Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918) [Ярослав Юрійович Тинченко] (fb2) читать постранично

Ярослав Тинченко Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918)

Конфлiкт мiж Центральною Радою та Радянським Народним Комiсарiатом

Аналiзуючи архiвнi справи фондiв Центральної Ради (ф. 1115) та Генерального Вiйськового Секретарiату (ф.1076), публiкацiї в газетах "Нова Рада", "Вiсник Генерального Секретарiату" та iншi, можна зробити багато цiкавих висновкiв. Справа в тому, що С.Петлюра на чолi Вiйськового Секретарiату своїми дiями найбiльше сприяв вiдокремленню України вiд Росiї, i був фактично єдиний серед усiх членiв Генерального Секретарiату спроможний на рiшучi кроки. Як вiдомо, 1-а українсько-бiльшовицька вiйна виникла внаслiдок протистояння двох iдей: нацiональної та соцiалiстичної, однак пiдстави для неї знайшов Раднарком, як не дивно, тiльки в негнучкiй полiтицi Генерального Секретаря у справах вiйськових С.Петлюри. Навiть першi українськi грошi з'явилися завдяки полiтицi Петлюри, вже не кажучи про ІV-й Унiверсал. Центральна Рада в особах Грушевського та Порша була неспроможною вирiшувати глобальнi проблеми, а В.Винниченко, як це видно з його спогадiв, тяжiв до полiтики Радянської влади. Передивившись умови прикрозвiсного ультимату Раднаркому вiд 4 сiчня (17 грудня), ми помiтимо, що всi вони торкалися дiяльностi майже виключно Вiйськового Секретарiату. Саме через це Симона Васильовича Петлюру 1 сiчня (18 грудня) було звiльнено (саме звiльнено, а не вiдправлено у вiдставку) Володимиром Винниченком з посади Вiйськового Секретаря. Однак, цим В.Винниченко українськобiльшовицьку вiйну, що починалася, так i не зупинив.

Усi вище наведенi твердження спробуймо довести на пiдставi низки архiвних джерел, спогадiв та дослiджень.

Найбiльш повну картину конфлiкту, на нашу думку, подав радянський дослiдник М.Рубач. Його стаття пiд назвою "К истории конфликта между Совнаркомом и Центральной Радой" була вмiщена в журналi "Летопись Революции" N 2 за 1925 рiк. Редагував цей журнал особисто М.Скрипник. Автор, спираючись на архiви Центральної Ради (журнали Генерального Секретарiату), що знаходились у Харковi, та архiви Раднаркому, що зберiгалися в Москвi, подав досить об'єктивний, урiвноважений та вiдвертий погляд на подiї грудня 1917 року. У його роботi було використано спогади В.Затонського та В.Винниченка, що надало дослiдженню ще бiльшого колориту.

Не менше попрацював над iсторiєю конфлiкту i наш український дослiдник, видатний дiяч того часу Д.Дорошенко. Дослiдження цього питання в його першому томi "Історiї України, 1917–1923 роки" було проведено на пiдставi газетних публiкацiй того часу, власного архiву та власних спостережень.

Безперечно, цiкавими є спогади документального характеру командуючого радянськими вiйськами В.Антонова-Овсiєнка, членiв Харкiвського Народного Секретарiату Г.Лапчинського, Є.Бош, В.Затонського (208,213,241–244). Зi спогадiв дiячiв Центральної Ради можна лише назвати твори згаданого вже В.Винниченка та члена Вiйськового Секретарiату В.Кедровського (122,147).

У 1990 роцi в Києвi побачила свiт книжка О.Романчука "Ультиматум", що була також присвячена конфлiкту Центральної Ради та Раднаркому. Але в нiй не було наведено жодного нового iсторичного факту, бiльше того, автор "Ультиматуму" навiть не переглянув усiх наведених попереду джерел, уже не говорячи про аналiз архiвних документiв Центральної Ради та газетних видань того часу. Бiльше того, автор "Ультиматуму" доволi тенденцiйно та однобiчно пiдiйшов до розгляду проблеми, йдучи не до iсторичної iстини, а граючи на полiтичних коливаннях сучасностi.

Ми наново переглянули справи фонду Центральної Ради та газетнi видання того часу, порiвняли спогади та дослiдження радянських та українських авторiв на емiграцiї. Переважна бiльшiсть iсторикiв схиляється до думки, що конфлiкт мiж Центральною Радою та Раднаркомом почався ще 26 листопада (8 жовтня), коли в зв'язку з Жовтневим переворотом у Петроградi Генеральний Секретарiат Центральної Ради винiс резолюцiю з засудженням дiй бiльшовикiв (ф.1115,оп.1, спр.26,с.6). До заглиблення його спричинилися такi факти, як безперешкодний пропуск на Дон озброєних козакiв; дозвiл проїхати до Новочеркаська, де формувалася бiлогвардiйська Добровольча армiя, загонiв київських юнкерiв, георгiївських кавалерiв, 3-ї школи прапорщикiв та iнше. Унаслiдок цього фракцiя бiльшовикiв у Центральнiй Радi, що безперечно пiдтримувала полiтику Раднаркому, вийшла з Ради та виїхала до Харкова 19 (6) грудня 1917 року (229,с.34). Пiсля цього на грунтi вiйськового керiвництва крок за кроком почали виникати суттєвi непорозумiння мiж Раднаркомом та Радою.

Симон Петлюра, який тодi ще був Генеральним Секретарем Вiйськових Справ, пiдняв питання про органiзацiю з Пiвденно-Захiдного та Румунського фронтiв єдиного Українського фронту та почав вiдкликати до нього зукраїнiзованi пiдроздiли з iнших фронтiв. І хоч єдиного Українського фронту створити не вдалось, але справа ця набула широкого розголосу. Облишаючи позицiї на iнших фронтах, ламаючи лiнiю фронту, кидаючи залогову службу в мiстах Росiї, зукраїнiзованi пiдроздiли