цієї теорії. Якщо хтось її підтримає — значить він «терміт». «Дев'ятий» просить його також дізнатись про справжні настрої населення, про його ставлення до влади.

Степан Іваненко — Андрій Зінчук — їде в Україну. Людям, з якими він зустрічається, «кореспондент» розповідає про теорію «трудової колектократії». Суть її полягає в тому, що, зважаючи на загрозу нової світової війни, яка знищить все людство, капіталістичні та соціалістичні країни мають погодитись на своєрідний експеримент: власність має належати відтепер не капіталістам і не державі, а трудовим колективам, тобто людям, які працюють на певному підприємстві. Коли б такий спосіб господарювання (в поєднанні з політичною демократією) довів би свою перевагу, то зникла б і небезпека атомної війни.]

Розділ 10

З огляду на те, що Семен Семенович Строганов, будучи сильно занятий державними справами, не міг прийняти журналіста Зінчука в інші години, він призначив йому інтерв'ю в себе під час обіду. Як і більшість високопоставлених осіб, а надто близьких до Політбюра ВКП(б) та генерального секретаря компартії України, чи краще сказати віцекороля її, Строганов жив у Липках^[1], в чудесному «особняку». Особняк (як і кожне житло високопоставлених осіб) був обведений з усіх боків високим муром, як біля тюрми, повз який день і ніч ходили вартові. Пропуск за цей мур через залізні ворота давався після пильної перевірки документів і часом обшуку.

Од воріт до будинку, що стояв на горбі, ішла чудесна липова алея і з ґанку його видно було такий краєвид, що від нього хотілося з захопленням крикнути. Запрошених на обід гостей, розуміється, не примушують чекати в приймальні, а надто післанця «Правди», чи то пак Сталіна. Навпаки, це він примусив чекати хазяїв, бо назустріч йому зразу ж вийшов сам Семен Семенович, який, привітавшись і взявши його під лікоть, зараз же повів його до їдальні. Там він представив його дружині, молодій дамі з модною зачіскою і пофарбованим «плятиновим» волоссям, яка посадила його поруч себе. В їдальні вже були якісь істоти, але, видно, такої невисокої окости, що не варто було представляти їм гостя (мабуть, секретарі, друкарки, гувернантки та таке інше), і двоє дітей. Ці останні, хлопець і дівчинка, правда, мали такі свіжі, рожеві, чисті-чисті личка і такі ясні, веселі очі, що він їм без представлення одверто посміхнувся, і вони зараз же відповіли йому ясним, довірливим, охочим усміхом.

— Які чудесні личка! — прихилившись злегка до хазяйки, сказав журналіст Зінчук і цим одразу привернув до себе серце матері. Навіть сам Семен Семенович посміхнувся, і після того за столом розіслався м'який непримушений настрій.

Семен Семенович звичайно за обідом не любив говорити, але з гостем із Москви трошки зрадив свою звичку і говорив досить багато та весело.