Навколо Парнасу: Літературні бувальщини [Ігор М Артемчук] (fb2) читать онлайн

Гомер Між XII—VII ст. до н. е.

ПИСЬМЕННИК, ЩО НЕ ПИСАВ

Гомер давно вважається найвидатнішим письменником усіх часів, хоча він не написав жодного рядка. Усі свої твори Гомер тримав у пам'яті з тої простої причини, що не вмів ні читати, ні писати.

АНТИГОМЕР

У IV ст. до н. е. із Македонії в Александрію прибув філософ-ритор Зоїл, прозваний «бичем Гомера». Він наважився прочитати цареві Птолемею свої праці, в яких критикував «Іліаду» й «Одіссею» Гомера. Побачивши, що нападають на батька поетів і всієї літератури, що ганьблять людину, творами якої захоплюються всі народи, Птолемей був дуже цим обурений, але нічого Зоїлові не відповів. Та коли оратор затримався в країні, бо залишився без грошей, він звернувся до царя за допомогою. Птолемей йому відповів:

— Гомер, який помер тисячу років тому, віками годує багато тисяч людей,— отже, той, хто вважає себе духовно вищим за Гомера, має прогодувати ще більше людей, ніж Гомер. Іди геть!

Езоп VI ст. до н. е.

ДРУГ І ВОРОГ

Існує кілька легенд про перебування Езопа у філософа Ксанфа. Вражений мудрістю байкаря, Ксанф купив його на торгах. Запросивши якось гостей на бенкет, він наказав Езопові почастувати їх найкращими стравами.

Раб-мудрець купив кілька свинячих язиків і приготував їх.

— Чому ти приготував страви з язиків? — запитав Ксанф.

— А що може бути краще? — відповів той.— Адже язик єднає людей, він є ключем до знань, він вчить, переконує, наставляє.

Здивований Ксанф наказав Езопові приготувати наступного дня страву з найгірших продуктів, і знову Езоп почастував гостей свинячими язиками.

На запитання розгніваного Ксанфа він відповів:

— Але ж язик — найгірша у світі річ! Це причина усіх чвар, судових процесів, джерело воєн і міжусобиць.

СТОРОННІ ЛЮДИ

Філософ Ксанф запросив до себе своїх учнів і послав Езопа, щоб той їх зустрів:

— Гляди лишень, щоб ніхто із сторонніх не прийшов, тільки вчені.

Езоп став біля воріт. Усіх, хто приходив, запитував:

— Чим собака водить?

Ті вважали, що Езоп з них знущається, і поверталися додому.

Тільки один із прибулих відповів на це запитання:

— Хвостом і вухами.

Його Езоп і впустив. Хазяїнові доповів:

— Прийшов один філософ, вчених більше не було.

Ксанф вирішив, що учні його обманули, але наступного ранку вони дорікали своєму вчителеві:

— Якщо ти хотів покепкувати, то не треба було для цього ставити на воротях Езопа.

Хазяїн покликав раба, і той у присутності учнів філософа все йому розповів.

Почули учні таку мову і вирішили, що Езоп мав рацію.

ПЕРЕХІД З ВАНТАЖЕМ

Разом з іншими рабами Езопові було наказано зробити кількаденний перехід.

Езоп звернувся до хазяїна з проханням дати йому легшу корзину, бо він значно поступається силою перед іншими рабами.

— Вибери собі сам! — сказав хазяїн.

Езоп узяв найбільшу корзину з хлібом. Товариші сміялися з нього: він ледве дійшов до місця ночівлі.

Але наступного ранку йому було значно легше нести свою ношу — раби повечеряли й поснідали кількома хлібинами.

До місця призначення Езоп йшов майже з порожньою корзиною.

Абу-ль-Ала аль-Мааррі 973—1057 або 1058

ПЕРЕМОГА ПОЕЗІЇ

Важкі метальні машини невпинно бомбардували місто камінням. Захисники знемагали від голоду й спраги. Нападники готувалися до переможного штурму.

Раптом міська брама відчинилася. Полководець Саліх, що керував облогою, подав знак своїй кінноті підготуватись: очевидно, оточені вирішили здійснити останню й, звичайно ж, безнадійну вилазку.

Та замість воїнів із брами вийшла одна-єдина людина. Промацуючи ціпком дорогу, сліпий чоловік йшов на розмову з полководцем. Жорстокий войовник погодився вислухати незрячого. Несподівано той повів мову пристрасними віршами. Старий не просив помилування. Він читав прекрасні поезії про життя, красу, про місто, що мало загинути... Й Саліх-ібн-Мірдас дав наказ відступити.

То був арабський поет Абу-ль-Ала аль-Мааррі Ахмед Ібн-Абдулла.

Аліг'єрі Данте 1265—1321

ЗОСЕРЕДЖЕНІСТЬ — СЕСТРА ЗАХОПЛЕННЯ

Аліг'ері Данте любив рідкісні книги. Тому часто заходив до лавки аптекаря, який торгував ще й книжками і вважав за честь зберегти для поета що-небудь цікаве.

Та одного разу аптекар скрушно зітхнув: розкупили видання, які могли б зацікавити письменника.

— Гляну щось інше, не хвилюйтесь,— відповів Данте і, стоячи біля прилавка, почав читати.

За вікном вирував святковий натовп, до кімнати линули сміх, музика, спів. Коли Данте перегорнув останню сторінку, був пізній вечір.

— Дякую вам за люб'язність,— сказав поет аптекареві, повертаючи книжку. — Я прочитав її.

— Пробачте, пане Данте, навколо такий гамір, вам дуже перешкоджали,— із співчуттям промовив аптекар.

— Гамір?! — здивувався поет.— Я нічого не чув!

ДИВОВИЖНА ПАМ'ЯТЬ ДАНТЕ

Коли Данте мешкав у Флоренції, він мав звичку вечорами ходити на площу Санта Марія дель Фьоре, яка на той час мала назву Санта Репарата, щоб подихати свіжим повітрям. Одного вечора підходить до нього незнайомий і питає:

— Мій пане, я зобов'язався дати відповідь, але не знаю, що сказати. Я мушу відповісти, яка їжа найсмачніша.

Данте відразу сказав:

— Яйце.

Роком пізніше, коли Данте сидів на тому ж місці, до нього підійшов той же незнайомий і запитав:

— З чим?

Данте:

— З сіллю.

ЩЕ РАЗ ПРО ПЕКЛО

Літературний критик запитав відомого письменника, чи знає він ті країни, про які пише. Письменник сказав, усміхнувшись:

— Цікаво, запитали б ви про це Данте після того, як він написав «Пекло»?

Лудовіко Аріосто 1474—1533

ДОРОГИЙ МАТЕРІАЛ

Лудовіко Аріосто, італійський поет часів Відродження, збудував хатинку, в якій хотів спокійно дожити свій вік. Його приятель, побачивши цю убогу оселю, здивовано запитав:

— Як це так, ви у своїх творах писали про такі чудові палаци, а збираєтеся поселитися в такій хатині?

— Що мушу діяти,— відповів Аріосто,— коли каміння коштує значно дорожче, ніж слова...

Уїльям Шекспір 1564—1616

ЯК СТАТИ ШЕКСПІРОМ

Розповідають, що до Шекспіра прийшов юнак і запитав, що йому треба робити, щоб бути таким, як Шекспір.

Письменник відповів:

— Я хотів бути богом, а став тільки Шекспіром. Ким же будеш ти, якщо мрієш стати лише мною?

НІЧОГО ДОКОРЯТИ

Один критик докоряв Шекспірові, що той запозичив майже всю сцену з п'єси сучасного йому автора.

Шекспір відповів:

— Це моя дочка, яку я забрав від нікчеми, щоб ввести її в пристойне товариство.

ВТРАТИВ НАГОДУ

Відомого шекспіролога доктора Семюєля Джонсона запитали:

— Чи то правда, що Френсіс Бекон написав п'єси Шекспіра?

Учений відповів:

— Не знаю. Але якщо він цього не зробив — втратив велику нагоду...

ЛІТЕРАТУРА І ЖИТТЯ

Власник великого отелю в Стретфорді — на батьківщині Шекспіра — дав кожному номеру в готелі назву одного з творів драматурга. Якось портьє мав необережність помістити молоде подружжя, яке подорожувало після весілля, в кімнаті під назвою «Приборкання непокірної». Молода дуже розгнівалася і вчинила великий скандал. Тоді переляканий портьє переселив подружжя в номер під назвою «Багато галасу даремно». Проти цього жінка не заперечувала.

Феофан Прокопович 1681—1736

НАЙБІЛЬША КАРА

У Феофана Прокоповича є епіграма «До укладання словників», написана латинською мовою. Зміст її такий: найбільша кара для підсудного — укладання словників.

Що тут пояснювати? Ця праця містить у собі всі види покарань.

Вольтер 1694—1778

ШКОЛА МУДРОСТІ

Один молодий літератор просив Вольтера порадити йому який-небудь філософський твір, звідкіля можна було б запозичити щось корисне.

— Візьміть якомога більше чистого паперу,— порадив Вольтер,— і ретельно записуйте все, що здасться вам важливим і значущим. Життя — найкраща школа мудрості.

КОРОЛІВ БАГАТО

За своє вільнодумство Вольтер накликав на себе невдоволення уряду і кілька разів змушений був виїздити в сусідні країни.

1750 року на запрошення короля Фрідріха II він поїхав до Пруссії.

Якось, катаючись на човні з Фрідріхом II, Вольтер помітив, що крізь щілину набирається вода, і вистрибнув на берег. Король залишився в човні і глузливо запитав:

— Ви так боїтесь за своє життя?

— Звичайно,— відповів Вольтер.— Королів — багато, а Вольтер — один.

ПОМСТА САДІВНИКА

Пихаті прусські вельможі викликали неприязнь у Вольтера. Особливо не терпів він одного придворного. Цей вельможа вихвалявся своїми розкішними садами, твердячи, що вони найкращі в Європі. Вольтер вирішив поглузувати з нього і передав йому замість насіння рідкісних квітів висушені ікринки оселедців.

— Перекажіть своєму садівникові,— сказав Вольтер,— що це насіння дає перші сходи за два тижні, а ще через два — мають з'явитися квіти нечуваної краси!

Але справу зіпсував садівник, який усе зрозумів. За два тижні Вольтера запросили до придворного, щоб показати перші сходи «чудових» рослин. Коли Вольтер прийшов у сад, він побачив ділянку, на якій стирчали голови оселедців.

— Мій садівник каже,— посміхаючись, пояснив господар,— що ще через два тижні ви зможете побачити й хвости!

ЧУДЕС НЕ БУВАЄ

Переляканий слуга прибіг до Вольтера і доповів йому, що змія обвилася навколо ціпка, залишеного в передпокої, і він вбачає в цьому якесь віщування і диво.

— Я не визнаю чудес,— відповів філософ.— От якби мій ціпок та обвився навколо змії, тоді, напевне, довелося б у них повірити.

НЕБЕЗПЕЧНА БІОГРАФІЯ

Вольтера запитали, чому він не напише біографію свого короля.

— Ні за яких обставин,— пояснив філософ.— Це найвірніший засіб втратити королівську пенсію.

ПОРУЧ І ВИЩЕ

Герцог Орлеанський, прогулюючись з Вольтером, зробив йому зауваження, що тон, яким той розмовляє з ним, дуже фамільярний.

— Не забувайте, що я стою значно вище за вас,— промовив герцог.

— Зрозуміло. Адже стояти вище за мене легше, ніж стояти поруч.

УСЕ ВІДНОСНО

Хтось зауважив Вольтерові:

— Чи не занадто високо ви самі себе цінуєте?

— Звичайно, високо,— відповів мислитель,— але лише тоді, коли порівнюю себе з деякими іншими людьми. Коли ж я порівнюю себе з самим собою, моя оцінка дуже низька!

ОДНАК ПОКАРАНИЙ

1727 року Вольтер перебував у Англії, громадськість якої була настроєна проти Франції. Одного разу, коли він прогулювався по Лондону, письменника оточила юрба. Залунали вигуки: «Вбити його! Смерть французам!»

Вольтер не розгубився і, звертаючись до натовпу, мовив:

— Ви хочете мене вбити за те, що я француз! Та хіба я вже не досить покараний тим, що не англієць?..

Почулися оплески. Письменник спокійно пішов далі.

Давид Гурамішвілі 1705—1792

ДАВНЯ ІСТИНА

Якось у розмові з генерал-губернатором Румянцевим князь Давид Гурамішвілі назвав його просто графом. Це не сподобалося генералові.

— За військовим статутом... поручик мусив би перед генералом...— почав Румянцев.

— ...стояти навитяжку,— закінчив його думку Гурамішвілі.— Але, графе, ви забули, що ми не у військових мундирах... Крім того, вам відомо, що ваш покірний слуга грішить, як ви кажете, «сочинительством», тобто якоюсь мірою причетний до поезії, тим паче...

— Не розумію вас, князю.

— А що ж тут розуміти, графе,— мовив Гурамішвілі.— Поет, знаєте, вище будь-яких чинів, звань, посад...

А. Д. Кантемір 1708—1744

УСІ НЕДОЛІКИ НА ВІСТРІ ПЕРА

Сатира Кантеміра таврувала ханжество і лицемірство духівництва, нікчемний суд, світських франтів і картярів, тобто, як вказували критики, не було жодного негативного явища, проти якого не спрямував би вістря пера письменник.

1777 року Г. Р. Державін зробив такий підпис до портрета Кантеміра:

Старинный слог его достоинств не умалит. Порок! Не подходи: сей взор тебя ужалит.

М. В. Ломоносов 1711—1765

НЕ ЗАРАДИ МОДИ

Коло зацікавлень М. В. Ломоносова було надзвичайно широким: історія, філологія, фізика, хімія, астрономія, математика, виробництво скла, гірнича справа, мозаїчне виробництво. Вивчаючи теорію кольорів, він зробив багато дослідів зі склом.

Якось на званому обіді О. П. Сумароков, розповідаючи гостям про нові моди, зауважив:

— А ось такі скляні гудзики, якими прикрасив свій камзол Ломоносов, ніхто в Європі й за гроші не носитиме: давно з моди вийшли.

Гості подивилися на вченого.

— Я їх не заради моди ношу,— байдуже відповів він.

— А заради чого?

— Із поваги до скла,— твердо сказав Михайло Васильович.

А за кілька днів Ломоносов написав поему «Лист про користь скла».

НЕ В ПОЕЗІЇ СПРАВА

З перших днів роботи в Академії наук М. В. Ломоносов охоче розповідав друзям про свої дослідження. Особливо він любив бесідувати з Георгом Ріхманом, вихідцем із Прибалтики.

— Дивуюсь я тобі, Михайле Васильовичу,— сказав якось Ріхман,— як ти ясно думки свої висловлюєш. Що слухати тебе, що читати — завжди приємність. Виходить, що поетичні вправи тобі допомагають і в науці.

— Не в поетичних заняттях справа, а в тім, що знаю і до чого прагну,— відповів Ломоносов.— Ті, що пишуть туманно, або мимоволі викривають цим свою обмеженість, або ж невміло приховують її. Не чітко пишуть про те, що не чітко собі уявляють. Краще б зовсім книжок не писали...

Г. С. Сковорода 1722—1794

ПРО ЧАС

Проїжджий панок помітив на шляху мандрівного філософа Григорія Сковороду і зупинив фаетон.

— Боже мій,— вигукнув він,— ви витратили півжиття заради науки! І для чого? Щоб хтось міг про вас сказати: «О, це дуже розумна людина!»

— Але ви витратили удвоє більше часу,— відповів філософ,— і все задля того, щоб люди говорили: «Ох, який же він дурень!»

СКОВОРОДА І ЦАРИЦЯ

Катерина II багато чула про Григорія Сковороду і захотіла його побачити. Міністри привезли філософа до царського палацу і завели його до золотої зали. Усі стоять, не дихаючи, ждуть царицю. Ось з являється і вона. Присутні низько-низько вклоняються їй. Один тільки Сковорода стоїть рівно.

— Чого ти не вклоняєшся мені? —запитала його Катерина II.

Сковорода спокійно відповів:

— Не я бажав тебе бачити, а ти сама захотіла на мене подивитись. Як же ти роздивишся мене, коли я перед тобою удвоє зігнусь?

Розповідають, що вдруге Сковорода зустрівся з царицею, коли вона 1788 року подорожувала по Україні. Катерина II поцікавилася, чому він такий чорний. Дотепна відповідь містила глибокий смисл:

— Е, вельможна мати, хіба ж ти де бачила, щоб сковорода була біла, коли на ній печуть та жарять, і вона все у вогні.

З ГУБЕРНАТОРОМ НЕ ЗНАЙОМИЙ

Часто Григорія Сковороду можна було зустріти на шляху від Харкова до Бабаїв. Якось він сів перепочити, імпровізуючи мелодію на флейті. Раптом показався розкішний губернаторський екіпаж. Вершник-ад'ютант, який супроводжував губернатора, швидко під'їхав до Григорія Савича, гукнувши:

— Пан губернатор запрошує вас до карети!

— Передайте губернатору, що я не знайомий з ним,— спокійно відповів Сковорода і продовжував награвати на флейті.

Ад'ютант потоптався, не знаючи, що казати, і від'їхав. Та за хвилину повернувся:

— Вас просить до себе Євдоким Олексійович Щербинін.

— А-а,— добродушно кивнув Сковорода, встаючи.— Чув про нього. Кажуть, добра людина і музика гарний.

БДЖОЛИ І ТРУТНІ

Довідавшись про те, що Григорій Сковорода перебуває у Острогозьку, туди прибув преосвященний Тихін, який зажадав зустрітися з філософом. І хоч Сковорода уникав зустрічі з високим церковним служителем, преосвященний досяг свого.

У розмові Тихін запитав співбесідника, в чиєму житті знаходить Григорій Савич найбільше мудрості.

— У житті бджіл,— відповів Сковорода.— Добре було б, якби й люди жили такими трудовими громадами, як бджоли.

— А чи не здається вам, що церква божа подібна до прославлюваного вулика бджіл?

— Хіба тим, що у вулику серед трудових бджіл теж є трутні,— спокійно відповів Сковорода.

Преосвященний знітився, не знав, що сказати на таку неждану відповідь. Але співбесідник вивів його з ніяковості:

— А в чому ваше преосвященство вважає найбільшу мудрість?

— У царстві божім,— багатозначно відповів служитель церкви.

— А чи будуть і в тому царстві бджоли і трутні? — запитав Сковорода.

Замість відповіді преосвященний, перехрестившись, швидко зник.

П.-О. Бомарше 1732—1799

БОМАРШЕ ВИДАЄ ВОЛЬТЕРА

Видання творів Вольтера — одна з найбільших заслуг Бомарше.

Після смерті філософа Бомарше викупив рукописи небіжчика. Він діяв, як завжди, з розмахом: в Англії закупив найкращі шрифти, в Бельгії — дві паперові фабрики.

Та через те, що ряд творів Вольтера були у Франції заборонені, Бомарше, щоб видати повне зібрання, вирішив друкувати їх за кордоном.

Він купив у маркграфа Баденського занедбаний форт Кель і обладнав там друкарню. Граф зажадав стати цензором видання.

Бомарше йому заперечив:

— Рукописи Вольтера продані мені з умовою «не допускати свавілля над працями великої людини», адже вся Європа чекає повного видання.

Так, незважаючи на великі збитки, перепони церкви, Бомарше довів видання до останнього, 92-го тому.

УСПІХ І АРЕШТ

Перша вистава «Весілля Фігаро» Бомарше мала неабиякий успіх. Однак багато жартів і каламбурів цирульника не сподобались деяким аристократам. Брат короля, граф Прованський, анонімно виступив проти драматурга в газеті. Бомарше зрозумів, звідки наговір, і обізвав «критиків» «брудними нічними паразитами».

Розгніваний граф прибіг до брата-короля. Той, граючи в карти, нашкрябав олівцем на піковій сімці наказ арештувати Бомарше і кинути до в'язниці малолітніх злочинців.

Це була не лише кара, але й публічна образа. Громадськість Франції обурилася. В Парижі випустили анонімну листівку: «Хто може тепер після цього впевнено сказати, що сьогодні він спатиме у своєму ліжку?»

Король злякався. За п'ять днів драматурга звільнили. В театрі того ж вечора аплодисментами зустріли слова Фігаро: «Не в змозі знищити розум, вони відплачують тим, що принижують його».

БОРОТЬБА З НАКЛЕПАМИ

Літературознавці відзначають, що ніхто в історії не страждав стільки від наклепів, як Бомарше. У 1770 році заговорили навіть про те, що перша і друга дружини драматурга вмерли не своєю смертю.

Брехня дійшла до Вольтера. Філософ писав: «Я твердо вірю, що Бомарше ніколи нікого не отруював; така людина не може бути з родини Локусти»^[1].

Увечері в театрі на виставі «Євгенії» (п'єса Бомарше) один франт під час антракту, не знаючи драматурга особисто, базікав про лист Вольтера:

— Вольтер чомусь заперечує той факт, що Бомарше отруїв трьох своїх дружин. Але ж це доведено парламентом.

Таких Бомарше бив їхньою ж зброєю:

— Дійсно, ця підла людина отруїла трьох своїх дрружин, хоча їх у нього було тільки дві. Окрім того, він з'їв свого батька, як рагу, і задушив свою матір. Це така ж правда, що я — Бомарше, якого ви можете арештувати і передати до суду. У вас буде багато свідків.

ЕПІГРАМА НА АРХІЄПИСКОПА

Своєрідною була реакція паризького архієпископа на виставу «Весілля Фігаро». У своїй промові до віруючих, дозволяючи їсти в піст варені яйця, він заборонив відвідувати оперу.

Бомарше на це відповів епіграмою:

«Гніву божого повинні всі бояться»,— Слова єлейні лив він, як ситро, Й дозволивши у піст вживати яйця, Заборонив «Весілля Фігаро».

СКАЛКИ ГОДИННИКА

— Пане Карон, чи як вас там... Бомарше, ви, здається, були колись годинниковим майстром. Чи не так? Мій годинник відстає, чи не могли б ви його відремонтувати? — царедворець подав драматургу золотого, оздобленого діамантами годинника.

Натовп придворних замовк, очікуючи скандалу. Бомарше спалахнув.

— Це було так давно... Я не знаю, чи зможу.

Вельможа наполягав, і драматург погодився. Взявши годинника, Бомарше відкрив його, підніс механізм до очей, але несподіване тремтіння рук і... годинник падає на кам'яну підлогу, розбившись на скалки.

— Ось бачите, я попереджав, зараз я вже не такий вправний...— галантно вклонившись і лукаво посміхаючись, письменник відійшов від придворних, а вельможа став підбирати рештки годинника.

СИМВОЛІЧНА СКУЛЬПТУРА

Закоханий у себе і свою владу, французький король Людовік XVIII надто дбав про уславлення власної особи. Замовлена ним скульптура мала теж відображати велич короля.

Звісно, у наближених до монарха скульптура викликала захоплення.

Показали її й Бомарше. При цьому драматург вислухав таке пояснення:

— Оці дві чарівні жінки, що обіймають короля, символізують Свободу і Справедливість. Його величність перебуває у їхніх обіймах.

— Дивно,— сказав Бомарше.— Мені здалося, що це свобода і справедливість назавжди прощаються з його величністю.

Й.-В. Гете 1749—1832

ЧИ ПРИСВЯЧУВАТИ КНИЖКИ

Наполеон умовляв Гете присвятити який-небудь твір цареві Олександру.

— Сір,— відповів Гете,— це не в моїй звичці. Я нікому не присвячую своїх книжок, аби потім не жалкувати.

На це Наполеон заперечив:

— Великі письменники часів Людовіка XIV думали інакше.

— Справді,— погодився Гете,— але ви, ваша величність, не будете заперечувати, що їм з цього приводу неодноразово доводилося жалкувати.

НЕМЕЗІДА — БОГИНЯ ПОМСТИ

Якось Гете і його меценат герцог Веймарський, прогулюючись за містом, зайшли в селянський двір і попросили хазяйку напитися. Господарка увійшла в дім, а герцог вирішив тим часом пожартувати: вхопив кота, який бігав у дворі, і вкинув його в бочку з олією, що стояла поруч. Герцог так жваво розмовляв з селянкою, яка принесла молоко панам, що та навіть не почула нявчання кота з бочки.

За кілька днів поет і герцог знову йшли тією ж дорогою. У герцога заговорила совість, і він вирішив попросити пробачення за нікчемний жарт, заплативши селянці гроші за зіпсовану бочку олії.

— Що ви, добродію,— відповіла селянка,— жодних збитків тут немає. Я поставляю олію у Веймар, до двору герцога, а вони там усе з'їдять!

— Немезіда! — тільки й сказав Гете, багатозначно глянувши на вельможного жартівника.

РЕВАНШ

Одного дня Вольфганг Гете вирішив відвідати свого давнього приятеля літератора Фрідріха Клінгера. Підійшовши до дверей його будинку, Гете почув голос Клінгера, який наказував комусь:

— Скажіть, що мене немає вдома!

І за мить покоївка, відчинивши двері, чемно сказала гостеві:

— На жаль, пана Клінгера немає вдома.

Сталося так, що наступного дня Фрідріх Клінгер сам прийшов до Гете в якійсь терміновій справі. Коли він постукав у двері, Гете висунувся у вікно й цілком серйозним тоном сказав:

— Пана Вольфганга Гете немає вдома.

Клінгер голосно розсміявся:

— Ти завжди жартуєш, Вольфганге!

— Ні, я кажу це цілком серйозно,— промовив Гете,— мене немає вдома.

Клінгер усе ще сміявся.

— Мене дивує твій сміх,— суворо сказав Гете.— Якщо я вчора повірив твоїй покоївці, невже ти не можеш сьогодні повірити мені?

ХТО ВИЩИЙ?

Якось у розмові з Еккерманом Гете висловився:

— Публіка ось уже двадцять років сперечається, хто вищий: Шіллер чи я; їм би радіти, що вони мають двох мужів, про яких варто сперечатися.

НЕЗРОЗУМІЛИЙ ГЕТЕ

У товаристві, в якому був драматург Фрідріх Геббель, зайшла мова про «Фауста» Гете.

— Однак я мушу зауважити,— сказав один літератор,— що в другій частині твору мені багато що не зрозуміло.

— Ви повинні ще додати,— жваво втрутився Геббель,— що Гете тут анітрохи не винен.

І. П. Котляревський 1769—1838

ЗДОРОВЕНЬКІ БУЛИ

Сучасники розповідають, що Котляревський був не гордою людиною, поводився з людьми просто і ввічливо. Любив ходити в гості до полтавських козаків, міщан та селян, і всі вони його добре знали.

Бувало, йде Котляревський вулицею, а назустріч йому якийсь дядько — одразу знімає шапку, вклоняється і каже:

— Здоров був, пане Іване Петровичу!

Котляревський усміхається:

— Здоров, здоров!

Зупиняються, і починається розмова.

А то тітка яка-небудь йде і вітається:

— Здоровенькі були, добродію куме!

— Здоровенькі й ви, кумо! — відповідав Котляревський.

РУШНИК ДЛЯ ПОЕТА

Розповідають, що під час однієї з мандрівок по Полтавщині Котляревський зупинився біля криниці води напитися. І нагледів жінку, яка гаптувала рушник. Звали жінку Наталкою.

— Для кого така краса? — запитав він і почув у відповідь:

— Відвезу до Полтави, подарую тому, хто про мене таку гарну пісню склав.

І. А. Крилов 1769—1844

КНИЖКИ — ДРУЗІ

У російському відділі імператорської бібліотеки І. Крилов тривалий час працював сам. Згодом, за рекомендацією книголюба Смирдіна, йому допомагав писар Іван Бистров, Новий помічник побоювався, чи ж справиться.

— Книжки не вовки, не загризуть, а... цілком проковтнуть! — усміхнувся байкар.

ЛУБОК

Деякий час у бібліотеці з Криловим працював якийсь М. Лобанов, наближений до царської сім'ї.

Зайшли вони якось до книгарні. Поруч із книжками на полицях стояли лубки. Лобанов ними, звичайно, не цікавився, ці народні картинки, мовляв, для мужицьких верств. Але малюнки були веселі, хвацькі! Один лубок навіть привернув його увагу: двоє підпилих селян немилосердно вовтузили один одного. Під малюнком стояв підпис: «Два дурні б'ються, третій дивиться і сміється». Але де ж третій? На лубку його не було. Лобанов запитав продавця. Той іронічно посміхнувся:

— Як вам сказати, добродію...

Лобанов відійшов від картини і відразу зрозумів: третій той, хто роздивляється малюнок! Він негайно розповів про це Крилову і незадоволено сказав:

— Це неподобство! Адже на лубок може будь-хто глянути, навіть міністр!

Крилов поспівчував Лобанову і відповів:

— На жарти не ображаються. Якщо дурень погоджується, що він дурень, то він уже не дурний. Якщо ж починає сперечатися, тоді інша справа.

ЗАБАГАТО

У присутності І. Крилова говорили про одного товстосума, що мав щороку більше шести мільйонів прибутку.

— Це вже занадто багато, — зауважив Крилов, — це все одно, якби у мене була ковдра на тридцять з лишком аршин.

ПЕРЕВАГА

У літературу І. А. Крилов увійшов як поет, драматург, прозаїк, критик, журналіст. Іван Андрійович — автор казкової опери «Ілля-богатир». Якось його запитали, чому з-поміж усіх поетичних жанрів він віддав перевагу байці.

Іван Андрійович відповів:

— Байка зрозуміла кожному: її читають і слуги, і діти.

ВИПАДКОВІСТЬ

Кожна нова байка Крилова викликала суперечки, кого або що мав на увазі автор у написаному творі. Крилов нічого не розповідав, тільки усміхався, Траплялось, що хто-небудь говорив йому своє припущення. Байкар не погоджувався, але його заперечення можна було зрозуміти як згоду.

— Можливо, й схоже! — відповідав Крилов. — Випадковість, та й годі!

ЗРОБИМО ВИНЯТОК

На одному з засідань Російської академії було запропоновано збиратися якомога частіше. Крилов з усіма погодився, однак додав:

— За винятком, звичайно, поштових днів.

У столиці пошту відправляли щоденно...

КОНТРАКТ

Господар будинку, в якому наймав квартиру І. А. Крилов, склав контракт і приніс видатному байкареві на підпис. Там, між іншим, зазначалося: якщо з вини квартиранта будинок згорить, той зобов'язується сплатити шістдесят тисяч карбованців. Крилов підписав папір, тільки додав ще два нулі.

— Візьміть, — мовив він, повертаючи контракт господареві. — Я згоден з усіма пунктами. Але для того, щоб ви були цілком забезпечені, я збільшив суму до шести мільйонів. Для вас буде добре, а мені однаково платити нічим.

ДОВГА СТЕРЛЯДЬ

Одного разу Крилова запросили в гості. Серед запрошених був дуже балакучий і брехливий поміщик.

— Якось, — розходився той, — мої люди витягли з Волги стерлядь, ви не повірите, але, запевняю вас, завдовжки звідси... до... — поміщик не закінчив фразу і простягнув руку з одного кінця довгого столу до іншого, де сидів байкар.

Іван Андрійович відставив трохи стільця й мовив:

— Дозвольте, я відсунуся, щоб пропустити вашу стерлядь.

НА ДЕСЕРТ

Товариство «Беседы любителей русского слова» влаштовувало літературні вечори. Запросили й Крилова, щоб він почитав нові байки. Усім хотілося почути веселе, живе слово.

Крилов запізнився. Головуючий тихенько запитав:

— Іване Андрійовичу, то як, привезли?

— Привіз.

— Покажіть.

— Хай вже потім.

Тим часом хтось продовжував свій виступ. Публіка втомилась, дехто позіхав. Нарешті п'єсу дочитали. Тоді Іван Андрійович дістав зім'ятий аркуш і прочитав «Дем'янову юшку».

Її зміст нагадував обстановку засідання. Присутні реготали, вони з захопленням слухали байку і довго аплодували авторові.

Кеміне 1770—1840

ГРОЗА БАЇВ І МУЛЛ

«Кеміне» по-туркменськи означає «зневажений». Цей псевдонім узяв собі юнак Мамедвелі, якого злидні і голод гнали дорогами Середньої Азії. За сміливе і правдиве слово народ полюбив поета. У сатиричних віршах він викривав зажерливих баїв, ненаситних мулл. Кеміне не давав спуску і мусульманському наставнику, піру Ералі-ішану.

— Ну і язичок у тебе, Кеміне! — не витримав якось Ералі-ішан. — Жодне слово від тебе не сховається!

— Однак мені до вас далеко, святий отче, — признався Кеміне. — Від вас не сховається жодна зернина в чужому мішку, жодна монета в чужій кишені.

«СПАДКОЄМЕЦЬ»

Запросили Ералі-ішана розділити спадщину між синами померлого бая. Ішан узяв з собою учня-сопі Кеміне. «Буде з ким поговорити в дорозі, і за конем пригляне», — вирішив пір.

Розділивши добро між спадкоємцями, Ералі не забув і про себе.

— А що, — запитав лукаво Кеміне, — покійний і вам був батьком?

ЧОМУ ВІРИТИ?

— Чи великий гріх курити кальян? — запитав селянин ішана.

— Якщо курити для лікування, то гріха немає, — відповів священнослужитель.

— Вах, вах, — здивувався Кеміне, який чув цю розмову, — але ж тільки вчора ви говорили: хто палить, на того чекає пекло! Чому вірити?

СЕКРЕТ ШУБИ

— Де ти переховуєш мішок зі своїми жартами і дотепами? — питали люди Кеміне. — Ми б хотіли його викрасти.

— Тоді вам довелося б викрасти мою шубу, — сміявся поет. — У ній моя таємниця: в кожній дірці жарт, під кожною латкою — дотеп.

СХОЖЕ НА ПРАВДУ

Компанія, в якій були пір і Кеміне, зібралася їсти диню.

— Обережно ріжте, як би з неї не вийшов Кеміне у своїй шубі! — пожартував пір.

— Бай-бо! — усміхнувся Кеміне. — Швидше може статися, що я вийду з вашого будинку... без шуби.

ПРИВЕЗИ ГОНЧАКА

Кеміне відпросився у піра навідатися до сім'ї.

— Провідай, — погодився учитель, — і привези мені гарного собаку-гончака.

Уладнавши сімейні справи, Кеміне незабаром повернувся у Хіви. Пірові привіз великого вовкодава. Ералі-ішан був незадоволений:

— Я просив привезти гончака, а це якийсь дворняга.

— Не сумуйте, вчителю, — сказав Кеміне. — Цей дворняга поживе трохи біля ваших дверей і буде справжнім гончаком.

ЯК ТРУЇТИ КОМАРІВ

Якось Кеміне віз пісок. Зустрів бая.

— Навіщо тобі пісок? — запитав бай.

— Труїти комарів.

— Продай мені.

Кеміне продав, а незабаром бай зустрів поета:

— Ти обманув мене! Пісок не допомагає.

— Може, ви ним неправильно користувалися.

— А... як треба?

— Треба піймати комара і насипати йому в очі піску.

— Та вже як я його піймаю, то й так уб'ю.

— Ви маєте рацію, — сказав Кеміне. — Це навіть краще.

ЛЮБОВ ДО ЗЕРНА

Якось пір за проведення релігійного обряду одержав багато зерна, але, за звичкою, ні з ким не поділився, хоч учні йому допомагали.

— Учителю, — звернувся до нього Кеміне, — в який рік ви народилися?

— У рік пацюка, — відповів той.

— Тепер зрозуміла ваша любов до зерна, — сказав Кеміне.

П.-Ж. Беранже 1780—1857

ВАЖКИЙ ЖАНР

Двотомник пісень П'єра-Жана Беранже вийшов десятитисячним тиражем 25 жовтня 1821 року й одразу розійшовся. Власті не встигли конфіскувати збірник. Коли через чотири дні поліцейські стали обшукувати склади й книгарні, то знайшли тільки чотири примірники засудженої книжки.

За пісні, що розійшлися в народі, Палац правосуддя в Парижі у грудні 1821 року виніс пісняреві вирок — три місяці ув'язнення.

У в'язниці його відвідав поет і драматург В'єнне.

— Ви тут, напевне, встигли вже написати новий том? — запитав він Беранже.

— Веселі пісні пишуться не так швидко, як трагедії. Це дуже важкий жанр, — відповів той.

СПОКУСА

Цензору, який не давав дозволу друкувати пісні Беранже, поет сказав:

— Тоді я надрукую їх у Голландії під назвою: «Пісні, не пропущені моїм цензором».

Ось тут цензор не витримав:

— Розраховую на один примірник!

БЕРАНЖЕ І РУЖЕ ДЕ ЛІЛЬ

У червні 1826 року Руже де Ліль був ув'язнений за несплату боргів. Беранже посилає до нього знайомого з листом, запитуючи, який у того борг. І додає:

«Не червонійте через те, що Вас арештували за борги. Швидше вся нація мусить червоніти за ті прикрощі, що їх зазнає автор «Марсельєзи».

Беранже вдалося зібрати потрібну суму в 500 франків і визволити Руже де Ліля з в'язниці.

У ЧІМ БАГАТСТВО

Знаючи, як бідує Беранже, паризький банкір Лаффіт запропонував йому місце у своїй конторі. Але поет відмовився від спокусливої пропозиції, бо не хотів бути залежним від багатія.

А знайомим з цього приводу сказав:

— Багатство в тім, коли у тебе мало потреб і багато друзів.

НАДТО СТАРИЙ

— Король хоче бачити Вас у палаці, щоб подякувати за все, що ви зробили для нього і Франції, — урочисто повідомив пісняреві Беранже один аристократ.

— Скажіть королю, що я застарий, щоб заводити нові знайомства, — відповів поет.

РІЗНІ ПОГЛЯДИ

Якось у паризькій газеті поет-республіканець Беранже дав таку об'яву:

«Втік папуга. Уміє говорити «Хай живе король!» та «Геть республіку!». Тих, хто знайде, попереджаю, що не поділяю його політичних поглядів».

ВІДПОВІДЬ БАЛАКУНАМ

Французький поет Беранже брав участь у Липневій революції 1830 року і оспівав її, та незабаром побачив, що буржуазна монархія не полегшила становище простого люду.

Ліберальним балакунам, що зібралися в салоні банкіра Лаффіта, Беранже сказав:

— Не дякуйте мені за пісні, які я склав проти ваших ворогів, а дякуйте за ті, які я не склав проти вас.

В. А. Жуковський 1783—1852

НЕ ЧЕКАЮЧИ НАТХНЕННЯ

О шостій годині ранку В. Жуковський вже сидів за робочим столом і працював. Тільки хвороба могла змінити його розпорядок дня.

— Натхнення — річ гарна, — говорив поет, — та часто доводиться розпочинати роботу, не очікуючи, коли воно прийде. Але варто тільки розпочати, як помічаєш, що вже працюєш із піднесенням.

НА ПУБЛІКАЦІЮ НЕ ЗГОДЕН

В. Жуковський переклав поезію Фрідріха Шіллера «Три слова віри». В редакції йому сказали, що вірш буде опублікований, тільки цензор викине рядки: «Людина народжується вільною — і вільна навіть тоді, коли б народилася в кайданах».

— Якщо цих слів не буде, то переклад зовсім не друкуйте, — заявив поет-громадянин.

Стендаль 1783—1842

ГОЛОВНИЙ ВИГРАШ

Одного разу Анрі-Марі Бейль, майбутній письменник Стендаль, витягнув лотерейний квиток з номером 1935 і в щоденнику записав: «Щодо мене, то я беру квиток з таким головним виграшем: мати читачів у 1935 році».

СПОСТЕРІГАЧ

Якось в диліжансі після півторагодинної розмови випадковий супутник запитав Стендаля, чим той займається. Письменник відповів просто:

— Спостерігаю людські характери.

Подорожній з острахом відсунувся і насунув капелюха на очі, вирішивши, що перед ним звичайний сищик.

Генріх Гейне 1797—1856

ЛАСКА ВЕЛЬМОЖ

Коли канцлеру князю Меттерніху доповіли про крамольні вірші Генріха Гейне і запропонували поцікавитися молодим поетом, він відповів:

— Рано чи пізно ми його обдаруємо нашою увагою.

ЗАГРУЗ У МИНУЛОМУ

Представник німецької романтичної школи Фрідріх де ла Мотт Фуке (1777—1843) написав чимало рицарських романів. Коли Генріха Гейне запитали, чому, на його думку, про цього автора тепер зовсім забули, поет відповів:

— Бо він у мріях про минуле втратив розуміння сучасного.

НЕ ЗАПЕРЕЧУВАВ БИ...

Якось зайшла розмова про дурнів, і Генріх Гейне сказав:

— Я не заперечував би проти існування дурнів (хоча, на мій погляд, їх дуже багато), якби вони не вимагали, щоб я підтримував їхні смаки та спосіб життя.

ДРІБНИЦІ

— Чи важко вивчити французьку мову? — запитала Гейне світська дама.

— Та ні, — відповів той. — Просто замість німецьких слів треба вимовляти французькі.

ОПТИМІЗМ — ЗАПОРУКА ЗДОРОВ'Я

Генріха Гейне, коли він був тяжко хворий, відвідав у шпиталі один із його друзів. Санітарки саме переносили пацієнта на чисте ліжко.

— Як ся маєш, як почуваєшся? — турботливо запитав друг.

— Як бачиш, — не втрачаючи почуття гумору, відповів поет, — жінки все ще носять мене на руках.

ПРИЄМНА МЕЛОДІЯ

Один поет-початківець надіслав Генріхові Гейне зошит зі своїми віршами. У супровідному листі він писав:

«Можете відверто висловити свою думку про вірші. Навіть найжорстокішу критику я сприйматиму як найчарівнішу мелодію».

Прочитавши вірші, Гейне переконався, що автор не виявляє жодних ознак поетичного хисту, і відповів йому: «Можете вважати, що почули прекрасну симфонію».

НЕЗНАЙОМКА

Гейне сказав якось поету Моріцу Гартману:

— Сьогодні, дорогий Гартмане, мене вже відвідала одна дама. Єдина незнайома вам дама...

— Хто ж це?

— Муза, мій дорогий.

ШУКАЙ СВІЖИЙ ОБРАЗ

Про образність у літературі Гейне висловився так: — Той, хто перший порівняв жінку з квіткою, був великим поетом. Той, хто це повторив, не мав ані краплини таланту.

РОЗМОВА З БАНКІРОМ

Якось у Парижі Гейне зустрів Ротшільда.

— Як ви себе почуваєте? — запитав поет.

— Дуже зле, — відповів банкір. — Політика доводить мене до божевілля.

На це письменник зауважив:

— Доки ви не почнете жбурляти гроші за вікно, я не повірю в те, що ви сказали.

ДОРОГИ ЧЕСТІ

Генріх Гейне після якоїсь суперечки повинен був прийняти виклик свого супротивника на двобій. У день дуелі сталася злива. Грузнучи в багні та потопаючи в калюжах, поет звернувся до своїх секундантів:

— Як бачите, панове, дороги честі бувають інколи дуже брудні!

«ОБМІН» ДУМКАМИ

Коли до хворого Гейне прийшов знайомий письменник, поет почав перед ним виправдовуватись:

— Пробач, але в моїй голові зараз зовсім порожньо. Тільки що від мене пішов Н., ми з ним обмінювались думками.

ОДНА ДЯКА...

На запитання: «Чи ви читали Ауфенберга?» — Гейне відповів:

— Ауфенберга я не читав, та мені здається, що він схожий на д'Арленкура, якого я теж не читав.

ЯК ЮВЕЛІР

Знайомому літератору і композитору Гейне сказав:

— Ось люди говорять про натхнення і таке подібне. А я працюю як ювелір над золотим ланцюжком, підганяючи кільце до кільця.

МОЖЕТЕ НЕ ХВИЛЮВАТИСЬ

Якось Генріх Гейне та італійський композитор Белліні грали в більярд. Композитор довго ходив навколо столу, розмірковуючи, яку кулю вдарити. Гейне не витримав:

— Поспішайте. Ми не можемо витрачати стільки часу. Хіба ви не знаєте, що усі геніальні композитори померли замолоду.

Белліні зблід і відклавкий. Товаришам, що спостерігали за грою, він сказав:

— Ви чули, що сказала ця страшна людина?

Генріх Гейне зауважив:

— Я ж не знав, що ви належите до когорти геніальних!

ЗАБОРОНЕНІ КНИЖКИ

Коли Гейне повертався з-за кордону до Німеччини, його запитали на митниці, чи він не має з собою заборонених книжок.

— Маю.

— Де? — пожвавішали чиновники.

— Тут, — відповів поет, показавши на чоло.

НЕВДЯЧНИЙ КНЯЗЬ

Як кореспондент аугсбурзької газети Гейне мав давати повідомлення про хід дебатів у баварській палаті. Якось князь Валлерштейн заявив, що він такої промови, яку надруковано в газеті, не виголошував.

Гейне спокійно відповів:

— Ваша світлість повинні мені подякувати за те, що я вклав у ваші уста кілька розумних фраз.

О. С. Пушкін 1799—1837

СОЛІДАРНІСТЬ

Якось до ліцею, в якому навчався Пушкін, завітав імператор Олександр. Відвідавши класи, імператор запитав:

— Хто тут перший?

— Тут немає перших, ваша імператорська величність, тут усі — другі, — відповів Пушкін.

ЧИ РОЗУМНА ВОНА?

Якось на званому вечорі Пушкін розмовляв з дамою. Хтось із знайомих запитав поета, чи розумна вона.

— Не знаю, — відповів Олександр Сергійович, — адже я розмовляв із нею по-французьки.

УСЕ СТВОРЕНЕ — ПРЕКРАСНЕ

В одному товаристві, де був присутній І. А. Крилов, Пушкін читав свого «Бориса Годунова». Після прочитання автор запитав байкаря:

— Признайтеся, Іване Андрійовичу, що моя трагедія вам не подобається. І, на ваш погляд, вона невдала.

— Ні, чому ж, — відповів Крилов.— Ось послухайте, що я вам розповім. Священик у проповіді своїй вихваляв божий світ і говорив: «Все створено так, що кращим бути не може». Після проповіді підходить до нього горбатий.

«Чи не грішно вам, — дорікає він йому, — насміхатися наді мною і в моїй присутності запевняти, що все те, що створив бог, добре і прекрасне? Гляньте на мене»! — «То и що? — заперечив богослужитель. — Для горбатого і ти — красень».

Пушкін розсміявся і обійняв Крилова.

«МАЄТКИ» ПОЕТА

Коли Пушкін вечеряв зі своїми друзями у ресторані, до нього підійшов знайомий граф і, побачивши щедрий стіл, сказав:

— Мені здається, у вас багато грошей?

— Так, — відповів Пушкін, — я набагато заможніший від вас, бо ваш прибуток йде лише з одного маєтку, а в мене їх тридцять шість.

— Як це? — здивувався граф.

— А дуже просто: це літери російського алфавіту.

ДЕРЖАВІН ЗАХИЩАЄ ТАЛАНТ

Поет Г. Р. Державін і С. А. Пушкін, батько молодого поета, були запрошені на обід до тодішнього міністра народної освіти графа Розумовського.

— Я бажав би, щоб ваш син удосконалювався в прозі, — звернувся граф до Сергія Аьвовича.

— Залиште його поетом, — відповів за батька Пушкіна Державін.

ЗОЛОТОМ ЗА ЗОЛОТО

1826 року редакторам альманаху «Полярная звезда» О. Бестужеву і К. Рилєєву О. С. Пушкін надіслав уривок з «Євгенія Онєгіна». Питання винагороди поет просив узгодити з його братом Львом Сергійовичем, який на цей час мав багато боргів.

Лев Сергійович запросив у видавців по п'ять карбованців за рядок. Бестужев, ні хвилини не вагаючись, погодився і сказав:

— Ти продешевив, Льовушко, міг би запросити і по десять карбованців за рядок. Я тобі і таку ціну дав би, але з умовою додрукувати нашу домовленість в «Полярной звезде», щоб усі знали, з якою готовністю ми платимо золотом за золото.

Оноре де Бальзак 1799—1850

ПОРЯТУНКУ НЕ БУЛО Б

Бальзак був непрактичною людиною. Його обманювали видавці, спритні пройдисвіти втягували в сумнівні операції, обіцяючи великі прибутки. В результаті, як правило, замість прибутків Бальзак втрачав гроші, які вкладав у чергову операцію. І тільки почуття гумору рятувало його від горя і відчаю.

Так, коли якийсь дуелянт розповідав у присутності Бальзака, що під час поєдинку його врятувало тільки те, що шпага супротивника наткнулась на дрібну монету в його нагрудній кишені, Бальзак сміючись зауважив:

— Якби я був на вашому місці, я б не врятувався!

РЕАЛЬНІ ЛЮДИ

Якось Бальзак звернувся до сестри:

— Знаєш, на кому одружується Фелікс де Ванденес? На мадемуазель де Гранвіль. Це вигідний шлюб, бо родина Гранвіль дуже багата, незважаючи на те, що має великі витрати, в які її затягла мадемуазель де Бельфей.

Йшлося про персонажів роману, який Бальзак тоді писав.

Іншим разом Бальзак нетерпляче слухав друга, що розповідав про хвороби родича. Врешті-решт письменник не витримав і зупинив його:

— Гаразд! Повернімося краще до дійсності — поговоримо про Євгенію Гранде!

ЧАС, ВТРАЧЕНИЙ НАЗАВЖДИ

Бальзак, повернувшись з побачення, скаржився знайомому літераторові Сандо:

— І понесли мене чорти на те побачення! Втрачено принаймні дві глави з роману, який я зараз пишу!

ЧОГО НЕ ІСНУВАЛО?

Один поет, нездара і песиміст, на якомусь з урочистих прийомів замучив Бальзака своїми теоріями:

— Світ спливає в безодню; мистецтво занепало; суспільство нічого нового не винайшло, крім того, що було за часів Гомера!

Заінтригований впертим мовчанням Бальзака, він запитав:

— Будь ласка, скажіть мені, чого, наприклад, не було 2000 років тому?

— Бальзака, — коротко відповів автор «Людської комедії».

КОМПЛІМЕНТ?

Бальзак був запрошений на вечірку з нагоди 50-річчя високопоставленої аристократки. Численні гості пошепки глузували з приводу того, що ювілярка применшує свій справжній вік, адже 50 їй минуло вже давненько.

Письменник, почувши ці розмови, підійшов до господині й, чемно вклонившись, тихенько промовив:

— Мадам, не вважайте це за тривіальний комплімент, але я мушу вам сказати відверто, що від одного свого 50-річчя до другого ви стаєте все молодшою й кращою!..

ЗАВАДИЛО ВИЗНАННЯ

Сучасників Бальзака дивувала надзвичайна його працездатність. Він продовжував «шліфувати» свої твори навіть після набору.

Якось Бальзак признався своєму колезі письменникові Віктору Гюго:

— Знаєте, мені потрібно було десять років, аби зрозуміти, що я не вмію писати.

— Тоді чому ж ви не обрали іншої професії? — запитав Гюго.

— На жаль, було пізно. На цей час я вже став відомим письменником.

ЗІПСОВАНИЙ ПРИМІРНИК

Після виходу в світ «Тридцятирічної жінки» Бальзак надіслав примірник цього твору знайомій дамі, зробивши на книжці власноручний напис.

Через деякий час, коли вже дружба письменника з цією дамою була порушена, Бальзак побачив той самий примірник свого твору на розкладці. Дізнавшись про ціну книжки, він запитав букініста, чому той продає її так дешево.

— Звичайно, книжку можна було б продати значно дорожче, — відповів букініст, — коли б якийсь дурень не надряпав на першій сторінці оцей напис..

НЕБЕЗПЕЧНА РЕКЛАМА

Бальзак, який завжди був у боргах, завинив чималі гроші й булочникові, що постачав йому свої вироби. Втративши надію одержати гроші, він прийшов до Бальзака з проханням:

— Пане Бальзак, за ті гроші, що ви мені завинили, напишіть хоч рекламу для мого підприємства!

Бальзак погодився і запропонував торговцю вивісити таку табличку:

«Наші вироби дуже любить і охоче купує сам великий Бальзак».

Трохи згодом булочник знову прийшов до Бальзака — цього разу зі скаргою:

Ваша реклама розорить мене!

Невже у вас перестали купувати булки? — здивувався Бальзак.

— Навпаки, купують більше, ніж будь-коли! Але покупці кажуть: те, що любить великий Бальзак, вони хочуть купувати так само, як і письменник, — у борг!

ГРАФОЛОГІЯ

Свого часу Бальзак цікавився графологією. Одного разу до нього прийшла літня вчителька і показала письменникові списаний старий аркуш з учнівського зошита.

— Скажіть, будь ласка, яка доля чекає цього учня?

— Він вам не родич?

— Ні.

— То скажу, це — лінивий учень. Він нічим не цікавиться. Пороху, на жаль, не винайде.

— Пане Бальзак, невже ви не впізнали своєї вчительки? Невже ви не впізнали свій почерк? Адже цей аркуш з вашого учнівського зошита.

ЖІНОЧЕ СЕРЦЕ

У товаристві, де був Бальзак, зайшла мова про таємниці жіночого серця.

— Дивовижно, як ви можете заглянути в найпотаємніші куточки нашого серця, — сказала одна з дам.

— Так, я можу з першого погляду дізнатись про життєвий шлях будь-якої жінки. Хочете, я розповім вам вашу історію?

Дама почервоніла і прошепотіла:

— Та вже розповідайте, тільки тихо.

В. І. Даль 1801—1872

МИСЛИВЕЦЬ ЗА СЛОВАМИ

У сім'ї, де народився Володимир Іванович Даль — майбутній фольклорист, етнограф, автор «Толкового словаря живого великорусского языка», — захоплювалися мовами. Вечорами, коли збиралися всі члени сім'ї, Володя з зацікавленням спостерігав, як інколи через одне слово виникали дискусії.

— Ти хочеш бути перекладачем? — запитала якось бабуся онука. Той не поспішав з відповіддю. Володі не хотілося ображати її, але правдивість перемогла.

— Ні. Не хочу усе життя шукати слова.

РЯТУЙТЕ РУКОПИС

В. Даль об'їздив північ і південь нашої країни, брав участь у воєнних походах і морських плаваннях, вів свої записи біля солдатської ватри і в похідних лазаретах, у розмовах з селянами.

Нотатки слугували Далю ілюстративним матеріалом для підготовки основної праці його життя — «Толкового словаря живого великорусского языка».

Сам Володимир Іванович вважав (і він не помилявся!) зібрані матеріали неоціненним скарбом.

Недарма дочкам він наказував:

— Якщо раптом у нас трапиться пожежа, то ви не поспішайте рятувати майно, а візьміть рукопис «Словника» разом з шухлядами стола, де він лежить, і винесіть на галявину в сад.

ДОРОГИЙ ВЕРБЛЮД

На Балканах точилася війна з турками. А військовий лікар Володимир Даль не облишив свого основного заняття: усе збирав слова.

Записів зібралося стільки, що їх доводилося возити у величезному мішку на верблюді.

Під час одного переходу верблюд, який віз цінний вантаж — зошити лексикографа, щез. Звістка про втрату стала поширюватися в полку: адже лікаря знали всі. А через одинадцять днів козаки відбили у турків верблюда. І Даль писав у Дерпт бадьорого листа, який починався так: «Дорогий друже! Верблюд знайшовся!»

ВИКРИВ ЗЛОЧИН

В. І. Даль чудово знав місцеві говірки. Якось у тверському селі до нього прийшли за пожертвуванням на церкву двоє ченців — старий і молодий. Даль усадив їх, почав розпитувати і здивувався, коли молодший сказав, що він з-під Вологди. «То звідки ж ви родом?» — перепитав Даль. «Я тамодій», — пробурмотів чернець.

Тільки-но встиг він промовити це слово — «тамодій» замість «тамтешній», як Даль глянув на нього з посмішкою і сказав: «А чи не ярославський ви часом, батечку?» Чернець зблід, поглянув на старшого, який за нього відповів: «Ні, родимий... » — «А ви — ростовський!» — упевнено сказав Даль і засміявся. Він упізнав у цьому «ні, родимий» корінного ростовця.

«Вологжанин» кинувся Далю в ноги: «Не занапасти!.. »

Під чернечими ризами ховалося двоє бродяг із фальшивими документами. Ростовець був торговцем, який викрав виручку каси і втік. Так знання допомогли вченому розкрити підступний намір двох грабіжників.

Александр Дюма-батько 1802—1870

БЕЗ ТИТУЛІВ

Дюма-батько влаштовував прийом. Серед запрошених були люди різних соціальних прошарків. Але саме поділу людей на ранги не терпів письменник. Ось чому біля гардеробу він наказав повісити табличку: «Просимо разом з одягом і головними уборами залишати тут свої звання і титули».

ПРОДАНІ?!

під час відвідин Тифліса Дюма-батько завітав до книгарні. Напередодні хазяїн на честь гостя усі полиці заставив томиками Дюма.

— А де ж інші книжки? — здивувався письменник.

— Продані! — відповів розгублений продавець.

НА ДУЕЛІ

Письменник, який неодноразово яскраво змальовував у своїх творах усілякі «поєдинки честі», одного разу сам був викликаний на дуель кавалерійським офіцером. Умови, запропоновані супротивником, були нещадними: на двох — один револьвер. І вистрілити в себе мусить той, хто витягне з капелюха папірець зі словом «смерть».

Тяжкий жереб випав Дюма. Письменник, знітившись, узяв зброю, попрощався з пополотнілими друзями і зачинився в сусідній кімнаті. Невдовзі звідти пролунав постріл...

Прочинивши двері, всі застигли від подиву: Дюма тримав у руках револьвер, з дула якого ще йшов дим, і спокійно дивився на розгублену публіку:

— Промахнувся... Не влучив!

Веселий дружний сміх присутніх був дотепному романістові винагородою за кмітливість.

ОЦЕ ЧИТАЧ!

Прогулюючись галасливими вулицями недільного Парижа, Александр Дюма-батько побачив юнака, що йшов, заглибившись у якусь книжку. Письменник із задоволенням помітив, що той читає один із його творів. Молодий чоловік прямував у натовпі, не звертаючи ніякої уваги на все навколишнє.

Дюма зупинив юнака.

— Юний друже, — звернувся він до нього, — я завжди мріяв саме про такого читача, як ви. Дозвольте подарувати вам свій автограф!

А навколо вже зібралися цікаві, що впізнали знаменитого письменника.

— Він віддав перевагу моїй книжці перед усіма спокусами нашого веселого недільного Парижа, — сказав Дюма.— Чи можна знайти кращого читача?

ЯКБИ НЕ Я...

Александра Дюма якось запитали, чи сподобалося йому товариство, в якому він напередодні провів увесь вечір. Письменник відповів:

— Якби не я, мені було б там дуже нудно...

СМЕРТЬ ГРІМО

Александр Дюма у «Трьох мушкетерах» вигадав лакея Грімо, великого мовчуна, який односкладово відповідав на запитання. Такий діалог мав подвійну перевагу: полегшував читання і збільшував гонорар. Та одного дня все пішло шкереберть. Газети, які друкували роман з продовженням, попередили, що віднині платитимуть лише за ті рядки, які займають більше половини колонки.

Редактор «Фігаро» Вільмессан саме цього дня був у Дюма. Він побачив, що письменник перечитує рукопис і перекреслює окремі сторінки.

— Що ви робите, Дюма?

— Та ось вбив його...

— Кого?

— Грімо... Адже я придумав його заради коротких рядків. Тепер він мені ні до чого.

ПОРАДА

Знайомі Александра Дюма-батька часто розповідали різні історії про непристойну поведінку його слуги. Роздратований Дюма якось попередив слугу:

— Мені розповідають про вас дуже неприємні речі Якщо ви не виправитесь, нам доведеться розстатися!

— Навіщо ви прислухаєтеся до всього, що говорять про мене? — з докором сказав слуга.— Коли б я брав до уваги все, що говорять про вас, ми з вами вже давно б розсталися!

Г. -К. Андерсен 1805—1875

ВИЗНАННЯ

Чоботаря Андерсена знав увесь Копенгаген. Та хіба могло бути інакше: нові підметки потрібні і водовозові, і королеві.

— Гансе, — часто казав він синові, — якщо ти станеш чоботарем, тебе також знатиме все місто.

Але хлопчик замість того, щоб учитися ремеслу батька, годинами просиджував біля каналів і спостерігав, як по дзеркальній поверхні води пливуть відображення хмар.

— Нічого з нього путнього не вийде, — з сумом і гіркотою вирішив нарешті старий.

Коли чоботаря не стало, на його похорон прийшли всі мешканці вулиці. А коли помер син, Ганс-Крістіан, за труною уславленого казкаря йшли король і одинадцять принців. От тільки взуття вони мали, кажуть, стоптане: такого чудового чоботаря, як старий Андерсен, уже не було в Копенгагені.

КАЗКА ЗА КАЗКОЮ

Письменники-романтики за традицією використовували для казок фольклорні сюжети. Андерсен відходить від цієї вимоги і за основу бере або давній іспанський анекдот, або італійську пісеньку і т. п. Згодом він дає волю своїй фантазії і сам придумує казки.

У листі до товариша він писав:

«У мене багато матеріалу (для казок)... мені інколи здається, ніби кожна огорожа, кожна маленька квіточка до мене промовляє: «Поглянь на мене, і тобі відкриється історія мого життя!» І варто мені глянути, як про кожну з них у мене вже готове оповідання».

ЖИТТЯ І КАЗКА

Андерсен уміло використовував засоби сатири. Сміх був зброєю у його боротьбі проти корінних пороків суспільного чи побутового життя. І письменник пишався тим, що люди розуміли його твори. В одній із своїх книжок він писав:

«Кожну річ слід називати її справжнім іменем. І те, про що небезпечно говорити в дійсності, повинно бути хоча б у казці».

МАТИ І МАЧУХА

Андерсен по тривалому перебуванні в Італії збирався повертатися на батьківщину.

— Як можна, — запитав один із його італійських друзів, — залишати дивовижну країну, де золотіють помаранчі, задля похмурої, холодної і непривітної Данії!

— Хіба матір люблять тільки за її красу? — заперечив на те Андерсен.

М. В. Гоголь 1809—1852

БУЛО СМІШНО, СТАЛО СТРАШНО

Якось у присутності М. В. Гоголя розповіли канцелярський анекдот про бідного чиновника, затятого мисливця, який завдяки неабиякій економії і невтомній праці зумів зібрати суму, якої вистачило на придбання гарної мисливської рушниці карбованців на 200 асигнаціями. Поклавши рушницю на ніс човна, він поплив через Фінську затоку полювати на качок. Перші хвилини був наче уві сні і опам'ятався тільки тоді, коли, глянувши на ніс човна, не побачив своєї обнови. Рушницю стягло густим очеретом, і знайти її було вже неможливо. Чиновник повернувся додому, ліг у постіль і вже не вставав: у нього була лихоманка.

Усі присутні посміялися над невдахою мисливцем, окрім Гоголя, який усе не вислухав і замислився.

Гоголь вирішив написати повість про бідного чиновника так, щоб усім, хто легковажно сміявся з цієї пригоди, стало страшно. А декому страшно і совісно.

Так народилася «Шинель»...

З ДИМУ...

Гоголь на запитання, звідкіля у нього таке багатство мови — блискучий стиль, відповів:

— З диму. Пишу і спалюю написане. І знову пишу.

НАСТАВНИК, АЛЕ НЕ З КАФЕДРИ

У 1834—1835 навчальному році у Петербурзькому університеті Гоголь читав історію стародавнього світу і середніх віків.

Він мав намір по-новому подати матеріал студентам, але, як сказали про нього друзі, був народжений для того, щоб стати наставником своїх сучасників, тільки не з кафедри.

Того ж року Гоголь подав у відставку.

З цього приводу він сказав:

— Невизнаний став я за кафедру — і невизнаний сходжу з неї!

«ЗАБОРОНИВ»... ГОГОЛЯ

Твори Гоголя за життя письменника викликали лють реакціонерів. Про це свідчить такий випадок.

Одного разу в сільському клубі піп читав твір Гоголя «Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем». Читання супроводжувалося показом малюнків на стіні. І ось, коли на екрані з'явилася свиня, що викрадає казенну бумагу з відомчої установи, пристав закричав:

— Збори закриваю! Не дозволю висміювати і ображати начальство!

Селяни розійшлися, а попа привели до волосного управління і склали протокол.

Громадськість запротестувала, і виникла справа на пристава, який заборонив публічне читання Гоголя. Розглядалась ця справа на засіданні Державної думи 17 травня 1914 року, але... все закінчилося порожньою балаканиною.

Т. Г. Шевченко 1814—1861

ВІДПОВІДЬ ПАННОЧЦІ

Одного разу до седнівських братів Лизогубів, у яких гостював Шевченко, приїхала в гості панночка з Березного. Вона дуже хотіла сподобатись відомому поету і художникові от і вдягла селянську вишивану сорочку, знявши її зі своєї служниці. В отій сорочці і постала вона перед Шевченком. Той одразу помітив, що в панської дочки не своє вбрання, але змовчав.

Панночка розповідала, як вона любить Україну, одяг простого люду, пісні. Та заодно похвалила Тарасові вірші. Мовляв, цінує їх дуже високо. А потім раптово запитала:

— Тарасе Григоровичу, скажіть, чи гарна з мене українка?

— Справді, ви красива дівчина, та ще в такій сорочці-вишиванці, — відповів поет.— Саме такі носять селянські дівчата. Але запам'ятайте: вони ніколи не здирають їх з чужих пліч.

ОТО КАПУСТА!

Перебуваючи в Раїмі, Тарас Григорович готувався до далекої подорожі з експедицією С. І Бутакова по Сирдар'ї та Аральському морю. Начальство турбувалося, щоб експедиція мала в запасі консервовані продукти. Якийсь генерал вигадав нову «страву» — сушену капусту. З неї зварили бурду й урочисто, в присутності начальства кріпості, дали солдатам. Ті покуштували раз, другий — струснули ложки і позакладали їх у рукави шинелей.

— Добре? — запитує полковник Матвєєв.

— Так точно, ваше високоблагородіє!

— А може, викинути?

— Так точно, ваше високоблагородіє!

ХТО КОГО ТРИМАЄТЬСЯ

Ішов якось Шевченко з кріпаком, про тяжке життя розпитував. А назустріч — пан собаку на мотузці веде. Вирішив пан посміятися з поета:

— Кріпак кріпака тримається, — каже.

— Як і пес пса, — кивнув Шевченко на собачий поводок.

НЕДОЧУВ

Граф В. Перовський, одержавши після битви під Варною генеральський чин, став губернатором Оренбурзького краю. Він був у близьких стосунках з М. Гоголем, В. Жуковським. У нього зупинявся О. Пушкін, коли їздив до Оренбурга збирати матеріали про Пугачова.

Якийсь надто запопадливий генерал, дізнавшись, що Шевченко, незважаючи на заборону писати і малювати, створив кілька ескізів, визнав за потрібне донести про це губернаторові.

Але той, грізно глянувши на донощика, значливим тоном сказав:

— Генерале, я на це вухо недочуваю: будь ласка, повторіть мені в друге вухо те, що ви сказали!

Генерал зрозумів у чім річ і сказав Перовському в друге вухо щось таке, що зовсім не стосувалося Шевченка.

НАРОДНИЙ ПОЕТ

Перебуваючи на Україні в 30-х роках, таджицький поет, перекладач творів Т. Шевченка А. Лахуті (1887— 1957) познайомився на селі з хлопчиком. Зав'язалася невимушена розмова. Лахуті почав розпитувати свого юного співбесідника про Т. Шевченка та його «Заповіт». Хлопчик охоче відповідав, а потім запитав:

— А хто ви такий? Звідки родом?

— Я? — перепитав Лахуті і жартома відповів: — Я українець.

Це дуже вразило хлопчика, і він здивовано промовив:

— Дивний же ви українець, коли не знаєте «Заповіту»!

Ці слова справили на Лахуті величезне враження. Розповідаючи письменникам про цю розмову, він з хвилюванням повторював:

— Ось що значить бути народним поетом!..

М. О. Некрасов 1821—1878

НЕ ПОСЛУХАВСЯ МЕТРА

Об'єднавши свої написані вірші в невелику збірку під назвою «Мрії і звуки», вільний слухач Петербурзького університету М. Некрасов відніс їх до поета В. Жуковського, щоб той висловив свою думку. Маститий поет попросив навідатися за три дні.

Некрасов прийшов і почув: з усієї збірки лише два вірші варті уваги, про інші ж сказано:

— Якщо хочете друкувати, то видайте без імені, згодом ви напишете кращі, і вам буде соромно за ці вірші.

ДЕ БУТИ?

Якось, завітавши до редакції «Современника», літератор і мандрівник Є. П. Ковалевський, статечно потрясаючи генеральськими еполетами, сказав Некрасову:

— Повинен вас по-дружньому попередити, шановний, ви ризикуєте репутацією «Современника» в очах серйозних людей. Що ви проповідуєте? Непокору? Бунт? Ви підтримуєте безвідповідальну молодь.

Завжди стриманий, Некрасов тут вибухнув:

— Краще бути останнім серед молодих, ніж першим серед старих.

СМЕРТЬ ГЕРОЇНІ

Некрасов був делікатним з відвідувачами «Современника», але як редактор правив рукописи дуже ретельно. Інколи навіть рішуче. На користь справі.

Один із друзів Некрасова друкував у журналі з номера в номер досить велику і нудну повість. Некрасов відверто позіхав, читаючи коректуру. І нарешті не витримав. У найбільш патетичному місці розділу написав про героїню: «Вона вмерла». Закреслив продовження і так віддав до Друку.

КРАЩОМУ — ДОРОГУ

У друкарні захвилювалися: в останню хвилину Некрасов наказав замінити повість, яку вже набрали. Це ж нові витрати!

— Миколо Олексійовичу, — кажуть йому, — ви завдаєте журналові на сорок вісім карбованців збитків.

— Нічого, нічого. Зате журнал і читач виграють. Нова повість — краща.

Шандор Петефі 1823—1849

ГОРДИЙ І НЕЗАЛЕЖНИЙ

Майбутній поет Шандор Петефі 16-літнім підлітком вирушив у мандри по країні.

Він був актором мандрівної трупи, писав вірші. Часто голодний і не завжди тепло зодягнутий, але гордий і незалежний, Петефі не зразу знаходив спільну мову з людьми. Один із його друзів так описував свою першу зустріч з поетом:

— Звідкіля ви? — запитав незнайомий.

— З-за власної спини, — тремтячи від холоду, різко обірвав Петефі.

— А тепер куди?

— Вперед, за власним носом, і дайте мені нарешті дорогу! — вигукнув він.

СЛАВА ЙДЕ ПОПЕРЕДУ

З Дебрецена в Будапешт Петефі йшов пішки, маючи за пазухою тільки зошит своїх віршів, які ніхто не хотів друкувати. Мела завірюха. Підійшовши до монастиря, він попросив ченця, щоб той пустив його переночувати. Монах привів його до комірчини, вказав на купу соломи в кутку, запитав для годиться прізвище і пішов.

Прокинувся Петефі від того, що хтось світить йому в очі ліхтарем, в якому горіла свічка. Це був абат монастиря.

— Чи не той ти Петефі, пісні якого співає вся Угорщина? — запитав він юнака.

— Я Петефі, — злякано відповів юнак, боячись, що його можуть вигнати. Про те, що його пісні співає народ, він не знав.

Священик звелів принести доброго вина і вечерю. Петефі до ранку читав абатові і монахам свої вірші. Йому дали грошей на дорогу, і він з легким серцем пішов до столиці.

ЙОГО ПІСНІ СПІВАЮТЬ

Йдучи з другом через місто, Петефі почув спів. З вікна будинку линула пісня, її співала молода жінка.

Це була його (він упізнав!) пісня.

— Послухай! — сказав Петефі другові.— У мене в кишені лише кілька монет, але я не помінявся б з герцогом Естергазі хоча йому належить тридцята частка Угорщини!

* * *

В одному селі Петефі та його друзям молода дівчина пропонувала купити свіжі булки. Поет по-своєму сприйняв цю пропозицію і поцілував дівчину.

— Іч, що видумали? Ось я вам покажу кохання! Та ви і не знаєте, що це таке! — запротестувала дівчина.

— Може, ви знаєте? Нумо, розкажіть!

— А ось як в пісні співається, — і заспівала пісню про кохання.

— Люба моя, та це ж я її написав! — радісно вигукнув поет.

УЧИТЕЛЬ НАЦІЇ

Після шести з половиною років мандрів Шандор Петефі повертається до батьків. Та спершу зайшов до свого вчителя Яноша Сюча.

Учитель усадовив прибулого, сказав, що йому треба відлучитись в негайній справі, а щоб гість не нудився, дав йому читати якусь книжку.

«Важливою справою», через яку вчителеві довелося відлучатися, був візит до рідних поета.

— Хотілося б побачити славного хлопця? — схитрувавши, запитав учитель старого корчмаря.

— Значить, мій син Шандор такий, що про нього навіть панові вчителеві говорити не соромно? Якщо так, то, може, пане вчителю, ви взяли б його до себе помічником?

БЕЗЧЕСТЯ НЕ ЗНЕСУ

 У 1845—1846 роках Шандор Петефі зазнав жахливого цькування критики. Злісність і підлість нападок, грубість і нечесність критичних оцінок глибоко ображали поета. Петефі ніде не друкувався.

— На жаль, мої обставини такі, що за кілька сотень форинтів я стерпів би провал мого твору. Безчестя ж не знесу ні від кого — ні за сотні, ні за тисячі.

ВИНЯТКУ НЕ БУДЕ

У вірші «Магнатам» Шандор Петефі вимагає від імені народу, щоб пани, магнати «стали людьми», бо інакше народ помститься, і завершує вірш словами:

Поет М. Верешмарті запитав Петефі, як він міг написати таке, адже серед магнатів є такі гуманні прогресивні люди, як граф Сечені або барон Етвеш.

— Заради двох не варто робити винятку, — відрубав Петефі.

ЗА ТИХ, ХТО ЗАГИНЕ

Сучасник, друг, письменник і згодом біограф Петефі Мор Йокаї згадував:

«...Ми зустрілися з ним востаннє після здобуття фортеці Буди на великому бенкеті, влаштованому в Національному музеї. Я виголосив тост за тих, хто загине за батьківщину. На це Петефі сказав:

— Спасибі, що ти випив за мене».

М. Є. Салтиков-Щедрін 1826—1889

ДУМКА І НАСЛІДКИ

Коли М. Салтиков навчався у Царськосельському ліцеї, француз-учитель, перекладаючи на французьку уривок з хрестоматії російської історії, спіткнувся на фразі: «Новгородці такали, такали та й протакали».

Ось тут його виручив здібний учень Салтиков, який уже в ці роки відчував слово.

— Вираз «такати», — прокоментував він, — означає думку знаючих людей, а вираз «протакати» свідчить про те, що ці думки не мають ніяких наслідків.

САЛТИКОВ СТАЄ ЩЕДРІНИМ

Є кілька версій, як Салтиков став Щедріним. Про одну з них розповідає син письменника К. М. Салтиков у своїй книжці «Інтимний Щедрін», що вийшла 1923 року.

«...Небагатьом відомо, чому батько вибрав собі псевдонімом прізвище — Щедрін.

А історія така. Ще коли Михайло Євграфович був на державній службі, йому натякнули, що незручно підписувати праці своїм прізвищем. І батькові довелося підшукувати псевдонім, але він нічого не міг придумати...

Моя мати запропонувала йому взяти що-небудь схоже до слова «щедрий», через те що у своїх творах він був надзвичайно щедрий на сарказм. Батькові ідея сподобалася, і з того часу він став Щедрі ним».

ОБРАЗИ, ЩО ЗБАГАЧУЮТЬ МОВУ

Поняття науки завжди давали багатий простір фантазії Салтикова-Щедріна.

Говорячи про безправність трудящих у поміщицько-капіталістичній державі, пояснюючи «мотиви» вчинків чиновників-самодурів, Салтиков-Щедрін використав математичне поняття: «Ніщо так не веселить серце начальника, як стан людини, зведеної до спільного знаменника».

І Архімед не передбачав, на які думки відкритий ним закон наштовхне сатирика для пояснення процесів, що відбувалися у чиновницькому середовищі Росії минулого століття: «Чим легшої ваги людина, — писав Салтиков-Щедрін,— тим більше вона може претендувати на успіх, тим більше може дерзати, а якщо вона вагою менше золотника, то це така завидна доля, для якої жодних перепон в житті не існує.

Закони фізики торжествують: легкі тіла піднімаються вверх, а вагомі залишаються внизу».

ХАЙ СПИСУЄ

До М. Є. Салтикова-Щедріна, виконуючого обов'язки тверського губернатора, прийшов місцевий житель і розповів:

— Поміщик Щербатов читав учора свої записки, підготовлені до друку. Він безсоромно списав у вас окремі рядки й навіть сторінки. Ви б його, Михайле Євграфовичу, закликали до відповідальності за плагіат.

— Нехай списує! — після короткого роздуму відповів письменник. — Адже те, що стоїть у мене поміж рядками, він ніколи не спише.

Жюль Верн 1828—1905

ГАРАНТІЯ

— Як розпочалася ваша літературна діяльність? — запитали Жюля Верна.

— Моїм першим твором, — відповів письменник, — була невелика комедія у віршах «Зламані соломинки», яку я написав у співавторстві з Александром Дюма-сином, одним із кращих моїх друзів. П'єса не мала успіху, але за порадою Дюма-батька я віддав її до друку. «Не хвилюйтесь, — підбадьорив він мене, — даю гарантію, що знайдеться хоч один покупець. Ним буду я!»

«ЛІКИ» ВІД НЕЩАСТЯ

Майже кожен, хто бував у Жюля Верна, запитував:

— Мосьє Верн, як вам вдається протягом багатьох десятиріч зберігати таку дивну працездатність?

На це письменник часто відповідав, не приховуючи роздратування:

— Не треба мене хвалити. Праця для мене — джерело єдиної і справжньої радості. Тільки-но закінчу твір, як відчуваю себе нещасним і не заспокоюсь, доки не розпочну новий...

НЕВЖЕ ТО Я!

— Мосьє Верн, котрий з ваших романів вам найбільше подобається? — запитали якось письменника.

— Добрий батько любить однаково всіх своїх дітей. А я маю дев'яносто сім книжок. Важко серед них щось виділити. З романів відзначив би «Заповіт дивака». Інколи його перечитую і сам дивуюся, як це мені вдалося так жваво і захоплююче ознайомити юних читачів з географією Сполучених Штатів... Ще мені подобається роман «Брати Кін». Майже вся його дія відбувається в Тихому океані. Можливо, мої слова здадуться не зовсім скромними, але, слово честі, коли я перечитую власні твори, то інколи забуваю, що писав їх сам...

Генрік Ібсен 1828—1906

СОТИ З МЕДОМ

Оскільки професія літератора вимагає порядку, Ібсен зробив собі скриньку з багатьма відділеннями, наче сотами. Кожне відділення відводилось для одного з персонажів драми, над якою він працював.

Ібсен міг тижнями нічого не писати, а лише робив прогулянки і повертався з запасом нових рис характерів героїв, уривків діалогів, цілих сцен — усе це він занотовував і розкладав по віповідних відділеннях скриньки. Працював, наче бджола. Тільки-но соти заповнювалися медом, драматург сідав писати.

ЗАСЛУГА ДРУЖИНИ

Ібсен захоплювався живописом, і були хвилини, коли він вагався: чому віддати перевагу: пензлю чи перу. Дружина переконала його відмовитися від акварельного живопису.

— Моя мати, — стверджував згодом син Ібсена, — має дві великі заслуги: норвежці втратили посереднього художника, зате мають геніального драматурга.

Л. М. Толстой 1828—1910

ЩОБ БУТИ ЗАДОВОЛЕНИМ

За кілька років після того, як А. Толстой одружився, його відвідав письменник В. Сологуб. Він по-дружньому заздрив господареві, що той задоволений своєю долею.

— Ви щаслива людина! — сказав Сологуб. — У вас є все, що ви любите.

— Ні, — відповів Лев Миколайович, — не все, що я люблю, у мене є, але я люблю все те, що у мене є.

КОРОТКИЙ ЛИСТ

У спогадах секретаря письменника В. Ф. Булгакова про А. Толстого є такі рядки: «Сьогодні Лев Миколайович написав листа, гадаю, найкоротшого з усіх, які він будь-коли писав. Ось його зміст: «Росто́ви. Л. Т. ».

Написаний цей лист учневі третього класу Федорову у відповідь на його питання, де ставити наголос у прізвищі, яке ми зустрічаємо у романі «Війна і мир»: «Ро́стови чи Росто́ви».

ВИ ПИШЕТЕ РОМАН?

Л. Толстой не терпів людей, які дивилися на літературну працю як на легкий заробіток. Він писав, що коли поцікавитися у кого-небудь, чи може він грати на скрипці, відповідь буде однозначна — так чи ні. Але якщо запитати цю ж людину, чи може вона написати роман, у відповідь почуєте: «Не знаю, не пробував».

ПРАВДА ДЛЯ ВСІХ ОДНА

Льва Толстого запитали, що потрібно для того, щоб стати справжнім письменником.

— Треба навчитися говорити правду, — відказав Толстой. — Як цього навчитися? Треба вміти говорити її перш за все собі.

ЧИ РОЗМОВЛЯТИ З ЦАРЕМ

В лютому 1901 р. газети оголосили послання синоду, за яким Лев Толстой одлучався від церкви.

Хтось запитав Льва Миколайовича, чому він не звертається особисто до царя.

Толстой відповів:

— Це все одно, що говорити в телефон з перерізаним дротом.

ЧОТИРИ МИСТЕЦТВА

Якось у Москві Л. М. Толстой слухав твір всесвітньо-відомого композитора Бетховена «Крейцерова соната».

Знайома музика цього разу справила на нього особливо сильне враження. Він звернувся до художника І. Рєпіна і актора В. Андрєєва-Бурлака, які разом з письменником слухали сонату, і запропонував їм творчо зобразити засобами мистецтва глибину цього музичного твору. Вони погодилися.

Письменник узявся написати оповідання, яке мав прочитати перед публікою Андрєев-Бурлак, а Рєпін повинен був створити картину.

Проте виконав свою обіцянку лише Толстой, написавши згодом твір під назвою «Крейцерова соната».

ЯК ДАЄТЬСЯ ПИСЬМЕНСТВО

Л. М. Толстой з особливою вимогливістю ставився до роботи над своїми творами. Так, наприклад, його повість «Дитинство» писалася протягом 18 місяців і мала 4 редакції автора, окремі розділи роману «Війна і мир» — 7 редакцій, роман «Анна Кареніна» — 12. початок «Воскресіння» — 20. Але рекордну кількість переробок зазнав вступ до його книжки «Шлях життя». Автор переписував його... 105 разів.

Під час роботи над «Війною і миром» Толстой за день так втомлювався, що вечорами дрімав у кріслі. Коли Софія Андріївна запитувала, чи не важко йому, він відповідав:

— А ти гадаєш, що письменство дарма дається? Ні, в щоденній праці залишаєш у чорнильниці шматочок себе.

«НЕПОГАНО НАПИСАНО»

Лев Толстой, видрукувавши, ніколи не перечитував своїх великих романів. І, зрозуміла річ, не знав їх напам́́́́'ять. Одного разу його діти зібралися у вітальні вголос читати «Війну і мир». Несподівано до кімнати зайшов Лев Миколайович. Діти не помітили батька і продовжували читання. Письменник кілька хвилин з цікавістю слухав, а потім запитав:

— Що це ви читаєте? Непогано написано.

ПИШІТЬ СВОЇ РОМАНИ

Лев Толстой не визнавав ніяких авторитетів і будь-яке питання, будь-яку проблему вирішував по-своєму. Певний час він мав сумнів щодо вірності вчення Коперніка і почав навіть видумувати свою власну теорію руху Землі і планет. Щоб обговорити свої міркування з ким-небудь із спеціалістів, він зустрівся з Ф. Бредіхіним. Вислухавши Толстого, знаменитий астроном сказав:

— Графе, пишіть краще свої повісті, а турботу про планети залиште нам.

КРАЩЕ НЕ ПИШІТЬ

Леонід Андрєєв запитав якось у Льва Толстого:

— Що потрібно для того, щоб написати роман?

— Якщо ви задумали книжку, але можете її не писати, то не пишіть.

ВИ РАНІШЕ ЩОСЬ ПИСАЛИ?

Лев Толстой написав невелике оповідання і надіслав його до редакції одного журналу, підписавшись псевдонімом. Через кілька днів він завітав до редакції, щоб дізнатись про долю свого твору.

Редактор зустрів відвідувача не дуже ввічливо і заявив, що оповідання не буде надруковано.

— Чому? — поцікавився Толстой.

— Зізнаюсь, шановний, — відповів зверхньо редактор, — читаючи вашу нісенітницю, я був цілком упевнений, що її написав зелений хлопчисько. Киньте займатися цією писаниною. У вашому віці починати вже пізно. Ви раніше щось писали?

— Писав, — відповів Толстой. — У мене є кілька творів, і про них відгукувалися схвально...

— А що саме ви написали? — зупинив його редактор.

— Що? Наприклад, «Війну і мир», «Анну Кареніну»...

М. С. Лєсков 1831—1895

ЗВІДКІЛЯ МАТЕРІАЛ

Коли Лєскова запитували, звідкіля він бере матеріал для своїх творів, письменник показував на лоб і казав:

— Ось із цієї скрині. Тут зберігаються враження від моєї багаторічної комерційної служби, коли доводилося в справах мандрувати по Росії.

ЗВІЛЬНЕННЯ БЕЗ ЗАЯВИ

Журналістські заробітки давали небагато, і Лєсков кілька років «підробляв» як член Ученого комітету Міністерства народної освіти. Плата і там була мізерною, зате він використовував відомчий матеріал, художньо опрацьовував його і друкував.

Ці публікації привернули до себе вагу самодержавної реакції. Постало питання про відставку. Міністр освіти Делянов запропонував Лєскову написати заяву. Письменник відмовився. Розгублений міністр запитав:

— Навіщо вам звільнення без заяви?

— Потрібно! Хоча б для некрологів мого... і вашого!

«ЦЕНЗОР»

У молоді роки В. Г. Короленко працював коректором у газеті «Новости». Цю газету випускали без попередньої цензури. І раптом рознеслася чутка, що за редакцією закріпили цензора, який заздалегідь проглядатиме увесь матеріал і викреслюватиме що йому заманеться.

Обурений Короленко вирішив зустріти непроханого гостя в штики. Якось увечері до редакції зайшов не дуже привітний чиновник з великим картузом у руці і сказав, щоб йому негайно видали одне з оповідань Лєскова. Саме тоді друкувалися «Дрібниці архієрейського життя», де було чимало такого, що цензура могла заборонити.

— Дайте мені «Дрібниці» Лєскова! — наполягав чиновник.

— Не дам! — відповів Короленко.

— Себто як не дасте?

— Дуже просто. Скажу в друкарні складачам, і ті не дадуть.

— Чому? На якій підставі?

— Тому що газета наша безцензурна, а втручання цензури...

— Та я не цензор. Я — Лєсков...

Марко Вовчок 1833—1907

СТИЛЬ РОЗСЕРДИВ

Історик С. В. Єшевський, ознайомившись із рукописом Марка Вовчка «Записки причетника», здивованозапитав:

— Як це вам бог допоміг так підробитися під семінарську мову? — і відночас не приховував досади. На його думку, не варто було витрачати стільки «важкої праці, щоб оволодіти цією важкою штучною формою».

Марко Вовчок відповіла коротко:

— Я вдоволена, що стиль вас розсердив — отже, вдався...

Марк Твен 1835—1910

ВІДОМА ОСОБА

Видавець Карлтон колись повернув Марку Твену його перший рукопис. Минуло 20 років. Марка Твена вже знали в усьому світі. І якось йому знову зустрівся Карлтон, який сказав:

— Дорогий Твен! Є людина, ще більш відома, ніж ви. Це — я. Я не видатна особа, однак одна з моїх операцій принесла мені світову славу. Колись я повернув вам Ваш рукопис, а сьогодні мене вважають найбільшим ослом століття!

НЕ ЩАСТИТЬ

Марк Твен приїхав до одного французького міста і зайшов у перукарню.

— Ви вперше у нашому місті? — запитав перукар.

— Так.

— Вам пощастило. До нас прибув Марк Твен, читатиме лекцію. Квиток ви вже маєте?

— Ні. ще не придбав.

— Шкода, — сказав перукар. — Тоді вам доведеться стояти, усі квитки продані.

— Так, не щастить мені з цим Марком Твеном, — сказав гуморист, — всюди, де він виступає, мені доводиться стояти.

ЖОРСТОКІСТЬ

Перші літературні успіхи Марка Твена викликали в Сполучених Штатах епідемію наслідування. Десятки, а то й сотні початкуючих письменників використовували його тематику, стиль, мову. Твен сприймав це спокійно, ігнорував безталанних епігонів. Одного разу, коли письменникові назвали якогось надто вже безсоромного плагіатора й порадили вжити до нього відповідних заходів, Марк Твен відказав:

— Ні, цього не можна робити. З мого боку було б дуже жорстоко відбирати в каліки милиці, без яких він і кроку ступити не здатний!

ВТРАЧЕНИЙ ШАНС

Працюючи в редакції журналу «Арізона Кіккерс», Марк Твен мусив багато часу присвячувати перечитуванню творів різних авторів. Якось, глянувши на переповнений відхиленими рукописами кошик, він зітхнув:

— Шкода, що я не був редактором ще тоді, коли люди писали на кам'яних плитах. Яку гарну віллу міг би я собі спорудити!

ПОДВІЙНА МОЖЛИВІСТЬ

Марка Твена запросили в Лондон на дискусію про творчість Шекспіра. Один з науковців запитав гумориста, чи вірить він у те, що Шекспір сам написав свої п'єси.

— Почекаю до того моменту, — відповів Твен, — коли потраплю на небо. Тоді особисто запитаю про це драматурга.

— Боюсь, що ви його там не знайдете,— була відповідь.

— Тоді ви самі зможете його запитати,— закінчив суперечку Твен.

ДВІ ПОДІЇ

Перший приїзд Марка Твена до Лондона збігся з подією, яка сполошила англійську столицю: саме в день прибуття письменника тут було викрадено золотий кубок, яким нагороджували переможця щорічних кінних перегонів в Аскоті.

Наступного дня усі лондонські газети вийшли з великими заголовками на перших сторінках: «Марк Твен прибув до Лондона!» і «Викрадено золотий кубок Аскота!» Увечері, під час урочистого прийому в клубі англійських письменників, Марк Твен почав свою промову з того, що, показуючи оті газетні заголовки, сказав:

— Леді і джентльмени! Насамперед я хотів би запевнити вас, що між цими двома подіями немає нічого спільного.

ПРЕМІЯ КРАЩЕ

Якось у Твена пропав собака. Він дав об яву в газету і пообіцяв винагороду — 20 доларів тому, хто знайде пропажу.

Зайшовши до редакції дізнатися, чи не було часом яких повідомлень, він був вражений, не знайшовши там нікого, крім старого швейцара.

— Де всі працівники? — спитав Твен.

— Якийсь Твен умудрився загубити собаку. Він пообіцяв премію. Ось усі й побігли шукати.

ПРОМОВА НА БЕНКЕТІ

Марка Твена якось запросили виступити на бенкеті, влаштованому з нагоди заснування «Товариства захисту культури» у місті Лос-Анджелесі. Твену випало виступати після начальника поліції, представника консервної промисловості і двох банкірів.

Він підвівся, постукав олівцем по склянці і почав:

— Сферична пральна машина з подвійними пасами у квадраті абсорбує...

Присутні здивовано зашепотіли. Тоді Твен спокійно сказав:

— Панове, ніяк не можу зрозуміти, чим ви незадоволень Невже я не маю права теж говорити про речі, у яких абсолютно нічого не тямлю?

СЛАВА Й ВАКСА

Власник взуттєвої фабрики показав Марку Твену новий вид вакси і з гордістю сказав, що вона носитиме ім'я письменника.

— Уявіть собі, яке щастя випало на вашу долю, пане Твен! Кожний, хто буде чистити взуття новою ваксою, завжди згадуватиме вас,— переконував фабрикант чомусь не дуже-то зраділого письменника.

— Чудово,— відповів нарешті той,— але скажіть мені принаймні, як, по-вашому, пам'ятатимуть мене ті, в кого нема взуття?

ДОБРЕ СТАВЛЕННЯ

Коли Марк Твен був редактором газети, його якось запросив до себе губернатор:

— Я гадав, ваша газета прихильно ставиться до мене.

— Звичайно, пане губернатор.

— Хіба? Адже я вчора виголосив довгу промову на урочистому прийомі, а ви про це не надрукували жодного слова.

— Саме це і є найкращим підтвердженням нашого доброго ставлення до вас.

ПОСТІЛЬ ДЛЯ РЕПОРТЕРА

У похилому віці Марк Твен звик писати в ліжку Під час закордонної поїздки до нього завітав у готель репортер. Хоч було вже далеко за полудень, письменник ще лежав.

Дружина Твена, чутлива до світських звичаїв, почала його соромити:

— Хіба ти не розумієш, що так не годиться поводитись?

Він сидітиме, а ти — в постелі.

— Що ж, Ліві,— погодився Твен,— коли ти вважаєш, що буде незручно, постели і йому,

І. Г. Чавчавадзе 1837—1907

ЖИВЕ РЕВОЛЮЦІЄЮ!

Ілля Григорович Чавчавадзе відомий як письменник і активний діяч національно-визвольного руху. Він бував на Україні, сприяв пропаганді творів Т. Шевченка.

1891 року, повернувшись після чергової поїздки до Росії, Чавчавадзе зустрівся з друзями. Після привітань його запитали:

— Що там в Росії?

— Нема сучасності, Росія живе майбутнім!

ПЕНСІЯ ДЛЯ ДВОРЯН

Якось Іллю Чавчавадзе запитали:

— Що врятує дворян, які залишились без кріпаків після скасування кріпосного права?

— Треба, щоб російський цар призначив пенсію за доноси, які дворяни пишуть один на одного,— пожартував Ілля Григорович.— На деякий час швидкоплинного життя цього їм вистачить.

ПОСТУПАЮСЬ БАЛКОНОМ

І. Чавчавадзе останні роки жив у маєтку неподалік Тифліса. Будинок його (нині там музей І. Г. Чавчавадзе) стояв на узвишші серед великого парку. З балкона другого поверху відкривалися гарні краєвиди.

Сидячи на балконі, можна годинами милуватися чарівними картинами. І численні гості Іллі Григоровича ніколи не пропускали такої нагоди.

Якось, споглядаючи ці неповторні краєвиди, один із гостей вигукнув:

— Тепер зрозуміло, чому наш милий господар пише такі прекрасні твори: хіба ж можна писати погані вірші на такому балконі!

— З радістю поступаюся вам балконом,— відповів Ілля Григорович,— порадуйте нас чудовими віршами.

І. С. Нечуй-Левицький 1838—1918

ДЛЯ МАЙБУТНІХ ЧИНОВНИКІВ

Молодого вчителя І. Нечуя-Левицького один із учнів запитав.

— А чого існує літера «ять»? Адже можна писати «е», вийде те ж саме.

— «Ять» існує для того,— пояснив учитель,— щоб вам, малим, голову морочити, щоб не так швидко ставали розумними... «Ять» — це для чиновницької науки.

СВІТ НЕ БЕЗ ДОБРИХ ЛЮДЕЙ

Наприкінці 1917 року І. С. Нечуй-Левицький, який жив тоді у Києві на Лук'янівці, повертався десь о восьмій вечора додому. Раптом до нього наблизилося двоє:

— Ану, давай гроші!

— Їй-богу, нема ні копійки.

— Брешеш, ми знаємо, що ти відомий письменник, а значить, і грошовитий.

— Колись був. А тепер у Києві такий час, що треба мотузкою живіт підв'язувати. Гарне життя подарувала Центральна рада.

— І все ж ми тебе обшукаємо.

Обмацали кишені, знайшли гаманця, але порожнього. А його власник жартома зауважив:

— Ви, мабуть, нині багатші за «відомого письменника», то чи не подаруєте щось на прожиток.

Грабіжники подивилися один на одного й мовчки витягли по кілька карбованців.

Пізніше Нечуй-Левицький згадував:

— Правду кажуть, світ не без добрих людей...

Я З НИМ НЕ ЗНАЙОМИЙ

Один поет запрошував І. Нечуя-Левицького на зустріч Нового року.

— Голубе мій,— сказав Іван Семенович,— по-перше, я дуже рано лягаю спати, а по-друге, ні з яким Новим роком я особисто не знайомий і тому зустрічати його не збираюся.

Джамбул Джабаєв 1846—1945

СОБАКА БАЯ

Якось у степу молодий акин Джамбул зустрів слугу бая Кадирбая. У ба я здох собака, і він послав слугу розшукати співця-жирші, який прославив би пса, а відтак і багатого хазяїна. За це обіцяв винагороду: півсотні баранів і двох скакунів.

В юрті у Кадирбая Джамбул застав уже цілий гурт жирші, які навперейми славили бая. На звуки домбри зійшлися люди, і свято тривало вже не в юрті, а надворі.

Коли дійшла черга до Джамбула, він по-своєму почав хвалити собаку бая. Як не оспівати пса, «що аул весь беріг і майно стеріг», але ж усе те майно награбоване, у бідних його забрав Кадирбай.

Слуги Кадирбая хотіли схопити зухвалого домбриста, але люди розступилися, і Джамбул загубився, як піщинка серед високої ковили.

МІЛЬЙОНИ РОВЕСНИКІВ

Один зарубіжний письменник, звертаючись до Джамбула Джабаєва, сказав:

— Ви, пане Джамбул, щасливі з того, що у вас мало ровесників на землі!

— Ви помиляєтесь,— усміхнувся Джамбул,— моє щастя саме в тому, що я маю дуже багато ровесників. Сто сімдесят два мільйони радянських громадян — це ж усі мої ровесники. Початком свого справжнього життя ми вважаємо день Великої Жовтневої революції.

Іван Вазов 1850—1921

СКАРБ НАРОДНИЙ

Проглядаючи словник болгарської мови, Іван Вазов зауважував, що ось те чи інше слово треба було б внести до словника. Проте молодим літераторам радив:

— Словник — це колодязь для молодого письменника! Замість того щоб кувати власні слова, видумувати їх, чому б не заглянути спершу в цю скарбницю народного слова!

ЮВІЛЕЙ — ЦЕ ПРИЄМНО ЧИ БОЛЯЧЕ

1920 року Болгарія святкувала 70-річчя від дня народження Вазова і 50-річчя його літературної діяльності. Рішенням Народних зборів йому було присвоєно звання народного поета.

Вазов був проти урочистого святкування ювілею. Він скрушно зітхав:

— Ювілей — це вже підсумки.

М. І. Павлик 1853—1915

ДУРНИЦЯМИ НЕ ЗАЙМАЮСЬ

Пропагуючи соціалістичні ідеї, М. Павлик підтримував зв'язки з російськими соціал-демократами, зокрема з Г. Плехановим і В. Засулич. Він поширював революційну літературу, надсилав листи до Швейцарії, Франції, Англії.

Якось один студент побачив, як Павлик надписував адреси на десяти конвертах, і запитав:

— Ви — філателіст?

— Я не англійський король,— відповів Павлик,— щоб займатися такими дурницями.

ЯК ПЕРЕХОВУВАТИ КНИЖКИ

— Ви не боїтеся тримати у себе деякі книжки? — питають Павлика, маючи на увазі заборонену літературу.

— Як є книжки, за які треба боятися, то вони такі цінні, що я не хочу віддавати їх поліційним щурам. їх можна поставити на полицях будь-якої крамнички, і там між перцем та оливою сам чорт їх не знайде.

КРАЩЕ, НІЖ В ОРИГІНАЛІ

М. Павлик давно мріяв перекласти українською мовою «Селян» В. С. Реймонта. Йому вдалося домовитися з редакцією «Діла» про те, що вони надрукують переклад у газеті.

Великою несподіванкою було зізнання самого Реймонта:

— Щойно прочитавши свій роман українською мовою, я побачив, що він набирає кращого звучання, ніж в оригіналі.

НЕВМИРУЩІ ЗДІБНОСТІ

М. Павлик ніколи не забував рідний Косів, людей, серед яких виріс і яких поважав за невмирущі творчі здібності.

— Коли мені стає дуже важко на душі,— сказав якось Павлик фольклористу Володимиру Гнатюку,— я виїжджаю на кілька днів до Косова. Одна вишивка на сорочці, різьблена тарілка або розмальований глечик нагадують мені тих людей, які, часто не маючи шматка хліба, знаходять час на мистецтво.

ШКОДА ГРОШЕЙ

Своє 60-річчя М. Павлик зустрічав у Косові. Земляки купили йому нового гарного капелюха, але він не хотів його брати:

— Шкода грошей, задорогий.

В. Г. Короленко 1853—1921

ПОСІЯВ ДУМКИ

1876 року В. Г. Короленко був заарештований. Покарання відбував у слободі Амга Якутської області.

Тут з товаришами він організував невеличке господарство. Робота кипіла у нього в руках, та траплялося і таке: замислиться і що-небудь загубить.

Якось поїхав він у поле орати. Прихопив з собою їжу та ще книжку. Думав, напевне, під час обіду трохи почитати. Чи вдалося Володимирові Галактіоновичу почитати — невідомо. Але книжку він забрав.

Сміялися друзі з цього приводу:

— Орав землю і посіяв книжку.

ХАЙ ГОВОРИТЬ ТОЙ ДІД

У 1905 році популярність Короленка як визначного публіциста і оратора дуже зросла. Його часто запрошували виступати на мітингах:

— Хай говорить той дід, що все добре знає, гарно балакає і нашу руку держить!

Полтавський генерал-губернатор Князєв сказав якось про Короленка:

— Ось нам би таких працівників, як Короленко.

Коли Володимиру Галактіоновичу переказали ці слова губернатора, письменник зауважив:

— Що ж, чекатиму призначення мене поліцмейстером.

НЕ ВИДУЖАЄ

В. Короленко приїхав до знайомих. Його вийшли зустрічати.

— Що ж це ви, Володимире Галактіоновичу, такого миршавого візника взяли? — запитали його.

— Бідолашний, дуже бідолашний, але ж йому не одужати, якщо його не братимуть.

БУНТ ХОРУНЖОГО

Після того як оповідання «Ат-Даван» було опубліковано, до редакції «Русского богатства» прийшов прототип козачого хорунжого Арабі на — Алабін. В дурисвіті хорунжому він упізнав себе і був дуже незадоволений, лаявся, виймав з піхов шаблю, питав адресу Короленка, погрожував.

Коли про це розповіли Володимиру Галактіоновичу, письменник з посмішкою сказав:

— Шкода, що не сказали. Цікаво було б зустрітися! Єдине, що я міг би зробити — це запропонував би надрукувати в оповіданні його справжнє прізвище!

І. Я. Франко 1856—1916

ГІРШЕ ВІД ДИНАМІТУ

12 червня 1877 року Іван Франко був заарештований. Його звинувачували у приналежності до таємної соціалістичної організації.

Слідчий відвідав львівську квартиру Франка на Бенедиктинській площі, 1.

— Ось куферок, шукайте, чого вам треба,— сказала господиня.

— Які чудові у нього тут брошури! «Капітал і праця»^[2] «Конституція». Але все це ми у себе переглянемо. Беруть куферок,— наказав він жандармам.

— Чим же цей куфер небезпечний? Може, там якісь вибухові матеріали є?

— Ще й які небезпечні! Гірші від динаміту! Динаміт скалу розбиває, а тим динамітом, що в куфері, молоді люди хотіли державний лад висадити в повітря.

— Єзус-Марія! А мої діти на тім куфері стільки разів бавилися, і я сама не раз на нього сідала,— бідкалася жінка.

БЕЗПЕРЕРВНА ПРАЦЯ

Осип Маковей дивувався, як Франко відразу після коректури може продовжувати почате кілька днів тому оповідання.

— Я закінчив чисто механічну роботу, а тепер починаю думати,— відповів Франко.

ЗА БАР'ЄРОМ — БАР'ЄР

Іван Франко попросив фольклориста Володимира Гнатюка підготувати статтю і дав йому тиждень строку.

— Я не можу цього написати за тиждень,— сказав Володимир Михайлович.— Вам легко, бо ви таку статтю напишете за один день.

— Зовсім не легко,— заперечив Франко,— бо якщо напишу її за день, то зразу ж мушу починати щось нове.

РЕЦЕНЗІЯ І ТАЛАНТ

І. Франкові якось сказали, що своєю гострою рецензією він убив молодий талант.

— Талант, який можна вбити рецензією,— не талант,— мовив письменник.

БАЧИТИ СВОЇХ ЧИТАЧІВ

В розмові з молодими літераторами Іван Франко висловив думку про те, що письменнику в роботі над твором слід орієнтуватися на читачів, до яких він звертається, навчити їх чогось.

Якийсь задерикуватий молодий поет заперечив:

— Літературний твір не повинен навчати. Нас досить навчають у школі, дома, і це дуже нудно.

— Якби ви ясно знали, про що хочете писати, для кого і як, чимало віршів ви не написали б зовсім,— відповів на це Франко.

ПО ЗДОРОВ'Ю Й РОБОТА

(З народних переказів)

Якось поліцейський, зустрівши І. Франка в крамниці, став розповідати письменнику про своє «гірке» життя, про те. як мало платять за роботу. що хочеться йому перейти в інше місце.

— О,— сказав Франко,— у мене якраз для вас і робота є!

— Яка? — зрадів поліцай.

— Та, знаєте, камінь на дорозі бити,— сказав голосно Франко, щоб всі почули.— Заробок гарний, і робота по вас.

У крамниці всі зайшлися сміхом. Поліцай не витримав і вийшов. А Франко пояснив людям:

— Ви думаєте, що йому так погано живеться? Він хотів показати, що живе добре, а з бідних посміятися.

Бернард Шоу 1856—1950

ТІЛЬКИ Й ПРАЦЮВАТИ

Xворого Бернарда Шоу прийшов відвідати приятель і застав письменника за роботою в ліжку.

— Як ви можете працювати в такому стані? — здивувався він.

— Але ж коли я видужаю, у мене не буде часу.

НАЙВИДАТНІШИЙ ДРАМАТУРГ

Американський драматург О' Ніл мандрував Середземним морем. Піднявшись на капітанський місток, він одразу почув:

— Дуже шкодую, сер, але стояти на капітанському містку не дозволяється.

О' Ніл озирнувся:

— А чи знаєте ви, з ким розмовляєте?

— Не знаю,— відповів моряк.

— Ви розмовляєте з найвидатнішим драматургом сучасності,— заявив О' Ніл з апломбом.

— Дуже шкодую,— сказав моряк,— але вам все одно доведеться піти звідси, містере Бернард Шоу.

ВІРНИЙ ШЛЯХ

До Бернарда Шоу прийшов початкуючий драматург з проханням прочитати його п'єсу.

— Вашу п'єсу я уважно прочитав,— сказав йому Шоу через кілька днів,— і можу дати вам корисну пораду: пищіть іншу!

— А що з цією? — запитав молодий автор.

— Сховайте десь від людей!

Незабаром молодий драматург приніс Шоу другу свою п'єсу й почув від нього те ж саме.

— І довго ще отак-триватиме? — у розпачі запитав початківець.

— Як у кого,— відповів Шоу.— У мене, наприклад, це тривало двадцять років. Дивіться!

І він одчинив перед відвідувачем шафу, повну рукописів.

МІНЯЙТЕ РОЗКЛАД

Бернард Шоу ніколи не дозволяв режисерам скорочувати тексти своїх п'єс. Директор одного лондонського театру, готуючи до постановки комедію Шоу, надіслав авторові після генеральної репетиції таку телеграму: «Дозвольте скоротити п'єсу, інакше приїжджі глядачі не встигають на останній поїзд».

Шоу відповів: «Скорочувати не дозволяю, змінюйте розклад руху поїздів».

КОНФЛІКТ

Бернард Шоу запропонував для одного театру п'єсу молодого автора. Режисер попросив коротко переказати зміст твору.

— Перша дія,— почав Шоу,— він любить її, вона любить його. Друга дія: він любить її, вона любить його. Третя дія: він любить її, вона любить його.

— Пробачте, але ж тут немає драматичного конфлікту.

— Конфлікт полягає в тому,— відповів великий драматург,— що ВОНА у всіх трьох діях одна і та ж особа, ВІН — скрізь інша.

КАРИКАТУРА І ОРИГІНАЛ

— Під час суперечок ви більше схожі на свої карикатури, аніж на фотографії,— сказали якось Бернардові Шоу.

— Знаю,— відповів драматург.— Як-не-як, вже сімдесят п'ять років я живу на світі, що не кращий за жалюгідну карикатуру. Як людина розумна, я пристосовуюсь до нього хоча б зовнішньо.

ПОРАДА ЛІКАРЯ

В одному товаристві Шоу зустрів молодого письменника, який пишномовно розповідав про свої літературні успіхи.

— Коли мені минуло двадцять років,— згадав молодик,— лікар заборонив мені палити, побоюючись, що цигарки можуть негативно вплинути на мої розумові здібності...

— І чому ж ви не послухалися лікаря? — запитав Шоу

ТОЧНА МІРКА

Про Шоу казали, що він здатний миттю відповісти на будь-яке запитання. Це вирішив перевірити один лондонський критик і звернувся до Шоу з безглуздим запитанням:

— Яка різниця між критиком і кравцем?

— Мій кравець,— відповів письменник,— незрівнянно розумніший за моїх критиків. Перш ніж пошити костюм, він знімає мірку. А критики переносять свою стару мірку на мої п'єси.

А. П. Чехов 1860—1904

ОПОВІДАННЯ З... ЛИМОНОМ

Одного разу А. П. Чехов завітав до редакції журналу «Зритель», там його пригостили чаєм. «Добре було б з лимончиком»,— сказав Антон Павлович. За кілька хвилин подали лимон, загорнутий у списаний дрібним почерком папір.

Гість якийсь час уважно читав написане, а далі став голосно сміятися. Виявилося, що лимон був загорнутий у сторінку рукопису ще не надрукованого оповідання, яке Чехов нещодавно подав до редакції. А редакційний сторож, що продавав у сусідню крамничку непотрібні папери, помилково відніс туди й рукопис.

ЛІКУВАТИ НЕ ДОВОДИЛОСЯ

Якийсь пасквілянт написав віршики, в яких назвав А. Чехова ветеринарним лікарем.

— Хоча,— заперечив письменник,— я ніколи не мав честі лікувати автора.

ПОДВІЙНИЙ ПЕРЕКЛАД

Дивовижна пригода сталася з оповіданням А. Чехова «Загадкова натура».

Це було в 1910-х роках. У журналі «Всемирная панорама» опублікували оповідання «Мучениця», в перекладі з німецької. Під ним стояв підпис «Р.Б.». Незабаром з'ясувалося, що це... оповідання А. Чехова, і надрукували його, напевно, в якомусь німецькому журналі, не вказавши автора. Російський перекладач, вважаючи, що це оригінальне німецьке оповідання, переклав його російською.

Рабіндранат Тагор 1861—1941

ПРЕМІЯ І ТИТУЛ

На початку XX століття ім'я Рабіндраната Тагора вже було відомим у багатьох країнах світу. Але для Англії він був звичайним «британським підданим».

Після присудження письменникові Нобелівської премії, Англія вирішила визнати його талант і дарувала йому титул баронета.

Але Тагор відмовляється від цієї почесті на знак протесту проти розстрілу мирної процесії в Амрітсарі (Пен-джаб), організатором якого був англійський генерал.

Про це він написав у своєму листі англійському віцекоролю.

ПЕРО І ПАЛІТРА

Віддаючи данину поваги Р. Тагору, англійський вчений Дж. Б. С. Холдейн дуже уважно прочитав у перекладах твори індійського письменника. Та він признався, що ніколи не зумів би їх оцінити, якби не познайомився з живописом Тагора.

— Тепер,— сказав Холдейн,— я можу повірити, що людина, яка створила такі картини — великий поет.

О. Ю. Кобилянська 1863—1942

ВИЗНАНА ВАРТІСТЬ

Видавець закінчує з Ольгою Кобилянською ділову розмову:

— Я заплачу вам удвічі більший гонорар, ніж іншим авторам. Мені вистачить вашого запевнення, що ви вважаєте свій новий роман не гіршим від попередніх.

Письменниця відповідає на це з лукавою посмішкою:

— А навіщо вам моє запевнення? Ви ж ділок і коли обіцяєте мені більше, ніж іншим, то тим самим визнаєте вартість роману.

М. М. Коцюбинський 1864—1913

ПРО ЧЕСНІСТЬ ПОЛІЦІЇ

У газеті «Волинь», в якій працював певний час секретарем редакції М. Коцюбинський, було надруковано статтю, що викривала хабарництво та нечесність поліцейських.

Волинський губернатор, обурений публікацією, викликав Коцюбинського і заявив, що він рішуче забороняє «торкатися питань чесності поліції».

— Так, так, пане губернаторе,— спокійно відповів Михайло Михайлович.— Запевняю вас, що ми ніколи не будемо писати про чесність поліції.

— Гаразд! — не зрозумівши, вже трохи м'якше додав губернатор.

КОНСПІРАЦІЯ

У присутності М. Коцюбинського зайшла мова про те, як він уміє тонко проводити соціальні ідеї на різноманітному психологічному матеріалі. Одна письменниця каже:

— А я на підставі ваших новел ніколи не здогадалась би, що ви соціал-демократ.

— Це, мабуть, тому,— відповів Коцюбинський, навіть не посміхнувшись,— що з огляду на цензуру доводиться писати, так би мовити... конспіративно.

НАЙКРАЩА ВІТРИНА

Прибувши на Капрі, Коцюбинський розповідав Максиму Горькому про останні новини в Росії: про вбивство Столипіна у Київському оперному театрі 1 вересня 1911 року, про приїзд царя Миколи II в Чернігів, куди він прибув із почтом і монахами, щоб уклонитись мощам Феодосія. На луках, поблизу Десни, встановили тріумфальну арку, а за нею розбили веселе «містечко Феодосія». Купці виставили на вітринах портрети царя з вензелями, зробленими з товарів, якими торгували: в галантерейних магазинах — з ниток, в кондитерській — із трубочок з кремом і т. д.

— А цікаво, як би прикрасив свою вітрину власник лимарні? — сміявся Коцюбинський.— Вірогідно, вензелі виклали б з нагайок, і це, мабуть, була б найкраща вітрина.

НЕ ПРОСТО ЧОБОТАР

Якось на Капрі Коцюбинському потрібно було відремонтувати черевики. Розшукуючи чоботаря, він запитав перехожого:

— Тут живе чоботар?

З підвального віконця виглянула голова старого капрійця, і голос м'яко, але рішуче промовив:

— Тут живе не чоботар, тут живе синьйор чоботар!

УМІННЯ ЗНАЙТИ ПРЕКРАСНЕ

У товаристві, де був М. Коцюбинський, зайшла мова про жіночий портрет, намальований М. І. Жуком. Хтось сказав, що зображена на полотні жінка негарна. Михайло Михайлович заперечив: негарних людей немає, в кожному обличчі можна знайти щось привабливе — в очах, в обрисах чола.

— Треба тільки вміти знайти ці прекрасні людські риси,— додав він.

О. С. Маковей 1867—1925

БУЛЬБАШКОВІ КОМБІНАТОРИ

Зайшовши якось з львівськими письменниками до кав'ярні, О. Маковей був здивований страшенним галасом, який підняли відвідувачі.

— Чого вони так гомонять? — питає вражений Осип Степанович.

— Це члени політичних партій сперечаються так завзято про різні політичні комбінації.

— А у нас в провінції ті, що люблять абстрактні комбінації, сидять зовсім тихо... вони грають у шахи.

ПЕРЕКОНАННЯ

Навчаючись у Віденському університеті, Осип Маковей за порадою Івана Франка написав дослідження про поему «Осман» хорватського поета Івана Гундулича (1589—1638), присвячену перемозі запорозьких козаків і польських військ над турками у битві під Хотином 1621 року. На основі зібраних про цю подію матеріалів Маковей написав також історичну повість «Ярошенко».

Якось Осипа Степановича запитали:

— Як довго ви готувалися до написання своєї історичної повісті «Ярошенко»?

— Дуже довго, і прийшов до висновку: все те, що я підготував, не допомагає, а треба писати.

ІРОНІЧНЕ ОКО

1923 року Осип Маковей привіз до Львова збірку сатиричних новел. Поки що без назви. В редакції вісника почали гадати, як назвати книжку.

— «Веселі оповідання»...

— Це занадто претензійно... може, не всі з них веселі,— сказав Маковей.

— «З галицького калейдоскопа»...

— Не такий це вже калейдоскоп,— відповів знову Маковей.

— «Сатиричні усмішки»...

— Це вже краще... але такий заголовок підійшов би до малих фейлетонів.

Маковей іронічно посміхався. На пенсне грало яскраве світло ламп, і він дивився крізь нього тільки одним оком, прижмуривши його.

— «Прижмуреним оком»,— механічно сказав Михайло Рудницький.

Сипалися ще нові пропозиції, але автор не реагував на них.

— З отим оком непогано,— сказав Маковей, трохи подумавши.

І того ж року збірка «Прижмуреним оком» побачила світ.

СЛІД ПОЧЕКАТИ

— Що ви робите, коли якийсь твір іде вам дуже тяжко?

— Я відкладаю його на такий день, коли все мені йде легко,— відповідає письменник.

Максим Горький 1868—1936

ГОРЬКИЙ І СКИТАЛЕЦЬ

Добрим приятелем О. М. Горького був письменник Степан Гаврилович Петров (псевдонім — Скиталець).

Коли Горький запропонував йому перейти на «ти», Степан Гаврилович зауважив:

— Ми з вами не пара, Я горщик глиняний, а ви — чавунний, якщо надто близько стояти з вами поруч — розіб'єшся.

СВОБОДА ДРУКУ

Одного разу під час своїх мандрівок по Росії Горький був заарештований. Начальник поліції сказав йому:

— Якщо ви справді письменник Горький, то напишіть якусь історію. Тоді я вас відпущу.

Горький написав, і його звільнили.

За кілька днів письменник побачив своє оповідання, опубліковане в губернській газеті. Під оповіданням стояло прізвище начальника поліції.

ПРОТИ ТЕЧІЇ

Після публікації повісті «Поєдинок» О. Купрін ніяк не наважувався розпочати задуманий, але так і не написаний роман «Жебраки». Письменник вважав головного героя повісті Ромашова своїм двійником, тепер же двійник — убитий, а без нього Купрін писати роман не міг.

Він розповів про свої вагання Горькому.

Олексій Максимович сказав:

— Ви — письменник, а не нервова дама, і повинні працювати, долаючи всі труднощі. По руслу автобіографічної течії плисти легко, а ви спробуйте проти течії.

ЗАЙВА ПЕЛЮСТКА

Одному поету Горький говорив:

— Будьте більш вимогливим до себе, не накопичуйте слів, треба, щоб у віршах не було бородавок. Не кожна квітка стає кращою від зайвої пелюстки.

ВІДПОВІДЬ НА ЛИСТ

Листування Горького охоплює велике коло людей — від піонерів до академіків. За свідченням письменника ним написано не менше двадцяти тисяч листів різним особам. Горький майже ніколи не залишав без відповіді одержаний лист. Якщо не можна було написати кореспонденту, відповідав через пресу.

— Відповідь на лист — це жменька насіння, з якого проросте корисний злак,— говорив письменник.

ЩО ПОВИНЕН ЗНАТИ ПИСЬМЕННИК

1928 року в Баку, на нафтових промислах, Максим Горький зустрівся з робкорами і молодими письменниками. Хтось надіслав йому записку-питання: «Що повинен знати письменник?»

Горький прочитав записку вголос, помовчав, і раптом один червоноармієць випередив його:

— Письменник повинен знати все!

Посмішка Горького свідчила, що він цілком згоден з відповіддю червоноармійця.

ПРО КНИЖКИ, ЩО ШВИДКО ДОЗРІВАЮТЬ

Окрилений успіхом свого роману «Вступ», Юрій Герман, тоді ще початкуючий письменник, прийшов до Горького.

— Ви скільки разів свій роман переписували? — запитав Горький.

— Один.

— А вам, добродію, не здається, що це хуліганство? — поцікавився Горький і, помовчавши, додав: — Такі речі приховувати треба від людей, як дрібну крадіжку, а не хвалитися нею.

Сулейман Стальський 1869—1937

ШИЯ І ГАК

Якось лезгинському поету-співцю Сулейману Стальському зустрівся його колишній хазяїн.

— Сулеймане,— сказав він,— чому ти не створив пісню на честь Казим-бея, чи бережеш її для більшовиків?

Сулейман промовчав.

— Цей світ — колесо,— додав хазяїн,— весь час крутиться...

— Не правильно крутиться,— перебив його Сулейман.

— Зажди, зажди, чи не проситься твоя шия на гак?

— Ні,— відповів Сулейман.— Гак любить сало, а моя шия — самі мозолі.

ДОЛЯ І ЧАС

Ашуг Сулейман розповідав якось давню притчу про поета Саїда Кочхюрського, якого осліпив хан Мурсал.

Слава Саїда полинула за кордон, а Мурсал не любив, щоб народна хвала прославляла когось, а не його, хана.

Він викликав до себе ашуга і звелів йому співати пісень.

Саїд проспівав.

— Гарно співаєш,— сказав хан,— ти, напевне, майстер своєї справи. Але скажи, чому у тебе такий сміливий погляд? Адже тут присутні і мої жінки...

І наказав виколоти співцеві очі.

— Я чув цю притчу давно і добре її пам'ятаю. А тому вирішив берегти свої очі,— закінчив розповідь ашуг Сулейман, даючи зрозуміти присутнім, чому він мовчав кілька важких років.

НЕ БИЙ ДІТЕЙ МОЇХ

Письменник Еффенді Капієв (1909—1944) був другом Сулеймана Стальського. Він же перекладав його твори російською мовою. Ця дружба викликала заздрість деяких дріб'язкових людей. Вони говорили Сулейману:

— Ти не читаєш по-російському, а ми знаємо, що Еффенді Капієв, перекладаючи, псує твої вірші. Десь додає, десь скорочує, а деякі рядки переписує по-своєму.

Якось під час однієї бесіди Сулейман сказав:

— Друже, я чув, що ти б'єш моїх дітей.

Еффенді відразу зрозумів, про що мова.

— Твої вірші — не діти твої, Сулеймане. Вони — це ти сам, Сулейман Стальський.

— В такому разі я, старий, заслуговую ще більшої поваги, ніж діти.

— Що тобі дорожче, Сулеймане, кількість рядків у віршах чи стиль і дух? Ось перед нами стоїть вино. Якщо воно видихнеться, то об'єм його майже не зменшиться, але це вже буде не те вино, яке ми п'ємо і яким насолоджуємося. Справа не в кількості вина, а в його ароматі, смаку і міцності.

КРАЩЕ НАПАМ'ЯТЬ

С. Стальський грамоти не знав. Його сини робили все для того, щоб батько оволодів письмом. І щоразу він з великим бажанням брався за цю справу, та потім відкладав папір і казав:

— Ні, діти. Варто лише мені взяти до рук олівця, як вірші втікають від мене, тому що я вже думаю не про вірші, а про те, як тримати цей неслухняний олівець.

ІМ'Я І РЕЧІ

Сулеймана Стальського викликали до Москви, щоб вручити орден. В столиці його зустрів один дагестанський міністр.

— Ай-ай, дорогий Сулеймане,— сказав міністр поету.— Не можна вести себе у Москві так, як в аулі. Цей одяг тобі треба зняти.

Сулейману пошили новий костюм, принесли нові черевики, нову шапку і зимове пальто з каракулевим коміром. Сулейман, не поспішаючи, оглянув кожну річ. Потім усе згорнув і поклав у чемодан.

— Дякую. Гарні речі. Тільки для мого сина. Я ж хочу залишитися Сулейманом. Своє ім'я не проміняю ні на костюм, ні на черевики...

Леся Українка 1871—1913

ХАЙ СЛОВО БУДЕ ГОСТРИМ, ЯК ЛЕЗО КИНДЖАЛА

1895 року в сім'ї Косачів квартирував студент Нестор Гамбарашвілі. Якось Лариса Петрівна побачила у нього на столі книжку Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» з ілюстраціями Зічі і була приємно здивована цим шедевром грузинської літератури XII ст. Вона засипала Нестора питаннями про Грузію, її природу, літературу й культуру.

Поетеса уважно слухала студента, а потім сказала:

— Який цікавий, дивний куточок — Грузія! Скільки мужності і доблесті повинен мати народ-жменька, щоб уціліти і охоронити себе від усіх напастей і знегод, які випали на його долю! Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою!

Виїжджаючи з Києва додому в Горі на канікули, Нестор запитав Лесю Українку, що їй привезти з Грузії. Відповідь була така:

— Гострий кинджал, як емблему боротьби з ненависним ворогом!

ЛИСТ ДО ТОВАРИШІВ

Одним із перших творів Лесі Українки, написаних спеціально для нелегального поширення, був «Лист до товаришів» (1895).

Надсилаючи цього листа М. Пав ликові, поетеса просить передати його через певних людей в гуртки молоді. Дотримуючись конспірації, Леся Українка не підписує свого звернення до молоді: «Шкода, що не можу підписати свого ймення, але сподіваюсь, що по почерку пізнають»

МАТЕМАТИКА ПЕРЕКОНАНЬ

Про брата Лесі Українки Михайла говорили, що він звик підходити до оцінки різних людей з точки зору математика. Коли часом хотів назвати когось недалекою людиною, то казав: «Він зовсім не знає математики».

— І я маю свою «математику»,— говорила Лариса Петрівна,— все Сибіром міряю: отак придивлюсь до людини і думаю, чи годна вона за свої переконання Сибіру понюхати, якщо годна — ото людина!

НА ДОБРУ СПРАВУ

У 1896—1897 роках у Києві було засновано Літературно-артистичне товариство. В усіх заходах, як і в громадській роботі, Леся Українка брала активну участь, незважаючи на те, що здоров'я її гіршало, і їй важко було ходити без палички.

Так, вона підготувала реферати з італійської літератури, про письменників Буковини, творчість Г. Гейне.

Сестра Ольга докоряла їй, що вона надміру втомлюється, працюючи для товариства. Леся Українка на це відповідала:

— Не докоряй мені за вечори з рефератами: якщо я не можу дати просто гроші на справу мені дорогу, то даватиму хоч свою працю, поки спроможуся...

«КОГДА ЦВЕТЕТ НИКОТИАНА»

Ознайомившись з творчістю Лесі Українки, поет Григорій Мачтет запросив її до співробітництва в одному з російських журналів. Лариса Петрівна завагалась, і Мачтет пожартував:

— Певне, у вас, Лесю, по-російськи не вийдуть такі гарні вірші, як по-українськи.

Леся Українка відповіла:

— Я вам зараз доведу, що можу і по-російськи написати непогані поезії...

І за дуже короткий час з'явився вірш «Когда цветет никотиана».

БІЛЬ НЕ ПЕРЕСЛУХАЄШ

Лариса Петрівна не любила, коли говорили про її хворобу.

— Що ви мене хороните,— казала,— я ще житиму. Я так не здамся.

А коли її питали: «Чи болить нога?» — відповідала:

— А я не слухаю. Хіба цей біль переслухаєш.

Професорів, що лікували Лесю Українку, дивували мужність і терпіння, з якими вона переносила болючі операції. «У мене при такій операції пацієнти-мужчини ведмедем ревуть, а тут тендітна жінка зціпила зуби і мовчить»,— розповідав професор Сапежко, який лікував поетесу у Києві в 90-х роках.

ОБОЄ ПОМИЛИЛИСЯ

Якийсь панок низенького зросту сказав Лесі Українці:

— Ви, значить, малороска?

— Так, пане, мені теж іноді здається, що я нижча за вас зростом. Але, очевидно, ми обоє помиляємось,— пожартувала Лариса Петрівна.

ГЕТЬ БАЙДУЖІСТЬ

Леся Українка не любила людей, у жилах яких замість палкої крові текло літепло.

— Будь гарячий або холодний, але не теплий,— такий був її заповіт митцям сучасним і прийдешнім.

Лесь Мартович 1871—1916

«КАЗУСИ» — В ОПОВІДАННЯ

Лесь Мартович не любив говорити про літературну працю як про професію.

— Я не маю професії, бо не можу жити з того, над чим працюю. В адвокатській канцелярії я списую стільки паперів, що з огидою відвертаю голову від чорнила. А в цих адвокатських паперах є такі «казуси», що не треба до них нічого додавати.

ДОВГИЙ ЯЗИК

Дехто боявся злісних дотепів і соковитих епітетів Мартовича, проте він не мав наміру осміювати будь-кого.

— Кажуть, Мартович має занадто довгий язик,— кепкував він,— а хто ж мусить його мати, як не галицький адвокат, який меле ним з ранку до ночі?!

БУДУ ДІЛИТИ ТВОЮ ЗЕМЛЮ

У серпні — вересні 1914 року російські війська розгромили австро-угорські з'єднання і оволоділи значною частиною Галичини і всією Буковиною.

Наступ російської армії Мартович сприйняв без остраху; він не лякався її і радо вступав у розмови з російськими солдатами. Господар Купців, у якого жив Мартович, увесь час тремтів, що ці розмови можуть втягти його в якусь неприємність в разі повернення австрійської влади. А Мартович кепкував з нього:

— Чого ти, дурний, боїшся? Австрії більше не буде. Це тобі кажу я — політик зі здоровим хлопським розумом. А от революції тобі боятися треба, бо ти поміщик, буржуй, і я перший буду ділити твою землю, бо маю велику кваліфікацію на це...

ДЛЯ ДОБРА

Священик у Городку зустрічає Мартовича і каже:

— Ех, пане адвокате! Не хочете ви ходити до моєї церкви і слухати мої проповіді.

— Зрозумійте, це я роблю для вашого добра. Ви можете зробити з мене правовірного християнина, я потраплю разом з вами в рай і там зіпсую вам настрій своїми безбожними словами на цілу вічність.

В. М. Гнатюк 1871—1926

В. ГНАТЮК У РАЮ

Про те, як невтомно і при будь-якій нагоді працював і збирав фольклорний матеріал літературознавець, вчений Володимир Гнатюк, свідчить той факт, що вже за життя науковця про нього розповідали такий жарт:

Умер Гнатюк, опинився в раю, дивиться, а там сидить Єва. «Е,— подумав,— тепер я скористаю». Вийняв гульдена, дав Єві та й каже:

— Тепер оповідай мені казки.

Єва розповідає, а Володимир Михайлович записує. Записав, прийшов до святого Петра:

— Пусти мене на землю.

— Чого?

— Того й того.

— Можеш йти.

Гнатюк пішов і видав новий том «Етнографічного збірника», що викликав сенсацію, якої доти ще жодна збірка не мала.

В. С. Стефаник 1871—1936

ХЛІБ ПОЕТІВ

У дружньому колі зайшла розмова про те, чому новели Василя Стефаника такі невеселі Дивно, що він не писав нічого про кохання.

Стефаник обвів поглядом присутніх і каже:

— Та якось вонотак виходить. Відай, не хочу поетам хліба відбирати.

ТВОРИ ПЕСИМІСТІВ

— Чому ви не шануєте свого здоров'я і не хочете слухати лікарів? — питають Стефаника.

Письменник не має сміливості зізнатись, що це правда. І жартує:

— Лікарі пишуть такі рецепти, що читати їх ще тяжче, ніж твори песимістів.

ЩОБ ЗАБЛИМАВ ВОГНИК

У розмові з Михайлом Рудкицьким Василь Стефаник бідкався:

— Заздрю, єй-бо, заздрю молодим галицьким письменникам, які шкварять, наче сало на сковороді, вірші, оповідання, повісті. Вони задоволені собою, гей ті пани, що в неділю після обіду, добре попоївши, походжають вулицями та парками. Мені ж треба кілька місяців, одне літо або цілу зиму, поки в голові заблимає якийсь вогник, мені треба чогось, що шпигонуло б мене у печінці або від чого сон не береться. Вигадувати не вмію. Мушу бачити перед собою людей живими і чути їх слова, які допікають.

М. К. Вороний 1871—1942

ЯК ДІОГЕН

Микола Вороний, повернувшись з Варшави до Львова, перебував у поганому настрої. Знайомому пояснив:

— Ходжу, як Діоген, тільки без ліхтаря: шукаю людини, яка могла б мені сказати, чи існує тут якась робота, себто посада. Немає нічого гіршого, ніж думати сьогодні, що завтра треба їсти.

ПЕРЕКЛАД ОДНИМ МАХОМ

Микола Вороний продекламував свій переклад «Розбитої вази», попередивши, що він зроблений за варіантом Апухтіна.

Його питають:

— А чому ви не зробили перекладу з оригіналу? Ви ж знаєте французьку мову.

— Навіщо? Я одним махом переклав Сюллі-Прюдома й Апухтіна.

ВИСЛОВЛЮЙСЯ ГРАМОТНО

Деякий час Микола Вороний був викладачем риторики на юридичному факультеті підпільного українського університету у Львові.

Коли ж у друзів виникло питання, перед яким судом, коли і де зможуть слухачі поета виступати як адвокати, Вороний на це мав готову відповідь:

— Це не моє діло. Навіть коли ніде не будуть працювати — повинні вміти висловлювати свої думки грамотно.

А. Ю. Кримський 1871—1942

ЧИ ПРОФЕСОРОВІ ЗАСЬ?

Одна дама звернулася до А. Кримського:

— Я не раз дивувалась, як такий поважний професор міг написати таку непристойну повість, як «Андрій Лаговський»?

— Отже, на ваш погляд, професори не мають права на жодну приємність на цьому світі? — запитанням на запитання відповів учений.

УМОВА

Прийшов якось до Кримського студент і питає:

— Чи прийняли б ви мене до себе на роботу, якби я почав вивчати ті східні мови, які ви знаєте?

— Ні, але прийму вас дуже радо, якщо ви вивчите усі ті європейські мови, яких я не знаю.

РІЗНИЦЯ

В одному товаристві виникла розмова про східні мови.

А. Кримського запитали:

— А скажіть, будь ласка, професоре, чи велика різниця між арабською і китайською мовами?

— Приблизно така, як між двома особами, яких ви зовсім не знаєте.

НАЙСМАЧНІША ЇЖА

У 1896—1898 роках А. Кримський був у науковому відрядженні в Лівані і Сірії.

В одному з листів до брата він повідомляв:

«Я ще не вечеряв, коли прийшов мій учитель. Хазяйка скористалася нагодою: «Спитай москобі, чи до смаку йому наша їжа?» Звісна річ, я чудово зрозумів це арабське запитання і вже зміркував, що відповісти. Коли ж учитель запитав мене про те ж французькою, я йому відрубав: «Щодня кляну цю їжу і вражений неохайністю мешканців».

— Гаразд, але що ж мені сказати хазяйці?

— Що хочете.

Тоді учитель відповів: «Москобі говорить, що ваші страви йому дуже подобаються, і хоча він ще не звик до них, та сподівається, що незабаром полюбить їх над усе на світі».

Марко Черемшина 1874—1927

ОДНИМ ПОСТРІЛОМ

1912 року на запрошення Василя Стефаника Марко Черемшина переїхав із Делятина до Снятина і відкрив там адвокатську канцелярію.

Потім Стефаник не раз хвалився:

— Ось я тепер забагатів у повіті: в одній особі придбав собі не лише друга-поета, але і юриста.

С. В. Васильченко 1879—1932

СКАРГА «ЗАДНЬОЛИЗА»

Степан Васильченко працював учителем у Богуславській міністерській школі, де завідуючим був якийсь Верхньогриз, що любив підлабузнюватись до інспектури та всякого начальства.

Васильченко називав його «задньолизом». Довідавшись про це, завідувач подав на Степана Васильовича донос інспекторові, де написав буквально таке: «Хай доведе, кому, де і що саме я лизав, бо з мене всі богуславські міщани тепер сміються і запитують про це. Ваш покірний слуга Верхньогриз, а зовсім не Задньолиз».

ШАНУЮЧИ ДРУКОВАНЕ СЛОВО

Васильченко ніколи не квапився написане відразу нести друкувати. Представникам редакцій, що приходили просити в нього новий твір до журналу, він відповідав:

— Хай ще полежить, одстоїться...

ЧИ НЕ ЗЛОДІЙ, БУВА...

Якось улітку С. Васильченко зняв дачу в Ірпені під Києвом. Родина ще не приїхала до нього, й Степан Васильович тим часом жив сам. Удень працював над рукописом у своїй кімнаті, а ввечері за звичкою виходив у сад і гуляв там поночі. Це дуже збентежило власника дачі, який бідкався сусідам:

— Ой, чи не злодія пустив я до себе на квартиру! Ходить і ходить ото ночами по саду й усе щось думає, щось планує собі... Біда!

ПОКИ НЕ ПЕРЕСАДИШ...

Вчителюючи в Києві, Васильченко мешкав у самотній кімнаті при школі, на Лук'янівці. Якось до нього в неділю ранком завітав знайомий письменник. Степан Васильович сидів біля столу в кожусі. В кімнаті було холодно, шибки взялися лисицями, біля невеличкої залізної «буржуйки» з розчиненими дверцятами лежав оберемок дров і коробка сірників. Очевидно, господар лагодився розпалити грубку, але забув! На столі — аркушики дрібно списаного паперу Все це свідчило про те, що письменник допіру гарячково працював, забувши про холод, нерозпалену грубку й незастелене ліжко. Знайомому стало ніяково, що перервав, він позадкував, перепрошучи:

— Вибачте, Степане Васильовичу, я краще до вас іншим разом, коли...

— Та чого там! Заходьте. Знаєте, поки не пересадиш своїх героїв на папір, не спиться довго, то я і засидівся вночі..

О. О. Блок 1880—1921

ПРАВДА БЛОКА

Олександр Блок ще замолоду взяв собі за правило говорити правду, про що записав і в щоденник.

Сучасники згадують, що поет завжди дотримувався цього правила.

Розпещений успіхом, Леонід Андрєєв домагався у нього відгуку на свою нову п'єсу. Блок сказав коротко: «Мені не подобається». А. Андрєєв був приголомшений такою відповіддю, а поет помовчав і додав:

— Дуже не подобається.

ТАЛАНТ І ГЕНІАЛЬНІСТЬ

У розмові з Маяковським Блок якось зауважив: «Ми були дуже талановиті, але ми не генії».

Та після того, як 29 січня 1918 року Блок закінчив поему «Дванадцять», у щоденник він записав: «Я — геній»

ВСЕ ПРО ВІТЧИЗНУ

На одному літературному вечорі Блок читав свої «Італійські вірші».

— Прочитайте що-небудь про Росію! — гукнув йому хтось із залу.

— Це все про Росію! — відповів поет.

ХІМІК І ПОЕТ

Великий хімік Д. І. Менделєєв любив і розумів поезію, в юнацькі роки сам писав вірші. Особливо поважав Тютчєва. Лірику Блока, свого зятя, сприймав дуже важко або ж зовсім не сприймав, проте хист відчував:

— Одразу видно талант, але незрозуміло, що хоче сказати.

ЧИТАЙТЕ ПРО МАЙБУТНЄ

О. Блок відчував «музику революції» і став найбільш пророчим поетом переламної епохи. Недарма одному із своїх шанувальників він написав: «Якщо ви любите мої вірші... прочитайте в них про майбутнє»

БЛОК І МАЯКОВСЬКЙЙ

1918 року О. Блок відвідав футуристичний спектакль. Учасники вечора лаяли футуристів і з зацікавленням чекали, що скаже Блок. Він почав свій виступ так:

— Є серед них один чудовий поет — Маяковський. Хтось запитав:

— Що ж у нього чудового?

Блок відповів, як завжди, коротко — одним словом: — Демократизм.

СКІЛЬКИ ЛЮДИНІ ПОТРІБНО КНИЖОК

Після зустрічі з поетами у Будинку мистецтв студенти запитали О. Блока про те, які книжки він хотів би мати, опинившись на безлюдному острові. Блок відповів, що людині для читання потрібно всього сто книжок, і першою назвав Євангеліє. Далі — однотомники Пушкіна, Лєрмонтова, Тургенєва, Кольцова, Баратинського, Батюшкова, Державіна.

Микола Чуковський рахував вголос, а Блок продовжував: «Анна Карені на», «Війна і мир», оповідання Льва Толстого, російські казки в трьох томах, казки братів Грімм, казки Гауфа, Перро, норвезькі казки, два-три романи Бальзака, німецьких романтиків три томи, три томи Чехова.

Блок замовк, міркуючи про себе.

— Ще необхідно взяти два романи Достоєвського.

— «Біси»? — втрутився хтось.

— Ні, оповідання і «Підліток». Ще...

— А себе, Олександре Олександровичу, хіба не візьмете?

Блок розвів руками і відповів:

— Коли ви, товаришу, збиратиметесь на безлюдний острів і почнете відбирати для себе сто книжок — що ж, візьміть і Блока.

ВІДПОВІДЬ ПУБЛІЦИСТУ

Костянтин Федін згадує, як до Блока — після виголошення в Будинку літераторів промови «Про призначення поета» — проштовхався якийсь публіцист і запитав:

— Який ви крок зробили після «Дванадцяти», Олександре Олександровичу?

— Ніякого,— рівно і суворо обізвався Блок,— я зараз думаю так само, як і тоді, коли писав «Дванадцять».

Михаїл Садовяну 1880—1961

ГІМНАЗИСТ-РОМАНІСТ

У школі Михаїла Садовяну цікавили уроки історії. Хлопчик дуже любив читати, а бібліотек тоді не було, і діставати книжки доводилося важко. Одного разу він навіть повідрізував усі гудзики зі свого одягу і віддав їх за те, щоб прочитати цікаву книжку. А в тринадцять років Михаїл Садовяну вирішив сам написати великий пригодницький роман у чотирьох томах під назвою «Гайдук Флоря Корбяну» — про відчайдушного народного месника. Та він завершив лише перший том. Друзі-гімназисти з великим захопленням читали рукопис, поки його не відібрав учитель французької мови, який тоді й не підозрював, що цей учень стане письменником і гордістю рідного народу.

ПИСЬМЕННИК І КОРОЛЬ

Першої повоєнної осені Борису Полевому і скульптору Вірі Мухіній довелося бути на урочистому рауті в Бухарестській філармонії.

У центральній ложі, оточений придворними в розшитих золотом мундирах, з'явився король.

При його появі всі присутні встали, крім однієї людини.

Це був літній чоловік, який сидів непорушно і ніби й не помічав, що відбувається навколо.

Полевой запитав румунського товариша, хто це. Той здивовано подивився на нього:

— Як хто? Садовяну. Михаїл Садовяну.

СТО ТОМІВ

Герой Соціалістичної Праці Румунії, лауреат Міжнародної Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» Михаїл Садовяну написав багато цікавих романів, повістей, оповідань, віршів, казок, статей і нарисів — створив цілу бібліотеку, в якій більше ста книжок.

Михаїла Садовяну запитали, які умови для роботи письменника він вважає найбільш сприятливими.

Видатний прозаїк відповів:

— Письменник повинен уміти працювати завжди і всюди, навіть у негоду під кроною придорожнього дуба.

А. Ю. Тесленко 1882—1911

НЕПОКІРНИЙ

Літературознавці відзначають, що в українській літературі початку XX століття не було більш трагічної постаті, ніж Архип Тесленко.

Восени 1906 року за сфабрикованим харківецькими куркулями «громадським» присудом Тесленко був осуджений на заслання у Вологодську губернію. Поки чекав суду у гадяцькій в'язниці, заслання замінили на Вятську губернію, де Тесленко пробув недовго. За вимогою слідчого його відправили етапом на суд до Лубен у справі нападу на справника. Письменника виправдали через відсутність доказів, і тоді — знову етап у Вятську губернію, де він захворів на тиф і перебував у шпиталі Бутирської в'язниці. І знову тяжкий етап — тільки для того, щоб, діставшись на місце заслання, наступного дня, 27 грудня 1908 року, одержати звістку, що строк заслання скінчився.

Жандармський ротмістр, який допитував заарештованого Тесленка, запитав:

— Ну для чого ви провадите революційну діяльність?

— Для того, щоб отакі, як ви, не мали жодної змоги допитувати отаких, як я,— відповів Тесленко.

П. Й. Капельгородський 1882—1942

СТРИГЛИ Й ПРИЧІСУВАЛИ

П. Капельгородський тривалий час був відірваний від України, проте стежив за літературним життям, передплачував українську пресу, листувався з Панасом Мирним, М. Старицьким, І. Франком, В. Короленком. Свої вірші надсилав до українських газет і журналів. Та більшість із них не побачили світу або ж вийшли друком понівеченими. Редактори, згадував пізніше письменник, «закреслювали й вирізували всі самобутні пагінці й колючки, заповнюючи прогалини гладенькими й м'якенькими фразами... мене безцеремонно чепурили, стригли й причісували...»

— А цензори? Ті ж, певне, ще більше стригли? — запитували його.

— Авжеж. Як побачать рядки з революційним змістом, так зразу й заміняють.

— Чим?

— Рядочком шанобливих крапок!

ПОБРАТИМ

П. Капельгородський дуже любив гострі дотепи, сам часто жартував. Коли в 1927 році вийшла збірка його гуморесок «Роздайсь, море», один із прихильників його таланту прийшов до нього за автографом і запитав:

— Скажіть, Пилипе Йосиповичу, що вас наштовхнуло на шлях гумориста?

— А дуже просто, захотілося піти слідом за родичем... От він і «наштовхнув».

— А хто такий?

— Остап Вишня.

— Хіба? Як же він доводиться вам?

— Та брат у третіх або четвертих.

— Не розумію...

— Поясню: його бабка та моя бабка були двоюрідні сестри.

— Так, так.

— Виходить, він мій брат або краще — побратим.

КОЛИ ПИШЕТЕ?

Крім романів і повістей, П. Капельгородський опублікував понад 500 гуморесок та фейлетонів і майже 200 сатиричних віршів.

Працюючи в газетах «Червона Лубенщина» та «Більшовик Полтавщини», він багато сил віддавав цілоденним редакційним клопотам.

— Коли ж ви пишете? — запитували його.

— А довгі вечори? А ранні ранки? А вільні дні?

Янка Купала 1882—1942

ЗНАЙОМИЙ

Під час Великої Вітчизняної війни Янка Купала жив недалеко від Казані.

Йдучи берегом Волги, він зустрів місцевого жителя, який уклінно привітав його. Купала відповів на привітання, та коли повертався, цей же татарин знову вклонився письменнику.

Купала запитав:

— Пробачте, скажіть, де ми з вами бачилися — я щось не пригадую.

— Ми з вами ніде й не зустрічалися, і ви мене не знаєте. Я бачив ваш портрет у нашій газеті, ви — Янка Купала?

— Так, Янка Купала.

— Отже, я не помилився, одразу вас упізнав, а вклонився тому, що читав ваші вірші: у нас є татарські переклади ваших поезій, отже, я вважаю, що ви мій знайомий, і як своєму знайомому, якого дуже поважаю, я і вклонився.

Якуб Колас 1882—1956

ЗВІДКИ СПИСАВ, АБО ПЕРШИЙ ГОНОРАР

Сільський хлопчина Костянтин Міцкевич прочитав якось батькові свого вірша, видавши його за чужий. Батькові сподобалося, і тоді Костя признався, що це він сам написав. Той не повірив. У сина на очах виступили сльози, а батько своє: «Покажи, звідки списав». Нарешті змилостивився. Поцілував сина.

— Пробивай,— каже,— дорогу як можеш. На мене не покладайся. У мене того багатства, що у шляхетського жениха: віник лісу та земля, що під нігтями. Та ще, може, в дерев'яний кожух зодягнусь.

Був він трохи під чаркою, то навіть дав синові срібного карбованця.

Це був перший гонорар майбутнього письменника, відомого за псевдонімом — Якуб Колас.

ДУШЕЮ ДО ЧИТАЧІВ

Коли Якуба Коласа запрошували на читацькі конференції, він завжди погоджувався, особливо якщо обговорювався роман «На розстанях».

— Треба поїхати. Від читачів більше правди почуєш, ніж від критиків,— говорив він.

ЩОБ НЕ ПЕРЕБІЛЬШУВАТИ

Щойно написане Якуб Колас читав родичам, знайомим, щоб одразу правити. Його дружина Марія Дмитрівна якось зауважила, що варто прислухатися навіть до заперечень малої дитини. Письменник погодився:

— Вустами маляти промовляє істина.

Редагувати більше любив віддруковане.

— Рукопис правити важко,— говорив Якуб Колас,— своє око бачило, своя рука писала. А надруковане — як чуже: зразу побачиш, де перебільшено, а де надто стисло.

ДІД ТАЛАШ ОБУРИВСЯ

Герой повісті Якуба Коласа «Дід Талаш» — реальна особа, він навіть виведений у творі під своїм ім'ям. Однак письменник не повірив, що Талаш розкидав п'ятьох легіонерів, вирвався від них і втік. Думав, прибрехав старий. І написав у повісті, що легіонерів було троє.

Якось до нього в Академію наук заходить здоровенний дід і говорить:

— Це ти Колас?

— Я.

— Навіщо ж ти про мене набрехав? Хіба ж я від трьох поляків втікав би, га?

ПОЧАТОК РОЗДІЛУ

Збираючись куди-небудь — на засідання, на зустріч з читачами чи в лікарню,— Якуб Колас обов'язково брав з собою портфель. У ньому зберігався чистий папір, і першим лежав аркуш з початком нового розділу книжки. Це було своєрідним нагадуванням: де б ти не був, як би себе не почував — пиши!

ЛЕТИ, БРАТЕ...

Коли погіршувався стан здоров'я і треба було лягати в лікарню, Якуб Колас оголошував вимушену перерву:

— Іду на профілактику. Треба тиск збити, ресори перевірити...

І завжди в такі хвилини нервував, лаяв себе «прогульником» і «дармоїдом», а то й «трухлявим пнем».

Костянтин Михайлович жартівливо, але з домішкою гіркоти починав докоряти Якубу Коласу.

— Я вже десять разів казав йому,— так у присутності рідних і друзів дорікав він собі,— Якубе, що ти собі думаєш? Ти письменник, а не можеш перемогти людську хворобу, подолати старечі лінощі? Пиши — ось тобі найкращі ліки. Не очікуй, що завтра станеш міцнішим, не в той бік воно, братику, хилиться... Є у тебе крила чи ні? Зірвись і лети...

К. І. Чуковський 1882—1969

«НЕОХАЙНІСТЬ» ДРУКУ

у 1905—1907 роках К. Чуковський був редактором сатиричного журналу «Сигнал». Видавався «крамольний» журнал значною мірою на кошти співчуваючого революційним колам «соліста його величності» Л. В. Собі нова.

В одному з номерів «Сигналу» «обіграли» горезвісне розпорядження генерала Трепова. Намагаючись придушити народний рух кривавим терором, він видав наказ військам: «Патронів не шкодувати!»

Чуковський опублікував цю фразу в своєму журналі Але так, що перші дві літери не видно було через друкарську неохайність, і вийшло:

«Тронів не шкодувати!»

«ЧУКОККАЛА»

1914 року К. Чуковському спало на думку зберегти в пам'яті куоккальські зустрічі з митцями. І він завів невеличкий зошит, назвавши його «Чукоккала». До нього записували свої експромти Рєпін і Блок, Горький і Маяковський, Цвєтаєва і Зощенко, Шаляпін і Ахматова та багато інших видатних людей. Увечері після трудового дня до Чуковського приходили літератори, художники, артисти і розповідали новини, сперечалися, сміялися. Ось чому на сторінках «Чукоккали» так багато усмішок і жартів. Траплялося, що хто-небудь працював не за фахом: Шаляпін, наприклад, малював, а Рєпін писав вірші.

Збираючись в евакуацію під час війни, Чуковський закопав альбом у мерзлу землю біля берези. Та відправлення тимчасово відклали, господар повернувся і на лавці побачив пошарпану... «Чукоккалу». Виявилося, що сторож підгледів, як Корній Іванович закопував обгорнутий альбом, і після від'їзду господаря викопав його, гадаючи, що там червінці.

«ВІД ДВОХ ДО П'ЯТИ»

Книжку «Від двох до п'яти» К. Чуковський присвятив вивченню тих дивовижних прийомів, за допомогою яких малюки переймають досвід дорослих. Вона витримала кільканадцять видань.

Проте одного разу письменник з гіркотою констатував:

— Багато читачів навіть не помітили, що по суті — це наукова книга.

БАГАТОВЕРСТАТНИК

Журналіст, побувавши в гостях у К. Чуковського в підмосковному Передєлкіно, поцікавився, чому в кабінеті письменника кілька столів.

— Ось ви дивуєтесь, чому в двох кімнатах мого, як ви називаєте, кабінету, скажімо краще, моєї майстерні, так багато столів? — невимушено відповів Корній Іванович.— Це тому, що я письменник-багатоверстатник. Я завжди пишу одночасно кілька речей, переходжу від одного столу до іншого. Ось щойно я переклав п'єсу Шекспіра, вивчав переклади Шевченка, закінчую свою книжку про Чехова. І, залежно від матеріалу, переходжу від одного верстата до іншого.

А. Г. Гафуров 1882—1975

ГРАЄ РОЛЬ ПОЕТА

Один посередній актор почав писати вірші і навіть видав збірку. Народний дагестанський поет Абуталіб Гафуров з цього приводу сказав:

— Це він грає роль поета. Але грає, як і всі інші ролі, дуже погано.

ЧОМУ ПОСИВІВ

Зустрілись Гафуров і видавець, який зіпсував поетові чимало нервів. Поет каже:

— Глянь-но, ти встиг посивіти.

— Але ж і ти, Абуталібе, давно сивий.

— Я посивів через тебе, а чому посивів ти, незрозуміло.

ПРО МАЙСТЕРНІСТЬ

Йшла дискусія про майстерність. Абуталіб промовив:

— Про непомітне, маленьке, невідоме треба розповідати докладно і яскраво. Про яскраве, велике і відоме — двома словами.

НОВИЙ АБУТАЛІБ

По радіо передавали нові вірші Гафурова. Дружина не слухала, пораючись по господарству. Абуталіб запитав:

— Чому ти не слухаєш вірші? Це ж я.

— Наче я тебе перший день знаю.

— Але це новий я. Такого мене ще не було.

СТВОРИЛИ УМОВИ

Один письменник одержав звання, орден і кілька посад. Абуталіб сказав:

— Тепер тобі створено всі умови для того, щоб ти не міг більше писати.

НЕ ТАК ПОЧИНАЄ

Про одного молодого поета Гафуров сказав:

— Мабуть, з нього нічого не вийде. Свої перші вірші він привіз до редакції на машині.

ПРО КРИТИКІВ

Про критиків Абуталіб сказав:

— Загалом гарний народ, тільки жартів не розуміють.

ЯК СТАТИ КЛАСИКОМ

Молодий поет відпустив бороду. Абуталіб запитав:

— Слухай, навіщо тобі борода?

— Лев Толстой теж носив.

— От не знав, як просто стати Львом Толстим.

Ярослав Гашек 1883—1923

ЧИ МОЖНА ПРИМУСИТИ ПИСАТИ

Природознавець і мандрівник А. В. Фріч запросив Гашека до себе на віллу в Коширжі, бажаючи створити йому ідеальні умови для роботи.

Гашеку не писалося.

Фріч зачинив його, забезпечивши продуктами, і нарізав близько 500 «чверток» чистого паперу, щоб той писав.

Та, повернувшись додому, господар не знайшов свого в'язня. З білих несписаних аркушів Гашек зробив човники, розкидав їх по кімнаті, а сам щез.

ОБШУК

Якось у грудні 1911 року Гашек попередив свою дружину Ярмілу Гашекову, що через його участь в антимілітаристському русі у них може бути обшук. Дружина перелякалась, але він заспокоїв її:

— Не бійся. Домашній обшук — це розвага! Ось побачиш.

Рано-вранці поліцейські розбудили подружжя. Вони були здивовані, що господар дивиться на них з іронічною посмішкою. Гашек навіть радив їм, де шукати. Вони нишпорили в книжковій шафі, заглядали під килим, копирсалися в грубі і, зрештою, забрали дівочу кореспонденцію Ярміли. Її листування завдало поліції чимало клопоту: адже все це перекладалося німецькою мовою і пересилалося до Відня.

ІДІОТОЗАВРИ, ПРАБЛОХА І Т. П.

Дуже швидко Гашеку обридло писати природничо-наукові статті для «Світу тварин», і він почав розважатися тим, що спотворював назви птахів і тварин, а потім чекав, як на це реагуватимуть читачі. Написав про допотопних ящурів, так званих ідіотозаврів.

Незабаром він справді одержав багато листів, в яких підписувачі називали його невігласом. На такі листи Гашек давав глузливі дотепні відповіді, і ображені читачі зверталися до видавця.

Згодом Гашек написав величезну статтю про відкриття праблохи і висвітлив це питання настільки правдоподібно, що редактор якогось іноземного часопису поспішно, не роздумуючи, чи можливий такий факт, переклав її і опублікував. Матеріал передрукували інші журнали, додавши до нього іронічні коментарі.

«Світ тварин» потопав у докорах. Дехто навіть радив редакційному персоналові втопитися!

Аж тут видавець не витримав і вигнав Гашека.

ПЕРЕМОГА ЧЕСЬКОЇ КНИЖКИ

Я. Гашек писав «Пригоди бравого вояки Швейка» невеликими частинами, які виходили в міру того, як посувалася робота.

Навесні 1921 року він розклеював у бідних районах Праги жартівливі буфонадні афіші, в яких повідомлялося:

«Одночасно з чеським виданням переклад книжок на правах оригіналу виходить у Франції, Англії, Америці.

Перша чеська книжка, перекладена світовими мовами!

Краща гумористично-сатирична книжка світової літератури!

Перемога чеської книжки за кордоном!

Перший тираж 100 000 примірників!»

Афіші закликали читачів «викинути зі своїх бібліотек «Тарзана в джунглях», різні нікчемні переклади кримінальних романів» і «придбати новаторський зразок гумору і сатири».

Навряд чи в Чехословаччині знайшлася тоді хоч одна людина, яка, читаючи афіші, могла передбачити, що ця жартівлива реклама стане істиною. Мине небагато часу, і Бертольт Брехт напише: «Якби хто-небудь запропонував мені вибрати з художньої літератури нашого століття три твори, які, на мій погляд, складають фонд світової літератури, то одним із таких творів я назвав би «Пригоди бравого вояки Швейка» Я. Гашека».

О. М. Толстой 1883—1945

ДРУЖІТЬ З БІБЛІОТЕКАРЯМИ

Якось О. Толстого попросили виступити перед студентами бібліотечного факультету. Побачивши в аудиторії дівчат, письменник сказав:

— Боюсь бібліотекарів... Небезпечний народ!

В залі сміх:

— Небезпечні? Чому?

— А ось чому,— пояснив Толстой,— кожен із них може згубити будь-якого письменника.

— Як це? — вже з гіркотою запитали дівчата.

— Дуже просто,— відповів Олексій Миколаиович.— Не сподобаєшся бібліотекарці, візьме вона твою книжку і так десь покладе, що й не знайдеш. Так і не дійде вона до читача. Ні, нашій письменницькій братії треба дружити з бібліотекарями.

Аплодисменти заглушили останні слова письменника.

Дем'ян Бєдний 1883—1945

НЕ ТІ ЗНАЙОМІ

Основоположник вірменської пролетарської літератури Акоп Акопян запропонував Дем'яну Бєдному деякі свої вірші перекласти російською мовою. Юхим Олексійович попросив прочитати їх, щоб відчути ритм, звучання вірменської мови. Прислухаючись, Д. Бєдний інколи заглядав у підрядник.

— Це в моєму дусі,— сказав Бєдний.— Приймаю. Мушу вам сказати, Акопе Микаєвичу, що вам поталанило. Ви знали героїв своїх творів в обличчя. Навіть спілкувалися з ними. У мене ж так не виходило; ні Врангель, ні Олександр III, ну геть ніхто не хотів зі мною знайомитись.

НЄЖНИЙ І БЄДНИЙ

Д. Бєдний дуже любив дотепи і сам часто жартував.

Якось директор мюзик-холу Ігор Володимирович Нєжний суворо вичитав недбайливого працівника в присутності Д. Бєдного. Після того як винний пішов, поет сказав директорові:

— Я бачу, друже, ти такий же нєжний, як я бєдний.

ТИМЧАСОВА ПРОПИСКА

Один із друзів, відвідавши Д. Бєдного, застав його за роботою в бібліотеці.

— Перевіряю прописку книжок,— пояснив поет.— Не всіх, а тих, які мали тимчасову перепустку до моєї бібліотеки: строк закінчився — звільняй місце.

БЄДНИЙ І БУКІНІСТИ

Букіністи любили Дем'яна Бєдного за те, що він розумівся на книжках, був щедрий, багато купував.

— Юхиме Олексійовичу,— запитували його знайомі,— навіщо вам така кількість книжок? Адже більшість із них у вас уже є! І гроші витрачаєте.

— Справа не в грошах,— відповів Дем'ян Бєдний.— Рідкісні книги я купуватиму і надалі. Такий товар не залежується. Частина його потрапляє за кордон. Отже, купую, щоб зберегти книжки.

ТУРБОТА І РЕЗУЛЬТАТ

Щойно придбані книжки Бєдний сам любив розміщувати на полицях. Знайомому письменникові говорив:

— Усе, що бачиш у цих шафах, рано чи пізно перейде у власність нашої держави. Тому й турбуюсь. Гроші мої. Турбота моя. Тривога моя. Результат — державі.

Ф. В. Гладков 1883—1958

БЕРЕЗОВІ ГАЇ

Один літератор докоряв Гладкову, що той від значної теми роману «Енергія» несподівано перейшов до випадкової теми «Березових гаїв».

На це Гладков відповів:

— Хай буде вам відомо, що березові гаї допомогли збудувати і Дніпрогес, і усе, що ми побудували.

ДЕСЯТЬ ГОДИН ЩОДНЯ

З 1945 по 1948 рік Ф. Гладков був директором Літературного інституту ім. О. М. Горького і одночасно вів семінар прози. Якось один студент наважився йому сказати про те, що це колись письменники просиджували за столом, а тепер інші часи, потрібні темпи. Федір Васильович на це відповів:

— З вас письменника не вийде. Адже потрібно працювати десять годин щодня. Так, не менше десяти годин. А навіщо вам займатися літературою? Ви її не відчуваєте і не поважаєте. Окрім цього, ви не хочете працювати.

О. І. Білецький 1884—1961

НЕ ТА СУБОРДИНАЦІЯ

На засіданні редколегії з приводу двадцятитомного видання творів Івана Франка один науковець цілком серйозно звернувся до академіка О. І. Білецького:

— Я прошу встановити точну субординацію в літературі — хто в ній маршал, хто генерал, а хто полковник і т. д.

Білецький помовчав і, не посміхнувшись, навіть якось заклопотано відповів:

— Ото було б добре. Все стало б ясно. Усі письменники зайняли б свої місця. Навіть школяр молодших класів одразу б зрозумів, чого вартий той чи інший письменник. От тільки ніяк не можу уявити собі — куди при цій «субординації» втиснути рядового Тараса Шевченка?

С. Я. Маршак 1887—1964

ЩО ВАЖЧЕ?

С. Я. Маршака часто просили написати для газети «будь-якого, хоч невеличкого вірша». Розповідаючи друзям про такі прохання, поет говорив:

— Вони думають, що невеличкий вірш забере у мене менше часу. Наче годинникареві легше зробити маленький годинник, ніж великий.

ВІДЧУТТЯ СЛОВА

— Чому ви не виступаєте? — запитали Маршака.

— Тому що я не пава,— відповів автор книжки «Виховання словом».

ПОЧЕКАВШІЇ ГОДИНУ

Маршака запросили до міністра кінематографії Большакова, якого на призначену годину на місці не було. Почекавши якийсь час, Маршак пішов, залишивши таку записку:

ПРЯМЕ ВЛУЧАННЯ

Роман О. Г. Лебеденка схвалив Маршак. Автор згадує:

«Найважче було підшукати заголовок. В угоді твір називався «Війна», але така назва зустрічалася дуже часто. Я придумав сто двадцять варіантів заголовків і приніс їх до Маршака, з яким був у дружніх стосунках. Письменник забракував усі сто двадцять.

— Як називалася частина, з якою ви пройшли війну? — запитав він.

— Окремий важкий дивізіон.

— От і назвіть «Важкий дивізіон».

В результаті — сто процентів влучання».

ЩОБ ВИКРЕСЛЮВАТИ

Бувало, Маршак говорив:

— Сьогодні вночі (однак не міг спати) я написав оцю річ.

— І ви можете писати вірші без пера в руці?

Письменник посміхнувся:

— Власне, перо потрібне поету для того, щоб викреслювати. Але спершу треба мати що викреслювати.

РОСІЙСЬКИЙ «ШПИГУН»

Маршак цікавився життям і творчістю англійського письменника і художника Уїльяма Блейка, який ілюстрував свої твори, а також «Божественну комедію» Данте.

Письменник Емріс Х'юз згадував, що Маршак завдавав йому і його приятелям багато клопоту пошуками лондонського будинку, де жив і працював Блейк.

Якось Маршак сидів у лондонському аеропорту, захопившись поезією Блейка. До нього підійшов службовець і попросив дозволу подивитися його паспорт. Маршак, не усвідомлюючи, що робить, простягнув йому томик Блейка.

Остап Вишня 1889—1956

ВИШНЯ І «ПЛУГ»

У спогадах про Остапа Вишню письменник Петро Панч у статті «Таким він був, таким він є серед нас» зокрема згадував:

«Популярність Остап Вишня завоював уже першими своїми гуморесками. Я тоді був в організації селянських письменників «Плуг». Пролетарські письменники гуртувались у «Гарті», але Остап Вишня не входив ні до «Плуга», ні до «Гарту».

Нам дуже хотілося втягти його до своєї організації, і писав він тоді переважно на селянські теми. Коли йому передали про це, він з хитрою усмішкою відповів:

— Нехай «Плуг» у мене вступає!»

ЩО КРАЩЕ

(З народних переказів)

Їхав Остап Вишня разом зі своїм другом на полювання. То й і каже Вишні:

— Полічи-но гроші, Остапе, чи вистачить ще додому доїхати?

— Не біда, друже,— каже Остап Вишня,— тебе всі знають, то й виручать нас в лиху годину.

— Ех, Остапе,— відповідає той,— тобі краще, бо тебе скрізь бояться.

Правий був М. Гоголь, коли писав, що «сміху боїться той, хто вже нічого не боїться».

Народ своїм дотепним прислів'ям по-новому ствердив гоголівський афоризм:

«Де Остап Вишня, там міліція лишня».

СОЛОДКИЙ ВИШНЯ

1945 року Остап Вишня разом із дружиною відвідав у селі Пісках піонера колгоспного будівництва М. П. Рубана.

Рубан пригостив їх ранніми вишнями. Вишні так сподобались, що Павло Михайлович записав у книжку: «Рубан пригощав такими вишнями солодкими, як — Остап Вишня».

А ВИШНЮ БАЧИВ?

На початку колективізації в один із районів на Харківщині виїхала велика група працівників літератури й мистецтва. Був серед них і Остап Вишня.

Село прикрашене червоними прапорами. До машини підходить дядько з цигаркою.

— Прикурити,— каже без зайвих слів.

Остап Вишня аж стрепенувся: його типаж!

Самокрутка з качалку завтовшки, мабуть, жінка вигнала з хати, щоб не чадив махрою.

— Чи не скажете, для чого це викинули хлаги? — питає.

Молодий поет охоче пояснив:

— Письменники і артисти приїхали. Чули такого, Остапа Вишню?

Дядько нарешті запалив цигарку сірниками, що дав Остап Вишня, напустив повну вулицю диму і вже після цього, і то не зразу, відказав:

— А чого б же не чув. І про Тараса Бульбу чув! У нас тут один чолов'яга при Советській власті состояв і, сказати б, неправильну лінію повів, ну його, значить, на збори. Кочевряжиться: я такий, я й сякий, самого Будьонного бачив! «А Вишню,— питають,— бачив?» Так і скис чоловік. «Простіть,— каже,— більше не буду!»

ЧИ ПОТРІБНІ ГУМОР І САТИРА

На літературній нараді один критик виступав на тему, чи потрібні нам гумор і сатира. Напинався доказати — не потрібні.

Кажуть, Остап Вишня поклав перед ним на трибуну чистий аркуш паперу з написом: «Прошу не перевертати».

А того заінтригувало, взяла цікавість, що воно за оказія,— взяв і перевернув. А на звороті: «Ах ти ж, йолопе, йолопе!.. Не витримав-таки — перевернув!»

НЕСПРАВНА ГРЕБЛЯ

В одному колгоспі була несправна гребля. Щодня там якась біда траплялась: то підвода перекинеться, то перехожий спотикнеться. Але голові колгоспу не до цього: хай-но з сівбою впораюсь, тоді щось вирішимо на правлінні. Як не жалілись люди — нічого не допомагало. Усе голова тільки обіцяє, і на цьому ділу кінець. Якось у район прибув бригадир цього колгоспу. Звітувавши у райкомі, дзвонить він у свій колгосп і попереджає про приїзд Остапа Вишні.

— Той, що пише!? — випалив голова одним духом.— Ради бога, хоч на день затримайте, бо в мене гребля вийшла з ладу від повені!

— Погане діло,— відказує бригадир.— Що ж поробиш, тоді зараз направимо гостя до наших сусідів, а на днях до нас.

Бригадир повернувся і отримав розпорядження відремонтувати греблю.

З тих пір її ніякі повені не брали.

ПРО ЩО МРІЄТЕ НАПИСАТИ?

Коли Остапа Вишню запитували про його творчі плани, він жартома відповідав:

— Дуже хочеться мені написати «Анну Кареніну», тільки щоб вона не кидалася під поїзд.

ПРИВІТ ВІД ЗАЙЦІВ

Остап Вишня любив ходити на полювання та риболовлю з Максимом Рильським. Про їхнє захоплення мисливством письменники складали анекдоти. Дзвонять ото, мовляв, у суботу зайці до Спілки письменників:

— Скажіть, будь ласка, Вишня і Рильський їдуть завтра на полювання?

— Їдуть.

— Які ж ми раді! Ото забавимось! Передавайте їм привіт.

І це небезпідставно. Бо якось на полюванні Вишня, вийшовши з машини, походив з рушницею, і, коли з-під його ніг вискочив заєць, Павло Михайлович навіть не зняв двостволки, а тільки ляснув у долоні навздогін куцому:

— Ех, тікай скоріше, щоб тебе не вбили.

81 БАБІ І ДЯКУЮ, І ПРИВІТ

(Лист до редакції)

Шановний тов. редакторе. Сьогодні я дістав «Виписку із протоколу № 11 загальних зборів жінок села Манжелії і Пісок (на Кременчуччині) такого змісту:

«Заслухавши читання фейлетонів письменника Остапа Вишні «Профос», «Земля обработки требуеть» і «Селотехніка», ухвалили надіслати привітну телеграму Остапові Вишні від старих і блідих облич жінок-селянок за те, що він уміє так гарно вникати в наше селянське життя.

З пошаною до Вас 81 баба».

Не маючи змоги особисто обійняти моїх усіх 81 дорогу для мене «бабу»-селянку за їхнє привітання, дозвольте це зробити за допомогою Вашої поважної газети.

Вісімдесят одно сердечне спасибі.

Хай живуть українські «баби»-селянки!

Я ніколи не забуваю, що я так само від «баби».

Остап Вишня

БЛИСКУЧА РЕЦЕНЗІЯ

Ще за життя сатирика невелика, але авторитетна група українських письменників подорожувала по глибинних районах нашої республіки. Вказуючи на неподобства в ресторані, вони почали пробирати шахраюватого директора. Той, схрестивши руки на грудях, молився:

— Оце жалуйтесь на мене хоч у Верховну Раду, хоч у міністерство, навіть самому Остапу Вишні, а я тут не винуватий.

ПРИШЛІТЬ НАМ ВИШНЮ

Цікаво розповідав про Вишню відомий український артист Ю. В. Шумський:

— Зустрічаю якось його — біжить щодуху, тільки й встиг кинути: «Поспішаю, треба одного негідника за вухо на сонце витягти». Через кілька днів знов зустрічаю — теж кудись мчить, каже: «Треба спішити одному чоловікові бідолашному помогти». І скільки не здивував його — мало не щоразу поспішав комусь чимось допомогти.

Його знали всі. Йому іноді кланялися на вулиці незнайомі люди, на зустрічі з ним приходили з навколишніх сіл за десятки кілометрів. Коли де-небудь створювалась якась нестерпна ситуація і її важко було подолати, просили: «Пришліть нам Вишню!» Коли хотіли вплинути на того, хто чинив що-небудь недопустиме, казали: «Ми поскаржимось Вишні». І це впливало більше за всі інші погрози.

ЯК НАЗВАЛИ РЕСТОРАН

Степан Олійник згадував такий випадок Поїхали якось перчани до Дніпропетровська на читацьку конференцію. Після зустрічі з читачами пішли вечеряти в новенький ресторан, який лише позавчора відкрився. Місцеві керівники Харчоторгу довго сушили голову, як цей ресторан назвати. Замовили, кажуть, для вибору три вивіски. Нарешті зупинилися на назві «Ренесанс».

Жартуючи за столом на цю тему, Павло Михайлович покликав представника адміністрації.

— А що воно значить — оте «Ренесанс»? — запитав лукаво.

Той відповів, що саме про це вони завтра розмовлятимуть на летучці. Потім порадив звернутися до їхнього директора, дуже культурної людини.

Мабуть, адміністрація довідалась, хто так цікавиться «Ренесансом», бо сталося несподіване: поки письменники вечеряли — вивіску поміняли. Від того вечора й понині зветься той ресторан «Дніпро».

БЕЗ ПЕРЕКЛАДУ

Мудре й дотепне слово Остапа Вишні проникає в серця навіть тих людей, які не знають української мови. Письменник Євген Кравченко пригадує війну, фронт. Якось після бою до них завітала група артистів. Один із одеських акторів на закінчення концерту прочитав славнозвісну «Зенітку». І хоч українців було кілька чоловік, солдати — росіяни, білоруси, грузини — реготали на повні груди й схвально вигукували: «Вот дает по фашистам!»

ВИШНЯ У ТРАМВАЙНИКІВ

Влітку 1944 року працівники Київського трамвайного депо влаштовували у себе в клубі літературний вечір, в якому брав участь Остап Вишня.

Його попередили: «Вам доведеться рівно о сьомій годині під'їхати до пам'ятника Богдану Хмельницькому, а ми будемо чекати...»

О сьомій годині Вишня був на площі. Раптом з трамвая, який проходив повз нього, почулися пронизливі дзвінки... Водій висунувся з вікна:

— Павле Михайловичу, я за вами.

Вишня зайшов увагон. Він був тут єдиним пасажиром.

Отак вони їхали, минаючи всі зупинки, і опинилися біля Клубу трамвайників, де на письменника вже чекали з квітами.

...Проводжали його ще палкіше, ніж стрічали.

Павло Михайлович подякував за увагу до себе і сказав:

— Маю невеличке прохання — сюди ми поспішали, тому не спинялися на зупинках, а тепер маємо час! І нехай у наш вагон сідають всі, кому потрібно!..

УСПІХ ДЖОНЬКИ

Одного разу Остап Вишня повернувся зі школи, де був на зустрічі з учнями, і весело, збуджено розповідав:

— Найбільше враження на учнів справив не я, а песик Джонька. Він, як виявилося, побіг слідом за мною і заховався під столом президії (скатертина з кумачу була майже до підлоги). Поки я читав гумореску, песик сидів тихо. Коли ж школярі почали мені аплодувати, він вискочив з-під столу, став біля моїх ніг і почав голосно гавкати, захищаючи мене від публіки. Ото був фінал! Ніколи такого в мене не було! Віднині братиму на виступи Джоньку — успіх буде забезпечений!

ЯК ВИ ПИШЕТЕ

(Із спогадів Сергія Воскрекасенка)

Остап Вишня розповідав безліч веселих історій із свого власного життя. Якось він розповів смішну новелу з серії «Як я працюю».

— Сидю, пишу. На столі дерев'яна миска з самосадом... Кручу-верчу одну «ковпаківку» за другою. Повна хата диму Полапки дійшов до третьої сторінки. А потім сюди — лап, туди — гульк! А де ж дві перші? Виявляється, я скурив їх, поки писав третю. Ось що таке справжнє натхнення!..— І сміється по-дитячому чистим заливчастим сміхом.

На читацьких конференціях його завжди просили:

— Розкажіть, як ви пишете.

— Отак і пишу. Сідаю до столу, розгладжую руками папір, щоб гладенький був... Ставлю під певним градусом ручку-самописку, а вона вже сама... та таке виробляє, що я від реготу аж за боки беруся...

У залі веселий, дружній сміх перекочується хвилями з передніх лаз до гальорки.

— Ось так і пишу,— вдавано серйозно закінчує письменник.

ЯК ДОЇХАЛИ

У перший післявоєнний рік Володимир Сосюра і Остап Вишня приїхали на літературний виступ до Чернівців. Письменників запитали про їхнє здоров'я та про те, як вони доїхали. Поїзди тоді ходили переповненими, і Остап Вишня відповів:

— Між народом.

М. І. Рудницький 1889—1975

СЮЖЕТ ДАЄ ЖИТТЯ

Перебуваючи в Лондоні, Михайло Рудницький дав оголошення в газеті «Таймс» про те, що він шукає приватну вчительку англійської мови.

Наступного дня він одержав 58 листів. Розподіливши їх за дільницями і вулицями, він щоденно відвідував кілька осіб, пояснюючи, що приходить від імені свого приятеля... І під час розмови записував у блокнот: гонорар за урок, вигляд майбутньої учительки, приблизний її вік і своє враження.

За місяць він удосталь наговорився англійською мовою, а потім одну з кандидаток вибрав собі у вчителі.

При зустрічі з Бернардом Шоу М. Рудницький розповів йому про свій хитрий вибір учительки.

Відомий драматург одразу побачив у цьому сюжет:

— Із цього матеріалу можна зробити комедію: недосвідчений чужинець одружується зі своєю «приватною» вчителькою, згодом розчаровується в ній і з розпачу виїжджає на один із тих диких островів, де відбувається дія романів Джозефа Конрада.

ПСЕВДОНІМ НЕ ДОПОМОЖЕ

Поетові К. запропонували постійно співробітничати в одному з львівських журналів.

К. приїхав до М. Рудницького порадитись: він перебуває на державній службі і не може підписуватися власним прізвищем, то чи не краще взяти псевдонім.

Михайло Іванович йому відповів:

— Псевдонім не допоможе — по ваших плаксивих віршах вас відразу впізнають.

МАНДРУВАТИ І ЗНАТИ

У товаристві, де був М. Рудницький, один із співрозмовників часто вживав іноземні слова, підкреслюючи, що він багато мандрував.

Михайло Іванович зауважив:

— Чим більше мов знає людина, тим менше вона вживає іноземних слів.

Д. А. Фурманов 1891—1926

ВЕЧОРАМИ В ТРАМВАЇ

Пізніми осінніми вечорами в московському трамваї «Б» можна було бачити людину у військовій шинелі. Цей пасажир не чув оголошень вагоновода. Поклавши на коліна зошит, чоловік щось писав, зрідка дивлячись у вікно. Він лише тоді піднімав голову, коли кондуктор звертався до нього:

— Молодий чоловіче, ми їдемо в парк.

Тоді пасажир згортав свої папери і виходив на вулицю.

Так інколи Дмитро Фурманов працював над романом «Чапаєв».

П. Г. Тичина 1891—1967

НЕЗБОРЕНА СИЛА

У перші повоєнні роки на розорену українську землю приїжджали іноземні делегації. Якось молодий іноземець сказав Тичині:

— Послухаєш вас — і виходить, що у Советах рай, та й годі. Але ж ми багатші за вас!

— Ви багатші, а ми сильніші,— чемно й переконливо відповів Павло Григорович.

— Сила там, де гроші! — не вгамовувався молодик.

Павло Григорович знову спокійно відповів:

— Наша сила не в грошах, а в душі народу, і цю силу ніхто ще не зборов...

ГОЛОСИСТИЙ

П. Тичина пишався своїм учнем Андрієм Малишком.

— І звідки він отакий голосистий? — І тут же сам відповідав, усміхаючись: — Випурхнув із пісні!

ПРО СОУСНИКІВ

У П. Тичини гості. Вони їдять, хвалять страви. Слово за слово — починається розмова про кулінарію та її секрети.

Лідія Петрівна, дружина поета, каже про спеціалізацію в кулінарії:

— Є кухарі — суповики, є кухарі — соусники..

Тичина підхоплює:

— Соусники? Вони є не тільки в кулінарії..

ЧИСТЕ ДЖЕРЕЛО

Один літературознавець висловився необережно при Тичині:

— Вірш Маяковського можна звести до формули: ритм частівки плюс вільний райковий вірш...

Та не договорив. Де й поділися делікатність і гостинність Павла Григоровича, він напав на гостя:

— Райошництво нічого спільного з Маяковським не має! Волга не може витікати з нечистого джерела.

БУТИ ГРОМАДЯНИНОМ

Коли зайшла одного разу мова про те, що Тичина — поет, академік, міністр (протягом ряду років він був міністром освіти УРСР),— Павло Григорович сказав:

— Ні, це — потім, а передусім я — радянський громадянин і комуніст, це — найпочесніше

СЕЛЬТЕРСЬКА ВОДА І ВІРМЕНСЬКА МОВА

Цікавий спогад про Тичину залишив Юрій Смолич.

Співробітники Тичини помітили, що він щовечора почав щезати з редакції. Вирішили простежити, до кого це на побачення ходить ще не одружений поет. Пішли назирці і виявили — Павло Григорович підходить до будочки, купує за копійку сельтерську воду, повільно п'є її, розмовляючи з продавцем-вірменином,— від нього має можливість чути справжню вірменську мову, яку саме тоді вивчав, з якої робив переклади.

Згодом друзі й колеги Тичини підкреслювали, що Павло Григорович серйозно вивчав мови й літературу народів Кавказу та Сходу.

Василь Касіян, побувавши у Вірменії, розповідає, як тамтешні художники жартували, що єдиним, хто на ювілеї Абовяна блискуче виступив вірменською мовою, був не вірменин, а українець Тичина.

ТРІЄР ЗЕМЛЯКАМ

1918 рік — рік виходу «Сонячних кларнетів» П. Тичини. Йшла громадянська війна, в країні був голод.

— Жили тоді на пайках,— згадує дружина поета Лідія Петрівна.— Павло Григорович ходив у поношеному костюмі, проте увесь гонорар за «Сонячні кларнети» віддав пісківським бідакам для придбання трієра.

П. Й. Панч 1891—1978

ВІД ПАНА ДО ПАНЧА

Починаючи з 1921 року, землемір Петро Панченко надсилав до місцевої газети «Незаможник» дописи, оповідання, або, як він їх сам називав, «житні етюди».

Під багатьма творами стояв підпис: Максим Отава. Та одного разу чергову кореспонденцію він підписав: «Пан». Розгорнувши наступного дня газету, підпису свого не побачив. Над самозваним «Паном» було вчинено розправу: під заміткою стояло «Панч».

Редактор вирішив по-своєму: з панством було назавжди покінчено, тож кого міг задовольнити такий, хай навіть і гумористичний, псевдонім!

КОЛИ ВІН У НАС БУВ?

Петро Панч орієнтувався на достеменні факти, і критики завжди підкреслювали цю «документальність». Літературознавець В. Заєць розповідав: коли вийшло оповідання «Мишачі нори», в тій слободі, де письменник писав його, твір зрозуміли як допис про тамтешніх людей і навіть зробили певні організаційні висновки.

Коли ж Петро Йосипович читав це оповідання на одній із плужанських вечірок, під час обміну думками виступив учитель з Волині і сказав:

— Я щойно вислухав оповідання про наше село. Все написано так, як воно справді в нас є. Я тільки не знаю, коли це автор був у нашому селі, що я його не бачив.

П'ЄСА І ОСЕЛЕДЦІ

З іронією згадував Петро Панч свої перші кроки в драматургії: «Я написав п'єсу «Павук»... Але господиня, у якої я наймав кімнату, була байдужа не тільки до драматургії, а навіть до всієї культури. Не стала оцінювати п'єсу, а оцінила цупкі сторінки з бухгалтерської книги, на яких вона була написана, і загорнула в них оселедці».

НАПИШІТЬ ДЛЯ ДІТЕЙ

— Петре Йосиповичу, напишіть що-небудь для дітей,— звернулися школярі до письменника.

— Для дітей! Гаразд, що-небудь напишу.

Несподівані гості тут же підсунули Панчу якогось папірця, щоб він його підписав, забрали обіцянку й пішли.

Місяців за три школярі прийшли знову. І газету, в якій видрукувана обіцянка письменника, тримають у руках.

— Написали, Петре Йосиповичу, для дітей? — запитують.

Письменник почервонів, як піонерський галстук.

— Значить, не написали.

Панч дав школярам слово честі, що напише, і того ж вечора почав працювати над оповіданням «Малий партизан». За тиждень його вже читали в усіх школах. Дітям подобалось і дорослим.

ПИСАНА РЕЦЕНЗІЯ

Після того як оповідання «Малий партизан» було надруковане в альманасі, письменник одержав листа. Писав учень І групи великими літерами:

«Товаришу Петро Панч. Я читав Ваш твір «Малий партизан», мені він дуже сподобався. Особливо сподобалося те, як Василько поламав гармати й направив червоних на село. Будь ласка, товаришу Панч, надпишіть мені таку книжку А я Вам за це свої малюнки пришлю. Я вчуся в І групі. Мені вже 7 років. Віталій Кузьменко».

Петро Йосипович з цього приводу записав:

«Це була перша писана рецензія на мій твір. Вона для мене дорожча за всякі друковані рецензії».

ЯКБИ ПРИСЛУХАВСЯ

На обговоренні історичного роману «Гомоніла Україна» П. Панч почув багато дорікань і зауважень. Петро Йосипович все уважно вислухав, а потім сказав:

— Дякую за обговорення. Але скільки радників, стільки й порад. Коли б же я почав робити так, як пропонує і той, і інший, то замість роману в мене вийшов би протокол.

ДУМКИ, МОВ ДІТИ

Якось до Панча завітав знайомий письменник і здивувався:

— Донедавна ж ви працювали в отій, більшій, кімнаті?

— Там думки розлітаються,— усміхнувся Петро Йосипович,— і тоді не так пишеться. А тут вони коло тебе туляться, мов діти. Іноді здається, що навіть стіл треба переставити в якийсь закуток, аби не вабили завіконні роздолля, легіт.

ПОПРИ ВСЕ — ПРАЦЯ

На передодні 80-річчя від дня народження Петра Панча до письменника завітав кореспондент журналу «Україна».

Петро Йосипович нещодавно хворів, вигляд мав стомлений, і кореспондентові стало ніяково, що він його турбує. Сивоголовий літератор помітив це:

— Почувайтеся вільно. Я тепер, як казав колись незабутній Горький, не стільки письменник, як «установа»... Вісімдесят років — це трохи більше, ніж тридцять?.. Що ви пишете нині? Як пишете?.. Важко? А коли письменникові було легко писати? Талант, попри все,— праця. Якби творилося нам аж надто солодко — ми, очевидно, невдовзі скисли б...— усміхнувся скупо ювіляр.

К. Г. Паустовський 1892—1968

ЛИСТУВАННЯ

У видавництві «Советский писатель» вийшли оповідання донбаського літератора Олексія Іонова. Письменник надіслав свою книжку в подарунок К. Паустовському, якого він дуже любив і поважав, з дарчим написом: «Майстру від підмайстра...»

Далі були слова приязні й жалкування за тим, що простому «смертному» літераторові ніколи не досягти тієї викінченості образів, завершеності стилю, тієї карбованості форми, які притаманні прозі Паустовського. Разом із книжкою Іонов надіслав Паустовському його портрет з проханням підписати його.

Паустовський підписав. Початок був такий:

«Молодому підмайстрові від старого підмайстра».

ЧИ ГАРНО НАПИСАНО

— Що значить «гарно написано»? — запитали на семінарі К. Паустовського.

— Якщо гарно написано, то не помічаєш, як написано,— відповів письменник.

К. О. Федін 1892—1977

ВЧАСНО ЗАКРЕСЛЕНЕ СЛОВО

Читаючи рукопис К. Федіна, його знайома письменниця натрапила на сторінку, де незакресленими були тільки два рядки. Вона сказала йому про це.

— Уміння викреслювати — це своєрідне мистецтво,— усміхнувся Федін.

ВЕЛИКІ І МАЛІ

К. Федін був однаково вимогливим і дуже уважним до всіх сучасних письменників, до великих і до малих. Так йому підказувало серце.

— Літературу творили не п'ять-десять імен, про які постійно говорять і пишуть, а всі письменники, сотні імен,— говорив він.

ПИСЬМЕННИК — ЯК БОЄЦЬ

Над романом «Вогнище» К. Федін працював по шістнадцять годин щодоби.

— Я віддаю всього себе мистецтву, як боєць віддає життя,— стверджував письменник.

В. В. Маяковський 1893—1930

ОЦЕ ПОЕЗІЯ!

В. Маяковський разом зі своїми друзями, поетами Бурдюком і Каменським, виступав на диспутах і літературних вечорах у різних містах Росії.

У Києві цензура заборонила друкованим органам опубліковувати статті про футуристів.

Але газета «Киевская мысль» 1914 р. зробила коротке повідомлення:

«Учора відбувся перший виступ знаменитих футуристів... Були присутні: генерал-губернатор, обер-поліцмейстер, вісім приставів, шістнадцять помічників приставів, п'ятнадцять околодочних наглядачів, шістдесят городових у театрі і п'ятдесят кінних — поза театром».

Прочитавши повідомлення, Маяковський сказав:

— Які ще поети, крім нас, були удостоєні такої пишної шани. Отже, справляємо гарне враження: на кожен прочитаний вірш по десять городових. Оце поезія!

Щодо тих, які були «поза театром», зауважив:

— Навіть коней вплутали в нашу справу!

ЗОЛОТЕ ПЕРО

11 лютого 1915 року В. Маяковський виступав у артистичному підвалі «Бродячий собака», читав поезію «Вам». Після перших строф публіка заціпеніла: хто з невипитою чаркою, хто з ніжкою курчати. Почулися вигуки: «Що він читає?»

Та Маяковський продовжував декламувати, не звертаючи уваги на ремствування «ображених» відвідувачів. Ось він прочитав останні рядки. Деякі жінки, вигукнувши «Ой!», зробили вигляд, що зомліли. Розлючені чоловіки залементували, дехто свистів, почулися погрози.

Блідий Маяковський запалив цигарку, але естради не залишив.

Якась елегантна дама вигукнула:

— Такий молодий, при здоров'ї. Замість того, щоб такі мерзенні вірші писати, йшов би краще на фронт.

Маяковський відбиває удар:

— Нещодавно у Франції один відомий письменник хотів поїхати на фронт. Йому вручили золоте перо й сказали: «Зостаньтесь, батьківщині потрібне ваше перо, а не шпага».

Та ж сама дама не стрималась:

— Ваше перо нікому не потрібне.

— Мадам, не про вас мова. Вам пера потрібні хіба що для капелюшків.

ОРЛИНИЙ ЛЕТ

Провулком Замоскворіччя йшов високий широкоплечий чоловік. Хлопчики, побачивши такого богатиря, гукнули навздогін:

— Дядечку! Дістань горобчика!

Велет зупинився, повернувся до них і дуже ввічливо, цілком серйозно запитав:

— А орла не хочете?

Хлопчики отетеріли. Гадали подратувати здорованя, а самі скочили на слизьке.

Цим богатирем був В. Маяковський. В жарті-відповіді його кредо: якщо вже діставати з неба — то не горобців, а орлів!

ХАЛТУРА В ГЕОМЕТРИЧНІЙ ПРОГРЕСІЇ

У своїх виступах В. Маяковський не раз наголошував на тому, скільки словесної руди доводиться йому перелопачувати заради єдиного потрібного слова. Це — його лабораторія творчості. Тому й ненавидів будь-яку халтуру.

Маяковського запитували, чому на книжковому ринку зустрічаються сірі, нікчемні видання. Поет відповідав так:

— Одна видрукувана дурниця ще двох авторів наводить на думку, що й вони можуть написати не гірше. Ці двоє, написавши й одержавши свої книжки з друкарні, викликають заздрість вже у чотирьох.

Таким чином, халтура, якщо їй не покласти край, поширюється за правилами геометричної прогресії — має властивість подвоюватись.

ЛІТЕРАТУРА НА ДЕСЕРТ

В. Маяковському дорікали, що він сприяв «затиранню» літературної сторінки в «Комсомольской правде».

— Так, я відверто домагався того, щоб її ліквідувати,— гримів поет.— Чому газетним літературним публікаціям надається так мало місця? Або вони будуть в газеті щоденно на кожній сторінці, або ж їх не буде зовсім. На біса така література, яка подається на десерт!

ЩО ТАКЕ ПОЕЗІЯ?

— Ось тут запитують, що таке поезія? — відповідав В. Маяковський на записки у Воронежі.— На цю тему тисячі томів написано з давніх часів і до наших днів, а ви хочете, щоб я відповів одним словом... Ну, гаразд, відповім: поезія — це фонтан.

Гальорка зареготала.

— Звичайно,— заклав руки за спину поет,— мене можуть запитати: а чому — фонтан? Справді — чому? Ну, не фонтан, відповім я...

В залі дружно зааплодували. Маяковський розвів руками — ось, мовляв, самі розумієте...

ДІТИ ЗРОЗУМІЮТЬ?!

Після одного з виступів В. Маяковський запитав, чи є слухачі, які не розуміють його віршів.

— Я ось теж ваших віршів... не розумію! Маяковський підвів голову, знайшов поглядом крикуна і спокійно сказав:

— Нічого, діти ваші зрозуміють!

— І діти не зрозуміють!

— Що ж, тоді в татка підуть: отакенькі молоді дубки!

МАЯКОВСЬКИЙ В РИЗІ

Навесні 1922 року В. Маяковський вперше виїхав за кордон, до Латвії.

Ризька поліція насторожилась. З фотографії паспорта, зданого поетом для прописки, була знята копія і внесена в поліцейський фотоальбом підозрілих осіб. В обліковій картці охранки в графі «В чому звинувачується» записали: «Працівник міністерства освіти, член делегації Радянської Росії».

Читати вірші поетові заборонили.

Маяковський блукав містом, відвідував книгарні. І всюди за ним назирці ходили досвідчені філери. Поетові це обридло. Поглянувши на годинника, він стрімголов побіг до зоопарку. Шпики ледь встигали за швидкими кроками поета. Коли вони, ухекавшись, наздогнали його, Маяковський голосно розсміявся:

— А побачення було... з клишоногим ведмедиком!

ЧИТАЧІ ПОДОЛАЮТЬ СХІДЦІ

У журналі «Крокодил» друкувалися вірші В. Маяковського. Редактор К. С. Єремєєв запропонував поетові віршовану драбинку звести в звичайні рядки, бо вона ускладнює сприймання тексту. Маяковський не погодився. Тоді редактор порадив:

— У нас післязавтра читацька конференція на заводі. Виступіть і прочитайте свої вірші з майбутнього номера.

Поет охоче погодився. Після виступу, який викликав дружні оплески, збуджений Маяковський підійшов до Єремєєва:

— То як? Чи не ви Говорили, що мої вірші незрозумілі.

— Та казав. Але ж не можна возити автора на квартиру до кожного читача. Вас не вистачить. На слух сприймається чудово, а от коли про себе читати, то недосвідчена людина обов'язково спіткнеться на вашій драбині.

— Нічого, Костянтине Сергійовичу,— розсміявся Маяковський,— звикнуть читачі до моїх східців. І ще як моторно підійматимуться ними до нової поезії.

ЖИТИМУТЬ ВІЧНО

На запитання: «Чи довго проживуть ваші вірші?» — В. Маяковський відповів упевнено і твердо:

— Вони житимуть вічно. Жовтнева революція буде жити вічно, а я — її поет.

А СЛАВА ПРИЙДЕ

Молодий поет хотів залишити службу і цілком віддатися літературній справі. Маяковський йому на це сказав:

— Пишіть, не відриваючись від тієї професії, яка дає вам хліб, м'ясо, сорочку і недільне кіно.

ПРО РИМУ

Маяковського запитали, для чого він робить заготовки рим. Володимир Володимирович відповів:

— Справжній поет краще з голоду помре, ніж пустить між люди вірш з поганою і неохайною римою.

С. О. Єсенін 1895—1925

ЗА ПЕРШИЙ ГОНОРАР

Письменник Всеволод Іванов розповідав, як Сергій Єсенін одержував свій перший великий гонорар за книжку віршів. Поет тоді попросив Іванова поїхати разом з ним по магазинах. Той погодився. Єсенін накупив багато граблів, лопат, сокир, цвяхів і пояснив:

— Одвезу ці подарунки додому, своїм землякам.

ЄСЕНІН ЧИТАЄ «КОБЗАР»

Російський поет Іван Бєлоусов ще до революції був відомий як здібний перекладач Шевченкового «Кобзаря». І за радянського часу однією з перших книжок щойно народженого Державного видавництва в Москві стало масове видання «Кобзаря» для російських читачів. Книжка швидко розійшлася. 1922 року до перекладача звернувся Сергій Єсенін з проханням знайти йому примірник.

— На жаль, у мене залишився тільки один,— відповів той.

— Ну що ж, дайте хоч прочитати, за кілька днів поверну.

— Та бачите... Побоююсь... Адже...

— Однаково не піду без «Кобзаря».

— Довелося віддати,— згадував Бєлоусов.— Та минуло кілька днів. Єсеніна не видно. Почав його шукати. Даремно: немає вдома. Подумки розпрощався з книжкою. Десь через місяць Єсенін приніс її і дуже дякував: «Шевченко відкрив мені очі, збагатив духовно, примусив уважніше ставитися до поетичного слова. Вірите, цілий місяць вивчав окремі рядки. Вибачте, навіть вас кілька разів не пускав до себе, щоб ви не забрали чудовий «Кобзар».

ОГОЛЕНЕ СЕРЦЕ

Розповідають про зустріч Єсеніна з Дзержинським.

— Як це ви так живете? — запитав Фелікс Едмундович.

— А як? — перепитав поет.

— Незахищений,— відповів Дзержинський.

Проникливим поглядом Дзержинський побачив те, на що не звертали увагу інші,— оголене серце.

З РІДНОГО ДЖЕРЕЛА

У своїх віршах Єсенін постійно звертався до природи, до рідного села, до рідної домівки.

Одному молодому поету він радив:

— Шукай у віршах свою батьківщину. Якщо знайдеш, ти — поет, не знайдеш — не будеш поетом.

З ЧУЖИХ УСТ

Після того як артист В. Качалов прочитав Єсеніну його вірші, поет сказав:

— Я й не знав, що у мене такі гарні вірші

СПРАВЖНІЙ ПИСЬМЕННИК

«Бронепоїзд 14—69» Всеволод Іванов писав у своїй новій трикімнатній квартирі на Тверському бульварі. Витративши усі гроші на ремонт, письменник жив дуже скромно. Спав на підлозі, а писав на фанерці, яку тримав на колінах.

Зайшовши якось до Іванова, Єсенін побачив його на підлозі перед грубою і сказав:

— Як дізнався, що ти переїхав на власну квартиру, мені стало страшно. Письменнику не потрібна квартира. Зручніше писати в номері готелю. А якщо ти спиш на підлозі, то ти, значить, справжній письменник.

ЄСЕНІН У ХАРКОВІ

В травні 1920 року С. Єсенін відвідав Харків.

Увечері біля скверу на Театральному майдані поет читав для друзів вірші. Невдовзі навколо невеликої групи виріс натовп. Поета попросили читати ще.

— Я читатиму,— усміхнувся Єсенін,— але тепер уже для них,— і він показав на людей, що зібралися у сквері.

Перші рядки поеми «Инония» викликали подив у слухачів. Раптом хтось вигукнув:

— Бий його, богохульника!

Натовп глухо загув.

Незважаючи на погрози, Єсенін продовжував читати. У цей час до юрби підійшла група матросів. Один з них, зрозумівши, в чім справа, голосно сказав:

— Читай, товаришу, читай!

Залунали оплески, вигуки схвалення. І в цьому гулі потонули голоси невдоволених, вони, лаючись, пішли геть зі скверу.

Е. Г. Багрицький 1895—1934

БАГРИЦЬКИЙ І ЖЕБРАК

Це було в 20-х роках.

В Одесі жив старий жебрак, який просив милостиню тільки по чайних. Його всі боялися. Високий, сивобородий, з червоними склеротичними очима, ще не переступивши порога, він проклинав відвідувачів за те, що вони самі їдять, а стара людина зранку голодна.

Жебракові давали милостиню. Ні хто не витримував його натиску. Казали, що на зібрані гроші старий спекулював сіллю.

Якось Е. Багрицький і К. Паустовський зайшли в чайну пообідати. І тільки їм подали чай, бринзу і хліб, як увійшов жебрак.

— Ага! — зловісно сказав Багрицький.— Він, здається, попався. Нехай тільки підійде до мене!

— Що ж тоді буде? — поцікавився Паустовський.

— Погано йому буде. Ой погано...

Ось жебрак зупинився біля молодих письменників, вигукуючи прокльони. Багрицький встав і тихо почав говорити, не відводячи очей від старого:

Друже мій, брате знеможений в муках тяжких, Хто б не був ти, душею кріпись.

Жебрак осікся і витріщився на Багрицького. Потім почав повільно відступати і на словах: «Вір, наступить той час, коли згине Ваал»,— повернувся, перекинув стілець і побіг на зігнутих ногах до виходу.

— От бачите,— сказав Багрицький серйозно,— навіть одеські жебраки не витримують Надсона!

Уся чайна гриміла від реготу.

«ПЕРЕВАЛ», БЕРІЗКИ І ДУБИ

Переїхавши 1925 року з Одеси до Москви, Е. Багрицький вступив до літературного угруповання «Перевал», яке проголошувало гасло творчості за інтуїцією. Та не минуло й року, як пост вийшов з «Перевалу». Про причини виходу пояснював жартома:

— Там потрібні вірші про берізки, а у мене написано про дуби.

ЗНАЙ СВОЇ ВІРШІ

Одному молодому знайомому поетові Е. Багрицький сказав:

— Вперше, коли ви до мене прийшли, я попросив вас прочитати вірші напам'ять. Ви відмовились, бо їх не пам'ятали. Я одразу побачив у цьому недобрий знак, тільки вам тоді не сказав, щоб не спантеличити. Свої вірші, свої в повному розумінні цього слова, поет не може не знати напам'ять.

ЯКЕ ІМ'Я ТВОЄ?

Е. Багрицький, знайомлячись із творчістю деяких сучасних йому поетів, обурювався, коли помічав у віршах узагальнення: «птахи», «дерева», «трави».

— Письменник кожне дерево, кожного птаха повинен знати «в обличчя» й на ймення,— неодноразово повторював він.

ПОДУМКИ ПЕРЕРОБЛЯЮ

«Думу про Опанаса» Е. Багрицький писав повільно, не більше трьох-чотирьох строф щодня. Його запитали:

— Едуарде Георгійовичу, чому ви не правите своїх віршів? Невже вони у вас виходять одразу?

— Ні, не одразу. Але вся штука в тім, що один поет править рукопис, а у іншого весь процес формування вірша відбувається в голові. Спочатку народжуються перші варіанти, потім я їх подумки переробляю, а записую вже конче вивірену строфу.

ЧОРНИЛО СОХНЕ ДОВГО

У 1932 році до Е. Багрицького прийшов кореспондент «Пионерской правды» Є. Долматовський за щойно написаною поемою «Смерть піонерки». Але Едуард Георгійович ще два місяці не віддавав поему, хоча його дуже просили.

— Чорнило сохне довго,— посміхався Багрицький.

ПАРІ

Якось Е. Багрицькому надіслали на відгук кілька віршів відомої дитячої поетеси про тварин.

Поезії йому не сподобались.

— Не вихваляючись, можу написати вірш за п'ятнадцять хвилин. І... краще. Це не робота,— сказав поет, прийшовши до редакції.

Це сприйняли за хвастощі, і з ним уклали жартівливе парі. Визначили час. Багрицький сів за стіл. Ось на папері перше слово: «Ведмідь». За п'ятнадцять хвилин він підвівся і прочитав вірш. Парі було виграно.

До речі, «Ведмідь» та інші дитячі вірші Багрицького було надруковано вже після смерті поета в журналі «Мурзилка» за 1934 рік.

М. Т. Рильський 1895—1964

КАРАСІ В БАСЕЙНІ

Якось Максим Тадейович виявив бажання поїсти карасів. Рибу привезли і кинули у невеличкий басейн, який був на подвір'ї дачі Рильського. Поснулі карасі в басейні ожили. Дізнавшись про це, Максим Тадейович сказав:

— Шкода їх смажити, вони вже пережили один раз свою смерть. Хай живуть!

ВПОЛЮВАВ

— Одного разу товариші запросили мене на полювання,— розповідав Максим Тадейович Рильський.— По їхали десь, здається, під Переяслав. Я не пішов на луг, залишився в машині. Так мені захотілося...— поет приємно посміхнувся.— Невдовзі мисливці прийшли до машини і почали скаржитись, що не вдалося нічого вполювати. «А у мене є! — кажу і показую зошит.— За цей час я написав вірш».

ПРО ХАРАКТЕРИ

Максим Тадейович любив і умів жартувати.

— Коли йдеться про різні людські характери,— говорив він,— я часто пригадую один цікавий випадок. Десь ще у двадцятих роках нарком освіти М. О. Скрипник через Михайла Івановича Донця передав кільком київським діячам культури святкові (здається, Жовтневі) поздоровлення і якусь суму грошей. Михайло Іванович потім розповів мені, як по-різному троє видатних людей сприйняли це.

Максим Тадейович усміхнувся і вів далі:

— Перший, прочитавши листа і швиденько порахувавши гроші, сказав: «О, це добре! Буде з чим на базар іти. А то, бачиш, крім кривої турецької шаблі, ні чорта в хаті нема...»

Другий, уважно перечитавши листа і полічивши кілька разів гроші, звернув увагу, що один карбованець ветхий. «Це обміняйте, будь ласка,— сказав він Донцю,— а то його ніхто не візьме».

Третій, вислухавши привітання і повідомлення про подарунок, усміхнувся і зауважив: «Гроші? За віщо? Він же мене не знає... покладіть ті папірці, будьте ласкаві, на стіл».

Три людини — три характери,— додав Максим Тадейович.

ЛІНГВІСТИЧНИЙ ЖАРТ

Звичний російський зворот «смеяться над ним» по-українськи перекладається «сміятися з нього». Повертаючись додому, Максим Тадейович і його друг, літератор Петрушевський, присіли відпочити просто на кам'яних східцях біля під'їзду. На балконі третього поверху саме тоді голосно засміялися дівчата...

— Мені здається, Максиме, що ці дівчата сміються з нас,— спокійно каже Петрушевський.

— А я думаю, друже, що вони сміються над нами,— і Максим Тадейович піднімає руки вгору, до балкона.

НЕ ТОЙ ДОСВІД

— Чому ви переселилися з Ірпеня у Голосіївський ліс? — запитали М. Рильського.

— І тепер скучаю за ним. Не покинув би, та зіпсували річку Ірпінь. Почали розчищати, створювати гучну Ірпінську заплаву... Річка пересохла. На одній сесії головний винуватець тієї справи радив москвичам вивчати досвід нашої заплави... Я не витерпів, кажу: «Капусти там ще нема, а Ірпеня вже нема».

ЗУСТРІЧАЮТЬ ПОЕТА?!

26 березня 1959 року Максим Рильський на запрошення студентів філологічного факультету прибув до Одеси на міжвузівську конференцію.

На пероні вокзалу зібралися студенти, науковці, письменники, кіномитці. Зупиняється поїзд. З вагона виходить Максим Тадейович. Молодь скандує: «Мак-сим Риль-ський! Мак-сим Риль-ський!» Поетові дарують квіти. Обійми, поцілунки...

— Кого це так зустрічають? — запитують здивовані американські туристи, які прибули в тому ж вагоні київського поїзда.

— Поета! Поета Максима Рильського! — пояснює русокоса студентка.

— Поет?! І така шана?!

НА ПІДПИС НЕ ЗГОДЕН

До М. Рильського за дорученням редакції зайшов журналіст і попросив написати відгук на подію, що тільки-но сталася. Можна, як сказав той, і у віршах, і у прозі. Максим Тадейович трохи образився таким грубуватим ставленням до найсвятішого в його житті,— до творчості, але делікатно відповів, що не має часу. Журналіст був досвідчений і запропонував Максимові Тадейовичу сказати кілька слів, а тоді він сам напише і принесе на підпис.

Ось тут Максим Тадейович розсердився. Карбуючи кожне слово, він промовив:

— Нічого я вам казати не буду. Зрозумійте, що мені значно легше самому написати, ніж вам розповідати.

ТЕЖ СЛАВА

У Києві, на вулиці Гоголя, 28, відкривали меморіальну дошку художникові Миколі Пимоненку. У гурті стояв і Максим Рильський. «Як бачу,— розповідав він згодом,— двоє хлопчаків, років по 9—10, весь час нишпорять у натовпі. Коли пробігали повз нас, мимоволі звернув на них увагу. А тоді вони чомусь спинилися, і я почув їхню розмову. Один каже: «Знаєш, тут і Рильський є». Тоді другий запитує: «А ти його особисто знаєш чи вірші читав?» — «Ні,— каже,— я знаю номер його машини».

А то був справді номер, який, раз почувши, легко запам'ятати: УЧ —0001. «От,— каже Максим Тадейович,— і моя слава».

МАКСИМ ТА ДЕЙЧ

Одного разу до Максима Тадейовича та О. й. Дейча, що розмовляли, підійшов добрий знайомий. Рильський відрекомендувався:

— Знайомтесь, Максим та Дейч!

Мате Залка 1896—1937

ОБРАЗА БАТЬКІВ

У 1913 році вийшла перша збірка оповідань Мате Залки «Турки». Це шокувало знайомих. Вони говорили батькові письменника:

— Як це сталося, що ваш син займається літературою? Ви така всіма шанована родина!

І батько, щоб «врятувати» сина від спокуси столичного життя і літературного середовища, на рік раніше строку віддав його на військову службу.

ЖИТЛО, ПОСТІЛЬ, КНИЖКИ

Мате Залка не любив нічого зайвого. — Культурній людині,— говорив він,— потрібні чисте житло, зручна постіль і книжки.

ЗОЛОТИЙ ЗАПАС МОЛОДОЇ РЕСПУБЛІКИ

— Корпус білочехів зчинив заколот і захопив у Казані золото...— розповідав Мате Залка.— Важко було відбити «золотий поїзд» у білочехів, але ще важче — доставити його в пункт призначення.

Та командир загону червоноармійців Мате Залка не розгубився. Він удався до хитрощів. Бійці загнали поїзд у тупик. На кожному вагоні, де лежали золоті злитки, З'явився напис: «Тифозний, для дезинфекції». Тим часом Залка із загоном бійців відступив.

За кілька днів білих вибили з міста. Залка, хвилюючись, попрямував до станції. Так і є! Білим і на думку не спало шукати цінності в мотлосі «тифозних вагонів».

ГЕНІАЛЬНА ГЛУПОТА

Мате Залка любив відпочивати на «дурних», як він висловлювався, фільмах.

У двадцятих роках демонструвався американський фільм «Чирвовий валет» у трьох серіях, безглузда і наївна картина. Але Мате сміявся до сліз. Особливо захоплював його епізод, коли герой у фраці кидався в бурхливі хвилі рятувати красуню. Потім вони виходили з води зовсім сухі, причому в красуні навіть зачіска не псувалася. При цьому Мате здригався від реготу. Дружині ж зовсім не було смішно.

— Від чого ти в такому захопленні? — питала вона.

— Та це ж геніальна глупота! — вигукував він.

І вони дивилися усі три серії.

ОБРАЗА — ЦЕ СМІТТЯ

Якось після літературних зборів Мате Залка сказав одному письменникові:

— Ти так і носишся зі своєю образою? Викинь це сміття з кишені. Якщо тебе справедливо зачепили, треба ще краще працювати. Якщо ж несправедливо,— його голос потеплішав,— то й тоді треба ще краще працювати, щоб на ділі довести, що ти вартий чогось більшого.

Я ТУТ ВОЮВАВ

У травні 1936 року Мате Залка і його друзі, угорські письменники, разом з київськими поетами Савою Голованівським, Віктором Кондратенком та Леонідом Первомайським вирушили у подорож по Дніпру. У придніпровських містах вони виступали перед читачами.

Леонід Первомайський згадував:

«Антал Гідаш запитав мене щось про Дніпро. Я невпопад відповів. Залка добродушно розсміявся, дістав блокнот і зразу ж накидав олівцем карту дніпрової течії, розставив по берегах міста і найбільші населені пункти — все дуже точно, наче усе життя був топографом.

— Звідкіля ти це знаєш? — дивуючись, запитав я.

— Так я ж солдат,— усміхнувся Мате.— Я повинен це знати... А потім — я ж воював тут у громадянську війну...»

ТИМЧАСОВО — ВОЇН

Один літератор, прибувши в Інтернаціональну бригаду в Іспанії, впізнав у генералові Лукачі письменника Мате Залку.

Той розсміявся, а потім серйозно сказав: — Я тепер не письменник. Хай тим часом пишуть інші, я воюю...

ЗАСПІВАЙТЕ «САДОК ВИШНЕВИЙ...»

Інтернаціональним бригадам і частинам, що допомагали республіканській Іспанії у боротьбі проти фашизму в 1936—1939 роках, присвоювали імена прогресивних діячів, революціонерів — Гарібальді, Лінкольна, Димитрова, Чапаєва. До складу 12-ї Інтернаціональної бригади входила рота ім. Тараса Шевченка, в якій були українці, білоруси, поляки, іспанці. Командир бригади Мате Залка приходив у цю роту і просив бійців співати пісні на слова Шевченка — напевне, йому пригадувалися літні місяці, проведені в мальовничому селі Білики на Полтавщині.

І. Ільф, Є. Петров 1897—1937, 1902—1942

ПИСАТИ УДВОХ

Ільф і Петров уміли легко відкараскатись від набридливого запитання: як ви пишете удвох?

— Ось так і пишемо... Як брати Гонкури. Едмон бігає по редакціях, а Жюль оберігає рукопис, щоб не вкрали знайомі.

Та якось — це було вже по смерті Ільфа — Петров відповів серйозно:

— Писати удвох було не вдвічі легше... а в десять разів важче. Це була безперервна боротьба двох сил, боротьба виснажлива і одночасно плідна... Ми постійно піддавали один одного нищівній критиці, яка була ще більш образливою, бо не обходилась без дотепної шпильки. За робочим столом ми забували про співчуття.

ОПЕРАЦІЯ НЕ ДЛЯ ХІРУРГА

Ільф і Петров довго не могли вирішити, що їм зробити з Остапом Бендером. Кинули жеребок. Він став фатальним для бідного шахрая. І за півгодини його доля була вирішена: автори полоснули горло Остапа бритвою. Та потім отямились: нащадок турецьких яничарів міг їм знадобитися для другої книжки. І ось Остап Бендер, наче нічого не сталося» з'являється на сторінках «Золотого теляти» лише з невеличким шрамом на шиї.

ЩО ЗА ШТУКА ЖИТТЯ!

Це було під час роботи над романом «Дванадцять стільців».

Якось Ільф і Петров зайшли в безвихідь: кого залучити на пошуки горезвісних діамантів?

І ось народилася нова дійова особа — панотець Федір Востриков, потім — усі його поневіряння у пошуках діамантів.

— І що б ви думали? — розповідав на зустрічі з читачами Петров.— Приїхали ми якось з Ільфом у Батумі, сидимо в номері готелю. І раптом, постукавши, заходить до нас священик. Усе як годиться, з довгим волоссям, в рясі. «Ви будете Ільф... і... Петров?» — запитав грізно і дивиться просто в вічі, тільки, назвавши прізвище Ільфа, глянув на мене, а вимовивши моє ім'я, вилупив очі на Ільфа. «Ми — Ільф-і-Петров»,— одним словом відповів за обох Ільф.

І під регіт залу Є. Петров розповів, що піп прийшов до них із «спростуванням». Мовляв, ось до такого-то богохульного місця в своєму романі «Дванадцять стільців» ви про мене правильно написали, а далі було зовсім не так...

СИМПАТІЇ ЧИТАЧІВ

Романи «Дванадцять стільців» і «Золоте теля» витримали чимало ударів долі — брутальну критику і нестримну похвалу,— або ж замовчувались.

Незмінними залишалися тільки симпатії читачів.

А. В. Луначарський згадував, як, їдучи поїздом з Москви до Ленінграда, помітив у вагоні жінку з книжкою, яка заливалася сміхом і, соромлячись пасажирів, намагалася стримувати себе. Товариш, який сидів навпроти, весело констатував:

— Б'юсь об заклад, що ви читаєте «Дванадцять стільців».

І він мав рацію.

Уїльям Фолкнер 1897—1962

ЧИТАЙТЕ ЩЕ

Видатний американський письменник XX століття Уїльям Фолкнер навіть у Сполучених Штатах вважався «важким» для сприймання. Один журналіст, беручи інтерв'ю у Фолкнера, запитав:

— Дехто стверджує, що ваші твори залишаються незрозумілими навіть після того, як їх прочитати два-три рази. Що б ви їм порадили?

Фолкнер відповів:

— Прочитати вчетверте.

ДАВНО ОЦІНЕНІ ЛЮДСТВОМ

На одній із зустрічей з читачами Фолкнер розповідав, що він не завжди стежить за сучасною літературою, зате охоче перечитує твори, давно оцінені людством. Його попросили назвати ці книжки. Письменник погодився:

— Майже щороку я перечитую «Дон Кіхота», «Мадам Боварі», «Братів Карамазових». Раз на десять чи п'ятнадцять років перечитую Старий завіт. У мене є весь Шекспір в одному томі; він завжди при мені, і я щоразу заглядаю у нього. Люблю Діккенса і Конрада.

ФОРМУЛА ДОСКОНАЛОСТІ

— Чи є яка-небудь формула, завдяки якій можна стати романістом? — запитали Фолкнера.

Письменник відповів:

— 99 процентів таланту, 99 процентів дисципліни, 99 процентів праці.

ВИГІДНЕ ЗАНЯТТЯ

1949 року У. Фолкнер одержав Нобелівську премію. На прес-конференції лауреат змушений був відповідати на численні запитання кореспондентів.

— Чим ви тепер займаєтесь? — запитав його один репортер.

— Ріжу дрова,— під гучний сміх присутніх відповів письменник.

Після того як газета надрукувала цю відповідь, Фолкнер отримав такого листа:

«Я прочитав у газеті, що ви за різання дров одержали тридцять тисяч доларів. Давайте різати удвох — я маю у цій справі неабиякий досвід...»

ВИЗНАННЯ

У. Фолкнер якось розповів, щойого більше, ніж Нобелівська премія, вразило визнання одного шотландця:

«Містере Фолкнер, мені так сподобався ваш роман, що я замалим не купив його».

ГУМАНІСТ

— Містере Фолкнер, кажуть, ви не визнаєте так званих літературних угруповань. Як вас тільки не називали: натуралістом, традиціоналістом, символістом і т. д. Цікаво, як ви вважаєте, до якої школи ви належите?

— Я сказав би так, і, сподіваюсь, що це правда: єдина школа, до якої я належу і хочу належати,— це школа гуманістів.

А. В. Головко 1897—1972

СТАВЛЕННЯ ДО КРИТИКИ

— Андрію Васильовичу, як ви ставитесь до критики ваших творів?

— Я не такої високої думки про свої твори, щоб не прислухатися до думки інших. Об'єктивний критичний аналіз може іноді допомогти В роботі.

ЛЮДИНУ, А НЕ ФАХ

Народний художник СРСР Сергій Григор'єв запропонував Головкові написати його портрет. Андрій Васильович охоче згодився позувати, але поставив умову:

— Жодних письменницьких атрибутів, рукописів, книжок і таке інше. Пишіть людину, а не її фах,— сказав він тоді.

Бертольт Брехт 1898—1956

ІСТОРИЧНА ПАРАЛЕЛЬ

Як відомо, Б. Брехт емігрував із фашистської Німеччини до США. Та невдовзі після війни його викликали з комісію по розслідуванню антиамериканської діяльності. Письменник звинувачувався в тому, що своїми творами він насаджує в Америці комунізм. Становище Брехта було досить скрутним, але він вийшов із нього несподівано і оригінально. Брехт заявив, що переклади його п'єс і поезій англійською мовою неточні і треба звірити їх з німецькими оригіналами. Як автор, він мав на це право, тому власті змушені були виконати його вимогу. І почалося довготривале вивчення текстів Брехта, яке закінчилось великим диспутом на політичну тему в тій же комісії.

Після допиту задоволений Брехт заявив:

— Я зміг зробити те, що не вдавалося навіть Гейне: змусив поліцію вивчати свої твори.

ПРО «ТЕАТР АБСУРДУ»

Брехт негативно сприйняв «театр абсурду» — модну течію, що виникла у мистецтві в середині п'ятдесятих років.

Під час зустрічі Брехта з головним ідеологом цього напряму Еженом Іонеско зайшла мова про об'єктивну істину.

— Світ недоступний для пізнання! — заявив Іонеско.

— Може бути,— спокійно відповів Брехт,— але в такому разі звідкіля вам це відомо?

ЧИ ПОТРІБНІ КОМИ

Брехт, як завідуючий літературною частиною німецького драматичного театру, одержав п'єсу невідомого автора з листом: «Від драматургів усіх часів і народів я відрізняюсь тим, що принципово не ставлю ком, бо вважаю, що вони не потрібні. Якщо ж ви іншої думки, то прошу вас поставити їх там, де вважаєте доречним. З глибокою повагою ваш Моріц фон Морбах».

Повертаючи п'єсу, Брехт написав:

«Шановний пане фон Морбах! Вважаючи коми вкрай необхідними, дуже прошу вас — наступного разу надішліть тільки коми, а текст я вже якось напишу сам.

Ваш Б. Брехт».

СВОЄРІДНИЙ ЕПІГРАФ

У 1954 році німецький художник Ганс Грундіг створив картину «Забороніть атомну бомбу!». Своєрідним епіграфом до цієї картини Грундіг узяв відомі слова Брехта: «Великий Карфаген вів три війни. Він був ще могутній після першої, ще багатолюдний після другої. Його неможливо було відшукати після третьої».

В. М. Сосюра 1898—1965

Я НЕ ПІП

На початку двадцятих років В. Сосюра був найулюбленішим поетом молоді. Його виступи перед аудиторією завжди викликали бурхливі овації. А після читання люди збиралися довкола нього, про щось запитували, висловлювали своє захоплення. Дівчата дивилися на нього закоханими очима.

Юрій Смолич згадує виступ Сосюри у Харкові на Сковородинських педагогічних курсах: дівчина-студентка підбігла, вхопила Сосюрину руку — поцілувала і, заливаючись слізьми, втекла.

— О! — тільки й вимовив зніяковілий Володимир Миколайович.— Хіба я піп, що вона мене в руку?.. Я — червоний боєць, поясніть це їй, будь ласка, товариші...

ПРО КРИТИКІВ-ХИТРУНЦІВ

Володимир Сосюра поважав критиків-творців і не любив критиків-хитрунців, пристосуванців. Про одного з останніх сказав:

Саме цей критик міг говорити про все і про всіх, причому байдуже, довго і нудно. Володимир Миколайович сміявся:

— От добре б йому бути псаломщиком або дяком!

А ВІРШІ ЯК?

Один поет запитав молодого Сосюру:

— Володю, ви не боїтеся смерті?

— Ні, не боюся,— зразу рішуче відповів він; потім замислився і додав:

— Тільки віршів шкода.

РОМАН ПО ПАМ'ЯТІ

Зберігся спогад Степана Олійника про перебування В. Сосюри в Одесі.

Пам'ятним був вечір у драматичному театрі. Вийшовши на сцену, В. Сосюра сказав:

— Ви запросили мене, дорогі друзі, щоб я познайомив вас зі своїм віршованим романом «Тарас Трясило». І от я приїхав. Та сталося так, що, виїжджаючи, я випадково забув узяти рукопис роману. Через те буду вам читати його по пам'яті. Якщо десь зіб'юсь, то ви мені вибачте.

Потім протягом двох годин читав і ні разу ніде не збився!

— Що поет вистраждав, у що він всю душу вклав, забутися не може! — гомоніли потім слухачі.

Ернест Хемінгуей 1899—1961

ПОПУЛЯРНИЙ БОРОДАНЬ

У вересні 1944 року, коли американські війська ввійшли до Німеччини, відомий художник і військовий кореспондент Джон Грот зіткнувся з Хемінгуеєм в районі лінії Зігфріда під Брандшельдом. Як писав потім Грот, він мав можливість переконатися на власні очі у величезній популярності письменника серед солдатів. Щоправда, далеко не всі знали, хто той бородатий високий чоловік, однак висловлювали йому свої симпатії, дружньо називаючи Хемінгуея: «тато».

Після об'їзду позицій Хемінгуей і Грот прибули до садиби, де вечеряв американський полковник зі своїми офіцерами. Запросили і письменника з Гротом. Раптом почався артилерійський обстріл. Снаряд розірвався поруч з будинком, вибухом висадило шибки і загасило світло.

«Коли врешті запалили свічку,— пише Грот,— усі присутні лежали на підлозі, навпомацки шукаючи шоломи. Точніше кажучи, усі — крім одного: Хемінгуеи з непокритою головою продовжував сидіти за столом, повернувшись широкою спиною до висадженого вікна, і спокійно вечеряв...»

НЕДОРЕЧНА РЕКЛАМА

Одного разу Ернест Хемінгуей відвідав автомобільну виставку. Його увагу привернула новенька машина. Це чудо автомобільної техніки, сяючи під промінням сонця, красувалося на високому постаменті. Біля машини стояла відома зірка стриптизу з великим рекламним щитом, на якому було написано:

«Виключно елегантний, майже беззвучний, економічний, чутливий, швидкісний, найближчий друг і товариш мужчини».

Тут до Хемінгуея підійшов шеф рекламного бюро автозаводу і запитав:

— Отже, містер Хемінгуей, що ви скажете про цю новинку?

— Зовсім непогана,— була відповідь.

— Чи не хочете придбати?

— Ні, тільки не я. У мене є дружина.

— Дружина? Що ви маєте на увазі?

— Лише те, що написано на цьому рекламному щиті. Адже там прямо сказано, яка це прекрасна дружина. А у мене вже одна є.

НАЙБЛИЖЧІ ПЛАНИ

Хемінгуея запитали про його найближчі плани. Той відповів:

— Незабаром я напишу роман.

— Чи можна дізнатися, на яку тему?

— Звичайно. Йдеться про цілком новий сюжет, що спав мені на думку, коли я побачив фільм, поставлений за моїм оповіданням.

ТІЛЬКИ КОД

У 20-і роки Хемінгуей надсилав свої депеші з греко-турецького фронту. Старий журналіст Стеффенс, якому Ернест пізніше показував свої телеграми, був вражений їхньою зображувальною силою. Одна із депеш стисло і коротко передавала усі деталі трагічного стану голодних, переляканих, бездомних грецьких біженців. Стеффенс наче сам їх бачив, коли читав рядки Хемінгуея, і сказав йому про це.

— Ні,— заперечив Хемінгуей,— ви читаєте код. Тільки код...

ЗРАЗОК ТВОРЧОСТІ

Якось один заздрісник написав Хемінгуею іронічного листа: «Я знаю, що вам зараз платять по долару за кожне слово. Надсилаю вам долар і прошу прислати мені зразок вашої творчості».

Хемінгуей залишив долар собі, відповівши одним словом:

«Дякую».

ХЕМІНГУЕЙ НА РИНЗІ

Письменник Хемінгуей був не лише чудовим мисливцем і рибалкою, але й відмінним боксером. Він часто відвідував боксерські змагання і дуже хвилювався, коли хто-небудь із спортсменів порушував правила. Одного разу боксер застосував заборонений удар і його партнер упав, Хемінгуей не витримав, перескочив через канат рингу і, голосно лаючи порушника, боляче вхопив його за вухо.

Розгублений боксер опустив голову і ледь чутно пробелькотів:

— Я справді застосував недозволений прийом. Я винен... пробачте мені!..

ШВИДШЕ ПОЛІЦІЮ!

Хемінгуей зовсім не звертав уваги на свій одяг. І авто у нього було пошарпане. Якось він їхав через штат Техас. Зупинившись біля однієї ферми, він попросив хазяйку, щоб вона дала йому що-небудь поїсти.

— У вас є чим заплатити? — недовірливо запитала вона.

Письменник дістав з кишені пачку доларів.

— Заходьте,— сказала вона, а сама побігла за будинок до свого чоловіка: — Швидше викликай поліцію! Даю гарантію, що цей чолов'яга пограбував банк! Він зараз сидить у нас на кухні!

КРАВАТКА І КНИЖКА

В одному з американських магазинів продавалися гарні краватки. їх носили майже всі чоловіки цього міста. Дирекція магазину хотіла, щоб Хемінгуей теж став їхнім клієнтом, тому надіслала йому одну краватку і невеличку записку:

«Усі з задоволенням носять наші краватки. Ми сподіваємося, що ви теж будете нашим клієнтом і надішлете нам за неї два долари».

За кілька днів магазин одержав пакет, у якому був лист: «Усі з задоволенням читають мої твори. Я сподіваюся, що і ви їх читатимете і купите мою останню книжечку, яку вам надсилаю. Вона коштує 2 долари і 80 центів. Отже, ви винні мені ще 80 центів».

Я ВИСТУПАЮ ЗА РІВНІСТЬ

Париж 50-х років. Сюди — до «міста своєї молодості» — знову прибув Хемінгуей. Письменник усіляко намагався уникнути зустрічі з журналістами, однак засоби конспірації не допомагали. Один із французьких газетярів зумів усе-таки «впіймати» Хемінгуея в кафе.

— Послухай, Ернесте,— запитав журналіст,— невже ти досі ратуєш за любов до людей?

— Так. Якби люди ставилися один до одного з любов'ю, на землі не було б кровопролитних воєн. Я виступаю за рівність усіх людей, незалежно від кольору шкіри.

— Якщо вже мова зайшла про колір шкіри, скільки негрів та індійців є членами конгресу твоєї країни?

Хемінгуей посміхнувся і, трішки подумавши, сказав:

— На запитання хочу відповісти запитанням. Скільки зубів у тебе залишається в роті після того, як ти перед сном кладеш свої вставні щелепи у чашку з водою?

В. В. Вишневський 1900—1951

ДО БАГНЕТА — ПЕРО

У мирний час, задовго до Великої Вітчизняної війни, Вс. Вишневський брав участь у маневрах Балтійського військово-морського флоту. Коли на борт лінкора «Марат» прибув головнокомандуючий Військово-Морськими Силами, Вс. Вишневський стояв у строю штабних командирів. Відповідаючи на привітання головнокомандуючого, він відрапортував:

— Готовий служити пером і гвинтівкою!

ОКОПИ

На збори комісарів, політруків, секретарів партійних і комсомольських організацій Балтійського флоту запросили групу письменників на чолі з Вс. Вишневським. Коли йому надали слово, він заговорив не про літературу, як чекали, а про те, що на передньому краї погано викопані окопи.

— Це не окопи, а заздалегідь заготовлені могили для нас,— зробив висновок Всеволод Віталійович.

— Ви перебільшуєте! — почулися репліки.

— Ні! Ми, старі балтійці, розуміємося на цьому! — стояв на своєму воїн-драматург.

І він тут же пояснив, які окопи слід вирити.

— Правильно, товаришу бригадний комісар! — загудів зал.

Коли всі втихомирилися, Вишневський, добродушно усміхнувшись, сказав:

— А тепер поговоримо про літературу...

ПРИЙМАЙТЕ БЕЗ МЕНЕ

2 травня 1945 року було завершено розгром берлінського угруповання військ. Для військових кореспондентів «Правды» Вс. Вишневський влаштував у Штраусберзі, де перебував штаб фронту, скромний прийом, на якому після кількох палких слів про нашу велику перемогу заявив:

— Друзі, війна скінчилася. За кілька днів я вилітаю до Москви.

— Як, а капітуляція фашистської Німеччини? — здивувалися кореспонденти.— Підписання акту капітуляції вас хіба не цікавить?

— Приймайте без мене,— посміхаючись, промовив Вишневський.— Тепер мені над усе потрібна Батьківщина!

Ю. К. Смолич 1900—1976

МРІЙНИК

Народний артист СРСР М. Болдуман згадує, як він став професійним актором і, прибувши на гастролі до Харкова, зустрівся там з Ю. Смоличем.

Прийшов до Смолича на квартиру, а той лежить на тахті, дивиться на стелю, а стеля — вся розписана.

— Юрку, що це?

— А знаєш, ліньки мені за підручником кудись щоразу лізти, от я і попросив намалювати на стелі дві півкулі з усіма містами. Крупним планом. Лежу і подумки мандрую.

ПОРУЧ НА ЖИТТЄВИХ ШЛЯХАХ

Якось у товаристві письменників зайшла мова про їхні взаємовідносини з читачами. Йшлося й про те, чи догоджати читачеві. З цього приводу Ю. Смолич сказав:

— Читачеві догоджати — найбільша вада письменника. Бути з ним поруч на життєвих шляхах — у цьому справжній наш успіх.

НЕЗАСМУЧЕНА РАДІСТЬ

Письменники Максим Рильський і Юрій Смолич подорожували по Україні. Завітали й до Умані — рідного міста Смолича. Чергова готелю незадоволено глянула на них — зачиталася, а тут перебивають...

«Зустріч була непривітна,— розповідав Максим Рильський.— Чергова могла б нас засмутити, коли б... книжка, яку читала та скромна працівниця, не була одним із романів Смолича».

О. О. Фадєєв 1901—1956

ПІД ЧАС БОЮ

Під час Великої Вітчизняної війни кореспондент газети «Правда» О. Фадєєв прибув до військової частини, яка штурмувала Великі Луки. Пізно увечері, коли стало зрозуміло, що фашисти залишать місто, він вирішив написати кореспонденцію до газети.

Примостився у бліндажі біля залізної пічки і занотовував хід бою, який не затихав всю ніч. Поблизу рвалися снаряди. Але це не заважало О. Фадєєву писати. Створений при таких незвичайних обставинах нарис офіцер зв'язку встиг ще до світанку передати на вузол.

— Хлопці, здається, непогано вийшло,— радісно промовив О. Фадєєв.— Знаєте, як я назвав цей нарис? «При штурмі Великих Лук». Так би мовити, традиційно. Але в цьому його сила!..

ПОДІЛИВСЯ

Фадєєв хворів. Йому зателефонував один письменник і так наполегливо просив його прийняти, що Олександр Олександрович погодився.

Письменник приїхав, сів біля хворого і мовчить. Фадєєв чекає, що той скаже, і теж мовчить. Так вони промовчали майже годину. Раптом гість встає, міцно тисне Фадєєву руку:

— Спасибі, Сашо, гарно поговорили. Одразу якось легше стало після того, як з тобою поділився.

І пішов.

УМІННЯ СЛУХАТИ

О. Фадєєв дуже любив пісні, знав їх багато і сам співав. Певний час він керував хором у клубі письменників. І якщо, бувало, хто-небудь із учасників хорового співу брав фальшиву ноту, письменник сприймав це як особисту образу.

Якось поет Сергій Васильєв «пустив півня». Олександр Олександрович повернувся до хориста з докором:

— Що за напасть! Невже не можна ради товаришів хоч одну хвилинку помовчати і послухати?! Адже сидіти мовчки, і слухати — це теж мистецтво!

Я. О. Галан 1902—1949

МОВА — ЯК МАТИ

1928 року Ярослав Галан дістав дозвіл викладати польську мову у Луцькій гімназії. Гімназисти знали, що Галан — український письменник, пише українською мовою, і якось запитали:

— Чому ви навчалися польської мови?

Галан відповів, що, крім польської, він знає ще сім мов.

— І однаково любите?

— Найрідніша жінка для кожного — рідна мати. Але й ваших матерів я люблю й поважаю. Отак і мови, всі вони творіння народів, їхнього розуму й серця. Мова Пушкіна й Міцкевича така ж прекрасна, як і мова Шекспіра чи Ромена Роллана,— відповів їм професор і додав: — Ненавиджу лише хамську, холуйську мову, а вона, до речі, в усіх народів однаково гидка.

НЕ ПОВТОРЮВАТИСЬ

Письменник П. Козланюк, друг Галана, згадував, як він одного разу побачив на столі у Ярослава Олександровича папір з довгим стовпчиком слів, майже всі вони були перекреслені. Виявилося, що Галан добирав епітети до особи, про яку писав. Таких епітетів він відібрав понад двадцять; усі вони здавалися Козланюкові безперечно влучними.

— Невже вони непідходящі? — запитав Козланюк.

Як з'ясувалося, Ярослав Олександрович не вживав їх тому, що до цих або схожих визначень він уже колись вдавався, причому частково в творах, написаних ще майже десять років тому.

ВИСТУП ДЛЯ РАДІО

З творчої практики Галана відомий такий випадок. Він підготував для виступу по радіо промову, що сподобалась усім, хто з нею ознайомився. Та коли наблизився день виступу, Ярослав Олександрович взявся переробляти текст. Йому доводили, що це зовсім не потрібно. Але він категорично заявив: необхідно замінити ряд образів.

— Усі вони — з однієї сфери: плуг, рілля... ще хай будуть; але далі — серп, сніп (сніп брехні), полова, віялка історії — суцільна агрономія!

В ЧОМУ ЩАСТЯ?

У присутності Галана зайшла мова про щастя. Один з товаришів говорив:

— Люди шукають щастя. Одні прагнуть здобути його в сяйві слави, інші — в розкошах, багатстві, треті — в чарах кохання. В чому ви вбачаєте своє? — запитали Галана.

Письменник відповів не замислюючись:

— У двобої з мерзотою та в надії на перемогу.

Ю. І. Яновський 1902—1954

ВДЯЧНИЙ СЛУХАЧ

Письменники інколи заздрили Юрію Яновському, що він завжди знаходив оповідачів, які хотіли «сповідатися», і життєвий матеріал сам припливав до його рук.

— Який ви знаєте «секрет»? — питали його.— Чого вам усі так охоче розповідають про себе?

— Немає ніяких секретів,— серйозно відповідав Юрій Іванович,— просто я уважно їх слухаю і ніколи не перебиваю. А то почне той, хто слухає, виявляти своє співчуття «охами» та «ахами» та й відіб'є в оповідача охоту до кінця виговоритися. А для нього це головне...

НАЧЕ ВОЇН

Роман «Вершники» був особливо дорогий Яновському. І надто дорогим став пізніше, в роки війни. Він мав нагоду пересвідчитися, що його книжка теж воювала на фронті і полита кров ю бійця Андрія Ткача, який загинув смертю героя.

Одержавши це видання, пробите кулями, Юрій Іванович заплакав. А потім сказав:

— Власне, тільки зараз по-справжньому зрозумів, що я — письменник.

Назим Хікмет 1902—1963

ХІКМЕТ І ГАЗЕТИ

Свій робочий день Хікмет розпочинав завжди з перегляду газет. Зранку він йшов на вулицю до кіосків за новинами. Повернувшись, знову лягав і читав. Прочитані газети скидав на підлогу.

Якось у Парижі прибиральниця готелю, зайшовши до нього в номер і побачивши газетну стихію, сказала потім його дружині:

— Мадам, я здогадалась: ваш чоловік — спеціаліст з реклами.

АНТРАКТИ

Після постановки своєї п'єси «Легенда про кохання» Назим Хікмет відчув відразу до антрактів.

— Що роблять під час антрактів? — говорив він.— Ходять в буфет, жінки демонструють свої туалети, чоловіки теревенять і розглядають жінок. Ці антракти крадуть у мене, драматурга, півгодини. А скільки я міг би сказати за цей час глядачам!

ХВИЛЮЮТЬСЯ УСІ...

Назим Хікмет, дізнавшись, як хвилюється Пікассо, коли до нього приходить хто-небудь із друзів оглянути нові роботи, вигукнув:

— Ось, він справжній художник, а не ідол, якого з нього роблять! До Пікассо прийшов товариш, такий же художник, і він хвилюється, чи сподобається його робота. Ми інколи можемо обманути читачів, глядачів, вплинувши на їхню думку своїм авторитетом, різними фокусами, але один одного — ніколи.

«Я — ПОЕТ»

Назим Хікмет завжди дивувався, коли молоді літератори при знайомстві називали себе: «Я — поет такий-то». Назим дивився на них з відвертою іронією, а потім говорив:

— Я протягом усього життя пишу вірші, інколи навіть непогані, але не смію сказати про себе: я — поет. У нас на Сході назватися поетом однаково, що сказати: «Я хороша людина».

М. А. Свєтлов 1903—1964

ХВИЛИНИ І ЖИТТЯ

1935 року ленінградський кінорежисер Семен Тимошенко приїхав до Михайла Свєтлова і попросив його до фільму «Три товариші» написати пісню про Каховку часів громадянської війни.

Втомлений з дороги режисер заснув, а поет роздумував про Каховку. В цьому місті він не був, але його молодість пройшла на Україні. Згадав палаючу Україну, своїх товаришів.

Через якийсь час Свєтлов розбудив Тимошенка. Сонним голосом той запитав поета:

— Як же це так у тебе швидко вийшло, Михайле? Адже минуло тільки сорок хвилин!

Свєтлов відповів:

— Ти погано рахуєш. Минуло сорок хвилин плюс моє життя.

КРИТИК З НОЖЕМ

Письменники на зборах обговорювали п'єсу, яку напередодні розкритикували в газеті. Доповідав критик, відомий своїм агресивним характером. Свєтлов сумно зауважив:

— Знаєте, кого мені нагадує наш доповідач? Це той сусід, якого кличуть, коли потрібно зарізати курку.

НЕ ЦЕРЕМОНЬТЕСЬ!

З молодими поетами Свєтлов підтримував доброзичливі стосунки. Вони це відчували і цінували. Та ось один молодий поет звернувся до Свєтлова: «Михайле!»

— Чого ви зі мною церемонитесь,— перебив його Свєтлов.— Звіть мене просто Михайлом Аркадійовичем.

СМОЛОСКИП І СІРНИК

У підмосковному піонерському таборі Свєтлов читав вірші про комсомольців громадянської війни. Потім дівчатка пов'язали йому червоний галстук, а енергійна піонер-вожата, подякувавши поету, голосно промовила:

— Ви і ваші вірші освітлюють новому поколінню дорогу, наче яскравий смолоскип.

Свєтлов скромно відповів:

— Дорогі діти!. Ваша вожата — хороша людина. Вона порівняла мої вірші зі смолоскипом. Мені здається, це надто пишно. Мене влаштовує скромніша роль — я згоден бути звичайним сірником, яким можна розпалити піонерське вогнище!

ПРО ГАРНИЙ РЯДОК

Якось у товаристві М. Свєтлов читав свої вірші. Його попросили повторити якийсь рядок.

— Не треба,— відповів Свєтлов.— Гарний рядок одразу запам'ятовується. Отже, над цим ще треба попрацювати.

Гафур Гулям 1903—1966

«НАЩАДОК БАБУРА»

Гафур Гулям був веселим оповідачем, любив вигадувати. Показуючи якось знайомому письменникові невеличкий кинджал, він сказав, що це кинджал Бабура.

Бабур, відомий узбецький поет, засновник династії правителів, жив у XVI ст.

Письменник вдав, ніби повірив вигадці Гафура, і по-діловому запитав:

— Яким чином потрапив кинджал до тебе?

— Цей кинджал — надбання нашої родини. Адже я нащадок Бабура.

— Отже, в твоїх жилах тече царська кров? Але ж ти писав, що походиш з рабів і недарма твоє прізвище — Гулям, що означає «раб».

Тоді Гафур засміявся і з лукавою радістю в очах сказав:

— Це я так писав, щоб критики до мене доброзичливіше ставилися.

РОЗПИШІТЬСЯ НА «ПОДАРУНКАХ»

Під час війни група узбецьких письменників і артистів поїхала з подарунками від своєї республіки на фронт.

На передовій дали святковий першотравневий концерт. Виступали на імпровізованій сцені — на кузові машини, яку задрапірували.

Поети читали вірші. Артисти співали й танцювали. В першому ряду сидів командир і чомусь весь час посміхався. Після концерту Гафур Гулям підійшов до нього і запитав:

— Що смішило вас?

Командир візьми та й відкинь драпіровку машини. Виявилося — борти були підперті мінами. Танцювали на мінах! Артистам стало не по собі. А командир дав їм крейду:

— Розпишіться на мінах! Від вашого імені пошлемо «подарунок» фашистам!

М. О. Островський 1904—1936

«Я ЗАЛИШИВ СТАРУ НАЗВУ»

Коли роман «Як гартувалася сталь» вже був у видавництві, видавці засумнівалися: чи не подумає читач, що це підручник для металургів, і книжка не розійдеться.

Захвилювався і Островський. Наприкінці березня 1932 року він в одному з листів писав:

«Назва роману, мабуть, буде змінена».

Та згодом бадьорі рядки. «Ні, цього робити не можна. В цій назві — смисл роману. Я до неї прикипів. Хай же вона залишиться».

І 4 квітня Островський вирішив остаточно: «В редакції книжку хотіли назвати «Павло Корчагін», та я наполіг на старій назві».

25 ТИСЯЧ БАГНЕТІВ

Один із друзів М. Островського Л. Берсенєв згадує: «Важко передати словами радість і щастя автора, який так довго чекав цієї книжки. Микола Олексійович ніжно погладив обкладинку, довго намагався навпомацки визначити малюнок на ній. Пальці його зупинилися, і він запитав:

— Що це, багнет?

Так, це був блискучий срібний багнет, який перетинав навскіс сталевий фон коленкорової палітурки.

— Послухай, Лев, адже це той самий багнет, про який писав наш друг Павло Корчагін братові Артему. Адже це мій багнет, моя зброя...»

Тоді книжка вийшла тиражем 25 тисяч. Коли Островському сказали про це, він радісно вигукнув: «25 тисяч! Це ж двадцять п'ять тисяч нових багнетів вступили в бій! Адже це ціла дивізія, ні, цілий корпус. Новий свіжий корпус борців за соціалізм!..»

ТРЕБА ВСТИГНУТИ

— Який у вас робочий день? — запитали М. Островського.

— Я диктую по десять-дванадцять годин щодня. Раніше писав від руки, а потім за допомогою особливого транспаранта. Так було створено роман «Як гартувалася сталь». А зараз у мене є секретарка, і я диктую їй.

— Але ж і диктувати десять чи дванадцять годин — це забагато.

— Я мушу поспішати. Мені стільки треба встигнути...

ПОЛУМ'Я СЕРЦЯ

Якось М. Островський запитав, що нового написав письменник Н. Друзі відповіли, що цей письменник вже давно нічого не пише, хоч здоров я йому не бракує, і займається лише тим, що виступає перед аудиторією з читанням уривків давно виданої книжки.

З цього й живе...

— Йому дано здоров'я, та не дано полум'я серця,— сказав про нього Островський.

ПОРАНЕНИЙ БОЄЦЬ

М. Островський запитав лікаря:

— Скільки мені ще залишилося жити?

Той трохи розгубився і дав зрозуміти, що медична етика забороняє відповідати хворим на такі запитання.

Островський наполягав:

— Я не хворий. Я — поранений боєць. Від вашої відповіді залежить, як мені розпорядитися рештою свого часу Якщо залишилося жити рік, я працюватиму десять годин на добу, якщо ж півроку — то удвічі більше. Я мушу повернути втрачене.

ЗГОРІВ ДОТЛА

Своєму другу, журналістові і письменникові С. Трегубу, Островський говорив:

— Якщо тобі зателефонують і повідомлять, що я помер, не вір доти, доки сам не прийдеш і не побачиш. Якщо ж прийдеш і побачиш, що я мертвий, не пиши, як звичайно пишуть в некрологах: «Він міг би ще жити!» Знай: якби хоч одна клітина мого організму могла жити, я б жив і боровся... Я відійду вщент розгромленим. Я покажу їй, «старій відьмі», як умирають більшовики. Під «старою відьмою» він мав на увазі смерть. І коли Островський помер, С. Трегуб написав: «Він згорів дотла і тільки тому помер».

А. П. Гайдар 1904—1941

ЧАРОДІЙ ГАЙДАР

На одній з вулиць Москви Гайдар купив з десяток повітряних куль і почав потихеньку пускати їх у повітря. Веселе видовище привернуло увагу дітей і дорослих.

Підійшов міліціонер і... запропонував пройти у відділення.

— Хто ви? — запитав дорогою.

— Чародій,— не посміхнувшись, відповів Гайдар.

— Я на службі і серйозно вас питаю.

— І я серйозно. Ось я, наприклад, можу сказати, що нас чекає у відділенні.

— Ну? — поцікавився міліціонер.

— Увійдемо ми, а черговий сидить, пише і за щоку тримається, зуби болять. Підвівши голову від паперів, він подивиться на вас і невдоволено запитає: «Ну, що у тебе, Охріменко?»

І справді, все так було, як передбачив Гайдар. Охріменко сторопів, а черговий встав з-за столу:

— Здрастуйте, товаришу Гайдар! Що сталося?

Письменник весело розповів про пригоду і, повернувшись до міліціонера, додав:

— Коли я пускав кулі, один з хлопчиків сказав: «Он постовий товариш Охріменко йде». Ось так мені стало відоме ваше прізвище. А про чергування і зубний біль я знав ще вчора від самого лейтенанта. Ми з ним давні знайомі, сусіди.

ОБ'ЯВА НА ВОРОТАХ

Коли повість Аркадія Гайдара про Тімура почала друкуватися у «Піонерській правді», письменник виїхав із Москви в Клин. Треба було відпочити. Вдома він обійшов кімнати, взяв зі столу чорнильницю, ручки, пера і вийшов на подвір'я. Чорнило вилив під огорожу, ручки і пера закопав у дворі, а на воротах вивісив об'яву: «Тут живуть мисливці і рибалки, письменники тут не живуть».

СЛАВА І ВАЛІЗА

Якось Аркадій Гайдар повертався з села Поварівки, що під Москвою, до столиці. Письменника проводжали кілька хлопчиків. Вони із задоволенням допомагали нести його простеньку, з трьома брезентовими латками валізу.

Вже на станції один хлопчик запитав:

— Аркадію Петровичу, чому ви такий уславлений, а валіза у вас так собі?

Гайдар замислився, потім відповів:

— Не журися. Гірше було б, якби валіза у мене була уславлена, а сам я — так собі.

ПАМ'ЯТЬ ГАЙДАРА

К. Паустовський згадує: «Закінчивши «Долю барабанщика», Аркадій Гайдар прийшов до мене веселий, задоволений і запитав:

— Хочеш, я прочитаю тобі повість?

Я, звичайно, дуже хотів послухати її.

— Так-от, слухай!

— Де ж рукопис? — запитав я.

— Тільки нікчемні диригенти,— повчально відповів Гайдар,— кладуть перед собою на пюпітр партитуру. Навіщо мені рукопис! Він спочиває на столі. Ти слухатимеш чи ні?

І він прочитав мені повість напам'ять, від першого до останнього рядка».

НА ВЛАСНІ ОЧІ

Немає сумніву, що про останню війну Аркадій Гайдар збирався написати нову книжку. І якби діти попросили письменника поділитися воєнними враженнями, він міг би їм розповісти, як виніс на собі пораненого комбата, як ходив у розвідку й атаку, брав «язика».

— Чи ж варто було так ризикувати собою? — запитав письменника досвідчений військовий.

І Гайдар відповів:

— Я можу писати тільки про те, що сам бачив, сам пережив. Якби я відсиджувався в штабах і відлежувався в землянках, користі від мене було б мало.

П. С. Козланюк 1904—1965

ПЕРША КНИЖКА

У 1928 році в Києві вийшла книжка Петра Козланюка «Хлопські гаразди». Але вперше побачив її автор у Львові, в руках слідчого. Про цей випадок письменник згадував в одній із своїх статей.

«— ...Яким чином і чого саме потрапили ви туди, в большевію? — запитав слідчий.

— Послав просто, а там, як бачите...

— А чому ж ви тут не друкуєте? Ніби у Львові немає українських видавництв?

— Є,— кажу,— але моїх новел вони не друкують.

Слідчий показав мені позначені червоним олівцем місця з книжки.

— Більшовицькі ідейки, га? Ви знаєте, що пропаганда більшовизму у нас карається як протидержавний злочин?

— Знаю,— кажу,— пане слідчий! Але ж ви бачите, що книжка вийшла у Києві, а не у Львові».

БЕЗ «КВАСНОЇ ДИПЛОМАТИ»

П. Козланюк радив літературним консультантам відверто висловлювати свою думку про літературні спроби молодих авторів, не вдаючись до «квасної дипломатії» навіть тоді, коли вони заслуговують найрізкішої критики:

— Нехай людина перенесе хворобу в молоді роки — менше часу змарнує.

НЕ ХОВАЮЧИСЬ ЗА ПСЕВДОНІМ

Коли Петро Козланюк поклав на стіл редакторові газети «Радянська Україна» перші свої фейлетони, спрямовані проти фашистів та їхніх посіпак — українських буржуазних націоналістів,— той замислився.

— Мож, вам, Петре Степановичу, краще не виступати під своїм прізвищем. Адже там, у Львові, в окупації, залишилась ваша дружина і маленька донька. Фашисти можуть помститися. Націоналісти донесуть.

Хвилина тиші... Думки, думки... Але геть сумніви... Адже там, у Львові, добре знають його ім'я і чесні люди. Йому повірять, перечитуватимуть кожне його слово, сприйматимуть його як правду, пораду, як заклик до бою.

Петро Степанович відповів:

— Пишіть: Петро Козланюк.

ЛІКТІ І ТАЛАНТ

Козланюк не терпів настирливих графоманів, самозакоханих початківців, які, не даючи людям нічого істотного, вимагають до себе виняткової уваги. Таких Петро Степанович міг і осадити різким словом, і поставити на місце.

— Чим обдарованіша, талановитіша людина,— говорив Козланюк,— тим вона скромніша і ніколи не надіється на свої лікті або кулаки, а покладається тільки на свою працю...

О. Є. Корнійчук 1905—1972

БЕЗ КВИТКА

Студент Київського інституту народної освіти Олександр Корнійчук з хвилюванням підійшов до театру робітничої молоді, який поставив його п'єсу «На грані». Мала відбутися перша вистава...

— Ваш квиток? — запитав білетер, підозріло глянувши на юнака.

Корнійчук машинально понишпорив у кишені, хоч добре знав, що квитка немає...

Дія змінювала дію, вистава йшла своїм порядком, глядачі сміялися, сумували, співчували. А Корнійчук зумів пробратися в театр тільки після закінчення вистави.

МИСТЕЦТВО ВИМАГАЄ ЖЕРТВ

П'єсу О. Є. Корнійчука «Штурм» поставив Київський театр ім. Івана Франка у 1930 році.

Композиція твору — чергування епізодів, що відбуваються в Донбасі, з епізодами, в яких змальовується капіталістична дійсність.

Одного вечора зіпсувався поворотний круг сцени, за допомогою якого міняли декорації. Тоді в лямки впряглися постановники п'єси і автор. Втомилися! Режисер Г. П. Юра жартував:

— Збагнув, Олександре, що мистецтво вимагає жертв?

— Збагнув! — весело відказав Корнійчук.

«ЧОВНЯР»

1935 року в Парижі відбувся конгрес на захист культури. В складі делегації був і О. Корнійчук. Білогвардійські емігранти люто нападали на промовців, учасників конгресу, ображали їх. Корнійчука чомусь назвали «човнярем з Дніпра».

Одного разу, коли вони особливо розперезалися, вигукуючи оте слово «човняр», Олександр Євдокимович не витримав і сказав дуже коротко, але з такою вбивчою іронією, що його галасливі «опоненти» враз замовкли:

— Краще бути човнярем на Дніпрі, ніж утоплеником на Сені!..

КРЕЧЕТА — В ПРЕЗИДІЮ

В Баку один лікар розповідав О. Корнійчуку таку історію.

Відбувалася якась медична конференція. Коли зачитували склад її президії, один з делегатів запропонував:

— Треба ввести до президії лікаря Платона Кречета.

«ФРОНТ» НА ФРОНТІ

Йосип Кисельов під час війни був військовим кореспондентом армійської газети «За нашу перемогу». Взимку 1942 року він прибув до оперативного відділу, щоб ознайомитися з фронтовою обстановкою.

І перше, що він почув, були сердиті слова начальника оперативного відділу:

— Не розводьте мені горловщини... Воюйте розумом, а не горлом,— говорив полковник по телефону.

Так діяла на фронті бойова п'єса Корнійчука «Фронт».

М. О. Шолохов 1905—1984

ЦІННИЙ «ВАНТАЖ»

Пізньої осені в негоду повертався Михайло Шолохов з далекої зарубіжної країни до Вешенської. Ріка Дон пінилася, високо здіймалися хвилі. Даремно умовляв письменник знайомого човняра переправити його на вешенський берег. Той не погоджувався:

— І не проси, Михайле Олександровичу! Не можу я ризикувати таким дорогоцінним вантажем, як ти.

НЕ ТАКИЙ ПОЕТ

Коли в ювілейний комітет по проведенню 800-річчя з дня народження поета Шота Руставелі включили М. Шолохова, один з тбіліських журналістів звернувся до нього по телефону з проханням:

— Скажіть, будь ласка, кілька слів про творчість Руставелі. Ми опублікуємо це в нашій газеті.

— Дорогий мій,— почулася ласкава відповідь з Вешенської,— Шота Руставелі не такий поет, щоб про нього писати на ходу...

ВДАЛА РИБОЛОВЛЯ

Один із земляків М. Шолохова, колега по риболовлі, розповів такий випадок: «Закинувши вудочки, Шолохов присів на березі Дону з люлькою в зубах. Він просидів так, не ворухнувшись, більше години. Даремно рибалка починав з ним розмову — відповіді не було. Напружена поза, нерухомий, спрямований у воду погляд, повна байдужість налякали товариша. Він вирішив спостерігати за Михайлом Олександровичем. Нарешті, ніби прокинувшись від забуття, Шолохов хутко зібрав снасті і помчав додому. Весь день і всю ніч сидів він потім за столом і писав».

ГАРНИЙ ГОДИННИК

Коли критики вряди-годи підганяють письменника: «Швидше, швидше!» — варто згадати мудрі слова Шолохова:

— Гарний не той годинник, що квапиться, а той, який правильно час показує.

Л. С. Первомайський 1908—1973

ПОЕТ ЗАВЖДИ НЕВДОВОЛЕНИЙ

Одержавши верстку свого «Вибраного», Леонід Первомайський заходився правити тексти. Це були вірші і поеми, які вже стали хрестоматійними. Микола Упеник побачив потемнілі від виправлень аркуші і вигукнув:

— Такі вірші ви правите! Та ми ж їх напам'ять знаємо!

ЕКСПРОМТ У ЛІКАРНІ

У 1973 році Л. Первомайський захворів. Лікарні, операції. Між двома операціями у серпні вийшла книжка його перекладів із Франсуа Війона.

А після останньої операції, вельми здивований, що залишився живим, не втрачаючи почуття гумору, продиктував сусідові по палаті:

С. І. Олійник 1908—1982

ПРО ДІДА ТЕРЕШКА

У студентські роки Степан Олійник зустрічався з народним артистом СРСР Ю. В. Шумським. Про це поет розповідав:

— На одних зборах у нашому селі виступив дід Терешко і дуже насмішив усіх. Я майже дослівно запам'ятав той виступ, дещо додав від себе і кілька разів розповідав про це хлопцям-однокурсникам. Якось ми гуртом стояли в коридорі біля актового залу, чекали приходу акторів, які зголосилися дати концерт. Хтось із товаришів каже:

— Давай, Стьопо, про діда Терешка...

Я почав розповідати. Гурт збільшувався, сміх котився коридором. А коли закінчив читати, то серед слухачів побачив Юрія Васильовича. Він підійшов, запитав, що я читав, де надруковано. Я пояснив, що то не літературний твір, а виступ мого земляка діда Терешка на колгоспних зборах. Актор попросив переписати йому цю річ і призначив побачення.

О третій годині наступного дня ми зустрілися в гуртожитку. Я вже переписав виступ діда Терешка. Юрій Васильович попросив розказати написане. Уважно слухав, робив помітки в рукописі. Кілька разів я розказував йому, а він правив, вписував деталі. Ось тоді я зрозумів вагу кожного слова. Воно повинно бути на місці, повинно грати всіма своїми барвами. А через п'ять днів Юрій Васильович читав на концерті записане мною оповідання, яке назавжди увійшло в його репертуар.

Так з'явилася перша гумореска Степана Олійника — «Без лишнього».

ДЕ ТОЙ МАЦЕПУРА?

З 1953 року Степан Олійник почав постійно співробітничати в газеті «Правда».

— А було це так,— розповідав поет.— Якось дзвонить мені додому завідуючий відділом фейлетонів газети «Правда» С. Нариньяні.

— Степане Івановичу,— говорить він,— ми читаємо ваші чудові твори в «Перці», «Крокодиле», в республіканських газетах. А чому ви нічого не пишете нам, у «Правду»?

— Не знаю,— відповідаю.— Можливо, для «Правди» це не підходить. Можливо, дрібно чи вузько...

— А ви пишіть і надсилайте.

— Спасибі,— дякую.— Писатиму.

А що ж його написати? І згадалася тема, яка вже давно непокоїла мене. Напишу, думаю, про такого незамінимого, а насправді нікудишнього працівника районного чи обласного масштабу, якого «перекидають» з однієї високої посади на іншу тільки тому, що він потрапив у номенклатуру. Написав і десь за тиждень з'явився мій «Номенклатурний Мацепура» в «Правде», в перекладі Бориса Палійчука. На другий день телефонний дзвінок.

— Вас турбують з прокуратури. Скажіть, будь ласка, це ваш фейлетон в «Правде»?

— Мій.

— Просимо вас дати адресу Мацепури... Ми повинні реагувати... А у фейлетоні адреси не вказано...

— Це узагальнений тип, образ,— відповідаю.— Такі конкретні Мацепури є в кожному районі.

— Тип?! Ну добре,— сказав працівник правосуддя.— Ми так і запишемо.

ЩО ЗРОБИЛА РИМА

Якось у «Перці» Степан Олійник надрукував віршовану гумореску «В клубі». В ній йшлося про дуже погану роботу кінопересувки, про те, що під час сеансівплівка щоразу рвалася. Це набридало кіномеханіку, і він розповідав глядачам зміст наступних частин.

Працюючи над гуморескою, автор до слова «громадяни» підібрав риму «Роксоляни», тобто назву села, де все це нібито відбувалось. Можливо, гуморист чув десь про це село, та швидше він його вигадав, так само як і зміст твору.

Тижнів за два після опублікування гуморески до редакції «Перця» надійшов лист з Одеського обласного відділу кінофікації: «Після надрукування у Вашому журналі критичного виступу Степана Олійника обласний відділ кінофікації послав у село Роксоляни Овідіопольського району комісію. Перевіркою на місці встановлено, що вказані в матеріалі факти мали місце...»

Далі вказувалося, що трест кінофікації вирішив поставити в селі Роксоляни стаціонарну кіноустановку.

Ось яку добру справу зробила рима!

СВОЯ ДРУЖИНА І ДЕРЖАВНА МАШИНА

А то був ще такий випадок.

У газеті «Радянська Україна» Степан Олійник надрукував гумореску «Дорога дама». В цій сатирі висміювались ті дорогі для держави дами, які щоденно роз'їжджають на службових машинах своїх чоловіків, відповідальних працівників: на базар, у магазини, до подруги в гості і т. п.

І от якось кореспондент «Радянської України» надіслав Степану Івановичу виписку із стенограми. Виступаючи на обласній партійній конференції, працівник одного міськкому сказав делегатам: «Закінчуючи, товариші, свій виступ, я хочу в порядку самокритики визнати, що мене цілком справедливо покритикувала «Радянська Україна» у вірші «Дорога дама» за те, що дружина моя використовувала машину для особистих потреб...»

А. С. Малишко 1912—1970

ДАРУНОК МУЗИ

1930 року Андрій Малишко, залишивши київський мед-технікум, перейшов до Інституту народної освіти. Однокурсники знали, що Андрій пише вірші, та не надавали цьому особливого значення.

Одного разу він повернувся в гуртожиток з пакунками харчів:

— Давай, братва, до столу!

Товариші здивувалися — звідки в нього гроші?

— Сміливіше, друзі, не бійтеся — не крадене і не награбоване... Дарунок музи — перший гонорар.

Після скромного бенкету Малишко дістав з новенької теки два номери київського двотижневика «Молодий більшовик», де були надруковані, його вірші.

ОРДЕН

А. Малишко приїхав якось перед війною до батька у рідний Обухів з орденом на грудях. Батько довго роздивлявся нагороду, а далі підсумував:

— Ти ба! Колись за добрі вірші каторгу давали, солдатчину, а тепер — ордени.

І відтоді перемінився до професії сина.

СТРАТЕГІЯ ВІРША

Коли перші бомби впали на Київ, Андрій Малишко з багатьма письменниками зголосився іти на фронт.

Серед побратимів і товаришів по перу він мав вигляд бувалого офіцера. Стриманий, підтягнутий і суворий, він не розлучався з планшетом. В ньому зберігався великий загальний зошит, над яким він часто схилявся немов над картою.

— Офіцер вивчає стратегію? — запитували жартома товариші.

Малишко посміхався:

— Так, стратегію вірша. Щоб поцілював точніше і вражав міцніше.

ПЕРЕД БОЄМ

Генерал, начальник політвідділу однієї з армій, зайшовши в бліндаж перед боєм, застав бійців за читанням.

На запитання, що вони читають у такий напружений час, лейтенант відповів:

— Готую, товаришу генерал, бійців до бою!

— Яким чином?

— Читаю солдатам поезії Андрія Малишка.

ЯКЩО ВОРОГ СКАЖЕНІЄ

Письменник Петро Сєвєров, зустрівшись з Андрієм Малишком на німецькій землі незадовго перед штурмом Берліна, запитав про його планшет з нерозлучним зошитом віршів. Андрій Самійлович відповів, що планшет загинув під час бомбардування.

— А вірші?

— Кожен поет мусить пам'ятати свої вірші, скільки б їх не було. Адже вони — в його серці.

— А знаєш, Андрію,— раптом згадав Сєвєров,— нещодавно в боях за Бреслау підручний Геббельса дуже лаяв тебе по радіо. Висунули вони радіорупор на передову і давай погрозами сипати. Раптом чую твоє ім'я: «Коли ми зловимо поета Андрія Малишка,— горлав цей покидьок,— ми його четвертуємо. Малишко вже приречений до жорстокої смерті».

Андрій Самійлович радісно засміявся:

— Та це ж найвідмінніша рецензія на мої вірші й пісні. Коли ворог скаженіє, значить, наші дії правильні і наші слова, ніби кулі, влучають у ціль.

НАРОДЖЕННЯ ДУЕТУ

Ідучи якось з риболовлі, композитор Георгій Майборода, поринувши в спогади, звернув увагу на один із будиночків на околиці Лук'янівки:

— Отут, в низенькій цій хатині, моя любов жила колись.

— Ой як здорово сказано, Георгію, ці рядки просяться в пісню,— зворушливо промовив Андрій Малишко, і там же в автомобілі, а потім на квартирі поета одночасно імпровізувалися слова і музика на цю тему. Через день з'явився дует, що дістав назву «Ти ждеш мене», де поет зберіг і слова, сказані Майбородою:

Отут, в низенькій цій хатині, Моя любов жила колись.

Ервін Штрітматтер Нар. 1912 р.

ЧИ СПРАВЖНІЙ

Німецького письменника, лауреата Національної премії НДР Ервіна Штрітматтера запитали:

— Як визначити справжній твір мистецтва?

— Якщо непомітно, скільки праці в нього вкладено, значить — справжній,— відповів письменник.

ПИСЬМЕННИК В «РОЛІ» КІНОАКТОРА

Ервіна Штрітматтера часто плутали з кіноактором Ервіном Гешоннеком. І хоча письменник поголив бороду, шанувальники кіно в метро і в ресторанах просили у нього автографи. Штрітматтер спершу вдавався до роз'яснень, та потім махнув рукою і охоче підписувався: Ервін Гешоннек. При зустрічі він розповідав про це Гешоннеку.

— Навіщо ти це робиш? — здивувався кіноактор.

— Неприємно розчаровувати людей.

— Але ж це підробка документів!

— Лише наполовину, адже мене теж звуть Ервіном,— відповів письменник.

* * *

На одному прийомі, де були письменники і артисти, після офіційної частини одна дама запросила Штрітматтера на танець. Він здогадався, що це його запрошують як Гешоннека, і вибачився, що не танцює.

— Облиште, Гешоннек! Я ж бачила в кіно, як ви танцюєте.

— Але в фільмі для мене створили особливі умови: паркет натерли рідким милом. 

-

Художній редактор С. П. Савицький

Технічний редактор О. М. Грищенко

Коректор Т. В. Грузинська

ИБ № 4434

Здано до фотоскладання 30.08.88.

Підписано до друку 27.03.89.

Формат 70х108 1/32.

Папір друкарський №1.

Гарнітура академічна.

Друк високий з ФПФ.

Умовн. друк. арк. 9,8.

Умови, фарбовідб. 9,8.

Обл.-вид. арк. 8,828.

Тираж 100 000 пр.

Зам. 8-890.

Ціна 95 к.

Видавництво художньої літератури «Дніпро».

252601, Київ-МСП, вул, Володимирська, 42.

Харківська книжкова фабрика ім. М. В. Фрунзе.

310057, Харків, вул. Донець-Захаржевського, 6/8.

Н15

Навколо Парнасу: Літ. бувальщини / Зібр. та упоряд. І. Артемчук.— К.: Дніпро, 1989.— 223 с.: іл.

-

ББК 83.3(0)я48

Литературно-художественное издание

Вокруг Парнаса

Литературные были. Сборник

Составитель И. М. Артемчук

Художник А. П. Василенко

Киев, издательство художественной литературы «Днипро»

На украинском языке

Примітки

1

Локуста — жінка, що отруювала людей при дворі римського імператора Нерона.

(обратно)

2

«Капітал і праця» — твір Ф. Лассаля.

(обратно)

Оглавление

Гомер Між XII—VII ст. до н. е.

  ПИСЬМЕННИК, ЩО НЕ ПИСАВ

  АНТИГОМЕР

Езоп VI ст. до н. е.

  ДРУГ І ВОРОГ

  СТОРОННІ ЛЮДИ

  ПЕРЕХІД З ВАНТАЖЕМ

Абу-ль-Ала аль-Мааррі 973—1057 або 1058

  ПЕРЕМОГА ПОЕЗІЇ

Аліг'єрі Данте 1265—1321

  ЗОСЕРЕДЖЕНІСТЬ — СЕСТРА ЗАХОПЛЕННЯ

  ДИВОВИЖНА ПАМ'ЯТЬ ДАНТЕ

  ЩЕ РАЗ ПРО ПЕКЛО

Лудовіко Аріосто 1474—1533

  ДОРОГИЙ МАТЕРІАЛ

Уїльям Шекспір 1564—1616

  ЯК СТАТИ ШЕКСПІРОМ

  НІЧОГО ДОКОРЯТИ

  ВТРАТИВ НАГОДУ

  ЛІТЕРАТУРА І ЖИТТЯ

Феофан Прокопович 1681—1736

  НАЙБІЛЬША КАРА

Вольтер 1694—1778

  ШКОЛА МУДРОСТІ

  КОРОЛІВ БАГАТО

  ПОМСТА САДІВНИКА

  ЧУДЕС НЕ БУВАЄ

  НЕБЕЗПЕЧНА БІОГРАФІЯ

  ПОРУЧ І ВИЩЕ

  УСЕ ВІДНОСНО

  ОДНАК ПОКАРАНИЙ

Давид Гурамішвілі 1705—1792

  ДАВНЯ ІСТИНА

А. Д. Кантемір 1708—1744

  УСІ НЕДОЛІКИ НА ВІСТРІ ПЕРА

М. В. Ломоносов 1711—1765

  НЕ ЗАРАДИ МОДИ

  НЕ В ПОЕЗІЇ СПРАВА

Г. С. Сковорода 1722—1794

  ПРО ЧАС

  СКОВОРОДА І ЦАРИЦЯ

  З ГУБЕРНАТОРОМ НЕ ЗНАЙОМИЙ

  БДЖОЛИ І ТРУТНІ

П.-О. Бомарше 1732—1799

  БОМАРШЕ ВИДАЄ ВОЛЬТЕРА

  УСПІХ І АРЕШТ

  БОРОТЬБА З НАКЛЕПАМИ

  ЕПІГРАМА НА АРХІЄПИСКОПА

  СКАЛКИ ГОДИННИКА

  СИМВОЛІЧНА СКУЛЬПТУРА

Й.-В. Гете 1749—1832

  ЧИ ПРИСВЯЧУВАТИ КНИЖКИ

  НЕМЕЗІДА — БОГИНЯ ПОМСТИ

  РЕВАНШ

  ХТО ВИЩИЙ?

  НЕЗРОЗУМІЛИЙ ГЕТЕ

І. П. Котляревський 1769—1838

  ЗДОРОВЕНЬКІ БУЛИ

  РУШНИК ДЛЯ ПОЕТА

І. А. Крилов 1769—1844

  КНИЖКИ — ДРУЗІ

  ЛУБОК

  ЗАБАГАТО

  ПЕРЕВАГА

  ВИПАДКОВІСТЬ

  ЗРОБИМО ВИНЯТОК

  КОНТРАКТ

  ДОВГА СТЕРЛЯДЬ

  НА ДЕСЕРТ

Кеміне 1770—1840

  ГРОЗА БАЇВ І МУЛЛ

  «СПАДКОЄМЕЦЬ»

  ЧОМУ ВІРИТИ?

  СЕКРЕТ ШУБИ

  СХОЖЕ НА ПРАВДУ

  ПРИВЕЗИ ГОНЧАКА

  ЯК ТРУЇТИ КОМАРІВ

  ЛЮБОВ ДО ЗЕРНА

П.-Ж. Беранже 1780—1857

  ВАЖКИЙ ЖАНР

  СПОКУСА

  БЕРАНЖЕ І РУЖЕ ДЕ ЛІЛЬ

  У ЧІМ БАГАТСТВО

  НАДТО СТАРИЙ

  РІЗНІ ПОГЛЯДИ

  ВІДПОВІДЬ БАЛАКУНАМ

В. А. Жуковський 1783—1852

  НЕ ЧЕКАЮЧИ НАТХНЕННЯ

  НА ПУБЛІКАЦІЮ НЕ ЗГОДЕН

Стендаль 1783—1842

  ГОЛОВНИЙ ВИГРАШ

  СПОСТЕРІГАЧ

Генріх Гейне 1797—1856

  ЛАСКА ВЕЛЬМОЖ

  ЗАГРУЗ У МИНУЛОМУ

  НЕ ЗАПЕРЕЧУВАВ БИ...

  ДРІБНИЦІ

  ОПТИМІЗМ — ЗАПОРУКА ЗДОРОВ'Я

  ПРИЄМНА МЕЛОДІЯ

  НЕЗНАЙОМКА

  ШУКАЙ СВІЖИЙ ОБРАЗ

  РОЗМОВА З БАНКІРОМ

  ДОРОГИ ЧЕСТІ

  «ОБМІН» ДУМКАМИ

  ОДНА ДЯКА...

  ЯК ЮВЕЛІР

  МОЖЕТЕ НЕ ХВИЛЮВАТИСЬ

  ЗАБОРОНЕНІ КНИЖКИ

  НЕВДЯЧНИЙ КНЯЗЬ

О. С. Пушкін 1799—1837

  СОЛІДАРНІСТЬ

  ЧИ РОЗУМНА ВОНА?

  УСЕ СТВОРЕНЕ — ПРЕКРАСНЕ

  «МАЄТКИ» ПОЕТА

  ДЕРЖАВІН ЗАХИЩАЄ ТАЛАНТ

  ЗОЛОТОМ ЗА ЗОЛОТО

Оноре де Бальзак 1799—1850

  ПОРЯТУНКУ НЕ БУЛО Б

  РЕАЛЬНІ ЛЮДИ

  ЧАС, ВТРАЧЕНИЙ НАЗАВЖДИ

  ЧОГО НЕ ІСНУВАЛО?

  КОМПЛІМЕНТ?

  ЗАВАДИЛО ВИЗНАННЯ

  ЗІПСОВАНИЙ ПРИМІРНИК

  НЕБЕЗПЕЧНА РЕКЛАМА

  ГРАФОЛОГІЯ

  ЖІНОЧЕ СЕРЦЕ

В. І. Даль 1801—1872

  МИСЛИВЕЦЬ ЗА СЛОВАМИ

  РЯТУЙТЕ РУКОПИС

  ДОРОГИЙ ВЕРБЛЮД

  ВИКРИВ ЗЛОЧИН

Александр Дюма-батько 1802—1870

  БЕЗ ТИТУЛІВ

  ПРОДАНІ?!

  НА ДУЕЛІ

  ОЦЕ ЧИТАЧ!

  ЯКБИ НЕ Я...

  СМЕРТЬ ГРІМО

  ПОРАДА

Г. -К. Андерсен 1805—1875

  ВИЗНАННЯ

  КАЗКА ЗА КАЗКОЮ

  ЖИТТЯ І КАЗКА

  МАТИ І МАЧУХА

М. В. Гоголь 1809—1852

  БУЛО СМІШНО, СТАЛО СТРАШНО

  З ДИМУ...

  НАСТАВНИК, АЛЕ НЕ З КАФЕДРИ

  «ЗАБОРОНИВ»... ГОГОЛЯ

Т. Г. Шевченко 1814—1861

  ВІДПОВІДЬ ПАННОЧЦІ

  ОТО КАПУСТА!

  ХТО КОГО ТРИМАЄТЬСЯ

  НЕДОЧУВ

  НАРОДНИЙ ПОЕТ

М. О. Некрасов 1821—1878

  НЕ ПОСЛУХАВСЯ МЕТРА

  ДЕ БУТИ?

  СМЕРТЬ ГЕРОЇНІ

  КРАЩОМУ — ДОРОГУ

Шандор Петефі 1823—1849

  ГОРДИЙ І НЕЗАЛЕЖНИЙ

  СЛАВА ЙДЕ ПОПЕРЕДУ

  ЙОГО ПІСНІ СПІВАЮТЬ

  УЧИТЕЛЬ НАЦІЇ

  БЕЗЧЕСТЯ НЕ ЗНЕСУ

  ВИНЯТКУ НЕ БУДЕ

  ЗА ТИХ, ХТО ЗАГИНЕ

М. Є. Салтиков-Щедрін 1826—1889

  ДУМКА І НАСЛІДКИ

  САЛТИКОВ СТАЄ ЩЕДРІНИМ

  ОБРАЗИ, ЩО ЗБАГАЧУЮТЬ МОВУ

  ХАЙ СПИСУЄ

Жюль Верн 1828—1905

  ГАРАНТІЯ

  «ЛІКИ» ВІД НЕЩАСТЯ

  НЕВЖЕ ТО Я!

Генрік Ібсен 1828—1906

  СОТИ З МЕДОМ

  ЗАСЛУГА ДРУЖИНИ

Л. М. Толстой 1828—1910

  ЩОБ БУТИ ЗАДОВОЛЕНИМ

  КОРОТКИЙ ЛИСТ

  ВИ ПИШЕТЕ РОМАН?

  ПРАВДА ДЛЯ ВСІХ ОДНА

  ЧИ РОЗМОВЛЯТИ З ЦАРЕМ

  ЧОТИРИ МИСТЕЦТВА

  ЯК ДАЄТЬСЯ ПИСЬМЕНСТВО

  «НЕПОГАНО НАПИСАНО»

  ПИШІТЬ СВОЇ РОМАНИ

  КРАЩЕ НЕ ПИШІТЬ

  ВИ РАНІШЕ ЩОСЬ ПИСАЛИ?

М. С. Лєсков 1831—1895

  ЗВІДКІЛЯ МАТЕРІАЛ

  ЗВІЛЬНЕННЯ БЕЗ ЗАЯВИ

  «ЦЕНЗОР»

Марко Вовчок 1833—1907

  СТИЛЬ РОЗСЕРДИВ

Марк Твен 1835—1910

  ВІДОМА ОСОБА

  НЕ ЩАСТИТЬ

  ЖОРСТОКІСТЬ

  ВТРАЧЕНИЙ ШАНС

  ПОДВІЙНА МОЖЛИВІСТЬ

  ДВІ ПОДІЇ

  ПРЕМІЯ КРАЩЕ

  ПРОМОВА НА БЕНКЕТІ

  СЛАВА Й ВАКСА

  ДОБРЕ СТАВЛЕННЯ

  ПОСТІЛЬ ДЛЯ РЕПОРТЕРА

І. Г. Чавчавадзе 1837—1907

  ЖИВЕ РЕВОЛЮЦІЄЮ!

  ПЕНСІЯ ДЛЯ ДВОРЯН

  ПОСТУПАЮСЬ БАЛКОНОМ

І. С. Нечуй-Левицький 1838—1918

  ДЛЯ МАЙБУТНІХ ЧИНОВНИКІВ

  СВІТ НЕ БЕЗ ДОБРИХ ЛЮДЕЙ

  Я З НИМ НЕ ЗНАЙОМИЙ

Джамбул Джабаєв 1846—1945

  СОБАКА БАЯ

  МІЛЬЙОНИ РОВЕСНИКІВ

Іван Вазов 1850—1921

  СКАРБ НАРОДНИЙ

  ЮВІЛЕЙ — ЦЕ ПРИЄМНО ЧИ БОЛЯЧЕ

М. І. Павлик 1853—1915

  ДУРНИЦЯМИ НЕ ЗАЙМАЮСЬ

  ЯК ПЕРЕХОВУВАТИ КНИЖКИ

  КРАЩЕ, НІЖ В ОРИГІНАЛІ

  НЕВМИРУЩІ ЗДІБНОСТІ

  ШКОДА ГРОШЕЙ

В. Г. Короленко 1853—1921

  ПОСІЯВ ДУМКИ

  ХАЙ ГОВОРИТЬ ТОЙ ДІД

  НЕ ВИДУЖАЄ

  БУНТ ХОРУНЖОГО

І. Я. Франко 1856—1916

  ГІРШЕ ВІД ДИНАМІТУ

  БЕЗПЕРЕРВНА ПРАЦЯ

  ЗА БАР'ЄРОМ — БАР'ЄР

  РЕЦЕНЗІЯ І ТАЛАНТ

  БАЧИТИ СВОЇХ ЧИТАЧІВ

  ПО ЗДОРОВ'Ю Й РОБОТА

Бернард Шоу 1856—1950

  ТІЛЬКИ Й ПРАЦЮВАТИ

  НАЙВИДАТНІШИЙ ДРАМАТУРГ

  ВІРНИЙ ШЛЯХ

  МІНЯЙТЕ РОЗКЛАД

  КОНФЛІКТ

  КАРИКАТУРА І ОРИГІНАЛ

  ПОРАДА ЛІКАРЯ

  ТОЧНА МІРКА

А. П. Чехов 1860—1904

  ОПОВІДАННЯ З... ЛИМОНОМ

  ЛІКУВАТИ НЕ ДОВОДИЛОСЯ

  ПОДВІЙНИЙ ПЕРЕКЛАД

Рабіндранат Тагор 1861—1941

  ПРЕМІЯ І ТИТУЛ

  ПЕРО І ПАЛІТРА

О. Ю. Кобилянська 1863—1942

  ВИЗНАНА ВАРТІСТЬ

М. М. Коцюбинський 1864—1913

  ПРО ЧЕСНІСТЬ ПОЛІЦІЇ

  КОНСПІРАЦІЯ

  НАЙКРАЩА ВІТРИНА

  НЕ ПРОСТО ЧОБОТАР

  УМІННЯ ЗНАЙТИ ПРЕКРАСНЕ

О. С. Маковей 1867—1925

  БУЛЬБАШКОВІ КОМБІНАТОРИ

  ПЕРЕКОНАННЯ

  ІРОНІЧНЕ ОКО

  СЛІД ПОЧЕКАТИ

Максим Горький 1868—1936

  ГОРЬКИЙ І СКИТАЛЕЦЬ

  СВОБОДА ДРУКУ

  ПРОТИ ТЕЧІЇ

  ЗАЙВА ПЕЛЮСТКА

  ВІДПОВІДЬ НА ЛИСТ

  ЩО ПОВИНЕН ЗНАТИ ПИСЬМЕННИК

  ПРО КНИЖКИ, ЩО ШВИДКО ДОЗРІВАЮТЬ

Сулейман Стальський 1869—1937

  ШИЯ І ГАК

  ДОЛЯ І ЧАС

  НЕ БИЙ ДІТЕЙ МОЇХ

  КРАЩЕ НАПАМ'ЯТЬ

  ІМ'Я І РЕЧІ

Леся Українка 1871—1913

  ХАЙ СЛОВО БУДЕ ГОСТРИМ, ЯК ЛЕЗО КИНДЖАЛА

  ЛИСТ ДО ТОВАРИШІВ

  МАТЕМАТИКА ПЕРЕКОНАНЬ

  НА ДОБРУ СПРАВУ

  «КОГДА ЦВЕТЕТ НИКОТИАНА»

  БІЛЬ НЕ ПЕРЕСЛУХАЄШ

  ОБОЄ ПОМИЛИЛИСЯ

  ГЕТЬ БАЙДУЖІСТЬ

Лесь Мартович 1871—1916

  «КАЗУСИ» — В ОПОВІДАННЯ

  ДОВГИЙ ЯЗИК

  БУДУ ДІЛИТИ ТВОЮ ЗЕМЛЮ

  ДЛЯ ДОБРА

В. М. Гнатюк 1871—1926

  В. ГНАТЮК У РАЮ

В. С. Стефаник 1871—1936

  ХЛІБ ПОЕТІВ

  ТВОРИ ПЕСИМІСТІВ

  ЩОБ ЗАБЛИМАВ ВОГНИК

М. К. Вороний 1871—1942

  ЯК ДІОГЕН

  ПЕРЕКЛАД ОДНИМ МАХОМ

  ВИСЛОВЛЮЙСЯ ГРАМОТНО

А. Ю. Кримський 1871—1942

  ЧИ ПРОФЕСОРОВІ ЗАСЬ?

  УМОВА

  РІЗНИЦЯ

  НАЙСМАЧНІША ЇЖА

Марко Черемшина 1874—1927

  ОДНИМ ПОСТРІЛОМ

С. В. Васильченко 1879—1932

  СКАРГА «ЗАДНЬОЛИЗА»

  ШАНУЮЧИ ДРУКОВАНЕ СЛОВО

  ЧИ НЕ ЗЛОДІЙ, БУВА...

  ПОКИ НЕ ПЕРЕСАДИШ...

О. О. Блок 1880—1921

  ПРАВДА БЛОКА

  ТАЛАНТ І ГЕНІАЛЬНІСТЬ

  ВСЕ ПРО ВІТЧИЗНУ

  ХІМІК І ПОЕТ

  ЧИТАЙТЕ ПРО МАЙБУТНЄ

  БЛОК І МАЯКОВСЬКЙЙ

  СКІЛЬКИ ЛЮДИНІ ПОТРІБНО КНИЖОК

  ВІДПОВІДЬ ПУБЛІЦИСТУ

Михаїл Садовяну 1880—1961

  ГІМНАЗИСТ-РОМАНІСТ

  ПИСЬМЕННИК І КОРОЛЬ

  СТО ТОМІВ

А. Ю. Тесленко 1882—1911

  НЕПОКІРНИЙ

П. Й. Капельгородський 1882—1942

  СТРИГЛИ Й ПРИЧІСУВАЛИ

  ПОБРАТИМ

  КОЛИ ПИШЕТЕ?

Янка Купала 1882—1942

  ЗНАЙОМИЙ

Якуб Колас 1882—1956

  ЗВІДКИ СПИСАВ, АБО ПЕРШИЙ ГОНОРАР

  ДУШЕЮ ДО ЧИТАЧІВ

  ЩОБ НЕ ПЕРЕБІЛЬШУВАТИ

  ДІД ТАЛАШ ОБУРИВСЯ

  ПОЧАТОК РОЗДІЛУ

  ЛЕТИ, БРАТЕ...

К. І. Чуковський 1882—1969

  «НЕОХАЙНІСТЬ» ДРУКУ

  «ЧУКОККАЛА»

  «ВІД ДВОХ ДО П'ЯТИ»

  БАГАТОВЕРСТАТНИК

А. Г. Гафуров 1882—1975

  ГРАЄ РОЛЬ ПОЕТА

  ЧОМУ ПОСИВІВ

  ПРО МАЙСТЕРНІСТЬ

  НОВИЙ АБУТАЛІБ

  СТВОРИЛИ УМОВИ

  НЕ ТАК ПОЧИНАЄ

  ПРО КРИТИКІВ

  ЯК СТАТИ КЛАСИКОМ

Ярослав Гашек 1883—1923

  ЧИ МОЖНА ПРИМУСИТИ ПИСАТИ

  ОБШУК

  ІДІОТОЗАВРИ, ПРАБЛОХА І Т. П.

  ПЕРЕМОГА ЧЕСЬКОЇ КНИЖКИ

О. М. Толстой 1883—1945

  ДРУЖІТЬ З БІБЛІОТЕКАРЯМИ

Дем'ян Бєдний 1883—1945

  НЕ ТІ ЗНАЙОМІ

  НЄЖНИЙ І БЄДНИЙ

  ТИМЧАСОВА ПРОПИСКА

  БЄДНИЙ І БУКІНІСТИ

  ТУРБОТА І РЕЗУЛЬТАТ

Ф. В. Гладков 1883—1958

  БЕРЕЗОВІ ГАЇ

  ДЕСЯТЬ ГОДИН ЩОДНЯ

О. І. Білецький 1884—1961

  НЕ ТА СУБОРДИНАЦІЯ

С. Я. Маршак 1887—1964

  ЩО ВАЖЧЕ?

  ВІДЧУТТЯ СЛОВА

  ПОЧЕКАВШІЇ ГОДИНУ

  ПРЯМЕ ВЛУЧАННЯ

  ЩОБ ВИКРЕСЛЮВАТИ

  РОСІЙСЬКИЙ «ШПИГУН»

Остап Вишня 1889—1956

  ВИШНЯ І «ПЛУГ»

  ЩО КРАЩЕ

  СОЛОДКИЙ ВИШНЯ

  А ВИШНЮ БАЧИВ?

  ЧИ ПОТРІБНІ ГУМОР І САТИРА

  НЕСПРАВНА ГРЕБЛЯ

  ПРО ЩО МРІЄТЕ НАПИСАТИ?

  ПРИВІТ ВІД ЗАЙЦІВ

  81 БАБІ І ДЯКУЮ, І ПРИВІТ

  БЛИСКУЧА РЕЦЕНЗІЯ

  ПРИШЛІТЬ НАМ ВИШНЮ

  ЯК НАЗВАЛИ РЕСТОРАН

  БЕЗ ПЕРЕКЛАДУ

  ВИШНЯ У ТРАМВАЙНИКІВ

  УСПІХ ДЖОНЬКИ

  ЯК ВИ ПИШЕТЕ

  ЯК ДОЇХАЛИ

М. І. Рудницький 1889—1975

  СЮЖЕТ ДАЄ ЖИТТЯ

  ПСЕВДОНІМ НЕ ДОПОМОЖЕ

  МАНДРУВАТИ І ЗНАТИ

Д. А. Фурманов 1891—1926

  ВЕЧОРАМИ В ТРАМВАЇ

П. Г. Тичина 1891—1967

  НЕЗБОРЕНА СИЛА

  ГОЛОСИСТИЙ

  ПРО СОУСНИКІВ

  ЧИСТЕ ДЖЕРЕЛО

  БУТИ ГРОМАДЯНИНОМ

  СЕЛЬТЕРСЬКА ВОДА І ВІРМЕНСЬКА МОВА

  ТРІЄР ЗЕМЛЯКАМ

П. Й. Панч 1891—1978

  ВІД ПАНА ДО ПАНЧА

  КОЛИ ВІН У НАС БУВ?

  П'ЄСА І ОСЕЛЕДЦІ

  НАПИШІТЬ ДЛЯ ДІТЕЙ

  ПИСАНА РЕЦЕНЗІЯ

  ЯКБИ ПРИСЛУХАВСЯ

  ДУМКИ, МОВ ДІТИ

  ПОПРИ ВСЕ — ПРАЦЯ

К. Г. Паустовський 1892—1968

  ЛИСТУВАННЯ

  ЧИ ГАРНО НАПИСАНО

К. О. Федін 1892—1977

  ВЧАСНО ЗАКРЕСЛЕНЕ СЛОВО

  ВЕЛИКІ І МАЛІ

  ПИСЬМЕННИК — ЯК БОЄЦЬ

В. В. Маяковський 1893—1930

  ОЦЕ ПОЕЗІЯ!

  ЗОЛОТЕ ПЕРО

  ОРЛИНИЙ ЛЕТ

  ХАЛТУРА В ГЕОМЕТРИЧНІЙ ПРОГРЕСІЇ

  ЛІТЕРАТУРА НА ДЕСЕРТ

  ЩО ТАКЕ ПОЕЗІЯ?

  ДІТИ ЗРОЗУМІЮТЬ?!

  МАЯКОВСЬКИЙ В РИЗІ

  ЧИТАЧІ ПОДОЛАЮТЬ СХІДЦІ

  ЖИТИМУТЬ ВІЧНО

  А СЛАВА ПРИЙДЕ

  ПРО РИМУ

С. О. Єсенін 1895—1925

  ЗА ПЕРШИЙ ГОНОРАР

  ЄСЕНІН ЧИТАЄ «КОБЗАР»

  ОГОЛЕНЕ СЕРЦЕ

  З РІДНОГО ДЖЕРЕЛА

  З ЧУЖИХ УСТ

  СПРАВЖНІЙ ПИСЬМЕННИК

  ЄСЕНІН У ХАРКОВІ

Е. Г. Багрицький 1895—1934

  БАГРИЦЬКИЙ І ЖЕБРАК

  «ПЕРЕВАЛ», БЕРІЗКИ І ДУБИ

  ЗНАЙ СВОЇ ВІРШІ

  ЯКЕ ІМ'Я ТВОЄ?

  ПОДУМКИ ПЕРЕРОБЛЯЮ

  ЧОРНИЛО СОХНЕ ДОВГО

  ПАРІ

М. Т. Рильський 1895—1964

  КАРАСІ В БАСЕЙНІ

  ВПОЛЮВАВ

  ПРО ХАРАКТЕРИ

  ЛІНГВІСТИЧНИЙ ЖАРТ

  НЕ ТОЙ ДОСВІД

  ЗУСТРІЧАЮТЬ ПОЕТА?!

  НА ПІДПИС НЕ ЗГОДЕН

  ТЕЖ СЛАВА

  МАКСИМ ТА ДЕЙЧ

Мате Залка 1896—1937

  ОБРАЗА БАТЬКІВ

  ЖИТЛО, ПОСТІЛЬ, КНИЖКИ

  ЗОЛОТИЙ ЗАПАС МОЛОДОЇ РЕСПУБЛІКИ

  ГЕНІАЛЬНА ГЛУПОТА

  ОБРАЗА — ЦЕ СМІТТЯ

  Я ТУТ ВОЮВАВ

  ТИМЧАСОВО — ВОЇН

  ЗАСПІВАЙТЕ «САДОК ВИШНЕВИЙ...»

І. Ільф, Є. Петров 1897—1937, 1902—1942

  ПИСАТИ УДВОХ

  ОПЕРАЦІЯ НЕ ДЛЯ ХІРУРГА

  ЩО ЗА ШТУКА ЖИТТЯ!

  СИМПАТІЇ ЧИТАЧІВ

Уїльям Фолкнер 1897—1962

  ЧИТАЙТЕ ЩЕ

  ДАВНО ОЦІНЕНІ ЛЮДСТВОМ

  ФОРМУЛА ДОСКОНАЛОСТІ

  ВИГІДНЕ ЗАНЯТТЯ

  ВИЗНАННЯ

  ГУМАНІСТ

А. В. Головко 1897—1972

  СТАВЛЕННЯ ДО КРИТИКИ

  ЛЮДИНУ, А НЕ ФАХ

Бертольт Брехт 1898—1956

  ІСТОРИЧНА ПАРАЛЕЛЬ

  ПРО «ТЕАТР АБСУРДУ»

  ЧИ ПОТРІБНІ КОМИ

  СВОЄРІДНИЙ ЕПІГРАФ

В. М. Сосюра 1898—1965

  Я НЕ ПІП

  ПРО КРИТИКІВ-ХИТРУНЦІВ

  А ВІРШІ ЯК?

  РОМАН ПО ПАМ'ЯТІ

Ернест Хемінгуей 1899—1961

  ПОПУЛЯРНИЙ БОРОДАНЬ

  НЕДОРЕЧНА РЕКЛАМА

  НАЙБЛИЖЧІ ПЛАНИ

  ТІЛЬКИ КОД

  ЗРАЗОК ТВОРЧОСТІ

  ХЕМІНГУЕЙ НА РИНЗІ

  ШВИДШЕ ПОЛІЦІЮ!

  КРАВАТКА І КНИЖКА

  Я ВИСТУПАЮ ЗА РІВНІСТЬ

В. В. Вишневський 1900—1951

  ДО БАГНЕТА — ПЕРО

  ОКОПИ

  ПРИЙМАЙТЕ БЕЗ МЕНЕ

Ю. К. Смолич 1900—1976

  МРІЙНИК

  ПОРУЧ НА ЖИТТЄВИХ ШЛЯХАХ

  НЕЗАСМУЧЕНА РАДІСТЬ

О. О. Фадєєв 1901—1956

  ПІД ЧАС БОЮ

  ПОДІЛИВСЯ

  УМІННЯ СЛУХАТИ

Я. О. Галан 1902—1949

  МОВА — ЯК МАТИ

  НЕ ПОВТОРЮВАТИСЬ

  ВИСТУП ДЛЯ РАДІО

  В ЧОМУ ЩАСТЯ?

Ю. І. Яновський 1902—1954

  ВДЯЧНИЙ СЛУХАЧ

  НАЧЕ ВОЇН

Назим Хікмет 1902—1963

  ХІКМЕТ І ГАЗЕТИ

  АНТРАКТИ

  ХВИЛЮЮТЬСЯ УСІ...

  «Я — ПОЕТ»

М. А. Свєтлов 1903—1964

  ХВИЛИНИ І ЖИТТЯ

  КРИТИК З НОЖЕМ

  НЕ ЦЕРЕМОНЬТЕСЬ!

  СМОЛОСКИП І СІРНИК

  ПРО ГАРНИЙ РЯДОК

Гафур Гулям 1903—1966

  «НАЩАДОК БАБУРА»

  РОЗПИШІТЬСЯ НА «ПОДАРУНКАХ»

М. О. Островський 1904—1936

  «Я ЗАЛИШИВ СТАРУ НАЗВУ»

  25 ТИСЯЧ БАГНЕТІВ

  ТРЕБА ВСТИГНУТИ

  ПОЛУМ'Я СЕРЦЯ

  ПОРАНЕНИЙ БОЄЦЬ

  ЗГОРІВ ДОТЛА

А. П. Гайдар 1904—1941

  ЧАРОДІЙ ГАЙДАР

  ОБ'ЯВА НА ВОРОТАХ

  СЛАВА І ВАЛІЗА

  ПАМ'ЯТЬ ГАЙДАРА

  НА ВЛАСНІ ОЧІ

П. С. Козланюк 1904—1965

  ПЕРША КНИЖКА

  БЕЗ «КВАСНОЇ ДИПЛОМАТИ»

  НЕ ХОВАЮЧИСЬ ЗА ПСЕВДОНІМ

  ЛІКТІ І ТАЛАНТ

О. Є. Корнійчук 1905—1972

  БЕЗ КВИТКА

  МИСТЕЦТВО ВИМАГАЄ ЖЕРТВ

  «ЧОВНЯР»

  КРЕЧЕТА — В ПРЕЗИДІЮ

  «ФРОНТ» НА ФРОНТІ

М. О. Шолохов 1905—1984

  ЦІННИЙ «ВАНТАЖ»

  НЕ ТАКИЙ ПОЕТ

  ВДАЛА РИБОЛОВЛЯ

  ГАРНИЙ ГОДИННИК

Л. С. Первомайський 1908—1973

  ПОЕТ ЗАВЖДИ НЕВДОВОЛЕНИЙ

  ЕКСПРОМТ У ЛІКАРНІ

С. І. Олійник 1908—1982

  ПРО ДІДА ТЕРЕШКА

  ДЕ ТОЙ МАЦЕПУРА?

  ЩО ЗРОБИЛА РИМА

  СВОЯ ДРУЖИНА І ДЕРЖАВНА МАШИНА

А. С. Малишко 1912—1970

  ДАРУНОК МУЗИ

  ОРДЕН

  СТРАТЕГІЯ ВІРША

  ПЕРЕД БОЄМ

  ЯКЩО ВОРОГ СКАЖЕНІЄ

  НАРОДЖЕННЯ ДУЕТУ

Ервін Штрітматтер Нар. 1912 р.

  ЧИ СПРАВЖНІЙ

  ПИСЬМЕННИК В «РОЛІ» КІНОАКТОРА

-

-

*** Примечания ***