Експедіція в природу [Василь Павлович Бережний] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
В. Бережний ЕКСПЕДІЦІЯ В ПРИРОДУ
— Лежи, лежи, синку, тобі ще не можна рухатись. Отак. А тепер порозмовляємо. Скажи, синку, поясни мені: навіщо ви це зробили? — Навіщо? А хто його зна… Хотілося до природи, кортіло дихнути тією… дикою атмосферою… — Невже ви не розумієте, що півсфера над містом захищає усіх мешканців… — …від грізних явищ природи — це ви хочете сказати? — Авжеж, синку. Півсфера дає… — …можливість підтримувати оптимальний стан повітря — найкращі фізико-хімічні й температурні характеристики. А це в свою чергу… — Ну от, бач, ти все добре розумієш, синку, в тебе ж середня освіта, і все-таки ви наважились пошкодити цю півсферу. Це… ну, як би тобі пояснити… наче маленька дитина штрикає в долоні матері, теплі долоні, які її зігрівають. Де ваш здоровий глузд? — Здоровий глузд… Набридло нам жити під ковпаком! Від міста до міста довжелезні тунелі. — Так усе ж видно! І півсфера прозора, і труби-тунелі прозорі, їх просто непомітно. Хіба ми не милуємося хмарами, річками, плантаціями? — Та воно-то видно… Але ж хочеться дихнути тією атмосферою! Відчути її в роті і в носі, обличчям і руками! Як ви, дорослі, не розумієте, що в теплиці, в оранжереї, хоч і обладнаній ідеально… — І звідки це у вас взялося? Диво та й годі. Бач, він ще й посміхається. Добре, що нагодилися аварійники! — Добре… Зірвався задум. — Невже ви хотіли вискочити… туди?! — А що ж? Для того й розплавили шмат ковпака, чи то пак півсфери. Якби Юрко не зачепив своєю лінзою так багато — не зразу б помітили! — І ви… хотіли в пролом… у ту крижану завію? Ви ж бачите, що там водяна пара замерзає і падає, наче вата! Ваші дихальні шляхи одразу б замерзли! Який жах! — Але ж, мамо, колись люди жили віч-на-віч з природою. — Колись!.. На світанку цивілізації. А тепер… Хіба ти, синку, не розумієш, що там — стихія?! — Отож і цікаво! — Їм цікаво! Там же не контрольовані сили природи — вітри, бурі, дощі, снігопади, електричні розряди — усе ж це вороже людині, вороже життю. Хаос, буяння страхітливих сил, руйнація. — Ми хотіли хоч трохи побути віч-на-віч із стихією, хотіли здійснити експедицію в природу… — Зрозумій, сипку, що вся історія людства — це боротьба з природою, невтомна, невщухаюча боротьба. Хоч це коштувало величезної витрати енергії незчисленним по колінням, та все-таки людство свого досягло. Людина таки виділилася з природи, ізолювалась од неї, створила собі нову, другу природу, в якій виключено всякі випадковості. А ви пориваєтесь до стихії, надумали «експедицію в природу»… Ну, скажи, хіба це не хлоп’яцтво? — Те, що ми зробили, може й хлоп’яцтво… Та певно, що хлоп’яцтво. Треба було все обміркувати серйозніше, зважити не тільки на міцність матеріалу півсфери, а й на міцність… опору дорослих. А ми експромтом. Згоден: погарячкували. — Е, ні, синку, не цієї згоди я хочу від тебе, мене зовсім не цікавить, як ви це вчинили — добре чи ні. Я волію, щоб ти усвідомив шкідливість, абсурдність самого наміру. Чому ж ти мовчиш? — Думаю. — Подумай, подумай. Хоча з того, що я тобі сказала.. — Мені невтямки: чому це природа ворожа людині? Адже вона створила людину, вона виплекала її на своєму лоні? Хіба людський рід виріс не в буянні тих самих стихій? — То був первісний етап. Він закінчився дуже давно, сотні тисяч років тому. — А хіба зараз людство не черпає в природи необхідну сировину? — Черпаємо, беремо скільки треба, перемагаючи її опір. Ми не можемо обійтися без природи, це очевидно. Але єдність людини з природою здійснюється через протиріччя. Це єдність протилежностей. Коли ви, юнаки, усвідомите це, то в ваших головах не виникатимуть отакі химерні потяги. — Хтозна. Все незвідане вабить, дуже хвилює… Ех, коли б ви знали, мамо, як на нас війнуло! Як перехопило нам подих! — Просто дія низької температури. — «Просто дія…». Коли б то! Тут щось інше… — Заспокойся, синку. Вам, юнакам, на кожному кроці «щось інше». А подорослішаєте, і світ ніби зміниться для вас. Ось і батько прибув! Може, ти краще послухаєшся його. Добре, синку? Одужуй! — До побачення, мамо. Драстуйте, тату. — Драстуй, сину. — Ви теж будете говорити про хлоп’яцтво, абсурдність і здоровий глузд? — Не треба одразу наелектризовуватись. Ти ж хлопець уже не маленький і мусиш розуміти, що для мами все це… — Я розумію. Мама хоч і філософствувала, та весь час… — …залишалась насамперед мамою, правда? — Так. А ви?.. — А я був і буду батьком. І теж скажу, що отакі вибрики — це навіть не хлоп’яцтво, а дитячість. Хто ж так готується до важкої експедиції? — Що не одягли скафандрів? Так це ж та сама оранжерея… — Треба виготовити теплий одяг. Розумієш, колись, у сиву давнину, люди взимку носили теплий одяг. Не закривали облич, навіть очей, дихали первісним повітрям. — Невже обходилися без скафандрів? — Звичайно. Вже мали моря електроенергії, почали застосовувати ядерну і… виробляли зимовий одяг. А ми, точніше, наші предки, одягли місто. — Зимовий одяг… От цікаво! А який він був? — Одужаєш — підеш по музеях і дізнаєшся. Чого ти насупився? — А коли ми все це вивчимо, то ви… — Тоді я перевірю вашу екіпіровку, обміркуємо разом план експедиції, зв’язок — усе, все треба врахувати! — І не будете відговоряти нас?! — Робити пролом у півсфері відговорю. — А як же ми… — Я вас випущу через запасний вентиляційний тунель. Отам за монументом Невідомого космонавта. — Ой, тату! — Тільки тихо: не треба хвилювати маму…
Последние комментарии
17 часов 12 минут назад
17 часов 30 минут назад
17 часов 39 минут назад
17 часов 40 минут назад
17 часов 43 минут назад
18 часов 1 минута назад