молитовник-путівник для прочанина [Мірек Боднар] (pdf) читать постранично

1

2

мірек боднар
молитовник-путівник
для прочанина

Львів
2012

1

Те, що написав Мірек, не потребує вихваляння. Ці вірші промовляють самі
за себе. Це поза молитви.
Не знаю, за кого він молиться, не знаю кому, але його
´
молитви достойні того, щоб бути почутими. Коли людина поринає в розмову з
самим собою – третій завжди буде зайвий. Тому читайте ці вірші, наче ви сюди
зайшли, але скоро підете. Тоді отримаєте найбільшу насолоду, бо тут і театр, і
кухня, і дискотека. Все всередині вас і назовні цієї книжки. Амінь.
Григорій Семенчук

© Мірек Боднар, текст, 2012
© Таня Бегей, дизайн обкладинки, 2012
2

Є побачене чи почуте, що стає важливою часткою нашого досвіду і змушує
нас знов і знов подумки вертатися до нього, обмірковувати його...
Ернст Юнґер
Врешті, немитий, зарослий, скуйовджений, вийшов я з дому,
Радше то винос мій був – винос живого мерця.
Овідій

3

4

1.
переможець
не отримує нічого

5

***
солодша за мед за цукрову тростину
чіпкіша за плющ та гінкий виноград
пам’ять що в тілі всю ніч без упину
кришиться дрібно і ранить мов град
приходить тепло і таке відчуття
ніби долоні постійно брудні
так само не знаєш як до пуття
звести ці судоми і згаяти дні
виніс зі всього не так вже й багато
трохи непотребу дрібку прикрас
хоч і траплялись бентежні загати
та якось минав їх твій тихий баркас
світяться садна поблискують шрами –
гідні медалі за програну битву
згадуй всі зорі дерева та брами
що чули твою відчайдушну молитву
може десь знайдеш на самому споді
те що ховалось усі ці роки
може відчуєш той протяг господній
що пам’ять тамує і гасить свічки

6

***
простір гусне простір стигне
ти бредеш услід за ним
теплі речі свіжі стигми
збовтані безбарвні сни
навстіж вікна тьмяні зорі
сухість в роті і в кістках
чисті лагідні прозорі
крихти ночі на гілках
страх в колінах страх в легенях
страх у серці й в голові
втихомирюєш легенько
ці ревучі бурові
попіл попіл більш нічого
ще хіба лиш алкоголь
ще хіба лиш ніцше й чоран
і в свої ворота гол
загубив усе що виграв
вліз у тугу і борги
поглинає чорна вирва
і мовчать глухі боги
всі стежки і всі дороги
в ямі пам’яті глибокій
оббиваючи пороги
не застав тебе твій спокій
ось вже й ранку мокре дно
неба вицвілий листок
причаїлось десь воно
на стіні висить христос

7

***
існував а не жив пересувався а не ходив
засинав і прокидався замість того щоб спати
тому й не сталося жоднісінького з див
тому й нема повернення до внутрішньої спарти
спирався на слова але слова – доволі не надійна цегла
усе що будував із них перетворилося на глину
його тепер хіба що монастир чи східна церква
визволять із внутрішнього єрусалиму
вглядається в спокійні очі всіх своїх коханих жертв
вода й пісок повільно витікають із долонь
усе скінчилося втекло звиваючись вужем
попереду лиш внутрішній тотальний вавилон

8

***
постійне споглядання себе немов порожнечі
постійно ці зриви що переходять у тахікардію
креслиш план відступу обдумуєш лінію втечі
їм залишаєш любов собі – тільки віру й надію
надвечір коли небо приносить зливу та вітер
і з придорожніх дерев на асфальт опадає цвіт
напишеш в листі кілька тьмяних утішливих літер
котрі хтось потрактує як епітафію чи заповіт
«можливо ще побачимось щасливо зоставатись
вітання усім хто ревно за мене молився й терпів» –
прощання липне на устах волокнами цукрової вати
і губиться в повітрі мов серед обширу степів
більше не буде радіопередач і приступів нудоти
птахів та дітей під будинком ранкових поливалок
будеш мандрувати і мандри триватимуть доти
доки шкіра не запахне як одяг старих рибалок
доки нарешті не втямиш що твоя відсутність
комусь болить і ниє неначе рана під час дощів
доки не відчуєш задуху у грудях а в роті сухість
що стиснуть як місто навесні стискає віття кущів
зникне бажання рухатись далі втіха гнати і гнати
у снах прийдуть обличчя друзів від яких вже відвик
обриднуть нічліжки – готелі колиби та пансіонати
і розляжеться серед ночі твій розпачливий крик

9

***
трава уповілюнює час і дає змогу подумати
а коли думаєш – флешбеки постійні
тож перед тим як зняти банку і дунути
оглянься чи за спиною не стоять тіні
бо спогад той немов погода над тобою нависа
а в темних снах приходять лиця мертвих
тоді ти можеш ледь черкнути тім’ям небеса
й отримати на скроні слід який не стерти
аж поки страх який давно сидить в тобі
не випустиш на волю наче древню рибу
аж поки не заграє янгол на хрипкій трубі
скликаючи на службу кожну пташку і звірину
коли перед очима пройдуть друзі й вороги
коли усе мине і буде тільки чистий спокій
тоді ти обережно й тихо глянеш навкруги
побачиш що війна трива й подумаєш: «допоки?»

10

***
врешті-решт усе закрутилось спочатку
і знову – вже вкотре –