Оповідання [Григорій Федорович Квітка-Основ`яненко] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
МЕРТВЕЦЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ
Посвящается Казаку Владимиру Луганскому [1]Був собі чоловік та жінка. Чоловіка звали Нечипором, а жінку Пріською. Вона була хорошого роду і одним одна дочка у батька, дуже багатого: була й скотинка, і усяка худоба, а сина не було, тільки дочка. Так батько її, подумавши, та узяв сироту, сього Нечипора, замість дитини, та й вигодовав його, доглядів, і до розуму доводив. А Нечипорів батько та був собі велика ледащичка: спився і звівся ніна-що та колись під тином п'яний і одубів; жінка, одно те, що немала нічого, а друге, не вміла робити, пішла попідвіконню; а хлоп'я за Христа ради узяв, я ж кажу, Прісьчин батько. Так що ж бо! Не дурно кажуть: недалеко відкотиться яблучко від яблуньки: у Нечипора була уся батькова натура. Злодіяка такий, що ні з чим не розминеться: і цигана обдурить, і старця обікраде; а пити? - так не переп'є його і Данилка, от що у того пана, що біля нас живе, та що за його ридваном ззаду труситься у цвяхованому каптані та у мережованім брилі, як той вареник зверченім; той здорово п'є, а Нечипір іще гірш його. Іще ж таки поки парубко-вав, то й сюди й туди: було, п'є ніч, гуляє, з парубками бурлакує, а удень як скло перед хазяїном: і робить що треба, і послуха у всякім ділі, і поважа старого, Коли ж, було, його на вольній або на вечорницях потасують добре… бо таке задьорне собі було, що до усякого так у вічі лізе, як тая оса, хоч би тобі десяцький або й соцький, та таки і самому отаману не дуже поважав, так і зчепиться; ну, то й звісно, що йому щонайгірше і діставалось. Та ще на лихо собі був такий невеличкий, щедушний, та й сили не більш було, як у сліпої попової кобили, що, було, не здужає у пилипівку попівських хаптурок по селу возити. Так з ким не зчепиться, то усяк його попіб'є, та й прав. А іногді проти лави один піде, так тут вже достанеться йому на горіхи; пику йому порозбивають, волосся пообривають, одежу - а одежа багатого хазяїна, так добра була - порозривають, та таких йому тусанів надають, та так йому бельбахи повідбивають, що насилу удосвіта додому долізе. Так що ж бо! Перед хазяїном відбрешеться: то ніччю роя ловив, то бджоли йому пику покусали; то відьма приходила ніччю хазяйських коров доїти, а він почав відгонити, а вона перекинулась собакою та кинулась на нього і одежу йому порвала і усього подряпала. То, було, старий і вірить і гоїть його, та ще від переляку, щоб не напав переполох, і горілочкою його підпоює. От нашому Нечипору і на руку ковінька! Лежить на печі, та оха, та горілочку потягує, мов і добрий, а усі коло нього панькаються. Оттак точнісінько, як бува, що ніжна собі жінка та забажа нової запаски та нападеться на мужика: «Купи та й куші; хоч пропади, та купи, а то вмру». Та й ляже на піч і почне не знать що провадити, буцімто ув огні. Він, сердешний, тут із знахарками, із ворожками коло неї заходиться, а ті, звісно, грошики беруть, а йому кажуть: «Купи їй, чого бажа, а то вмреть». От до неї: «Чого тобі бажається? Кажи». Тут вона й почне вигадовати: і медяничків, і ріжків, і мочених кисличок; а далі, як уже бачить, що мужик потратив чималу суму грошей, та вже тогді і закричить пробі: «Купи нову запаску!» Чухає небога потилицю, і хоч то гроші треба б нести у волость, віддавати за подушне і за общественне, та вже нігде дітись! Купує запаску, щоб справді ще не вмерла; тогді похорон такою сумою і не відбудеш. Оттак-то вередував і наш Нечипір. І що то, що ніхто й не знав, що він таке ледащо і таки зовсім бездільник, а не знавши, та й оддали за нього Пріську. А як після сього незабаром вмер і у неї батько, а там і мати, то й остався наш Нечипір сам собі господарем. Недовго ж нагосподарював. У три годи рішивсь зовсім. Що була скотинка, позбував, а грошики попропивав; земельку позакладував, а грошики попропивав; а що було опріч того, те від недогляду попропадало само. П'є, та краде, та ловиться; б'ється та позивається; а звісно, що тільки підеш з жалобами та з позивками, то вже й треба «прийдіте поклонімося». Бо сказано: без піджоги і дрова не горять. А як десяцькому дай, соцькому дай, писарю дай, отаману дай, а все-таки до волості відопруть (не їм же одним хліб їсти); а як, не дай боже! та у ту пору набіжить засідатель та, борони боже лихого часу, з письмоводителем: так тогді вже й зовсім пропав! Пишуть-пишуть, беруть-беруть, та тільки тогді пустять, як вже нічого й взяти; а то, коли зостались які вишкварки, так іще у суд запровадять, - ну! там уже і амінь. Так чи надовго ж то Нечипорові, при його дурній голові, стало усеї тестевої худоби? Фіть-фіть! Пішла по добрим людям та по шиночкам, а він звівсь нінащо. Сердешна Пріська викупала його не десять разів і із-під калавуру, і із колоди, а раз прийшлося і з острога викупати. Вже який би не був, а усе він їй муж, нігде було дітись. А через таке лихо попереводила і в себе, що було у скрині із хорошої одежі, і намисто, і дукати, і хрести, і усякую худобу. Журилась вона, журилась, далі треба за розум узятись, щоб з плечей усього не попропивав їй п'яниця. Нічого не кажучи, стала його у хаті запирати, а сама піде або бакшу полоти, або коноплі брати, щоб було чим пропитатись. Що ж? Вернеться додому, хата пустісінька! Проклятий Нечипір виліз у вікно, та й шукай його. Треба їй шатнутись по шинкам: де пояс заставлений, де шапка заложена; викупа, сердешна, на останні гроші! Далі знайде його де-небудь у шинку під лавою або під плотом; розбудить, розтовка, тащить додому, і виговорює, і лає, а сама, через таку лиху годину, тільки що плаче. Далі, бачивши, що його й лайка не бере, і він знай своє товче - пити та й пити! - нічого робить, дума: хоч гріха на душу озьму, а вже не дам йому волі. Привівши його раз з вольної, увела у хату, защепила двері та й каже: «А що, Нечипоре? А до чого отеє ти мене довів? Лайки не слухаєш, горя мого не поважаєш, п'єш у свою голову; попропивав усю батьківщину, а через тебе і я свою материзну потратила, то платячи за тебе, то викупаючи тебе з шинків; а тепер довів, що я меж людьми була таки як треба, а тепер тільки за старцями йти; була і хорошого, чесного роду, а як утопила свою голову за тебе, прирожденного п'яницю, та по тобі і я стала послідніша усіх на селі. Хіба хочеш так пропасти, як і батько твій? Так пропадай же собі як знаєш, а я знаю, що поки я жива, так не дам тобі волі шлятк-ся та п'янствовати. Доки мені терпіти? Через закон переступлю, а по-своєму зроблю». Та позасучовавши рукава у сорочки, каже: «Хоч гріх, хоч два жінці мужа бити, а нехай бог простить!» - та з сим словом - черк його у пику, а далі удруге, утретє, удесяте, та за волосся, та тусанами - бо баба собі здорова була, а він такий, що ні на що і дивитись було; та ще перепивсь, так не здужав і скіпки під, няти, не то щоб оборонитися від жінки. А вона його б'є, а вона його тасує, та знай проговорює: «Не пий, не п'янствуй, не пропивай худоби; сиди дома, заробляй чим-не-будь та годуй і себе, і бідну жінку; ось так тобі… ось так тобі, бусурмену, католицькому, гаспидському мужикові!…» Била, била, та аж утомилась, і сіла на лавку, і каже: «А бодай тебе сей та той, що ти мене і до гріха довів і втомив нінащо. Устань, кажу тобі! (Бо вже сердешний Нечипір аж не зміг і стояти, та присів долі). Устань та кланяйся жоні, щоб я тебе простила, що ти так мене втомив». Нігде Нечипорові дітись! Кланяється, сердека, просить жінку, щоб вона його простила за те, що втомилась, бивши його, і обіщавсь вже не пити і не втікати з дому, хіба вона його куди пішле. Відпочивши, Пріська помиловала мужика і каже: «Не журись, сякий-такий сину! За битого двох небитих дають, та ще й не беруть. А коли не будеш слухати, то от тобі кажу, що ще буду бити, та опісля і панотцеві висповідаюсь, що проти закону пішла». Еге, та наша Пріська направила мужика! Вже не то щоб він не пив: не проливав козак, як де лучалася чарка; та тільки у кунпанії, чи на весіллі, чи на хрестинах; та вже не те, щоб йому шлятись по шинкам та за чарку горілки чортякам душу віддавати: сидить дома і з двора нічичирк! Узявсь - нічого робити! - латати старі кожухи; стала й копійчина перепадати. Пріська усе збира, та радується, та й дума: з ледачого, мабуть, буде що-небудь і путнє. Оттак пройшли різдвянські м'ясниці, прийшла й масни-ця. Що то вже кортіло нашому Нечипорові, щоб як би то драла дати та погуляти на останніх днях; так зовсім не можна: Пріська так реп'яхом за нього і держиться, і не можна йому безпрося вийти з хати; а свита, і чоботи, і шапка - у неї у скрині. На саме пущання, що на піст, вона йому і каже: «Піди лишень, Нечипоре, до служби; на сім тижні будеш говіти. Та гляди ж ти мені: щоб ти зараз з церкви і був тут. Коли прийдеш зараз, то дам тобі обідати, бо в нас є й вареники: я придбала і масличка, і сметанки; а коли добра буду, то й чарку горілки дам, та й заговіємо, як довг велить. Коли ж зараз не вернешся та підеш куди пити, то от побожусь тобі, що такими товчениками тебе нагодую, що будеш мене довго тямити!» Дала йому й свиту, і шапку і проводила, усе одно товкуючи. Пішов наш Нечипір, та тільки ми його й бачили! Налагодила Пріська і обідати, а його нема. Пообідавши, пішла до сусіди ськатись, далі вернулась додому, а його нема. Пополудновала сама, а його нема. Вийшла на вдвір'я, кожного, хто йде питається: чи не бачили мужика? Ніхто не бачив. Уже й вечір, а його нема! Насилу вже, гульк! - лізе додому у пізній вечір ні живий ні мертвий і слова не промовить: язик одубів, і сам себе не тямить, іде він, і що він є таке на світі. Сопе та мовчить, й очей, що заплили горілкою, не розведе. «Побила мене лиха година та нещаслива, - зараз гукнула на нього Пріська, - от із сим дурнем, п'яницею, волоцюгою! Де ги там у гаспида таскавсь? Іще невдивовижу, як-то добрів і знайшов свою хату. Бач, як нарізався, що й слова не промовить! Бог дав людям пущання, щоб заговіли любенько з жінками та діточками; а я за слізоньками світу не бачила, сидячи сама собі у хаті, як у темниці. Отже, далебі тобі кажу, що вп'ять приймусь за тебе, та так тебе повчу, що й довіку не озьмешся за чарку. Так що ж бо: хоч йому кажи, хоч не кажи, він нічого і не тямить!» І правда ж бо була. Сидить Нечипір та тільки здиха, бо горілка з нього дух пре; мусить щось-то і сказати, так і рота не роззявить і язика не поверне, неначе він йому повстяний; тільки, як той сич, лупа бровами, бо вже очей овсі не видно: позападали і зліпилися. Лаяла його жінка, лаяла, як там кажуть, на всі заставки, далі-таки, сяк не так, жалко його стало, бо усе він таки був їй муж, а тут же пущання: як таки не заговівши? «Чи не хочеш вечеряти? - пита Пріська. - Чи ти тямиш, який сьогодні день? Чи так як та собака, і ляжеш?» А Нечипір мав щось сказати, та й не здужав, і тільки дуже засіп. А Пріська усе йому таки з вечерею; постановила та й каже: «На ж, от тобі макортеть з варениками; їж, та лягай спати, та уставай до вутрені, щоб ти мені говів на сім тижні. На, п'янице, от тобі світло: повечеряй, погаси та й лягай; вже нерано». Сеє кажучи, постановила йому макортеть з варениками і каганець; а сама, лягаючи спати, ще таки йому приказує: «Гляди ж, як повечеряєш, то онде у водянчику вода, пополощи гарненько рот, щоб не зосталося у роті сиру, щоб часом завтра, не хотячи, не оскоромився». А далі, разів з п'ять тяжко здихнувши, повернулась і заснула. Хоч Нечипір і кріпко п'яний був, а таки запахли йому вареники, то й очуняв трохи, та за ложку, та у макортеть, і став їх глитати. Що йому там жінка ні наказувала, він собі і байдуже: їсть собі, небога, та сопе на усю хату. Вже й жінка заснула, а він знай мота вареники… далі став куняти, а сам знай пха у горло… далі уложив руку в макор-теть… похиливсь… тут і каганець погас… захріп наш неборак на усю хату! Скільки він там спав, хто його зна; аж ось, поворохнув-шись, чує - дзвонять до церкви. Що тут робити? Він би і не пішов, так жінка загадала йому говіти і щоб неодмінно йшов до вутрені. «Не послухати її, - дума собі, - так битиме за се, та битиме й за те, шо я учора п'яний був; а як піду, то, може, за учорашню гульню, як стану проситись, то і змилосердиться. Піду!…» От схопивсь швиденько, помацки знайшов (сам опісля розказав) шапку та й вийшов мерщій з хати, а про те, що жінка наказовала, щоб рот виполоскав, йому і невтямки було, та трохи таки чи й чув він се учора. Ніч була темна, а церква не з так далеко. Дивиться Нечипір, у церкві світиться і на дзвіниці дзвонять у скликан-чик, що на коромислі, звичайно як у піст. Він і став поспішати до церкви. Увійшов у цвинтар, аж дітвори, дітвори… видимо-невидимо! Манюсінькі, та усе в білих сорочечках, та бігають круг церкви, та просяться у двері, та щебечуть, як тії циганчата, та лящать, кричать, порощать: «Пусти, мамо; пусти, мамо, і мене на празник! Зачим мене породила, не-хрещену схоронила, під порогом положила та й до себе не приньмаєш!» - Тю на вашу голову! Показились діти, - сказав Нечипір, та не розглядаючи - швидш до дверей. Постукав, йому відчинили, він і ввійшов… Повнісінька церква людей! Він, не розглядаючи нічого, помоливсь, поклонивсь, як довг велить, на усі сторони, положив шапку у куток, де завсегда клав, та й став біля крилоса і прислухається, що дяк чита. Понуривши голову, стоїть і слуха та й дума: «Що за недобра мати сталася з нашим дяком, паном Степаном? У нього був цапиний голосок, а се вже звівся, мов собака мурниче, та ще й гугнявіє». Зирнув на нього збоку… носа нема, тільки сама ямка. Став пильніш придивлятись… «Господи, твоя воля! Та се не пан Степан… Се ще пан Олексій, що ще вмер тогді, як я ще підпарубочим був, та я ж і на похоронах його був і труну ніс». Навдивовижу йому, що людей у церкві багацько, а ніхто не догадається, що чита мертвець: та й самому попові, мабуть, нужди мало, бо, чути, він у вівтарі щось собі мурниче з паламарем. От Нечипір тому, що біля його стоїть, хотів про се казати, аж зирк! що за недобра мати! то стоїть біля нього Охрім Супоня, що ще торік вмер… Озирнувсь на другого - Юхим Кандзюбенко; з ним укупі парубковали, і він після побоїв на вечорницях при ньому і вмер, та й суд виїжджав, і німець його потрошив. Оглянеться туди - і там мертвець; озирнеться сюди - і тут мертвець, куди не гляне, усе мертвеці, усе мертвеці, такі, що й недавно повмирали, і такі, що ще він тільки їх зазнав; були й такі, що й не можна їх і пізнати, хто він такий і є, бо не було ні носа, ні очей, ні ухів, ні губів: тільки самі ямки у голові. То трохи було Нечипір проспав свій хміль, а тепер як розглядів, у якій він кунпанії опинився, так і увесь хміль пропав і стало його трусити, мов на лихорадку, а циганський піт так і проньма… А то ж і не страшно, скажете, щоб живому чоловікові та попастись меж мерців? Чого тут доброго ждати? Зовсім видюща смерть! Погляда наш Нечипір сюди, туди; дяк собі чита, а пара-хвіяни, як звичайно, тим часом куняють… От Нечипір і здумав утекти від них; та й став відступатись крадькома, та усе до дверей ближче, усе ближче; вже кат бери і шапку, аби б голову цілу додому донести, бо, як там кажуть, не до поросят, коли свиню смалять; і тільки що відступивсь геть-геть, аж панотець гульк із вівтаря… А хто ж то й панотець? Отець Микита, що годів з десяток або троха ще й не більш, як вже вмер! От, вийшовши, він і каже: «А нуте, панове миряни, годі дрімати: от дяк уже дочитує до кінця, скоро випущу». Прочхались мерці. Хто протира, у кого є, вочі, а хто тільки кістлявим пальцем проштрикує у носі ямки, замість кабаки, та й чхне. Нечипір дума: «Тепер не можна і втекти, щоб халепи від них не було. Недовго достояти; побачу, що вони тут робитимуть». Аж ось пан Олексій покинув читати, та як загугнить з своїми школярами, та усе-таки з мертвецями, та неначе з бочки як загули: «Христос воскресе!», а отець Микита, щоб їх зопинити, собі туди ж підтягує, та й пішов по церкві кадилом кадити; а народ як став від нього відступатись, так так і чути, як кістки хрустять. Слуха Нечипір сю їх церемонію та й дума: «Оттак ти на лущання погуляй, як наші мертвеці, що з перепою забули, який сьогодні й день. Я добре п'яний був, а вони, мабуть, ще і гірш мене. Я таки тямлю, що тепер піст тільки ще починається, а їм здається, що тепер Великдень. От не п'яні учора були? Замість говіння Великдень справляють! Справді, що з глузду поспивались, лежачи собі без усякої роботи». Співа дяк, аж за боки беручись, а отець Микита підійшов до нього та й каже: «Не все лишень виспівуй; покидай дробину на той світ ченцям на монастирі, бо вже нерано». От пан Олексій сюди-туди мах, і «во утриє ізбивах» якраз поспіло та й закінчав. А отець Микита вийшов та й каже-говорить: «Слухайте, панове миряни! Тепер христосуйтесь, та бережненько, щоб кістка об кістку останніх не порозбивали. Та й не розходьтесь: бо тепер нам не як торік, що натщесерце полягали по домовинам і нічим було розговітись. От з того світу чоловік до нас на празник прийшов і вареників приніс, так він розділить на усю братію. Амінь!» Нечипір, се слухавши, бачить, що вже непереливки, і до нього черга дойшла, осміливсь, та сіп попа за ризи, та й каже: «А що, паніоче-честніоче! не во гнів вам буде, що я вам скажу: чи ви, мабуть, учора для пущання… теє-то… чи не підгуляли трохи, та, може, не зовсім проспались? Або, може, лежачи собі по домовинам, як, бува, у просі на печі, та позабували і дні? Який тепер Великдень? Ще тільки чистий понеділок, що й ложки гуляють…» - Еге! Вам піст, вам чистий понеділок, - каже йому отець Микита, - а наш Великдень; бо за вами до церкви не дотовпишся, так ми у таке урем'я справляємо великдень, як ви на тім світі лежите смертельно п'яні, що вас ніякими дзвонами до церков і не збудиш. Ти ж нам гляди, що приніс вареника, то усім розділи, щоб нам не натощака лягати по ямам. - А де ж я вам їх озьму? - сказав Нечипір. - Не знать чого ви забажали, неначе вередлива жінка: дай того, чого нема. У якого сина є хоч піввареника? - А он у тебе меж зубами стирчить якраз піввареника, - сказав отець Микита та кісткою, що зосталася йому замість пальця, як штрикне йому у рот, аж зуби забряжчали і трохи з десяток їх не розсипалось. - Гляди ж, не дівай ніде, доки потребую. - Сказав та й відвернувсь порядок давати, бо уся громада, як тая хвиля, насунула з попом ціловатись. Повернув Нечипір язиком у роті… аж так і є: намацав піввареника, що застряло у кутніх зубах. «Що тут мені на світі робити? - дума собі. - Се біда! Отто я був кріпко п'яний, та їв вареники, та над ними й заснув, не проковтнувши останнього. А морока, та й годі! Се мені такого лиха наробила не хто як моя Пріська! На якого трясця вона мені їх давала? А бодай вас з жінками! На якого гаспида вони вигадали вареники? Хто їх видумав ліпити? Який нечистий звелів їх по лущанням їсти? Який бесурмен вигадав їх п'яному давати? Ох, се усе наші жіночки! Від них нам усе лихо! Через свою і я тепер пропадаю… як таки піввареником усіх обділити? Та лучче усього - утечу. Тепер їм не до мене. Пролізу промеж них, то ніхто мене і не кинеться, хоч би й сам отець Микита, що тільки й зна цілується з своїми парахвіянами». Оттак собі подумавши, і став собі назад протовплюватися. Так що ж, сердека! Куди ні піткнеться, так усюди народ так лавою і валить до попа, що ні пропхатися йому меж ними, ні просунутись ні жодною мірою не можна. Він би і посилковавсь, так боїться, що як якого дуже пхне, так щоб, бува, кістки не порозсипались і щоб йому вп'ять такої пені не було, як у шинку, як то раз напившись дуже, та зчепився з шинкарем, та потовк йому усі пляшки і усі чарки, а опісля й приплативсь, троха чи не сорок алтин; а як - дума собі - розсиплю якого мерця, так, може, і карбованцем не відбудеш. Сікався-сікався, щоб просунутись, далі бачить, що непереливки, став собі, опустив руки, понурив голову та й дума: «Ну, кат вас бери! що буде, то й буде! Буду дивитися на вашу кумедію». От і дивиться, що тільки вони роблять: той лізе і втирається, а вже і губів нема, тільки самі зуби стирчать; а у іншого і зубів нема, сама пасть, що інша голова йому у рот улізе; та все ж то до попа, та все замість того, щоб цмокнутись, як поцілуєшся, а тут тільки кістка об кістку: стук-стук! А як пішли молодиці та дівчата, так наш Нечипір добре посміявсь: інша йде і дума, що на ній і досі очіпок парчевий, а він вже не то що полиняв, і зовсім розсипався, що й ниток вже не дуже густо зосталося; а ще таки вихиляється та озирається, і щоб дивилися на неї люди, що яка-то вона хороша у парчевому очіпкові, знай поводить головою, що аж рипить на кістках, неначе хвіртка на поржавілих завісах. А ось дівка дума, що вона й тепер ще хороша, і чорнява, і повновида, і рум'яна, як була на сім світі; тільки вже в неї носа нема, одної губи не питай, очі позападали, брови повилазили, замість гладесеньких та повнесеньких щік стали жовті, сухі, позморщувані, як тая губка, що у греків у бакалейній лавці меж хвигами та родзинками продається; на голові волосся повилазило і замість кіс шматочки від скиндячок позоставались; оттака підійде до попа, та, щоб поціловатись з ним, протягне губу, та й засоромиться, - бач би то стидно дівці ціловатись - та і втреться кістлявою рукою, бо вже ні одежі, ні сорочки не зосталось, усе повідлежувала; то, гляди, попхнуть її ззаду, щоб мерщій кінчала, то вона вп'ять до попа… та мерщій: стук! кістка об кістку! та й засоромиться іще гірше, і ті ямки, куди я її питиму? Бач, живота катма! у горло віллю, а вона й вибіжить, і мені смаку не дасть, тільки добро занапащу; нехай зостається вона добрим людям… - Так ке лишень, понюхаймо кабаки; ось вийдім лишень з церкви, - казав Нечипір, усе-таки піднімаючись на хитрощі. - І сього добра не вживаю. Віддячують тут добре за сюю поваду. - Як так? - питав Нечипір. - А от як, - казав Радько, - от бач, я здорово нюхав кабаку на тім світі, так ось мені повнісінький ніс гробаків, та так, братику, лискочуть і вдень і вночі, що не то що, по усій домовині місця не знайдеш. Свербить у носі та й свербить, а не чхнеш. - Бач, як у вас поводиться, - казав дивуючись Нечипір. - Так хіба є кара у вас за гріхи? - Де-то вже нема! - каже Радько. - За кабаку ніс відвіча; от я ж таки любив тягнути горілочку, так усі кишки разом і пропали, так що хоч відерко улий, то не зостанеться ні краплі. Хто охочий був битись, тому зараз кулаки повідпадають і руки скандзюбить у три погибелі. А жінкам, братику, жінкам, так що то достається! Овва! Яка була цокотуха та щебетуха, так тільки що піткнеться на наш світ, та й дума б то по старовині, щоб і тут па-щековати, та приньметься за зводи та за переводи; а тут їй зараз у рот і сіла жаба, та й квака, та так учепиться за язик та за піднебіння, що ніякою силою її і не відірвеш. А котора, не тільки молодиця, та й дівчина, коли була моргуха, та очицями поводила чи на парубків, чи хоч і на нашого братчика, та жодному нищечком признавалася, що тільки його одного любить, а зо усяким женихалася; а коли жінка, та від мужика другим сорочки мила… та стьожки у комір давала, та й друге що-небудь… так таким вже зараз очі й пропали, а замість їх у ямках гробаки аж кишать, брови повилазять та й друге-прочеє, так що сором і у люди показатись. Є тут усім халепа! Або котра жінка против закону піде та стане мужика вчити… - Так що такій? - мерщій перехопив Нечипір. - Та що? - каже Радько. - Звісно: катюзі по заслузі; язику, щоб на мужика не гримала, достається своє: жаба у нього ввіп'ється, а руки поскорчує та позводить, так що й коваль молотом не порозправляє. - Знаєш же що, Прокіпович? - став прохати Нечипір Радька. - Будь ласкав, згадай, що колись і я тобі на нашому світі був у пригоді: ходім, зділай милость, на часинку до мене додому, та отеє усе, яка у вас наука є усяким жінкам, розкажи моїй Прісьці, чи не схаменулась би вона хоч трохи, та чи не перестала б вона мною орудувати, та мені волі не давати, та мене вчити. Тільки на часинку ходім, я тобі велике спасибі скажу і дуже буду дяковати. - Ні, Нечипоре: кусала така, - каже йому Радько, - себто ти мене мусиш під монастир підвести. Я вже бачу твою думку та гадку. Ти тільки хочеш мене одурити, аби б я тебе вивів із церкви, а там ти і згинеш з очей, та й шукай вітра в полі. Ні, братику, не піду і тебе не пущу; бо й я радісінький твого вареника хоч покуштовати. От скільки годів, як я вже вмер, а сякий-такий син, хто його і в вічі бачив. Пожалуй, на проводи наносять сюди на гроби чимало чого: чи куті, чи буханців, чи крашанок, чи пирогів; так нічого з того нашому братчикові і не достається за вашими попами та дяками. Тогді і наш отець Микита, виглядаючи на те, що діється на кладовищі, тільки посмоктує, та поплямкує, та аж об поли б'ється руками: що б то робив? По бороді тече, а у рот не попаде. А наш брат так і мовчи. Так бач, як мені тебе пустити, коли я від тебе маю розговітись вареником? Ні, козаче! викинь із голови, щоб відсіля втекти. Мовчи та диш; а то щоб і тебе на локшину не покришили. - Ну, ще ж я тебе хочу питати, - подумавши, каже Нечипір, - покажи мені, будь ласков, де тут є мій тесть або теща; я ще в них хочу прохатись, чи не заступились би вони за мене хоч трохи, щоб я тут не пропав від вас, так що й сердешна жінка не знатиме, де я і дінусь. - Тесть або теща? - сказав Радько. - Поминай їх як звали. Вони, бач, вийшли з нашої парахвії, хоч і тутечка лежать. Вони, знаєш, усе вередовали на тім світі: усе старцям подавали, та бідних зодягали, та з неймущим посліднім куском хліба розділялись, так їх усі старці і облягли, та їх щодень, щоніч усе й забавляють: то Лазаря, то Сковородині псалми їм співають, а вони, лежачи, потішаються і від нас зовсім відцуралися, а про ваш світ не хочуть і споминати. Старому таки, тільки що очі сюди показав, дали спершу добру прочуханку, що втопив свою дочку, віддавши її за таке ледащо, як ти, не во гнів тобі сеє слово (з пісні слово не викидається), та опісля і помилували; так ти їх не побачиш з нами. Тож і батько твій не сього приходу, а жидівського, бо п'яний під тином дуба дав, так його з нашої ревізії сключили. Почухався Нечипір після такої розмови кріпко та й каже собі нищечком: «А щоб ви виздихали з вашою вигадкою їсти вареники!» - та, понуривши голову, став думати, як би то від них відкрутитись. От думав-думав та й надумав, та з радощів аж уси собі розгладив, та й каже собі: «Добре ж, їстимете трясця, а не вареник». От, як переціловались усі, та й не розходяться, ждуть розговин. Отець Микита звелів дякові гасити свічки, а книжки і усе поскладати, як було, а сам узяв Нечипора за руку та й повів з церкви і каже: «А нуте, панове миряни! ходіть за нами, будемо розговлятись». От, як повиходили усі і позамикали і церкву, і цвинтар і зійшли на кладовище, отець Микита й каже: «Ану, чоловіче з того світу! виньмай свій гостинець, та гляди, щоб ти поділиз його на часті, щоб кожному, скільки тут нас є, щоб усякому достало: мені, попові, звісно, учетверо против простого, дякові удвоє, паламареві у півтори против простого; а затим і старому, і малому, усім поровну; і щоб ні одному ні більш, ні менш; коли ж гаразд не поділиш, що кому не стане або кому більш, а іншому менш буде, то тут тобі і амінь! Таки тут тебе і розірвемо на манюсінькі кусочки. От що!» - Та що се за напасть така? - гукнув вже на них Нечипір, як розглядів, що тут, до чого прийдеться, можна й драла дати. - Як таки можна таким манесеньким кусочком вареника та усю вашу громаду обділити? Се, бачу, тільки ваші вигадки, пеня московська, щоб мене занапастити! Ходім лишень до ратуші та збудімо писаря, та хоч і він зо мною учора цупко п'яний був, та вже, мабуть, і проспавсь, так він нам на щотах розщита, що не можна таким кусочком усіх вас обділити. - Але! Нам нічого до писаря, - зашипіла уся громада. - Він уже нам не суть начальник; ми тут старші! - Коли ж ви тут старші, так цур же вам! - крикнув на них Нечипір; та як позасучує рукава, як стулить кулаки, як кинеться у кучу, щоб пробитись меж ними та удрати додому… так що ж! Бачиться, й б'є, ще й дуже б'є: кого по пиці беха, кого у груди тасує і ногами товче… так, сердека, тільки собі кулаки позбивав і трохи ніг своїх об їх ноги не порозломлював, а їх нічого і не дошкулив, бо, звісно, кістка! що кістці зробиш? Таки нічогісінько! Тільки пуще їх розсердив… бо як кинулись усі на нього, як заревуть: «Так утікать? Ось ми тобі дамо! Діли ж, сякий-такий сину! А не то ось ми тут тебе розірвемо на шматочки». Прийшлось Нечипорові зовсім пропадати! Вже не видумає, що йому і діяти, та з переляку став проситись: «Пустіте, батечки-голубчики, пустіте! Ой, не давіть же мене вашими холодними кістками… О, та и змерз же я, але так і трушусь. Будьте ласкаві: винесіть мені шапку, забув у церкві; уха так померзли, що не то що!» - Яка тобі шапка? - відозвались до нього вп'ять мерці. - Роби своє діло; бач, вже нерано! - Те-те-те-те! Тепер догадавсь! - шепнув собі Нечипір та й глянув на зорі, аж Віз уже докочується геть-геть; от, розгладивши уси, та й каже їм: - Бачу тепер, люди добрі, що з вами нічого робити; я було хотів по-жартовать, аж бачу, ви сього не любите. Коли ділити, так ділити. А кажіть: хто над вами тут є отаман чи який старший? - Нема нікого старшого, ми тут усі рівні; минулось панство! - загули мерці. - Так хто ж зна, скільки є тут вас щотом? - питав Нечипір. - Діли без щоту. Тогді побачимо, як кому не стане. - Цур дурня, та масла грудка! - гукнув вже на них Нечипір, усе поглядаючи на зорі. - Як вас кат розбере: інший, може, по дві долі хвататиметь на мою голову. Без щоту не хочу: лічіть, тогді й ділитиму. - Та відвернувся від них, узявсь у боки, як комісар, та й ходить меж ними і не вважа, як і той, громади. - Та доки сього буде? - загули вп'ять мерці. - Не буде тобі щоту, лічи сам. - Лиха матері вам! - каже Нечипір. - Лічи; коли ж я ліків не знаю. Двадцятеро-десятеро налічу, а далі й тпрру! Ну, так покличте ж з ратуші писаря, так той вас перелічить. - Та, усміхнувшись, і каже нищечком: «Нагайкою, як у степу косарів». - Е! Та ти бо ще й торгуєшся? - зашипіла громада. - Діли мерщій, а то ми тебе поділимо! - А щоб ви виздихали! - розсердившись, налаяв їх Нечипір. - Як же вас тут у громаді усіх мені поділити? Сідайте лишень усі по купам: старі до старих, молоді до молодих; діди особе, і баби особе, тож і парубки, і дівчата… - А парубкам з дівчатами сідати? - питав один парубок, вискаливши зуби. - Ось я вам дам до дівчат! Але й тут у вас женихання на думці. Геть! - прикрикнув на парубоцтво грізно. - Сідай окроме і дівчата окроме. - О бодай тебе розсудило! - зашипіли усі дівчата. Аж тільки забряжчали кістки, як почали мерці усаджуватись; та усе купа біля купи. Старі діди й баби ще таки звичайніш були, ті нарізно посідали; а що молодиці, дівчата та таки й чоловіки, які ще не дуже старі були, а що найбільш парубоцтво, так вже так промеж собою помішались, що й розібрати їх не можна було. Та підняли промеж себе іграшки та сміхотню, раді, що докупки зібрались, та вигадування, неначе колись їм було на вечорницях; та так, що скільки старі, та й сам отець Микита, їх не зупиняли, так нічого і не зроблять; а наш Нечипір їх і не боронить. «Нехай-нехай!» - дума собі, та ще й рад, що вони гудуть, як тії бджоли. Тільки що ті усаджувались, аж та дітвора, що бігала круг церкви, сюди ж присипала і сікаються до Нечипора і знай своє товчуть: «Нас мати породила, нехрещених схоронила, під порогом положила… давай і нам, дядьку, вареника; а як не даси, залискочемо у смерть…» - А зась, циганчата! - крикнув на них Нечипір та аж тупнув ногою. - Чіп відсіля! ви не сього приходу. Пожалуй, є вас багацько таких, що й попід плотами покидані, і у глечиках потоплені; та як мені усіх обділяти, так се в мене не тільки вареника, та й волосся не стане… - Зовсім! Обділяй мерщій! - заклекотіла мерцівська громада, посідавши й утихомирившись. - Добре, коли зовсім! - відозвавсь до них і Нечипір, ще таки поглядівши на зорі. - Ви зовсім, от і я скоро зовсім. - От і став попід ногами на снігу ськати, та й знайшов скіпочку; виковиряв нею того піввареника, показує їм і каже: «Нате ж, люди добрі! та знайте мою добрість. Глядіте ж, їжте не спішачи, щоб котрий ще не подавивсь; то ще мені біда буде: приїде суд з лікарем вас свидітельствовати, та ще скажуть, що я вас отруїв, та прикинуть пеню, що й копою не відбудеш. Нате ж!» Та й став розщипувати вареник і каже: «Отеє одному, отеє другому, отеє третьому…» Кукуріку! заспівав півень… Шарасть! Розсипались наші мертвеці, і кістки забряжчали, неначе хто мішок п'ятаків висипав!… Дивиться Нечипір: нема ні отця Микити, ні пана дяка, ні старих, ні молодих, ні дівчат, ні парубків… зостались самі гроби на кладовищі, як і учора були. - Цур палічча! - закричав Нечипір, сеє бачачи. Се ж він знарошне їх до третіх півнів і манив, бо чув від старих людей, що тільки самі чортяки від першого півня щезають; а що відьми, мертвеці, упирі, вовкулаки і усяка нечисть шляються до других, а інші і до третіх півнів. От він тільки їх і дожидав. - Фіть, фіть! - подивившись по усім усюдам, чи не зоставсь котрий на сім світі, Нечипір посвистав та й каже: - А що? наїлись вареників? не здивуйте. Мусили мене занапастить, тепер натщесерце спочивайте; та вже більш мене не заманите… Що ж мені тепер робити? Піти додому, жінка не повірить, що їй буду розказовати, та ще й попіб'є, думаючи, що, може, я де по шинкам ходив. До церков, поки живі попи задзвонять, ще не швидко; ляжу тут спати та й спатиму; задзвонять, я тут і є. - От собі приліг на горбику, якраз біля хвіртки, куди народ у цвинтар йде, згорнувсь та й захріп собі гарненько. Спав-спав, аж ось чує, що його сіпають і таскають то сюди, то туди. От йому і здається, що се його мерці рвуть на шматки, та спросоння давай якомога кричати: «кукуріку» та «кукуріку!», щоб мерці щезли від нього та порозсипались, думаючи, що то півень кричить. Далі чує, що круг нього люди возяться та регочуться, і хоч його н дьоргають, та не рвуть на шматки, а ще й говорять: «Не-чипоре!… Устань… устань!» От він очима - луп! аж - зирк! перед ним піп… та вже не отець Микита, а отець Павло, живий піп, і дяк, пан Степан, і усі люди, скільки їх тут ні бачить, усе живі люди, і сусіди, і приятелі його; а тут і писар з ратуші, з котрим він учора добре заговляв. Устав наш сердека, і очі продира, і чухається, і не зна, що йому казати, що його і піп і уся громада лають, і п'яницею узивають, і що цілу ніч шлявся, та так, де припало, там і валяється. - Але, п'яниця! - далі, надумавшись, каже їм Нечипір. - Тут не п'яниця, а ось мені яке привиденіє було. Ось слухайте лишень, і ви, паніотче, і ви, люди добрі. - От і почав їм усе розказовати: як був учора п'яний, як додому прийшов, як заснув і як пішов до вутрені, і що тут з ним було, і як мерці хотіли його розірвати за вареник, і як півень заспівав, і як вони пропали, і як він тут заснув… - Та не слухайте його, п'яниці! - загомонів на нього панотець, бачачи, що увесь народ около нього обступив Н, пороззявлявши роти, слухають його; та і ще каже: - Не слухайте, се він перепивсь та сп'яну химери погнав. - Та які тут, паніотче, чесніотче, химери; іменно так було, як я кажу. Ось відімкніте лишень церкву, то й знайдете там мою шапку. Вона там; мертвеці не дали мені її і узяти; я ж кажу, що вона там. Я не лазив пак у вікно, щоб її знарошне там положити. Та й лучче роздивітесь по церкві, чи нема якої шкоди… От і відімкнули церкву, ввійшли; аж справді, де казав Нечипір, що положив шапку, там вона й є; по церкві усе було справно і не можна було примітити, щоб мертвеці уночі тут були. Що то дивовалися усі люди про те, що розказував Нечипір! А найбільш отся шапка, хоч кому, так навдивовижу була: як пак таки вона б зайшла у церкву, якби не він її заніс? а як би він її заніс, якби церква не відчинена була? а хто ж її уночі відчинив і хто дзвонив? От і стало буть, що се мертвеці так порались. Так і старі люди говорять, що було колись, у якімсь-то селі якомусь-то чоловікові такеє ж привиденіє, що думав на вутреню прийти, аж прийшов… мертвеці служать собі по-своєму та у піст справляють Великдень. Та воно ж так і є: у нас піст, а в них вс-ликдень. Та, отже, і Нечипорові казали, що кажуть, коли ж їм його і справляти, як не тогді, як церква і дзвони гуляють, а люди після пущання смертельно п'яні… «Так, так і є, так і є!» - закінчала ув один голос уся громада. От як так промеж собою люди толковалися, а вже не хто, як старі баби, та таки й молодиці, аж ось і обізвавсь один чоловік і каже: - Та Нечипір учора увесьденички п'яний ходив без шапки; і я його питав, де він пропив шапку, так каже, іще як був ранком у службі, так у церкві забув, спішачи з приятелем до пана дяка на розгрішеніє». - Та і я бачив, - казав ще один чоловік, - як він її учора у службі клав і як пішов без шапки, і сміявсь з нього. Се йому, п'яному, приснилася така нісенітниця… - А, се йому приснилося… Се він сп'яну химери погнав!… - загула вп'ять громада, що як який чоловік скаже слово, то вона, не розчухаючи, що і для чого, зараз і кричить «так-таки, так, так!» і у всякім ділі так. - Еге! мабуть, що химери! мабуть, що приснилося! Ні, сьому таки правда. - Так казала мені стара Куцайка, розказуючи свою повість, та й божилася, що сьому, каже, іменно правда була. - А мені, - каже, - розказувала про се покійна ковалиха Оксана, а вона чула від Явдохи, дядини старої Потапихи, що була опісля за Денисом Буцем. Так тут, каже, нігде дітись: правда та й правда, що, було, прийшов Нечипір на мертвецький Великдень. Оттак-то! От до чого ся горілочка доводить, що йому такеє привиденіє було, що крий боже і усякого християнина. Цур же їй, тій горілці. Пити її можна, та не напиватись; чарку, другу у кунпанії, а не так вже, як Нечипір, що й худобу попропивав, і звівся нінащо та ще й душі троха було не занапастив. Ей, бережіться, хлопці, не удавайтеся у теє п'янство!
ОТ ТОБІ Й СКАРБ
Посвящается любезному внуку Андрею Александровичу ЩербітеЧому се по нашому селу, Джигунівці, але не видно, щоб хто по вулиці шлявся? Таки і малої дитини не побачиш. Уранці схопилося сонечко таке веселеньке і зараз обогріло усюди. Де була яка калюжка після учорашнього дощику, не забарилася висохнути, а де ще дуже у холодку зоставався сніжочок, так і той усе потроху пропадав, бо весіннє сонечко де його тільки забачувало, так його і злизовало. На небі хоч би тобі хмариночка: пташечки співають веселенько; травонька по вгородам зеленіє, як те сукно; дерево, а вже не яке, як та верба, розпукується… Отто десята була масна [2] і Юрія припадало [3] на великодніх святах, так і весна прийшла упору, і до великодня зійшла повідь, і у полі усе якраз іде добре, і от об Юрії ворона у житі сховається, і тим-то на сей день так надворі тепленько і усюди, мов рай, так весело! Чому ж се, коли на вулиці так гарно і весело, чому нікого не побачиш, щоб хто вийшов на вдвір'я, або город копав, або за яким ділом куди йшов? Еге! Бо то великодня була п'ятниця, так усім таке ніколи припало, що й сказати не можна! У кожнім дворі хазяйство робить своє діло: старий, обпатравши кабана, розділя його на шматки і розсила меншими хлопцями, що у хату до жінки, на ковбаси та на капусту на празник; а що треба на дальш, на святки, так посила до молодої невістки у комору; щоб ховала, поки ще до чого дійдеться. А цю невістку узяли тільки що на пущальній, так ще не дуже що тямила по господарству, та ще собі з бідності узята, так і не знала, що і як, за віщо узятися, так тим її і послали у комору, щоб усе поприбирала: яке нужніш, так щоб клала ближче де, наверсі, а чого празниками не потребується, так щоб дальше застановила. Так у неї-бо діло зовсім не поспіша… Чи пересуне що, чи переложить, а сама зирк з комори на дривітню, бо там її Василь на всі празники нарублює дрівець. Визирне вона з комори та й пита мужика… а об чім? Підіте ж? Так, аби б що-небудь з ним поговорити або хоч подивитись на нього, бо, бачите, не можна ні їй, ні йому діла покинути та й зійтись, щоб поговорити. Коли ж ні об чім мужика спитати, так хоч глянути на нього, бо, бачите, давно бачились!… О, щоб вас з молодожонами! Як я і себе згадаю, так… ну! усього бувало; і празників не тямив… не тепер споминки! Ех, усе-то минулося! І Василь же нехитрий! коле колоду та чи вдарив обухом раз або два… та й зирк на коморячі двері… так якраз і є: там Хвенна визирнула… Дивляться один на одного, як тії ясочки… вона пита об відрі, а він їй про мотовило… що-то, якби спустити їх докупи? Так-бо старий, упоравши кабана, приньмається різати баранця, так знай покрикує на Василя, щоб мерщій рубав дрова, бо наньмичка вийшла з хати за дровами та й стоїть порожняком, бо нічого узяти, не нарубав Василь; вже вона йому і каже, вже вона і говорить, та знай просить… так ніколи-бо йому: дивиться на свою Хвенну-голубку і, слухаючи, що вона йому ще скаже, нічого не чує, хоч йому що над ухом говорить… А що в нього на думці, так нічого й розказовати, бо і самі здорові догадаєтесь! А у хаті тієї наньмички кріпко бажають, і ось нехай лишень вийде, то зараз на неї і напустяться: чому забарилась, зачим трохи дров унесла; бо тільки що вчинила тісто на паску, так піч треба дуже натоплювати, щоб у хаті було дуже тепло та душно, а то тісто перекисне і паска не вдасться. Тогді лихо старшій невістці, що хоч і третій год, як узята, та ще уперше сама пече паску, бо стара мати, будучи її свекруха, вже стала собі немошненька і сей год не приньмається ні за віщо, а тільки, сидячи на полу, порядок дає та знай гримає, звісно, - на невістку: того переложила, того мало положила, то се не туди, то те не так, звичайно як свекруха, що вже знайде, за що моркву скромадити. А у бідної невістки і руки, і ноги трусяться… Оборони боже, як паска не вдасться! Тогді їй просвітку не буде: свекруха сваритиметься тд попрікатиме, що за три годи нічого не навчилась і що, хоч і сама йшла з багатої сім'ї, та, мабуть, дома байдики била, а господарства не вчилася… так сі їй попрьоки пуще найусього! Се ж свекруха; а то і свекор; він хоч і не лаятиме, та мовчачи сердитиметься, що паска невдаха і що йому стидно її нести меж люди до церкви на посвященіє… А ятрівка, що така собі шутлива, та жартовлива, та на прикладки бойка; так та такого поприклада, таку квітку пришпилить, що і через тиждень сорому не збудеш. А що найпуще, так от тії зовиці! Ті вже по усім-усюдам підуть славити, що невістка не зуміла хороше паски вчинити і не пригляділа, як вона пеклась, та і друге прочеє на неї почнуть вигадувати; а через них і печи раки! А не хитрі ж і вони! Покинули саму невістку з наньмичкою поратись: вона й муки насіяла, вона й калган, вона і бібки, вона і перець, й сіль, вона усе перетовкла, вона й опару постановила, вона й процідила, вона і діжу з тістом на піч поставила, вона і яєць набила, теперечки збирається тісто місити і паску ліпити, та поки ще до чого, а вона вже так втомилася, що і рук, і ніг не чує; а тут свекруха знай моркву скромадить; треба ж і до малої дитини кинутись, підложити суху пелюшку, хоч трохи погодувати, бо бідне вже давно просить та кричить не своїм голосом. А старший хлопчик лазить по хаті та, не тямлячи, який сьогодні день, що нікому не можна у рот і ріски узяти, знай голосить та докуча матері, просячи папи. А тій бідній матері така халепа прийшла, що не зна, куди і метнутись. Та ще на біду і мужика її нема дома; з її діверя-ми, стало бить з своїми братами, вже підпарубочими, та погнали у слободу на красний торг яку залишню скотинку продати та купити, бач, треба до п'ятої пари борозенного та дійну корову з телям, бо дітвори прибува: у старшої невістки двоє діточок та і менша вже від середохрестя почулася… Де ж наші зовиці? Еге! Як мати усе їх ніжить, таквони й байдуже! Покинули невістку, а самі і за холодну воду не приньмуться. Забралися собі у противну хату та писанки оправляють, що цілий піст писали. Та й мудрі ж і писанки! Зелені гвоздички з блакитним листям; а кохвейна рожа на усе яйце і не уписалася, так вже і листячко дрібнесеньке вже на самому кінці ледве притулили; були з жовтими хвіалками, були і безконечні. А що найкраща була, так там вже старша, Оришка, що умудрилася, так-так! Тільки поцмокаєш дивлячись! Написала вишневих пташечок, що цілуються, а кругом усього яйця та й підписала слова, таки настоящі слова, що пан Симейон, дяк таки, їх сконпоновав і списав на бумажці:
Оттак-то сюю повість розказовав мені пан Симейон, джигунівський дяк. Вже не знаю, чи правда сьому була, чи півправди; чи так-то Юдун про пекло розказовав Маслякові, чи, може, дечого пан дяк і поприбріховав, я не знаю; а тільки нігде правди діти, як почув, яка є панщина у пеклі на тих, хто то повісті, то усякі ледащі книжки пише, так мене аж циганський піт пройняв. Та вже ж, що бабі, то і громаді. Коли товариство перестане писати, не буду і я; а то, далебі, що не втерплю.
МАЛОРОСІЙСЬКА БИЛЬ
Недалечко від якогось-то города, чималенького, що в нім було аж три церкви, одна кам'яна, а дві дерев'яних, було село, а у тім селі жив собі чоловік Демко. Він би то і розумний, як і усяк чоловік, так, потрошку: знав і своє діло коло хліба, вмів свитку залатати, кожушок вихутровати, усе знав, що доводилося, тільки, на лихо собі, хотів кріпко величатися, щоб усяк його почитував, усяк завидовав. Пуще гіркої редьки досадно йому було, як де у кунпанії, де зберуться люди, а як було біля города, то і хороші люди зіходились поговорити де о чім, а не так поговорити, як послухати дяків, що як зійдуться та стануть таке розказовати, що нам і уві сні не присниться побачити. Як же у городі було аж три прихода, а у кожному по два дяка та сьомий сільський, так де зійдуться, так так! є чого послухати, як стануть розказовати. Один почне з євреїв, другий перехопе та приньметься за гога й магога, інший товкує про «обаче», то, я ж кажу, нашого братчика, неписьменного, слухаючи, аж сльоза пройме!… недаром сказано, письменний!… А у такій кунпанії кого посадити на покуті? Дяка. Кому перша чарка? Дякові. Перед ким, хоч ти і старий, помовч? Перед дяком. А усіх прочих других хоч би і не було. Через теє Демкові кріпко досадно було. Хоч частісінько підголював чуб і бороду, вздягав і синій жупан і не пропускав, де збиралися почотні люди, то поки дяків нема, то і йому добре: обсядуть його старики, слухають, що він розказує про саранчу, як колись налітала у старовину, а він се чув ще від батька; а як почне розказовати, як вже він і сам бачив, як шествовав сам губернатор через їх город, так, батечку! було чого послухати! Божився, що і перед ним, і за ним усе пани біжали тройками, то у бричках, то у кибитках, а інші і на простих повозках. А сам, каже, губернатор їде у колясці, що скрізь у вікнах, мов хата яка! а дзвоників-дзвоників! І у передніх дзвоники, і у задніх дзвоники, і у самого на колясці дзвоники… та усі разом як зателенькають, так аж у вухах лящить!… Оттаке усе як розказує, що і у самого аж дух радується, і, знай уси розгладжує та ще й придумує, щоб то розказати, а тут дяк - рип у хату! Зараз хазяїн до Демка: «А устань, - каже, - Демку, пусти пана дяка, нехай нам дещо з премудрості розкаже». От тобі Демкові і честь!… Встане мов обпльований, на людей не гляне, зараз за шапку - і хоч і не проси, щоб зостався, хоч чого хоч піднось йому, не хоче і не хоче, мерщій з хати; тільки його і бачили! А то ж і не досадно, скажете, як чоловікові дуже хочеться повеличатись і щоб його шановали, а тут ніхто і не дивиться на нього та при ньому величають других. «Тривайте ж, - так собі подумав раз уночі, як не спав з нудьги, - я вас усіх провчу. Будете тямити Демка. Будете тошатися не тільки у хаті, та й коло хати, аби б як протовпитись та послухати дечого. Нехай тогді дяки сховаються з своїми премудростями. Заткнемо їх за пояс. Замовкнуть против нас». Так подумавши та надумавши, що робити, узяв уранці і відвів хлопця, свого-таки сина, у науку, попереду до піддячого. Як же хлопча узялось за письмо і стало не спотикаючись читати аж по верхам, батько, нігде дітися, хоч з нуждою пополам, хоч у позичку ускочив, а віддав хлопця у науку до дяка, та аж до соборного, щоб навчив, чого сам зна. І щось недешево і поєднав. І не узяв чорт Харка, Демкового сина. Незабаром, голів через сім, поняв добре і читати, і писати; єрмолой увесь проспіва, стихири усякі, який би то дяк відкіля б то не явився, що хоч починай, а Харко вже й тут: попереду окселентує, а там і пішов сам горою; і переводи виводить і на таке зведе, що хоч би тобі тут п'ять дяків співало, то він усіх зіб'є, замовкнуть, зостанеться один та й докінча, як сам зна. Така-то розумна дитина була. Демко не нарадується. Еге! Так що ж бо: з книжки що хочеш він тобі прочита, а свого розумного слова не скаже, не видумає нічого. Як прийшло хлопча з науки, а вже так було йому годів вісімнадцять, батько й каже йому: «А що, каже, Харку, чи не зумів би ти якого розумного слова сказати нашим дякам, щоб не знали як і розжувати його; знаєш, носа їм утерти, щоб не дуже брови піднімали? Видумай-таки що-небудь; а я закличу їх і других яких людей, що тільки їх і слухають, і поважають; а ми їм при них і відріжемо, і пристидимо». - Так що ж, тату, - каже хлопець. - Після чого я розумне слово скажу? Адже я тільки вчився у школі. Через науку не станеш розумним. Хоч усі книжки вивчи напам'ять, а розуму не наберешся. Треба світу повидати, з людьми поводитись, тогді до розуму дійдеш. Даваде, тату, кошту; піду по другим городам, запримічатиму, де як поводиться, а звернувшись, таке їм скажу, що усі дяки і старики наші тільки плямкатимуть, а не второпають нічого. Нічого Демкові робити. Хоч і дуже потратився на Харкове письмо, а треба ж його і до розуму довести. Нехай світу побачить, роздивиться, як де у людей поводиться, вернеться додому та й загне дякам карлючку, щоб не дуже пащекували. Здихнув важко Демко, достав позичкою ще скільки там десятків карбованців, віддав Харку та й випроводив його. Два года на третьому приїхав Харко до батька, найняв чоловіка з дальньої сторони, щоб віз його додому, а як грошики процвиндрив, так поєднав так, що, каже, батько заплатить. Чухався Демко довго, нічого робити, заплатив. А сина попереду, як увійшов, та й не впізав. Острижений, підперезаний не по-нашому, а чортзна по якому. Розказує, руками бовта, слова варнякає не наші, а на московські закида, та тільки не до ладу. Батька не взива, як закон велить, «батько» або «тату», а усе «старик», та усе придирається: «У вас, - каже, - не так усе, як у людей. Стидно тобі, старик, що і досі не вмієш жити по-людськи». - Та то дарма, - каже Демко, - навчимось опісля. Ти тільки скажи мені, чи набрався ти, по чужим сторонам ходячи, розуму, якого тут нема? - Що се ти, старик, розказуєш! Старий, та не вмієш розсудити. (Трохи-трохи не сказав батькові у вічі, що дурний єси). Я тільки ув одну сторону ходив, так і розум бачив з одного боку. Постачай грошей ще, піду у другу сторону, так ще розумнішим вернуся. «Може, хлопча і правду каже», - подумав Демко. Сяк-так, то просячи, то молячи, роздобувсь на гроші, віддав синові і проводив його у другу сторону меж чужі люди. Ледве-ледве на п'ятий год вернувся наш Харко, і вернувся ще чудніший. Не второпає, що батько каже, батько стоїть, а він перед ним сидить і руки йому не цілує ніколи. Батько дечого йому багато каже, а він відвернеться та й скаже: «Мужик!» Оттаким розумним вернувсь наш Харко з чужих людей! - А що, сину, - каже батько, - чи набрався дуже великого розуму? Чи задаси пинхви нашим дякам? Так коли теє, так я зібрав би їх, попоштував чим ще є, та і пристидили б їх. - Ти-то думаєш так і задати їм пинхви? Бач, який швидкий! - Се-то син на батька так каже. Знаєте, вже він побував по чужим сторонам, так йому стидно против батька бути звичайним. О, бодай вас, з вашою наукою! - Треба попереду довго думати, поки що вигадаєш до пуття сказати. Учені люди завсегда так роблять. Купи лишень мені, старик, на гривню свічок, так я ніч посиджу та й видумаю щось розумне. Купив Демко за ту гривню свічок, а Харко, повечерявши добре, як звичайно вчений, сів думати та видумувати розумне слово. Свічки позасвічував, сів за стіл, голову підняв, у стелю дивиться, виваливши очі, руками розводить, то палець у лоб ткне, то на ніс положить, то у рот всуне та сопе, аж свистить, мов на сопілку гра… та разом скочить з лавки, стане ходити по хаті, руками б'ється об поли, здихне… та вп'ять сяде за стіл. Та таку кумедію строїв через усю ніч; свічки догоріли, став світ. Харко знемігся, звалився на лаву і захріп. - А що, милий сину! що розумне видумав? чи ззивати на завтра дяків, щоб твого розуму дознали? - питав батько уранці. - Потривай! Спішачи, Миколу звалиш! - каже Харко. - Як кажуть мужики, такі розумні, як і ти. Так-то ув одну ніч і видумаєш. Купуй ще на гривню свічок, коли хочеш до мого розуму добратися. Купив батько свічок; попалив їх син, як і у першу ніч, а усе-таки не придумав нічого, бо кріпко розуму набрався по чужим сторонам. Пропала батькова ще одна гривня на свічки, попалив і їх Харко… Еге! - та трохи лишень чогось-то не видумав, бо ліг спати веселенький і рано скочив. - А що, синашу? - питається батько. - Чи закликати дяків? - Клич, старик, хоч усе село, - каже Харко, - я їм такого усучу, таке скажу, що і через десять год не розжують усі дяки, скільки їх є. - Отеє добре, сину, - каже батько, - так на завтра і покличемо. Почали муку сіяти, птицю різати, горілки добувати… звісне діло, письменні люди будуть обідати, не мало їм треба придбати. Батько землі під собою не чує! Збігав у город по дякам, по піддячим, кого знав, і у себе по селу, усіх просить побувати до нього, хліба-солі покушати, сина, що звернувся з чужої сторони, послухати його розуму. Усяк, погладжуючи себе по череву, усяк обіщався, - та таки і зійшлось чималенько. Посідали за стіл. Звісне діло, дяки на покуть, а опрочі усяк по почоту. Демко знай частує гостей; а дяки, штрикаючи себе то в лоб, то по носу, то стукаючи кулаками по столу, товкують промеж себе, що то означа «виспрь» - чи воно птиця, чи звіряка, чи чоловік, чи… місто святе про нас? - та спорять, та кричать на усю хату. А опрочі, неучені, сидять та слухають, рот пороззявлювавши… звісно, що наш братчик скаже проти такої премудрості? Тут же дяки спорять, а свого-таки не забувають: те й діло, що наньмички Демкові миски з стравою подають та знов доливають і печеного підкладають. А Демко знай з чарками обходить усіх, веселенький, усміхається та дума собі: «Мурдуйтесь, мурдуйтесь! Сьогодні ваше пущання; забудете бришкати. Замовчите, як де у беседі явиться мій Харко. Він вам заб'є баки своїми словами, що набрався у розумних людей». А Харко позакладав руки у китаєві штани, ходить собі по хаті, дметься, як той індик, не дивиться ні на кого, не помога батькові, щоб кого почастовать або чим кого припоштовать, не чує, що коло нього говорять, і дума: «Тут усе не так, як бачив я по чужих сторонах. Нехай лишень послухають і мого, що їм скажу. Помнуть свої чуби, як нам'яв і я свій добре, поки видумав». Дяки і гості пообідали… чи то пак, вичистили хазяйську посуду добре, дотла, аж вискромадили; кісточки пересмоктали; а що напитків, так і крапелини не зоставили - таки-так упоралися, як звичайно вчені люди, що аж спотикаються, уставши із-за столу. Зараз би то за шапки та за палички, а зачим прошені, того і позабували; так Демко і зопинив, і попросив посідати вп'ять та послухати, що скаже син його, що навидався світу і від людей наслухався усього розумного. Посідали знов дяки і опрочі гості, голови понурили, паличками попідпирались і налагодились слухать. - А скажи нам, сину, чи не знаєш чого розумного? - почав Демко, і сам узявшись у боки від хвастощів перед дяками, що от-от посміється над ними. А Харко і гукнув: «Оттак пак! отеє я ходячи вам буду казати? ні - нехай виясниться. У тих сторонах, де я бував, так там, хто хоче розумне сказати, так його саджають на покуті. Пустіть і мене на покуть, а то не скажу нічого». Пороздвигалися дяки, пустили Харка на покуть, і мовчать, і налагодилися слухати. Сидить Харко на покуті, викашлявся, уса розгладив, окинув оком усіх та й каже: - А що, панове дяки, і ви, старі люди! вам і не присниться там бути, де я побував; ніколи і на думку вам не спаде, що я видав. Набрався-таки розуму; буде з мене. Що і скажу вам, так ви не второпаєте. Одначе спитаю у вас чогось, а ви, коли достане у вас розуму, скажіть, що і як бути. Та навряд скажете: ви дальше світу не бачили, як у своєму селі, не так, як я. А скажіть мені: як згорить батькова хата, де будуть тогді горобці водитися? Га? а скажіть, хто зна? Дяки і усі люди, що слухали, аж почервоніли від сорому за таку нісенітницю і ще нижче голови понурили; а старий Демко як сплесне руками, як схватить себе за волосся, як крикне: - Пропали свічки!., пропали й гроші за свічки!., пропали гроші за науку!., лучче б ти, сякий-такий сину, дурнем ріс би дома, ніхто б і не знав, що ти єси дурень; а тепер усяк бачить, що ти вернувся більшим дурнем, чим був… Гм! Надогад. Себто проти… та ви і самі, здорові були, знаєте. Ось і наш Харко їздив далеко ума-розуму куповать.ПІДБРЕХАЧ
Дуже недобре діло брехати! «Брехнею, - кажуть люди, - світ пройдеш, та назад не вернешся». Брехун собі ворог і людям зло робить. Усякий зна сю правду, одначе усяк бреше. Не нарівно: один бреше на усі заставки, інший бреше потрішку, оглядаючися; а усе недобре діло брехати. Хоч ти на півпальця збрешеш, а лиха наробиш на ввесь вік. Оглядітеся лишень круг нас, на кого карлючка закарлючиться? Оттой як сватався, так казав, що в нього дві слободи і грошей повні комори: одурив дівчину, пішла за нього та й плачеться по увесь вік, бо не тільки нічим содержуватися з діточками, та, глядіть лишень, чи є що кусати! Другий позича гроші, божиться: «Через год, - каже, - віддам», а год минув - не тільки рост, та й істе пропало! [11] Інший каже: «Давайте попереду грошики, я вам мудрих книжок понаписую». Грошики зчистив, а за книжками хоч і не приходьте. «Цур дурнів, - каже, - одурив вас, буде з мене, слухайте ось вам кумедії…» Та як усе розказувати, як, хто і коли збрехав, так і до світу не перекажеш їх. Ми тільки подумаймо об тім, що недобре діло брехати; недобре для себе, а другому такого наробиш, що й не відчитаєш нічим! Ось слухайте. Просив Пархім Остапа, щоб пішов за нього старостою до Хіврі. Хівря була дівка годяща, була хазяйка, роботяща, мала й худобинку; а Пархім теж парубок голінний - хоч куди. Остап, нічого робити, каже: - Добре, піду, аби б товариша зиськати. Зострівся з Самійлом. - Зділан милость, Петровичу Самійло, - каже Остап, - іди зо мною підбрехачем за Пархома до Хіврі. - Та чи зумію лишень, - каже Самійло, - зроду не був у сім ділі. - Та воно не трудно, - каже Остап, - я буду починати брехати, а ти підбріхуй; звісно, як старости брешуть про парубка, за кого сватають, а без брехні вже не можна! Я збрешу на палець, а ти підбріхуй на цілий локоть, то й закінчаєм діло, зап'ємо могоричі, а молоді опісля нехай живуть, як знають! - Добре, Остапе, зумію, піду добуду паличку і зайду за тобою, - сказав Самійло і потяг додому. Зібралися старости, як довг велить, узяли хліб святий під плече, палички у руки, пішли до Хіврі. Увішедши у хату, помолилися, хазяїну поклонилися і почали казати законнії речі про порошу, про князя, про куницю і звели на красну дівицю. Добре усе. Старі Хіврині усе слухають, далі почали розпитувати, що є у молодого. - Та у нього чимало є чого, - каже перший староста. - Де-то чимало? - каже підбрехач. - У нього усього є багацько. - Єй волики. - Та які волики? Таки настоящі воли. - Єй овечата, - почина перший староста. - Та які овечата? Таки настоящі вівці, - підбрехує Самійло. - Єй хатина. - Та яка хатина? Настояща хата, новісінька, просторна. - І у господарстві не дуже кому дає волі. - Та таки і ніякому. Сам усім орудує і що хочеть, те й робить. Хіврині старі аж плямкають, що таке добро достанеться їх дочці, та й почали питати, хто іменно парубок. - От, коли знаєте, Пархім, - сказав Остап. - Терешкович, Понура, - договорив Самійло. - Е! Себто той кривий на ногу? - спитала мати Хіврина. - Та він так, трошки, храма на одну ногу, - сказав перший староста. - Де-то храма? І не на одну, а він і обома не здужа ходити, - підправив підбрехач. - Та трохи чи не косий? - пита батько Хіврин. - Та так, косенький, на одно око, - каже староста. - Де-то вже на одно? І не косенький овсі, він і обома нічого не бачить, - доповнив підбрехач. - Та він щось горілку часто вжива? - питається батько. - Так, вип'є потрошку, коли та коли, - каже Остап. - Де-то вже коли та коли? Таки повсякдень, і таки не потрошку, а п'є, поки звалиться. - Та, кажуть, щось там нашкодив, так чи не буде йому біди? - допитується батько. - Яка там біда? Може, провчать трошки, - сказав староста. - Як то можна трошки? Його так гарно кат кнутом попоб'є та й на Сибір зошлють, - закінчив підбрехач… Після такої розмови що батькові та матері Хівриним робити? Випровадили нечестю старостів і трохи чи й не позивали ще за бешкет, що за такого жениха приходили сватати їх дочку. А на парня пустили славу, що й повік не збув! Дуже недобре діло брехати!Харьков, 1842, февраль, 18.
Последние комментарии
2 часов 23 минут назад
2 часов 42 минут назад
2 часов 51 минут назад
2 часов 52 минут назад
2 часов 55 минут назад
3 часов 12 минут назад