Пархімове снідання [Григорій Федорович Квітка-Основ`яненко] (fb2) читать онлайн

***

Не бу­ло і на усій сло­боді дурнішо­го, як Пархім Ше­ревертень. А й сло­бо­да не ма­ла бу­ла! Опріч що по неділям зіхо­ди­ли­ся ба­би з сло­бо­ди та з ближ­чих ху­торів і приносили­ на про­даж і мас­лич­ко, і сме­тан­ку, і яєчок, і бу­ханців, і солі тов­че­ної, і уся­ко­го та­ко­го то­ва­ру; а то ще двічі на год бу­ли і яр­мар­ки у тій сло­боді: од­на об теп­ло­му Олексію, а дру­га об пер­ших Па­рас­ках. І чо­го то на тих яр­мар­ках не бу­ло? Аж з са­мо­го го­ро­да приїжджав кра­мар з залізни­ми гвіздоч­ка­ми: ко­му, знаєте, тре­ба чо­бо­ти підби­ти. Та бу­вав і ку­пець з хо­ро­шим то­ва­ром; з хви­га­ми, та род­зин­ка­ми, і з синім камінцем. А вже ци­ганів, от­тих ко­но­водів, мошенникі­в, що об­ду­рю­ють на­род, так і не роз­ми­неш­ся! Об­ма­нув, ук­рав, обміняв лич­ко на ремінець та й дальш…

Так че­рез такі яр­мар­ки се вже не сло­бо­да зва­ла­ся, а містеч­ко. і скільки там не бу­ло на­ро­ду, що там жи­ли і на яр­мар­ки наїжджа­ли, не бу­ло дурнішо­го, як я ка­жу, Пархіма Ше­ре­верт­ня.

Еге! Дур­ний собі, та та­ки оже­нив­ся, знай­шов собі жінку. По­жа­луй, ба­га­тенький то був, а че­рез та­ку бла­го­дать ді­вчата не ду­же див­ляться, чи хо­ро­ший, чи по­га­ний, чи ро­зумний, чи при­дур­ку­ва­тий: аби в ки­шені пов­но бу­ло. Ось і тут та­кеч­ки. Тільки за­ду­мав же­ни­ти­ся наш Пархім, як­раз і вис­ко­чи­ла за нього дівка бой­ка; са­ма й пос­ва­та­ла се­бе за нього, са­ма і весіллям ору­ду­ва­ла, і як хотіла, так і вправил­ась.

Вона бу­ла по­пе­ре­ду наньмич­кою у го­роді, по куп­цям, так зна­ла усякі по­ряд­ки і світу по­ви­да­ла. А якось то навернула­ся у свою сло­бо­ду, ба­чить, що Пархім, зос­тав­шись після батька сам собі гос­по­дар, не зна нічо­го і не вміє кінців ні у чо­му звес­ти, а ху­до­би­ни до гас­пи­да! Во­на і підлізла до ньо­го з своїми те­ре­ве­ня­ми… а завт­ра вже і руш­ни­ки по­да­ва­ла, а у неділеньку і весілля відбу­ли!

Люди ди­во­ва­ли­ся: «Чи не навіже­на сяя Нас­ту­ся (так її зва­ли), що йде притьмом за дур­ня, за Пархіма Шеревертня­?» А во­на собі й бай­ду­же. «Не­хай, - ка­же, - що хо­чуть, го­во­рять, а я своє ро­би­ти­му!»

Та й прий­ня­ла­ся ж доб­ре! Усе поп­ри­би­ра­ла до своїх рук. Му­жи­кові - ко­ли дасть ко­ли доб­ре по­обіда­ти, то то йо­му і праз­ник, а не те, так частісінько, ок­ро­ме су­хо­го хліба, че­рез цілісінький день нічо­го не по­ба­чить. Оде­жа на ньому аби­яка, со­роч­ка розх­рис­та­на, чо­бо­ти пор­вані, а частіш і зовсім бо­сий, пи­ка нев­ми­та, бо­ро­да не­го­ле­на… і та­ки зра­зу мож­на бу­ло ба­чи­ти, що він є.

Сама ж - так ну! Ви­ряд­же­на, не­на­че міщан­ка. Свек­ру­шині і плах­ти, і очіпки, і на­мис­та одвіча­ють по­усяк­день! Ла­со їсть, на м'яко­му спить, і та­ка ви­хо­ди­ла­ся, що мо­ло­ди­ця хоч ку­ди! А зу­ба­та бу­ла! Вже не заїдай­ся з нею ніхто!

Тільки за­че­пи її, так ра­зом як за­ля­щить, затріщить, за­го­мо­нить, пе­ре­ко­ре­нить і батька, і матір, і увесь рід, і та­ких прик­ла­док поп­рик­ла­да, що й не до­ду­маєшся, відкіля во­на усього наб­ра­ла­ся? І вже її ніза­що не пе­ре­го­во­риш. Як во­да, бу­ва, греб­лю прор­вав­ши, і біжить, і шу­мить, і ре­ве, і кле­коче, так і Нас­ту­ся, як з ким зче­питься. Вже пак не дур­но стільки про­жи­ла у го­роді!

Швидко ста­ли зна­ти її і проїжджа­ющі. І ку­пець, і па­нич, і кра­мар, і ре­мес­ний, і шко­ляр, як тільки їдуть че­рез сло­боду, то вже не­одмінно і заїдуть до Нас­тусі. І хоч би як ще за­рані бу­ло, що мож­на бу­ло б верс­тов з де­ся­ток уїха­ти - ні, і не ка­жи: зос­та­нуться но­чу­ва­ти, хоч як. Та уміла ж усіх при­ва­би­ти до се­бе! Куп­цеві за­раз чай­ни­чок нас­та­но­вить, а усе ма­ла у се­бе; прос­то­му на­ро­ду доб­ро­го бор­щу з са­лом пос­та­но­вить; па­ни­чеві мо­лош­ної каші по­дасть. Ста­ренькі па­ни не заїжджа­ли до неї, за­раз ска­же: «Не приньмаю ніко­го». Та так учас­тує усіх, що дов­го зга­ду­ють Нас­ту­сю.

А му­жи­кові її, Пархіму, то не бу­ло доб­ра, а як заїдуть пос­то­яльці, так йо­му зовсім ха­ле­па! Знай жінка по­си­ла йо­го по усій сло­боді: біжи ту­ди, дос­тань то­го, при­не­си те. Набі­гається, ле­бе­да­ха, уто­миться, за­са­пається, ду­ма ніччю від­почити. Так ку­ди ж! Жінка про­ту­рить йо­го до постояль­цевих ко­ней: «І сіна підкла­дай, і ди­вись, щоб безп­рес­тан­но їли, і щоб хто ко­ней не вкрав, ка­ла­вур і не ви­ходь від них; а у ха­ту і не ду­май за­би­ра­тись, не смій і но­са по­ка­за­ти». То Пархім, бу­ло, і слу­ха жінки: хо­дить ко­ло пос­то­яльце­вих ко­ней і тільки чує, як у хаті чар­ки бряж­чать, мис­ки цо­ко­тять і ха­зяй­ка з пос­то­яльця­ми ще­бе­че, та не у лай­ку і не у спор; в них усе йде до ла­ду. А Пархім хо­дить та го­лод­ний дрижак­и їсть по хо­лодній зорі, не ма­ючи у віщо і одяг­тись… Те­рпів та­ки ба­га­то, сер­де­га, від та­кої жінки. Як діла не­ма до­ма, піде, бу­ло, блу­ка­ти по се­лу. Вже й зна­ли усі, що він те­рпить до­ма від жінки. Хто, бу­ло, зак­ли­че, на­го­дує йо­го, хто й до­до­му па­ля­нич­ку або груд­ку каші дасть… І Пархім, де, бу­ло, вздрить, що лю­ди чо­го не­будь зійшли­ся, то і він ту­теч­ка. Слу­ха собі го­то­во­го, а вже сво­го не пи­тай. Наслухавс­я, скільки йо­му тре­ба, і пішов. І то з нього.

Сидячи раз з людьми біля во­лос­но­го прав­леній, слу­хав де­чо­го ба­га­то, і про те далі ста­ли роз­ка­зу­ва­ти, як жінки своїх му­жиків об­ду­рю­ють. А що най­пу­ще, як поч­не жінка ве­ре­ду­ва­ти, за­ба­жа­ючи або но­во­го очіпка, або яло­ви­чи­ни чи уся­кої ла­сощі, або ча­сом гро­шей за­ба­жа. І стог­не во­на, і не­ду­жа, і не знать що го­во­рить, і буцім що їй преставляєть­ся, і му­жи­ка го­нить з очей, і лає йо­го на усі зас­тав­ки. І та­ку во­лю че­рез ве­ре­до­ван­ня озьме, що бідно­му му­жи­кові і підсту­пи­ти до неї не мож­на. Хо­дить сер­деш­ний по сіням, ру­ки ло­мить та вби­вається за бідною жінкою! Тут вже й зна­хур­ка поспіла. І що то, чо­го не ро­бить, чо­го не діє: і під­курює, і шеп­че, і вми­ва, і зли­зує - нічо­го не лег­ша! Му­жик аж до ніг до зна­хур­ки при­на­да та про­сить:

- Тітусю, ос­ло­бо­ни жінку від біди! Цілий год матір'ю зва­ти­му; що хоч зап­ла­чу, тільки по­ря­туй її!

- Але! Вже б я не ра­да їй по­мог­ти! - ка­же зна­хур­ка. - Так що ж, ко­ли да­но, та ще й уміючи. Се, чо­ловіче, да­ла твоїй жінці удо­ва, що, мо­же, і ти її знаєш…

- Та як же? Знаю, знаю. Ще во­на і дівкою бу­ла, так, бу­ло…

- Та так же, так. Се во­на хо­че звес­ти твою жінку, щоб опісля самій за те­бе вий­ти.

- А щоб во­на не діжда­ла! Я вже луч­че озьму Хвен­ну, ось що за Те­реш­ком Бульба­хом, ко­ли ов­довіє, а її не хо­чу.

- Та, бач, не знаю, чим і ос­ло­бо­ни­ти твою жінку!

- Та вже чим хоч, а тільки зве­ди її: я кош­ту не по­жалію; бо як вмре, так са­мий по­хо­рон більш бу­де кош­ту­ва­ти, чим лік.

- Так хіба ось що зро­би­мо: ку­пи ли­шень їй кав'яру солон­ого та бу­лоч­ку, не­хай во­на поїсть. А як після сього захочеть­ся їй пи­ти, так ти їй ку­пи осьму­ху пи­ва; не­хай п'є, скільки хо­че. А далі вже, щоб не гірко бу­ло після пи­ва, так ку­пи їй ме­дя­ничків, род­зинків, чор­нос­ли­ву. Не­хай наїдає­ться доб­ре, по­ки аж спотіє. Та тогді вже бу­де­мо прислухати­ся, чо­го во­на з не­мощі за­ба­жа, та швид­ше їй і ку­пиш, щоб ли­хо прог­на­ти. Серде­га му­жик усього то­го на­ку­пить; наїсться жінка, нап'ється та й поч­не кри­ча­ти:

- Ой, пробі! Очіпка хо­чу! Очіпка по виш­невій землі з зе­ле­ни­ми роз­во­да­ми!… Пробі! та­ко­го хо­чу, як і на дя­чисі!…

- Та ку­пуй, Охріме, ку­пуй мерщій! Бач, чо­го ли­хо­ман­ка за­ба­жа­ла? Пос­тав­ляй їй усе, а то щоб до ве­чо­ра не вмер­ла.

Побіг Охрім, ку­пив, по­дає жінці… Тут ли­хо­ман­ка, як по­ба­чить очіпок, та так стряс­не бо­ля­щу, що на­си­лу уле­жить: а далі й поч­не стог­на­ти та оха­ти і лед­ве ка­же:

- Коли б ще мені… те­пер… та п'ять кіп… то я б ї ус­та­ла!…

Тут жінка стог­не та ба­жа, а тут зна­хур­ка на­па­дається, щоб да­вав мерщій, щоб ли­хо­ман­ка, гроші по­ба­чив­ши, зовсім відійшла від неї. Нічо­го Охрімові ро­би­ти! Виньма з ки­шені гроші, лічить п'ять кіп, та усе ж то но­ви­ми п'ята­ками, кла­де біля жінки… Жінка, стог­ну­чи, бе­ре без ліку. За­гар­ба­ла усі, і вже і ус­та­ла, і пішла по­ра­тись, і сю­ди і ту­ди… і ще до ве­чо­ра разів тричі з му­жи­ком по­ла­ялась.

Оттакі то ве­ред­ливі жінки у бідних, сер­деш­них, прос­тих лю­дей! Доб­ре па­нам жи­ти, що в них жінки і не сміють, і не зуміють так ве­ре­ду­ва­ти. У них жінки пе­ред му­жи­ка­ми як по стру­ночці хо­дять і про­тив му­жи­ко­вої волі ні у чім нічи­чирк!

Про та­ке жіно­че ве­ре­ду­ван­ня слу­хав наш Пархім та й узяв собі на ро­зум, та, йду­чи до­до­му, і ка­же сам собі: «Не я ж бу­ду, щоб я не зро­бив по своєму! Вис­та­чай, жінко, кат бив би твою матір! вис­та­чай усе!…»

Як прий­шов до­до­му, за­раз і по­чав стог­на­ти на усю ха­ту і про­би­рається, щоб то злізти на піч.

- А яко­го гас­пи­да ти там стог­неш? - пи­та йо­го Нас­ту­ся, ди­ву­ючись, що її ду­рень та осміляється без спро­су лізти на піч.

- Але! Гас­пи­да!… Ко­ли ж я не­дуж!… І у гру­ди ко­ле, і в бік штри­ка, і у спи­ну шпи­га, і на по­пе­рек не підніму­ся…

- Та що се тобі ста­ло­ся?

- Але, що!… Не знаєш?… Ве­ре­дую.

- Що?… Що та­ке?…

- Вередую, ка­жу тобі. Хіба не знаєш ве­ре­ду­ван­ня? Се ва­ша жіно­ча на­ту­ра на ме­не на­па­ла.

- Ось я тобі дам! Ще й він ве­ре­ду­ва­ти! Ус­тань, ка­жу тобі! Ко­ли те­бе на­па­ла жіно­ча на­ту­ра, то я озьму му­жи­чу на­ту­ру та тут те­бе так відве­ре­дую, що ти й гад­ки не ма­ти­меш!

- Я та­ки й то гад­ки не маю, та ле­жу собі, та усе ве­ре­дую собі.

- От щоб те­бе з твоїми ви­гад­ка­ми! І сміх і ли­хо з дур­нем! Ска­жи ж мені на ми­лость, чо­го та­ки ти ве­ре­дуєш?

- Так. Ве­ре­дую та й ве­ре­дую. Ла­сощів хо­чу! Ой, хо­чу ласощ­ів!… І по­ти усе ве­ре­ду­ва­ти­му, аж по­ки ку­пиш ла­сощів.

- А рож­на не хоч? А трясці та бо­ляч­ки?

- Не хо­чу сього нічо­го. Мені дай ла­сощів, то я й пе­рес­та­ну ве­ре­ду­ва­ти. А не да­си, то я і вмру, справді вмру.

- Та про­па­дай, вра­жа ли­чи­но! Ко­ли б вже й дав­но щез!

- Так не про­па­ду бо, по­ки не до­ве­ре­ду­юсь до сво­го! Ой, ве­ре­дую! Ой ли­шеч­ко, ла­сощів хо­чу!…

- Та яких тобі ла­сощів? Зділай ми­лость, не кри­чи: сусіди по­чу­ють, ще більш сміяти­муться, ска­жуть, що ти зовсім здурів.

- Та й кри­ча­ти­му, і одурію, і вмру тобі, по­ки ла­сощів не ку­пиш.

- Та яких же? Ка­жи мерщій! Запх­ну тобі пельку, щоб не кри­чав.

- І род­зинків ку­пи, і ро­го­зу ку­пи, і го­рох­вя­ничків… і кав'яру… і пасльону… і усього ла­со­го…

- Бач, чо­го на­ве­ре­ду­вав! Себ­то я по­ки­ну­ла усе та пішла по яр­мар­ку усього йо­му ку­по­ва­ти! А дзус­ки не хо­чеш?

- Я і дзус­ки, і трясці твоєї не хо­чу; мені ку­пи тих ла­сощів, що я, ве­ре­ду­ючи, хо­чу.

- Захотілося гирі про­ти ночі кіснич­ка. Отеє так і побіжу, як ген купці з'їжджа­ють на двір. Геть, ка­жу тобі, з печі! Вби­рай­ся з ха­ти. Не знаєш, що при чу­жих лю­дях тобі не мож­на тут бу­ти!

- Знаю я, го­лу­боч­ко, усе! Ти ду­маєш, я нічо­го не знаю? Ні, я усе знаю. Тим то і по­чав ве­ре­ду­ва­ти, що я де­що знаю. От бач, і не ус­та­ну, і не піду з ха­ти, хоч тут що приїжджі робит­имуть. Не ус­та­ну та й не ус­та­ну. Бач, ве­ре­дую, по­ки да­си ла­сощів. А там ще й гро­шей за­ба­жаю.

- Та на вже, цур тобі, й гро­шей, тільки втікай швид­ше з ха­ти. - І да­ла йо­му три ша­ги, зна­ючи, що він ліків не зна.

- Мені тре­ба сім кіп… - Од­на­че узяв гроші, пе­ре­ки­ду­вав їх у руці, пе­ре­ки­ду­вав, далі ус­тає і ка­же: «Ну, так і є! - Ухо­пив мерщій шап­ку та навтіка­ча з ха­ти; і пішов, сміючись та ду­ма­ючи собі: «Оттак ти жінку пров­чи! Тя­ми ти­меть ме­не дов­го!»

Пішов же наш Пархім по яр­мар­ку і не жу­риться ні об чім. Гроші є, те­пер ду­ма, чо­го б тільки на­ку­пи­ти. От і ду­ма: «Сви­ти в ме­не кат­ма! Не знаю, чи синього сук­на узя­ти, чи хоч і сіро­го, та тільки доб­ро­го, мильно­го? та ви­би­ра­ти­му дов­жен­ну та ши­ро­ку… Або ось і чо­бо­ти в ме­не ро­ти порозз­являли, їсти про­сять: так, мо­же, чо­бо­ти луч­че? І прав­да, шка­пові куп­лю, з дов­ги­ми ха­ля­ва­ми, з підко­ва­ми, а дьо­готь так щоб і тік!… Цур дур­ня тобі, па­не Пархіме (се уже сам собі, ка­же), та мас­ла груд­ка на при­кус­ку. Чи не дур­ний же ти справді? На яко­го гас­пи­да ти бу­деш тра­ти­тись? Оде­жу і чо­бо­ти не­хай тобі жінка пос­та­чить, а ти сі гроші, що ви­ве­ре­ду­вав єси, про­ла­суй на чім хо­чеш, чо­го ду­ша за­ба­жа! От­ся річ до діла. Так і зроб­лю. На­куп­лю усього, що по­ба­чу, та й наїмся, щоб аж з душі пер­ло!… Чо­го б же то на­ку­пи­ти?… Е, ген сластьони: по­да­вай їх сю­ди!…» От і підійшов до сластьонниці… Що за гар­но див­ляться на го­лод­но­го Пархіма!… І так і шквар­чать у олійці…

- Подавай сластьона! - гук­нув Пархім на жінку, що їх тут пряг­ла.

- А на скільки тобі тре­ба? - пи­тається во­на.

- Подавай усі, - аж кри­чить вже Пархім, узяв­шись у бо­ки.

- Та тут, дя­дюш­ка, як увесь то­вар озьмеш, так йо­го бу­де на шість зо­ло­тих.

- Увесь, увесь бе­ру, на гроші, - та й ти­че їй один шаг.

- Та що се ти мені даєш? Се на сміх, чи що? Ти да­вай більш, да­вай усі, со­рок ал­тин.

- Як же я дам усі? Отеє я наїмся, так і пи­ти за­хо­четься. Так отеє дру­гий на зби­тень, а се ще піду до мос­ка­ля та род­зинків на­куп­лю…

- Так ти, ба­чу, та­кий? Геть же від лав­ки, не мішай лю­дям в ме­не то­вар роз­би­ра­ти. Сих гро­шей тро­хи: або да­вай усі, або геть собі!…

Пішов, сер­де­га, дальш, чуп­ри­ну чу­ха­ючи, і ка­же собі: «Ура­го­ва ба­ба ску­па! Та дар­ма! Я й стовпців наїмся».

Підійшов до мос­ка­ля з стовп­ця­ми. Так що ж бо? Дає мос­каль за йо­го гроші тільки три стовп­ця…

- Цур і йо­му! Який до­ро­гий! Не вмру без них, знай­ду ще чо­го смачнішо­го…

І пішов по ба­за­ру вит­ришків їсти. І що то: що вздрить, те й ку­пив би. Та не ду­ма од­но двоє ку­пи­ти, ні, да­вай усе! А гро­шей кат­ма! Тільки три ша­ги і є!

Ходив наш Пархім, хо­див по ба­за­ру, ви­би­рав, приціняв­ся: усе до­ро­го, не по йо­го гро­шах… Вже він і гре­ча­ни­ки, і го­рох­вя­ни­ки, і млинці, і бу­ханці, і пиріжки тор­гу­вав, ки­дав­ся і на мо­чені кис­лиці, і на ка­лені горіхи, і на ме­дя­ни­ки… Так ура­гові лю­ди пот­рош­ку да­ють за йо­го гроші. Що йо­му з од­но­го або з трьох: йо­му да­вай усе, ба­га­то нак­ла­дай йо­му, так так! Хо­див він, хо­див, аж ос­ти­ло. Ба­чить, жінка про­дає якісь корінці, і усяк, хто йде, то й ку­пує тих корінців, і вже куч­ка не­ве­ли­ка зос­тається.

- Отже, щоб не впус­ти­ти то­ва­ру! - ска­зав Пархім, і підбіг до жінки, і пи­та: «А скільки тобі, мо­ло­ди­це, за твій то­вар?»

- А по­ка­жи ли­шень, скільки в те­бе гро­шей? - спи­та­ла­ся мо­ло­ди­ця.

Пархім вий­няв свою су­му на до­ло­ню і бряз­ка пе­ред мо­лодицею.

- Добре, дя­дюш­ка, беріть увесь то­вар. Ке­те гроші сю­ди.

- Увесь? - пи­та Пархім і сам собі не вірить.

- Та увесь, увесь. Тре­ба бу­ло вам де­неж­ку здачі да­ти, та по­роз­да­ва­ла. Не­хай за вас по­дам на бідність.

Зібралась мо­ло­ди­ця і пок­ри­лась дальше, щоб ку­пець не роз­ду­мав та не при­ки­нув би їй то­ва­ру.

А Пархім так зрадів, що нічо­го не ба­чить і не чує. Ви­ди­мо не­ви­ди­мо на­ку­пив ла­сощів… За­би­ра у по­лу - не влізе, по­за­пи­ху­вав за па­зу­ху і вже ос­танні на­си­лу зібгав та у жмені заб­рав, а сам усе при­го­во­рює «Не ки­дай, Пархіме, нічо­го; не зос­тав­ляй, за­би­рай усе: ти за сі ла­сощі гроші пла­тив. А ти, бісо­ва жінко, не діждеш, щоб я тобі і лиз­ну­ти дав! Ні, сам поїм усе». От і виб­рав собі місце на гор­би­ку. Зняв сви­ту, розіслав, поск­ла­ду­вав свій то­вар, по­за­су­ку­вав ру­ка­ва і сіда­ючи ка­же:

- Ось те­пер, Пархіме Ула­со­ви­чу, поснідаєш собі доб­ре! їж уво­лю, ніхто тобі не поміша… Усе до ос­таннього поїм, та так об­ре­па­юсь, що, мо­же, че­рез си­лу і до­до­му дійду…

Та з сим сло­вом схо­пив корінець, та - кусь!… Жує, сердег­а!… Тут жує, а тут у ніс так і шпи­га, і сльози з очей так і бі­жать… Жує, жує - і не про­ковт­не. Далі утер сльози, став від­дихати, бо дух йо­му зах­ва­чує, і ка­же:

- Бач, як за пре­су­чою жінкою дав­но вже не ла­су­вав, так ось ла­сощі і у гор­ло не йдуть.

Та вп'ять ста­не їсти, то по три, то по чо­ти­ри корінця вже пхає в рот, так що ж бо? Ні жу­ва­ти, ні ков­та­ти не мож­на, не йде у гор­ло. Се бо був хрін! Де ж йо­го мож­на їсти? Ли­хо на­шому Пархімові! Вже скільки він не пот­ро­щив корінців, а куч­ка ні трош­ки не поз­на­чи­лась. Вже аж не зміг сидіти, приліг і за живіт бе­реться… Відпо­чи­не від по­чи­не та вп'ять за хрін, і чуб йо­му мок­рий, і пи­ку аж роз­ду­ло, гу­би пореп­ались, а він сил­кується їсти…

- Та й до біса ж я на­ку­пив сих ла­сощів, - ка­зав, стог­ну­чи та сльози вти­ра­ючи, Пархім. - Але їм, їм - і кінця не вид­но. А сльози так і за­ли­ва­ють!… Аж очі ро­гом лізуть!… Ох, ли­шечко!… Ба­чи­ли чор­тові очі, що ку­пу­ва­ли, їжте ж!…

От з та­ко­го то Пархімо­во­го снідан­ня пішла меж лю­дей і при­го­вор­ка.