Конотопська відьма [Григорій Федорович Квітка-Основ`яненко] (fb2) читать онлайн

I

Смутний i не­ве­се­лий си­дiв со­бi на лав­цi, у но­вiй свiт­ли­цi, що вiд­го­ро­див вiд про­тив­ної ха­ти, ко­но­топський пан сот­ник Ми­ки­та Ула­со­вич Забрьоха. Хоч па­рень со­бi i чепурн­ий був, а тут i у не­дi­леньку свя­ту не брав бi­лої со­роч­ки, та й - про­щай­те у сiм сло­вi - ки­таєвих си­нiх шта­нiв на нiч не знi­мав, так, сер­де­ка, у них i но­чу­вав, рад-рад, що за пi­внiч доп­хав­ся до­до­му; а там чи зас­нув, чи нi, вже йо­го, ще сон­це не схо­ди­ло, збу­ди­ли. За­раз схо­пивсь, ви­по­зi­хав­ся, вичу­хав­ся­, по­мо­ливсь бо­гу, нюх­нув ра­зiв три­чi крiп­кої ро­менської ка­ба­ки, прос­лу­хав, що йо­му чи­та­ли, дав по­ря­док i, зос­тав­шись сам у свiт­ли­цi, сiв на лав­цi: го­ло­ва йо­му не­чесана, чуб не пiд­го­ле­ний, пи­ка нев­ми­та, очi зас­па­нi, уси роз­ку­дов­че­нi, со­роч­ка розх­рис­та­на; край йо­го на сто­лi лю­лька i га­ма­нець, ка­ла­мар, гре­бi­нець i пов­на кар­ват­ка ще то­рiш­ньої ду­лiв­ки, що ще зве­чо­ра на­то­чи­ла йо­му Пазька у пля­ш­­ку, а вiн, хоч i на­си­пав у кар­ват­ку, щоб то, знаєте, з жур­би ви­пи­ти, та як за­жу­ривсь зно­ва, та й за­був, так i лiг та й зас­нув; та й те­пер, ус­тав­ши, не ду­же на тую ду­лiв­ку ква­пив­ся, бо ще но­ве ли­хо зов­сiм йо­го скру­ти­ло, i вiн i сам се­бе з жур­би не тя­мив.

Яке ж то там йо­му ли­хо зiк­ла­ло­ся й вiд чо­го та­ка жур­ба йо­го узя­ла? Але! три­вай­те ли­шень, я вам усе роз­ка­жу: i вiд­кiля вiн так пiз­но приїхав, i за­чим не да­ли йо­му доб­ре й вис­па­тись. Ось ке­те ли­шень ка­ба­ки, в ко­го мiц­нi­ша, та й слу­хай­те.

Пан сот­ник Ула­со­вич був чес­но­го i важ­но­го ро­ду. Та­ки хто скiльки не заз­на, то со­тен­ною стар­ши­ною усе бу­ли Забрьохи; а дi­ди i пра­дi­ди Ми­ки­то­вi усе бу­ли у слав­но­му со­тен­но­му мiс­теч­ко­вi Ко­но­то­пi сот­ни­ка­ми; так вiд от­ця до си­на так со­тенст­во i пе­ре­хо­ди­ло. От як i ста­рий Улас За­брьо­ха, та­ки сот­ник ко­но­топський, як по­мер… i що то жал­ку­ва­ло за ним ко­зацт­во! Та та­ки i усi лю­ди, i ста­ре, i ма­ле, усi пла­ка­ли. А як хо­ва­ли, так тру­ну йо­го нес­ли че­рез усе се­ло на ру­ках, мов дiтсько­го батька, та бi­ля церк­ви й по­хо­ва­ли i доб­ре на усiх обi­дах пом'яну­ли. Як же вiд­пи­ли со­ро­чи­ни i гро­ма­да зiб­ра­ла­ся на по­ра­ду, ко­го на­чи­ни­ти сот­ни­ком, то усi ув один го­лос i гук­ну­ли: "А ко­му ж будь? Ула­со­ви­чу, Забрьощен­ку; яко­го нам луч­чо­го ська­ти?" От­так-то й нас­та­но­ви­ли йо­го сот­ни­ком, i став вiн iз Забрьо­щенка вже й сам Забрьоха.

От вiн, по­хо­вав­ши батька, сю­ди-ту­ди ог­ле­дiвсь, аж вже йо­му го­дiв двад­цять п'ять; нiг­де дi­тись, тре­ба же­ни­ти­ся, тре­ба дiв­ки ська­ти… Батько-бо йо­го, ста­рий Улас, був со­бi ску­пенький, i ко­ли, бу­ло, Ми­ки­та, як озьме йо­го за сер­це, ста­не батька про­ха­ти, щоб йо­го оже­нив, то ста­рий насуп­ить бро­ви, зир­не на нього сторч та ска­же: "Не­хай ли­шень ви­яс­ниться, бач, нах­ма­ри­ло. Який те­пер ся­кий-та­кий син же­ниться? Бач, хлiб до­ро­гий, по п'яти ал­тин мi­шок, та й тiсн­о нам бу­де, як то­бi жiн­ку озьме­мо: тiльки i є, що ха­та з кiм­на­тою, та че­рез сi­ни про­тив­на ха­та, та й го­дi; де ме­нi вас мiс­ти­ти з дiт­во­рою, що вже знаю, що так i об­сип­ле. Не­хай ли­шень опiс­ля по­ду­маємо". То, бу­ло, Ми­ки­та почу­хає­ть­ся та з тим об­лиз­нем i пi­де. Те­пер же, як ста­рий вмер, йо­му своя во­ля. За­раз узяв­ши про­тив­ну ха­ту, перег­ородив, от йо­му є й свiт­ли­ця, є й прос­тор. Да­лi став дiв­ки ська­ти i сiв ду­ма­ти. Вже на яку-то вiн не ду­мав? Перш би то так, що й де! За­раз на чер­нi­гiвську про­то­по­пiв­ну закин­ув та й сам зля­кавсь вiд не­ров­нi: од­ної оде­жi на два во­за не вбе­реш, а на­мис­та, ка­жуть, мiр­ка­ми батько вiд­сип­ле; та та­ки й нiчо­го: там i бо­гос­ло­ви їли пе­че­нi гар­бу­зи, так на­шо­му братчи­ку нi­чо­го ту­ди ква­пи­тись. От вiн i спус­тивсь ниж­че, переб­ирав-перебирав, ду­мав-ду­мав… да­лi як сплес­не у до­лошки, як за­го­мо­нить сам со­бi у ха­тi: "Отсе так! От­се моя! Хлоп­че! Сiд­лай мер­щiй ко­ня!" Чи зiб­равсь, чи нi, мер­щiй наш Ула­сович сiв на ко­ня… i як за­ту­по­тiв, так тiльки що оком йо­го зазд­риш.

Куди ж то вiн так по­тяг пруд­ко? Еге! Ко­лись-то, десь-то на яр­мар­ку ба­чив вiн хо­рун­жiв­ну Оле­ну, от що на Су­хiй Бал­цi ху­тiр, про­зи­вається Без­вер­хий. Вiн, див­ля­чись тог­дi, ду­же ди­ву­вав­ся, що дiв­чи­на й мо­ло­денька, а ку­пує боро­ш­н­а ба­гацько; а як став роз­пи­ту­ва­ти лю­дей, так йо­му й роз­казали, що у неї не­ма нi батька, нi ма­те­рi, а тiльки са­мий брат; що во­на ха­зяй­ка нев­си­пу­ща, са­ма й око­ло ко­ров, са­ма й у по­лi при ко­са­рях i при жен­цях, а зи­мою у вин­ни­цi са­­ма дог­ля­да i се бо­рош­но оку­пує на вин­ни­цю. Брат її, хо­рунженко, хоч па­рень i мо­ло­дий, та не хо­че же­ни­тись, а ду­ма у чен­цi, бо як був не­дуж, так обi­щавсь: "Ко­ли, - ка­же, - ви­ду­жаю, то пi­ду у чен­цi, вiд­дав­ши сест­ру за­мiж". От i ви­дужав, i до­жи­да доб­ро­го чо­ло­вi­ка, щоб йо­му i господарст­во, i сест­ру вiд­да­ти, i вже нi до чо­го йо­му дi­ла не­ма, усе тi­льки книж­ки чи­та, а Оле­на за нього усю­ди по господарст­ву по­во­ро­чується.

От ту­ди-то по­тяг наш пан сот­ник Забрьоха. Не взяв же йо­го й чорт на ви­гад­ки! Чує кiш­ка, де са­ло ле­жить: од­но те, що дiв­ка здо­ро­ва, мо­ло­да, ог­ляд­на, чор­ноб­ри­ва, повно­в­и­да, а ху­до­би-ху­до­би - так ба­теч­ки! Свiй ху­тiр, лi­сок, вин­ни­чка, мли­нок, вiт­ря­чок, а ско­ти­ни та ове­чок - так нi­чо­го й ка­за­ти! I усе то їй дос­та­неться. За­тим-то так наш Ула­сович i пос­пi­ша, що й ко­не­вi не дасть здих­ну­ти, i сам, не обi­дав­ши, трид­цять се­ми­сот­них верст, iще з го­ном, не спо­чи­ва­ючи, пе­реїхав, i як до­бiг до то­го Без­вер­хо­го ху­то­ра й ус­тав з ко­ня бi­ля хо­рун­жен­ко­вої ха­ти, так так i хитаєтьс­я, мов п'яний, а я ж ка­жу, що вiн i не обi­дав нiг­де.

Поздоровкавшись з па­ном хо­рун­жен­ком i по­сi­дав­ши у ха­тi, от на­шi i роз­го­во­ри­лись про­меж се­бе i приз­на­лись, що ще й батьки їх про­меж се­бе дру­жи­ли, то i їм тре­ба не цу­ра­тись один од­но­го. Да­лi хо­рун­жен­ко пи­тав па­на сотни­ка, що ку­ди йо­го бог не­се i за­чим? За­раз наш Ула­сович i став бре­ха­ти, бо ста­рi лю­ди ка­жуть: тiльки що ще задум­аєш сва­та­тись, то й ста­неш за­раз бре­ха­ти, i що без брех­нi нi жо­ден чо­ло­вiк не сва­тав­ся. От­же ж то сот­ник i ка­же, що бу­цiм­то йо­му тре­ба бра­гу для во­лiв най­ня­ти на зи­му (а ще де та й зи­ма? iще тiльки пет­рiв­ка йде), так вiн по­чув, що у па­на хо­рун­жен­ка у вин­ни­цi бар­да доб­ра i доб­ре ско­ти­ни дог­ля­да­ють, приїхав най­ня­ти i стор­жи­тись.

- Не знаю я сього дi­ла i нi в вi­що не мi­ша­юсь; про те се­стра зна, - ска­зав йо­му на од­вiт пан хо­рун­жен­ко.

- А де ж Йо­си­пов­на Оле­на? Мо­же б, бу­ва, її пок­ли­ка­ти, то ми з нею i скiн­чаємо дi­ло, - ка­зав Забрьоха.

- Але! Сест­ра у по­лi; поїха­ли там трош­ки прос­ця по­сi­яти, так во­на дог­ля­да, бо вже без неї нiх­то нi­чо­го не тя­мить зро­би­ти. А ви, Ула­со­вич, не ску­чай­те; во­на над­ве­чiр i бу­де. По­ки во­на вер­неться - дiв­ко! а вто­чи лиш слив'янки! - то ми по кух­лич­ку, по дру­го­му вип'ємо. Та вже ви у нас, па­не сот­ни­ку, i за­но­чуєте, бо вже не ра­но, - ска­зав хо­рун­жен­ко.

- Панська во­ля! - од­вiт дав Ми­ки­та - i ра­де­сенький со­бi.

От як ви­цi­ди­ли во­ни са­мо­туж­ки глек слив'янки, а да­лi i тер­нiв­ки по­куш­ту­ва­ли чи тро­хи, при­бiг­ла й на­ша Оле­на з по­ля. Ба­чить, що чу­жий чо­ло­вiк, за­раз мот­ну­лась, зве­лi­ла iз став­ка по­тяг­ти ка­ра­сiв i за­га­да­ла ве­че­рю вi­ри­ти; сю­ди-туди шат­ну­лась i увесь по­ря­док да­ла, що й на завт­ра роби­ти, i ко­му, ку­ди i за­чим їха­ти, а да­лi одяг­лась та­ки любень­к­о, як зви­чай­но пан­ноч­цi та ще й хо­рун­жiв­нi: до ста­рень­кої плах­ти та по­че­пи­ла люст­ри­но­ву за­пас­ку, одяг­ла тож шов­ко­ву юп­ку, та на шию ду­кат на бар­хат­цi, та чер­вонi че­ре­­вич­ки узу­ла, а на го­ло­ву хо­ро­шу стрiч­ку пок­ла­ла, та й вий­шла i пок­ло­ни­лась па­ну Ула­со­ви­чу ни­зенько.

Наш Забрьоха як по­ба­чив та­ку пан­ноч­ку, що не тiльки що зро­ду не ба­чив та­кої, та во­на йо­му i не сни­лась та­ка, та аж зад­ри­жав i не тя­мить вже, що йо­му й ка­за­ти, та вже хо­рунженко на­га­дав та й ка­же:

- Отже, па­не сот­ни­ку, вам i ха­зяй­ка: радьтесь iз нею, во­на всьому го­ло­ва.

Так що ж бо наш Ула­со­вич? Нi па­ри з уст. Да­лi прийнявс­я, мняв­кав-мняв­кав, та й нач­не про во­ли, а кiн­ча про го­лу­б­и, ду­ма об бар­дi, а ска­же об тер­нiв­цi, та як за­мовк, та й за­мовк, та знай слин­ку ков­та, див­ля­чись на та­ку кра­лю.

Олена со­бi дiв­ка бой­ка бу­ла. Хоч пан сот­ник i сю­ди i ту­ди за­ги­нав, а во­на йо­го за­раз роз­чу­ха­ла, що вiн та­ке є i за­чим приїхав, та вже й ка­же йо­му, i го­во­рить: "Доб­ре ж, пани­ченьку; до­пи­вай­те ж на здо­ров'я тер­нi­воч­ку, та повечер­яєте, та ля­же­те спа­ти, а завт­ра - дасть бог свiт, дасть i со­вiт, то й по­ра­ди­мось, що тре­ба ро­би­ти". "

Забрьоха, по­чув­ши сеє, та аж сам не стя­мив­ся вiд ра­дощiв; ду­ма: "От дi­ло i зов­сiм, завт­ра тiльки руш­ни­ки бра­ти". Та за кух­лик, та да­вай знов смок­та­ти з па­ном хорун­женком, що у чен­цi зби­рається, а та­ки сього дi­ла не ки­дається i ще й ду­же по­люб­ля.

Олена та­ки час­тенько до па­ни­чiв увi­хо­ди­ла, так бу­цiм за яким дi­лом, а тiльки щоб бiльш розг­ля­дi­ти Ми­ки­ту Уласо­в­и­ча, що во­но є; то як увiй­де та по­ве­де очи­ця­ми, що як терн-ягiд­ки, на па­на сот­ни­ка, то в нього язик ста­не мов повс­тя­ний, i не по­вер­не йо­го, а сам аж па­ла. По­ла­го­див­ши ве­че­рю, во­на вже бiльш i не вхо­ди­ла: са­мi па­ни­чi повече­ряли, i, до­кiн­чив­ши глек з тер­нiв­кою, пан хорунженк­о хо­тiв вже iти спа­ти, аж ось наш Забрьоха поп­лям­кав, викаш­лявся, поц­мо­кав, по­тер уси та й став ту ра­цею ка­за­ти, що йо­му дяк ском­по­ну­вав вже дав­ненько для та­ко­го слу­чаю; от i ка­же:

- Ось пос­лу­хай­те, па­ни­чу Йо­си­по­ви­чу, що я вам ска­жу: не­со­роз­мiр­но суть чо­ло­вi­чест­ву єди­ноп­ре­би­ва­нiє i в до­му, i в гос­по­дарст­вi. Вся­коє ди­ха­нiє ша­нується у двой­ст­вi: єди­но чо­ло­вi­ко­вi на пот­ре­бу - по­яти жо­ну i iмi­ти ча­да. I аз ни­жайший во­зи­мiх сiю мисль i не­ук­ро­ти­моє же­ла­нiє. Пла­мень м'е раж­ди­жаєть i не отi­ду, дон­де­же не со­во­куп­лю­ся з лi­по­об­раз­ною, пре­ве­леб­нi­шою Кат… - Та й за­мовк. Се то йо­му дяк та­ке спи­сав, як вiн бу­ло ду­мав за­ли­ця­ти­ся до про­­то­по­пiв­ни з Чер­нi­го­ва, i Забрьоха до­чи­тав до са­мо­го кiн­ця так, як бу­ло тог­дi на­пам'ять вит­вер­див, та як зга­дав, що хо­рун­жiв­на не Ка­те­ри­на, а Оле­на, i не пре­ве­леб­на, а так - пан­ноч­ка, от то­го-то й за­мовк, та нi ту­ди нi сю­ди. Хорунж­енко зов­сiм бу­ло дрi­мав, а на сю ра­цiю прислухав­сь-прислухавсь та й ка­же:

- Що-бо ви, па­не сот­ни­ку, от­се го­во­ри­те? Щось я нi­чо­го не вто­ро­паю. Чи не пiс­ля тер­нiв­ки от­се ви та­кi ста­ли?

Здихнув Ула­со­вич та й ка­же:

- Бодай йо­го пи­са­ла мо­ро­ка! Се ме­нi та­ке на­пи­сав наш воск­ре­сенський дяк…

- Та що во­но та­ке є? - спи­тав Йо­си­по­вич. - Чи се вiр­ша, чи що?

- Але! я й сам не знаю, що во­но i для чо­го, - ка­же Забрьо­ха.

- Так на­що ж ви ме­нi про­ти но­чi та­ке го­во­ри­те? Ме­не вже з-за пле­чей бе­ре.

- Та я б i не го­во­рив, так ли­хо при­па­ло!

- Та яке там ли­хо? Ка­жiть швид­ше, спа­ти хо­чу.

- Але! ко­му спа­ти, а ко­му й нi! - ска­зав Ула­со­вич та, зди­хн­увши важ­ко, пок­ло­нивсь хо­рун­жен­ку ни­зе­сенько та й ка­же: - Вiд­дай­те за ме­не Оле­ну, сест­ри­цю ва­шу!

- Йо! - ска­зав хо­рун­жен­ко, за­ду­мавсь, став чу­ха­ти поти­лицю, i пле­чi, i спи­ну, а да­лi ка­же: - По­ба­чу, що сест­ра ска­же, не­хай до завтрього, ля­гай­те ли­шень спа­ти, - та й пi­шов вiд нього.

Лiг наш Забрьоха спа­ти, так йо­му i не спиться: жде свi­ту, не дiж­де, щоб швид­ше йо­му по­чу­ти, що ска­же Оле­на… Ну, сяк-так дож­да­лись свi­ту, повс­та­ва­ли па­ни­чi i позiходи­лись. За­раз пан Ула­со­вич i пи­та:

- А що ж ви ме­нi, па­ни­чу, ска­же­те? Чи на­ша рiч до дi­ла, то я б по­бiг мер­щiй та з ста­рос­та­ми i явивсь сю­ди за­кон спол­ни­ти. Ка­жiть-бо!

Сопить наш хо­рун­жен­ко i нi­чо­го йо­му не ска­зав, тiльки гук­нув у кiм­на­ту: "Ану, сест­ро! дай нам пос­нi­да­ти, що ти там прид­ба­ла".

Ввiйшла з кiм­на­ти наньмич­ка, пок­ло­ни­лась та й постав­ила на сто­лi пе­ред па­ном Ула­со­ви­чем на ско­во­ро­дi… пе­че­н­ий гар­буз!.. Як розг­ля­дiв наш Забрьоха та­ку пинх­ву^[1], як ско­чить iз-за сто­ла, як ви­бi­жить з ха­ти! Аж тут бат­рак вже й дер­жить йо­го ко­ня, i вже осiд­ла­но­го: вiн мер­щiй на ко­ня та нав­тi­ка­ча по­бi­ля хат; тiльки й чує, що лю­ди з ньо­го ре­го­чуться; йо­му ще й бiльш стид­но, ще й бiльш ко­ня по­га­ня, та як ви­бiг з ху­то­ра, розг­ля­дiв: що за не­доб­ра ма­ти? Щось те­лi­пається на шиї у ко­ня! Ко­ли ж ди­виться - вi­рьовка; по­тяг­нув тую вiрьовку - аж i тут гар­буз си­рий при­чеп­ле­ний! Ки­нув йо­го аж геть, а сам за на­гай­ку, знай ко­ня па­ня, знай па­ня… Од­но те, що со­ром, а тут i та­кої дiв­ки жал­ко, та ще ж нi ївши, нi пив­ши! От вже наш Ула­со­вич i до­до­му з гар­бу­зом так i бi­жить, як бiг до дiв­ки, думй­ючи руш­ни­ки бра­ти. I са­мо­му ли­хо, i кiнь мо­ре­ний; так на­си­лу-на­си­лу доп­хавсь до­до­му аж опiв­но­чi i - як я роз­ка­зу­вав - мер­щiй лiг спа­ти.

II

Смутний i не­ве­се­лий си­дiв у свiт­ли­цi на лав­цi коно­топський пан сот­ник, Ми­ки­та Ула­со­вич Забрьоха, а об чiм вiн су­му­вав, ми вже знаємо… Еге! та не зов­сiм: хi­ба чи не дасть нам тов­ку от­сей, що лi­зе у свiт­ли­цю до па­на сотника?

А хто ж то лi­зе? Що ж се вiн так там мор­дується? То пiтк­неться у две­рi, та й на­зад на­шi. От­та хво­рос­ти­на, що не­се у ру­ках, та йо­го спи­ня: ко­ли дер­жить її по­пе­ред се­бе, то тiль­ки що нiс у две­рi ткне, а вже хво­рос­ти­на i обi­пер­лась об угол; ко­ли ж її во­ло­че за со­бою, то зов­сiм увiй­де в свiт­ли­цю, а во­на за ним во­ло­читься i чiп­ля йо­го, як та свар­ли­ва жiн­ка за п'яни­цею-му­жи­ком; упо­пе­рек же i не ка­жи її всу­ну­ти у свiт­ли­цю, бо крiп­ко дов­га бу­ла. Лi­зе то не хто, як Про­кiп Ри­го­ро­вич Пiст­ряк, со­тен­ний ко­но­топський пи­сар i щи­рий при­ятель па­на сот­ни­ка ко­но­топсько­го, Ми­ки­ти Ула­со­ви­ча Забрьохи, бо вiн без нього нi чар­ки го­рiл­ки, нi лож­ки бор­щу до ро­та не пiд­не­се; а вже на по­ра­дi, як Пiст­ряк Ри­го­ровй­ч ска­зав, так во­но так i є, так i бу­де, i вже i до сто баб не хо­ди, так нiх­то не пе­ре­мо­же. Що ж то вiн за хво­рос­ти­ну пре у свiт­ли­цю до па­на сот­ни­ка? Але! луч­че всьо­го пос­лу­хай­мо, як i об чiм во­ни со­бi бу­дуть роз­мов­ля­ти, то тог­дi усе зна­ти­ме­мо. Та ще ж i те знай­те, що пан Пiст­ряк суть пи­сар: два­над­цять год учив­ся у дя­ка в шко­лi: у год вчис­тив гра­ма­ти­ку, два го­ди вчив час­ло­вець, пiвч­вар­та ^[2] го­да си­дiв над псал­ти­рем i з мо­лит­ва­ми зов­сiм вив­чив, та пiвп'ята^[3] го­да вчив­ся пи­са­ти, а цi­лi­сiнький год вчив­ся на що­тах; а про­меж тим, хо­дя­чи на кри­лас, по­няв гла­си, i єрмо­лой­нi дог­ма­ти­ки, i Ско­во­ро­ди­нi хе­ру­вимськi, ту­ди ж за дя­ком i пiд­дя­чим ок­се­лен­тує^[4] i Пав­ла чте­нiє, ко­ли не­ба­гацько зак­ла­док, ут­не на всю церк­ву го­лос­но; а вже на рi­чах так бой­кий, що як роз­го­во­риться-роз­го­во­риться, та усе не поп­рос­ту, усе з пи­сан­ня, так i наш отець Кос­тян­тин, да­ром що до син­так­си­су хо­див, слу­ха йо­го, слу­ха, та здвиг­не пле­чи­ма, та й вi­дiй­де вiд нього, ка­жу­чи: "Хто те­бе, чо­ловi­че, зна, що ти там го­во­риш!" От­та­кий-то був у нас у Ко­но­то­пi пи­сар, от­сей Про­кiп Ри­го­ро­вич Пiст­ряк; та як ста­не вiн з па­ном сот­ни­ком Забрьохою роз­мов­ля­ти, так ви тiль­ки слу­хай­те, а вже чи вто­ро­паєте що, не знаю, бо вiн у нас чо­ло­вiк з уче­ною го­ло­вою, го­во­ре так, що i з де­сятьма про­с­ти­ми го­ло­ва­ми не роз­жуєш.

Отже-то, як пан сот­ник ба­чить, що пан пи­сар не влi­зе у йо­го свiт­ли­цю за тою дов­гою хво­рос­ти­ною, та й пи­та:

- Та що то ви, па­не пи­са­рю, яко­го чор­та до ме­не в свiтли­цю пре­те?

- Та се, доб­ро­дiю, ле­порт^[5] об со­тен­нiм народочи­сленiї, в на­лич­нос­тi предс­то­ящих по ма­но­ве­нiю ва­шо­му, та - бо­дай вiн сок­ру­шив­ся в прах i пе­пел! - не­вмiстим єсть в чер­тог ваш. По­до­баєть або стi­ну про­тя­ти, або сте­лю пi­дняти, бо не влi­зу до ва­шої вельмож­нос­тi! - ска­зав Пiст­ряк та й по­чав зно­ву во­зи­тись з тою хворостино­ю.

- Що ж то за ле­порт та­кий дов­гий? Хво­рос­ти­на ж йо­му, ма­буть, за­мiсть хвос­та, чи що?

- Хворостина сiя, хо­ча єсть i хво­рос­ти­на, но оная не суть уже хво­рос­ти­на, по­не­же убо суть на нiй вмiс­ти­ли­ще душ ко­зацьких прех­ваб­рої сот­нi Ко­но­топської, за ненахо­жде­нiєм пи­са­тельно­го су­щест­ва i тре­пе­та­нiєм дес­ни­цi i куп­но шуй­цi. - От­так вiд­си­пав наш Пiст­ряк.

- Та ка­жiть ме­нi поп­рос­ту, па­не пи­са­рю! О, вже ме­нi те письмо ос­ти­ло та опо­га­нi­ло, що нi­чо­го i не вто­ро­паю, що ви ка­же­те-го­во­ри­те. Тут i без вас нудьга узя­ла, i пе­чiн­ки до сер­ця, так i чую, як пiдс­ту­па­ють, - ска­зав пан сот­ник та й схи­ливсь на ру­ку, та тро­хи та­ки чи й не пус­тив слi­зо­чок па­ри-дру­гої.

- Го­ре ме­нi, па­не сот­ни­ку! - ска­зав Пiст­ряк, - мимошед­шую сед­ми­цю глум­лях­ся з мо­ло­ди­ця­ми по ши­ночкам здешн­ої па­лес­ти­ни i, ве­че­ру су­щу ми­нув - ша­го дне, бих не­по­движен, аки кла­да, i нiм, аки ри­ба морс­кая. I се внезап­ная вiсть пот­ря­се мою унут­рен­ную ут­ро­бу, а па­че i па­че, єгда проч­тох i ура­зу­мiх по­ве­лi-нiє ми­лос­ти­во­го начальс­тва зби­ра­ти­ся у по­ход аж до Чер­нi­го­ва. Сiє, па­не сотник­у, пи­шуть, ща­дя ду­шi на­ша, да не ког­да страх i тре­пет обуяєт на­ми i ми скорб­нi па­дем на ло­жi на­ша i ус­нем в смерть; i то­го ра­ди скрит­ность умис­ли­ша, аки би у Чер­нi­гов, а хто вiсть? Чи не дальш iще. О го­ре, го­ре! i па­ки ре­ку: го­ре!

- О го­ре, го­ре Ри­го­ро­вич!

- О го­ре, го­ре, Ула­со­вич!

Оттак-то го­рю­ва­ли пан сот­ник з па­ном пи­са­рем, що при­слано їм пред­пи­са­нiє iти в Чер­нi­гов зо всею сот­нею i зiбрат­ись зо всiм при­бо­ром i узя­ти провй­он­ту для се­бе i ко­ней на двi не­дi­лi. От як го­рю­ють пан сот­ник у свiт­ли­цi, а пан пи­сар за по­ро­гом, да­лi сей i ви­га­дав - бо вже на вигад­ки зав­зя­тий був - та й ка­же:

- Соблаговолiте, па­не сот­ни­ку, да­ти ме­нi по­ве­ленiє о со­крушительном пре­лом­ле­нiї сiєї трик­рат­но опога­нiв­шої хво­рос­ти­ни, я же нинє суть у ран­зi ле­пор­та, бо са­мi созер­ц­аєте яс­ни­ми, хо­ча i не вми­ти­ми, ва­ши­ми оче­са­ми, що не­умiс­тим єсм з нею у чер­тог ваш.

Почухав го­ло­ву пан Ула­со­вич, дов­го ду­мав, да­лi й ка­же:

- Себто, по-ва­шо­му, пе­ре­ло­ми­ти хво­рос­ти­ну; так ти-бо ка­жеш, що се вже не хво­рос­ти­на, а ле­порт об на­шiй сот­нi, так щоб ча­сом не бу­ло нат­рус­ки вiд стар­ших; бо i сам здо­ров знаєш, що пан пол­ко­вий пи­сар щось до нас доби­ра­єтьс­я i так i пiдг­ля­да, щоб мок­рим ряд­ном на нас на­пас­ти.

- Не убоїмся, не уст­ра­шiм­ся су­пос­та­та зо усею йо­го вра­жд­ебною си­лою. Се­го ра­ди дов­лiєть нам про­тив нього бу­ти муд­рим i сiє пос­лiднє ре­чен­ное пред­пи­са­нiє неупу­сти­те­льно спол­ни­ти i то­го для по­ве­ли, вельмож­ний па­не, да сок­ру­шу сiю па­ли­цю. - Так, пок­ру­чу­вав­ши уси i очi у сте­лю уто­пи­рив­ши, ка­зав пан Пiст­ряк, а да­лi ба­чить, що пан Ми­ки­та йо­му нi па­ри з уст, бо й до­сi ще не вто­ро­пав, що той йо­му ка­же, та й скрик­нув: - Так ла­ма­ти?

- Та ла­май, па­не пи­са­рю!

Хрусь! Пан пи­сар i пе­ре­ло­мив хво­рос­ти­ну. "Пере-ломи­ша­ся, - ка­же, - i се ни­нi мо­жу вмiс­ти­ти­ся в чер­тог твiй". - Та, сеє ка­жу­чи, i улiз в свiт­ли­цю, i кла­няється па­ну сотник­у, i по­дає йо­му з двох рук по цур­пал­ку, i ка­же:

- Подозвольте, приньмi­те!

- Та що ти ме­нi от­се, па­не пи­са­рю, ти­каєш у вi­чi? Чи їх вишт­ри­ка­ти хо­чеш, чи що? - пи­тається йо­го пан сот­ник, при­ту­лю­ючись до стi­ни, а, бо­ячись, ду­ма: "Чи не пог­нав Ри­­го­ро­вич вп'ять хи­мер, як бу­ло пiс­ля пе­ре­пою на вели­ко­д­нiх свят­ках". - Що во­но та­ке є? Ка­жи ме­нi поп­рос­ту, без письма!

- Сiє суть, па­не сот­ни­ку, за­мiсть спис­ка на­шої сот­нi, - ка­же пи­сар, - йо­го вже не воз­мо­гах спи­са­ти за дри­жа­нiєм дес­ни­цi моєя, вiд глум­ле­нiя пи­янст­вен­но­го з вищеiз'ясн­енними мо­ло­ди­ця­ми, i то­го ра­ди узях хво­рос­ти­ну i на нiй наз­на­ме­нах коєгож­до ко­за­ка, i се суть вiр­ноє чис­ло: у кож­ному де­сят­цi по де­сять ко­за­кiв, а усiх та­ко­вих де­сят­кiв суть та­кож­де де­сять, слi­до­ва­тельно уся сот­ня, як скло. Со­благоволiте, па­не сот­ни­ку, щот їй учи­нить по сiй хворос­тинi i ли­цем к ли­цю са­мую єстест­вен­ную сот­ню, зiбра­в­шу­юс­я бi­ля па­лес­ти­ни Кузьми­хи, кри­вої шин­кар­ки, оче­са­ми обозрi­ти.

- Еге, па­не пи­са­рю! - ка­же йо­му пан Ула­со­вич. - Я б, пожа­луй, соб­ла­го­во­лив, так лi­кiв бiльш трид­ця­ти не знаю. Лi­чи сам i ро­би як знаєш, ти на те пи­сар; а я усе опiс­ля пiд­пишу, бо я на те сот­ник, щоб не лi­чи­ти, а тiльки пiдпис­увати.

От i став пан Пiст­ряк лi­чи­ти; лi­чить-лi­чить, а у п'ятiй сот­нi од­но­го ко­за­ка не до­лi­читься. "Що за прит­ча? - аж скри­к­нув. - Со­щи­тах, i бу­ли усi, i се єдин не об­рi­тається. Iзи­­ду i по­ки учи­ню пе­ре­пис, хто з ог­ла-шен­ных не дав ме­нi i пред очi ва­шi ста­ти, бi­жа i ок­рив­ся. Не хто, як, упо­ва­те­ль­но­, Iлько На­люш­ня".

От i пi­шов над­вiр до ко­за­кiв лi­чи­ти, а пан сот­ник за­раз ки­нув­ся до кар­ват­ки з ду­лiв­кою та, не вiд­ди­хаючи, журб­и ради, та й вис­мок­тав її до­чис­та. Аж ось i пан Ри­горович з своїми цур­пал­ка­ми лi­зе у две­рi, i ве­се­ленький, i швид­ше, щоб втi­ши­ти па­на сот­ни­ка, i ка­же: "Не жу­рi­тесь, доб­ро­дiю! Усе ко­зацт­во на­ше уку­пi, нi жо­ден не пош­ван­дяв нi­ку­ди; ось де во­ни є". I прий­няв­ся лi­чи­ти, - вп'ять у п'ятiм десятк­у не­ма та й не­ма ко­за­ка! Як за­ту­по­тить Ри­горович но­га­ми, як ух­ва­те се­бе за чуб, як по­чав ко­ре­ни­ти i батька, i ма­тiр, i увесь род то­го пре­су­чо­го си­на ко­за­ка, який хо­вається, по­ки вiн ле­порт уне­се у ха­ту, до па­на сот­ника. Як над­во­рi лi­че, так усi до єди­но­го, а у ха­тi лi­че, то один, та усе у п'ято­му де­сят­ку, так i щез­не, не­на­че йо­го зли­день зли­же! Вер­нувсь пан Пiст­ряк до сот­нi, пе­ре­лi­чив ко­за­кiв - усi; вер­нувсь до па­на сот­ни­ка, лi­чить по хво­рос­ти­нi, що кож­но­го по­за­руб­лю­вав, - кат­ма од­но­го; хтось утiк. Вп'ять вернеть­ся до сот­нi, щоб то­му, хто хо­вається, го­ло­ву по­би­ти, так-бо усi як­раз, а у свiт­ли­цi по за­руб­кам не­ма од­но­го. Та ра­зiв де­сять та­ке йо­му бу­ло при­ви­де­нiє. Вже аж за­са­павсь сер­дешний, бi­га­ючи з ха­ти то в ха­ту, то до сот­нi, то вiд сот­нi, що вже й пан Ула­со­вич уб­равсь i зов­сiм ви­ря­дивсь i вже шап­ку узяв, щоб iти до сот­нi, так у па­на пи­са­ря один ко­зак усе утi­ка, i хто та­кий - не звiс­но, бо усi на збо­рi i один од­ного дер­жить за по­яс, щоб не утiк нi­хто, по­ки їх по хворос­тинi пе­ре­лi­чу­ють.

- Та го­дi то­бi, Ри­го­ро­ви­чу, шас­та­тись. Хо­дiм та уд­вох зо мною пе­ре­лi­чи­мо. Ко­ли там усi, а на хво­рос­ти­нi не­ма од­ного, так кат йо­го бе­ри! не­хай той i про­па­да, аби жи­вi усi бу­ли. - Так ска­зав пан сот­ник та й приг­ля­дається пильно на пи­са­ря, чи до дi­ла то вiн ска­зав i що чи не грим­не вiн на нього за нi­се­нiт­ни­цю, як во­но й час­то бу­ва.

Довго слу­хав се Про­кiп Ри­го­ро­вич i пальцем по­во­див, а да­лi як цмок­не, як-пiдс­ко­че, як крик­не: "От сяя рiч до дi­ла! Ут­ро­бою со­жа­лiю, що та­ко­воє меш­танiє iзи­де iз гла­ви мо­єя i ук­ло­ни­ся у деб­рi пус­тин­ния. Та вам, па­не сот­ни­ку, дов­лiєть i пол­ко­вим суд­дею бу­ти за та­ко­воє неограничен­ное ­i муд­роє рi­ше­нiє, єго же i аз не во­зи­мiх. Хо­дi­мо же, батьку! Ни­нi воз­ве­се­ли­ся ут­ро­ба моя од цi­лос­тi сот­нi, i, скон­чав­ши дi­ло, урем'я i подк­рiп­ле­нiє вчи­ни­ти".

От i пiш­ли. Агу! I наш пан сот­ник по­ве­се­лi­шав тро­хи, що якось-то нi ду­ма­но нi га­да­но та при­ду­мав до ла­ду, та ще й так, що й сам Про­кiп Ри­го­ро­вич Пiст­ряк, ко­но­топський со­те­нний пи­сар, та й той йо­го за ви­гад­ку зро­ду впер­ше по­хваляє. А Ри­го­ро­вич iде за сот­ни­ком, та своє га­да, та ду­ма: "Се на бi­ду вже йде, ко­ли пан сот­ник та бу­де ро­зум­нi­ший ме­­не. На­що ж йо­му i пи­сар, ко­ли сам бу­де i ви­ду­му­ва­ти, i пi­д­пи­су­ва­ти? От­се тiльки не вид­но, що сам бу­де й пи­са­ти та, мо­же, й на що­тах ви­ки­да­ти. Та не дам­ся-бо!.. Я йо­му ху­ка усу­чу". Пi­дiй­шли до са­мо­го шин­ку Кузьми­ши­но­го, аж тут i сот­ня стоїть i, пос­ки­да­ючи шап­ки, пок­ло­ни­лись па­ну со­т­ни­ку.

- Здоровi бу­ли, дi­ти! Чи всi ви тут? - спи­тав їх пан сот­ник i, узяв­шись у бо­ки, обг­ля­дав їх оком, не­на­че об­лi­чу­вав або розг­ля­дав кож­но­го у пи­ку; а вiн - я ж ка­жу - бiльш тридця­ти лi­ку не знав, а ко­за­ка нi од­нi­сiнько­го у твар^[6] не знав i не тя­мив, хто з них Дем­ко, а хто Процько.

- Здоров, батьку! - то­рох­ну­ла йо­му гро­ма­да. - Усi ми ту­те­чки-здесь до єди­но­го.

- А пе­ре­лi­чи, пи­са­рю, чи не схо­вавсь який, - по­ве­лi­вав пан сот­ник, на­дув­шись, як той сич.

От пи­са­рю Ри­го­ро­ви­чу вп'ять бi­да. Усi ко­за­ки, i як стулив хво­рос­ти­ну до­ку­пи, так i по за­руб­кам усi.

- Та який же там чорт манд­ру­вав, як я увi­хо­див до па­на сот­ни­ка? - крик­нув Пiст­ряк з сер­ця та аж но­гою туп­нув.

- Та три­вай ли­шень, Ри­го­ро­ви­чу! - ска­зав йо­му, усмiха­ючись, пан Ула­со­вич. - Ад­же i ко­за­ки усi, i з хво­рос­ти­ни нi жо­ден не втi­кав. Се ти як пе­ре­ло­мив хво­рос­ти­ну, так во­на як­раз на ко­за­ко­вi хрус­ну­ла. От ти, дер­жа­чи її на двi полов­ини, тим од­но­го i не до­лi­чу­вавсь.

А ко­зацт­во, сеє слу­ха­ючи, як пiд­нi­ме ре­гiт: "Так-та­ки, ве­льмож­ний батьку, так!" - знай кри­чать i ка­жуть: "Отта­кий, ба­чу, наш пи­сар! О! бо­дай йо­го".

- А бо­дай ви по­ка­зи­лись i з ко­за­ка­ми, i з хво­рос­ти­ною, i з лi­ка­ми, i з на­чальством, - кри­чав на всю ву­ли­цю Ригоров­ич, а сам як не лоп­не з сер­ця. Ухо­пив тую хворости­ну­, по­ламав, пот­ро­щив її на шма­точ­ки та й ки­нув ко­за­кам у вi­чi, при­го­во­рю­ючи: - Цур вам, пек вам; оси­на вам; не­хай вам сто­над­цять ли­хо­ра­док i пiв­то­ра стiльки ж чи­ря­чок i бо­ля­ч­ок, ко­ли знай­шовсь уже ро­зум­нi­ший ме­не. На­що я вам? - Та й по­чав вп'ять з письма: - Iзий­ду у пустин­ю i усе­люся у го­рах Ара­ратських, у пос­лiд­нiх мо­ря. Цур вам!

От пан сот­ник йо­го i спи­нив i, узяв­ши за ру­ку, i ка­же:

- Годi ж, Ри­го­ро­ви­чу, не сердься. Уря­ди-го­ди, до­ве­ло­ся ме­нi з те­бе по­кеп­ку­ва­ти, а ти вже й сер­диш­ся. А тя­миш, як ме­нi пiд­су­нув ле­порт, а я, нi­чо­го пак не вмi­ючи пи­са­ти, та на ньому сторч i пiд­пи­сав. А пан пол­ков­ник i пiд­пи­сав, що, - ка­же, - ко­но­топський сот­ник, па­не Ми­ки­то, ти єси ду­рень! Та я за те на те­бе i не сер­див­ся, хоч ти i дов­го ме­нi об тiм док­ла­ди док­ла­дав i в вi­чi нас­мi­хав­ся. Го­дi ж, го­дi! Ходi­мо обi­да­ти…

- Нехай вам сей та той iз ва­шим обi­дом, ок­ро­ме хлi­ба свя­то­го. Бо­дай той по­да­вивсь, хто та­ку муд­ра­цiю ме­нi втяв!.. - за­мо­тав ру­ка­ми наш Пiст­ряк, усе сер­дя­чись, та й по­тяг, не ог­ля­да­ючись, до­до­му, та й бор­мо­че сам со­бi: "По­давишся, як я то­бi га­луш­ку пiд­не­су… Пiд­ве­ду те­бе пiд мо­настир… Бу­де у Ко­но­то­пi сот­ник, та не Забрьоха… кланя­тимуться i Пiст­ря­ку".

- А нам же яка по­ра­да бу­де? - за­гу­ли ко­за­ки, див­ля­чись, що усе їх на­чальство чи пе­ре­ка­зи­лось, чи кат їх зна: пи­сар, мов пiс­ля дур­ма­ну, по­вi­явсь со­бi до­до­му, а пан сот­ник по­нурив го­ло­ву та теж по­тяг до своєї ха­ти. От вер­та­ють па­на сот­ни­ка i пи­та­ються, що їм ро­би­ти i для чо­го їх зiб­ра­ли?

- А ли­сий дiдько вас зна! - крик­нув на них Ми­ки­та Ула­со­в­ич, ла­ючи i в батька, i в ма­тiр. - Цур вам, вiд­че­пi­тесь вiд ме­­не. Вiй­тесь со­бi, ку­ди хо­че­те, хоч на ши­бе­ни­цю. Який я по­ря­док дам, ко­ли пи­сар ска­зив­ся? У нього ле­порт (се пан Ула­со­вич уся­ку бу­ма­гу узи­вав ле­пор­том, не вмi­ючи ви­мо­ви­ти, чи там пред­пи­са­нiє, чи що бу­ва­ло); не­хай, - ка­же, - чи не прос­питься, бо вiн час­то хи­ме­ри го­нить, так то­гдi i роз­толкуємось, а те­пер - нi­ко­ли. - Та й пi­шов ти­хою сту­пою до­­до­му.

На те див­ля­чись, i ко­зацт­во ру­ши­ло: хто у ши­нок, хто у со­ло­му пiс­ля та­кої мушт­ри спо­чи­ва­ти; а iн­шi мот­ну­лись на вго­ро­ди дiв­чат по­ло­ха­ти…

III

Смутний i не­ве­се­лий си­дiв со­бi на лав­цi, та вже не в свi­тлицi, а у ве­ли­кiй ха­тi, ко­но­топський пан сот­ник, Ми­ки­та Ула­со­вич Забрьоха, вер­нув­шись пiс­ля ог­ля­ду ко­зацької сот­нi. До то­го ли­ха, що йо­му учо­ра Йо­сипов­на Оле­на, пан­на хо­рун­жiв­на, пiд­нес­ла, мов тер­тої пiд нiс ка­ба­ки, печено­го­ гар­буз­ця; що вiн пiс­ля учо­рашнього дня ще не пив, не їв, а тут ще не вис­пав­ся; що тре­ба йо­му зби­ра­ти­ся с своєю сот­нею у по­ход, аж у са­мi­сiнький Чер­нi­гов; та я ж ка­жу, пi­сля та­кої бi­ди ще й но­ве ли­хо зiк­ла­ло­ся йо­му, що розсерд­ив сво­го со­тен­но­го па­на пи­са­ря Про­ко­па Ри­горовича Пiст­ря­ка, а роз­сер­див­шись, вже вiн не бу­де нiяк­ої по­ра­ди дават­и, як на­чальство приш­ле об чiм ле­порт чи як там йо­го; тог­дi що чи­ни­ти? От з та­кою бi­дою як йо­му не бу­ти смут­но­му i не­ве­се­ло­му? Еге! Си­дить со­бi, сер­де­ка, у ве­ли­кiй ха­тi на ла­вi, кiн­цi сто­ла, го­ло­ву по­ну­рив аж тро­хи чи не до ко­лiн! Си­дить же вiн вже не час i не два… аж ось iз кiм­на­ти­ i обiз­ва­лась до нього наньмич­ка:

- Чого-бо ви, па­ни­ченьку, су­муєте i си­ди­те мовч­ки? Чи не по­ра вже ла­го­ди­ти обi­да­ти?

- Не хо­чу! - ска­зав Ула­со­вич, та й здих­нув тяж­ко та важ­ко на всю ха­ту, i пiд­пер го­ло­ву ру­кою.

От наньмич­ка, по­го­див­ши, i вий­шла з кiм­на­ти та, дивля­чись на нього ве­се­ленько, як тая ясоч­ка, i ка­же:

- Або, мо­же, ви вже по­обi­да­ли, так, мо­же, або ська­тись хо­че­те… або­що?

- Не хо­чу! - один од­вiт дає Ула­со­вич i не ди­витьня на неї.

Посупившись, вер­ну­лась наньмич­ка у кiм­на­ту та й сi­ла у ку­ток, вор­ча­чи: "Отто вже, ма­буть, був у по­па та, ма­буть, там i обi­дав; бо вже тi по­пiв­ни, хоч до ко­го, так пiдiб'ють­ся". I усе, си­дя­чи со­бi, знай ко­ре­ни­ла по­пi­вен.

А Ми­ки­та Ула­со­вич знай со­бi си­дить i ду­ма про своє. Аж ось… рип!.. хтось увiй­шов у ха­ту… Пан сот­ник зирк!.. аж то ввiй­шов не хто, як наш Ри­го­ро­вич. Ма­буть, вiд­сер­див­ся? Нi, вiн не вiд­сер­див­ся, а прий­шов з хит­ро­ща­ми до па­на Ми­ки­ти; ось слу­хай­те, що тут бу­де… От, увiй­шов­ши, та мо­вч­ки i став бi­ля две­рей.

Не зра­ду­вав­ся ж i пан Ула­со­вич, як вздрiв щи­ро­го сво­го при­яте­ля, а пу­ще тим, що ду­мав со­бi: "От те­пе­реч­ки вже вiн не сер­диться i дасть ме­нi по­ра­ду у моїй бi­дi". Так Риго­р­ович-бо не ту­ди гне: як став бi­ля две­рей та i став, i мов­чить со­бi, i нi па­ри з уст не пус­тить.

- Що ска­жеш, Ри­го­ро­ви­чу? - пи­тав пи­са­ря пан сот­ник, а той йо­му од­вiт дає, не схо­дя­чи з мiс­ця:

- А що по­ве­ли­те, па­не сот­ни­ку?

- Та ну со­бi у бо­ло­то з своїм сот­ни­чест­вом! Хi­ба не знаєш моєї на­ту­ри? Пе­ред ко­за­ка­ми так я сот­ник, а ти пи­сар; а ко­ли ми уд­вох у ха­тi, так ми со­бi бра­ти. Сi­дай же, бу­де­мо обi­да­ти, - так ка­зав Ула­со­вич.

- Дякую! Я вже обi­дав. - Та й кив­нув го­ло­вою Ри-го­ро­вич, сеє ка­жу­чи.

- Отто вже й бре­ше! - ка­же сот­ник. - Так сi­дай-та­ки, я обi­датиму, а ти пий ду­лiв­ку; що за муд­ра, то­рiш­ня, ще тiльки на сiм тиж­нi по­ча­ли, так там та­ка, що i п'єш - i хо­четься.

- Iзпих тре­су­гу­бую ча­шу бiдст­вiй, - ска­зав, здих- нув­ши, пи­сар, - i вже не мо­гу вмiс­ти­ти бо­лiє суєтли­вої ду­лiв­ки, де не ког­да об­ря­щеться во ус­тах моїх яко по­линь.

- Та що бо ви, па­не пи­са­рю, - став до нього сот­ник люб'я­з­н­о го­во­ри­ти, - яко­го чор­та i до­сi на ме­не адом ди­шете? За вi­що i про вi­що? I сам ста­рий ци­ган не роз­бе­ре.

- Не лi­по єсть, па­не сот­ни­ку, со­во­куп­ля­ти фа­рао-ницькоє все­воїнство з на­ми, пра­во­вiр­ни­ми. Тут i без ци­га­на мож­на возг­ре­бiє сот­во­ри­ти. Єгда под­не­со­ша ме­нi тресугубо­тре­кля­тую пинх­ву, убо что єсм пiс­ля сього? Аки конь i меск! Тьфу! па­че i оба­че!

- Та яка ж там, па­не пи­са­рю, пинх­ва! От тiльки що ти не вто­­ро­пав тiєї прок­ля­тої хво­рос­ти­ни…

- Да по­гиб­неть она з шу­мом в пе­щi ог­не­па­ля­щiй! А вам бу­ло, па­не сот­ни­ку, див­ля­чись на моє глум­ле­нiє, мов­ча­нiє учи­ни­ти i не при гро­ма­дi, аки лев ри­ка­юще, воз­неп­ще­ва­ти на м'я, но особ ме­не по­яв­ше, по­вi­да­ти бу­ло ме­нi iс­ти­ну, да не возс­мi­ються на­до мною на­шi ко­за­ки i ре­куть ни­нi: "Пи­сар наш суть ду­рень, не вмiв ро­зiб­ра­ти, що хво­рос­ти­на суть удо­бо­сок­ру­шаємая". Ад­же я вам доб­ре ще в свiт­ли­цi по­вi­дав: п'ян бих i не iзт­рез­вих­ся єще во оноє урем'я; i аще ру­цi мої дро­жа­ша, аки дре­вес­но лист­вiє, то яко­ва бисть гла­ва зо всi­ми по­миш­ле­нiї? Бисть як тре­вол­нен­ноє мо­ре. То­го для по­до­ба­ло бу­ло вам, па­не сот­ни­ку, всп'ять зря, по­крити прег­рi­шен­ня бра­та ва­шо­го; си­рiч ус­та­ми ко ву­ху по­вiдати йо­му, а не во все ко­зацькоє ус­ли­ша­нiє.

- Отже, твоя прав­да, Ри­го­ро­ви­чу; те­пер я i сам ба­чу, що во­но так є, - ка­зав наш Ула­со­вич. А се бу­ло зав­сег­да так: що що Пiст­ряк не зду­ма, що не ска­же, то вже пан сот­ник мер­щiй i ка­же: "Так, так во­но є". От як i те­пер пiд­так­нув i, див­ля­чись йо­му в вi­чi, по­ба­чив, що се Ри­го­ро­ви­чу - як по гу­­бам ва­ре­ни­ком з мас­лом; от i став смi­лiш з ним роз­го­вор­ювати i за­шу­чу­ва­ти, i ка­же: - Сi­дай же, при­яте­лю; яко­го-бо ти чор­та там бi­ля по­ро­га ма­ячиш, як той цу­цик на вiрьовцi? Iди ж, iди; сi­дай бi­ля ме­не; я бу­ду обi­да­ти, а ти тяг­ни ду­лiв­ку. Пазько! А вне­си ли­шень пов­ну но­сат­ку ду­лiв­ки! - Вий­шла Пазька з кiм­на­ти i, пе­ре­хо­дя­чи че­рез ве­лику ха­ту, вже ве­се­ленько гля­ну­ла на сво­го па­ни­ча. А Про­кiп Ри­го­ро­вич ду­мав-ду­мав, да­лi став по ха­тi хо­ди­ти i спi­ва со­бi пiд нiс псальму: "Скло­нi­те­ся, вi­ки, со чо­ло­вi­ки"; а да­лi як бриз­не шап­ку об зем­лю, як здих­не, та й пi­дiй­шов до па­на Ула­со­ви­ча i, зак­ру­чу­ючи уси, став йо­му ка­за­ти:

- Єй, iс­тин­но, не лгу. I да пож­реть ме­ня об­щая ма­тер на­ша зем­ля на соньми­щi, аще збре­шу хоч пiвс­ло­ва. На дов­лiєть нi єди­но­му на­чальни­ку угоб­зен­ня тво­ри­ти своїй дес­нiй ру­цi, си­рiч пи­са­рю; по­не­же i поєли­ку: усяк чо­ло­вiк iмать гла­ву, гла­ва iмать ро­зум, ро­зум iмать во­лю, а сiя ре­комая во­ля по­ве­лi­ваєть i дес­ни­цею, i шуй­цею, i уся­ким чле­ном. Но сiє суть прик­лад i си­це­воє ро­зу­мi­нiє: чо­ло­вiк - Ко­но­топська сот­ня; гла­ва - пан сот­ник; ро­зум во гла­вi - аз, мi­зер­ний пи­сар; аз iмiю во­лю, си­рiч да­ро­ва­нiє, на­пи­са­ти бу­ма­гу, так що нег­лi i сам пол­ко­вий пи­сар ут­не по­доб­ную. Аще лi убо чо­ло­вiк не по­ви­нується гла­вi, уне їй єсть… та­кожде i гла­ва ро­зу­му; во оноє урем'я iмать би­тi см'яте­нiє i сод­ро­га­нiє; та­ко i здi; аще сот­ня не iмать по­ви­ну­ти­ся па­ну сот­ни­ку, а сей воп­ре­ки iмать тво­ри­ти ме­нi хужд­ше­му i, що па­че усього, не прик­ри­ва­ти йо­го нез­на­нiй, но еще i глу­ми­т­и­ся? Оле! по­що я й на свi­тi пре­би­ваю?

Та, на­го­во­рив­ши та­ко­го, сiв на лав­ку i ру­кою пiд­пер­ся та й жу­риться. А Ми­ки­тi Ула­со­ви­чу йо­го i жал­ко ста­ло i ка­же йо­му:

- Коли прав­ду, бра­ти­ку, ска­за­ти, то я не вто­ро­пав нiчо­гiсiнько, що от­се ти ме­нi роз­ка­зав; бо се, бач, з письма, а ти знаєш, що я йо­го не втну i що во­но ме­нi за­раз за­ва­дить, як хто з ним до ме­не пiд­вер­неться. Здi­лай же друж­бу, не сер­дься на ме­не, та з сер­ця не го­во­ри ме­нi з письма, а ка­жи прос­то. Тут i так, не то­бi ка­жу­чи, ли­хо та ще з ли­хом, а тут ще у по­ход iти. Ось да­вай про се тол­ку­ва­тись, що нам по то­му ле­пор­ту ро­би­ти…

- Чортзна-що ви го­во­ри­те, - за­го­мо­нiв пи­сар на па­на сот­ника, - чи по­до­баєть же от на­чальства до под­чи­нен­нос­тi пи­са­ти ле­порт? По­ве­лi­нiє. Нес­мет­ноє мно­жест­во ра­зiв ка­зах вам, i се усе всує.

- Та усе ж то ле­порт, не що бiльш. Я рад, що й ле­порт ви­твердив, а дру­го­го, що ти ка­жеш, так я не ви­мов­лю. Так кат їх бе­ри з ле­пор­та­ми, а от да­вай товку­ва­тись, як у по­ход зби­ра­тись. Ад­же сот­ня уся, то й доб­ре; ну, дальш ка­жи, що ро­би­ти?

- Гм, гм! - став каш­ля­ти Ри­го­ро­вич, як зга­дав, як вiн лi­чив сот­ню. От i став пiд нього пiд­ко­пу­ва­тись, щоб па­на сот­ника вто­пи­ти, а са­мо­му… Ну, та не бу­де­мо по­пе­ред роз­казувати, а слу­ха­ти­ме­мо, як там бу­ло; от­же вiн i ка­же: - Що по­ве­лить пан сот­ник, маю нев­пус­ти­тельно спол­ня­ти.

- Та здi­лай ми­лость, Ри­го­ро­ви­чу, го­дi ме­нi сього докла­дати! - ка­зав пан сот­ник та й сi­да за стiл, бо Пазька внес­ла обi­да­ти i пов­ну но­сат­ку ду­лiв­ки. - Сi­дай, - ка­же, - зо мною; а ко­ли не хоч обi­да­ти, так тяг­ни ду­лiв­ку та об дi­лах ме­нi не до­ку­чай.

От сот­ник мовч­ки обi­дає, а пи­сар си­дiв-си­дiв, мов-чав-мов­чав, да­лi за лож­ку, та у ту ж мис­ку… та й по­чав, як вiн ка­же, сок­ру­ша­ти перш борщ га­ря­чий з уся­кою, мiл­кою риб­кою, та пшо­ня­ну ка­шу до олiї, да­лi за­хо­лод­жу­ва­ний борщ з ли­на­ми, а там юш­ку з минька­ми та з пше­нич­ни­ми га­лу­шеч­ка­ми, та пе­че­нi ка­ра­сi, та бiльш i нi­чо­го. Хоч наш Ри­го­ро­вич i обi­дав до­ма не менш то­го, що те­пер їв i в па­на сот­ни­ка, так йо­му се нi­чо­го: вiн у дя­ка у шко­лi вчив­ся, так за го­лос, що бу­ло як на обi­дах пiд­нi­ме, так як той дзво­ник, на усю ву­ли­цю чу­ти, що аж у ву­хах ля­щить, так йо­го пан дяк бу­ло по обi­дам i во­дить; то з ним прив­чив­ся i наш Ри­горович, i йо­му не страш­но бу­ло хоч шiсть обi­дiв обi­да­ти; так тим-то iз Ула­со­ви­чем, як по­ба­чив доб­ру стра­ву та ще з свi­жою ри­бою, так i прий­нявсь мо­ло­ти­ти, не­на­че ще нi­чог­о зран­ку i не їв.

Як їв, їв доб­ре, що аж за ву­ха­ми ля­ща­ло, да­лi схо­пив но­сатку та, не на­ли­ва­ючи у кар­ват­ку, так з неї усю ду­лiв­ку i ви­цi­див. Да­лi, ус­тав­ши з-за сто­лу, по­дя­ку­вав бо­гу i ха­зяїну, сiв на лав­цi, ви­каш­лявсь, уси розг­ла­див i ка­же:

- Добрия ра­ди тра­пе­зи i пре­от­мiн­ния ду­лiв­ки пре-даю виш­но­му заб­ве­нiю прис­кор­бiє моє. Да не пом'янеться к то­­му трек­ля­тая хво­рос­ти­на, пре­лом­ле­нiєм своїм похи­тив­ш­ая бу­ло єди­но­го ко­за­ка. Цур їй! Да пре­бу­деть во­на тре­су­гу­бо анах­те­ма прок­ля­та i да зго­рить в пе­щi халд­ейськой, а ще луч­че, як в гиєннi ог­нен­нiй. Да­вай же дi­ло го­во­ри­ти i дi­­ло тво­ри­ти. Да бу­деть вам, па­не доб­ро­дiю, вi­домо, що нам не­воз­мож­но у по­ход вис­ту­па­ти! О! - i по­чав кар­люч­ки гну­ти.

- Йо! - аж скрик­нув пан Ула­со­вич з ра­до­щiв i пiд­бiг до ньо­го, щоб ви­пи­ту­ва­ти, i ка­же: - Як же се мож­на? А ле­порт?..

- Але! ви та­ки усе своє! - ка­же Ри­го­ро­вич. - Вам хоч кiл на го­ло­вi те­ши, то в вас усе ле­порт. Ну, дар­ма! Хоч би во­ни як не роз­пи­су­ва­ли, а нам не мож­на йти: нам не суть удоб­но, нам нi­ко­ли!

- А чо­му ж нам нi­ко­ли? Здi­лай лю­бов, роз­жуй ме­нi i сеє сло­во: чо­му нам нi­ко­ли?

- Гм, гм! - ви­каш­ляв­шись i по­ду­мав­ши, ска­зав Ри­го­ро­вич, - яко­вая нам соп­ри­кос­но­вен­ность до Чер­нi­го­ва i до са­мої пол­ко­вої стар­ши­ни, аще мир весь по­ги­баєть?

- Як се то? - зля­кав­шись, пи­тав пан Ми­ки­та. - Вiд чо­го мир по­ги­ба? Що ж се та­ке? Я, ко­но­топський сот­ник, та й не знаю, що мир по­ги­ба? Та ка­жи-бо, будь лас­ка, вiд чо­го вiн по­ги­ба i чи не мо­же­мо йо­го як-не­будь обо­ро­ни­ти або пiд­перти?

- Погибаєть! - здих­нув­ши, ка­же Пiст­ряк. - Всiм зря­щим i ди­ву­ющим­ся, нiх­то же о по­мо­щi не ра­дить. Зрi­те, па­не сот­нику Ула­со­ви­чу, i ужа­сай­те­ся! Три сед­ми­цi i пол дождь не спа­де, i зем­ля не одож­ди­ся, i не­бо зак­лю­чи­ся; вся пере­тво­р­ишася в прах i пе­пел, вся про­зя­бе­нiя iз­со­хо­ша, i єди­ная пиль но­ситься у на­шiй все­лен­нiй i - о, го­ре мнi, грiшн­ику! - пиль сiя вод-во­ряється в не­по­роч­нiм до­се­лi но­сi моєм i дi­йствуєть чи­ха­нiєм, по­доб­но аки би от нюхнов­енiя нес­тер­пи­мия i тре­ока­ян­ния - тьфу! ка­ба­ки, от нея же чист бих i не­по­ро­чен от ут­ро­би ма­те­ре моєя до здi. О го­ре!

- Так вiд чо­го тут ми­ру по­ги­ба­ти, - ка­зав пан Забрьоха, - ко­ли ти, па­не пи­са­рю, чхаєш?..

- Але! чхаєш! - пок­ру­тив­ши го­ло­вою, ка­зав Ри­го­ро­вич. - Чхнеть i не тiльки я, та хоч би сам пол­ко­вий пи­сар, та що й ка­за­ти: чхне i наш най­яс­нi­ший i най­вельмож­нi­ший пан гетьман, як оная зло­мерз­кая ка­ба­ка возг­нiз­диться у но­сi йо­го яс­но­вельмож­нос­тi, а її, ока­ян­ної, по­до­бiє суть сице­вая пиль, вiт­ром воз­ме­таємая. I аще не сот­во­рим вне­за­пно­го­ одож­де­нiя, усе iз­сох­неть i по­гиб­неть! зе­лiє i злак iзв'яднеть, i не бу­деть хлi­бен­но­го про­iз­рос­та­нiя; то­гдi i ми не то­чию воз­ди­хаєм, но i ум­рем от гла­да i жаж­ди внезап­ною смер­тiю. Ро­зум­но вам ре­ку: по­до­баєть одождит­и бi­дствующую зем­лю на­шу!

- Отже, я тiльки че­рез де­ся­те-п'яте уто­ро­пав, що ти, па­не пи­са­рю, ме­нi го­во­риш. Ад­же ти ка­жеш, що до­щу в нас не­ма? Так що бу­де­мо ро­би­ти? Чи ми мо­же­мо си­ли не­бес­нi зна­­ти i мо­же­мо зро­би­ти, щоб до­щi йшли?

- Можемо! - зак­ри­чав на усю ха­ту наш Пiст­ряк, а да­лi як стук­не ку­ла­ком по сто­лу i ще дуж­че крик­нув: - I па­ки ре­ку, мо­же­мо.

- А ка­жи, ка­жи, па­не пи­са­рю, як? Я i ко­но­топський сот­ник, а щось i до­сi сього не знаю, - пи­тав пан Забрьоха.

- Внимайте, па­не сот­ни­ку! Та, будьте лас­ка­вi, Ми­ки­то Ула­со­вич, уто­ро­пай­те, що я вам ка­за­ти­му, щоб ме­нi по де­сять ра­зiв не товк­ти вам од­но­го. Є на свi­тi не­чес­ти­виї ба­би, ча­ятельно от пле­ме­не ха­на­ансько­го, по тол­ко­ва­нiю, ка­­нальсько­го, iже вда­ша­ся Веєльзе­вулу i йо­го бiсовськом­у муд­ро­ва­нiю, i iмуть уп­раж­де­нiє у вiдьомствi, iже ноч­ним уре­ме­нем, нам воз­ле­жа­щим i спля­щим, сiї не­честивиї iс­хо­д­ють iз до­мов своїх i, воз­дiв­ше на ся бi­лую со­роч­ку, роз­пус­ка­ють вла­си свої, яко вельблю­жiї, i, пришед­ше до со­сiдських i дру­гих жи­те­лей пре­би­ва­нiй, ув­хо­дють у крав­ницю, прос­то рещи, хлiв, i iма­ють та­мо крав, i до­ять i їх, i крот­ких ове­чат, i бист­ро­но­гих ко­би­лиць, i сук зла­го собач­ого iс­ча­дiя, i, что ре­ку? воз­до­я­ють дряплив­их кi­шок, вре-до­нос­них ми­шей, розт­лiн­них жаб… i уся­коє ди­ха­нiє пол­зу­щ­ее i ска­чу­щее, iму­щеє млековмiстимия­ уст­роєнiя, до­ять їм ток­мо не­чес­ти­вим iз­вiс­ним ху­до­жест­вом; i со­бравши усi сiї мле­ка, дияв­ольським оба­янiєм претворяю­ть оноє у ча­ри i абиє проїзво­дять усе по своєму на­мi­ре­нiю, яко-то: вик­ра­да­ютьссу­щих мла­ден­цiв з ут­роб ма­тер­них i вла­га­ють ув ония або жа­бу, або ми­шу, або єще i ще­ня; по­селя­ють враж­ду i роз­дор про­мiж суп­ружнього пре­би­ва­нiя; воз­буж­да­ють лю­бовноє прек­ло­не­нiє у юно­шi к дi­вi от ония к оно­му, i про­чеє зло не­удо­бо­ре­ко­моє; а па­че усього, зат­во­ря­ють хля­би не­бес­нiї i восп­ре­ща­ють дож­де­вi орошат­и зем­лю, да погиб­неть род чо­ло­вi­чеський. Чи по­нятно вам те­пе­реч­ки, доб­ро­дiю, вiд­кiль сiя на­пасть постиж­е на­шу па­лес­ти­ну, яко не iма­ми нi крап­лi до­щу, да­же i до днесь? Ну­те-бо, не позiх­айте та ка­жiть: чи уро­зумiли гла­го­ла­нiє моє?

- Аякще? Хоч i по… зi… хаю, а вже уро­зу­мiв. Ти от­се ме­нi роз­ка­зу­вав, що в нас чи до­щу не­ма, чи що?

- Так, так. Но че­рез ко­го сiє бисть?

- Чи че­рез… жаб, чи… че­рез ко­го… я щось не розс­лу­хав.

- Та яких там жаб? Че­рез вiдьом, че­рез вiдьом, ре­ку вам.

- Та цур їм, не спо­ми­най їх ме­нi, па­не пи­са­рю! Хоч до ве­чора i да­ле­ко, а як на­ля­каєш ме­не, то усю нiч бу­ду жахат­ись i не спа­ти­му: усе вiдьом бу­ду бо­яти­ся.

- Та нам не по­до­баєть їх уст­ра­ша­ти­ся, а дов­лiєть iскореня­ти до третього ро­ду.

- Як же ти їх, Ри­го­ро­ви­чу, ско­ре­ниш? Ти за неї, а во­на пе­ре­ки­неться клуб­ком, ки­неться то­бi пiд но­ги, зiб'є те­бе та й щез­не. Хi­ба ж не бу­ва сього? Чи ма­ло ста­рi лю­ди та­ко­го роз­ка­зу­ють, так що, нас­лу­хав­шись, цi­лу нiч дри­жа­ки спа­ти не да­дуть.

- Не то­чию ста­рiї лю­ди, но i аз мо­же вам по­вi­да­ти про та­ковоє глум­ле­нiє. Єди­нож­ди, ве­чо­ру су­щу, па­ру­боцт­во яша м'я i по­ве­до­ша на ве­чор­ни­цi, iдi­же ядо­хом, гу­ля­хом до­вольно, а пи­хом без мi­ри, єли­ко мо­жа­ху; i єще ме­нi у твер­дос­тi су­щу, iдох у своє мiс-топ­ре­би­ва­нiє, i, не до­хо­дя­щу ми хи­жи­ни ста­рої Цим-ба­ли­хи, вне­за­пу пiд но­зi мої вер­же­ся нiч­тось; гла­ва моя зак­ру­жи­ся, i аз ша­тах­ся i мо­тах­ся сi­мо i ова­мо i, не мо­гу­щу ми удер­жа­ти­ся, па­дох аки кла­да i ус­пох, i спах та­мо нед­ви­жим, аки мертв, дон­де­же воз­сiя ут­ро. Сиє ж бисть не iноє, яко на­вож­де­нiє пре­ока­ян­ної вiдьми. Подоб­аєть убо їх доб­ре прив­тю­жи­ти, да iз­ли­ють дождь iз своїх сок­ро­вен­нос­тей i да оро­сять зем­лю.

- Як же нам, па­не Ри­го­ро­ви­чу, за них узя­тись, щоб во­ни вер­ну­ли до­щi i щоб нам не на­ро­би­ли опiс­ля якої ка­пос­тi?

- Не уст­ра­шим­ся i не убоїмся! - ска­зав пан Пiст­ряк. - Бла­женния i вiч­ния сла­ви дос­той­ния пам'ятi, прiснопоминає­мий ­ро­ди­тель ваш i отець, Улас Па­на­со­вич, ве­ле­лiп­ний пан сот­ник прех­раб­рої Ко­но­топської сот­нi, єго же му­дрому уп­рав­ле­нiю уся все­лен­ная ди­ву­ва­ся - i да по­чиєть над ним зем­ля пе­ром, - той з си­ми ба­ба­ми єги­петськи­ми, прос­то ре­щи, вiдьма­ми, уп­рав­ляв­ся бла­го­чес­ти­во­муд­рен­но. Дов­лiєть i вам, доб­ро­дiю, по при­мi­ру оно­му нев­пус­ти­тельно сот­во­ре­нiє учи­ни­ти.

- А що ж по­кiй­ний па­но­тець з ни­ми ро­бив? Ка­жи ли­шень, мо­же, i я теж зу­мiю зро­би­ти?

- Частопоминаємий отець ваш їх воз­хи­ща­ше i у рiч­цi топ­ля­ше. Аще кая суть вiдьма, та не пог­ряз­неть на дно рiчн­оє, аще i ка­мень жер­нов­ний на виї єя при-чеп­лють; аще же неп­ри­час­на єсть злу се­му, абиє пог­ряз­неть у во­дi. По­ве­лiть, па­не сот­ни­ку, чи то­пить їх?

- Та то­пить їх! На­що ле­да­що жа­лу­вать? - рi­шив Ула­со­вич.

- Благо єсть, - ка­же пи­сар, - ут­ру су­щу по­ве­лю уся устрої­ти, яко же оби­чай при та­ко­му ка­зу­сi бу­ваєть, i усе бу­деть бла­го­лiп­но; а у Чер­нi­гов вже не пi­де­мо?

- Та нi, па­не пи­са­рю, не пi­де­мо. Тiльки… як би вiдкрути­тись вiд них?

- Та вiдк­ру­ти­мо­ся, па­не сот­ни­ку; i се­го ра­ди абиє не­медлiнно пош­ле­мо гiн­ця пiш­ки, кри­во­го Iлька Хвер-лу­щенка, да шкан­ди­баєть до виш­шо­го на­чальства з лепорт­ом, що нам не мож­на у по­ход iти, за­не­же ми оба­че погруж­аємо вi­дьом у безд­ну на­шо­го став­ка, iже щаться по­гу­би­ти увесь мир, сок­рив­ше дождь у сок­ро-вен­нос­тях своїх.

- Добре, доб­ре, па­не пи­са­рю, от­се ми ду­же муд­ро придум­али. Iдiть же та пи­шiть ле­порт, а я щось, розгово­рюючи з­ ва­ми, крiп­ко спа­ти за­хо­тiв. Мав бу­ло роз­казати i про свою бi­ду, так не зду­жаю, так i ку­няю… - Так ка­зав пан сот­ник, крiп­ко по­зi­ха­ючи.

Ось Про­кiп Ри­го­ро­вич пi­шов по­ря­док да­ва­ти, як завт­ра вiдьом то­пи­ти, а Ми­ки­та Ула­со­вич лiг спо­чи­вать та на­пе­ред тро­ха чи й не ськавсь.

На ру­ку ко­вiнька на­шо­му па­ну Пiст­ря­ку. Зро­бив з па­ном сот­ни­ком, що йо­му тре­ба бу­ло i чо­го йо­му дав­но хо­тi­лось. По­шив у дур­нi, пiд­вiв, щоб не слу­хав пред­пи­са­нiя начальс­тва, не йшов у Чер­нi­гiв, мо­же, вiд та­тар або вiд ля­хiв вiдб­иватись; а по­ки кри­вий Хвер­лу­щен­ко з од­ною но­гою до­шкандиба i на­чальство про­чи­та ле­порт, що пан коно­топський сот­ник, за­мiсть дi­ла, прий­нявсь вiдьом то­пи­ти, по­ду­ма, що вiн то був не­ро­зум­ний, а то вже й зов­сiм оду­рiв… "Пев­но, йо­го змi­нять, а сот­ни­ком нас­та­нов­лять… вже ж нi­ко­го бiльш, як ме­не". Так ду­ма со­бi Ри­го­ро­вич; та ка­хикнувши, як пан дяк, зби­ра­ючись чи­та­ти по­лу­нощ­ни­цю, ду­ма: "I ура­го­вим ба­бам i мо­ло­ди­цям, хто ме­нi якусь ка­пость ро­бив, або… теє-то… не сот­во­ри­ша пос­лу­ша­нiя… знаю та­кiвських… усiм вiд­дя­чу, по­за­по­лiс­кую їх доб­ре! Спа­си­бi, що мiй ду­рень гне шию i лi­зе у бi­ду, як вiл у яр­мо. Те­пер, Про­ко­пе, тiльки па­няй!" Да­лi здих­нув, та сам со­бi аж го­лос­но ска­зав: "Зi­ло для на­шо­го брат­чи­ка, хит­ро­го та ро­зум­но­го пи­са­ря, лю­без­ноє дi­ло єсть, єгда начальствую­щий та­кий ду­рень, як наш прiснопоминаємий ­пан Забрьо­ха! Не ос­ку­дiє i дес­ни­ця, i шуй­ця, i вос­пол­няється ки­ше­ня i скри­ня. Не вмен­ши, бо­же, та­кiвських!"

IV

Смутно i не­ве­се­ло бу­ло раз уран­цi у слав­но­му со­тен­но­му мiс­теч­ко­вi Ко­но­то­пi. Хоч до сход сон­ця, по­ки ще й мi­сяць не га­разд схо­вавсь, i пiд­нявсь бу­ло по усiм ву­ли­цям го­мiн, бi­ган­ня, крик, га­лас; та й стих­ло, i увесь на­род щез, так що нi по ха­там, нi по ву­ли­цям не­ма нi­ко­гi­сiнько, мов у шин­ку на ве­лик­день пе­ред вут­ре­нею. Тiльки й чу­ти, що ко­ро­ви скiльки є ду­ху ре­вуть, за­тим ха­зяй­ки не йдуть їх доїти i не ду­ма­ють ви­га­ня­ти їх до че­ре­ди; те­ля­та по хлiв­цям, чу­ючи, що їх мат­ки ре­вуть, ме­ка­ють i по­да­ють го­лос, нi­би прося­чись, щоб i їх швид­ше ви­пус­ка­ли; овеч­ки ме­ке­ка­ють; ко­зи со­бi теж за ни­ми, та ту­по­тять, та бi­га­ють по за­го­ро­дi, шу­кають, ку­ди б то вис­ко­чи­ти i за со­бою ове­чат по­вес­ти; ко­нi ржуть на усе се­ло, аж лу­на по зо­рi йде; по хлiв­цям гу­си ге­ге­ка­ють, кач­ки ках­ка­ють, квоч­ки куд­ку­да­ка­ють - бо уся­кеє ди­ха­нiє без чо­ло­вi­чої по­мо­щi страж­да; а чу­ючи та­кий гвалт, со­ба­ки то бре­ха­ли, а то вже ста­ли ви­ти; ма­лi дитинят­а, та­кi, що ще не зду­жа­ють хо­ди­ти, ла­зять круг своєї за­пер­тої ха­ти та, уче­пив­шись ру­че­ня­та­ми за прис­пу, силкуючи­сь, пiд­нi­меться на но­же­ня­та та знай­де на прис­пi скi­поч­ку, та, узяв­ши у рот, i смок­че за­мiсть кiст­ки, та як ста­не у ру­ках її по­во­ро­чу­ва­ти, не вдер­житься та… плюсь вп'ять на до­лiв­ку, та й зап­ла­че; а тут цу­це­ня, хо­дя­чи близько, знаєш, i со­бi го­лод­не, пi­дiй­де та й об­ли­зує слi­зоньки i край но­са, i в ро­тi язи­ком ви­ли­же, то тут ди­ти­на, не вмi­ючи обо­ро­ни­ти­ся вiд цу­це­ня­ти, ще й дуж­че заголо­сить, ду­ма­ючи, що хто-не­будь при­бi­жить йо­го обо­ро­ни­ти i обi­тер­ти… Так що ж бо! Ха­ти по усьому мiстечк­овi позапиро­ванi; во­зи, плу­ги, бо­ро­ни, ра­ла, де бу­ли зве­чора по­на­ла­год­жу­ва­нi, так со­бi i сто­ять; во­ли, поївши свою со­ломку i ба­ча­чи, що нiх­то їх не на­пу­ва i не зап­ря­га, позрин­али i пiш­ли со­бi по ву­ли­цям i де не взрять калачики­ або ро­мен i уся­кий бур'янець, то там i па­суться…

Бiля дя­ко­вої шко­ли - хоч би то­бi один шко­ляр! I пан Си­меон, до­жи­да­ючи їх, хо­дить бi­ля шко­ли, ла­го­дя­чись на по­хорони i спо­ми­на­ючи про ку­тiю з ме­дом, та пильненько при­зи­рається на двiр ста­ро­го Ки­ри­ка, що вчо­ра вже i мас­лосвятiє над ним пра­ви­ли, так чи не ку­риться в нього з тру­би, що, мо­же, вже i обiд ва­рють, ко­ли вже вiн вмер; так ба! i тру­ба не ку­риться, i у дво­рi нiх­то не шас­тається.

"Екхе, ек­хе! нег­ли возс­та­неть од од­ра бо­лiз­нi?" - ду­ма пан Си­ме­он i роз­суж­да, хо­дя­чи по над­вiр'ю, якi то лю­ди те­пер ту­гi на здо­ров'я та дов­го­вiч­нi ста­ли; спом'яне про хо­леру, як-то їм тог­дi бу­ло муд­ро жи­ти, та здих­не важ­ко, увiйд­е у ха­ту та й ста­не рiз­ки в'яза­ти на шко­ля­рiв, щоб над ким-не­будь сер­це своє зiг­на­ти…

По вго­ро­дам бур'янець i ве­ли­ченький, та нiх­то ж то йо­го i не ду­ма по­ло­ти, хоч сап­ки i ле­жать бi­ля нього; а про­меж гря­док з роз­са­дою та бу­ря­ка­ми та про­чою ово­щою доб­ре справ­ля­ються, хрю­ка­ючи, сви­нi з по­ро­ся­та­ми, i бай­ду­же, щоб що-не­будь ха­зяй­кам зос­та­ви­ти: усе по­виїда­ють i но­сом ко­па­ють та­кi но­вi гряд­ки, що ли­ха ма­те­рi опiс­ля них ха­зяй­ка i у два дня у лад не до­ве­де; а те­пер нi­ко­му їх i виг­нати, бо не­ма нi­ко­го… Та й що то: i у са­мих шин­ках пустiсi­нько; шин­кар дрi­ма i со­бi, на ла­вi, бо нi­ко­гi­сiнько, не то щоб го­рiл­ку пи­ти, та й жiн­ки з не­вiст­ка­ми не­ма, так тим-то нiх­то йо­му не бо­ро­нить i дрi­ма­ти; по­су­ди­на в ньо­го, як ще зве­чо­ра по­пе­рес­по­лiс­ку­вав та по­розс­тав­ляв, так во­на i стоїть, i нiх­то не на­вер­неться у ши­нок i но­гою…

Та чо­го ж це так у слав­но­му со­тен­но­му мiс­теч­ко­вi, у Ко­нотопi, чо­го так ста­ло ти­хо i смут­но, що не чу­ти нi­яко­го нi вiд ко­го гла­су? I нi на од­нiй ву­ли­цi не зост­рi­неш нi од­но­го чо­ло­вi­ка, не­на­че - не­хай бог ми­лує! - усi лю­ди у усiм мiстеч­ковi пов­ми­ра­ли, або - i то не луч­че смер­тi - кримськi та­та­ри по­ха­па­ли? Де се во­ни по­дi­ва­лись, що по­вiд­бi­га­ли i ха­зяй­ст­ва сво­го, i дi­то­чок ма­не­сеньких? Та не­хай би вже жiн­ки: їм хоч цi­лий день, зiб­рав­шись у ку­чу, те­ре­ве­нi пра­вити, а що му­жи­ки їх та дi­ти без обi­да, так то їм i дар­ма; а то ж i нi од­но­го чо­ло­вi­ка у се­лi не­ма, та що то: i та­кої дити­ни, що вже бi­га, i та­кої не зост­рi­неш!.. Де ж то во­ни є? Еге! Аж ген-ген усi зiб­ра­ли­ся круг став­ка та й див­ляться… А на вi­що див­ляться, так гай, гай! Та­ко­го при­ви­де­нiя на­вряд чи є хто у на­шо­му се­лi са­мий ста­рий, щоб тя­мив, яке тепереч­ка­ бу­де в Ко­но­то­пi… Та що ж там та­ке?

Песеред ста­ву уби­то чо­ти­ри па­лi товс­теньких, а уго­рi позв'яза­но вiрьовка­ми та вп'ять якось-то хит­ро та муд­ро пе­реп­лу­ту­ва­но; та у кож­нiй па­лi уго­рi дiр­ка про­дов­ба­на i ту­ди вiрьовка про­су­ну­та… А по став­ку їздять лю­ди у чов­нах, а во­ни не ри­бал­ки, бо в них на чов­нах не сi­тi i не в'я­терi, а теж вiрьовки… А що на бе­ре­зi, так там-то от­то увесь на­род iз слав­но­го со­тен­но­го мiс­теч­ка Ко­но­то­па iще зi­бравсь, як i сон­це не схо­ди­ло, i мi­сяць не­га­разд зай­шов… От там-то i ма­те­рi, що по­ки­да­ли i ха­ти, i ма­неньких дiточ­ок, i по­ро­ся­ток, i пти­цю, i ко­ро­вок, i по пе­чам не топи­ли. От там-то i чо­ло­вi­ки, що по­ки­да­ли до­ма не­ду­жих жi­нок i ско­тину i по­за­бу­ва­ли, що тре­ба у по­ле їха­ти… Усi, усi позбирали­ся ди­ви­ти­ся, яка тут бу­де про­ява…

Та чи­ма­ло ж їх тут i бу­ло! I по всьому бе­ре­гу, i кру­гом по гор­би­кам, от як зер­на у мi­шок наб­ра­ти, так їх там тiс­но бу­ло. А хлоп­цi та пiд­па­ру­бо­чi, кот­рим iз-за лю­дей нi­чо­го не вид­ко, так аж на вер­би поз­ла­зи­ли i вкри­ли їх, мов тi галк­и…

А крик, а го­мiн вiд то­го на­ро­ду, ба­теч­ки! Не­на­че во­да шу­мить, як у по­вiдь греб­лю прор­ве: усi, усi ра­зом говор­ять, i нiх­то нi­ко­го не слу­ха, а вже нiх­то, як на­шi жi­ноч­ки-цо­ко­ту­хи! От там-то i шин­кар­ка з не­вiст­ка­ми своїми, що без них тiльки шин­ка­ре­вi i вис­па­тись; го­во­рять, ще­бе­чуть, роз­ка­зу­ють: хто вчо­ра був у них у шин­ку, на скiльки ви­пив за гро­шi, на скiльки хто на­бор узяв, хто що зас­та­вив, хто з ким i як по­ла­яв­ся, ко­го прий­шла жiн­ка та за­ня­ла з шин­ку, хто жiн­ку у по­ти­ли­цю пог­нав i очi­пок з неї збив, що воло­сом на всю ву­ли­цю зас­вi­ти­ла; як дiв­ча­та, об­ма­ню­ючи, за­мiсть бу­цiм­то батько­вi, для се­бе ку­пу­ють го­рiл­ку та по вго­ро­дам ни­щеч­ком з па­руб­ка­ми п'ють, та, понапивавши­ся, ­пе­ре­ки­да­ли­ся та бо­ро­ли­ся та… "Го­дi-бо! Не усе розказ­уй!" - за­го­мо­нi­ла шин­кар­ка на не­вiст­ку, так та й за­мовк­ла; а щось, ма­буть, доб­ре хо­тi­ла ка­за­ти…

А там, з дру­го­го кiн­ця, край верб, шко­ля­рi за­мiсть то­го, щоб у шко­лу йти та ко­му з час­лов­ця, ко­му з псал­ти­ря сти­хи твер­ди­ти, а ко­му мно-тло скла­да­ти, во­ни, зiб­рав­шись у куп­ку, та скон­по­но­ва­ли вiр­шу на сво­го дя­ка, та ни­щеч­ком на шос­тий глас i вис­пi­ву­ють:

Як же врi­же їх на сiм сло­вi пан Си­ме­он рiз­кою, що з до­му при­нiс; та як по­же­не їх нею до шко­ли, а сам, по­га­ня­ючи їх, бо­житься, що за сюю прик­лад­ку, оп­рiч су­бiт­ки^[7], що по за­ко­ну по­до­ба, бу­де їх шква­рити що в бо­га день цi­лий мi­сяць…

А там, бi­ля млин­ка, от там що дiється! Гай, гай! Аж трид­цять ко­за­кiв, хто з пi­кою, хто з на­гай­кою, хто з доб­рим ки­єм, хто з вiрьовкою, а хто з ко­ля­кою, та усi ж то дер­жуться мiц­но за вiрьовки, а ти­ми вiрьовка­ми зв'яза­но аж сiм баб… А що то за ба­би, так я вам роз­ка­жу.

Перша - збудь-вiк Прiська Чи­ряч­ка, змо­ло­ду не раз сидi­ла у ку­нi^[8], поз­во­ди­ла на той свiт аж трьох му­жи­кiв i усю ху­до­бу по­пе­ре­во­ди­ла на зiл­ля та корiн­цi та на уся­кi лi­ки, та й лi­чить лю­дей чи вiд лихом­анки, чи вiд гри­зi i вiд за­уш­ниць, бо во­на змо­ло­ду да­ви­ла зiнське ще­ня; знi­ма ос­ту­ду, пе­ре­по­лох ви­ли­ва, зли­зує вiд уро­кiв, со­няш­ни­цi за­ва­рює… i чо­го-то во­на не зна­ла? I до неї з усiх мiсць, аж верс­тов за двад­цять, наїжджа­ли болящ­i; то iншо­му, ко­му жи­ти, то й по­мо­же, а ко­му вмер­ти, то за­раз пiс­ля її во­ди i вмре; то Прiська i ка­же: "Не так вiн не­ду­жав, щоб йо­му жи­во­тi­ти!" Раз пан Пiст­ряк та поп­ро­сив її, щоб да­ла йо­му лю­бо­щiв, щоб йо­го уся­ка чи дiв­ка, чи мо­лодиця, на яку оком на­ки­не, щоб йо­го по­лю­би­ла; от­же ж то ви­пив тих лю­бо­щiв та й пi­шов на ве­чор­ни­цi, та тiльки бу­ло що роз­хо­дивсь… як же йо­му за­ва­дить! так i до­до­му не до­бiг. От з то­го ча­су i став на неї го­ни­тель!

Друга бу­ла Хим­ка Ря­бо­ко­би­ли­ха, стар чо­ло­вiк, за­ми­ра­ла на своїм вi­ку; i вже ко­ли в ко­го що про­па­де, то й не ду­май iти до во­рож­ки; во­на са­мiй умi­лiй брех­ню за­дасть, а ска­же на то­го, на ко­го хо­че та на ко­го сер­ди­та. А їй як не вi­ри­ти, ко­ли во­на, за­ми­рав­ши, ба­чи­ла, яке на тiм свi­тi є му­че­нiє i зло­дi­якам, i та­баш­ни­кам, i бре­ху­нам, i мандрьохам; так бу­ло ко­го i до ра­ту­шi при­ве­дуть, пiй­мав­ши на бак­шi з огiркам­и або у ко­мо­рi з са­лом, та ко­ли Хим­ка ска­же, що не вiн вкрав, то бу­ло за­раз i пус­тять та приньма­ються за то­го, на ко­го Хим­ка ска­же, хоч йо­го тог­дi i у се­лi не бу­ло. От­так бу­ло ска­за­ла раз i на па­на Пiст­ря­ка - що то! i стар­ши­ни не ми­ну­ла! - що бу­цiм­то вiн у чо­ло­вi­ка бджо­ли пiд­рi­зав. Во­но йо­му так i ми­ну­ло­ся, звiс­но, як пи­са­рю, тiльки вже вiн на неї з тiї по­ри на­цi­лив.

Третя - Яв­до­ха Зу­би­ха, ста­ра-ста­ра та прес­та­рен­на! Але ста­рi дi­ди, що вже на­си­лу но­ги во­ло­чуть, та роз­ка­зу­ють, що ще як бу­ли во­ни пiд­па­ру­бо­чи­ми, так во­на i тог­дi та­ка ста­ра бу­ла, як i те­пе­реч­ки; так що, ко­ли б не збре­ха­ти, бу­ло їй лiт п'ятде­сят зро­ду. I ка­жуть про неї лю­ди, що во­на як удень, то i ста­ра, а як сон­це за­хо­дить, так во­на i мо­ло­дiє; а у са­му глу­пу пiв­нiч ста­не мо­ло­денькою дiв­чин­кою, а там i ста­не ста­риться i до сход сон­ця вп'яте ста­не ста­ра, як бу­ла учо­ра. Так во­на як по­мо­ло­дiє, то й на­дi­не бi­лу со­ро­ч­ку i ко­си роз­пус­тить, як дiв­ка, та й пi­де доїти по се­лу ко­­ров, ове­чат, кiз, ко­бил, со­бак, кi­шок, а по бо­ло­там жаб, яще­риць, га­дюк… Уже пак та­ка не здоїть, ко­го за­ду­ма! Хоч i нi за що i нi­чо­го не­ма, то во­на та­ки возьме своє. Раз пан пи­сар Ри­го­ро­вич чи­тав пе­ред гро­ма­дою якесь-то предпис­анiе вiд на­чальства, i хоч пе­ред тим днiв з п'ять крiп­ко ку­рив, а тут скла­дав доб­ре i вже бу­ло по вер­хам узявсь, як ось i йде Зу­би­ха, та й гля­ну­ла на нього, i тiльки i всього, що всмiх­ну­лась; так що ж? Вiн за­раз бу­ма­гу об зем­лю, пi­дтикався та й да­вай ве­ге­рi^[9] ска­ка­ти пе­ред гро­ма­дою. Смi­ху бу­ло та­ко­го, що не то що! Та з то­го ча­су i став пан Пiст­ряк, тiльки хоч трош­ки по­гу­ля, то за­раз i по­же­не хи­ме­ри. От­та­ка-то бу­ла ся Яв­до­ха.

Четверта - Пазька Псю­чи­ха, не з так ста­ра. Так та усе ни­шк­ом, не хва­ля­чись, чак­лує. Тiльки i ба­чать її, що як усi по­ля­га­ють спа­ти, а во­на i вий­де над­вiр та й мах­не ру­кою. То ку­ди мах­ну­ла, ту­ди i хма­ри пi­дуть. А хто б то до неї не при­йшов, щоб або по­во­ро­жи­ла, або да­ла яких лi­кiв, або хоч що-не­будь та­ке, так хоч що б їй пок­ло­ну не при­нiс, нi­чого i не озьме i ка­же: "Я нi­чо­го не знаю; iдiть со­бi геть!" Ну, ну! Та­ка то й не зна!

П'ята бу­ла До­ма­ха Кар­люч­кiв­на. Як ще змо­ло­ду дiвувал­а, так та­ка бу­ла хо­ро­ша, що й роз­ка­за­ти не мож­на. Зрос­том со­бi не­ве­лич­ка: хоч у яку ха­ту ввiй­де, то го­ло­вою сте­лi до­стане; су­ха та ци­ба­та; на го­ло­вi во­лос­ся, як на ку­желi во­вна, а ко­ли роз­зя­вить рот, так i ло­па­та улi­зе; нi­сочок, як у ряб­ця; а як ди­виться з Ко­но­то­па очи­ця­ми, так од­ним у Київ, а дру­гим у Бi­ла­го­род, та й тi мов сме­та­ною за­лiп­ле­нi; а ли­ч­ком бi­ленька, як чу­мацька со­роч­ка, та ще к то­му мов гра­б­ля­ми уся твар її под­ря­па­на. От з та­кою-то кра­сою дi­ву­ва­ла во­на, дi­ву­ва­ла; перш жа­да­ла по­по­ви­чiв, да­лi спу­стила на пи­са­рiв з ра­ту­шi, за­ба­жа­ла опiс­ля вже i хлi­бо­ро­ба, так ба! i лич­ман не ди­виться. Нi­чо­го ро­бить! по­в'язала сi­ду го­ло­ву, пе­рей­шла жи­ти у пуст­ку, що на ле­ва­дi, над болот­ом, та й ста­ла чак­лу­ва­ти та лю­дям ка­пос­тi роби­ти. Вже i не ду­май її нiх­то за­ня­ти! Ось тiльки не пок­ло­нись їй зви­чай­ненько, або пхни не ба­ча­чи, або що-не­будь, то за­раз i за­ля­щить: "Бу­деш ме­нi, песький си­ну, тя­ми­ти; три­вай ли­шень!" То так i є: або, хо­дя­чи, спiтк­неш­ся, або за обi­дом по­да­виш­ся, або п'яний що-не­будь за­гу­биш, а вже не ми­неться! так то­бi: хоч - як там ка­жуть - не те­пер, а в чет­вер, хоч че­рез год, тiльки вже не прой­де то­бi да­ром. Аж страш­но бiльш про неї i роз­ка­зу­ва­ти. Цур їй! Ще щоб не прис­ни­лась…

Шоста бу­ла Век­ла, ста­ро­го Шти­рi не­вiст­ка, а сьома Ус­тя Жо­ло­би­ха; так не­хай вже хто iн­ший роз­ка­зує, а ме­нi нiкол­и: чо­гось ко­но­топський на­род за­го­мо­нiв i за­ко­по­шивсь, i ко­мусь розс­ту­па­ються i да­ють до став­ка до­ро­гу, так вже пак не до по­ро­сят, ко­ли сви­ню сма­лять.

V

Смутний i не­ве­се­лий, на­дув­шись, як той iн­дик пе­ред iн­дичками, хваб­рої Ко­но­топської сот­нi пан сот­ник, Ми­ки­та Ула­со­вич Забрьоха, iде до ко­но­топсько­го став­ка. Хоч на ньому i чер­кес­ка си­ня з по­за­ки­ду­ва­ни­ми на­зад вильота­ми i та­тарським по­ясом пiд­пе­ре­за­на, i но­жик на лан­цюж­ку за нього заст­ром­ле­ний, i пи­ка вми­та, i бо­ро­да ви­го­ле­на, i на го­ло­вi шап­ка, та як йо­му бу­ли очi зас­па­нi i на­ду­тi, то й видн­о бу­ло, що вiн цi­лу нiч гу­ляв. Та й прав­да ж бу­ла: з журб­и цi­лi­сiньку нiч смок­тав но­сат­ку, а Пазька, наньмич­ка йо­го, знай до­ли­ва­ла. Так пiс­ля та­кої ро­бо­ти ко­ли не висп­ишся, то й бу­деш дов­го чме­лiв слу­ха­ти; я вже се знаю. Так ку­ди ж йо­му не бу­ти смут­но­му i не­ве­се­ло­му? Хоч i пiдiйш­ов до лю­дей, що пе­ред ним усi шап­ки поз­нi­ма­ли i покло­ня­ю­т­ься йо­му, а вiн iде со­бi, на­дув­шись, i нi на ко­го i не ди­виться, тiльки що­ки роз­ду­ва, щоб усi зна­ли, що вiн тут-здесь є стар­ший.

От пi­дiй­шов до став­ка, ки­нув оком сю­ди-ту­ди та й крик­нув грiз­но:

- А що?

- Совершенiє уго­то­ва­ся, - вi­дiз­вавсь до Ко­но­топської сот­нi пи­сар, Про­кiп Ри­го­ро­вич Пiст­ряк, сто­ячи бi­ля калавурн­их, що сте­рег­ли низ­ку вiдьом, i при­див­ля­ючись пи­льно, щоб кот­ра з них, пе­ре­ки­нув­шись або со­ро­кою, або сви­нею, та не да­ла б дьору; а як по­чув го­мiн сво­го нача­льника, так за­раз, зняв­ши ша­поч­ку, i пi­дiй­шов до нього, i пок­ло­нивсь йо­му ни­зенько, i ка­же: - Вож­де­лiн­но­го умоiз­ступленiя, з днев­ним мiс­топ­ре­би­ва­нi­ем, вам, па­не сотник­у, утресу­гу­бля­є­мо!

- Спасибi! - ска­зав го­лос­но Ула­со­вич, не роз­чу­хав­шись, що йо­му на­го­во­рив пан Пiст­ряк, теж не вмiв­ший до ла­ду сло­­ва ска­за­ти, а так, що на ум збре­де; та при тiм сло­вi тiльк­и тро­хи пiд­няв шап­ку з го­ло­ви та мер­щiй її наплюс­нув вп'ять на го­ло­ву та й ска­зав по­ва­гом, усiх ози­ра­ючи i нi на ко­го не див­ля­чись: - Здо­ро­вi! - А се вже звiс­но, i усю­ди так по­во­диться, що чим на­чальник дур­нi­ший, тим вiн гор­дiший, i знай дметься, мов шку­ра­ток на вог­нi.

- Здоров був, батьку, вельмож­ний па­не сот­ни­ку! - закле­котiла гро­ма­да, за­гу­ли чо­ло­вi­ки, за­ля­ща­ло жi­ноцт­во, за­пи­ща­ла дiт­во­ра, та й пок­ло­ни­лись йо­му ни­зенько…

От Ри­го­ро­вич i шеп­че па­ну Ми­ки­то­вi на ву­хо:

- Сотворяйте ж дi­ло­на­чи­на­нiє, угоб­зi­те у на­шiй Пале­сти­нi­ по­ря­док…

- Цур дур­ня, та мас­ла груд­ка! - шеп­нув йо­му на вiд­вiт пан Ула­со­вич, - як ме­нi укоб­зи­ти, чи як там, ко­ли нi­чо­го i не вто­ро­паю, що се та­ке i є.

- Так не тво­рi­те ж ме­нi возк­ло­не­нiя нi у єднiм дi­лi! - ска­зав пи­сар та й пi­шов до сво­го дi­ла.

Еге! та хоч наш пан сот­ник, Ми­ки­та Ула­со­вич, i не мав дев'ятої клеп­ки, та ще та­ки стiльки глуз­ду ста­ло, щоб розi­брати, що ко­ли, ка­же, не пiп, то й не ми­кай­ся в ри­зи. Зов­сiм не тя­мив дi­ла, так i не ве­ре­ду­вав вже нi­чо­го, не так, як наш ге­не­ральний суд­дя, не­хай царст­вує! Той бу­ло - i не ду­май йо­го зо­пи­ни­ти: чи до дi­ла, чи не до дi­ла, знай пiдпи­сує, що по­па­да. Пи­сар бу­ло зо­пи­няе, - так де! "Не хо­чу, - ка­же, - щоб дi­ло ва­ля­ло­ся; пiд­пи­шу, от йо­му i кi­нець!" То, бу­ло, пи­сар, ко­ли тiльки по­ба­чить, що суд­дя у ко­ле­гiю йде, за­раз i хо­ва усi бу­маж­ки, а то вiн їх усi за­раз i по­пiд­пи­шує. Раз - о, смi­ху бу­ло! (я ще слу­жив то­дi у ко­ле­гiї i вчивсь скла­ди пи­са­ти, бо був ще хлоп'я по дев'ятнад­ця­то­му го­ду) - пи­сар­ча­та узя­ли та й спи­са­ли та­ку бу­ма­гу, щоб суд­де­вi у чен­цi пост­риг­тись, а йо­го жiн­ку вiд­да­ти за­мiж за па­на обо­з­но­го, що з нею бу­ло час­тенько у лi­сок за гу­ба­ми ходи­ли. Ну, та й по­ло­жи­ли той лист пе­ред суд­дею; тiльки та­ки що ввiй­шов, сiв, по­ба­чив той лист, по­тяг до се­бе, перехрест­ивсь та й ка­же: "Щоб не­дов­го мо­ри­ти! Не­хай ме­нi дя­ку­ють, що швид­ко дi­ло рi­шив; а ви­ну­ва­тий не­хай жалк­ує на се­бе". Та чирк! i пiд­пи­сав "ру­кою влас­ною". А хло­пцi - ких, ких, ких, ких! На­си­лу пи­сар їх у по­ти­ли­цю по­прогонював i, роз­тол­ку­вав­ши суд­де­вi той лист, пор­вав йо­го на шмат­ки… Та дар­ма; бу­де­мо своє до­го­во­рю­ва­ти..

От пан Ула­со­вич стоїть, со­бi, узяв­шись у бо­ки, як той хверт, що у київськiй гра­мат­цi, аж ось i пi­дiй­шов до нього Хо­ма Ка­ли­бер­да, стар чо­ло­вiк, та, зняв­ши, шап­ку, покло­нивсь йо­му ра­зiв з п'ять, а да­лi ос­мi­ливсь i ка­же:

- Спасибi вам, па­не Ула­со­ви­чу, що ко­хаєтесь у ста­ро­ви­нi. Ще по­кiй­ний ваш дi­дусь, пан Опа­нас, та­ки Забрьоха, не­хай над ним зем­ля пе­ром! i той не да­вав нас зо­биж­да­ти. Хоч тро­хи бу­ло за­су­ха ух­ва­те, то вiн за­раз за по­ганських вi­дьом; та як трьох-чо­тирьох вто­пить, то де той i дощ озь­меться! I усе бу­ло га­разд! Що то ста­ро­ви­на! Лю­без­не дi­ло!..

- Буде й но­ви­на не­по­га­на, - ска­зав по­ва­гом пан Забрьоха та й вiдс­ту­пивсь вiд Ка­ли­бер­ди, щоб той не ду­же на­ла­зив на нього i щоб ча­сом не по­за­па­нiб­ра­тавсь з ним; та щоб швид­ше вiд нього вiд­че­пи­тись, гук­нув на Ри­го­ро­ви­ча i ка­же:

- А що?

А той, упо­рав­шись зов­сiм, iде до нього i ка­хи­кає, i уси за­кручує - се вже та­ка звiст­ка, що з письма ста­не го­во­ри­ти - та й ка­же:

- Приспi урем'я со­во­куп­ле­нiє сот­во­ри­ти i пог­ру­зи­ти не­чистоту во iс­точ­ни­ки вод­ния. Ану­те, бра­тiє, дер­зай­те!

Калавурне ко­зацт­во, як по­чу­ли пи­сарське по­ве­лi­нiє, за­раз i вiд­че­пи­ли з вiдьомської низ­ки Век­лу Шти­ри­ху; ухо­пили її мер­щiй за ру­ки i за но­ги цуп­ко, щоб не викрути­лась, та, ре­го­чу­чи, i пом­ча­ли до чов­нiв… Во­на кри­чить: "Про­­бi!" Дi­точ­ки бi­жать за нею та го­ло­сять, не­на­че вже во­на i не­жи­ва; ста­рий Шти­ря ту­ди ж за ни­ми шкан­ди­ба, та пла­че, та лає i ко­за­кiв, i сот­ни­ка, а най­пу­ще пцса­ря… Так нiх­то їх i не вва­жа, а ще де­якi з ку­чi кри­чать: "Дер­жи-бо, Йо­си­пе, дуж­че! бач, пру­чається…" А iн­ший ка­же "Попал­а­сь? А що? Се то­бi не ко­ров у пiв­нiч доїти…" Та й ба­га­то де­чо­го при­кладували, аж по­ки її до чов­на до­нес­ли, уте­ре­би­л­и у чо­вен, i тут ще пущ дер­жа­ли. Як же до­нес­ли до паль, тут скру­ти­ли їй вiрьовка­ми ру­ки i но­ги гарненьк­о; та вi­рьо­вки i поп­ро­дi­ва­ли у пет­лi, що на па­лях, та, пiдсун­увши її вiрьовка­ми уго­ру, як плюс­ну­ли ра­зом у во­ду… Та, як ка­ме­­ню­ка, пiш­ла на дно, аж тiльки бульбаш­ки забулькотiли­!..

- Тягнiть на­зад, тяг­нiть!.. Не вiдьма во­на, не вiдьма! - за­гула гро­ма­да ув один го­лос, а хто мо­лод­ший та ближ­че сто­яв, так аж ки­ну­лись по­мiч да­ти тим, що бi­ля вiрьовок…

- Погружайте, пог­ру­жай­те па­че i па­че тре­су­гу­бо окаярн­ую дщерь ха­на­ней­ськую! - як вiл ре­вiв Про­кiп Ри­горович i спи­няв лю­дей, щоб не ви­тас­ку­ва­ли на­зад Век­ли.

- Слухайте ме­не, - на усi за­во­ди кри­чав Ула­со­вич. - Ад­же я сот­ник. Я по­ве­лi­ваю: тяг­нiть на­зад! Ад­же не знир­ну­ла, так во­на i не вiдьма.

- Не вiдьма, не вiдьма; не знир­ну­ла, не вiдьма; тяг­нiть на­зад! - кри­чав увесь на­род, i вже пи­са­ря нiх­то не послу­хав, i ви­тяг­ли Век­лу зов­сiм мерт­ву, вiд­че­пи­ли вiд вiрьовок i, не кла­до­вив­ши на зем­лю, ста­ли на ру­ках вiд­ка­чу­ва­ти.

Поки сеє дi­ялось, пан сот­ник, вiд­по­чив­ши опiс­ля кри­ку та тур­ба­цiї, пiдк­ли­кав до се­бе Ри­го­ро­ви­ча та й спи­тавсь:

- Скажи ме­нi на ми­лость: за що її по­ве­лiв то­пи­ти? Жiн­ка ще не ста­ра i ба­га­то­го i чес­но­го ро­ду; не чу­ти бу­ло за нею нi­якої прим­хи.

- Суджу по пра­во­тi i без уся­ко­го возк­ло­не­нiя дiвст­вую, - ска­зав Ри­го­ро­вич, - она суть хо­ча iще i без ста­рос­тi жо­на, но iмать пi­ня­зей^[10] до бi­са. Про­сих - i не да­ла; по­зичах - i не по­вi­ри­ла; стра­жi пре­дах - i не вiд­ку­па­ла­ся, яко­же дру­гiї про­чiї. Сього ра­ди роз­мис-лих ю пог­ру­зи­ти i не iз­торг­ну­ти от­то­лi, дон­де­же не дасть ме­нi, чо­го i ко­ли­ко про­шу. Жи­ву­ща, ма­те­рi її ду­ля, тре­су­гу­бо жи­ву­ща. Зрю, що вже її вiдт­ру­си­ли. Не­хай бла­го­денст­вуєть до яко­го ча­су. А воз­дай­те сю­ди Ус­тю Ве­че­ри­ху! - гук­нув Рцго­ро­вич на ка­лавурних.

Притаскали Ус­тю, i те ж усе бу­ло, що з Век­лою, тiльки Ус­тя, як плюс­ну­ли її у во­ду, так тут їй i амiнь! Хоч i трусил­и, так i не вiд­ка­ча­ли, так i зос­та­лась.

Питавсь пан сот­ник у пи­са­ря i про сю, так ни­щеч­ком йо­му призн­авсь: "Що, - ка­же, - же­лах со­во­ку­пи­ти­ся з її дще­рiєю Ода­рiєю, ду­же лi­по­об­раз­ною, i во­на, тре­су­гу­бо нече­стивая, за­мiсть же­лаємої дi­ви­цi, возк­ло­ни­ла у ки­ше­ню мою ти­ся­щек­ля­тий гар­буз i пок­ри пред­няя i зад­няя моя срамот­ою, яко ру­би­щем. Так се їй за оноє дi­ло та­ко­вая пинх­ва…"

Аж ось i пе­ре­мi­шав їм Та­ли­мiн Ле­вур­да, кла­ня­ючись ни­зенько, i про­сить:

- Будьте лас­ка­вi, па­не сот­ни­ку Ула­со­ви­чу, мо­же б, спо­ло­ск­али i мою жiн­ку тро­хи, бо тро­хи во­на чи не вiдь­мує…

- Давай її сю­ди! - не­на­че прос­пi­вав, так за­го­во­рив пан За­брьоха. - У нас не по­па­дай­сь, за­раз пров­чи­мо, а най­бiльш тих, що доб­рих лю­дей за­мiсть руш­ни­кiв та го­ду­ють гар­бу­за­ми. - Та зду­мав своє ли­хо, здих­нув важ­ко та го­ло­ву по­ну­рив i стоїть.

А Про­кiп Ри­го­ро­вич ще тiльки по­чув, об чiм Ле­вур­да став про­ха­ти, та так i зат­ру­сивсь, не­на­че ци­ган на мо­ро­зi; очi йо­му так i заб­лис­ка­ли, пи­ка по­чер­во­нi­ла, гу­би задри­жали i лед­ве-лед­ве мо­же сло­во про­мо­ви­ти:

- А як ти… а за що… твою жiн­ку по­топ­ля­ти?.. хi­ба ж во­на вол­шебст­вує?

- А як же не вол­шебстс­вує? - ка­зав Та­ли­мiн Ле­вур­да Ула­совичу. - Ось слу­хай­те сю­ди, доб­ро­дiю! Ра­зiв з де­ся­ток та­ке ме­нi. при­ви­де­нiє бу­ло, що у са­му глу­пу пiв­нiч хтось i сту­­ка у вiк­но; сту­ка, сту­ка, аж по­ки моя Сте­ха, знаєте, жi­нк­а, про­ки­неться; про­ки­неться та й вий­де з ха­ти, а я й зас­ну; та вже пе­ред свi­том вер­неться; то я й пи­таю: "Де ти, ка­жу, бу­ла?" Та во­на й ка­же: "Хо­ди­ла до ко­ров, так от­се зме­рз­ла, та й ля­жу". А я ка­жу: "Ля­гай", а во­на i ля­же та, ка­же, змерз­ла, а са­ма, як во­гонь. Так се, ба­чи­те, доб­ро­дiю, во­на не до ко­ров ус­та­ва­ла, а чак­лу­ва­ти, пев­не, чак­лу­ва­ти. А то на тiй не­дi­лi, так я вже iмен­но ба­чив чор­та живiсiнько­го­, от як я вас, па­не сот­ни­ку, бо­дай би здо­ро­вi бу­ли. Ось ба­чи­те як: поїхав я на яр­ма­рок та мав там про­бу­ти три днi, та як ме­нi за­ва­ди­ло, так я у той же день i вер­нувсь пiз­но уно­чi. Стук-стук у ха­ту - жiн­ка не вiд­чи­ня i з ким­тось роз­мовля та ре­го­четься, i свiт­ло є в них. Я як рво­нув две­рi, так за­щiп­ка i вiдс­ко­чи­ла, а я ввiй­шов; див­люсь… аж в неї в го­стях чорт, та от, як ба­чи­те, слов­нi­сiнько як пан пи­сар Про­кiп Ри­го­ро­вич, не­хай здо­ров бу­де; та­ка йо­му i пи­ка, i оде­жа, i усе та­ке. Я до чор­та, та вiн вiд ме­не; я за ним, а прок­ля­тий чор­тя­ка та у сi­ни (а сi­неш­нi две­рi за­су­нув я та­ки); вiн ба­чить, що не­пе­ре­лив­ки, та у тру­бу; я як зля­ка­юсь, як вер­нусь у ха­ту, та на пiл, та що то: й ко­жу­хом ук­ривсь, а сам дри­жу з пе­ре­ля­ку, що ба­чив чор­та i моя жiн­ка з ним дру­жить. От я вам i ка­жу: не­пев­на моя жiн­ка, зов­сiм непев­н­а, спо­ло­щiть її хоч тро­хи, мо­же, тог­дi дощ пi­де.

- А що ж? Так i спо­лос­ну­ти. Па­не пи­са­рю! ану! - так-то ска­зав пан сот­ник Ри­го­ро­ви­чу. Як же той крик­не на нього, так що ну!

- Чи ви обу­яли? - зак­ри­чав на нього, - Чи ви та­ки попрос­ту оду­рi­ли? Вам не дов­лiє нi­яко­го рi­шен­ня iс­пус­ка­ти без пот­реб­нос­тi моєї, за­тим, що тре­ба уся­кеє дi­ло угобзит­и i за­кон­неє при­со­во­куп­ле­нiе соєди­ни­ти. А ти, гас­пидська Ле­­­вур­да! от що ка­са­тельно те­бе за­кон по­ве­лi­ва: оно­го не­ключимого Та­ли­мо­на Ле­вур­ду, на­важ­де­нi­ем своїм приве­д­ш­его со­жи­тiє своє, си­рiч жiн­ку, до дру­же­лю­бiя, з са­таною, - дух свят при вас, па­не Ула­со­вич! - убо по­до­баєть за­би­ти ся­ко­му-та­ко­му си­ну но­зi у кла­ду. Агов, хлоп­цi! Пой­мi­те йо­го i вод­во­рi­те у ра­ту­шу i при­со­во­ку­пi­те но­зi йо­го до кла­ди, бо сам соз­на­нiє учи­нив, що ви­дiв i ося­зав жи­вого чор­та; убо вiн є кол­дун, чак­лун; во­ут­рiє iз­бию ки­ями сього грiш­ни­ка.

Поки се Пiст­ряк роз­ка­зу­вав, а сер­деш­но­го Ле­вур­ду вже й пом­ча­ли до ра­ту­шi, а Ри­го­ро­вич по­вiв оком та з яко­юсь мо­ло­ди­цею чор­ня­венькою ззир­нувсь, ус­мiх­нувсь, покрут­ив ус та й гук­нув на ка­ла­вур­них ко­за­кiв: "Ану­те, водво­ряй­те­ у пре­iс­под­нiї во­ди До­ма­ху Кар­люч­кiв­ну!" I пi­сля Кар­лю­ч­­кiвнй тiльки за­булько­тi­ло… А гро­ма­да, ба­ча­чи, що во­на не ви­ри­на, за­го­мо­нi­ла: "Нi, во­на не бу­ла вiдьма, не бу­ла!"

I Прiську Чи­ряч­ку, i Хим­ку Ря­бо­ко­би­ли­ху, i Пазьку Псю­чиху то­пи­ли, i кот­ру вто­пи­ли, а кот­ру вiд­во­ло­да­ли, що на­род аж об по­ли ру­ка­ми б'є та ди­вується, що, ка­же: "Де ж тая вiдьма? От усiх то­пи­ли i уся­ка по­ри­на, а вiдьма не зна­ходиться". Ми­ки­та Ула­со­вич вже й дрi­ма­ти став; по йо­го, так вже б по­ра i до­до­му: чи бу­дуть до­щi йти, чи нi, йо­му нуж­ди ма­ло; не ста­не сво­го хлi­ба, йо­му при­не­суть: Конот­оп не ма­ле се­ло; без свар­ки i лай­ки i без по­зи­ван­ня не обiй­деться.

Усе знай по­зi­ха та пог­ля­да на сво­го Пiст­ря­ка, що задум­авсь та пальцем знай штри­ка то у лоб, то у нiс, думав-дум­ав та й крик­нув: "Да­вай ос­тан­ки во язи­цях. Вод­во­рiте сю­ди Яв­до­ху Зу­би­ху!" При­пер­ли й ту, вi­доп­ха­ли чов­ном до паль, пiдв'яза­ли вiрьовка­ми, пiд­ня­ли до­го­ри… плюсь! Як об дош­ку, так на­ша Яв­до­ха об во­ду, i не по­ри­на, а як ри­бонька по­верх во­ди, так i ле­жить, i збов­тається зв'язаним­и ру­ка­ми та но­га­ми, ви­хи­ля че­ре­вом i по­пе­ре­ком i пригов­орює: "Ку­поч­ки-ку­пу­сi, ку­поч­ки-ку­поньки!"

Увесь на­род так i жах­нувсь! "От вiдьма, так, так!" - закри­чали усi; а Ми­ки­та Ула­со­вич як по­зi­хав, та по­ба­чив сеє ди­во, та так йо­му рот роз­зяв­ле­ний i зос­тавсь; а Про­кiп Риго­р­ович так аж тан­цює по­над бе­ре­гом та знай на трудя­щих кри­чить: "Воз­тяг­нi­те ще! Вер­зi­те во тьму вод­ную!" Так що ж бо? як не па­щи­кує, а Яв­до­сi нi­чо­го не зро­бить. Пiдт­яг­нуть, геп­нуть її скiльки си­ли у во­ду… так не по­ри­на та й не по­ри­на, та ще й глу­зує над усi­ма, та усе знай тов­че: "Ку­поч­ки-ку­поньки".

- А воз­не­сiть сi­мо ка­ме­нiя i плинх­во­дi­ла­нiя! - зду­мав пан Пiст­ряк, i так i на­ро­ди­ла­ся цi­лi­сiнька ку­ча цег­ли i ка­ме­нюк уся­ких, що хлоп­цi, по­чув­ши при­каз, зра­зу мот­ну­лись i на­несли.

- Возложiте ка­ме­нiя на не­чес­ти­вую вию. її, i на ру­цi, i на но­зi її i па­ки по­топ­ляй­те її, - так ку­ман­ду­вав Ри­го­ро­вич, аж пiдс­ко­чу­ючи круг став­ка, та з сер­ця аж зу­ба­ми скре­го­че.

Нав'язали мо­тор­нi­шi цi­лi­сiньку низ­ку ка­ме­нюк на вi­рьо­вку, i, пiд­вiз­ши на чов­нах, аж на­си­лу три чо­ло­вi­ки пiдн­яли тую низ­ку та й на­ки­ну­ли Яв­до­сi Зу­би­сi на шию i думаю­ть: от пiр­не! А во­на, ура­го­ва ба­ба, i не ду­ма; пла­ва по­верх во­ди, та що ос­ло­бо­ни­ли їй ру­ку iз вiрьовки, так во­на нею по­ло­щеться та й жар­тує: "А що ж? На­мис­теч­ко ме­нi на шию по­че­пи­ли, а перс­нiв i не­ма? Еге! Бач, якi доб­рi! ке­те i перс­нiв на ру­ки i за­мiсть че­ре­вич­кiв чо­го на но­ги".

- Сокрушайте тре­су­гу­бо ока­ян­ную ко­щун­ку ханаансь­кую, дщерь хал­дей­ськую! - кри­чав, як опе­че­ний, Про­кiп Ри­горович та аж за­пi­нивсь, як ска­же­ний, ба­ча­чи, що нi­чо­го вiдьмi не зро­бить i що во­на над ним кеп­кує.

Нав'язали їй на ру­ки i но­ги ка­ме­нюч­чя - бо­живсь той чо­ловiк, що ме­нi про се роз­ка­зу­вав; а хто й ка­зав, ко­ли знає­те, Йо­хим Хвай­да, що по­за­то­рiк вмер, - так бо­живсь, що пу­дiв двад­цять нав'яза­ли й на шию, на ру­ки i на но­ги, та, вiд­чепивши вiд вiрьовок, так її й пус­ти­ли у во­ду… Так що ж бо бу­деш з су­чою-пре­су­чою ба­бою ро­би­ти? Так i пла­ва по­верх во­ди, i ру­ка­ми i но­га­ми бов­тається та знай при­гово­рю­є: "Ку­поч­ки-ку­пу­сi!" А да­лi ура­го­ва ба­ба обiзвал­ася i до пи­са­ря та й по­ча­ла йо­го кли­ка­ти: "А хо­ди, Про­кi­поч­ку, сю­ди! Ну­мо укуп­цi ку­па­тись. Хо­ди-бо, не со­ромсь! Ось на­дi­ну на те­бе на­мис­теч­ко i перс­нiв то­бi дам…" А Ри­го­ро­вич аж увесь чуб обiр­вав со­бi з сер­ця, що й поган­енька б то ба­ба, та над ним глу­зує; да­лi ки­нувсь до Уласов­ича та й ка­же:

- Несумнительно сiя ба­ба суть от баб єги­петських. Во­на єхид­на пре­лю­та, по­хи­ти­ла дож­де­вие кап­лi i скри у се­бе у чван­цi або у iно­му мiс­це­вi. По­ве­ли, па­не сот­ни­ку, возмути­ти­ її ро­за­на­ми, де про­тер­пить до нес­тер­пи­мос­тi i да розпу­стить хля­би вод­нiї, i да оро­ситься зем­ля.

- Не вто­ро­паю, па­не пи­са­рю, що ви го­во­ри­те; а я ка­жу вам, ро­бiть, що знаєте, тiльки швид­ше, бо вже обiд­ня по­ра. Я б вже дав­но дав дьору, так хо­четься ди­ви­тись на сюю ку­медiю, що на ба­бi цi­лi­сiнький вiз ка­мiн­ня, а во­на не то­не, а пла­ва по­верх во­ди. Ро­бiть со­бi, що знаєте, а я бу­ду на го­то­в­е ди­ви­тись; я на те у Ко­но­то­пi сот­ник.

Повелiв Ри­го­ро­вич пiй­ма­ти у во­дi вiдьму Яв­до­ху, так де! Хлоп­цi чов­на­ми її i не здо­же­нуть, i вiрьовка­ми на­ки­да­ють, так усе нi­чо­го; так пруд­ко пла­ва, як тая щу­ка, тiльки по­пе­ре­ду i по­за­ду хви­ля ус­тає, бо звiс­но, як вiдьма пла­ва: вже пак не по-на­шо­му! Пла­ва­ла-пла­ва­ла, шниряла-шниря­ла,­ та як ба­чить, що усiх по­то­ми­ла, так i пiд­да­лась…

Що ж то зра­ду­вав­ся на­род, як зла­па­ли вiдьму Яв­до­ху Зу­биху! Усi кри­чать, го­мо­нять, бi­жать до неї, про­ти неї; усяк хо­че ту­са­на або за­по­ти­лиш­ни­ка їй да­ти… та й є за що! Не­хай не кра­де з не­ба хмар, не хо­ва до­щу у се­бе на мис­ни­ку… Ось, як усi бi­жать круг неї, то за нею, а її аж на ру­ках не­суть, бо­ячись, щоб не вир­ва­лась та не втек­ла, а во­на й бай­ду­же! Во­на спi­ва ве­сiльної пi­сеньки, як мо­ло­да з друж­ка­ми хо­дить. А наш Ри­го­ро­вич пе­ред ве­де та аж бi­жить з ра­дощiв, що та­ки на­пав на вiдьму i що вiн її те­пер скру­тить i ви­му­чить з неї, щоб вiд­да­ла до­щi на­зад, що пок­ра­ла, та з ра­до­щiв та­кi ба­ля­си то­чить, що не тiльки хто, та й сам се­бе не роз­бе­ре, що вiн i го­во­рить. Да­лi зак­ри­чав: "А да­дi­те сi­мо вер­бо­вих i уд­вой­те ло­зо­вих i возг­лу­мi­те її, ели­ко си­ли ва­шої бу­де!"

Де взя­лись i рiз­ки. Скру­ти­ли Зу­би­ху Яв­до­ху; тiльки що клас­ти її, во­на як-то ру­ку вип­ру­ча­ла та й по­ве­ла нею кру­гом по на­ро­ду; от­же ж слу­хай­те, що з то­го бу­де. От i поло­жили її; по два па­руб­ка сi­ло на ру­ки i на но­ги, а два узя­ло здо­ро­вен­нi пуч­ки рi­зок та й по­ча­ли чис­ти­ти: дже-дже! дже-дже! аж за­са­па­лись! б'ючи, б'ють-б'ють, i вже цур­пал­к­и ле­тять… А що Яв­до­ха? Ле­жа­чи пiд рiз­ка­ми, каз­ку ка­же: "Був со­бi чо­ло­вiк Саж­ка, на ньому сi­ра сiрм'яжка, повс­тя­на ша­поч­ка, на спи­нi ла­точ­ка; чи хо­ро­ша моя казоч­ка?"

- Та бий­те ока­ян­ную ха­на­ан­ку! - аж за­ре­вiв Пiст­ряк.

Хлопцi де­руть що­мо­га, а Яв­до­ха своє: "I ви ка­же­те: та би­й­­те ока­ян­ную ха­на­ан­ку, i я ка­жу: та бий­те ока­ян­ную ха­на­ан­ку; був со­бi чо­ло­вiк Саж­ка, на ньому сi­ра сiрм'яжка, по­вс­тя­на ша­поч­ка, на спи­нi ла­точ­ка; чи хо­ро­ша моя казоч­ка? "

- Та де­рiть дуж­че! - крик­нув що є мо­чi сам пан сот­ник ко­нотопський, Ми­ки­та Ула­со­вич Забрьоха, що вже йо­му ду­же бра­ло за жи­вiт i пе­чiн­ки пiд сер­це пiдс­ту­па­ли, бо не обi­дав i до­сi.

Хлопцi пе­ре­мi­ни­лись, узя­ли пуч­ки i ста­ли по­ро­ти, а Зу­би­ха знай своє тов­че: "I ви ка­же­те: та де­рiть дуж­че, i я ка­жу: та де­рiть дуж­че; був со­бi чо­ло­вiк Саж­ка, на ньому сi­ра сiрм'яжка, повс­тя­на ша­поч­ка i на спи­нi ла­точ­ка, чи хо­ро­ша моя ка­зоч­ка?"

- Соплiтiте ро­зо­на­цiю з тер­нiя i уд­вой­те їй по­ру­га­нiя на ляд­вiї! - ску­ман­ду­вав пан Пiст­ряк, дов­го ду­мав­ши, що б то їй ще при­ду­мать.

Хлопцi че­шуть Яв­до­ху тер­но­ви­ми, а Яв­до­ха своє тов­че: "I ви ка­же­те: соп­лi­тi­те ро­зо­на­цiю з тер­нiя i уд­вой­те поруг­анiя на ляд­вiї, i я ка­жу: соп­лi­тi­те ро­зо­на­цiю з тер­нiя i уд­вой­те по­ру­га­нiя на ляд­вiї; був со­бi чо­ло­вiк Саж­ка, на ньо­му сi­ра сiрм'яжка, повс­тя­нi ша­поч­ка, на спи­нi ла­точ­ка, чи хо­ро­ша моя ка­зочка?.."

Та й до ве­чо­ра не пе­ре­го­во­риш усього, що там бу­ло! Вже не тiльки Ри­го­ро­вич Пiст­ряк, та й сам сот­ник Забрьоха по­чав сер­ди­тись, що не­ма кiн­ця дi­лу; б'ють-б'ють бi­совську ба­бу, скiльки хлоп­цiв пе­ре­мi­ни­ло­ся, скiльки рi­зок пере­брали: i вер­бо­вих, i бе­ре­зо­вих, i тер­но­вих; а їй не позначи­лось нi­чо­го, не­на­че тiльки що ляг­ла i нi трi­шеч­ки i не би­та, а во­на со­бi знай тов­че чо­ло­вi­ка Саж­ку…

Отже ж то як сеє дiється, i гас­пидську, ка­то­ли­ко­ву Яв­до­х­у б'ють, про­лiз скрiзь на­род, що так i обс­ту­пи­ли Яв­доху, та й не на­ди­ву­ються, Дем­ко Шван­дю­ра, стар чо­ло­вiк i не­пев­ний. По­ди­вивсь-по­ди­вивсь, по­мо­тав го­ло­вою та й ка­же:

- А що се вам за iг­раш­ки да­ли­ся! Чи то па­ну сот­ни­ко­вi знать скуч­но ста­ло, так ви йо­го за­бав­ляєте, як ма­лу дити­ну, що рiз­ка­ми по­ре­те, не­на­че ко­го путнього, вер­бо­ву ко­лоду?

- Як ко­ло­ду? Що се вiн ка­же? Де там ко­ло­ду б'ють? - загу­ла гро­ма­да i, ди­ву­ючись, роз­пи­тує.

- Де ко­ло­да? Не ба­чи­те? Ди­вiться ж! - ска­зав Шван­дю­ра та й по­вiр ру­кою по на­ро­ду нав­па­ки сон­ця… Так що ж? Удив­ле­нiє та й го­дi! Тог­дi усi по­ба­чи­ли, що ле­жить товс­та вер­бо­ва ко­ло­да, по­пе­ре­пу­то­ва­на вiрьовка­ми, i си­дять на нiй чо­ти­ри хлоп­ця здо­ро­вен­них i дер­жуть її яко­мо­га, щоб не пру­ча­лась, а чо­ти­ри б'ють тую ко­ло­ду зо всiєї си­ли до­брими рiз­ка­ми, не­на­че ко­го путнього. А бi­ля тiєї ко­ло­ди ле­жить са­ма по со­бi Яв­до­ха Зу­би­ха i не зв'яза­на, i регоч­етьсй, див­ля­чись, як пра­цю­ються лю­ди за­мiсть її та над коло­дою. Так, ска­же­те, се i не удив­ле­нiє? Се во­на, як її по­кла­д­али па­ри­ти, так во­на ру­кою по­ве­ла та й на­пус­ти­ла на усiх, хто тут був, ма­ру, а Дем­ко з свi­жи­ми очи­ма прий­шов i ба­чив, що тво­риться, i як де­що знав i вмiв про­ти чо­го що-не­будь зро­би­ти, то вiн i вiд­вiв ма­ру вiд лю­дей. От тог­дi тi­льки по­ба­чи­ли, що би­ли не Яв­до­ху, а вер­бо­ву ко­ло­ду.

- Ких, ких, ких, ких!.. - за­ре­го­тав­ся на­род. Вже на­що пан пи­­сар, що сер­дивсь крiп­ко, а тут i сам роз­ре­го­тавсь, як узд­рiв та­ку ку­ме­дiю. I що ж бу­деш ро­би­ти? Звiс­но, що про­тив на­сил­ки нi­чо­го не зро­биш, ко­ли не вмiєш як її вiд­вес­ти. Ну, пос­мi­яв­шись, прий­ня­лись ра­ди­тись, що з Яв­до­хою ро­бити. Той те, дру­гий дру­ге ка­же, а Дем­ко Шван­дю­ра, той га­разд нав­чив:

- Таки, - ка­же-нi­чо­го не ду­май­те, а по­ло­жив­ши, дай­те до­бру хлос­ту, по­ки вер­не до­щi та ро­си, що, знаю, в неї на ми­с­­никах та на по­ли­цi. Та не бiй­тесь нi­чо­го. При ме­нi не зду­жа на­вес­ти. Ко­ли ж i на­ве­де, то я вiд­ве­ду. Хоч во­на i вi­дь­ма, та й ми, хоч не усе, а що-не­будь та­ки знаємо. Не­хай во­на i при­род­же­на, а я; тiльки вче­ний, та дар­ма! Побачи­мо­!

- Так возк­ло­нiть же її па­ки! - зак­ри­чав Ри­го­ро­вич, - i со­творiть їй шко­лярську сi­ку­цiю, яко же i нам во оноє урем'я су­бiт­ки тво­ри­ша… - Ще доб­ре i не ви­мо­вив, а хлоп­цi вже i мот­ну­лись: роз­пе­ре­за­ли, по­ло­жи­ли, сi­чуть… i вже на­шiй Яв­до­сi не до каз­ки; вже i в i неї у са­мої на спи­нi… ла­ток з сiм­де­сят, як у чо­ло­вi­ка Саж­ки… Мов­ча­ла-мов­ча­ла, хо­тi­ла вiд­тер­пi­тись… так ще не ро­дивсь той чо­ло­вiк, щоб утер­пiв пiд рiз­ка­ми! Да­лi як зас­ка­ву­чить, як зас­киг­лить… а да­лi як ста­не кри­ча­ти: "Не бу­ду до су­ду, до вi­ку!… ба­теч­ки, голуб­чики!.. пус­тiть, пус­тiть!.. вер­ну й до­щi, вер­ну й ро­си… Iбу­ду то­бi, па­не сот­ни­ку… i то­бi, Ри­го­ро­ви­чу… у ве­ли­кiй при­годi… тiльки пус­тiть…"

- Годi, - по­вiв Ми­ки­та Ула­со­вич го­ло­сом по­важ­но. А Пi­стряк знай своє:

- Усугубляйте па­че i па­че!

Хлопцi не зна­ють, ко­го й слу­ха­ти: по­ло­ви­на б'є, а дру­га жде.

- А бо­дай вас, па­не сот­ни­ку! - так за­гар­чав на нього пан Ри­­го­ро­вич. - Iще бу­ло уп'яте­рить по­до­ба­ло за та­ко­воє зло­дiянiє… Се во­на ме­нi зро­би­ла, що я пiс­ля пе­ре­пою хи­ме­ри пог­нав. От­та­ке зло­дi­янiє…;

- Але! зло­дi­янiє! - ска­зав пан Забрьоха, - то­бi б усе тiльки зло­дi­янiє i ро­би­ти. Тут тiльки три­хи та мни­хи, а вже обi­да­т­и по­ра. Ще чи бу­де пiс­ля та­ко­го пар­ла дощ, чи нi, хто йо­го зна, а що ми го­ло­дуємо, так се пев­но. А що нам су­ча ба­ба з сер­ця ут­неть який беш­кет, так i то­го тре­ба бо­яти­ся? Зве­ли ли­шень по­ки­ну­ти Яв­до­ху, не­хай вiд­по­чи­не пiс­ля та­кої ба­нi. Не­хай те­пер ханьки мне, ми ще до­бе­ре­мо­ся до неї. Хо­дi­мо, Про­ко­пе Ри­го­ро­ви­чу, до ме­не. Пазька на­ва­ри­ла муд­ро­го бор­щу. А пiс­ля обiд не бу­ду ська­тись та роз­ка­жу то­бi, який ме­нi беш­кет зро­би­ли по­зав­чо­ра у Без­вер­хiм ху­торi. Ти ще сього не знаєш. Ска­зав­ши сеє, по­тяг пан Ула­сович до­до­му. Про­кiп Ри­го­ро­вич наш зос­тавсь i стоїть, мов об­пе­че­ний. Узя­ли йо­го дум­ки та гад­ки, який-то там бе­шкет зро­би­ли па­ну сот­ни­ку на Без­вер­хiм ху­то­рi? Ду­мав-ду­мав, а Яв­до­ху за тим знай че­шуть, аж цур­пал­ки ле­тять! Да­лi пiд­няв па­лець до­го­ри i ка­же: "До­га­да­всь! е, е, е, е! Сьо­го ме­нi i тре­ба бу­ло! А по­киньте, хлоп­цi бiд­ну ба­бу по­зап­рас­но му­чи­ти. Пан сот­ник зве­лiв бу­ло її па­ри­ти до ве­чо­ра, а я її по­ми­лую".

Пiдвели Яв­до­ху i лед­ве-лед­ве жи­ву по­во­лок­ли її до­до­му. На­род так зак­ле­ко­тiв за нею, усе кри­ча­чи: "Вiдьма, вiдьма! Пок­ра­ла з не­ба до­щi!" А Ри­го­ро­вич iде со­бi та щось ду­ма, да­лi i ка­же: "Та­кої ме­нi i тре­ба!.. Пiд­доб­рюсь до неї, во­на по­мо­же йо­го вто­пи­ти, а ме­нi ви­нир­ну­ти з пи­сарст­ва та на панст­во…" Та й по­тяг до па­на Ми­ки­ти Ула­со­ви­ча обi­да­ти.

VI

Смутна i не­ве­се­ла хо­ди­ла по своїй ха­тi, про­во­див­ши ко­гось вiд се­бе i за­чи­нив­ши две­рi, ко­но­топська вiдьма Яв­до­х­а Зу­би­ха пiс­ля про­чу­хан­ки, що їй да­ли край став­ка при усiй гро­ма­дi за чак­лу­ван­ня. Хто ж то був у неї тог­дi, як усяк її цу­рав­ся, ба­чив­ши, що во­на є при­род­же­на вiдьма, що i у во­дi з ка­ме­ню­ка­ми не то­не, i до­щi з не­ба кра­де, i ма­ру на лю­дей на­си­ла? Але! хто? Не хто, як наш Про­кiп Риго­ро­в­ич Пiст­ряк, ко­но­топський пан пи­сар. Вiн-то, почувш­и вiд па­на сот­ни­ка Ула­со­ви­ча, що йо­му бу­ло у Без­верхiм ху­то­рi вiд пан­ноч­ки Оле­ни, вiн за­раз узяв на дум­ку, як би то йо­му сво­го сот­ни­ка зов­сiм з'їсти. От вiд обiд прийш­ов до Яв­до­хи, при­нiс їй уся­ких гос­тин­цiв i помиривс­ь з нею, що бу­цiм се не сам вiн зве­лiв її i то­пи­ти, i па­рити, а що се пан сот­ник ви­га­дав i що бу­цiм­то хо­тiв вiн її до ве­чора па­ри­ти, а вiн же взяв на свою го­ло­ву; i став її пильно про­ха­ти, щоб як би то­го па­на Ми­ки­ту зов­сiм у дур­нi пошит­и: що вiн от­се уве­че­рi прий­де її про­ха­ти, щоб Яв­доха так зро­би­ла, щоб Йо­си­пов­на йо­го по­лю­би­ла i за ньо­го за­мiж пiш­ла; а вiн як пiд­дасться у чак­лу­ван­ня, так тут йо­го i на­чи­ни­ти дур­нем, щоб i со­тенст­ва вiд­цу­рав­ся; а на­мiсть йо­го та нас­та­но­ви­ти сот­ни­ком йо­го - Пiст­ря­ка; i обi­щавсь, що тог­дi Яв­до­сi своя во­ля бу­де чак­лу­ва­ти, як i скiльки хо­че.

Хитра Яв­до­ха не­на­че i пiд­да­ла­ся. По­да­рун­ки заб­ра­ла i обi­ця­ла все зро­би­ти, чо­го Ри­го­ро­вич ба­жав, i про­во­ди­ла йо­го от­се з ха­ти. Дов­го во­на пiс­ля нього хо­ди­ла по ха­тi та щось ду­ма­ла; вже б то їй i сiс­ти хо­четься, так не змо­же при­ту­ли­тись… так-то щи­ро її пов­чи­ли! Во­на ле­жа­ла i на пе­чi, i на ла­вi; так не вле­жить дов­го, бо тiльки i мож­на жи­вотом ле­жа­ти, а го­рi­че­ре­ва або бо­ком i не ду­май: так її усю­­ди спи­са­ли.

Ходить по ха­тi, хо­дить та й пог­ля­да на свої гле­чи­ки, гор­щики, кух­ли­ки, де з уся­ко­го звi­ра i з уся­кої га­ди­ни є моло­ко, що во­на з них по­на­до­юва­ла, пе­ре­вер­та­ючись до кож­ної мат­ки усе рiз­но, щоб не жа­ха­лись i да­ва­лись дої­тись. А усi тiї гле­чи­ки, гор­щи­ки, во­дян­чи­ки, кух­ли­ки стоял­и де­яке на по­ли­цi, iн­ше на мис­ни­ку, бу­ло й на припiчк­у, бу­ло й на са­мiй пе­чi; яке вже пос­тав­ле­не на сме­та­ну, а яке ще сто­яло пiд лав­кою та край по­мий­ни­цi. Пiд по­лом ле­жа­ли уся­кi тра­ви i ко­рiн­ня: мня­та, лю­бис­ток, те­рлич, па­по­роть, соба­че ми­ло, дур­ман, уся­кi реп'яхи, ку­ря­ча слi­по­та та й ба­га­то де­чо­го. На по­лу на по­душ­ках ле­жав кiт му­ру­го­ва­тий та уса­тий, i тiльки йо­му й дi­ла, що їв та спав та ко­ли що бу­ло на­ду­ма, то за­раз до своєї ха­зяй­ки i оз­веться: "Няв, няв!", а во­на ус­мiх­неться та й ка­же:

"Так-таки, ко­ту­сю, так!" А ко­ли во­на що на­ду­ма, то й пи­тається йо­го: "Чи так, ко­ту­сю?", то вiн до неї: "Няв, няв!" Еге! i зна­ли один од­но­го, що го­во­рють. Бiльш у неї не бу­ло нi­­яко­го ха­зяй­ст­ва, та й на­що їй? Чо­го за­ба­жа­ла, то уно­чi пе­ре­ки­ну­лась чи со­ба­кою, чи ми­шею, чи жа­бою, чи ри­бою, i чо­го їй тре­ба, усього дос­та­ла, i є у неї.

Так во­на-то, су­му­ючи, хо­ди­ла по своїй ха­тi i, пог­ля­да­ючи на своє зiб­ран­ня, ка­за­ла со­бi на дум­цi: "Є уся­ке; не пi­ду до лю­дей по­зи­ча­ти". Да­лi зир­ну­ла на две­рi, що - я ж ка­жу - тi­ль­ки що за­чи­ни­ла, про­во­див­ши ко­гось-то з ха­ти, i ка­же: "При­­водь тiльки швид­ше прок­ля­то­го сот­ни­ка, i я йо­му вiд­­дячу. Я б то­бi, Ри­го­ро­ви­чу, ху­ка усу­чи­ла, та не­хай ли­шень опiс­ля; те­пер ти ме­нi прис­лу­го­вуй, а як з'їм гаспидс­ького Забрьоху, то­дi прий­мусь i за те­бе, су­чий Пiст­ря­че! Хо­ро­ше, що от­се ти ме­нi роз­ка­зав про Забрьоху та про Оле­­ну: ось я йо­го оже­ню… дос­та­неться i то­бi, що ме­не так за­на­пас­ти­ли, що i сiс­ти не мо­жу, i згну­ща­лись на­до мною, що при па­руб­ках пор­ва­ли на ме­нi i плах­ту, i со­роч­ку, i па­зуху ро­зiр­ва­ли, i очi­пок зби­ли, що я во­ло­сом ос­вi­ти­ла, та би­ли ме­не… о, та й би­ли ж ме­не! ох, би­ли ж ме­не; би­ли, би­ли, би­ли! що нi сiс­ти, нi ляг­ти не мож­на; а усе от­той Шван­дюра, що зняв з них ма­ру".

Оттак во­на i дов­го са­ма со­бi роз­мов­ля­ла, яж по­ки у ха­тi зов­сiм ста­ло тем­но, що хоч око ви­ко­ли… Аж ось на ву­ли­цi за­гав­ка­ли со­ба­ки, во­на й ка­же: "Ану, ко­ту­сю, вiдк­рий свої очи­цi i пос­вi­ти, чи не во­ни се йдуть?" Кiт як розплющить­ся, як гля­не своїми очи­ма, так так як жар за­ся­ли, а Яв­до­ха i ба­чить, що йде Ми­ки­та Ула­со­вич Забрьоха, конот­опський пан сот­ник, а за ним пи­сар йо­го, Про­кiп Ри­горович пан Пi­стряк, i щось у ру­ках i пiд пле­чем щось не­суть; от во­на за­раз шат­ну­лась, дос­та­ла ка­га­нець, пiд­нес­ла до ко­та, терну­ла йо­го про­ти шерс­тi, так iск­ри з нього i по­си­па­ли, i во­на зас­вi­ти­ла ка­га­нець, пос­та­ви­ла на стiл, а са­ма по­лiз­ла пiд стiл чо­гось-то дос­та­ва­ти.

Аж ось - рип у две­рi, i ввiй­шли пан сот­ник з пи­са­рем, шап­ки з па­лич­ка­ми пос­та­но­ви­ли, бi­ля две­рi, а са­мi i ста­ли ози­ра­тись, i пан Забрьоха i ка­же: "Свiт­ло го­рить, а її, ба­чу, i до­ма не­ма".

- Де то вже не­ма! - обiз­ва­ла­ся Зу­би­ха, лi­зу­чи з-пiд по­ку­тя i тас­ка­ючи пре­ве­ли­кий гор­щик, ган­чiр­кою зав'яза­ний. - Ось де я бу­ла; от­се дос­та­ва­ла гор­щик з хма­ра­ми, що бу­ло за­хо­ва­ла їх на три­дев'ять рiк, так от­же пан ко­но­топський сот­ник при­си­лу­вав ме­не по­ви­пус­ка­ти хма­ри i дощ пустит­и.

- Та вже, тi­ту­сю, го­дi об сiм, - пок­ло­нивсь пан Забрьоха i став гос­ти­нець дос­та­ва­ти. - От то­бi хус­точ­ка, що ме­нi попiвн­а ви­ши­ва­ла та по­да­ру­ва­ла, так от­се пок­ла­ня­юсь нею вам, та от ще аж цi­лi­сiнька ко­па гро­шей, тiльки, будь ла­скава, тiт­ко, не сердься на ме­не i ви­ба­чай, що так з то­бою прий­шло­ся… Се так… теє-то… якось-то не хо­тя­чи…

- Як не хо­тя­чи? - аж за­пи­ща­ла, крик­нув­ши, Яв­до­ха, - як не хо­тя­чи? Ко­ли б то­бi хто так пи­ку спи­сав… то ти б не те ска­зав… Не хо­чу твоїх по­да­рун­кiв, цур то­бi! Пек то­бi! Вiй­ся з ни­ми! Не мi­шай: iду до­щi ви­пус­ка­ти, а то вп'ять пе­ня бу­де, i завт­ра так ме­не зно­ву ви­па­рять, що сьогод­нi не змо­жу си­дi­ти, а завт­ра вже i не сто­яти­му. Пус­тiть ме­не, пi­ду дощ ви­пус­ка­ти.

- Тiточко, ма­тi­ноч­ко! - аж в но­ги упав сер­деш­ний Ми­ки­та Ула­со­вич та кiст­ля­вi ру­ки вiдьомськi цi­лує та про­сить. - Не бу­ду вже те­бе тур­бу­ва­ти, та й що ме­нi за дi­ло, що не­ма до­щу? От так пак! Я тут є сот­ник, го­ло­ду­ва­ти не бу­ду: той прий­де з хлi­бом, той з па­ля­ни­цею, той з бу­хан­цем, а iн­ший i мi­ше­чок бо­рош­на при­ве­зе; аби б тiльки по­зи­ва­лись, то нам, стар­ши­нi, i до­щi не пiд час, хоч би ти їх, тi­ту­сю, i по­вiк дер­жа­ла у се­бе пiд по­ку­тем. От моїй бi­дi по­мо­жи! На­те ли­шень, по­жа­луй­те: от пляш­ка ду­лiв­ки, от пiв­сот­нi та­ра­нi, ще свi­жа бу­ла по вес­нi: осьде ж i сер­па­но­чок… тiльки здi­лайте ми­лость, по­со­бiть моїй бi­дi, ось що я вам роз­ка­жу…

- Знаю, знаю про твою бi­ду, яко­го то­бi муд­ро­го пе­че­но­го гар­бу­за пiд­нес­ла Йо­си­пов­на Оле­на, що з Без­вер­хо­го хуто­ра, i як ти пiс­ля нього на­си­лу на дру­гий день очу­няв! Знаю, знаю усе.

Аж i зди­ву­вавсь пан Забрьоха, що вiд­кi­ля се, ка­же, во­на усе зна, не­на­че тут бу­ла, та й став її пу­ще про­ха­ти, щоб во­на вже не сер­ди­лась i зас­ту­пи­лась за нього.

- А що я то­бi ро­би­ти­му? - пи­та Яв­до­ха. - Не йде за те­бе хо­рун­жiв­на, так ме­нi яке тут дi­до? Не йде, так ськай дру­гої.

- Та де її у гас­пи­да ська­ти! - здих­нув­ши, ка­же Ула­со­вич, - од­но те, що не при­ду­маю, де дру­гу ська­ти, а дру­ге те, що да­ле­бi не хо­чу, бо смер­тельно улю­бив Йо­си­пов­ну Оле­ну, так хоч би ме­нi i суд­дiв­на або хоч i пол­ков­ни­кiв­на, так я i не по­див­люсь на них, бо улю­бив Оле­ну усiм тi­лом i ду­шею, i сер­цем, i усiм жи­во­том, i ба­чу сам, що ко­ли її не дос­та­ну, то або утоп­люсь, або удав­люсь, або свiт за очи­ма пi­ду… По­мо­жи, паньма­тi­ноч­ко! - та бер­киць їй у но­ги, та аж пла­че та про­сить, щоб не да­ла йо­му не своєю смер­тю пропас­ти та щоб як-не­будь при­во­ро­жи­ла, щоб во­на за нього за­хотiла йти.

- Та як за те­бе i йти та­кiй дiв­чи­нi? - вп'ять ка­же Яв­до­ха. - Во­на дiв­ка-ко­зир, чи оде­жею, чи на ви­ду со­бi, так зов­сiм дi­в­ка, а ху­до­би i гро­шей до ка­та, а ти що? Ку­ди ти годишс­я?

- Та дар­ма, тi­точ­ко, ма­тi­ноч­ко, дар­ма! Не­хай я i стид­кий, i брид­кий, i уся­кий; а ти та­ки зро­би, щоб во­на ме­не полю­била та щоб за ме­не за­мiж пiш­ла. Що ко­па, то ко­па от­се на сто­лi ле­жить, а то со­рок ал­тин, та ще…

- Нi, - ка­же Яв­до­ха та вiд­су­ну­ла вiд се­бе гро­шi. - Ме­нi сих крей­ма­хiв не тре­ба, на­що во­ни ме­нi? У ме­не усе є, i, чо­го за­ба­жаю, усього дос­та­ну; а ко­ли так пильно про­сиш, то не­хай вже i зми­ло­сер­дюсь над то­бою, тiльки зро­би ме­нi от що…

- Що зве­лиш, паньма­ту­сю, усе зроб­лю. Чи зве­лиш Коно­топ спа­ли­ти, тяк ра­зом з чо­тирьох кiн­цiв i за­па­лю; чи зве­лиш усю ко­но­топську дiт­во­ру - що ви, вiдьми, не лю­би­те - так за один день усiх до єди­но­го i пот­ро­щу… I то га­разд, та ме­нi те­пер от що тре­ба. Озьми ти от­то­го су­чо­го та пре­сучого си­на Шван­дю­ру, що зняв ма­ру з лю­дей, що я бу­ло нас­ла­ла, як ме­нi сi­ку­цiю да­ва­ли, так озьми йо­го пiд арешт, бу­цiм вiн або прок­равсь, або те­бе ла­яв, або що хоч на ньо­го наб­ре­ши i зве­ди пе­ню, та од­бе­ри у нього всю ху­до­бу, - бо вiн со­бi за­мож­ненький, - та щоб на те­бе ро­ди­чi йо­го не гри­ма­ли, так ти вiд­дай теє усеє па­ну пи­са­рю Ри­го­ро­ви­чу…

- Благоє дi­ло i муд­роє рi­ше­нiє, па­нi Зу­би­хо, єй! iс­тин­но! - так обiз­вавсь пан Пiст­ряк, си­дя­чи со­бi на лав­цi край вiк­на. А Яв­до­ха й ка­же:

- Бо йо­му, си­ро­тi, нiг­де узя­ти, тiльки що спад­ка­ми живи­тись, а Шван­дю­ру озьми i ви­же­ни iз се­ла, щоб йо­го i дух не пах. От ко­ли се ме­нi зро­биш, то i я то­бi…

- Мурлу, няв, мур­лу! - обiз­вавсь вiдьомський кiт, i Зу­би­ха сха­ме­ну­лась та й ка­же:

- Е, нi, ще, ось слу­хай ще. До­ма­ши­на ят­рiв­ка Хвен­на Зозу­л­иха… не мож­на ме­нi бi­ля її ха­ти йти, так i док­ла­да ме­нi про те по­лот­но, що в неї з ого­ро­да про­па­ло та якось-то опи­­ни­лось у ме­не у скри­нi, так во­на ме­не зло­дiй­кою узи­ва i уся­кi док­ла­ди док­ла­да; так чи не мож­на її, пiдрiзавши­, теж з се­ла виг­на­ти?

- Та для чо­го не мож­на? 'Тiльки ка­жи, усе зроб­лю… - Так ка­зав пан Ула­со­вич, по­ве­се­лi­шав­ши, що вже вiдьма ста­ла до нього доб­рi­ша.

- Отсе усе ко­ли зро­биш, то i я…

- Мурлу, мур­лу! - за­мур­ли­кав вп'ять кiт, i Зу­би­ха знов ста­­ла до­го­во­рю­ва­тись i ка­же:

- Та ще от у чiм по­жа­лi­юсь. Дем­ко Сi­рош­тан прос­вiт­ку ме­нi не дає: по­зав­чо­ра хва­ливсь, що мо­го ко­та вб'є, як йо­го не бе­рег­ти­му, а вiн та­ки вб'є. Так йо­го-то, па­не сот­ни­ку, пров­чи та пров­чи…

- Та пров­чу ж, пров­чу, тi­ту­сю, так що до но­вих вi­ни­кiв бу­де тя­ми­ти; тiльки зро­би i моє дi­ло… - пильно приста­ю­чи­, про­хав її пан Забрьоха, i чо­го б то вiн не обiщав­ся їй зро­­би­ти, аби б во­на так по­чи­ни­ла, щоб хорун­жiвна за ньо­го пiш­ла.

- Ну, доб­ре ж, син­ку, ко­ли ж так, то й так. Бу­де за то­бою бi­­га­ти хо­рун­жiв­на Оле­на i но­чi не спа­ти, як i ти за нею. Ки­цю, ки­цю, ки­цю, ки­цю.

- Мурлу, няв, мур­лу, няв!

- Добре ж, - ка­за­ла Яв­до­ха. - А iди, па­не Ула­со­вич, зо мною з ха­ти та й ус­ту­пи з по­ро­га лi­вою но­гою на пi­сок, щоб твiй слiд обiз­на­чивсь на пiс­ку.

От i ви­ве­ла йо­го з ха­ти, i слiд йо­го зiб­ра­ла у хус­точ­ку i зав'яза­ла; а да­лi, вер­нув­шись у ха­ту, по­са­ди­ла на ла­вi край сто­ла, а Ри­го­ро­ви­чу зве­лi­ла ка­ган­цем свi­ти­ти, а са­ма, узя­в­ш­и па­на Забрьоху за лi­вий ус, i ста­ла во­лос­ся вiддiляти­. За­ко­луп­не нiг­тем во­лос та й лi­чить: "Раз, два, три…" - так як вiд­бе­ре дев'ять во­ло­сiв, та дев'ятий i рво­не зов­сiм… Пан сот­ник кри­чить, пан пи­сар ре­го­четься… Яв­доха Зуби­ха щось шеп­че та спльовує, а кiт мур­ли­че на усю ха­ту… От так-то у бiд­но­го Ми­ки­ти Ула­со­ви­ча вiдьма вир­вала дев'я­те во­лос­ся з лi­во­го уса i нар­ва­ла їх усiх аж вось­меро, до­стала шма­ток па­пе­ру i за­вер­ну­ла ту­ди теє волосс­я, а пан За­брьоха, по­ви­ти­рав­ши сльози, що так йо­му i тек­ли вiд ску­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­бiн­ня, став пи­та­ти вiдьму, що "ко­ли, - ка­же, - зов­сiм по­во­ро­жи­ла, то вже я й пi­ду?"

- Iди, син­ку, здо­ров до­до­му та ля­гай спа­ти, та й жди вiд хо­рун­жiв­ни при­си­лу, щоб слав за руш­ни­ка­ми.

Пан Ула­со­вич, сеє по­чув­ши, та за шап­ку, та з ха­ти, та не ог­ля­да­ючись - до­до­му, щоб вiдьма не зду­ма­ла ще де в ньо­го ви­ри­ва­ти во­лос­ся. По­бiг, сер­деш­ний, не дож­давсь i сво­го пи­са­ря, бо той зос­тав­ся ще у вiдьми i щось дов­го з нею го­мо­нiв, i кiт з ни­ми мур­ни­кав; а як ви­хо­див пан Пi­стряк з Яв­до­ши­ної ха­ти, так чу­ти бу­ло, що ка­зав:

- I се усе бла­го­на­мi­рен­но уст­роївши, гря­ду у свою Палес­тину. Про­ща­вай­те!

- Iдiть здо­ро­вi! - ска­за­ла Яв­до­ха, за­чи­ня­ючи за ним две­рi у ха­ту, та й одiз­ва­лась до ко­та: - Ки­цю, ки­цю, ки­цю, ки­цю!..

- Мурлу, няв, мур­ррлу!

Тут за­раз узяв­ши, зня­ла з го­ло­ви очi­пок, сi­ду, як мо­ло­ко, ко­су роз­пус­ти­ла, узя­ла бi­лу со­роч­ку, та й на­дi­ла на се­бе, та нi по­яса, нi плах­ти не пiдв'яза­ла, так i ста­ла по ха­тi хо­ди­ти та шеп­та­ти уся­ке кол­довст­во, та у вся­кiм уг­лi три­чi спльо­вувала; да­лi узя­ла жлук­то та й по­ло­жи­ла йо­го се­ред ха­ти i ста­ла знов щось по-вiдьомськи бор­мо­та­ти; да­лi узя­ла з кух­ли­ка якоїсь во­ди та, усе бор­мо­чу­чи, поб­риз­ка­ла тою во­дою i се­бе, i жлук­то усе­ре­ди­нi… А кiт що є ду­ху ня­вчить, а да­лi аж на но­ги ус­тав та по­тяг­нувсь i зас­вi­тив очи­ма ще дуж­че, чим ка­га­нець у ха­тi па­лав… Тут Яв­до­ха мер­щiй у жлук­то i по­лiз­ла… а як ви­лiз­ла, так ста­ла дiв­кою! Та й дiв­ка ж не­муд­ра! I мо­ло­да, i хо­ро­ша, i чор­ня­ва, i ще, ма­буть, кра­си­вi­ша вiд чер­нi­гiвської про­то­по­пiв­ни!

От як пе­ре­ро­ди­лась на­ша вiдьма, узя­ла жаб'ячої сме­та­ни та ко­би­ля­чо­го си­ру, го­ло­вок вiд та­ра­нi i, поск­ла­дав­ши на та­рi­лоч­ку, пос­та­ви­ла пе­ред сво­го ко­ту­ся i ка­же: "Ко­ли, ко­тусю, за­хо­чеш без ме­не їсти, так от то­бi ла­со­щiв; не ску­чай без ме­не, по­ки я вер­нусь". А са­ма, дос­тав­ши аж п'ять дiйн­ичок, по­га­си­ла ка­га­нець i пiш­ла з ха­ти доїти, ко­го їй тре­ба бу­ло.

Тiльки та­ки що дру­гий пi­вень крик­нув, тут Яв­до­ха що є ду­ху ус­ко­чи­ла в ха­ту i впа­ла, мов не­жи­ва. А як вiд­дих­ну­ла i ус­та­ла… та вп'ять ста­ла ста­рою ба­бою, як i бу­ла. За­раз ки­нулась до сво­го ко­та i роз­ка­зує, мов чо­ло­вi­ко­вi: "Ко­ту­сю, ки­ценьку! Чи не ску­чав же ти без ме­не? Я трош­ки забари­лась: по­ки по­об­доїла усiх ко­ров, ове­чок, а се ще ме­нi тре­ба бу­ло щу­чо­го мо­ло­ка на од­но дi­ло; ки­ну­лась до став­ка, та по­ки вра­жу щу­ку зо­пи­ни­ла, по­ки її за­мо­ви­ла, щоб да­ла­ся здоїти, аж i крик­нув пер­ший пi­вень; та хоч вiн нам не стра­ш­ний, та усе-та­ки тре­ба бу­ло пос­пi­ша­ти, щоб не зас­пi­вав дру­гий; тог­дi б так на ву­ли­цi прос­тяг­лась, як те­пер ту­теч-ка…"

А кiт знай хвос­том по­ма­хує, та уса­ми по­мор­гує, та що є ду­ху няв­чить: так-то рад був своїй ха­зяй­цi, що вер­ну­лась.

От во­на йо­му пос­та­но­ви­ла ще уся­ко­го мо­ло­ка i сме­та­ни, i ста­ла по­ра­тись, та де­що мi­ша­ти, та ва­ри­ти на чаклуван­ня­, аж ось i свiт!.. А тут тро­хи по­го­дя i прий­шла до неї жiнк­а, уся го­ло­ва обв'яза­на, i йде i оха, i прий­шла оха, i сi­ла i усе оха.

- А вiд­кi­ля ти, мо­ло­ди­це? - пи­та її Яв­до­ха.

- Та я зда­ле­ка! - ка­же мо­ло­ди­ця, оха­ючи. - Ко­ли знаєте ху­тiр, що на Су­хiй Бал­цi, а зо­веться Без­вер­хий… ох!..

Явдоха морг­ну­ла на ко­та та й ка­же:

- Нi, не чу­ла i зро­ду не бу­ла, i не знаю, хто там i жи­ве… Ти ж чо­го до ме­не прий­шла?

- Та, не вам ка­жу­чи, при­ки­ну­лась бе­ши­ха, та усю пи­ку ме­нi роз­ду­ло… ох!" Так от­се ме­не лю­ди на­ра­яли, щоб до вас iти… Здi­лай­те ми­лость, тi­ту­сю, ро­бiть, що знаєте, тiль­к­и по­мо­жiть, щоб я сьогод­нi вис­пi­ла до па­нян­ки на­шої хо­ру­н­­жiв­ни Йо­си­пов­ни Оле­ни, - та, сеє ка­жу­чи, i по­ло­жи­ла на стiл бу­ха­нець, п'ятiр­ко яєць i ша­га гро­шей.

Зубиха за­раз i ки­ну­лась, по­ло­жи­ла до­лi нiж i зве­лi­ла мо­лодицi ста­ти на ньому бо­сою но­гою про­ти тiєї що­ки, де са­мий дуж­чий опух; а са­ма дос­та­ла у пок­риш­ку жа­ру i поло­жила ту­ди ку­сок страс­ної свiч­ки та ла­да­ну, та кла­птик тiєї хуст­ки, на чiм ста­нов­лять пас­ку пiд свя­чен­ня, а мо­ло­ди­цю за­ку­та­ла-за­ку­та­ла, щоб увесь дим нi­ку­ди бiльш не йшов, тiльки на неї, а са­ма знай шеп­че та спльовує, та дме на жар, а кiт няв­чить на всю ха­ту. От ку­рить ти ку­рить, як тут мо­ло­ди­ця… геп! i впа­ла на до­лiв­ку, мов не­жи­ва. Зу­би­ха її вiд­во­ло­да­ла i по­са­ди­ла на лав­ку та й ка­же:

- Не жу­ри­ся ж те­пер: ми­неться, як на со­ба­цi при­сох­не; се з очей; який-то чор­ня­вий па­ру­бок та на те­бе ди­вивсь та за­ви­ду­вав…

- Так i є! Се ж наш па­нич, - ка­за­ла мо­ло­ди­ця. - Та­ки як ме­не не вздрить, так у вi­чi i заг­ля­да; а на тiй не­дi­лi узяв та ру­кою пог­ла­див ме­не по що­цi та й ска­зав: "Що за в чор­та гар­на мо­ло­дич­ка!" Я так i зго­рi­ла, та вiд то­го ча­су так ме­не i узя­ло…

Тут Яв­до­ха i ста­ла її роз­пи­ту­ва­ти… об чiм їй тре­ба бу­ло… а да­лi i про­во­ди­ла з ха­ти та й ка­же: "От те­пер доб­ре! Те­пер усе знаю, що ме­нi тре­ба…"

VII

Смутна i не­ве­се­ла си­дi­ла на призьбi бi­ля своєї ха­ти пан­ночка Йо­си­пов­на Оле­на, хо­рун­жiв­на, на своєму Безверхо­му­ ху­то­рi, що на Су­хiй Бал­цi, а бi­ли­ми рученятами ­копир­сала у го­ло­вi бра­ти­ку сво­му, па­ну хорун­женку. Вiн, сер­де­ш­ний, той день з па­нот­цем, що за­їжджав до нього, похов­авши ко­гось на дру­гiм ху­то­рi, та за обi­дом, поївши доб­ре ва­ре­ни­кiв та ка­ра­сiв, у сме­та­нi жа­рених, та за­пив­ши ско­ло­ти­на­ми (бо се вже дi­ялось пiс­ля Пет­ра), ви­тяг­ли са­мо­туж­ки по но­сат­цi тер­нiв­ки, а вишнiв­кою на до­ро­гу за­пи­ли; а пiд­ве­чiр­ку­ючи, па­нич уб­рав аж п'ять манд­рик^[11] та гор­ще­чок мас­ля­кiв, у мас­леч­ку та у сме­та­нi пря­же­них, що ду­же їх лю­бив, так йо­го, хто йо­го зна i вiд чо­го, i за­ва­ди­ло; от вiн i при­лiг до сест­ри­цi на ко­лi­на, та як та йо­му ська­ла, а вiн i зас­нув. Тут при­йшли з по­ля i ко­ро­ви, i ове­ча­та; от їх тут бi­ля пан­ноч­ки i до­ють, i мо­ло­ко в гле­чи­ки зли­ва­ють… а во­на й бай­ду­же! їй не­на­че нi до чо­го й дi­ла не­ма! За­бу­ла ди­ви­тись i на дiй­во, за­бу­ла бра­ти­ку i у го­лов­цi ська­ти, тiльки у неї i на дум­цi, що…

Тiльки що хо­тiв був роз­ка­за­ти, об чiм на­ша хо­рун­жiв­на ду­ма­ла i чо­го бу­ла смут­на i не­ве­се­ла, аж ось i прий­шла до неї ба­бу­ся, та­ка ста­ренька, та­ка ста­ренька, що на превели­ку­ си­лу диб­ле; от пi­дiй­шла до неї та й ка­же:

- Дай, бо­же, вам, пан­ноч­ко, ве­чiр доб­рий! Не­хай вам бог по­ма­га!

Аж здриг­ну­ла Йо­си­пов­на, що й не ба­чи­ла, вiд­кi­ля во­на i узя­лась i як пе­ред нею ста­ла; а да­лi, тро­хи сха­ме­нув­шись, i ка­же:

- Здорова, ба­бу­сю! А вiд­кi­ля те­бе бог при­нiс?

- Та я так со­бi… Я i зда­ле­ку i не зда­ле­ку, я i ту­теш­ня, я й зов­сiм не вiд­сiль; я i нi­чо­го не знаю i усе знаю; i хто i по чо­му жу­риться, я i знаю i не знаю; i що по­дi­яти, i вмiю i не вмiю…

- Ох, ба­бу­сю, та ти не прос­та? - пи­тається Оле­на.

- Та прос­тi­сiнька, бач! Не ва­шо­го, пансько­го ро­ду, а про­ста со­бi ста­ра ба­ба, не знаю нi­чиєї жур­би, не знаю, хто, си­дячи на призьбi, жу­риться об Дем'яно­вi, що пi­шов в по­ход з ко­за­ка­ми; я та­ки i то­го не знаю, хто бi­ля ко­ло­дя­зя усю нi­ченьку з ним про­си­дi­ла i на про­щан­ня зня­ла з ру­ки срi­бн­ий перс­тень i вiд­да­ла з хус­точ­кою, що са­ма уся­ки­ми шо­вками ви­ши­ва­ла…

- Ох, ме­нi ли­хо, ба­бу­сю! Та ти усе знаєш?.. Не го­мо­ни, будь лас­ка, бра­тик про­ки­неться та по­чує, та ме­нi смiяти­ме­ться… Не­хай пiс­ля ве­че­рi я те­бе пок­ли­чу, то ти в ме­не но­чу­ва­ти­меш, та й по­го­во­ри­мо з то­бою!

- Пiд по­вен мi­сяць те­пер-то i ро­би­ти що тре­ба, Не­хай бра­тик iде до се­бе у ха­ту, збу­ди йо­го; а я то­бi ска­жу, що тре­ба ро­би­ти, та дi­лом спi­ши­ти. Я зна­рош­но до те­бе сьо­годнi пiс­ля ве­чер­нi з Києва пiш­ла…

- Як се мож­на? З са­мi­сiнько­го Києва? Пiс­ля ве­чер­нi? Та сьому не мож­на ста­тись! - пи­та Оле­на, ди­ву­ючись. - Як-та­ки мож­на вiд Києва та ско­ро дiй­ти? I бли­зенький свiт?

- Пожалуй, дiй­ти не мож­на, так ми-то знаємо, як во­но ро­биться. Збу­ди ли­шень бра­ти­ка швид­ше, не­хай iде до сво­го дi­ла, ме­нi тре­ба швидш пос­пi­ша­ти.

- Та бра­ти­ку щось за­ва­ди­ло, тро­хи не з очей. I був здо­ров­ий, та як гля­ну­ла на нього ота чор­ня­ва мо­ло­ди­ця, що ко­ло ко­ро­ви хо­дить, та гля­ну­ла, та й ус­мiх­ну­лась, я са­ма ба­­чила, та пiс­ля то­го так йо­го за жи­вiт i узя­ло; чи со­няш­ни­цi, не­хай бог бо­ро­нить! чи що?

- Се все очi, усе очi на­ро­би­ли; та не жу­рись, я вiд­ве­ду. Ось збу­ди бра­ти­ка, а я нав­чу мо­ло­ди­цю, що йо­му тре­ба роби­ти. Вiд неї ста­ло­ся, во­на не­хай i знi­ма.

Олена ста­ла бра­ти­ка бу­ди­ти, що хрiп на весь двiр, а ба­буся пi­дiй­шла до мо­ло­ди­цi… а та зра­зу i крик­ну­ла:

- Ох, тi­ту­сю! I ви до нас прий­шли?..

- Але! не кри­чи ли­шець, - ка­же ба­бу­ся, - а от що зро­би: озьми… шу­пу-шу­пу-шу­пу… - Нi­чо­го не мож­на бу­ло розслу­хати, що їй там ба­бу­ся шеп­та­ла, тiльки опiс­ля молод­иця i ка­же:

- Та доб­ре, доб­ре; за­бав­те тiльки пан­ноч­ку.

- А вже, - ка­же ба­бу­ся, - се вже моє дi­ло. Хо­ди ж сю­ди за мною. - Та й при­ве­ла мо­ло­ди­цю до пан­ноч­ки, та й ка­же: - Ось я нав­чи­ла мо­ло­ди­цю, як з па­ни­ча со­няш­ни­цi зня­ти; iди ж, па­ни­ченьку, швидш з нею, во­на зро­бить то­бi, що я зве­лi­ла; та швидш ро­бiть, а то те­бе так роз­бе­ре, що й на стi­ну по­лi­зеш.

- Ох, ли­шенько! - ка­за­ла, зля­кав­шись, хо­рун­жiв­на. - Iди ж, бра­ти­ку, iди швид­ше. Ро­би йо­му, Мот­ре, як ба­бу­ся ка­за­л­а. Та ро­би га­разд, на спi­ша­чи…

От пан хо­рун­жен­ко пi­шов з мо­ло­ди­цею у ха­ту, а ба­бу­ся - плюсь! - бi­ля пан­ноч­ки сi­ла та й ка­же:

- Тужиш, моя зо­зу­ленько, за своїм си­зим го­лу­боньком, та ба! Не­ма йо­го ту­теч­ка; пi­шов да­ле­ко-да­ле­ко, аж до Чер­нi­го­ва…

- Та по чо­му ти, ба­бу­се, усе знаєш? Хто се то­бi розказув­ав, що я там… чи жу­рю­ся, чи… що там та­ке… я й не знаю! - пи­та­ла, со­ром­ля­чись, Йо­си­пов­на.

- Вже-то я не знаю! - ка­же ба­бу­ся. - На­що ж нам і зо­рi, ко­ли нам на них не ди­ви­тись? Гля­ну зве­чо­ра, гля­ну i опiвн­очi, по­див­люсь i пе­ред свi­тан­ком, тай знаю, де що дiє­ться.

- Коли ж ти знаєш усю­ди, де що дiється, то ска­жи ме­нi, ба­бу­сю, що ро­бить те­пер… - ска­за­ла Оле­на та й почер­вонi­ла,­ як кар­ма­зин, i язик став мов повс­тя­ний.

А ба­бу­ся пе­ре­хо­пи­ла та й ка­же:

- Дем'ян?

- Е-ге-ге-ге!

- Судденко Ха­лявський, Оме­ля­но­вич?

- Атож!

- Ось слу­хай до­ню, що вiн ро­бить: от­се був з ко­за­ка­ми на мушт­рi пе­ред па­ном пол­ков­ни­ком та, вто­мив­шись, при­й­ш­ов до­до­му, роз­дягсь, роз­пе­ре­завсь та й лiг, су­му­ючи об то­бi, та й жу­риться, що, ду­ма, не швид­ко те­бе по­ба­чить.

- I ка­жуть-та­ки, що не швид­ко їх спус­тять!

- Не жу­рись; мо­же, ти йо­го i сього ве­чо­ра по­ба­чиш…

- Де то вже, ба­бу­сю, ме­нi йо­го по­ба­чи­ти та ще i сього ве­чора. Вiн не пти­ця, щоб йо­му до ме­не при­ле­тi­ти!

- Хоч i не пти­ця, а при­ле­тить i уро­диться отут пе­ред то­бою, як от­се я. Чи хоч, щоб при­ле­тiв?

- Де то вже, моя го­лу­боч­ко, не хо­чу! Аж жиж­ки трусять­ся, щоб хоч би йо­го по­ба­чи­ти. Здi­лай ми­лость, не­хай при­ле­т­ить до ме­не… та чи не бу­де йо­му якої вiд то­го над­сади?

- Таки аж нi­чо­гi­сiнько; вiн на те ко­зак.

- Приклич же йо­го, паньма­точ­ко, хоч на ча­си­ноч­ку, хоч на го­ди­ноч­ку; хоч би я на нього по­ди­ви­ла­ся! Що знаєш, те й ро­би, а я нi­чо­го не по­жал­кую. Усе тут моє, дам то­бi усьо­го, чо­го за­ба­жаєш.

- Добре ж, до­ню, доб­ре. Хо­дiм своє ро­би­ти. От i ввiй­шли у ве­ли­ку ха­ту, по­за­щi­па­ли i две­рi, i вiк­на, а вже i со­неч­ко ста­ло за­хо­ди­ти; пан­ноч­ка за­то­пи­ла у пе­чi, са­ма схо­ди­ла по во­ду, а йшла по во­ду, як ба­бу­ся її нав­чи­ла: не пря­мо до кри­ни­цi, а ву­ли­ця­ми об­хо­ди­ла нав­па­ки сон­ця; прий­шла до кри­ни­цi, наб­ра­ла вiд­ро во­ди та й ви­ли­ла на сход сон­ця; дру­ге наб­ра­ла i ви­ли­ла на за­ход сон­ця, а тре­те наб­рав­ши, - що є ду­ху, не ог­ля­да­ючись, i вп'ять не пря­мо, а ву­ли­цею за сон­цем. От як при­нес­ла, та й нас­та­но­ви­ла каш­ник з во­дою; а ба­бу­ся дос­та­ла з-за па­зу­хи зiл­ля: лю­бист­ку, ма­те­рин­ки, чор­ноб­рив­цю, цвi­ту па­по­ро­тi, тер­ли­чу та усього по пу­чечцi вси­па­ла в каш­ник та й прис­та­но­ви­ла до вог­ню; а са­ма узя­ла му­ки пше­нич­ної, за­мi­си­ла во­дою, та й вий­ня­ла з ка­лит­ки у па­пiр­цi ко­ша­чо­го моз­ку, вiд­ко­лу­па­ла пальцем та по­ло­жи­ла у те тiс­то; да­лi дос­та­ла у се­бе з хуст­ки, що був зав'яза­ний, слiд па­на Забрьохи та й роз­дi­ли­ла по­по­лам i од­ну час­точ­ку вси­па­ла у те ж та­ки тiс­то, за­мi­си­ла i ска­ча­ла кор­жик, по­са­ди­ла в пiч спек­тись, i усе з при­го­вор­ка­ми та спльову­ван­ням, а хо­рун­жiв­нi зве­лi­ла си­дi­ти на по­лу, пiдi­бравши но­ги пiд се­бе, не жа­ха­тись, i, що вздрить, не боя­тись нi­чо­го, i усе ду­ма­ти про сво­го ми­ло­да­на.

От як кор­жик спiк­ся, во­на й да­ла йо­го з'їсти Оле­нi за три ра­зи, за­пи­ва­ючи з во­дян­чи­ка во­дою, що на­шеп­та­ла бабу­ся; а за­тим i гор­щок з зiл­лям став за­ки­па­ти. Ба­бу­ся, гук­нувш­и на Йо­си­пов­ну, щоб нi­чо­го не жа­ха­лась, узя­ла дру­гу ча­стку слi­ду Ула­со­ви­че­во­го та й вси­па­ла у кип'ячий гор­щик i ста­ла мi­ша­ти, а са­ма аж у пiч мов улiз­ла, та що є ду­ху i кри­чить: "Тер­лич, тер­лич! де­сятьох прик­лич, а з де­сятьох дев'ятьох, а з дев'ятьох восьмирьох, а з восьмирьох семи­рьох, а з се­мирьох шес­тирьох, а з шес­тирьох п'я­тирьох, а з п'ятирьох чо­тирьох, а з чо­тирьох трьох, а з трьох двох, а з двох од­но­го, та доб­ро­го". Та й при­мо­ви­ла ни­щеч­ком, щоб хо­рун­жiв­на не чу­ла: "Па­на сот­ни­ка конот­опського Забрьо­ху, Ула­со­ви­ча Ми­ки­ту; а хто жде та дожид­а, так не­хай со­бi дрi­ма". Та й дмух­ну­ла на Оле­ну, а та нi з сього нi з то­го i ста­­ла со­бi дрi­ма­ти.

Вп'ять вра­жа ба­ба ста­ла гор­щик мi­ша­ти i вп'ять кри­чить у ко­мин тiї ж ре­чi: "Тер­лич, тер­лич! де­сятьох прик­лич…" - та й зве­ла на од­но­го, усе-та­ки па­на Ула­со­ви­ча, да­лi й при­мо­вила ни­щеч­ком: "А хто си­дить та ждеть, той не­хай со­бi зас­неть". Та вп'ять дмух­ну­ла на хо­рун­жiв­ну, а во­на, сер­де­шн­а, так i зас­ну­ла… Ста­ла ба­бу­ся ут­ре­те мi­ша­ти зiл­ля i вже що є ду­ху у тру­бу кри­чить на тер­лич; i як до­ве­ла до од­­но­го, так аж за­пи­ща­ла вiд на­ту­ги, кри­ча­чи зо всiєї си­ли та зо­ву­чи па­на Ула­со­ви­ча, а на хо­рун­жiв­ну дмух­ну­ла i го­во­рить: "А хто спить та со­пе, так не­хай i зах­ро­пе". А вiд сьо­го пан­на Йо­си­повнй бе­бех у по­душ­ки та й зах­ро­пi­ла на всю ха­ту… А тут щось iз сi­ней у хат­нi две­рi - геп! та й сто­гне, i щось мур­ни­че, - i ох­ка… По­ба­чим опiс­ля, що то там бу­ло…

VIII

Смутний i не­ве­се­лий сто­яв, ру­ки за­ло­жив­ши, хваб­рої Ко­нотопської сот­нi пан сот­ник, Ула­со­вич Ми­ки­та Забрьоха, у сла­в­но­му со­тен­но­му мiс­теч­ку Ко­но­то­пi, на ву­ли­цi, бi­ля ши­н­ку, де усег­да зби­ра­ла­ся сот­ня чи на мушт­ру, чи на пе­ре­лi­ку, що чи не втiк кот­рий ко­зак ча­сом, бу­ва. Стоїть вiн, сер­де­ка, ру­ки зло­жив­ши, го­ло­ву по­ну­рив­ши, мов вiл пе­ред яр­мом; а ко­за­ки на­чис­то, уся сот­ня, як скло, пе­ред ним стi­ною стоїть, шап­ки поск­ла­дав­ши на прис­пi у шин­ку, щоб як бу­де мушт­ра, так щоб не пос­па­да­ли з го­лов, а дiт­во­ра, що тут так i бi­га круг ко­зацт­ва, щоб не пi­дiб­ра­ли та не запрот­орили ку­ди геть. Так от­то сто­ять ко­за­ки i ждуть, що з ни­ми бу­дуть ро­би­ти i який при­каз бу­де, та про­меж се­бе де­що i ба­зi­ка­ють, мов во­да на ло­то­ках шу­мить, аж лу­на йде; та дос­тав­ши з ха­ляв хто рi­жок з ка­ба­кою, - та ню­ха­ють, та чха­ють, а хто люльку - та, тут її роз­па­лив­ши, i смок­че.

Пан Забрьоха сього нi­чо­го не вва­жа, i не ба­чить, i не чує, що край йо­го дiється. Йо­му здається, що вiн i до­сi слу­ха, що чи­тав йо­му пан пи­сар Ко­но­топської сот­нi Про­кiп Ри­го­р­о­вич Пiст­ряк. А сей дав­но вже про­чи­тав, що тре­ба, та, зло­­жив­ши бу­ма­гу, кла­де у ки­ше­ню… Аж ось пан Уласов­ич здих­нув тяж­ко та важ­ко, мов ко­вальський мiх, та пи­та пи­саря:

- Здiлай ми­лость, при­яте­лю Ри­го­ро­ви­чу! роз­ка­жи ме­нi сло­ва­ми, що ти там у ле­пор­тi чи­тав? Ти знаєш, що я нi­чо­го письмен­но­го не роз­жую, хоч i у шко­лi вчив­ся i "вi­рую" по­чав бу­ло вчи­ти, та на "же за ним" як за­тявсь, та й по­ки­нув письмо. Так ти ме­нi не чи­тай, а роз­ка­жи, що отеє, за ле­порт при­нiс ко­зак з Чер­нi­го­ва? Ад­же ми пос­ла­ли ле­порт, що у по­ход не пi­де­мо, хоч не­хай кiл на го­ло­вi те­шуть; нам нi­ко­ли, дру­ге дi­ло зай­шло; так чо­го ще во­ни па­ще­ку­ють?

- Уся спир­ра чер­нi­говська бе­зу­мiю уда­де­ся! - став ка­за­ти, про­каш­ляв­шись, пан Пiст­ряк, - воз­пи­су­ють пред­пи­са­нiє i ла­ють вас, па­не сот­ни­ку, i ме­не - гм, гм! - воз­со­зи­ва­ють - про­­щай­те у сiм сло­вi - дур­ня­ми, за­не­же ми возг­ну­ща­ли­ся їх по­ве­лi­ва­нiєм i не нап­ра­ви­хом сто­пи на­ша до Чер­нi­го­ва.

- Догадавсь, хоч че­рез дес­яте-п'яте уто­ро­пав, що ти, па­не пи­са­рю, го­во­риш; так себ­то нам усе-та­ки зби­ра­тись до Чер­­нi­го­ва?

- Не iна­че, як оба­че! - ска­зав Ри­го­ро­вич, морг­нув­ши усом.

- Так тряс­ця ж їх ма­те­рi! От їм ду­ля пiд нiс! - Та, зло­живш­и ду­лi, i став кру­ти­ти. Кру­тив-кру­тив та на Чер­нiгов i по­си­ла, та усе приц­мо­кує. А да­лi як крик­не: - Не пi­ду; я їм пос­лав че­рез кри­во­го ле­порт, що нам нi­ко­ли.

А пан Пiст­ряк i ка­же:

- Та наш кри­вий iще не сот­во­рив дош­кан­ди­ба­нiя I до по­ловини пу­тi. Не воз­му­щай­тесь, па­не сот­ни­ку; ми не iзи­де­м­о, дон­де­же не по­лу­чи­мо от­вiтст­во­ва­нiя на на­ше со­мни­те­льство.

- Так-таки, Ри­го­ро­ви­чу, не пi­де­мо. Бач, як я муд­ро скон­понував? Не пi­де­мо та й не пi­де­мо. Ну, хлоп­цi! Со­неч­ко за­ходить, роз­ходьтесь ве­че­ря­ти, а завт­ра чим свiт з ко­са­ми ко­си­ти ме­нi. А хо­дiм, па­не пи­са­рю, до ме­не ве­че­ря­ти; Па­зь­­ка на­лi­пи­ла муд­рих ва­ре­ни­кiв та спряг­ла яеш­ню… Ой, ли­­шенько! Ой, ря­туй­те! Ой, бi­да! - став пан Ула­со­вич не своїм го­ло­сом про­бi кри­ча­ти та за бо­ки хва­та­тись… Пан Пiст­ряк i ко­зацт­во ки­ну­лось до нього, що що йо­му там ста­лося? Аж вiн… ше­лесть… пiд­няв­ся до­го­ри i по­ле­тiв, як пти­ця, усе-та­ки кри­ча­чи що є го­ло­су…

Що ж то ужах­ну­ли­ся усi лю­ди у слав­но­му со­тен­но­му мi­стечку Ко­но­то­пi, як по­ба­чи­ли, що їх прех­ваб­рої сот­нi пан сот­ник, Ми­ки­та Ула­со­вич Забрьоха, та пiд­нявсь пiд самiсi­нькi не­бе­са i без крил, та ле­тить, як тая пти­ця! I жi­нки, i му­­жи­ки, i ма­ла дiт­во­ра, та що то! i ста­рi по­ви­пов­за­ли з хат ди­ви­тись на та­ку про­яву, i усi ж то по­за­ди­ра­ли голов­и i див­ляться, як пан Забрьоха, мов птах який за­морський, ле­тить по­пiд не­бе­са­ми; ру­ка­ми бов­та, мов кри­ла­ми, черке­ска йо­му роз­ду­вається, но­га­ми дри­га, ша­ро­ва­ри напужи­лись, сам упо­тiв, нi­би у га­ря­чiй ба­нi, i ле­тить, i кри­чить, i де зазд­рить на зем­лi чо­ло­вi­ка, то скiльки є го­ло­су пи­ти про­сить. Сеє ба­ча­чи, ста­рi лю­ди плю­ють, жа­ха­ються; жiнк­и го­лосять з пе­ре­ля­ку, а ма­лим дi­тям не од­но­му довелося­ пе­ре­по­лох ви­ли­ва­ти. А то ж i не страш­но?..

Прокiп Ри­го­ро­вич, ба­ча­чи та­кеє ди­во, став, зад­рав­ши до­гори го­ло­ву, рот роз­зя­вив, аж гор­лян­ку вид­но, очi вилу­пив та ру­ка­ми знай роз­ма­хує, щоб то пiй­ма­ти та вдер­жа­ти па­на сот­ни­ка, що по­ле­тiв, як гу­сак. Та й ко­зацт­во усе, та­ки усе до од­но­го, ди­ву­ва­ли­ся на сюю ко­ме­дiю… Та як i не ди­вуватись, ба­ча­чи, що чо­ло­вiк о своїм умi нi з то­го нi з сього по­ле­тiв, як птах. I ко­ли б се опiв­но­чi, як уся­ка не­чисть тов­четься, а то ще й со­неч­ко тiльки що зай­шло…

Стара Льозни­ха лед­ве вiд ста­рос­тi та вiд не­ду­ги вий­шла на под­вiр'я i, див­ля­чись на ко­за­кiв, як во­ни зби­ра­лись, як про­меж се­бе жар­ту­ва­ли, як ла­го­ди­лись мушт­ру ви­ки­да­ти, здих­ну­ла та й ка­же: "Сла­ва то­бi, гос­по­ди, що я не ко­зак! Не зду­жаю i че­рез ха­ту пе­рей­ти, а то б тре­ба бi­га­ти та боро­тись, та мушт­ру­ва­тись! Не хо­чу, не хо­чу ко­за­ком бу­ти!" - та й за­ди­ви­лась на них, а да­лi… зирк! Ле­тить по­над нею щось та­ке страш­не… Розг­ле­дiв­ши, по­тю­па­ла до ко­за­кiв i ста­ла їм роз­ка­зу­ва­ти, щоб вже не до­жи­да­ли па­на сот­ни­ка, бо вже вiн у ви­рiй по­ле­тiв. "Я, - ка­же, - са­ма ба­чи­ла: ле­тить, мов во­ро­ни, тiльки що не кра­ка, а знай пи­ти про­сить…"

Пан пи­сар i ко­за­ки - нi­чо­го ро­бить - по­ро­зi­хо­ди­лись i по­розказували, хто не ба­чив, як ко­но­топський пан сот­ник, Ми­ки­та Ула­со­вич Забрьоха, по­ле­тiв, мов во­ро­на… I усi ж то, хто про се не по­чує, здвиг­не пле­чи­ма та й ди­вується i ка­же: "Жди ж доб­ра, ко­ли i на­чальство на­ше обвiдьми­лось!" А Про­кiп Ри­го­ро­вич зна, де ра­ки зи­му­ються! Вiн хоч i пе­ре­ля­кавсь, та не за­був нi про ва­ре­ни­ки, нi про яєшню, нi про Пазьку; гульк до неї на ве­че­рю… та про па­на сотни­ка вже i не зга­ду­ва­ли.

А наш пар сот­ник ле­тiв, сер­деш­ний, ле­тiв вiд са­мо­го Ко­нотопа i не зна, де вiн опи­ниться i що з ним бу­де, аж гульк - ху­тiр, i вiн чує, що став спус­ка­тись усе ниж­че, ниж­че… Розг­ля­дає, при­див­ляється - аж се ху­тiр Без­вер­хий, що на Су­хiй Бал­цi… От ле­тить та ле­тить по­над ха­та­ми та в хо­ру­н­ж­евий двiр, де вже вiн не раз був… От як уле­тiв у двiр та до хо­рун­жiв­ни­ної ха­ти, та у сi­ни, та пря­мi­сiнько у хат­нi две­рi, що за­чи­не­нi i iз­се­ре­ди­ни за­щеп­ну­тi бу­ли, геп! мов довб­нею, та тут i прос­тяг­нувсь, як ко­ло­да, i не ди­ше, i не во­ру­шиться…

Отсе-то геп­ну­ло у хат­нi две­рi, де чак­лу­ва­ла над хорун­жi­вн­ою ко­но­топська вiдьма Яв­до­ха Зу­би­ха.

От Яв­до­ха за­раз i обiз­ва­лась до нього:

- Не стог­ни ду­же i не охай, щоб хто не по­чув, та йди шви­д­ше у ха­ту. - Вiд­щеп­ну­ла йо­му две­рi, кли­че йо­го, кли­че; аж не­ма гла­су, нi пос­лу­ща­нiя; ле­жить наш пан сот­ник, мов оду­бiв. Нi­чо­го Яв­до­сi ро­би­ти, по­во­лок­ла йо­го самотужк­и у ха­ту, i як пе­ре­во­лок­ла на дру­ге мiс­це, вiн i за­стогнав, i очи­ма луп! i не пiз­нає, де вiн се опи­нивсь? Роз­глядаючи усю­ди, пiз­нав Зу­би­ху, за­раз, стог­ну­чи, i по­чав ко­ре­ни­ти батька i ма­тiр її, що зро­би­ла над ним та­ку ка­пость. А Яв­до­ха тiльки знай своє тов­че: - Не знаєш сво­го щас­тя! Та не кри­чи-бо, роз­бу­диш усю двiр­ню. Що ж бу­деш дi­яти: зля­кавсь, зля­кавсь, нiг­де дi­тись. Нi­ко­ли те­пер пере­полох ви­ливати. На ли­шень, по­ню­хай сього. - Та й пiднес­ла йо­му пiд нiс те­р­то­го хрi­ну. Вiн як нюх­нув, та й чхнув аж три­чi, а да­лi став про­си­ти пи­ти. Яв­до­ха узя­ла во­ди, пошепт­ала над нею, збриз­ну­ла йо­го тою во­дою, да­лi зли­зала язи­ком хрест-на­х­рест че­рез вид, щоб з очей чо­го не ста­лось, та й да­ла йо­му тiї во­ди на­пи­тись. Вiн за один ко­вток чи­ма­лий во­дян­чик так i ви­су­шив та й ка­же:

- Дай, тi­ту­сю, ще.

- Але! - ка­же Зу­би­ха, - я те­бе не пи­ти сю­ди прик­ли­ка­ла. По­­кинь три­хи та мни­хи та приньмай­сь за дi­ло. Бач, яка кра­­ля ле­жить!

Пан Забрьоха озир­нув очи­ма, аж i вздрiв, що на по­лу спить пан­на Оле­на… та так i зад­ри­жав, мов опа­ре­ний.

Та й справ­дi ж бо кра­ля бу­ла! То хо­ро­ша бу­ла, а то, як розi­спалась та i роз­чер­во­нi­лась, що твiй кар­ма­зин або ро­жа у са­ду; кар­сет роз­щеп­нув­ся, со­роч­ка розх­рис­та­лась… ко­си тiльки, як по­роз­пус­ка­лись, так вже прик­ри­ли па­зу­ху, та й то не зов­сiм…

Уласович наш, як вздрiв та­ку кра­лю, то так i за­хо­дивсь круг сон­ної, мов па­вич; тiльки навс­пи­няч­ки тан­цює бi­ля неї та розг­ля­да, та плям­ка, та слин­ку ков­та; за­був i пра­цю свою, що стiльки пе­ре­ле­тiв, i за­був, що й пи­ти про­сив. Не йде на ум нi їда, нi во­да, що пе­ред очи­ма бi­да!

Вiн би що-не­будь i при­ду­мав… гм! так Яв­до­ха йо­го за по­лу сiп i при­тяг­ну­ла до пе­чi i ка­же: "Сха­ме­нись ли­шень, бла­з­ню! Тре­ба дi­ло ро­би­ти, а не ханьки мня­ти. На ли­шень от­сю жа­бу та й скру­ти їй го­лов­ку на­бiк i ще жи­ву, не здох­шу, укинь мер­щiй у пiч за жар". От пан сот­ник i зро­бив усе, як зве­лi­ла йо­му Яв­до­ха, i ще жа­ба пи­ща­ла, а вiн її вки­нув у пiч, вiд­кi­ля Зу­би­ха увесь огонь виг­ро­ма­да­ла на при­пi­чок. Як спек­лась i зсу­ши­лась тая жа­ба, Яв­до­ха дос­та­ла її, обi­рва­ла усе мня­со, а кiс­точ­ки поз­би­ра­ла i ста­ла з них виби­рати: от i знай­шла од­ну точ­нi­сiнько як ви­де­лоч­ка, i навчи­ла Ула­со­ви­ча, що з нею ро­би­ти.

Пан Забрьоха при­ту­лив тую ви­де­лоч­ку до сер­ця пан­ни хо­рун­жiв­ни… во­на за­раз спро­сон­ня i за­го­во­ри­ла i ка­же: "I вже ме­нi пан Ха­лявський!.. плюю на нього. Ми­ки­точ­ку, мiй го­луб­чи­ку! де ти? при­будь до ме­не: хоч би я на те­бе поди­вилась…"

Уласович з ра­до­щiв як за­ре­го­четься на усю ха­ту, i як­би не спи­ни­ла йо­го Яв­до­ха, то так би i ки­нувсь на хорунжiв­ну; так та йо­го за ру­ку дьорг! вiд­ве­ла та й нав­чи­ла, що ще тре­­ба ро­би­ти.

От пан сот­ник i стоїть бi­ля неї та знай з од­ної ки­ше­нi виньме ка­ме­нюч­ки, то ка­мiн­цi, крей­маш­ки, скля­ноч­ки, жа­р­нiв­ки - се все на­да­ва­ла йо­му Зу­би­ха - от виньме жме­ню сього доб­ра, по­дер­жить на ру­цi, поб­ряж­чить та й пере­сипле у дру­гу ки­ше­ню, i так дов­го ро­бив, а пан­на хорун­жiвна знай спро­сон­ня при­го­во­рює: "Ми­ки­точ­ку, ду­шко Ула­со­ви­чу! час вiд ча­су дуж­че те­бе люб­лю!"

Далi Яв­до­ха по­да­ла йо­му жаб'ячу кiс­точ­ку, що не­на­че ка­р­люч­ка, i по її на­уще­нiю, тiльки пан Забрьоха заколуп­нув хо­рун­жiв­ну ле­ге­сенько пiд сер­цем, так во­на так i роз­палалася i ста­ла ка­за­ти: "Не хо­чу… за Халявськог­о… не си­луйте ме­не… вiд­дай­те ме­не за Забрьоху… ко­ли не вiддас­те… уте­чу…"

Тут Яв­до­ха вiд­ве­ла Ула­со­ви­ча вiд пан­ноч­ки i ка­же:

- Бач, як я зро­би­ла, що во­на те­пер на Ха­лявсько­го плю­ватиме, а за то­бою вби­ва­ти­меться. Те­пер зов­сiм: по­ра до­дому…

- Як до­до­му? Тiльки усього i бу­де? - пи­та пан Ми­ки­та.

- Буде з те­бе i сього: чо­го то­бi бiльш? - ка­же Зу­би­ха. - Те­пер не жу­ри­ся нi об чiм i жди, як во­ни по те­бе бу­дуть при­силати i панька­тись ко­ло те­бе. Те­пер поїде­мо до­до­му.

- Як же ми, тiт­ко, поїде­мо? Ко­ли вп'ять ле­тi­ти, то цур йо­му; єй! не мо­жу!..

- I нi вже, син­ку, i ме­нi те­бе жаль. Те­пер поїде­мо, та хоч ти до­ро­гою дрi­май, хоч i спи, то не бiйсь нi­чо­го. Пе­ред свi­том бу­дем до­ма. Я завт­ра вп'ять тут бу­ду i дам пан­нi Оле­нi от­сiї жаб'ячої кiс­точ­ки, щоб но­си­ла при со­бi; по­ки бу­де но­сити, по­ти бу­де те­бе лю­би­ти. Хо­дi­мо ж з ха­ти та й поїде­мо; а то вже ско­ро пан­ноч­ка про­ки­неться. От Зу­би­ха по­зби­ра­л­а усе своє, поск­ла­да­ла, як їй тре­ба бу­ло, узя­ла дни­ще i ве­ре­те­но i вий­шла з Ула­со­ви­чем з ха­ти. Вийшовш­и, ка­же па­ну Забрьосi:

- Сiдай на дни­ще по-ко­зацьки, мов на ко­ня; а я де-не­будь при­чеп­люсь; ме­нi не пер­ви­на.

Тiльки та­ки що Ула­со­вич за­нiс но­гу, Яв­до­ха як свис­не, як цмок­не!.. дни­ще пiд­ня­ло­ся уго­ру, на ньому пан сот­ник вер­хи, а зза­ду пiд­сi­ла Яв­до­ха, та знай ве­ре­те­ном по­га­ня та цмо­ка, та при­го­во­рює, мов на ко­би­лу, i пiд­ня­ли­ся пiд са­мiї не­бе­са!..

Сидить наш ко­но­топський сот­ник, Ми­ки­та Ула­со­вич За­брьоха, на дни­щу, мов на ко­нi; но­ги йо­му без стре­мен так i те­лi­па­ються, i, щоб не впас­ти, ру­ка­ми дер­житься за теє дни­­ще, а во­но чку­рить! во­но чку-рить, ще пруд­ше, чим Яць­ко­ва приб­лу­да; а на­за­дi Ула­со­ви­ча при­че­пи­ла­ся Зубих­а та аж скиг­лить вiд хо­ло­ду, бо вi­те­рець про­ду­вав, i їй крiп­ко ску­бен­ти^[12] до­ку­ча­ли.

Не вспi­ли во­ни доб­ре ог­ля­дi­тись, аж вже i Ко­но­топ не­да­л­еко. Яв­до­ха щось за­бор­мо­та­ла, аж ось дни­ще усе ниж­че, усе ниж­че… та плюсь!бi­ля Забрьоши­них во­рiт i впа­ло… Пан Ула­со­вич як геп­нув та аж не стя­мив­ся i не вздрiв, як Яв­до­ха з дни­щем щез­ла, i не вгле­дiв, хто з йо­го хвiрт­ки шморг­нув, тiльки ба­чить, що Пазька ко­гось провод­жала.

- Чи се ви, па­ни­ченьку? - пи­та во­на сво­го Ула­со­ви­ча. - Де се ви про­па­да­ли i до­сi… я от­се усе за ва­ми жу­ри­ла­ся…

- Чого ж ти вий­шла за во­ро­та? - роз­пи­ту­вав її пан сот­ник.

- Iз жур­би! - ка­же Пазька.

- А ко­го ж ти про­вод­жа­ла з дво­ра?

- Та там… чу­жий би­чок заб­равсь бу­ло до ва­шої ско­ти­ни, так я…

- Бичок! до ско­ти­ни! Гм! - вор­чав со­бi пiд нiс пан Ми­ки­та, ухо­дя­чи у ха­ту, та й зве­лiв зас­вi­ти­ти свiт­ло, бо у ха­тi бу­ло по­но­чi.

Унесла Пазька свiт­ло… ди­виться пан Забрьоха, що на сто­­лi не­доїдею ва­ре­ни­ки, i двi лож­ки, i двi та­рiл­ки, i но­са­тк­а, вже по­рож­ня, а ду­лiв­ки кат­ма!.. По­мор­щивсь, за­ко­пи­лив гу­бу та по­вор­чав­ши: "Би­чок… до ско­ти­ни!" та й пi­шов у свiт­ли­цю, по­га­сив свiт­ло та й бе­бех­нув на лiж­ко, та по­ду­ма­в­ши: "Кат їх бе­ри! в ме­не є те­пер хо­рун­жiв­на!.." - та й за­х­рiп на всю ха­ту.

IX

Смутна й не­ве­се­ла, про­ки­нув­шись, си­дi­ла на лiж­ку пан­на хо­рун­жiв­на, Оле­на Йо­си­пов­на, у своїй ха­тi, у Безверхо­му­ ху­то­рi, що на Су­хiй Бал­цi. Си­дить, по­зi­ха, очи­цi про­ти­ра i са­ма се­бе не роз­бе­ре, де во­на, що во­на, що з нею роби­лось, що їй та­ке сни­лось i вiд чо­го їй так тяж­ко та ну­дно.

Аж ось де не узя­лась ко­но­топська вiдьма, Яв­до­ха Зу­би­ха. Увi­шед­ши у ха­ту, й ка­же:

- Добридень то­бi, пан­ноч­ко! Чо­го ти та­ка смут­на та не­весела?

- Ох, ба­бу­сю! те­пер я усе зга­да­ла!.. Що се ти зо мною на­робила?… - Так, оха­ючи, ка­за­ла пан­на хо­рун­жiв­на.

- Але! мов­чи та диш! - ка­же Яв­до­ха. - На ли­шень от­сей ка­п­шу­чок та на шну­роч­ку по­че­пи на шию, то усе га­разд бу­де. - Та, сеє ка­жу­чи, i по­че­пи­ла на шию, а в тiм кап­шу­цi жаб'яча зад­ня пра­ва лап­ка, та з неї ж пе­ре­су­ше­не сер­це, та ло­бо­ва кiс­точ­ка, та Ми­ки­ти­но­го слi­ду тро­хи. Тiльки що се їй по­че­пи­ла, як пан­на Оле­на i по­ве­се­лi­ша­ла, - як з во­ди ви­йш­ла. Очи­цi так i па­ла­ють, що­ки за­чер­во­нi­ли, а са­ма i на лiж­ку не вси­дить, ки­ну­лась до Зу­би­хи та аж пла­че та про­сить:

- Тiтусю, го­лу­боч­ко, паньма­точ­ко! Що хоч ро­би, тiльки вiд­дай ме­не за ко­но­топсько­го па­на сот­ни­ка Забрьоху, я та­ки га­разд i не знаю, як йо­го зо­вуть. Вiд­дай, вiд­дай швид­ше ме­не за нього.

- Адже вiн те­бе сва­тав, та ти йо­му пiд­нес­ла пе­че­но­го гарб­уза?

- Та то я бу­ла дур­на та бо­же­вiльна… не розг­ле­дi­ла йо­го доб­ре, не роз­пи­та­ла­ся лю­дей, не пос­лу­ха­ла бра­ти­ка… Те­пер ме­нi свiт не мил без нього!..

- Адже ж ти лю­биш па­ни­ча Ха­лявсько­го, Оме­ля­но­ви­ча, суд­денк­са?

- Та то я бу­ла дур­на та бо­же­вiльна! Вiд учо­рашнього дня i цур йо­му, i пек йо­му вiд ме­не; i не спо­ми­най про нього. Од­но в ме­не на дум­цi, що хоч аби по­ба­чи­ти па­на Забрьоху, та на­ди­ви­тись на нього, та при­го­лу­би­ти йо­го, та щоб вiн ме­не взяв. - Та, сеє ка­жу­чи, бер­киць з лiж­ка до нiг Зубиши­них та й ле­жить, i пла­че, i про­сить: - Зро­би, тi­ту­сю, щоб вiн ме­не узяв, я те­бе три го­ди бу­ду рiд­ною ма­тiр'ю зва­ти, бу­ду те­бе i по­ва­жа­ти, i ша­ну­ва­ти. Ко­ли ж вiн вiд ме­не вiдцур­ається, пi­ду свiт за очи­ма, са­ма со­бi смерть за­по­дiю…

- Та го­дi ж, го­дi, уга­муй­ся! - ка­за­ла їй Яв­до­ха i пiд­ня­ла її з до­лу та й по­са­ди­ла на лав­цi. - Ось увiй­де твiй бра­тик, ти йо­му, не со­ром­ля­чись, усе роз­ка­жи; не­хай їде мер­щiй у Ко­нотоп до па­на Забрьохи та й ска­же, щоб при­си­лав лю­дей за руш­ни­ка­ми. Он­де ж i бра­тик iде до те­бе, а я пi­ду в Коно­топ та з Забрьохою зроб­лю, що тре­ба; не жу­рись та дi­лом пос­пi­шай. - Та, сеє ка­жу­чи, i пiш­ла з ха­ти, а пан­на хорун­жi­в­на їй ус­лiд кри­чить: - I хуст­ку, i ве­сiльну шиш­ку то­бi дам…

Аж ось ввiй­шов до неї у ха­ту бра­тик її, пан хо­рун­жен­ко, на лич­ку ве­се­ленький, не­на­че i не був не­дуж, так доб­ре по­мог­ло йо­му вiд за­ва­ру со­няш­ниць.

- Що, бра­ти­ку, чи ти здо­ров? - пи­та­ла йо­го сест­ри­ця, пан­на хо­рун­жiв­на.

- Тiльки пе­ред свi­том спо­чив пiс­ля за­ва­ру со­няш­ниць та й зас­нув на всi зас­тав­ки. Та те­пер i нi­чо­го, - так ка­зав пан хо­рун­жен­ко.

- Ну, бра­ти­ку! Не жу­ри­ся: ско­ро вже то­бi бу­де во­ля iти у чен­цi, - ста­ла ка­за­ти пан­на Оле­на, по­су­пив­ши очи­цi у зем­лю. - Я вже… виб­ра­ла со­бi же­ни­ха… - ска­за­ла Оле­ни та й за­со­ро­ми­лась i по­чер­во­нi­ла як рак.

- А ко­го?

- Пана сот­ни­ка ко­но­топсько­го Забрьоху.

- Що пе­че­ним гар­бу­зом по­пош­ту­ва­ла?

- Еге!

- Адже ти, ба­читься, щось пильненько при­ли­па­ла до па­на Ха­лявсько­го?

- Цур йо­му! I не зга­дуй про нього. А здi­лай ми­лость, по­їдь до нього у Ко­но­топ та й ска­жи i поп­ро­си, щоб сьо­годнi, або хоч завт­ра, не­хай при­си­ла лю­дей за руш­ни­ка­ми, а у не­дi­лю i ве­сiл­ля.

- Та що се то­бi так нi­ко­ли при­па­ло? - опи­тав її пан хо­ру­н­ж­енко, а са­мо­го аж за жи­вiт узя­ло, що вже i йо­му не­довго бриш­ка­ти у ми­ру. - Ще б, мо­же, хоч тро­хи ог­ля­дi­лась, а то ши­ти-бi­ли­ти, завт­ра Ве­лик­день.

- Умру, ко­ли че­рез тиж­день не пi­ду за па­на сот­ни­ка. Я йо­го сьогод­нi ба­чи­ла увi снi: що за хо­ро­ший! як намальов­аний; а ба­га­тий! так i мi­ри не­ма: так i пе­ре­си­па з ки­ше­нi у ки­ше­ню i гро­шi уся­кi, i срiб­нi, i зо­ло­тi, i жем­чуг, i уся­ке до­роге ка­мiн­ня… Здi­лай ми­лость, бра­ти­ку, соколи­ку­, лебе­ди­ку­! Пос­пi­шай яко­мо­га. При­ве­зи i йо­го з со­бою, при­вези i лю­дей, щоб ко­му швидш руш­ни­ки по­да­ва­ти… або лю­дей не тре­ба, i тут наз­би­раємо; тiльки йо­го мер­щiй, йо­го до ме­­не ве­зи!

Так ура­го­ва ко­но­топська вiдьма на­ро­би­ла, що бiд­на дiв­ч­ина аж на стi­ну де­реться та про­бi ба­жа па­на сот­ни­ка Ула­со­ви­ча Забрьоху.

Нiчого па­ну хо­рун­жен­ку ро­би­ти! Зве­лiв снi­да­ти по­да­ти, їсть i ду­ма. Не удо­во­лив­ся i не на­ду­мав­ся, за­ба­жав обi­да­ти; обi­да i ду­ма. Да­лi як по­обi­дав, та й на­ду­мавсь i ка­же сам со­­бi: "Пан Ха­лявський i у рот нi­чо­го не бе­ре, а пан Забрьо­ха - не узяв йо­го чорт, не про­ли­ва; ще щоб i ме­не не пере­пив. Ну, дар­ма! вiд­дам сест­ру за нього та з год мiс­ця з мо­лод­ими по­жи­ву". Так по­ра­яв­шись сам з со­бою, сiв на вi­зок та й чкур­нув у Ко­но­топ, пря­мi­сiнько до па­на сот­ни­ка, Ми­ки­ти Ула­со­ви­ча Забрьохи.

Тут на­ша пан­ноч­ка i за­хо­ди­лась по­ра­тись i к сва­тан­ню при­би­ра­тись: ха­ту миє, сто­ли, лав­ки, мис­ни­ки зми­ва, пти­цю пат­ра, лок­ши­ну кри­ше, горш­ки нас­тав­ля, руш­ни­ки на­лагоджує… так, що всi наньмич­ки аж по­за­са­пу­ва­лись вiд та­ко­го по­ран­ня.

Х

Смутний i не­ве­се­лий си­дiв пан суд­ден­ко, Дем'ян Омеля­нович Ха­лявський, у своїм ху­то­рi, у пус­тiй ха­тi, вiд­кiль по­виганяв усiх iз сер­ця. I знай то сер­дивсь, то сумув­ав, то ла­яв уся­ко­го, хто тiльки на дум­ку йо­му при­хо­див, то свi­том ну­див, iз жур­би аж зах­ляв. Як же йо­му бу­ло не жу­ритись? Пан­на хо­рун­жiв­на, що з Без­вер­хо­го ху­то­ра на Су­хiй Бал­цi, Оле­на Йо­си­пов­на, кот­ра по­бо­жи­лась i зак­ля­ла­ся, що нi за ко­го за­мiж не пi­де, оп­рiч йо­го, що не один ве­чiр вiн з нею до пiв­но­чi про­си­дiв пiд вер­бою бi­ля кри­ни­цi, з кот­рою вiн i перс­те­ня­ми об­мi­нивсь, кот­ра йо­му свя­тою п'ятiн­кою за­божилася, що тiльки вiн вер­неться з по­хо­ду вiд Чер­нi­го­ва та приш­ле лю­дей, то во­на за­раз i по­дає ру­шники а вiн, на сеє по­на­дi­яв­шись, та у Чер­нi­го­вi аж п'ять кiп прот­ряс, щоб йо­го не дер­жа­ли та вiд­пус­ти­ли оженит­ись… що вiн вирв­авшись з Чер­нi­го­ва, бiг як ска­же­ний до сво­го ху­то­ра, бiг i нiч, i день, i ко­ня за­на­пас­тив, i сам, аж за­са­пав­шись, ускоч­ив у ха­ту та мер­щiй i гук­нув на Хiв­рю, та­ки свою наньмич­ку, щоб бiг­ла дядькiв та тро­юрод­них бра­тiв до нього при­кликала, щоб мер­щiй бра­ли хлiб свя­тий та паличк­и та їха­ли б до пан­ни хо­рун­жiв­ни за руш­ни­ка­ми… аж тут йо­му Хi­вря i пiд­нес­ла пинх­ву: "Що, - ка­же, - пан­ну хо­рун­жiв­ну вже прос­ва­та­ли за па­на сот­ни­ка конотопсько­го­, Ми­ки­ту Ула­совича Забрьоху, що вже й ру­шники по­да­ва­ли i сва­тан­ня за­пи­ли, та що ну! що тiльки той, хто не був iа сва­тан­нi, той не був п'яний, а то всi ло­ском ле­жа­ли аж до дру­го­го пiв­ня; що завт­ра бу­де й весiлл­я, що вже пан­ночка з роз­пу­ще­ною ко­сою, звiс­но, як си­ро­та, по ву­ли­цям у Ко­но­то­пi з пiсеньк­ами хо­дить i дру­же­чок зби­ра; що йо­го дя­ди­ни понар­яд­жу­ва­лись i пiш­ли у Без­вер­хий ху­тiр ко­ро­ваю бга­ти; що сам пан Забрьоха приїздив i поєднав їм слi­пого скрип­ни­ка на ве­сiл­лi гра­ти…" Сеє усе як, повислухо­вував пан Халявс­ь­кий та як роз­зя­вив рот слу­ха­ючи, то вiн так йо­му i зо­ставсь, аж патьоки по­тек­ли. А да­лi як зат­ру­ситься, не­на­че у ли­хо­ман­цi, очi аж на лоб по­ви­ла­зи­ли та мов го­рять, та як зло­жив ку­ла­ки, як хряп­не се­бе по го­ло­вi, що на­си­лу ус­то­яв i дов­го чме­лiв слу­хав, да­лi вже як по­чав, мов роз­пере­за­ний­, ла­яти i пан­ну Йо­си­пов­ну, i па­на хорунженка­, i па­на Забрьоху, i дядькiв, i дя­дин, i бра­тiв, i не­вiс­ток, i дру­жок, i ко­ро­вай­ниць, i слi­по­го скрип­ни­ка, i наньмич­ку Хiв­рю… вже ко­ре­нив-ко­ре­нив, вичитував-вичит­ував, аж пi­на йо­му з ро­та б'є, мов у ска­же­но­го… а да­лi як ки­неться до Хiв­рi… так би її i роз­тер­зав, як­би не догад­алася та не втек­ла.

Отто вiн зос­тавсь сам со­бi у ха­тi та й су­му­вав, i жу­ривсь, i з сер­ця по­на­ри­вав со­бi з го­ло­ви во­лос­ся пов­нi жме­нi… та як зду­ма, що вже не мож­на нi­чим дi­ла поп­ра­ви­ти, та так i за­го­ло­сить, аж за­виє, мов па­нот­цевський хiрт, та й подер­е­ться на стi­ну.

Вже вде­ся­те товк­ма­чив се­бе то по го­ло­вi, то по гру­дях ку­­лач­чям i тiльки що на­ду­мав бу­ло го­ло­вою об стi­ну товк­тись… аж… рип!.. i увiй­шла у ха­ту ба­бу­ся, ста­ра та престар­енна, згор­би­лась, че­рез си­лу но­ги во­ло­че i па­лич­кою пiд­пирається.

Ввiйшла, пок­ло­ни­лась та й ка­же; "Доб­ри­день то­бi, пани­ченьку!"

А па­нич мов­чить, вит­рi­щив очi та со­пе.

- Чому та­ки в те­бе не­ма нi­яко­го по­ран­ня? - ка­же ба­ба, не по­ту­ра­ючи, що вiн ди­виться на неї, мов ска­же­ний. - Нi пти­цi не пат­ра­ють, нi ба­ран­ця не за­рi­за­но, i му­ки на лок­ши­ну нiх­то не кри­ше! От так при­бе­рись! Завт­ра в нього ве­сiл­ля, а вiн со­бi i ов-ва!..

Не знаю, де б то опи­ни­лась сяя ба­ба, i як би зах­рус­тi­ли її кiс­точ­ки, i хто б то їх iз цу­ци­ком поз­би­рав, як­би Дем'ян Оме­­ля­но­вич не роз­сер­дивсь за сiї ба­бу­си­нi ре­чi так, що вже не мож­на бiльш! Пi­ни йо­му пов­ний рот, аж че­рез край те­че, i язи­ка не по­вер­не, тiльки тру­ситься, та ку­ла­ки сту­лив, та скиг­лить, мов кри­вий цу­цик. Дум­ка та­ка, що як­би ще тро­хи, то вiн би з сер­ця лоп­нув. Та як та­ки i стер­пi­ти? Тут чо­ло­вi­ко­вi зов­сiм бi­да! Тiльки бу­ло на­ла­го­дивсь жени­тися i лю­дей по­си­ла­ти з хлi­бом, а тут йо­му дiв­ка i пi­днесла пе­че­но­го гар­бу­за! Та ще ж яка й дiв­ка? Та, що лю­билася з ним тро­хи чи не бiльш го­ду, що не од­ну нiч про­си­дi­ла з цим пiд вер­бою бi­ля кри­ни­цi i тут бо­жи­ла­ся i заприсягла­ся, що нi за ко­го не пi­де, оп­рiч йо­го; а тут од­но те, що йде за дру­го­го; а дру­ге те, що йде за па­на конотопського­ сот­ни­ка Забрьоху, над кот­рим во­на i за очi, i в вi­чi насмiхала­ся. Так як тут бу­ло па­ну суд­ден­ку стерпiт­и, що пiс­ля та­кої бi­ди прий­шла ба­бу­ся, та ще й та­ка, що гид­ко скiп­ка­ми узя­ти, та й на над ним кеп­кує. Вiн би, ка­жу, по­трощив би її на шмат­ки, як ста­рий дер­кач, так йо­му дух за­пер­ло, i вiн не зду­жа i по­во­ру­ши­тись, а во­на тим ча­сом i ка­же:

- Чого-бо ти так лю­туєш? Мов­чи та диш, та слу­хай ме­не. Бу­ду я су­ча донька, ко­ли пан­на хо­рун­жiв­на Оле­на, що з Без­вер­хо­го ху­то­ра, не бу­де за то­бою ще завт­ра чим свiт.

Як ска­за­ла йо­му се ба­бу­ся, так вiн з ра­до­щiв аж задри­жав та щось хо­тiв ска­за­ти, та й не змiг; а тiльки ви­ва­лив очi та, сил­ку­ючись, лед­ве-лед­ве про­мо­вив:

- Йо?

- Та будь я шельмовська, анах­темська доч­ка! щоб ме­нi очi по­ви­ла­зи­ли, щоб ме­нi ру­ки i йо­ги по­кор­чи­ло, щоб ме­нi тряс­ця, щоб на моїй тва­рi сi­ло сiм­сот пiст­ря­чок та боля­чок, - та й уся­ки­ми вiдьомськи­ми прок­ли­нан­ня­ми ста­ла прок­ли­на­тись, - ко­ли, ка­же, не зроб­лю так, що ти з Оле­ною завт­ра у вут­ре­нi об­вiн­чаєшся; тiльки слу­хай ме­не: ад­же ти ме­не доб­ре знаєш?

Як-таки сьому па­ни­че­вi i не зна­ти ко­но­топської вiдьми, Яв­до­хи Зу­би­хи (бо се во­на бу­ла), ко­ли во­на йо­му раз язи­чок пiд­нi­ма­ла, уд­ру­ге ос­ту­ду знi­ма­ла; так вже да­ла­ся во­на йо­му зна­тись. От­то як по­чув вiн се вiд неї, так на ду­шi ста­ло йо­му лег­ше: за­раз i зро­зу­мiв, що йо­му тре­ба ро­би­ти, та мер­щiй їй бер­киць й но­ги та й про­сить:

- Тiточко, го­лу­боч­ко! Зро­бiть, як знаєте зро­бiть, щоб моя бу­ла Оле­на; цi­лi­сiнький год бу­ду вас рiд­ною ма­тiр'ю зва­ти; куп­лю плах­ту, очi­пок, сер­па­нок, чо­го за­ба­жа ду­ша ва­ша i ва­шо­го ко­та… Тiльки ди­вi­тесь ли­шень: вже Оле­на дру­же­чок зби­ра, ко­ро­вай­ни­цi вже до­сi дi­жу по ха­тi понос­или; а пан сот­ник ко­но­топський, Ми­ки­та Ула­со­вич, най­няв слi­по­го скрип­ни­ка на ве­сiл­лi гра­ти, так де вже…

- Хiба ж я не Яв­до­ха? Я йо­му зроб­лю ве­сiл­ля? Не­хай ли­шень укош­тується, не­хай прот­ру­сить батько­вi кар­бо­ва­н­чи­­ки для те­бе, а я i йо­го оже­ню! Не­хай i Оле­на зби­ра дру­же­чок, не­хай по­чи­на­ють прис­пi­ву­ва­ти Ми­ки­тi, а я знаю, що зве­дуть на Дем'янка. Приньмай­ся ж хут­ко; ка­жи, щоб у гос­по­дi i пек­ли, i ва­ри­ли, i чо­го тре­ба на­то­чи­ли, а ти бi­жи зби­рай бо­яр, сваш­ку, свi­тил­ку, ста­рос­тiв, та яко­го-небудь батька знай­ди, щоб по­ря­док да­вав.

Агу! пан суд­ден­ко по­ве­се­лi­шав; хва­тив по­яс i став пiд­пе­резуватись та за шап­ку бра­тись, щоб iти за поїздом, а Яв­до­­ха, ви­хо­дя­чи з ха­ти, ста­ла ве­сiльної спi­ва­ти, та ще й при­с­ка­­кує:

XI

Смутна i не­ве­се­ла уби­ра­ла­ся у своїй ха­тi пан­на хорун­жiвн­а, Йо­си­пов­на Оле­на, на своєму Без­вер­хо­му ху­торi, що на Су­хiй Бал­цi. I вби­рається, i не вби­рається; тре­ба б то пос­пi­ша­ти, бо вже у се­лi пе­редз­во­ни­ли до вут­ре­нi ув один дзвiн i ста­ли уво всi дзво­ни­ти; тре­ба їй пос­пi­ша­ти до церк­ви, бо учо­ра на до­мо­ви­нах так по­ра­ди­лись, щоб їй тут у ву­т­ре­нi i звiн­ча­тись з ко­но­топським сот­ни­ком, па­ном За­брьо­хою, Ми­ки­тою Ула­со­ви­чем, а вiд ху­то­ра до се­ла бу­де ве­рс­тов з п'ять або двi: так от тре­ба їй пос­пi­ша­ти, щоб вспi­­ти, так щось ру­ки не пi­дiй­ма­ються. Уже во­на i роз­чесалася; вже i ко­си у дрi­буш­ки поп­ле­ла, ста­ла лен­ти пок­ла­да­ти… зирк! що нi най­луч­ча скин­дяч­ка, що їй по­да­ру­вав пан суд­ден­ко… її так i узя­ло iз-за пле­чей; зга­дав­ши йо­го, за­су­му­ва­ла i трош­ки сплак­ну­ла. Зу­би­ха ж тут так i розси­па­ється. I сю­ди шат­неться, i ту­ди мот­неться: i на­мис­то Оле­­нi нав'язує на шию, i го­ло­ву квiт­ча; а як на­ря­ди­ла зов­сiм, то й ви­бiг­ла мер­щiй над­вiр; по­вер­ну­лась на од­нiй но­зi про­ти сон­ця три­чi, за­ше­по­тi­ла щось та­ке со­бi ни­щеч­ком, об­ве­ла ру­кою ту­ди, де се­ло, та й ска­за­ла:

Увiшедши вп'ять у ха­ту, ста­ла зна­ряд­жа­ти пан­ноч­ку Оле­­ну до вiн­ця; зве­лi­ла їй три­чi пок­ло­ни­тись у но­ги бать­ковi i ма­те­рi, що для та­ко­го слу­чаю знай­шли, а да­лi i бра­тиковi рiд­но­му. Стар­шiй друж­цi да­ла па­ру свi­че­чок п'ята­кових до вiн­ця, хуст­ку ру­ки зв'яза­ти, руш­ник пiд но­ги i ша­га пiд руш­ник па­ла­ма­ре­вi за став­ник, а да­лi ти­хе­сенько, щоб нiх­то не ба­чив, да­ла теж друж­цi якусь кiс­точ­ку та який­сь реп'яшок i нав­чи­ла її, що i ко­ли з ни­ми ро­би­ти. От i пiш­ла на­ша мо­ло­да з стар­шою друж­кою у се­ло, поспiша­ючи ­до вут­ре­нi, щоб там шлюб приньма­ти з па­ном Забрьо­хою, ко­но­топським сот­ни­ком, Ми­ки­тою Уласовиче­м.

Що ж ро­би­ла Яв­до­ха, зос­тав­шись на Без­вер­хiм ху­то­рi? Там дi­ву­ва­ла го­дiв со­рок дiв­ка, а зва­ли її Со­ло­ха. Бiд­на та пре­бiд­на: нi оде­жi у неї не бу­ло i нi­чо­го. Та ще на од­но око слi­па, вiд пар­шiв во­лос­ся по­ви­ла­зи­ло, i го­ло­ва го­лi­сiнька, як до­ло­ня; уся шия в чи­ря­ках та в пiст­ря­ках, аж те­че; на що­цi ог­ник; зу­бiв не­до­лiк, гор­ба­тенька, кур­но­са, тiльки ям­­ка за­мiсть но­са; на од­ну но­гу кри­ва i пра­вої скарлюче­ної ру­ки до ро­та не пiд­не­се. От та­ку-то кра­лю Зу­би­ха взя­вш­и, та й уб­ра­ла в лен­ти i за­мiсть кiс порозпуск­ала кiн­цi, удяг­ла у чу­жу сви­ту, вип­ро­ха­ла на­мис­та з хрес­та­ми i по­в'я­зала їй на шию, та, як вже зов­сiм уб­ра­ла, Яв­до­ха поса­дила­ її вер­хи на па­лич­ку, а са­ма сi­ла на дру­гу, цмокнул­а, ньокну­ла… па­лич­ки чкур­ну­ли скiльки ду­ху, аж пил за ни­ми хма­рою. При­бiг­ши у се­ло до церк­ви, Яв­до­ха i ка­же Со­досi: "Стiй же ти, дiв­ко, на рун­ду­ку, бi­ля ку­ни, та дер­жи в ру­цi от­сю ма­кiв­ку. Який ко­зак прий­де та озьме те­бе за ру­ку, та уве­де вiн­ча­тись, не дро­чись, не ца­ра­монься, вiнч­а­йсь­ смi­ли­во. Гля­ди ж, до­жи­дай до сход сон­ця". Со­ло­ха ста­­ла i до­жи­да, а Яв­до­ха мот­ну­лась до сво­го дi­ла.

Олена ж з стар­шою друж­кою знай iдуть та пос­пi­ша­ють у се­ло, щоб пос­пi­ти до вут­ре­нi. Оле­на, що йде, то усе вихвал­я па­на Забрьоху, який то вiн гар­ний, чор­ня­вий, повно­ви­ди­й, якi то в нього уси шпет­нi i який сам увесь лепський та мо­тор­ний. Як же, iду­чи, де тiльки зiй­дуть на пере­хрестя, то стар­ша дру­жеч­ка кiс­точ­кою, що да­ла Явдох­а, три­чi пан­ну Оле­ну у спи­ну ти­хенько: стук, стук, стук! Та й при­мо­вить: "А геть, не­лю­бе! "; то Оле­на її i пи­та: "Що ти, сест­рич­ко, ме­не в спи­ну тов­чеш?" - "Та то я, пан­ноч­ко, пi­р'ячко зня­­ла, на кун­ту­шi бу­ло при­лип­ло". То Оле­на i ста­не вп'ять про па­на Ула­со­ви­ча ка­за­ти, та вже не з так йо­го пох­ва­ляє; то в нього не­ма та­ких очиць, як у па­на суд­ден­ка; на дру­гiм пе­рех­рес­тi i уси по­га­нi­шi, чим у па­на Халявськог­о; да­лi вже вiн i ся­кий, i та­кий, i стид­кий, i брид­кий, i по­га­ний, i мер­зен­ний. А як дiй­шли до церк­ви, то стар­ша дру­жеч­ка ти­хенько зза­ду й розв'яза­ла шну­рочок, на чiм по­вi­ше­ний був кап­шу­чок, а у тiм кап­шуч­цi бу­ла жаб'яча зад­ня пра­ва лап­ка, та з неї ж пе­ре­су­ше­не сер­це та ло­бо­ва кiс­точ­ка, та Ми­ки­то­во­го слi­ду тро­хи. От як розв'яза­ла, а той кап­шу­чок i спав, так що Оле­на i незчулася­; от во­на за­раз i крик­ну­ла: "Цур же йо­му, пек йо­му, то­му Забрьосi, не хо­чу та й не хо­чу за нього за­мiж. Вер­нi­мо­ся, сест­ро, до­до­му". - "Та чо­го ж ве­р­таться? - ка­же дру­жеч­ка - Пос­тiй­мо хоч тро­хi у церк­вi; ко­ли ж пан сот­ник до те­бе пi­дiй­де, щоб шлюб приньма­ти, то ти тут i вiд­кинься. Се ще йо­му стид­нiш бу­де, що при лю­дях та­кий беш­кет йо­му зро­биш…" - "Отсе справ­дi, що так, - ка­же Оле­на, - та­ки тут йо­му ме­жi очi i плю­ну. Хо­дiм же у це­рк­ву".

Увiйшла в церк­ву. Пан­на Йо­си­пов­на зирк-зирк по церк­вi - не­ма па­на Ула­со­ви­ча. Вже швид­ко i вий­дуть, а йо­го не­ма; от во­на то по­чер­во­нiє, як мак, то по­бi­лiє, як по­лот­но; усе, сер­деш­на, боїться, щоб вiн не ввiй­шов та щоб не по­тяг­нув її до шлю­бу. Аж ось, тiльки що до­чи­та­ли­ся до "во ут­риє iз­бивах", аж шасть у две­рi: сваш­ки, свi­тил­ки, бо­яри, друж­ко, пiд­друж­ний, ста­рос­ти; та усе не прос­тi, усе з панст­ва, у кунт­ушах, у чер­кес­ках, у сук­нях та­ких, що тiльки поцмок­ай! Ще важ­нiш бу­ли, чим у на­шо­го по­по­ви­ча, що до хвило­зохвиї хо­див та, оже­нив­шись на на­шiй дя­кiв­нi, у нас у се­лi по­пом став. А за та­ким-то поїздом увiй­шов i мо­ло­дий… Хто ж то та­кий? Оле­на так i зат­ру­си­ла­ся, як вздрi­ла, що се не пан сот­ник ко­но­топський Ула­со­вич, а суть пан суд­ден­ко Ха­лявський Оме­ля­но­вич, ко­го во­на так щи­ро лю­би­ла. А ста­р­ша дру­жеч­ка мер­щiй тим реп'яхом, що вiдьма да­ла, та її у спи­ну товк! та й при­мо­ви­ла ти­хенько: "При­че­пись вп'ять". Оле­на пiс­ля сього так i зго­рi­ла, та про­мiж на­ро­ду проп­ха­ла­ся до па­на Ха­лявсько­го, та йо­го за ру­ку сiп! i ка­же: "Бе­ри ме­не! Як хоч, а бе­ри! Ко­ли ж в те­бе є дру­га, то по­ка­жи, де во­на, я їй, су­цi, тут же очi вид­ря­паю. То я бу­ло обо­же­во­лi­ла, а те­пер ум­ру, ко­ли ме­не по­ки­неш…" - "Та я ж за тим, пан­ноч­ко, i прий­шов, щоб з то­бою за­кон прий­ня­ти", - ска­зав пан суд­ден­ко та й по­тяг її за ру­ку до стiльця, а вже пiп був поєдна­ний. Не за­ба­ри­лись, прос­пi­ва­ли "ло­зу пло­­до­ви­ту", ок­ру­ти­ли круг стiльця, зве­лi­ли мо­ло­дим по­цi­лу­ва­тись, вчис­ти­ли з мо­ло­до­го пiв­ко­пи та й вiд­пус­ти­ли, до­до­му, а са­мi зос­та­ли­ся то свiч­ки га­си­ти то­що.

XII

Смутний i не­ве­се­лий хо­дить по ха­тi пан ко­но­топський сот­ник, Ми­ки­та Ула­со­вич Забрьоха, уря­див­шись як­мож­на гар­нiш, i ви­го­лив­шись чис­тенько, i чуб пiдст­риг­ши любе­се­нько. Хо­дить вiн по ха­тi, ку­ди ще зве­чо­ра приїхав з Ко­нот­опа у се­ло, щоб у вут­ре­нi вiн­ча­ти­ся з пан­ною хорун­жiвною Йо­си­пов­ною, як учо­ра до­мо­ви­ли­ся. Тiльки що вда­рили в дзвiн до ут­ре­нi, вже вiн i ско­чив, i роз­бу­див па­на пи­са­ря Пiст­ря­ка, Ри­го­ро­ви­ча, що пок­ли­кав йо­го у стар­шi бо­яри.

Поки дзво­ни­ли, на­ше ко­зацт­во го­ли­ло­ся, обу­ва­ло­ся, одя­­га­ло­ся; i як вже бу­ла по­ра, то, одяг­нув­ши но­вi, кри­м­ськ­их смуш­кiв, ко­жу­хи, ста­ли ви­хо­ди­ти.

- Та от­вер­зай­те, па­не Ула­со­вич, без претк­но­ве­нiя. При­спi-бо час. Ну­те ж, ну­те! Пош­то над за­щiп­кою глум­ляє­тесь? Сок­ру­шай­те її; от­вер­зай­те вра­та у сi­ни, - так ку­ма­н­дував пан Ри­го­ро­вич на па­на сот­ни­ка, що знай ма­ца по две­­рям, та не вiд­чи­ня.

- Але! - ка­же Ми­ки­та Ула­со­вич. - От­вер­зай ти, ко­ли зна­й­деш. Бач, не­ма две­рей!..

- Чесо ра­ди сиє бисть! - ка­же пан пи­сар. - Две­рi суть на пра­зi, а праг на две­рях. Вос­тяг­нiть ли­шень плям­ку…

- Так яка тут у чор­та плям­ка? Стi­на го­ла, а две­рей кат­ма. От сам до­ди­вись!

Кинувсь пан Пiст­ряк… хап, хап! мац, мац! - не­ма две­рей та й клям­ки не на­ла­па; са­ма стi­на ста­ла пе­ред ним. Шу­ка один, шу­ка - аж упо­тiє, сва­риться дру­гий i пе­ре­мi­нить йо­го; ста­не скрiзь об­ма­цу­ва­ти - не­ма та й не­ма!

- Що за не­доб­ра ма­ти? Де у гас­пи­да по­дi­ва­ли­ся две­рi? - аж скиг­лить пан Забрьоха; та з сер­ця аж зу­ба­ми кла­ца, бо вже дав­но у всi дзво­ни пе­редз­во­ни­ли.

- Видiх, две­рi, от­вер­за­ющиїся сi­мо i ова­мо i се не бi! - так гар­чав Ри­го­ро­вич, аж пат­ли на со­бi рву­чи. Да­лi ка­же: - А що сот­во­рi­мо, па­не сот­ни­ку? Роз­вер­зiм об'ятiя i прис­ту­пiм на при­кос­но­ве­нiє, дон­де­же сот­во­ри­мо со­во­куп­ле­нiе.

- Та ка­жи ме­нi прос­то, па­не пи­са­рю! Те­пер не до письма! - ка­зав йо­му, аж пла­чу­чи, пан Ула­со­вич. - Я й так се­бе не тя­м­лю, а вiн ще письмом очi ко­ви­ря. Ка­жи-бо прос­то.

- Прикосновенiє, ося­за­нiє, си­рiч ма­ца­нiе. Да­дi­те ва­шу де­с­­ни­цу у мою шуй­цю, та й бу­де­мо ра­зом ма­ца­нiє вос­про­iз­водити круг усiї ха­ти, чи не сок­ри­ша­ся де две­рi во онiм мiс­цi або чи не який враг, не­на­ви­дяй доб­ра, по­хи­ти їх.

Насилу роз­чу­хав пан Ми­ки­та, що пи­сар хо­че ро­би­ти. От i прий­ня­ли­ся ма­ца­ти по стi­нi. Один iде ув один бiк, а дру­гий у дру­гий: мац, мац! хап, хап! "Чи є, Ри­го­ро­вич?" - "Нiсть! iще­зо­ша, яко дим". - "Хо­дiм дальш". Вп'ять пiш­ли. "Чи обрi­ли, па­не Ула­со­ви­чу?"-"Тьфу! Бо­дай во­ни зслиз­ли! А вже й "дос­той­но" дзво­нять. А! мо­ро­ка та й го­дi!.."

Облапають усю ха­ту, зiй­дуться вп'ять до­ку­пи… не­ма две­рей, та й не­ма. Вп'ять ро­зiй­дуться; той по сон­цю, а дру­гий нав­па­ки сон­ця… ла­па­ють… Зiй­дуться.. не­ма! вже б ра­дi хоч би вi­кон­це на­ма­цать, так i те кат йо­го зна де дi­лось. Аж пла­чуть обид­ва. Пан Ула­со­вич Ми­ки­та сiв на до­лiв­цi та да­вай уго­лос:

"Вже до­сi i вут­ре­ня вi­дiй­шла, а ме­не пан­на хо­рун­жiв­на до­жи­да­лась-до­жи­да­лась та, мо­же, вже i до­до­му пiш­ла. Ой ле­леч­ко, ле­леч­ко!" А пан Пiст­ряк, знать, щось своє надум­ав; як став се­ред ха­ти, роз­во­дить пальця­ми i тiльки що хо­тiв щось ска­за­ти, аж ось… брязь плям­ка! рип две­рi!.. шасть у ха­ту Яв­до­ха Зу­би­ха, їх при­ятелька, ко­но­топська вiдьма, що са­ма та­ку ма­ру на них на­пус­ти­ла i две­рi вiд них схова­ла. От i за­го­мо­нi­ла на них:

- Чи ви по­ду­рi­ли, чи по­ка­зи­ли­ся? Яко­го гас­пи­да ви тут ро­би­те? Чо­му не йде­те вiн­ча­тись? Але за­то­го вий­дуть з ву­т­ре­нi, i мо­ло­да з друж­ка­ми дав­но жде, а во­ни тут ханьки мнуть.

- Ох, тi­ту­сю! - на­си­лу про­мо­вив пан Забрьоха. - Тут зов­сiм бi­да.

- Смущенiє ве­лiє учи­ни­ся, - ска­зав Ри­го­ро­вич, спiд­лоб'я приг­ля­да­ючись на Зу­би­ху. - Сiя двер, з ню же про­iз­ве­де­нiє сот­во­ряєть увесь род чо­ло­вi­чеський, бисть по­гиб­шая; i се па­ки об­рi­те­ся, но ка­ко? не вiм!

- Розкажи ти, па­не Ми­ки­то, ме­нi по-людськи, а йо­го нiхт­о не вто­ро­па. Що тут з ва­ми за при­ви­де­нiє бу­ло? - так пи­тала Яв­до­ха, бу­цiм­то i не зна­ла нi­чо­го.

- Тут та­ке бу­ло, - ка­зав пан Забрьоха, - що як йо­го i роз­казати. Хтось бу­ло две­рi в нас вкрав! Вже ми їх лапа­ли-лапали, об­ма­цу­ва­ли-обма­цу­ва­ли; прий­шлось бу­ло про­бi кри­ча­ти, а ти тут i ввiй­шла.

- Те-те-те! Знаю-знаю! - ка­же вiдьма. - Бач, су­ча донька, що бу­ло на­ро­би­ла? Та я її пе­рес­по­рю. Во­на ще й не та­ке хо­че з то­бою зро­би­ти, та ти не по­ту­рай. Iди ли­ше з бояри­ном швид­ше до церк­ви та й бе­ри свою дiв­ку. Не розгля­дай, чи во­на Оле­на, чи не Оле­на, а тiльки бе­ри ту, що сто­їть на рун­ду­ку, бi­ля ку­ни, та у ру­ках чер­во­ну ма­кiв­ку дер­жить. Гля­ди ж, не ду­же ве­ре­дуй, i на Оле­ну, хоч її i поба­чиш де, не квап­ся: то бу­де не во­на, а з ма­кiв­кою твоя. Бач, прибiг­ла з Києва дя­ди­на па­на суд­ден­ка Ха­лявсько­го, ще злi­ша ме­не, та не з так зна, як я. Во­на перш в те­бе две­рi ви­крала, а те­пер на пан­ноч­ку Оле­ну нас­ла­ла ма­ру, бу­цiм­то во­на i слi­па, i кри­ва, i чи­ря­ку­ва­та, i ко­рос­тя­ва, i бу­цiм­то во­на зов­сiм не во­на. От­же, ти не ца­ра­монься, щоб пся­юха не посмiяла­ся над на­ми. Вiн­чай­ся смi­ли­во; а як прий­де вiд вi­нц­я, так я усе злеє вiд­вер­ну i її, ста­ру су­ку, про­же­ну. Бi­жiть же швид­ше. - Та, сеє ка­жу­чи, гля­ну­ла на Ри­го­ро­ви­ча та й морг­ну­ла йо­му, а той ка­хик­нув по-дя­кiвськй та й ска­зав сам со­бi: "До­га­давсь!"

От на­шi хлоп­цi, по­дя­ку­вав­ши Яв­до­сi усяк за своє, мер­щiй пiш­ли со­бi. По­ки дiй­шли до церк­ви, аж вже усi повиходи­ли,­ тiльки са­мi по­пи зос­та­ли­ся, де­що прибираючи,­ та з лю­дей дех­то, то свi­чеч­ки мi­ня­ючи то­що. А па­на Ха­лявсько­го з мо­ло­дою та з поїздом i ду­ху не зо­сталося. А Со­ло­ха стоїть со­бi на рун­ду­ку, бi­ля ку­ни, макiв­ку у ру­ках мне i же­ни­ха жде. Пан Ми­ки­та на неї зирк! так у нього у жи­во­тi i похо­лонуло. Хо­ро­ша кра­ля! Ди­вивсь, сер­деш­ний, на неї та, здо­х­нувши важ­ко, i ка­же:

- Що то за про­ява стоїть?

- Мню, - ка­же пи­сар, - яко сiя єсть єди­ная iз се­ми­де­ся­ти дще­рей ца­ря Iро­да, їх же вiн, ока­ян­ний, по­ро­ди по­гу­би ра­ди ро­да хрис­ти­янсько­го. Єди­на суть ли­хо­рад­ка, дру­га ли­хоманка, тре­тя тряс­ця, чет­вер­та нап­рас­ни­ця, п'ята по­га­н­ка, i про­чиї їм же нiсть чис­ла, Аз же мню…

- Та не мни-бо, па­не пи­са­рю, а ка­жи дi­ло. Чи це перевер­тень, чи се во­на справ­дi та­ка?

- Єй, гос­по­ди­не! Єгда воз­зрю на неї ум­ни­ми очи­ма, то зрю пан­ну Оле­ну, хо­рун­жiв­ну, Йо­си­пов­ну, пре-ве­ле­лiп­ную дi­ви­цю, єгда же разс­мот­рю її грi­хов­ни­ми, плотськи­ми очи­ма, то об­рi­таю її iз'їдо­мою пар­ша­ми па­че усiх мер­зос­тей усього ли­ця зем­лi. Аз же мню, яко сiє єсть оба­ва­нiє Яв­до­хи ве­ле­муд­рої, рек­ше Зу­би­хи, еже уст­рої пос­мi­ян­ня ра­ди тре­сугубо-анахтемськи прок­ля­тої вiдьми київської.

- Так що ж, па­не пи­са­рю, бра­ти?

- Та бе­рiть, доб­ро­дiю. Аще со­вiсть не заз­рить, бе­рiть. Со­творiте со­во­куп­ле­нiє, а по со­во­куп­ле­нiї уся­кої оба­ва­нiє iще­заєть, яко дим, i рас­то­чається, яко прах перст­ний.

От пан Ула­со­вич пiд­тяг жи­вiт та пi­дiй­шов до Со­ло­хи та й ка­же:

- Чи не со­iз­во­ляєте, пан­ноч­ко, зо мною шлюб прий­ня­ти? - А Со­ло­ха i за­гуг­ня­ви­ла:

- Соiзволяю.

Мерщiй поб­рав­шись за ру­ченьки, як го­луб з го­луб­кою, i ввiй­шли у церк­ву та до стiльця.

Не за­ба­ри­лись i їх обк­ру­ти­ти. Па­но­тець i ка­же: "А поцi­лу­йтесь!" Пан Забрьоха не ду­же розг­ля­дав, об­тер уси та свою гар­ну мо­ло­ду цмок! на усю церк­ву, та з ра­до­щiв i ви­кинув по­по­вi аж п'ять ал­тин, та усе де­неж­ка­ми, i пi­шов з своєю мо­ло­дою у Без­вер­хий ху­тiр. А стар­ший бо­ярин, пан Пiст­ряк, киш­ки рве зо смi­ху, та бi­га по се­лу, та зби­ра свiй поїзд, щоб швид­ше на по­саг мо­ло­дих са­до­ви­ти.

XIII

Смутний i не­ве­се­лий сто­яв, по­ну­рив­ши го­ло­ву аж до гру­дей, пан ко­но­топський сот­ник, Ми­ки­та Ула­со­вич За­брьоха, у Без­вер­хо­му ху­то­рi, бi­ля панських хат, дивля­чись, що пан­на хо­рун­жiв­на, Оле­на Иоси­пов­на, си­дить на по­са­дi з па­ном суд­ден­ком, Дем'яном Оме­ля­но­ви­чем Халявс­ьким, а бi­ля нього стоїть… Со­ло­ха! Дiв­ка гар­на, че­пур­на, одяг­на… бо що бу­ло на нiй до вiн­ця по­зи­че­но, чи плах­та, чи сви­та, чи на­мис­то, чи скин­дяч­ки, то усе лю­ди своє по­знi­ма­ли, а во­на й зос­та­лась го­ло­мо­за, бо­са, со­роч­ка чор­ца, дi­ря­ва, розх­рис­та­на, i тiльки що шмат­ком ста­рої плах­ти за­п'я­лась та й го­дi. От усе уб­ран­ня на нiй! От­так-то йо­му уд­ру­жи­ла Яв­до­ха Зу­би­ха, ко­но­топська вiдьма, за той бешк­ет, що вiн їй на рiч­цi i над рiч­кою при всiй гро­ма­дi зро­бив. А й не вiн же то, ко­ли по прав­дi ска­за­ти; то по­равсь з нею пан Пiст­ряк; вiн i па­на сот­ни­ка на се на­вiв; ну, та знає­те, що на свi­тi усе так iде: що пи­сар збез­дiльни­ча, так йо­му i нi­чо­го; а суд­дя зду­ру, не зна­ючи дi­ла, пiд­пи­ше, так вiн i у вiд­вi­тi; на ньому усе ли­хо i скла­деться.

Стояв-стояв пан Ула­со­вич дов­генько i ро­зу­му не прило­жить, що йо­му те­пе­реч­ки на свi­тi й ро­би­ти! За­бiг би на край свi­ту, та уже шлю­бу не ро­зiр­ве: ка­зав-бо при вiнчан­нi, що "не по­ки­ну її аж до смер­тi". А як гля­не у вiк­но, - йо­го пан­на Оле­на си­дить край па­на Ха­лявсько­го; як пос­лу­ха, що дру­жеч­ки прис­пi­ву­ють вже не так, як учо­ра, за­мiсть Ми­кит­ки та вже Дем'янка, а слi­пий скрип­ник, сидяч­и у сi­нях, що є ду­ху скри­пить Дер­бенський марш, а бi­со­ва вiдь­ма, Яв­до­ха Зу­би­ха, за­мiсть ма­те­рi си­дить у чер­во­них юх­тов­их чо­бо­тах з пiд­ко­ва­ми у п'ядь, а на го­ло­вi ки­бал­ки, що усе-то зять, пан Ха­лявський, на­да­ру­вав, та ще во­на ви­зирне до нього у вi­кон­це та й глу­зує над ним: так аж об по­ли б'ється ру­ка­ми i зу­ба­ми кла­ца.

Пан Ри­го­ро­вич мав бу­ло по­ки­ну­ти i своє бо­ярст­во i при­тулитися до чу­жо­го ве­сiл­ля, бо ба­чив, що тут i стра­ва уся­ка муд­ра, i го­рiл­ки ба­гацько, i пош­ту­ють на­под­ряд усiх, не роз­би­ра­ючи, хто пер­шу п'є, а хто вже i п'яту. Пiтк­нувсь бу­ло, так йо­му i чар­ки по­ню­ха­ти не да­ли, i у ха­ту хо­ду не да­ли: "Iди, - ка­жуть, - со­бi на своє ве­сiл­ля". От вiн по­ду­мав, що, ка­же, "жи­ве по­ки­ну, а мерт­во­го пi­ду ська­ти", плю­нув їм че­рез по­рiг та й пi­шов до сво­го доїзду.

От їх друж­но зiб­рав усiх i ка­же:

- А що ж, па­не сот­ни­ку! яко­го пи­ва на­ва­ри­ли, та­ке бу­де­м­о й пи­ти. Чо­го ту­теч­ка бу­де­мо розг­ля­да­ти? Тре­ба своє дi­ло справ­ля­ти. Поїде­мо ли­шень у Ко­но­топ, тре­ба як поча­ли, так по за­ко­ну i скiн­ча­ти; вже й не­ра­но.

Поїхали, приїха­ли, сяк-так да­ли по­ря­док, дос­та­ли де­чо­го у па­на Ула­со­ви­ча з ма­те­риз­ни, прик­ри­ли грiш­не Солоши­не­ тi­ло, ста­ла хоч тро­хи не з так брид­ка; по­са­ди­ли моло­дих за стiл, стра­ви ж бу­ло уся­кої на­ва­ре­но, бу­ла ж i горiл­ка, бу­ла й ва­ре­на. Та­ки нi­чо­го ска­за­ти: бу­ло дi­ло з поряд­ком.

Чи спi­ва­ли дру­жеч­ки, чи не спi­ва­ли, чи тан­цю­ва­ли па­рубки з дiв­ча­та­ми, чи не тан­цю­ва­ли, а мер­щiй по­дi­ли­ли ко­ро­вай та й по­ло­жи­ли мо­ло­дих спа­ти… Здих­нув не раз тяж­ко та важ­ко пан Ула­со­вич, зга­ду­ючи, на яких би то м'я­кесеньких по­ду­шеч­ках спав би вiн з пан­ною хорунжi­вною, i усе… i теє… а тут до­ве­лось ля­га­ти на своїй паничi­вськiй пе­ри­нi, та ще з ко­рос­тя­вою Со­ло­хою… Та ще на ту бi­ду, зби­ра­ючись на пан­нi Йо­си­пов­нi же­ни­тись, Пазьку, та­ки наньмич-ку свою, що йо­му усег­да пiс­ля обiд у го­лов­цi сь­кала, вiд­пус­тив до па­на пи­са­ря до то­го ж дi­ла. А си­дя­чи на по­са­дi з своєю Со­ло­хою, як вздрiв Пазьку, що прий­шла на ве­сiл­ля ди­ви­ти­ся, так… аж ос­ко­ма йо­го узя­ла…

Ну, сяк-так пе­ре­но­чу­ва­ли. Яка не бу­ла Со­ло­ха, а прийш­лось тiй, що за­мiсть ма­те­рi, по за­ко­ну хо­мут на­дi­ва­ти, як во­диться ча­сом по ве­сiл­лям у го­ро­дi…

Ще дуж­че па­на Ула­со­ви­ча узяв жаль, як пан Ха­лявський з своєю мо­ло­дою при­бiг та­ра­дай­кою у го­род пок­ри­ва­ти­ся. По­пе­ре­ду ве­зуть на пре­ви­со­чен­но­му дрюч­цi за­пас­ку шов­к­о­ву та чер­во­ну-чер­во­ну, як є са­ма нас­то­яща ка­ли­на… i ко­ням чу­би, i му­зи­цi i ру­ки, i скрип­ку, i чуб, i уси червони­ми­ лен­та­ми по­пе­рев'язу­ва­ли; i пок­ри­ва­ли молод­их у церк­вi. А в па­на Ми­ки­ти Ула­со­ви­ча Забрьохи, хоч i є стьожка, є й ху­ст­ка, та ба! не ви­вез­ло. По­вiв Со­ло­ху покрив­ати друж­ко… на смiт­тя, по за­ко­ну. Ли­хо на­шо­му па­но­вi Забрьосi та й го­дi!!!

Зiбралися лю­ди, ла­го­дяться ка­лач роз­дi­ля­ти, змов­ляю­ть­ся, чим па­на Забрьоху да­ру­ва­ти: "Ся­кий-та­кий, а вiн є сот­­ник над сот­нею, стар­ши­на, жме­нею пря­ди­ва не вiдбуд­еш; а ко­ли не так, то вiн та­ки своє ко­ли-не­будь вiд­дячить". От ра­дяться про­меж се­бе: той хо­че ба­ран­ця, той по­ро­ся, той те­луш­ку да­ти, i вже пан Пiст­ряк, зви­чай­но, як пи­сар, узяв­ши ву­голь у ру­ки, хо­че за­пи­су­ва­ти на стi­нi, хто що по­да­рує; а друж­ко зби­рається вик­ри­ка­ти та­ки­ми голо­сами, яку хто ско­ти­ну по­да­рує… аж ось i вбiг ко­зак iз Чер­нiгова i за­раз по­дав письмо до па­на сот­ни­ка вiд самiсiньк­ого па­на пол­ков­ни­ка чер­нi­говсько­го.

Надувсь наш пан Забрьоха, мов iн­дик, i став ши­ка­ти, щоб усi за­мор­ча­ли, i ка­же: "Цитьте ли­шень, мов­чiть! Па­не писа­р­ю! а про­чи­тай-ке сей ле­порт. Бач, ме­нi нi­ко­ли; я те­пере­чки на по­са­дi си­жу, я мо­ло­дий. А чи­тай, чи­тай! Чи не­ма якої но­ви­ни або якої ми­лос­тi? Та го­лос­нiш чи­тай!"

Поки пан Пiст­ряк чи­тав по скла­дам та зо­пи­няв­ся над сло­во­тит­ла, так ще нi­чо­го; як же став по вер­хам чи­та­ти, так ну!-фiть! фiть!.. та й тiльки. Там бу­ло та­ке пи­са­но, що па­на Забрьоху, та­ки на­шо­го Ми­ки­ту Ула­со­ви­ча, за­чим не пос­лу­хав па­на пол­ков­ни­ка чер­нi­говсько­го та не прий­шов з хваб­рою Ко­но­топською сот­нею у Чер­нi­гов, як йо­му бу­ло пи­са­но, а за­мiсть то­го за­по­лiс­ку­вав у став­ку, конотопсь­ких мо­ло­диць та ста­рих баб, мов плат­тя, та з пi­вдесятка їх на смерть уто­пив; а да­лi, як ви­шу­кав про­меж них вiдьму, та їй i пiд­дав­ся, i чор­тя­цi ду­шу зак­рi­пос­тив, та й лi­тав у ви­рiй, мов той птах за­морський, що усi лю­ди ба­чили, i дивув­ались, i по­ля­ка­лись, а де­яким ма­лим дi­тям i пе­ре­по­лох ви­ливали, так-то доб­ре ку­ман­ду­вав пан сот­ник над своєю сот­нею; так за те йо­го з сот­ни­чест­ва i змi­ни­ти…

Як се по­чув на­род, так i вжах­ну­лись, i сто­ять, ро­ти по­роззявлювавши, а наш сер­деш­ний Забрьоха си­дить, мов га­ря­чим бор­щем пох­ли­нув­ся… i ка­за­ти б то, i у гор­лi заст­ря­ло, i поб­лiд, i по­си­нiв, i зо­пи­нив­ся, i сльози пус­тив. А Ри­горович йо­му i ка­же: "От так же, па­не сот… чи то пак вже, па­не Ми­ки­то! Так то­бi i тре­ба. Ти вже бу­ло ду­же розiбрав­ся, i вже й пи­са­ря не слу­хав, i мав ум­нi­ший йо­го бу­ти, та, бач, у ви­рiй лi­тав, та сот­ни­чест­во i про­лi­тав. Се ж ще на пер­шо­му лист­ку так на­пи­са­но, а ось пе­ре­вер­не­мо на дру­гий, що то там про­чи­таємо. Мо­же, й наш верх бу­де. Цитьте ж усi, слу­хай­те; ко­го на­чи­таю над ва­ми сот­ни­ком, так за­раз пок­ла­няй­тесь йо­му i на ра­лець з гос­тин­ця­ми iдi­те".

Та й - пе­ре­вер­нув па­пiр, уси розг­ла­див, озир­нув усiх, щоб ди­ви­ли­ся на нього, i ка­хик­нув три­чi по-шко­лярськи, i став чи­та­ти… Як же на­чи­тав, що ко­но­топським сот­ни­ком на­становили не йо­го, як вiн ба­жав i щи­ро на­дi­яв­ся, i з тим i Забрьоху скру­тив з сот­ни­чест­ва, а з дру­гої сот­нi узя­ли суд­денка, Дем'яна Оме­ля­но­ви­ча па­на Ха­лявсько­го, та й пись­м­о упус­тив, i го­ло­ву по­хи­лив, i дов­го ду­мав, ду­мав, да­лi пiд­няв го­ло­ву та й ка­же со­бi: - "Дар­ма! пi­дiб'юсь пiд новог­о та й бу­ду над ним ору­ду­ва­ти. Не­дов­го бу­де па­ну­ва­ти. По­шию i сього у дур­нi, йо­го i за­мi­нять, тог­дi вже, пев­но, я бу­ду. Ос­та­вай­ся ж, па­не сот… чи то пак, па­не Ми­ки­то, з своєю Со­лохою, а я пi­ду до но­во­го па­на сот­ни­ка, Дем'яна Оме­ля­но­в­ича, i той по­да­ру­нок, що ла­го­див то­бi на ве­сiл­ля, по­не­су йо­му на ра­лець. А хто, хлоп­цi, за мною?"

- Я! я! я! я! - за­рев­ла гро­ма­да i по­тяг­ли з ха­ти, незважа­ючи,­ що й чар­ки по­на­ли­ва­нi i ка­лач друж­ко пок­ра­яв. I що то ска­за­ти: усi, i друж­ко, i пiд­дру­жий, i бо­яри, i усi розiй­ш­лись; зос­тавсь сам Ми­ки­та з Со­ло­хою; нi­ко­му бу­ло й стра­ви їсти, що на обiд по­на­ва­рю­ва­ли.

Оттаке-то бу­ло ве­сiл­ля у Ми­ки­ти Ула­со­ви­ча Забрьохи, що був ко­лись у слав­но­му со­тен­но­му мiс­теч­ко­вi па­ном со­т­ником!

XIV

Смутний i не­ве­се­лий увiй­шов на дру­гий день у ха­ту до Ми­ки­ти Ула­со­ви­ча Забрьохи пан ко­но­топський пи­сар, Про­­кiп Ри­го­ро­вич Дiст­ряк. Та, ввi­шед­ши, так i по­то­чив­ся на ла­ву, схи­ливсь на стiл та й за­го­ло­сив…

- Не за­да­вай жа­лю, Ри­го­ро­вич! - ка­же йо­му Ула­со­вич. - Тут i так нуд­но на свiт дивц­тись. Чо­го-бо ти виєш, не­на­че со­ба­ка? Хi­ба чи не на­па­ла i на твою Пазьку ко­рос­та, як на мою Со­ло­ху?

- Бодай усi на свi­тi i Со­ло­хи, i Пазьки, i Яв­до­хи, усi, усi по­коростявiли, то ме­нi й бай­ду­же. Го­ре, Ула­со­ви­чу! го­ре по­стиже мою ут­ро­бу до разд­ра­же­нiя!

- А ме­нi що за нуж­да? - ка­зав Ми­ки­та, зга­дав­ши, як вiдiй­ш­ов вiд нього Пiст­ряк, по­чув­ши, що йо­го змi­ни­ли, i не дав йо­му нi­якої по­ра­доньки, та ще й у вi­чi нас­мi­яв­ся.

- Не воз­пом'яни моїх пер­вих без­за­ко­нiй, дру­же! Ни­нi i аз грiш­ний у прос­то­рi со­дер­жу­ся.

- Як так? - спи­тав Ула­со­вич; а Пiст­ряк по-своєму, по-пи­сь­менницьки, i роз­ка­зав, як вiн прий­шов до но­во­го сот­ни­ка прех­ваб­рої Ко­но­топської сот­нi, Дем'яна Омелянович­а па­­на Ха­лявсько­го, i як той, ка­же, "воз­зрiв на нього гор­дям оком i не­чис­тим сер­цем, аки на пса смер­дя­ща", i зве­лiв йо­му пи­са­ти до вельмож­но­го па­на пол­ков­ни­ка ле­порт об та­кiм i об та­кiм дi­лi. Ри­го­ро­вич за­хо­тiв помуд­рувати i, щоб з пер­шої по­ри за­нуз­да­ти па­на сот­ни­ка по-своєму, щоб не ду­же бриш­кав про­ти пи­са­ря, на­пи­сав по-своєму. Пан сот­ник роз­чу­хав, що не так, бо й сам був пи­сьменний, ка­же пи­са­ре­вi: "Не так!", а пи­сар йо­му ув од­вiт:

"Так! я вже знаю, що по-моєму луч­че бу­де!" Пан сот­ник крик­нув: "Пи­ши по-моєму!" а пи­сар ка­же:

"Я на те пи­сар, я знаю, як i що тре­ба!" Як же пан сот­ник роз­лю­тується, як крик­не: "Так ти вже не пи­сар, сякий-та­кий си­ну!" - i по­чав ко­ре­ни­ти i батька, i ма­тiр, по­пе­ред За­брьо­ши­них, а да­лi й Пiст­ря­ко­вих, i ввесь род їх, а да­лi са­мо­го Пiст­ря­ка ла­яв-ла­яв на всi бо­ки, та в по­ти­ли­цю виг­нав йо­го з ха­ти, i змi­нив йо­го з пи­сарст­ва, а на­мiсть цо­го нас­та­но­вив пiд­пис­чо­го, хлоп­ця, блаз­ня, "єго же, - так за­кi­н­­чив Пiст­ряк, - не єди­нож­ди за воз­ло­бiа чух­рав i по ля­д­вi­ям по­ру­га­нiє чи­них".

- Скажи ме­нi на ми­лость, Ри­го­ро­вич, - пи­тав Ми­ки­та Ула­сович, - хто се нам та­ку па­кость ук­ру­тив?

- Оле ме­нi! - здих­нув­ши, ка­зав Пiст­ряк. - Враг ро­да чо­ло­вi­чеського, Яв­до­ха Зу­би­ха, ве­ли­ко­iме­ни­тая вiдьма пре­сла­вної сло­бо­ди Ко­но­то­па. Сия-то увоз­мез­ди­ла, що й по­летiв єси, аки пти­ця пер­на­тая; во­на обу­яла i пан­ну хорунж­iвну, ни­нi па­ню Ха­лявську; та ще - ох! - i сот­нич­ку, воє­же би iмi­ти неп­ретк­но­вен­ноє на­мi­ре­нiє соїти­ся з то­бою у брак; во­на i до убит­ку те­бе преп­ро­ве­де; во­на i глум­ленiє над на­ми вчи­ни­ла, по­хи­тив­ши в нас две­рi; во­на прев­ра­ти гну­со­об­раз­ную твою па­ну Со­ло­ху - не­хай здоров­а бу­де! - за­мiсть лi­по­об­раз­ної пан­ни Оле­ни i одруж­и те­бе з нею; во­на, во­на всьому злу суть i ви­на, i при­чи­на, i пред­мет. А все сiє учи­ни ув отм­ще­нiє за по­ру­га­нiє над ляд­вi­ями єя. Вот­ще ми її, дру­­же, за­мiсть про­чу­хан­ки, не со­жгохом, яко язичниц­ю, хва­ри­сей­ку, са­ду­кей­ку i ми­тар­ку, у пе­щi ха­лдейськой!

- Так по­дай­мо на неї ле­порт! - ка­зав Забрьоха. - Не­хай во­на нам зап­ла­тить за без­чес­тя, що нас поз­мi­ня­ли та ще ме­не на Со­ло­сi оже­ни­ли. Не­хай її по­са­дять у ко­ло­ду…

- Овва! - здих­нув Ри­го­ро­вич i ка­же: - Не iмать ни­нi влас­тi над нею нiх­то. Па­нi сот­нич­ка учи­ни­ла їй пар­че­ве воз­гла­вiє, си­рiч очi­пок, i но­ву на­мiт­ку, i плах­ту; а пан сот­ник Ха­ляв­ський­ прис­та­ви до її ра­ба i да­де ко­ня, i мес­ни­ка, i дiла­теля, щоб i дро­ва ру­бав, i во­ду во­зив, i ко­та го­ду­вав. I да­на їй власть на усьому ли­цi зем­но­му i чак­лу­ва­ти, i оба­яти, i глу­ми­ти­ся цi­лоє врем'я i полв­ре­ме­нi.

- Так, знаєш, що зро­би­мо? Зак­ли­чем її, мов доб­рi, до се­бе в гос­тi. Перш, по­час­туєм, а да­лi на­даєм ту­са­нiв, i що­ки їй по­пiб'єм i зу­би ос­тан­нi по­ви­би­ваєм.

- Плюнь, дру­же, на сiю Яв­до­ху! А па­че усього по­ве­ли, гос­по­ди­не, унес­ти но­сат­ку чо­го-не­будь. Ось ви­пий­мо жур­би ра­ди, то луч­че бу­де па­не i оба­че.

- Та й ви­пий­мо ж!

От Ула­со­вич i гук­нув на Со­ло­ху, а во­на їм уто­чи­ла i уне­сла, чо­го тре­ба бу­ло. Ста­ли кру­жа­ти. По­вицiд­жу­вав­ши гар­н­е­нько скiльки там но­са­ток, з жур­би лед­ве ро­зiй­шлись по ха­там. I пiс­ля то­го що день, то й схо­ди­ли­ся жу­ри­ти­ся, та знай ку­ли­ка­ли, бо нi­чо­го їм бу­ло бiльш ро­би­ти… Минуло­ся­ панст­во!

ЗАКIНЧЕНIЄ

Асюю по­вiсть, або каз­ку, та роз­ка­зу­вав ме­нi по­кiй­ний Па­нас Ме­сю­ра - ко­ли знаєте; i во­на ду­же дов­га. Там є та­ке, що й пан Ха­лявський, Дем'ян та­ки Оме­ля­но­вич, от що на­становили сот­ни­ком у слав­но­му со­тен­но­му мiс­теч­ко­вi Ко­нотбпi на­мiсть Ми­ки­ти Ула­со­ви­ча па­на Забрьохи, ду­же швид­ко пе­ред на­чальством щось проц­винд­рив, i йо­го з со­тенства змi­ни­ли. А йо­го жiн­ка, себ­то Оле­на Йо­си­пов­на, що бу­ла пан­на хо­рун­жiв­на i по­пе­ре­ду жи­ла у Без­вер­хо­му ху­торi, що на Су­хiй Бал­цi, так щось там… якось-то… гм! про­броїла… не знаю, що i як… тiльки му­жик їй i очi­пок збив, усi пат­ли по­об­ри­вав, i очi по­пiд­би­вав, а да­лi пiд­рi­за­ну во­див по усьому Ко­но­то­пу по ву­ли­цям, а пи­са­рю, що на­мiсть Про­ко­па Ри­го­ро­ви­ча Пiст­ря­ка став, мо­ло­дий па­рень, со­бою чор­ня­вий та кра­си­вий, та узяв та пiв­го­ло­ви йо­му упо­довж об­брив, та й прог­нав вiд се­бе…

Усiм же їм се ста­ло­ся ось за що. Па­ну Забрьосi - щоб не зда­вавсь на пи­са­ря, а ро­бив сам, як вiн є на­чальник, та щоб ро­бив по прав­дi, щоб слу­хав, що при­ка­за­но вiд на­ча­льства, а то йо­му на­чальство пред­пи­сує у по­ход iти, мо­же, бо­ро­ни­ти на­род вiд неп­ри­яте­ля, а вiн узявсь за­полiс­ку­вати жi­нок, бач, то­пи­ти вiдьом, щоб вер­ну­ли дощ на зем­лю; бу­цiм­то вiдьми мо­жуть про­ти не­бес­ної си­ли яку ка­пость на свi­тi зро­би­ли? Усе йде по бо­жо­му по­ве­лi­нiю. Та щоб не то­пив на­ро­ду; бо, по­ки до вiдьми доб­рав­ся, скiльки душ згу­бив по­за­нап­рас­но? Щоб не уда­вав­ся в чак­лу­ван­ня, по­ки­нув­ши бо­га ми­ло­серд­но­го, бо чор­тя­ка за­раз че­рез свою наньмич­ку, Зу­би­ху, по­по­рав­ся над ним доб­ре, що i у ви­рiй по­ле­тiв, мов гу­сак, лю­дям на смiх!

Пiстряку Ри­го­ро­ви­чу - щоб не об­ду­рю­вав сво­го началь­ника, не по­ши­вав йо­го в дур­нi, а щоб ро­бив i ка­зав пе­ред ним усю прав­ду. Щоб, роз­сер­див­шись на лю­дей, не ро­бив їм бi­ди, як тут з жiн­ка­ми: на ко­го сер­див­ся, а скiльки душ за­на­пас­тив, у во­дi по­то­пив, i си­рiт зос­та­вив? А що найпу­ще, щоб не пив так цуп­ко го­рiл­ки.

I па­ну Ха­лявсько­му з йо­го жiн­кою не ми­ну­ло­ся; не пожи­ли у ла­ду. За­чим за­раз ки­ну­ли­ся до вiдьми? За­чим че­рез ча­к­лу­ван­ня - та во­ро­жiн­ня, по­ки­нув­ши за­кон свя­тий, со­бi поб­ра­ли­ся? Еге! Хоч i прий­ня­ли шлюб, та як не че­рез бо­жу во­лю, а че­рез Яв­до­ху та че­рез її реп'яхи та кi­сточки суше­ної жа­би, так во­но усе i па­ло пра­хом.

А що Зу­би­сi дос­та­ло­ся, то не­хай бог бо­ро­нить! По­ки пан Ха­лявський був ко­но­топським сот­ни­ком, так по­жи­ла у роз­ко­шi. Був їй i бат­рак, бу­ла й наньмич­ка, вiд сот­ни­ка пан­щи­ною прис­тав­ле­на, i на ра­лець хо­ди­ли до неї лю­ди за­раз пiс­ля сот­нич­ки, i нiх­то не смiв її не тiльки вiдьмою або чим взи­ва­ти, та ще й ве­ли­ча­ли її по мен­ню: Се­ме­но­в­на­, або па­нi Зу­би­ха. От до чо­го бу­ло прий­шло! Як же па­на Ха­лявсько­го "мi­ни­ли, так i на неї увесь мир плю­нув. Та во­на та­ки швид­ко за­чах­ла, за­чав­лi­ла i ско­ро ду­ба да­ла. Та ще не за­раз i вмер­ла. Що вже страж­да­ла! Уми­ра i не вми­ра; i ру­ка­ми, i но­га­ми не дви­га; а стог­не на всю ха­ту, - так що i на ву­ли­цю чу­ти бу­ло. А тут ще кiт її роз­хо­див­ся та няв­чить за нею скiльки є ду­ху… От там-то не страш­но бу­ло!.. Да­лi зiр­ва­ли сте­лю… тут де взяв­ся во­рон, та чорний-чор­ний; уле­тя­чи у ха­ту, над­ле­тiв над неї, кри­ла­ми мах­нув… тут їй i амiнь… тiльки зу­би вис­ка­ли­ла!.. а кiт так i лоп­нув, як пу­зир; а во­рон, хто йо­го зна, де i дiвсь!.. Нi­ку­ди її по-людс­ьки хо­ва­ти; ви­во­лок­ли за се­ло, за­ри­ли ниць у яму, прибил­и оси­ко­вим кiл­ком та звер­ху i зап­лi­ши­ли, щоб ще не ско­чила. Со­ба­цi со­ба­ча смерть!

От вам i ко­но­топська вiдьма!

Примечания

1

1 – Ка­вер­зу.

(обратно)

2

2 - Три з по­ло­ви­ною.

(обратно)

3

3 - Чо­ти­ри з по­ло­ви­ною.

(обратно)

4

4 - Вто­рує, пiдс­пi­вує.

(обратно)

5

5 – Ра­порт.

(обратно)

6

6 - В ли­це.

(обратно)

7

7 - Ка­ран­ня шко­ля­рiв по су­бо­тах.

(обратно)

8

8 - Си­дi­ла пiд ареш­том, при­ку­та до цер­ков­ної стi­ни за не­мо­раль­нi вчин­ки.

(обратно)

9

9 - Рiд тан­цю.

(обратно)

10

10 – Гро­шей.

(обратно)

11

11 — Сир­ни­кiв.

(обратно)

12

12 - Дри­жа­ки.

(обратно)

Оглавление

*** Примечания ***