Чумацький шлях [Володимир Кирилович Малик] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (124) »
Володимир Кирилович Малик ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
1
Івась Бондар, наймит багатого лубенського чумака Семена Хуржика, у неділю вранці напував хазяйських коней. Довгим журавлем раз по раз витягав з обмерзлого колодязя чимале дерев’яне цеберце і перевертав його в такий же довгий обмерзлий жолоб, обабіч якого товпилися коні, що жадібно цмулили крізь зуби холодну воду. Над колодязем у червонястому промінні ранкового сонця, що сходило з-за Сули, стовпом здіймалася рожева пара. На душі в Івася було легко, радісно, як це буває у двадцять юнацьких літ, коли в усьому тілі буяє дужа, нестримна сила. А силою природа-матінка хлопця не обділила. Він був ставний і жвавий, як вигуляний на весняних травах лошак-одноліток. Незважаючи на лютий мороз, витерта свита на ньому була розстебнута, стара облізла шапка-бирка збилася набакир, і з-під неї весело вистрибнув на волю буйний кучер. На обличчі цвіли малинові рум'янці, очі дивилися на світ широко, по-доброму, ніби весь цей білий світ належав йому. З-під свити, що шилася явно не по його плечах, випиналися тугі м’язи, а руки, здається, ніколи не потребували рукавиць, — ось і тепер його долоні були такі гарячі, що коли він брався ними за обледенілий журавель, то лід під ними миттю танув і в цеберце капали паруючі краплини води. Він тягав би журавля й далі, та раптом протяжно скрипнула хвіртка — і на подвір’я боязко вступила жіноча постать, геть вкрита рясним інеєм. Гримкочучи кованим ланцюгом, їй назустріч кинувся від приметеної снігом будки здоровенний пес-вовкодав. — Ой, лишенько! — почувся переляканий дівочий зойк. — Не бійся! Він не дістане! — гукнув Івась і, поставивши цеберце на цямрину, поспішив до воріт, на ходу кинувши: — Геть у будку, Бровко! Ну! Собака перестав гавкати, але до будки не пішов, а й далі шкірив зуби і тихо гарчав. Незнайомка зіщулилась, знітилася. Майже все її обличчя було затушковане від морозу грубою вовняною хусткою. Тільки очі блищали крізь вузьку щілину. «Жебрачка? Чи що?» — подумав Івась, а вголос спитав: — Кого тобі, дівонько? — Мені б хазяїна або хазяйку… Кажуть, Хуржикам наймичка потрібна, — тихо промовив несміливий голос. — Ось воно що! — протягнув спроквола Івась. — Виходить, просишся у найми? Справді, наша господиня захворіла, і їй потрібна ще одна наймичка, бо тітка Параска не справляється… А ти вже служила у кого-небудь? Чи знаєш, який це гіркий хліб? — Ні. — А чого ж тоді йдеш? Дівчина потупилася, схлипнула. — Знаю, що гіркий, та коли немає ніякого… Івасеві стало жалко її. — Сирота? — Напівсирота… Батько помер кілька літ тому. — Кріпачка? — Ні, Бог милував… Козачка я… Та від того не легше, коли нічого їсти і в хаті нічим протопити… — Чого ж це ви так зубожіли? — Довго розповідати… Поки батько був живий, то мав козацький наділ землі, а як помер, так і пішло, — полковник відібрав його нібито для полкових потреб. А коли полк розпустили, то приписав до свого маєтку… Ось так і зосталися ми з матір’ю лише з хатою та городом. Буряки садили на ньому, капусту, квасолю, а на рівному — трохи житечка чи пшенички сіяли. На поденщину ходили — так і жили… А минулого літа, сам знаєш, спека, недорід, а потім ще й град витовк… — Звідки ж сама? — З Мацьківець. — Як же тебе звати? — Катрею… Катериною… А тебе? — Івасем… Тобто — Іваном. — Івась — гарне ім’я. — Гарне… Та коли від господарів на кожному кроці тільки й чуєш — Івась та Івась: Івасю — те, Івасю — се, Івасю — туди, Івасю — сюди, — то й це гарне ім’я стане тобі немиле… — То ти теж наймит? — Та вже ж не хазяйський син, — і Івась насмішкувато повів оком на свою витерту свитину та на зачовгані чоботи. — А я думала… Катря не сказала, що вона думала, та Івась і без того зрозумів і весело зареготав: — Ходімо — покажу свої хороми! — і повернув до конюшні. — А як же хазяїни? Я ж хотіла з ними поговорити… — Хазяїн із сином Василем пішов до заутрені, — сьогодні ж неділя. Повернеться — тоді й поговориш… А господиня лежить — слабує… Івась загнав до стійла коней і відчинив сірі, з нечищених дощок дверцята до комірчини в кутку конюшні. — Ось тут я мешкаю… Заходь — погрієшся! Катря зайшла, роззирнулася довкола. Це була невеличка, вимазана білою глиною комірчина. В кутку, біля малесенького віконечка, — лежанка, в якій палахкотіли сухі дубові сучки, поряд з нею — піл, на якому замість постелі лежала прикрита рядюгою та старим кожухом житня солома, під протилежною стіною — незграбний, нічим не засланий стіл на перехрещених ніжках, а на ньому — чималий окраєць хліба, кілька цибулин та сіль у дерев’яній солянці. — Роздягайся — грійся, — сказав Івась, а потім, помітивши, що дівчина кинула голодний погляд на хліб, додав: — І пригощайся! Хліб, сіль- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (124) »
Последние комментарии
2 часов 48 минут назад
2 часов 50 минут назад
15 часов 32 минут назад
18 часов 21 минут назад
2 дней 4 часов назад
2 дней 13 часов назад