Слідами історії бердичівського єврейства [Павло Скавронський] (fb2) читать онлайн

Павло Скавронський та ін. Слідами історії бердичівського єврейства

Передмова

Путівник створено в рамках освітніх дій міжнародного проекту «Захистимо пам’ять», що здійснюється в Україні громадськими організаціями, профільними міністерствами та за фінансування Уряду та Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччини. Проект має на меті захист та впорядкування місць масової загибелі і поховання українських євреїв в часи Другої світової війни, збереження пам’яті про них та інші жертви нацизму, виховання в учнів шанобливого ставлення до історії взагалі та історії єврейства зокрема.

Керівником проекту по створенню туристського путівника «Слідами історії та культури Бердичівського єврейства», його редактором і упорядником є директор Музею історії міста Бердичева, голова Житомирської обласної організації Національної спілки краєзнавців України Скавронський Павло Степанович, а учасниками даного проекту є учениця 10 класу загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 5 м. Бердичева Кропивницька Наталія Володимирівна та учениця 10 класу загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 11 м. Бердичева Кулачок Ангеліна Петрівна. Карту схему Бердичева з позначеними на ній пам’ятками єврейської історії та культури виготовив картограф Скавронський Віктор Павлович.

В процесі роботи над проектом було опрацьовано багато різних джерел інформації та літератури та визначено і коротко описано такі пріоритетні, на думку авторів, туристичні об’єкти, які розкривають історію та культуру єврейської громади міста Бердичева: Музей історії міста Бердичева, місце масового розстрілу громадян на території бердичівської фортеці, пам’ятний знак на місці розташування єврейського гетто (1941 р.), стелла праведникам світу, місця масового розстрілу мирного єврейського населення біля Любомирки, Радянського (Романівки), Романівки та Хажина, могила Криворуцького П. М., приміщення синагоги, приміщення Хоральної синагоги, будинок, де жив в дитячі та шкільні роки скульптор Криворуцький П. М., приміщення колишнього комерційного училища, Бердичівський міський театр, музей єврейства м. Бердичева, територія розташування в минулому найстарішого в Бердичеві єврейського кладовища, вулиця Шолом Алейхема, усипальниця Леві-Іцхака бар Меїра Бердичівського на єврейському кладовищі кінця XVIII — середини XX ст., пам’ятник «Жертвам фашизму» на території єврейського кладовища, вулиця Цадика, вулиця Поліни Гельман.

Починається довідник короткою історією Бердичівського єврейства. В кінці путівника подано додаткову інформацію для туристів: рекомендовані комплексний та тематичні маршрути автобусної екскурсії по Бердичеву та його околицями, заклади харчування на екскурсійному маршруті, карту-схему міста з позначеними екскурсійними об’єктами та іншу корисну інформацію.

Майже усі статистичні цифри про кількість розстріляних нацистами в Бердичеві та його околицях громадян в цілому по місту та в різних його частинах в період Другої світової війни подаються у відповідності до акту Бердичівської міської комісії по розслідуванню злодіянь німецько-фашистських загарбників і їх співучасників у м. Бердичеві.

Творчий невеликий колектив проекту сподівається, що путівник буде корисним як для науковців, освітян, краєзнавців, музейних працівникі і школярів, так і для багатьох туристів, які подорожують нашим краєм і цікавляться минулим Бердичева та конкретно історією єврейської громади міста. Подані в ньому детальні екскурсійні оповіді стануть мандрівникові за гіда, а більше двадцяти фотознімків та ілюстрацій — зручним візуальним доповненням. Книга містить поради, які допоможуть зробити подорож по Бердичеву та його околицях легкою і комфортною.

Авторський колектив доклав максимум зусиль, щоб надати читачам найточніші відомості на час передачі путівника до друку. Але, слід зважати на те, що наведені номери контактних телефонів можуть змінюватися.

Зауваження, відгуки та пропозиції щодо змісту путівника «Слідами історії та культури бердичівського єврейства» можна надсилати за адресою:

площа Соборна, 25,

Музей історії міста Бердичева, м. Бердичів,

Житомирська обл.,

13300.

З історії єврейської громади Бердичева

В інвентарному описі власності Федора Тишкевича від 7 жовтня 1593 р. згадується єврей, який орендував млин на річці Гнилоп’ять до 1599 року за 100 копійок в рік. Це є першою писемною згадкою про євреїв Бердичева.

Перші відомості про єврейську громаду Бердичева відносяться до 1712 р., коли було затверджено кагал. А це свідчить про проживання в містечку в той час вже значної кількості євреїв. В 1765 р. за офіційним переписом населення в Бердичеві проживало 1220 євреїв, а в 1787 р. — 1500. В останній чверті XVIII ст. Бердичів став одним з центрів хасидизму на Україні, а після 1793 р. — і на території Російської імперії. В 1785 р. равином Бердичева був обраний і залишався ним до самої смерті в жовтні 1809 р. один з засновників хасидизму Леві-Іцхак бар Меїр. В 1811 р. в Бердичеві були посмертно видані його праці, а його могила до цих пір є місцем паломництва хасидів зі всього світу. В кінці XVIII ст. в Бердичеві була заснована єврейська друкарня, і незабаром місто стало одним з центрів єврейського книгодрукування в Україні і Російській імперії.

В першій половині XIX ст. в Бердичеві працювали крупні єврейські фірми: Манзона, Ефрусі, Горвіца, Френкеля, Трахтенберга та інші. «Бердичів, — писав Київський генерал-губернатор І. Фундуклей, — єврейське місто. Християни складають в ньому 1/8 частину населення, а 7/8 припадає на євреїв».

В середині XIX ст. в Бердичеві проживало більше ніж 41 тис. жителів. З 50-х років XIX ст. в заняттях єврейського населення збільшилась роль промислових підприємств, ремесел та промислів. Серед бердичівських ремісників-євреїв були: ювеліри, кравці, швеці, сідлярі, годинникових і рушничних справ майстри, різьбярі, столярі, фортепіанники, токарі, ковалі, слюсарі, бондарі, теслярі, малярі, склярі, мідники та інші майстри. У 1848 р. в місті налічувалось близько 5 тисяч ремісників-євреїв. Лише візників нараховувалось до тисячі чоловік. Життя і праця більшості бердичівських ремісників та майстрів були важкими.

В 1850 р. було відкрите перше, а в 1860 р. друге казенні єврейські училища 1-го розряду, до яких потім додались декілька приватних училищ. Освіту отримувала невелика частина єврейської молоді, переважно із заможних верств населення. Одним з особливо діяльних ентузіастів просвіти бердичівських євреїв був д-р Ротенберг, дякуючи зусиллям якого було відкрито гімназію і засновано громадську бібліотеку. Однак на початку XX ст. грамотних євреїв було не більше 18 тис. осіб, тобто 44% єврейського населення міста.

В XIX ст. Бердичів як і раніше був твердинею хасидизму, оплотом опору емансипації та асиміляції. В той же час місто, яке дало притулок одній із самих крупних єврейських громад Європи, гордилось прозванням «Єрусалим Волині».

В середині XIX ст. Бердичів умовно поділявся на декілька районів: Старе місто, Нове місто, Качанівка, Та сторона річки (Загребелля) і Піски.

В Старому місті, де проживали в основному дрібні торговці, ремісники, релігійні діячі, дуже сильно відчувався хасидський вплив. Тут був розміщений клір (різновидність синагоги) Леві-Іцхака, Велика стара синагога, багато синагог за ремісничими спеціальностями, а також хедери — єврейські релігійні початкові школи. Мовою спілкування тут був оригінальний їдиш.

В Новому місті проживали в основному купці, промисловці, інтелігенція. Тут розмовляли переважно російською мовою. Засвоюючи російську мову, місцеві євреї робили крок у «великий світ», який був відмічений гострим пером єврейського письменника Шолом-Алейхема.

Качанівка була розташована на стику Старого і Нового міста, на гористому правому березі річки Гнилоп’ять. На Качанівці, так само як в Старому місті і на Пісках, розмовною мовою був їдиш.

Загребелля — це район міста розташований на лівому березі річки Гнилоп’ять. Тут проживало відносно менше євреїв, ніж в інших районах міста.

Піски — це північна околиця міста, тут жили євреї-ремісники та єврейський люмпен-пролетаріат. Назва району виникла від розміщених тут кар’єрів, де добували пісок.

Єврейська громада відігравала провідну роль у розвитку торгівлі. Серед 2,8 тисяч купців у 1846 р. абсолютну більшість становили євреї. Половина з 8-ми банків у місті також належали євреям. Саме їхні банки проводили фінансові операції з банками Парижа, Лондона, Відня, Рима і Константинополя. Переважна кількість населення міста також була єврейська: в місті проживало 54 тис. осіб, у тому числі 50 тисяч євреїв. У 1867 р. з 2174 будинків 1545, або 71% належало євреям.

Із Бердичевом пов’язана доля сім’ї Рубінштейнів, яка дала світу братів-музикантів Антона та Миколу. Перший з них заснував консерваторію в Петербурзі, а другий — в Москві. Саме Антона Рубінштейна (1829-1894) було охрещено в Свято-Миколаївському храмі (1831). Роман Рубінштейн сприяв знищенню кагала Бердичева, залучав ортодоксальне єврейське населення до просвіти. В другій половині XIX ст. в Бердичеві жив і творив відомий єврейський письменник Менделе Мойхер Сфорім, а в 80-х роках позаминулого століття — класик єврейської та світової літератури Шолом-Алейхем.

Розвивався в Бердичеві і такий вид мистецтва, як театр. І не просто театр, а театр єврейський. Так, в Бердичеві, 4 жовтня 1875 р. за бажанням публіки було дано, як повідомляло рекламне повідомлення, «ЄВРЕЙСЬКИЙ КОНЦЕРТ під управлінням А. Фішзона за участю єврейських хористів». Театр було розміщено в залі готелю «Золоті береги». Цей концерт свідчив про виникнення єврейського театру не лише в Росії, але й у всій Європі. Отже, Бердичів відіграв певну роль в зародженні єврейського театрального мистецтва.

Відносна доля єврейського населення Бердичева в кінці XIX ст. досягла свого максимуму. У 1884 р. в Бердичеві проживало 77823 особи, із них 62366 іудеїв (80%), 10777 православних (13,8%), 3298 католиків (4,2%), 339 протестантів і 12 мусульман.

В кінці XIX ст. торгівлею займалось майже 16,5 тисяч євреїв. Торгували одягом, мануфактурою, взуттям, меблями, домашнім інвентарем, худобою, кіньми, возами, збруєю, зерном, м’ясом, рибою, медом, спиртними напоями, воском і т. д. Достатньо поширеною серед бердичівських євреїв була спекуляція. За даними загальноросійського перепису 1897 р. Бердичів займав шосте місце на Україні за числом представників купецького стану. Але в процентному відношенні місто впевнено займало перше місце в Росії за кількістю євреїв-купців, де їх нараховувалось 91,8%.

На кінець XIX ст. в Бердичеві функціювала Хоральна, Білопільська, Загребельна, Немирівська, Новоміська та Староміська синагоги і 74 єврейські молитовні будинки. На початку XX ст. в місті діяли талмуд-тора і 10 хедерів.

Єврейська лікарня на початку XX ст. займала найкраще приміщення в місті — це був колишній двоповерховий палац князів Радзивілів, час побудови якого невідомий. Він був побудований у стилі пізнього класицизму з шістьома колонами на фасаді. Внутрішні зали були оздоблені різьбою, яка була знищена з переходом палацу у власність міської єврейської общини. Вражав колишній танцювальний зал з мармуровими колонами і стінами, який був перетворений на велику лікарняну палату. В лікарні були високі палати, широкі коридори. Тут же розміщувались аптека, лазня, кухня, пральня. Лікарня знаходилась на східній околиці міста у великому саду поблизу лісу. Будинок проіснував до 60-х років XX ст. і був знесений. Нині на його місці стоїть будинок Бердичівської міської ради та її виконавчого комітету.

В роки Першої російської революції 1905-1907 рр., коли єврейські погроми в містах Росії мали масовий характер, погромів в Бердичеві не було. Це пояснюється особливостями Бердичева, в якому єврейське населення за кількістю жителів значно переважало інші національності і могло постояти за себе.

В 1912-1914 рр. було здійснено Єврейську етнографічну експедицію по містечках Волині і Поділля під керівництвом Семена Акимовича Анського (Шлойме-Занвл Рапопорта). В 1913 р. експедиція побувала в Бердичеві, адже тут ще проживало на той час 60-70 сімей брацлавських хасидів, які жили відокремлено від інших. Їх не допускали до активної участі в діяльності кагала. Та й взагалі, уникали вступати з ними в будь-які відносини. Але між собою вони жили у великій близькості та єдності, ділились між собою буквально останнім шматком. Радість або смуток одного ставали загальними для усіх.

В будинку равина Гілеля члени етнографічної експедиції на протязі кількох тижнів підряд записували від равина і його наближених сотні гострих висловлювань та історій, які на протязі декількох поколінь передавались із уст в уста лише своїм, самим близьким особам. Також вони записували на фонограф гру на скрипці равина Гілеля та десятки брацлавських мелодій і молитв, які співав він сам та його наближені. Були придбані в Бердичеві цінні речі для Єврейського етнографічного музею, в тому числі: рукопис равина Натана; кришталева люстра; біла шовкова жупиця (старовинний довгополий сюртук) з вибитими на парчі узорами у вигляді білих квітів; широкий білий пояс із шовку; кам’яний ханукальний світильник.

Перед Першою світовою війною лише 20% єврейського населення Бердичева можна було віднести до забезпечених людей. 70% бердичівських євреїв не мали ніякої власності, крім особистого одягу та якихось побутових предметів. Значна їх частина тулилася в жалюгідних халупах в умовах скупченості та перенаселеності. 20% єврейського населення Бердичева жило за рахунок благочинності.

За часів царизму єврейські погроми обминули Бердичів, але 5-6 січня 1919 р. в ньому відбувся один з перших погромів на Україні: 17 осіб було вбито, 40 — поранено, багато сотень пограбовано та побито. Його вчинили вояки «куреня смерті», які застосували насильство, вбивство та пограбування крамниць мирних жителів. Своїм декретом від 18 січня 1919 р. Директорія засудила цей акт і виділила 1 млн. гривень постраждалим від погрому єврейським сім’ям.

За переписом 1926 р. замість попередніх 80% євреї складали лише половину жителів міста.

Встановлення Радянської влади суттєво обмежило релігійне життя євреїв Бердичева: головна хоральна синагога була перетворена на «клуб войовничих безбожників», із, приблизно, 80 молитовних будинків, які існували до встановлення радянської влади, більшість було закрито.

Самодіяльне культурне життя на ідиш було активним в місті до середини 30-х років XX ст. Існувала сітка єврейських шкіл, в тому числі середніх. Видавалавсь газета на їдиш «Дер арбетер» («Робітник») з періодичністю 10 номерів в місяць. В 1924 р. в Бердичеві було сформовано перший на Україні суд з діловодством на їдиш. Поряд з українською та російською мовами, їдиш був визнаний однією з офіційних мов в ряді державних установ. В 1926 р. їдиш в Бердичеві назвали рідним 28584 особи із 30812 євреїв міста (92,77%). Працівникам Бердичівського краєзнавчого музею вдалось у 1928 р. зібрати 104 пінхаси (літописи усіх подій з життя єврейської громади) цехових єврейських молитовних зібрань, в яких розповідалось про виникнення цехів 104 спеціальностей, в яких працювало біля 4 тисяч ремісників.

Але вже на початку 30-х років XX ст. появились обмеження у використанні їдиш в державних установах. В середині 30-х років припинилось видання газети «Дер арбетер». Під приводом неперспективності спочатку зменшилась кількість шкіл на їдиш, а потім вони усі були ліквідовані. До початку Другої світової війни єврейське культурне життя в Бердичеві фактично припинилось. В 1937-1939 рр. сталінським режимом було репресовано багатьох представників інтелігенції, службовців і робітників-євреїв, поряд з такими ж невинними людьми інших національностей.

Історія Бердичева 20-30-x рр. XX ст. пов’язана з життям га літературною діяльністю єврейських радянських письменників Гарцмана М. Д., який загинув на фронті в 1943 р., Кагана А. Я. та російського радянського письменника Гроссмана В. С.

За переписом населення 1939 р. в Бердичеві проживало 62 тис жителів. 37,5% населення міста, або 23266 осіб, складали євреї. До літа 1941 р. з урахуванням природного приросту та міграції в місто біженців із західних і центральних районів Польщі, окупованих Німеччиною, єврейське населення Бердичева могло зрости до 25-26 тисяч осіб. Більша їх частина працювала на машинобудівному та шкіряному заводах, інших підприємствах і в майстернях. Бердичівські майстри модельного взуття, м’яких туфель, кольорового паперу користувались великою славою за межами міста. В Бердичеві була численна єврейська інтелігенція: багато десятків досвідчених лікарів, провізорів, хіміків, сотні вчителів, інженерів, техніків, бухгалтерів...

Десь через тиждень після нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз почалась неафішована евакуація з Бердичева сімей відповідальних працівників, перш за все міськкому ВКП(б) та міськвиконкому. Своєчасної евакуації населення не проводилось. Майже весь автотранспорт підприємств і міських служб був реквізований для військових потреб в перші ж дні війни, транспорту для евакуації не було. Після бомбардування центральної частини міста німецькими літаками 4 липня 1941 р. з раннього ранку 5 липня сотні городян переважно єврейської національності на підводах, а тисячі пішки виїхали або пішли з Бердичева по дорозі на Ружин і Білу Церкву. Це був пік стихійної втечі. 5 липня 1941 р. мости через річку Гнилоп’ять були підірвані. Щоб вийти з міста, жителі західної частини Бердичева повинні були переправлятись на східний берег на човнах. Сотні єврейських сімей зібрались на залізничному вокзалі в надії, що буде ешелон на схід, але ешелона не було. Імовірно з Бердичева виїхало і пішло пішки до вечора 7 липня до 10 тис. осіб, що складало лише біля третьої частини єврейського населення. А ще ж перед німецькою окупацією в місті зосередилася частина єврейського населення з найближчих містечок і сіл.

7 липня 1941 р., на 16-й день війни, німецькі війська захопили Бердичів. Окремі акти розправ і терору по відношенню до євреїв мали місце з перших днів окупації. 7-8 серпня 1941 р. почалось масове виселення євреїв в гетто, влаштоване гітлерівськими палачами як збірний пункт перед масовою екзекуцією. Для гетто був виділений найбідніший район Бердичева між міським базаром і річкою Гнилоп’ять. Залишені євреями квартири тут же піддавалися грабуванню спочатку зі сторони німецьких солдат, а потім німецьких поліцейських. До 22 серпня 1941 р. все єврейське населення міста було переселено в гетто, де розташувалось в маленьких халупках, по п’ять-шість сімей, по декілька десятків осіб в кожній кімнаті.

В серпні 1941 р. нацистські окупанти розстріляли у внутрішньому дворі Бердичівського історико-культурного заповідника 300 євреїв, взятих із квартир, на вулицях, прилеглих до заповідника, а також багато військовополонених, комуністів, працівників радянських органів і громадських організацій — євреїв, українців, росіян — всього 960 осіб.

5 вересня 1941 р. нацистські окупанти розстріляли більше десяти тисяч євреїв Бердичева поблизу села Хажин, за 7 км від Бердичева, в тому числі більше тисячі найбільш сильних молодих людей, обманом вивезених з гетто нібито на сільськогосподарські роботи. Це покарання забрало з гетто майже усіх здатних до спротиву. В гетто залишились лише жінки, особи похилого віку, школярі та немовлята. В ході проведення ексгумації у 1944 р. в 24 могилах було виявлено 10656 трупів.

14 вересня 1941 р. в Бердичів прибула спеціальна зондеркоманда айнгзацгрупи «С», була мобілізована на «акцію» українська міська поліція. В ніч з 14 на 15 вересня район гетто було оточено військами. За один день 15 вересня 1941 р. багато тисяч євреїв було пригнано або вивезено окупантами та їх посібниками до 10 ям, які були зарання вириті по обидві сторони аеродрому поблизу населених пунктів Романівка, Шльомарка (нині Любомирівка) та Радянське (нині Романівка), і на краю ям по звірячі розстріляно. Багатьох дітей кидали в ями живими. Розстріли продовжувались і 16 вересня. Пам’ятний знак з рожевого граніту, встановлений на цьому місці, розповідає, що тут було знищено 18640 «мирних радянських громадян». Ми розумієм, що усі вони були євреями.

Бердичівська трагедія вересня 1941 р. була однією з перших в ході масового геноциду єврейського населення, здійснюваним нацистами в Європі і Радянському Союзі.

В останні дні жовтня 1941 р. гетто в Бердичеві було ліквідоване. 400 осіб спеціалістів (деяких з них разом із сім’ями) залишених 15 вересня живими, а також схоплених в ході облав євреїв, які переховувались, зігнали в підземелля заповідника і 3 листопада 1941 р., партіями по 150 осіб, вивезли на машинах в район хутора Сокулино (нині селище Мирне) і там розстріляли. Перед розстрілом цих трьох тисяч приречених примусили роздягнутись догола, після чого їх голих скидали у вириті військовополоненими ями і розстрілювали з автоматів. Під час листопадової страти палачі відібрали вже біля самих ям 150 євреїв, кращих спеціалістів-ремісників, і поселили їх в таборі на Лисій горі.

В травні-червні 1942 р. в містечках і селах навколо Бердичева знову проводились облави і вбивства вцілілих євреїв. 16 липня 1942 р., схоплених під час облав молодих євреїв і залишених тимчасово жити майстрових, окупанти розстріляли на Лисій горі. Декілька десятків самих кращих спеціалістів (біля 60 осіб) вбивці з СД залишили в таборі на Лисій горі, а потім перевели в міську тюрму.

Останні групи євреїв-спеціалістів були розстріляні німцями разом з в’язнями інших національностей в листопаді 1943 р. напередодні звільнення Бердичева радянськими військами.

За даними Надзвичайної Державної комісії по розслідуванню злодіянь німецько-нацистських загарбників, під час окупації Бердичева гітлерівці знищили 38536 осіб. Джерела свідчать, що окупантами та їх поплічниками було вбито в Бердичеві біля 30 тисяч євреїв, вціліло не більше двох десятків осіб. Цифри загиблих євреїв у путівнику вказані лише на основі документів радянської Надзвичайної державної комісії. Ці дані на сьогодні не є остаточними і потребують уточнення на основі інших історичних джерел та документів.

За роки окупації чисельність мешканців міста зменшилася більш як у 4 рази і на січень 1944 р. становила лише 18 тисяч осіб.

Німецько-нацистські окупанти разом з фізичним вбивством євреїв зруйнували всі синагоги Бердичева: Білопільську, Загребельну, Немирівську, Новоміську та Староміську, від Хоральної залишилися тільки стіни.

Після звільнення Бердичева єврейське самодіяльне життя, культурну діяльність на їдиш так і не було відновлено. В перші післявоєнні роки лише декілька місць захоронень жертв нацистського терору було позначено насадженнями дерев. В серпні 1944 р. було відкрито першу післявоєнну синагогу на вулиці Леніна (нині Житомирській) № 40, потім на вулиці Карла Маркса (нині М. Грушевського) № 3. В кінці 1945 р. було відкрито синагогу на вулиці Свердлова (нині Вінницькій) № 8, приміщення якої було побудоване в 1895 р.

У 1946 р. міська влада передала єврейській общині приміщення Хоральної синагоги. За 20 наступних років будинок був відремонтований, появився другий поверх. Але чисельність єврейської громади Бердичева на початку 1950-х років поступово зменшувалась. Це стало приводом для того, щоб відібрати приміщення. З 1964 р. в колишній синагозі почала працювати рукавична фабрика. В цей же час були закриті синагоги на вулицях Леніна (нині Житомирській) та Карла Маркса (нині М. Грушевського). Єдиною діючою в місті залишилась синагога на вулиці Свердлова (нині Вінницькій).

В 1960-х роках було заборонено випічку маці, але через деякий час заборону зняли.

В 1953 р. на зібрані жителями Бердичева кошти було виготовлено та встановлено пам’ятник на місці масового розстрілу євреїв поблизу аеродрому. Монумент простояв один день і за наказом аеродромного керівництва був демонтований і вивезений в невідомому напрямку. Лише через чверть століття пам’ятник випадково був виявлений на старому єврейському кладовищі. І лише в 1990 р. його було встановлено біля входу на це кладовище.

В 1983 р. на п’ятому кілометрі шосейної дороги Бердичів-Райгородок було встановлено пам’ятний знак на місці самого масового знищення євреїв міста в 1941 р. На чорній плиті монументу було вибито надпис про 18640 мирних радянських громадян, жертвах нацизму без зазначення національної належності. Аналогічними були надписи на плитах, встановлених в 1987 р. в п’яти місцях масових захоронень по обидві сторони названої шосейної дороги. У 1991 р. на пам’ятних плитах було вигравірувано Зірку Давида. 15 вересня 1991 р. в день 50-річчя трагедії бердичівського єврейства в місті за участю місцевих властей відбувся багатотисячний мітинг скорботи і печалі, на який приїхали колишні бердичівляни з різних республік Радянського Союзу та кількох зарубіжних країн.

За переписом населення 1979 р. в Бердичеві проживало 4637 євреїв, що складало лише 5,8% населення міста, а за даними перепису 1989 р. — 3512 осіб, що складало вже 3,9% населення міста. У порівнянні з 1939 р. єврейське населення на 1989 р. скоротилось в десять разів і відрізнялося виключно високим рівнем асимільованості. За даними перепису 1989 р., із тисячі осіб єврейської національності лише 117 вважало єврейську мову рідною, а 858 — вважало рідною російську мову.

З 1988 р. відновилась репатріація єврейського населення Бердичева в Ізраїль і частково в США.

В 1989 р. в Бердичеві було створено Товариство єврейської культури. Воно стало ініціатором заходів, пов’язаних з геноцидом єврейського населення Бердичева в роки війни. Важливим напрямком роботи Товариства було надання гуманітарної допомоги тим, хто її потребує, та розвиток єврейських традицій і єврейської культури.

Дякуючи підтримці зарубіжного єврейства в Бердичеві було відновлено роботу синагоги. Релігійною святинею євреїв є могила святого цадика Леві Іцхака бар Меїра Бердичівського. В 1991 р. над могилою цадика і його рідних було споруджено пантеон.

В 1995 р. було встановлено пам’ятний знак в с. Радянське на місці розстрілу нацистами євреїв Бердичева в 1941 р. На 1 січня 1995 р. в Бердичеві проживало біля 800 євреїв (0,8% населення міста).

Сьогодення нечисленної єврейської громади міста Бердичева відзначається проведенням багатьох заходів спільно з представниками міської влади та громадськості міста. Так, 8 грудня 2012 р. на площі Центральній вперше відбулось урочисте запалення першої свічки на великому ханукіоті (ханукальному світильнику), який досягає семи метрів у висоту. З тих пір єврейська громада міста та прихильники єврейського віровчення щорічно так відзначають єврейське свято Хануку. А запалюють першу свічку, виголосивши перед цим невеликі промови, равин Бердичева Аківа Нємой та міський голова В. К. Мазур.

Щорічно в приміщенні міського будинку культури в Бердичеві проводяться Дні єврейської культури.

А 15 вересня біля пам’ятного знака, встановленого на місці колишнього гетто, щороку проводиться траурний мітинг пам’яті жертв Голокосту, в якому беруть участь представники міської влади, громадськості міста та єврейська громада Бердичева. Після траурного зібрання організовується відвідування усіх місць поховань жертв Голокосту та покладання квітів до підніжжя пам’ятних знаків, стел, надмогильних плит.

18 вересня 2015 р. відбулось урочисте відкриття музею єврейства міста Бердичева в приміщенні бібліотеки для дітей міської центральної бібліотечної ситстеми.

Музей історії міста Бердичева (площа Соборна, 25)

В Музеї історії міста Бердичева музейні предмети розповідають про окремі сторони побутового, релігійного та культурного життя єврейської громади міста.

Так, в залі історії Бердичева в експозиції розміщені кіпа (ярмулка) — традиційний єврейський головний убір, сувій Тори (п’ятикнижжя Мойсееве, перша частина Заповіту Біблії — XVII ст., пергамент), книги на їдиш видані в Польші (Варшава, 1889 р.), фрагмент підручника рідної мови (їдиш), талес (одяг чоловічий на час ранкової молитви), фотознімок Хоральної синагоги XIX ст., вироби фабрики золотих і срібних виробів, знаряддя праці працівників шкіряного заводу та його продукція, предмети, які використовувались у торгівлі, — ваги (кантор, терези) та гирі, фотоколаж фотознімків меценатів будівництва чоловічого Комерційного училища їм. О. С. Пушкіна (1908 р.), де могло навчатись до 50% євреїв, на відміну від інших навчальних закладів такого типу в Російській імперії (не більше 13%), та інші експонати.

В залі історії Другої світової війни відображено самі трагічні сторінки з історії бердичівського єврейства — Голокост. В експозиції є книга уродженця Бердичева, кандидата історичних наук Стера Єлизаветського «Бердичевская трагедия», книга Гвідо Кноппа «Холокост», німецька агітаційна листівка з таким текстом: «Жидам не место среди нас. Геть жидов», оригінальна сукня дівчинки з нашитою жовтою шестикутною зіркою та написом на ній «Jude», які зобов’язані були носити усі євреї переселені в гетто. Пояснювальний текст в експозиції повідомляє, що «За роки Другої світової війни (з 7 липня 1941 р. по 5 січня 1944 р.) німецько-нацистськими загарбниками розстріляно 38536 бердичівлян». Звичайно, що до 30-ти тисяч з них були громадяни єврейської національності.

Експозиції музею розповідають також про письменників Кагановича П. Н. (Дер Ністора), Кагана А. Я., Гонтаря А. Ю., Шолом-Алейхема, Котляра Й. С., Гроссмана В. С., Горенштейна Ф. Н., Ройнблата Б. М., композиторів Бєлого В. А. та Рубінштейна А. Г., музиканта Анічкіна (Шнеура) М. С., оперного співака Левіка С. Ю., художників Буха А. Ф., Глікмана Г. Н., Зейденберга С. М. та Фраєрмана Т. Б., про Героя Радянського Союзу, льотчицю П. Гельман.

Місце масового розстрілу громадян на території бердичівської фортеці (площа Соборна, 25)

Окупувавши місто, німці відразу почали здійснювати злочини по відношенню до євреїв. Вони примушували їх стрибати у величезні ями, заповнені їдким дубильним екстрактом в цеху шкіряного заводу. В Старому місті нацисти наказали людям похилого віку влаштувати богослужіння в старій синагозі, але її двері замкнули і приміщення підпалили. Біля млина вони наказали жінкам роздягнутися і пливти через Гнилоп’ять, а потім — пливти назад у зворотному напрямку. Більшість жінок потонуло, не допливши до протилежного берега. Німці забавлялися цим видовищем поки усі вони не потонули.

28 серпня 1941 р. нацистські окупанти розстріляли у внутрішньому дворі старої бердичівської фортеці 300 євреїв, які не переселилися з різних причин в гетто. Їх брали із квартир, на вулицях, прилеглих до заповідника. Розстріляли також багато комуністів, працівників радянських органів і громадських організацій, а також військовополонених — євреїв, українців, росіян — всього 960 осіб. Імена страчених досі невідомі.

Полонений німецький унтер-офіцер, льотчик-радист Бруно Манчі розповів: «Влітку, в липні-серпні 1941 року, ми стояли зі своїм загоном (9 літаків) біля Бердичева. Одного разу поширилася чутка, що біля старої бердичівської фортеці збираються розстріляти тисячі євреїв. Я зі своїм пілотом фельдфебелем Шнейдером і ще декількома товаришами поїхали в місто пересвідчитися, чи можуть дійсно бути вбиті люди тільки тому, що вони євреї. На подвір’ї фортеці приговорені до смерті стояли групами. Записали їх прізвища, завели в підвал, але через короткий проміжок часу вивели знову. За головною стіною місцевими жителями була викопана глибока яма. Засуджених по одному підводили до ями, примушували ставати на коліна і вбивали пострілом в потилицю. Вся ця „операція“ проводилася групою в складі офіцера і 5 солдат СД. Засуджені йшли на смерть, не опираючись. Ми все це добре спостерігали, знаходячись поблизу місця страти, біля ями. Оскільки я не міг дивитися далі на цю бійню, ми покинули це місце жаху, повні обурення».

У 1944 р. на могилі було встановлено двометровий обеліск із сірого граніту з меморіальним надписом.

Пам’ятний знак на місці розташування єврейського гетто (1941 р.) (вул. Молодогвардійська)

7-8 серпня 1941 р. почалося масове виселення євреїв з деяких вулиць міста в гетто, причому на виселення вулиць Білопільської (тепер Європейської) і Махнівської (тепер Вінницької) відводилося по одному дню, а поліція часто скорочувала цей строк до 2-3 годин. Гетто було влаштоване гітлерівцями в єврейській частині Старого міста, між міським базаром і річкою Гнилоп’ять. Цей район називався Ятки і він був найбіднішим районом міста. Небруковані вулички, похилені одноповерхові дерев’яно-глиняні будиночки, старі халупки, невисихаючі калюжі — такий звичайний пейзаж Яток. Із майна євреям дозволялося взяти лише одяг і білизну. Залишені квартири тут же грабувались спочатку німецькими солдатами, а потім місцевим населенням. Три дні тривало переселення. Люди, навантажені вузлами, валізами повільно рухались з Білопільської, Махнівської, Училищної, Грецької, Пушкінської, з Великої та Малої Юридики, з Семенівської, Данилівської вулиць. Підлітки і діти підтримували немічних і хворих. Паралізованих та безногих несли на ковдрах і носилках. Зустрічний потік рухався із Загребельного району міста, який розташовувався на протилежному боці річки Гнилоп’ять.

В гетто, в маленьких халупках на вулицях Старомісній, Муромській, Штейновській, Купецькій і інших, поселили по п’ять-шість сімей в кожну кімнату. Євреям заборонялося виходити за межі гетто під страхом суворого покарання. Купувати продукти на базарі дозволялося лише після шостої години вечора, тобто тоді, коли базар пустів і ніяких продуктів на базарі вже не було. До 22 серпня 1941 р. все єврейське населення Бердичева було переселене в гетто. Це був лише перший крок до заздалегідь продуманого і розробленого в усіх деталях вбивства євреїв, які залишилися в Бердичеві.

В 1999 р. на вул. Молодогвардійській на місці, де в 1941 р. розміщувалось гетто, було встановлено пам’ятний знак з таким присвятним написом: «В цьому районі в 1941 р. було розташоване єврейське гетто, звідси пішли у вічність 30000 євреїв м. Бердичева, розстріляних фашистами».

Стелла праведникам народів світу (вул. Молодогвардійська)

На всій території України відомі численні випадки рятування євреїв від смерті представниками інших націй. Нині відомі імена багатьох жителів Бердичева та навколишніх населених пунктів, які ризикуючи своїм власним життям, також рятували євреїв від смерті. Ось вони: Альохіна Надія Кирилівна, Бей Микола Митрофанович, Білецька Вацлава Мечиславівна, Богачук Яків Матвійович, Вардовська Теофілія Іванівна, Вольська Цезарія Мар’янівна, Волощук Ніна Олександрівна, Голумбівська Яніна Францівна, Гончаренко Микола Семенович, Горчаков Анатолій Павлович, Гутовська Емілія Миколаївна, Данелюк Леоніда Олексіївна, Іщик Антоніна Іванівна, Качкіна Олена Прокопівна, Краснолуцький Володимир Гордійович, Красовський Олексій Володимирович, Куріліна Дора Трифонівна, Мельничук Варвара Данилівна, Мороз Пелагея Марківна, Негода Зінаїда Павлівна, Ореховська Анна Марківна, Поддубна Леоніда Яківлівна, Савенко Валентина Федорівна, Савчук Ніна Марківна, Самотес Степан, Самотес Христина, Січенко Галина Адамівна, Холковська Леокадія Францівна, Царовська Ніна Абрамівна, Штаюнда Іван Степанович, Штаюнда Марія Іллівна, Шутькова Софія Семенівна, Щепанський Леонід Йосипович.

Усі вони офіційно визнані Праведниками народів світу, у підтвердження чого отримали посвідчення від Інституту героїв опору і жертв Голокосту. Історія спасіння кожним з них неповторна, значима.

Ми не маємо можливості в короткому туристському путівнику розповісти про кожного з них. Але, крім визнаних офіційно Праведниками народів світу, з плином часу стають відомими нові факти спасіння єврейських громадян в роки Голокосту. Наприклад, лише після відкриття таємних колись архівів СБУ (Служби безпеки України), якій перейшли у спадок архіви колишнього КДБ (Комітету Державної безпеки), стало відомо, що під час німецько-нацистської окупації Бердичева директор Бердичівського краєзнавчого музею Куткін Б. В. у вересні-жовтні 1941 р. спас від розстрілу біля 50 осіб євреїв під час масових розстрілів єврейського населення Бердичева. Він ховав їх в підвалах музею, а потім таємно ночами, ризикуючи своїм життям, виводив євреїв за межі міста.

Місця масового розстрілу мирного єврейського населення (біля населених пунктів Романівна (Жидівці, Радянське) та Любомирівка (Шльомарка))

Наймасовіший розстріл євреїв Бердичева відбувся 15-16 вересня 1941 р. на захід від міста, між селами Шльомарка (нині Любомирівка) і Радянське (нині Романівка). Ще за два тижні до розстрілу було викопано ями радянськими військовополоненими. 14 вересня 1941 р. в Бердичів прибула спеціальна зондеркоманда айнгзацгрупи «С», була мобілізована на «акцію» українська міська поліція. В ніч з 14 на 15 вересня район гетто було оточено військами.

О четвертій годині ранку кати з зондеркоманди і допоміжної поліції почали вриватися в квартири гетто, підіймати людей, і, ще сонних, виганяти на базарну площу. Страшне голосіння жінок, плач дітей розбудили все місто.

До світанку базарна площа була заповнена приреченими до страти євреями. Тут відібрали лише чотириста висококваліфікованих спеціалістів. Частину приречених, немічних, хворих, ослаблених, в основному людей похилого віку і дітей в останню дорогу везли на вантажівках. Інших в колонах під конвоєм погнали з Яток Бродською вулицею (нині вул. Козацька), потім по шосе до аеродрому. Це був страшний п’ятикілометровий шлях. Перше місце страти було влаштовано в 50-60 метрах від дороги, і тисячі тих, які йшли на страту, бачили, як падають вбиті люди, але ці тисячі збожеволілих та оціпенівших йшли повз до ангарів, щоб через годину чи дві стати під приціл автомату. Від аеродромних ангарів приречених людей гнали до ям групами по 30-50 чоловік. Поблизу місця страти, де знаходився офіцер, який керував «акцією», жертви повинні були залишити цінності і роздягнутися до білизни. Боячись опору, нацисти так організували вбивство, що на самому місці страти було більше катів з автоматами, ніж беззбройних жертв. Стріляли німці і поліцаї, малих дітей кидали в ями живими. Матерів розстрілювали з грудними дітьми на руках. Під час проведення «акції», щоб заглушити крик нещасних, весь день над місцем розстрілів кружляли 4 тримоторні літаки. Таке звіряче винищення бердичівських євреїв продовжувалося з 7 годин ранку до 22 години ночі.Лише за один день 15 вересня 1941 р. було розстріляно близько 12 тис. євреїв.

Місця масового розстрілу мирного єврейського населення (поблизу селища Мирне (хутір Сокулино), на Лисій горі (точне місце поки що невідоме))

В останні дні жовтня 1941 р. гетто в Бердичеві було ліквідоване. 400 осіб спеціалістів (деяких з них разом із сім’ями) залишених 15 вересня живими, а також схоплених в ході облав євреїв, які переховувались, зігнали в підземелля заповідника і 3 листопада 1941 р., партіями по 150 осіб, вивезли на машинах в район хутора Сокулино (нині селище Мирне) і там розстріляли. Перед розстрілом цих трьох тисяч приречених примусили роздягнутись догола, після чого їх голих скидали у вириті військовополоненими ями і розстрілювали з автоматів. Під час листопадової страти палачі відібрали вже біля самих ям 150 євреїв, кращих спеціалістів-ремісників, і поселили їх в таборі на Лисій горі.

У Дмитрівському дитячому будинку (в п’яти кілометрах від Бердичева по Житомирському шосе) кати відібрали 70 дітей єврейської національності. Спочатку було організовано їх хрещення. З нагоди цього заходу в дитячий будинок приїхали навіть гебітскомісар і керівники Бердичівської управи. Але вже наступного дня всіх 70 дітей було забрано в СД і розстріляно на Лисій горі, за містом. 27 квітня 1942 р. були розстріляні зареєстровані єврейки, які жили в місті і були одружені з росіянами, а також діти, народжені від змішаних шлюбів.

У травні-червні 1942 р. в містечках і селах навколо Бердичева знову проводили облави і вбивства уцілілих євреїв. Біля 700 чоловік єврейської молоді було привезено до Бердичева з Янушполя (нині Іванопіль), Андрушівки, Козятина, Ружина і поміщено в табір на Лисій горі. 15 червня 1942 р. цих молодих людей і 230 майстрів-спеціалістів фашисти розстріляли в тирі 14-го кавалерійського полку. Лише 60 чоловік кращих з кращих спеціалістів кати залишили в таборі на Лисій горі, а потім перевели в міську тюрму, де вони працювали для особистих потреб співробітників СД і поліції.

Останні 60 євреїв, які були залишені живими, німці розстріляли під час першого наступу Червоної Армії на Житомир.

Так планово німці стратили майже тридцятитисячне єврейське населення Бердичева та сусідніх містечок. Випадково уціліло лише 10-15 чоловік. А всього гітлерівці знищили 38536 мирних громадян.

Могила Криворуцького П. М. (сучасне міське кладовище — вул. Бистрицька (Красна, Войкова), №90)

Довгий час Петро Мойсейович Криворуцький керував художньою студією при Будинку культури працівників освіти в Ленінграді. Він розробив власну методику навчання скульптурі та узагальнив її в багатьох журнальних статтях і в «Програмі навчання самодіяльних художників».

В 1986 р. Ленінградська Спілка художників РСФСР організувала проведення у місті Бердичеві виставки скульптури, малюнку та живопису Криворуцького П. М..

Несподівано помер в рідному йому Бердичеві 11 січня 1987 р. в своїй творчій майстерні Будинку культури заводу «Прогрес». У 1992 р. на його могилі було встановлено надгробну плиту з гранітною тумбою на якій розміщено його скульптурний автопортрет та вибито меморіальний надпис.

Криворуцький П. М. автор скульптурних портретів діячів культури і науки, воєначальників. Він створив поетичні образи О. С. Пушкіна та П. І. Чайковського, письменників Шолом Алейхема та І.Друкера, який пройшов усі тортури ГУЛАГУ (Криворуцький П. М. є автором надгробку на його могилі на Єврейському старому кладовищі — на жаль на сьогодні закинутої та забутої).

Відомійого монументальні пам’ятники в Старій Русі, Нижньому Новгороді, Казані і Йємені та скульптурні портрети поетів Бендер Х. В., Вергеліс А. А., Гонтаря А. Ю., Грубіана М. М., письменників Вендрова З., Шевченка Т. Г. (1954 р.), Горького М. О. (1958 р.), видатних вчених Ціолковського К. Е. (1985 р.), Корольова С. П. (1985 р.), кораблебудівника Зінковецького А. (1974 р., музей «Метрополітен», Нью-Йорк), Героїв Соціалістичної Праці Ворони К. К. та Зощук Я. Г.

Понад 300 робіт скульптора знаходяться в Бердичівській дитячій художній школі, в Музеї історії міста Бердичева, в міському Палаці культури їм. О. А. Шабельника. Роботи Петра Мойсейовича стоять в багатьох містах колишнього СРСР. Виконані в бронзі бюсти Ю. Гагаріна, К. Ціолковського, С. Корольова прикрашають Алею Космонавтів у Москві. Його бронзовий пам’ятник К. Ціолковському встановлений в с. Іжевському, біля будинку, де народився основоположник космонавтики.

Приміщення синагоги (вул. Вінницька (Махнівська, Свердлова), № 8)

Приміщення синагоги було побудоване в 1895 р.

В період німецько-нацистської окупації 1941-1944 рр. синагога була дуже зруйнована. Але, дякуючи зусиллям Якова Горба, який народився в Бердичеві у 1890 р., дана синагога, як і інші синагоги міста, відкрила знову свої двері для віруючих іудеїв в кінці 1945 р.

Яків Горб повернувся в Бердичів після евакуації і передав в дар для синагоги Сейфертойре (сувій Тори) та свої деякі сидирем (молитовники), збирав своїми руками меблі та інший інвентар. До останніх днів свого життя він відвідував саме цю синагогу. Помер 7 серпня 1970 р., похований в Бердичеві на єврейському кладовищі по вул. Житомирській (Леніна). Портрет Якова Горба зайняв почесне місце в синагозі.

В кінці 1980-х років синагогу очолив равин Шмуель Абрамович Плоткін, який приїхав в Бердичів із США. За його ініціативою і при сприянні міських властей в 1991 р. на могилі Леві-Іцхака Бердичівського замість усипальниці, яка в радянський період, в роки релігійних гонінь, прийшла в занепад і була розібрана, за кошти ізраїльського мецената Нахмана Ельбаума за проектом бердичівлянин Леніда Мущицького було споруджено нову усипальницю.

З 2004 р. іудейську общину очолив равин Моше Таллер, а Шмуель Плоткін став почесним равином міста. Під керівництвом Шмуеля Плоткіна і Моше Таллера поряд з основним приміщенням синагоги було побудовано мікву (басейн для ритуальних обмивань) та готель для приїжджих. В 2002 р. почало працювати підприємство по виробництву кошерного м’яса, відкрилась єврейська школа, дитячий садок, жіночий клуб. В червні 2008 р. общині був подарований новий сувій Тори. В місті функціонує єшива, колел (єврейська релігійна школа для сімейних учнів), які очолює нинішній равин Аківа Нємой.

Нині синагога потребує капітального ремонту.

Приміщення Хоральної синагоги (вул. Вінницька (Махнівська, Свердлова), № 5/2)

Хоральна синагога була побудована у 1850 р. за кошти єврейської громади. Одноповерхова, прямокутна в плані з симетричним розташуванням пілястр, вона вміщувала біля тисячі осіб. Синагога була орієнтована головним фасадом на захід, використовувалась як молитовний дім, була центром вивчення юдаїзму та місцем зібрань єврейської громади. В її центрі стояли чотири колони, встановлені близько одна до одної, оточуючи головну частину храму — підвищення для читця, яке поділяло залу на 9 однакових прогонів. З підвищення читали та коментували Біблію і Талмуд, промовляли Благословення, використовували також і для світських справ.

На східній стороні головної зали був розташований прикрашений вишуканою різьбою вівтар. На відміну від звичайної синагоги, тут працював постійний хор з добре підібраними голосами, кантор з обов’язковою музичною освітою і гарним баритоном. Тут в свій час співали М. і 3. Ровнер, хасидські мелодії створював кантор Йоселе Талнер. Всередині синагога була схожа на лютеранську церкву: колони, ряди лав, хори, на яких розташовувались жінки, тоді як в старих синагогах жінки перебували в задніх напівтемних приміщеннях з маленькими загратованими віконцями. Стеля мала пишні внутрішні куполи. Інтер’єр було прикрашено поліхромними стінописами.

Розподіл місць в синагозі відображав соціальну ієрархію. Вздовж східної стіни сиділи найбільш поважні особи — равин, знавці Талмуда, заможні євреї, які займались благочинністю. Чим далі від східної стіни, тим цінність місць зменшувалась, а біля західної стіни сиділи прості євреї. Синагога виконувала поряд з релігійними, ще й функції управління. Це була одна з перших в Російській імперії Хоральних синагог. Її монументальність і розміри вказували на її значну роль в житті міської єврейської громади.

Німецько-нацистські окупанти зруйнували усі синагоги міста — від Хоральної залишились лише стіни. У 1946 р. міська влада закріпила безкоштовно за єврейською громадою будинок Хоральної синагоги. Через 20 років будинок був відбудований, з’явився другий поверх. Але чисельність єврейської громади продовжувала зменшуватися у зв’язку з виїздом за кордон. З 1964 р. в будинку почала працювати рукавична фабрика, підпорядкована міській адміністрації.

Будинок, в якому жив Криворуцький П. М. (вузі. Вінницька (Махнівська, Свердлова), № 20)

Криворуцький Петро (Пейсах-Лейзер) Мойсейович народився 5 червня 1920 р. в м. Бердичеві Київської губернії (нині Житомирської обл.) в багатодітній єврейській родині. Проживала сім’я по вул. Махнівській (потім вул. Свердлова, нині вул. Вінницька). Будинок, в якому народився і жив Криворуцький П. М., зберігся до нашого часу. З 1928 р. навчався в школі № 9 м. Бердичева. З 1935 р. відвідував скульптурну студію міського Будинку піонерів. Саме під впливом керівника студії П. О. Дяка вирішив стати художником-професіоналом.

З 1936 р. по 1940 р. навчався на скульптурному факультеті Одеського художнього училища (скульптура — професор Г. С Тенер, рисунок — Д. І. Шатан). Одночасно з навчанням відвідував аероклуб, який закінчив з присвоєнням звання «пілот запасу». З 5-го курсу був призваний в армію і з осені 1940 р. перебував на дійсній військовій службі в лавах Радянської Армії. У 1941 р. закінчив школу молодших авіаційних спеціалістів. В 1941-1945 рр. був на фронтах Великої Вітчизняної війни. З вересня 1941 р. — на Ленінградському фронті, як боєць 185-го авіаційного винищувального полку, пізніше — на Південному фронті. Отримав важке поранення.

В роки війни, перебуваючи на фронті, створив більше 2000 малюнків. Але війна надовго відсунула його майбутню діяльність, як скульптора.

У 1944 р., після звільнення Бердичева, перебуваючи у відпустці, побував у рідному йому Бердичеві, де дізнався про загибель своїх рідних в ході масового розстрілу єврейського населення нацистами у вересні 1941 р. Написана ним картина «Смерть та життя» (1944) стала своєрідним реквіємом загиблим. В пам’ять про загиблих євреїв він створив скульптуру «Скорботна» (1973).

З 1945 р. жив у Ленінграді. При першій же можливості пішов знову вчитись. У 1945-1951 рр. навчався на скульптурному факультеті Всеросійської Академії мистецтв (пізніше Ленінградський інститут живопису, скульптури та архітектури імені І.Є. Рєпіна). Навчався в професора В. А. Синайського та В. В. Лишева. Закінчив Академію з відзнакою.

Він член Спілки художників СРСР з 1952 р., учасник багатьох ленінградських, республіканських та всесоюзних виставок.

Місце масового розстрілу мирного єврейського населення (поблизу села Хажин)

5 вересня 1941 р. німці провели другий масовий розстріл бердичівських євреїв між селами Хажин і Бистрик. На віддалі 7 кілометрів на південь від міста, поблизу вузькоколійної залізної дороги. Нацисти так уміло підготували страту, настільки витончено підманули свої жертви, що ніхто з приречених до останніх хвилин не підозрював про підготовку вбивства. Зрадники-поліцаї запропонували молодим людям відправитись на сільськогосподарські роботи. Їм так докладно пояснили, де вони будуть працювати, як їх поділять на групи, коли і де їм видадуть лопати і інші знаряддя праці, що ні в кого не виникло й тіні підозри. Їм навіть натякнули на те, що після закінчення робіт кожному буде дозволено взяти трохи картоплі для престарілих, які залишаються в гетто. Молодь зібрала вузлики продуктів, хліб, і, попрощавшись з рідними, відправилася в дорогу.

Очевидці цього розстрілу, жителі села Бистрик, рзоповідали, що ще зранку 5 вересня 1941 р. почали підвозити з міста радянських громадян на автомашинах, а також приганяти великими партіями пішки. Охороняли їх німецькі солдати і офіцери. Приречених приводили до місця розстрілу з речами і коштовностями, які перед розстрілом, недалеко від ями, здавали німецькому офіцеру, а хто був пристойно одягнений, знімав і одяг. Після цього партіями по 10-15 чоловік підводили до ям і розстрілювали з автоматів. Маленьких дітей німці кидали в ями живими. Оскільки могили мали нахил до яру, то наступного ранку в яру утворилося велике озеро крові.

Ця страта забрала з гетто майже всіх здатних до опору молодих людей. В Ятках залишилися головним чином престарілі, жінки, підлітки і немовлята. Цим німці забезпечили собі повну безкарність при проведенні незабаром загальної масової страти євреїв Бердичева.

Під час ексгумації, яка проводилась в 1944 р., на місці розстрілу євреїв між селами Хажин і Бистрик, було виявлено 10656 трупів.

У 1983 р. підвищений земельний насип, що мав овальну форму, був огороджений (наданий час огорожа відсутня). 28 жовтня 1990 р. на цьому підвищенні було відкрито «Пам’ятний знак жертвам фашизму» з таким написом: «Советским гражданам, павшим от рук фашистских палачей. 1941-1944».

Приміщення колишнього комерційного училища (вул. Європейська (Білопільська, Карла Лібкнехта), № 53/1)

У грудні 1901 р. бердичівські купці та торговці юдейського віросповідання звернулися до міського голови, а через нього — до Київського генерал-губернатора з проханням дозволити їм за їхні ж кошти побудувати і відкрити в місті комерційне училище на зразок одеського. Була ними поставлена і додаткова умова: в училищі повинно навчатись не менше 50% осіб юдейського віросповідання від усього числа учнів. Відомо, що в Російській імперії на той час заборонялось приймати на навчання більше 13% учнів-юдеїв. Такий дозвіл вони отримали, приміщення за свої кошти побудували, комерційному училищу було присвоєно ім’я О. С. Пушкіна і воно почало діяти з З вересня 1908 р. Курс навчання тривав 7 років, у кожному класі здобували освіту до 40 учнів. Водночас, окрім чоловічого, в цьому будинку було відкрито жіноче середнє комерційне училище, а також вечірні торговельні курси. Перший випуск комерційного училища припав на роки Першої світової війни.

У 1923 р. в цьому приміщенні розпочали працювати педагогічні курси, на яких навчалося 95 хлопців та дівчат з робітників та селян, що готувалися стати вчителями початкових класів. У 1925 р. ці курси були реорганізовані в педагогічний технікум з трирічним терміном навчання. У 1930 р. педагогічний технікум був перетворений на педагогічну школу і переведений в інше приміщення, а в цьому будинку був відкритий Інститут соціального виховання, який у 1933 р. був реорганізований у педагогічний, а в 1936 р. — в учительський інститут. Напередодні Другої світової війни в ньому навчалося 500 студентів на стаціонарному й 2700 на заочному відділеннях.

У роки Другої світової війни будинок зберігся, і в ньому з 1945 р. продовжив функціювати вчительський інститут, який у 1954 р. було перетворено на педагогічний інститут. З 1972 р. Бердичівський педагогічний інститут було закрито, а студентів переведено до Житомира та Умані.

З 1973 р. до будинку знову переселилося Бердичівське педагогічне училище, яке відновило набір на дошкільний відділ денної та заочної форми навчання. Було обладнано 21 основну аудиторію і 17 допоміжних, актовий зал.

Нині в приміщенні працює Бердичівський педагогічний коледж.

Будинок, в якому жив Фрідріх Горенштейн (вузі. Театральна (Маяковського), № 9)

Горенштейн Фрідріх Наумович народився 18 березня 1932 р. в м. Києві. Його батько, в 1935 р. бур арештований і розстріляний 8 листопада 1937 р. Після арешту батька Фрідріх носив прізвище матері (Фелікс Прилуцький) і жив з нею в Бердичеві. Пізніше він повернув собі прізвище Горенштейн і початкове ім’я Фрідріх. Під час війни його мати з маленьким сином евакуювалась з Бердичева. Вона померла під Оренбургом по дорозі з евакуації. Фрідріх після війни зростав в сім’ї рідних сестер матері — Злоти і Рахілі в Бердичеві, де він провів більшу частину дитинства. Навчався в семирічній школі № 4, а в 1950 р. закінчив 10-й клас середньої школи № 2 м. Бердичева. Жив майбутній письменник в будинку по вул. Театральній, 9.

В 1955 р. він закінчив Дніпропетровський гірничий інститут, до 1958 р. працював гірничим інженером, а в 1958-1961 рр. — працював інженером-будівельником в Києві, потім вчився в Москві на Вищих сценарних курсах. Написав сценарії сімнадцяти фільмів, п’ять з яких були зняті. Серед них «Солярне» (режисер Андрій Тарковський), «Раба любові» (режисер Микита Михалков), «Сьома куля» (режисер Алі Хамраєв), «Комедія помилок» (режисер Вадим Гаузнер).

Написав багато творів, з яких в СРСР опубліковано лише одне оповідання під назвою «Дом с башенкой» в журналі «Юность» (1964). Воно зробило його ім’я відомим. В 1978 р. почав публікуватись за кордоном. З 1980 р. жив у Відні, потім переїхав в Західний Берлін. Його твори друкувались в Нью-Йоркському видавництві «Слово» і в емігрантських журналах «Континент», «Синтаксис», «Грани», «Зеркало Загадок». Книги письменника були перекладені на французьку та німецьку мови. В паризьких театрах були поставлені спектаклі по його прозі. Читка п’єси «Бердичев» відбулась на французькому радіо «Франс-Культур».

Фрідріх Горенштейн помер в Берліні 2 березня 2002 р. після важкої хвороби. Поховано письменника на старовинному єврейському кладовищі у районі Вансензея Берліну. 20 лютого 2014 р. в московському театрі ім. В. Маяковського вперше відбулась прем’єра п’єси Ф. Горенштейна «Бердичев». Спектакль був удостоєний премії газети «Московский комсомолец» і премії «Скрипач на крыше», заснованою федерацією єврейських общин Росії.

Бердичівський міський театр (вул. Європейська (Білопільська, Карла Лібкнехта), № 21)

Приміщення було побудоване у 1908 р. як закрите приміщення для катання на роликових ковзанах. У 1911 р. місцевий лікар і підприємець Давид Шеренціс на власні кошти перебудував його під міський театр з назвою «Експрес» для здачі в оренду заїжджим гастролерам. Урочисте відкриття нового театру відбулось 27 грудня 1911 р.— у день 50-річчя Давида Мойсейовича.

У травні 1919 р. театр «Експрес» був націоналізований і отримав назву Перший радянський театр. До 1944 р. не мав постійної трупи. У ньому виступали заїжджі актори з Москви, Києва, Одеси та інших міст. Бердичівляни слухали відомих акторів і співаків — актора В.І.Качалова (1875-1948), співака Л. В. Собінова (1872-1934), актора А. М. Бучму (1891-1957), співака І. С. Паторжинського (1898-1960) — всі вони в майбутньому стали народними артистами СРСР.

У 1924 р. на його сцені виступали Московський театр драми й комедії за участю Б. А. Бабочкіна (1904-1975), актора, режисера, народного артиста СРСР (1963), Героя Соціалістичної Праці (1974) та Київський оперний театр, у 1925 р. — Московський єврейський театр, одним із режисерів якого був С. М. Михоелс (1890-1946), з 1929 р. художній керівник. Він привіз на гастролі до Бердичева постановки на ідиш «200 тисяч» по Шолом-Алейхему, «Ніч на старому базарі», в яких взяли участь кращі актори театру, і серед них бердичівляни Ада Сонц (1897-1968) — заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1945 р.) і Доня Ліберман.

В травні 1924 р. в місті гастролював Київський єврейський державний театр «Кунст-Винкл» на чолі з «корифеєм єврейської сцени Рудольфом Заславським». В спектаклях були зайняті артисти С. Стрельська та Н. Штернберг. Глядачі мали можливість побачити спектаклі за Шолом-Алейхемом «Мотьке Ганев», «Стемнело», «Янкель ин Америке», «Стемпченю».

У період окупації Бердичева німецькими військами в приміщенні діяв український театр, трупа якого нараховувала 48 чоловік.

У 1959-1995 рр. у приміщенні працювали міський, а в 1996-2013 рр. — районний Будинок культури. Впродовж останніх років велись реставраційно-ремонтні роботи. Відкриття капітально відремонтованого міського театру заплановано на кінець 2017 р.

Музей єврейства м. Бердичева (вул. Європейська (Білопільська, Карла Лібкнехта), №15)

Музей єврейства міста Бердичева розміщено в трьох кімнатах Бердичівської міської бібліотеки для дітей. В експозиції музею розкрито історію єврейства, починаючи від XVII ст. до наших днів, релігійне життя бердичівських євреїв, висвітлено видатні постаті представників єврейської громади, які прославили місто в різних галузях діяльності. Представлено побутові та господарські предмети, якими користувались євреї. Окрема кімната виділена в музеї для висвітлення однієї з найкривавіших сторінок в історії єврейської громади Бердичева — Голокосту.

Музей створений не лише для євреїв. Його експозиції розраховані на сприйняття не євреями єврейської національної культури шляхом знайомства з раритетними експонатами, які відображають побут і релігію юдеїв. Музей представляє інтерес для представників різних національностей сучасної України — тих, хто любить і хоче знати історію рідного краю, хто хоче зрозуміти феномен єврейського народу.

Перша зала складається «умовно» з трьох зон. Перша — присвячена історії єврейства, починаючи від XVII сторіччя до наших днів. Друга зона знайомить відвідувачів із релігійним життям бердичівських євреїв.

Кожне місто славиться видатними людьми, і серед євреїв були особи, які прославили місто у різних галузях діяльності. Третя зона музею розповідає про Героя Радянського Союзу Поліну Гельман, про письменників Василя Гроссмана, Шолом-Алейхема, Михайла Абрамовича, Матвія Гарцмана, Самуїла Гершуна, Аврама Гонтаря, Фрідріха Горенштейна, Іллю Гурлянда, Абрама Когана, Пінхуса Кагановича (Дер Ністора), Стера Єлисаветського, Семена Майданника, Йосипа Котляра, Геннадія Островського, Бориса Ройнблата, Олександра Хазіна, скульптора Петра (Пейсаха-Лейзера), Криворуцького, композиторів Матвія Анічкіна (Шнеура), Віктора Бєлого (Давида Вейса), Якова Файнтуха, Соломона Файнтуха, художників Арона Буха та Теофіла Фраєрмана, вчених Любов Горовиць-Власову, Еммануїла Рікмана та Володимира Фінкельштейна.

Особливу увагу приділено у музеї Давиду Мойсейовичу Шеренцісу — лікарю, меценату, архітектору, театралу, який окрім медицини, багато уваги приділяв інженерно-будівельній справі.

Свято-Миколаївський собор (вул. Європейська (Білопільська, Карла Лібкнехта), № 7/12)

Цікава подія відбулась в Бердичеві у 1831 р.: велике єврейське сімейство купців Рубінштейнів прийняло православ’я. І це тоді, коли перехід в православ’я представників інших віросповідань був не дуже поширеним явищем. Через це такий масовий перехід «іновірців» місцевою духовною владою був сприйнятий з великим схваленням. Сімейство Рубінштейнів хрестили в декілька етапів протягом листопада 1830 р. — серпня 1831 р. в старовинному дерев’яному храмі Святого Миколая. Він був побудований та освячений ще в 6 (19) грудня 1751 р. 25 липня 1831 р. в цьому храмі відбувся обряд хрещення Абрама, сина Григорія і Калерії, якого назвали Антоном. Саме під цим іменем світ і знає видатного музиканта Антона Рубінштейна (1829-1894) — російського композитора, піаніста, диригента, музичного педагога, який заснував першу в Російській імперії консерваторію в Санкт-Петербурзі.

Про цю, безумовно, неординарну подію в житті єврейського містечка доповів в детальному рапорті єпископу Амвросію настоятель храму Святого Миколая Петро Дунін-Борковський.

А всього було вихрещено 35 членів сім’ї Рубінштейнів, починаючи з діда — купця Рувена Рубінштейна з Житомира. І все ж поштовхом до хрещення, за більш пізнішими спогадами матері відомого композитора, став Указ імператора Миколи І від 1827 р. про призив дітей кантоністами на 25-річну військову службу. Після хрещення на сім’ю перестали поширюватись закони межі осілості, і вже через рік сім’я Рубінштейнів переїхала в Москву на постійне місце проживання, де батько майбутнього музиканта відкрив невелику фабрику.

На початку 1902 р. прихожани та церковне керівництво Свято-Миколаївської церкви підняли питання про необхідність будівництва кам’яної церкви замість існуючої на той час дерев’яної. 21 травня 1906 р. в церкві відправили останню літургію і після цього дерев’яну споруду розібрали. Будівельники приступили до спорудження нового кам’яного храму. 29 і 30 листопада 1908 р. новозбудований кам’яний храм було освячено. 7 квітня 1996 р. приходська Свято-Миколаївська церква переведена у ранг собору. 19 грудня 2008 р. парафія Свято-Миколаївського собору відсвяткувала 100-річчя сучасного храму.

Колишній приватний жилий будинок лікаря Шеренціса (вул. Шевченка (Нікояьська), № 14)

Шеренціс Давид Мойсейович (Михайлович) народився 27 грудня 1861 р. в заможній єврейській родині. Освіту отримав за кордоном — навчався на медичному факультеті в Берліні, по його закінченні привіз із Німеччини обладнання для рентген-кабінету — єдиного на той час у Бердичеві. У Бердичеві відкрив приватну медичну практику, користувався великим авторитетом серед своїх пацієнтів, був у курсі досягнень сучасної медичної науки.

Давид Мойсейович був доктором медицини, колезьким радником. З 1 липня 1898 р. працював училищним лікарем у Приватному жіночому єврейському училищі ІІІ-го розряду Г. Буковицької. Також працював у місцевій лікарні, де спеціалізувався на лікуванні внутрішніх та дитячих хвороб.

Окрім медицини багато уваги приділяв інженерно-будівельній справі. У 1908 р. на власні кошти по вулиці Нікольській (нині Шевченка) збудував триповерховий будинок, який використовував під приватну клініку та житло для власної родини (нині там головний корпус Бердичівського медичного коледжу). Також він збудував у Бердичеві млин та водокачку, будинки по вулиці Мостовій (приміщення колишньої школи № 13) та вулиці Білопільській (нині Європейська, 54, — тут нині знаходиться Держземагенство).

Окрім лікарської практики та будівельних справ займався меценатством. Він серед інших став спонсором будівництва комерційного чоловічого семикласного училища на Білопільській вулиці (нині цю будівлю займає Бердичівський педагогічний коледж).

У 1911 р. на власні кошти придбав закрите приміщення для ковзання на роликових ковзанах та перебудував його під міський театр.

У 1928 р. збудував одноповерховий будинок на 7 кімнат по вулиці Училищній, 6 (нині Джозефа Конрада), де і проживав з сім’єю після націоналізації усіх побудованих ним будинків.

Останній будинок по вул. Мостовій, 22, що належав Давиду Шеренцісу було націоналізовано у 1930 р.

Був арештований 3 травня 1938 р. за сфабрикованою справою та звинувачений в шпигунстві. Дата виконання вироку (розстріляти) невідома. Реабілітований посмертно у 1958 р.

Будинок, в якому жив Василь Гроссман (вул. Шевченка (Нікольська), №14)

Перші роки після одруження сім’я Гроссманів жила за кордоном, в Парижі та у Швейцарії. Після народження сина вони переїхали до Києва. Точно не відомо, де народився їх син, за кордоном, чи в Києві. Але в своїй автобіографії, написаної в роки сталінізму, Гроссман Василь Семенович (Іосиф Соломонович) вказав, що народився 29 листопада (12 грудня) 1905 р. в Бердичеві. Батьки розвелись, коли син був ще маленьким. Після розірвання шлюбу мати з сином жила в Бердичеві в сім’ї своєї сестри Анни та її чоловіка — доктора Д. М. Шеренціса.

З лютого 1912 р. він разом з матір’ю поїхав у Швейцарію, де з березня 1912 р. навчався в початковій школі, а в травні 1914 р. повернулись в Київ, де жив його батько. В 1914-1919 рр. навчався в Київському реальному училищі. В 1919 р. приїхав з матір’ю до Бердичева, де знову жив в будинку доктора Д. М. Шеренціса. Тут, у 1921 р., він закінчив навчання в Єдиній трудовій школі.

В 1921-1923 рр. жив з батьком і навчався на підготовчому курсі Київського вищого інституту народної освіти. Невдовзі перевівся на хімічний відділ фізико-математичного факультету 1-го Московського державного університету, який закінчив в 1929 р.

Літературною діяльністю почав займатися ще в кінці 1920-х років. В 1929 р. в журналі «Огонёк» опублікував нарис «Бердичев не в шутку, а всерьёз». В квітні 1934 р. в «Литературной газете» було опубліковано його оповідання «В городе Бердичеве». У 1937 р. був прийнятий до Спілки радянських письменників.

Під час Другої світової війни, влітку 1941 р., був мобілізований до лав Червоної Армії. З серпня 1941 р. по серпень 1945 р. служив військовим кореспондентом газети «Красная звезда».

Під час німецько-нацистської окупації Бердичева мати письменника Катерина Савеліївна була переселена в гетто і 15 вересня 1941 р. розстріляна біля села Романівка.

В. С. Гроссман був серед перших військових кореспондентів, які в січні 1944 р. прибули у визволений від нацистів Бердичів, і, опитавши свідків, написав нарис про масове знищення єврейського населення «Убивство евреев в Бердичеве».

Василь Гроссман помер 14 вересня 1964 р. у Москві.

Територія розташування найстарішого в Бердичеві єврейського кладовища (вул. Торгова, № 5)

Територія найстарішого в Бердичеві колишнього єврейського кладовища на сьогодні орієнтовно обмежена вулицями Шевченка (Нікольською), Житомирською (Леніна), Чорновола (9 січня) та Торговою — нині міський парк культури та відпочинку імені Тараса Шевченка. Хоча в дійсності названі межі досить умовні і точно не співпадають з існуючими колись межами кладовища.

Єдиним елементом, що нагадує нам про існування на місці нинішнього міського парку культури і відпочинку самого найстарішого в Бердичеві єврейського кладовища, є умовна могила святого Лібера Елізера.

Лібер Елізер жив в Бердичеві в XVIII ст., в часи зародження хасидизму. Народився він у 1667 р. Лібер Елізер уникав людей і весь свій вільний час присвячував заняттям каббалою та отримав в цьому вагомі знання. Щоденно він виходив далеко за місто і там, в повній самоті, творив молитву. Лібер вів покірливе життя праведника. Суботніми проповідями в синагозі він старався підготувати народ до сприйняття нового вчення, до віри в нього, і воно незабаром утвердилось серед його слухачів, не зустрівши ніяких перепон. Равин Лібер став проповідником («магідом») Бердичівської єврейської общини і жителі прозвали його Великим.

Помер равин Лібер Елізер в 1771 р. на 104 році життя під час епідемії чуми в Бердичеві, яка спалахнула в той час на Волині. В місті помирало так багато людей, що живі не встигали здійснювати поховання померлих згідно встановленого звичаю і хоронили їх у великих спільних могилах. Равин Лібер, відчуваючи наближення смерті, покликав до себе чотирьох євреїв і пообіцяв їм місце в загробному світі за те, що вони поховають його за усіма канонами в індивідуальній могилі.

Похований равин Лібер на старому єврейському кладовищі. На початку 30-х років XX ст. за розпорядженням місцевої влади це єврейське кладовище було знесене і на його місці було створено парк відпочинку. Була знищена і могила равина Лібера. І лише у 80-х роках єврейська община встановила умовну могилу равина Лібера Елізера, хоча і не в тому самому місці, в якому вона існувала насправді.

Вулиця Шолом-Алейхема (починається від вул. Житомирської (Леніна), №№ 31/1-33/2 )

Шолом-Алейхем (Рабинович Соломон Наумович (Шолом Нохумович) народився 18 лютого (2 березня) 1859 р. у місті Переяславі Полтавської губернії (тепер Київської обл.) у родині дрібного крамаря. Літературну діяльність розпочав наприкінці 1870-х років, коли у періодичних виданнях опублікував кілька статей мовою їдиш. Його перші художні твори — повість «Два камені» (1883) та оповідання «Вибори» (1883). Тоді ж уперше він підписався псевдонімом Шолом-Алейхем («Мир Вам»).

Першими книжечками серії «Єврейська народна бібліотека» стали його романи «Стемпеню» (1888) та «Йоселе-Соловей» (1890). У 1894 р. видав першу повість із відомого циклу «Тев’є-молочар» (1894-1914).

У Бердичеві мешкав рідний брат письменника Вольф, у якого він неодноразово гостював і мешкав протягом тривалого часу. Тут він знайомився з містом, ходячи його вулицями і роз’їжджаючи на славетній бердичівській конці. Він жадібно вивчав Бердичів! За кілька днів він оглянув усі вулиці та провулки, всі занедбані куточки. Побував на Пісках, — найбільшій на той час частині міста, — придивлявся до кожного будинку, ходив по подвір’ях, зазирав у вікна низеньких хатинок. Лише на вулицях Бердичева він цілковито занурювався в народний побут, жартівливо називаючи місто «єврейським Парижем». Уважно прислухався до розмов бердичівлян, окремі специфічні вирази заносив у свій блокнот. Часто бував на ринку. Там знаходив ті персонажі, які з’являлися пізніше на сторінках його творів, там заповнювався його записничок. Згодом Шолом-Алейхем відобразив побут і звичаї бердичівлян у фейлетоні «Картини Бердичівської вулиці». Описуючи пізніше в своїх творах бердичів, він надавав йому умовну назву Касрилівка. Після 1905 р. він виїхав до Львова, у 1907 р. — до Женеви. З 1908 р. проживав у Росії, Німеччині, Швейцарії, Австрії, Італії, Данії. У 1915 р. переїхав до Нью-Йорка.

Помер Шолом-Алейхем 13 травня 1916 р. у Нью-Йорку. Поховали письменника на бруклінському кладовищі Маунт-Небо в Сайпрес-Хілз.

Ім’я письменника носить одна з вулиць Бердичева.

Усипальниця Леві-Іцхака бар Меїра Бердичівського (вул. Житомирська (Леніна), № 72)

Равин Леві-Іцхак бар Меїр народився біля 1740 р. в Галіції в містечку Гусаков (можливо це сучасне містечко Гусятин Тернопільської обл.). Вивчав Тору в свого батька, равина Гусакова. З дванадцяти років навчався в єшиві міста Ярослава, крупного центру єврейської вченості, розташованого північніше Пшемисля. Там він прославився в якості вундеркінда як «отрок видатних здібностей».

Леві-Іцхак був головою равинського суду в містечку Річволь (1761), головним равином міста Пінськ (1772), а в 45-річному віці став головним равином Бердичева (1785).

Саме в Бердичеві Леві-Іцхак знайшов відданих йому євреїв, які сприймали його як свого Наставника. Однак, не дивлячись на значимість свого нинішнього положення, він багато подорожував, збираючи кошти на благочинні потреби.

Равин Леві-Іцхак став одним із духовних лідерів свого покоління — тисячі хасидів приїздили до нього за порадою і настановами. Дякуючи йому Бердичів перетворився в центр хасидського руху на Волині та Центральній Україні.

Помер Леві-Іцхак Бен Меїр Бердичівський у вересні 1809 р. і на його могилі була споруджена кам’яна усипальниця без будь-якого надпису. В радянські часи усипальниця була розібрана. Сучасна усипальниця цадика Леві-Іцхака була побудована в 1991 р. на кошти ізраїльського мецената Нахмана Ельбаума. В 2007 р. силами релігійної громади було проведено реконструкцію усипальниці та прилягаючої до неї території.

В приміщенні розміщена власне могила цадика, поряд справа — чотири могили його родичів, зліва — шість могил його учнів, біля узголів’я за стіною усипальниці — могила його дружини. Також біля узголів’я цадика безпосередньо в приміщенні усипальниці стоїть короб для записок цадику, а чуть вище на стіні полиці для свічок. На одній з середніх полиць свічка горить постійно. Навпроти могил — місце для молитв.

На даний час могила цадика Леві-Іцхака бар Меїра Бердичівського є місцем паломництва хасидів з усіх країн світу. Щорічно її відвідує майже три тисячі паломників.

Пам’ятник жертвам нацизму на території єврейського кладовища кінця XVIII — середини XX ст. (вул. Житомирська (Леніна), № 72)

Люди, що повернулись до Бердичева після окупації, мріяли про увіковічення пам’яті жертв геноциду, але в роки сталінізму це було неможливим. На початку 60-х років, у часи хрущовської відлиги, єврейська община Бердичева зібрала необхідні кошти, привела у порядок земляний вал, під яким лежать тисячі загиблих, і встановила гранітний пам’ятник-обеліск висотою 2,5 м., обгородивши його масивними ланцюгами. На пам’ятник нанесли присвятний напис. Реакція партійно-радянського керівництва була негайною: на засідання бюро обкому партії запросили голову Великоп’ятигірського колгоспу «Маяк» С. М. Прейгермана, секретаря гарнізонної партійної організації, командира військової частини Магерина, партійне та радянське керівництво міста та району, а також міліції та відділення комітету держбезпеки (КДБ). Аргументи влади були лаконічними: пам’ятник — це орієнтир, що демаскує військовий аеродром. Та кожен розумів, що триметровий пам’ятник навряд чи є кращим орієнтиром, ніж дзвіниця церкви чи водонапірна башта, що також знаходились поряд аеродрому. Дісталось усім присутнім, навіть військовим — за те, що дозволили впорядкувати могилу та встановити біля неї пам’ятник. Винесли догану офіцеру запасу бердичівлянину Співаку, одному з організаторів встановлення пам’ятного знаку. Наступної ночі пам’ятник демонтували та вивезли у невідомому напрямку.

Через чверть століття після цих подій пам’ятник віднайшли на території єврейського кладовища по вулиці Леніна (нині вулиця Житомирська) та встановили при вході до нього. 6 травня 1990 р. біля пам’ятника в день його відкриття відбувся траурний мітинг, організований Товариством єврейської культури Бердичева. Безпосередню участь у відновленні пам’ятника брали активісти товариства Д. Ю. Крис, Л. С. Тартаковський, М. Гельбер, Г. Рапопорт та інші.

На пам’ятнику викарбовано зірку Давида та напис на російській мові та їдиш:«В пам’ять євреям Бердичева, павшим в борьбе с фашизмом в годы Великой Отечественной войны и мирным жителям расстрелянных фашистами 1941-1945».

Вулиця Цадика (починається від вул. Житомирської (Леніна), №№ 72-74)

Термін «цадик» в юдаїзмі та особливо в хасидизмі означає — благочестивий, безгрішний чоловік (святий), що користується особливою прихильністю Бога. Спочатку цадикам не відводилася особлива роль у релігійній ієрархії. Ними могли бути звичайні люди, які дотримувалися заповідей Тори. При цьому цадик не міг бути неписьменним або неуком в питаннях релігії (цадик, що не знає Тори — нонсенс). За легендами цадику не можна було заподіяти шкоду, бо він перебував під безпосереднім заступництвом Бога. Цадик також як би освячував ту землю, в якій жив, тому цадик служив талісманом місця, відвертаючи від міста покарання Бога (пор. Біблія-Буття 18:28). Пізніше цадикам почали приписувати екстрасенсорні здібності, особливий дар цілительства і особливу силу молитов (таким вважався Бешт).

Шанобливе звертання до цадиків рббе (їдиш: раббі — учитель, рабин), стало частиною їх іменування, наприклад, цадик руху брацлавських хасидів Нахман із Брацлава зветься Ребе Нахман.

Народне світосприйняття приписувало цадикам здібність спілкуватися з Богом та творити чудеса.

У хасидизмі цадики перетворюються в духовних лідерів (ребе), до яких йдуть за порадою, у яких просять молитов і благословення. Хасид був зобов’язаний відвідувати цадика в певні дні, в першу чергу — під час свят і десяти днів покаяння, а також іноді по суботах. На відміну від християнських ченців і аскетів, цадики жили в миру (хоча нерідко й мандрували) і обзаводилися сім’ями. Вони навіть засновували цілі династії, а після смерті їх могили ставали місцями паломництва. Такі могили знаходяться в Бердичеві, Умані, Меджибіджі й Чорнобилі.

Імена цадикам надавали за назвою містечок, де відбувалася їх діяльність, з додатком почесного титулу: ребе (вчитель або проповідник).

В зв’язку з тим, що в Бердичеві декілька століть жила велика єврейська громада, і в Бердичеві на старому єврейському кладовищі розташована усипальниця (мавзолей) Леві Іцхака Бердичівського та інших святих равинів, було прийнято рішення назвати вулицю, яка розташована поряд з кладовищем, вулицею Цадика.

Вулиця Поліни Гельман (колишня вулиця Червоної Авіації — початок на Варшавській вулиці)

Гельман Поліна Володимирівна народилася 24 жовтня 1919 р. в місті Бердичеві в сім’ї робітника. З 1920 р. жила в Гомелі. Закінчила в Гомелі середню школу, три курси історичного факультету Московського державного університету. У жовтні 1941 р. добровольцем пішла в Радянську Армію. У 1942 р. закінчила курси штурманів при Енгельській військовій авіаційній школі пілотів.

З травня 1942 р. вона в діючій армії. Учасниця оборони Кавказу, звільнення Кубані, Таманського півострова, Криму, Білорусії, Польщі, розгрому ворога в Німеччині.

До травня 1945 р.— начальник зв’язку авіаційної ескадрильї 46-го Гвардійського нічного бомбардувального авіаційного полку (325-а нічна бомбардувальна авіаційна дивізія, 4-а Повітряна армія, 2-й Білоруський фронт). Гвардії старший лейтенант П. В. Гельман здійснила 860 бойових вильотів на бомбардування переправ, складів з боєприпасами і майном, аеродромів. Доставляла продовольство, боєприпаси, одяг, медикаменти десантникам в населений пункт Ельтіген (нині в межах міста Керч Кримської області). Завдала значної шкоди супротивнику у живій силі та бойовій техніці. 15 травня 1946 р. за мужність і військову доблесть, проявлені в боях з ворогами, отримала звання Героя Радянського Союзу. Поліна Гельман стала єдиною жінкою-єврейкою в СРСР, що була удостоєна звання Герой Радянського Союзу.

В 1951 р. закінчила Військовий інститут іноземних мов. З 1957 р. Гвардії Майор П. В. Гельман — у відставці. З 1970 р. — кандидат економічних наук. Працювала в Інституті суспільних наук при ЦК КПРС, доцент кафедри політекономії. Жила в Москві. Член правління Товариства СРСР-Уругвай. Нагороджена орденами Леніна, Червоного Прапора (двічі), Вітчизняної війни 1-го ступеня (двічі), Червоної Зірки (двічі), медалями.

Протягом багатьох років надійною опорою в житті для Поліни Володимирівни був чоловік, офіцер Радянської Армії, фронтовик Колосов Володимир Миколайович (1921-1994).

Померла 29 листопада 2005 р. Похована на Новодівичому кладовищі у Москві. Ім’я Поліни Гельман носить одна з вулиць Бердичева.

Додатки

Рекомендований маршрут комплексної автобусної екскурсії

Рекомендований маршрут тематичної автобусної екскурсії «Трагічні сторінки історії бердичівського єврейства»

Рекомендований маршрут тематичної автобусної екскурсії «Історія та культура євреїв Бердичева»

Заклади харчування на екскурсійному маршруті

Корисна інформація

Використані джерела та література

1. Бердичівський погляд [Електронний ресурс] — Режим доступу: (http://berdpo.info/news/misto/berdichivska_tragediya_golokostu_pam_yataiemo_shanuiemo_ne_dopustimo_fotoreportazh_z_mitingu-id9175.html) — (остання дата зверенення 11.11.2017 р.).

2. Вікіпедія (вільна енциклопедія) [Електронний ресурс] — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/— (остання дата зверенення 08.11.2017 р.).

3. Горобчук А. П. Еврейские святыни Бердичева. Зкскурс в прошлое, рассказ о настоящем. — Житомир : ПП «Рута», 2013. — 120 с., ил.

4. Григорцевич О. В., Мельничук А. Л. Бердичівляни — праведники народів світу // Бердичівська земля в контексті історії України. Науковий збірник «Велика Волинь»: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. — Т. 19 / Відп. Ред.. М. Ю. Костриця. — Житомир : МАК, 1999. — С. 155-156.

5. Еврейский мемориал. Гельман Полина [Електронний ресурс] — Режим доступу: http://jewish-emorial.narod.ru/Gelman.htm (остання дата звернення 07.11.2017 р.).

6. Елисаветский С. Бердичев — от возникновения еврейской общины до наших дней // «Штетл» як феномен єврейської історії. Збірник наукових праць. Матеріали Шостої міжнародної наукової конференції «Єврейська історія та культура в країнах Центральної та Східної Європи» (м. Київ, 30 серпня — 3 вересня 1999 р.). — Київ : Інститут юдаїки, 1999. — Є. 39-45.

7. Житомирщина в період тимчасової окупації німецько-фашистськими загарбниками. 1941-1944 рр. Збірник документів. — Житомир : Радянська Житомирщина, 1948. — 220 с.

8. Мій Бердичів [Електронний ресурс] — Режим доступу: http://berdychiv.in.ua (остання дата звернення 07.11.2017 р.).

9. Пам’ятки і пам’ятні місця історії та культури на Бердичівщині. Випуск 5. — Житомир : Полісся, 2005. — 176 с.

10. Петрухіна В. О., Скавронський П. С. Музей єврейства міста Бердичева діє // Бердичів крізь призму століть. Науковий збірник «Велика Волинь». Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції (Бердичів, 24-25 червня 2017 р.). Вип. 55 / Упоряд. П. С. Скавронський. — Бердичів : ФОП Мельник М. В., 2017. — С. 239-247.

11. Скавронський П. С. Геноцид проти єврейського населення під час німецько-фашистської окупації Бердичева // Національні меншини Правобережної України: історія і сучасність. Науковий збірник. Серія «Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині». — Т. 18 / Відп. ред. М. Ю. Костриця. — Житомир: Волинь, 1998. — С. 99-101.

12. Скавронський П. С. Доля одного з директорів Бердичівського музею — Куткіна Б. В. // Постаті землі Житомирської. Науковий збірник «Велика Волинь». Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції присвяченої 120-річному ювілею М. Т. Рильського (Житомир, 22-23 травня 2015 р.). Вип. 51 / Упоряд. П. С. Скавронський. — Бердичів : ФОП Мельник М. В.,2015. — С. 172-176.

13. Скавронський П. С., Толочко В. І. Сторінки театрального життя Бердичева в 20-х — 50-х роках XX століття // Духовні витоки Житомирщини. Науковий збірник «Велика Волинь». Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. — Т. 29 / Гол. ред. М. Ю. Костриця. — Житомир: М. Косенко, 2003. — С. 148-157.

Пояснення до карти-схеми

На карті-схемі міста Бердичева числами позначено:

1 — Музей історії міста Бердичева

2 — Місце масового розстрілу громадян на території бердичівської фортеці

3 — Пам’ятний знак на місці розташування єврейського гетто (1941 р.)

4 — Стелла Праведникам світу

5 — Пам’ятний знак в районі місць розстрілів євреїв

6 — Могила на місці розстрілу євреїв біля селища Мирне

7 — Могила Криворуцького

8 — Приміщення синагоги

9 — Приміщення Хоральної синагоги

10 — Будинок, де жив скульптор Криворуцький П. М.

11 — Напрямок руху до могили на місці розстрілу євреїв біля села Хажин

12 — Приміщення колишнього комерційного училища

13 — Будинок, в якому жив Фрідріх Горенштейн

14 — Бердичівський міський театр

15 — Музей єврейства м. Бердичева

16 — Свято-Миколаївський собор

17 — Колишній приватний жилий будинок лікаря Шеренціса Д.М.

18 — Будинок, в якому жив Василь Гросман

19 — Умовна могила святого Лібера Елізера

20 — Вулиця Шолом Алейхема

21 — Усипальниця Леві-Іцхака бар Меїра Бердичівського

22 — Пам’ятник жертвам нацизму

23 — Вулиця Цадика

24 — Вулиця Поліни Гельман

Карта-схема міста Бердичева

Оглавление

Передмова

З історії єврейської громади Бердичева

Музей історії міста Бердичева (площа Соборна, 25)

Місце масового розстрілу громадян на території бердичівської фортеці (площа Соборна, 25)

Пам’ятний знак на місці розташування єврейського гетто (1941 р.) (вул. Молодогвардійська)

Стелла праведникам народів світу (вул. Молодогвардійська)

Місця масового розстрілу мирного єврейського населення (біля населених пунктів Романівна (Жидівці, Радянське) та Любомирівка (Шльомарка))

Місця масового розстрілу мирного єврейського населення (поблизу селища Мирне (хутір Сокулино), на Лисій горі (точне місце поки що невідоме))

Могила Криворуцького П. М. (сучасне міське кладовище — вул. Бистрицька (Красна, Войкова), №90)

Приміщення синагоги (вул. Вінницька (Махнівська, Свердлова), № 8)

Приміщення Хоральної синагоги (вул. Вінницька (Махнівська, Свердлова), № 5/2)

Будинок, в якому жив Криворуцький П. М. (вузі. Вінницька (Махнівська, Свердлова), № 20)

Місце масового розстрілу мирного єврейського населення (поблизу села Хажин)

Приміщення колишнього комерційного училища (вул. Європейська (Білопільська, Карла Лібкнехта), № 53/1)

Будинок, в якому жив Фрідріх Горенштейн (вузі. Театральна (Маяковського), № 9)

Бердичівський міський театр (вул. Європейська (Білопільська, Карла Лібкнехта), № 21)

Музей єврейства м. Бердичева (вул. Європейська (Білопільська, Карла Лібкнехта), №15)

Свято-Миколаївський собор (вул. Європейська (Білопільська, Карла Лібкнехта), № 7/12)

Колишній приватний жилий будинок лікаря Шеренціса (вул. Шевченка (Нікояьська), № 14)

Будинок, в якому жив Василь Гроссман (вул. Шевченка (Нікольська), №14)

Територія розташування найстарішого в Бердичеві єврейського кладовища (вул. Торгова, № 5)

Вулиця Шолом-Алейхема (починається від вул. Житомирської (Леніна), №№ 31/1-33/2 )

Усипальниця Леві-Іцхака бар Меїра Бердичівського (вул. Житомирська (Леніна), № 72)

Пам’ятник жертвам нацизму на території єврейського кладовища кінця XVIII — середини XX ст. (вул. Житомирська (Леніна), № 72)

Вулиця Цадика (починається від вул. Житомирської (Леніна), №№ 72-74)

Вулиця Поліни Гельман (колишня вулиця Червоної Авіації — початок на Варшавській вулиці)

Додатки

  Рекомендований маршрут комплексної автобусної екскурсії

  Рекомендований маршрут тематичної автобусної екскурсії «Трагічні сторінки історії бердичівського єврейства»

  Рекомендований маршрут тематичної автобусної екскурсії «Історія та культура євреїв Бердичева»

  Заклади харчування на екскурсійному маршруті

  Корисна інформація

  Використані джерела та література

  Пояснення до карти-схеми

  Карта-схема міста Бердичева