Персі Джексон та Викрадач Блискавок [Рік Ріордан] (fb2) читать онлайн

Рік Ріордан ПЕРСІ ДЖЕКСОН ТА ВИКРАДАЧ БЛИСКАВОК

Хейлі, який вперше почув цю історію

Глава перша РАПТОВЕ ЗНИКНЕННЯ МАТЕМАТИЧКИ

Слухай, я не хотів бути напівкровкою.

Якщо ти взявся читати цю книжку через те, що вирішив, ніби сам напівкровка, то ось тобі моя порада: закрий її, і негайно. Повір усьому, що набрешуть тобі мамуся з татком щодо твого народження, і живи спокійно.

Бути напівкровним небезпечно. Жахливо. Думка про те, що ти такий, убиває, це боляче й гидко.

Якщо ти звичайний хлопець і читаєш усе це тому, що переконаний, нібито це вигадки, — чудово. Читай собі далі. Заздрю твоїй вірі в те, що в житті нічого такого не буває.

Але якщо ти впізнаєш себе на цих сторінках, якщо хоча б щось тебе зачепить за живе, — одразу ж кидай читати. Ти можеш виявитися одним із нас. А щойно ти зрозумієш це, вони рано чи пізно також це відчують і прийдуть по тебе.

І не кажи, що я тебе не попереджав.

Звати мене Персі Джексон.

Мені дванадцять. Ще кілька місяців тому я ходив до приватної школи-інтернату Йєнсі для важких підлітків штату Нью-Йорк.

Себто я важкий підліток?

Що ж, можна й так сказати.

Я міг би почати з будь-якого моменту мого короткого, жалюгідного життя, щоб підтвердити це, але минулого травня все справді пішло шкереберть. Отже, наш шостий клас поїхав на екскурсію до Манхеттену — двадцять вісім дефективних підлітків і двоє вчителів у жовтому шкільному автобусі, який віз нас до музею мистецтв Метрополітен подивитися на всякі давньоримські та давньогрецькі штуковини.

Розумію — схоже на справжню муку. Більшість екскурсій до Йєнсі такими й були.

Але цього разу екскурсію вів наш латиніст містер Бранер, тому я ще на щось сподівався.

Містер Бранер був одним із тих одинаків середнього віку, що роз’їжджають в інвалідних кріслах із моторчиком. Волосся у нього ріденьке, борода нечесана, і від старого твідового піджака завжди тхне чимось на кшталт кави. Крутим його, звичайно, не назвеш, але він розповідав нам різні історії, жартував і дозволяв бігати наввипередки по класу. До того ж, він мав чудову колекцію римських обладунків і зброї, через що був єдиним вчителем, на чиїх уроках мене не хилило на сон.

Я сподівався, що екскурсія вийде непогана. Принаймні — що хоч раз, як виняток, я нікуди не вляпаюсь.

Але я, друзяко, помилявся.

Розумієш, саме на екскурсіях зі мною трапляються всілякі дурниці. Взяти хоча б п’ятий клас, коли ми їздили оглядати поле бою при Саратозі і я мав халепу з гарматою повстанців. Я й не збирався поціляти у шкільний автобус, але мене все одно виперли зі школи. А ще раніше, у четвертому класі, коли нас возили фотографуватися на тлі найбільшого у світі басейну для акул, я натиснув на якийсь важіль, і всьому нашому класу довелося скупатися. А ще раніше… Утім, гадаю, ти мене зрозумів.

Під час цієї екскурсії я вирішив поводитися чемно.

По дорозі до міста я сварився з Ненсі Бобофіт — веснянкуватим, рудоволосим дівчиськом із схильністю до клептоманії, яка кидала в потилицю моєму кращому другові Гроверу шматки сандвіча з арахісовим маслом і кетчупом.

Гровер взагалі був легкою мішенню. Будучи тюхтієм, він завжди рюмсав, коли щось у нього не виходило. Схоже, він просидів в одному класі кілька років, тому що обличчя у нього було всипане прищами, а на підборідді кучерявилась ріденька борідка. Крім того, Гровер був інвалідом. Він мав довідку, згідно з якою до кінця життя звільнявся від фізкультури через якусь там хворобу м’язів на ногах. Ходив він кумедно, ніби кожен крок завдавав йому страшенного болю, але це тільки про людське око. Варто було бачити, як він щодуху мчить до кафетерію, коли там печуть енчіладу^[1].

Отже, Ненсі Бобофіт кидала шматочки сандвіча, які застрягали в каштанових кучерях Гровера, знаючи, що я нічого не зможу їй зробити, оскільки й без того під наглядом. Директор погрожував, що я вилечу геть, якщо під час цієї екскурсії трапиться якась халепа, виникнуть непередбачувані труднощі або я хоч трохи набешкетую.

— Я її приб’ю, — пробурмотів я.

— Усе гаразд, — спробував заспокоїти мене Гровер. — Мені подобається арахісове масло.

Він ухилився від чергової порції ланчу Ненсі.

— Так, ну все. — Я став уже підводитись із місця, але Гровер силоміць посадив мене назад.

— Ти й без того вже маєш випробувальний термін, — нагадав він мені. — Сам знаєш, на кого все звалять, якщо раптом щось трапиться.

Озираючись назад, я шкодую, що не прибив Ненсі Бобофіт ще тоді. Навіть якби мене вигнали зі школи, це вже не мало значення, оскільки невдовзі я вскочив у таку халепу, що решта всього порівняно з нею — просто дурниці.

Екскурсію музеєм вів містер Бранер. Він їхав попереду в інвалідному візку, ведучи нас крізь величезні галереї, в яких відлунювали наші кроки, повз мармурові статуї і засклені вітрини, повнісінькі різноманітного посуду з глини.

У мене промайнула думка, що всьому цьому краму близько двох-трьох тисяч років.

Нарешті містер Бранер зібрав нас довкола тринадцятифутової колони з величезним сфінксом угорі, і став розповідати, що це був надгробок, або стела, на могилі дівчинки приблизно нашого віку. Я намагався слухати, про що він каже, о скільки це було цікаво, але всі довкола теревенили, і кожного разу, коли я просив їх замовкнути, вчителька, яка нас супроводжувала, місіс Додз, люто на мене позирала.

Місіс Додз була якоюсь дрібнотою, вчителькою математики з Джорджії, яка навіть у п’ятдесят носила чорну шкірянку. Вигляд у неї був відповідний: здавалося, що вона може в’їхати на своєму «харлеї» просто на шкільний ґанок. Вона з’явилася в Йєнсі з півроку тому, коли у нашого колишнього математика стався нервовий розлад.

Від першого ж дня місіс Додз полюбила Ненсі Бобофіт, а мене вважала за диявольського виродка. Вона тицяла в мене своїм скоцюрбленим пальцем і лагідно казала: «Отже, дорогенький», і мені ставало ясно, що знову доведеться місяць залишатися в школі після уроків.

Якось одного разу, коли вона до півночі ставила мені завальні запитання з якогось давнього підручника з математики, я сказав Гроверу, що, по-моєму, місіс Додз — не людина. Він подивився на мене абсолютно серйозно й відповів: «Ти цілком правий».

Містер Бранер продовжував розповідати про грецькі надгробки і пам’ятки мистецтва.

Скінчилося все тим, що Ненсі Бобофіт пожартувала з приводу голого хлопчака на стелі, а я, обернувшись до неї, визвірився:

— Може, ти все-таки, замовкнеш?

І ляпнув це голосніше, ніж розраховував.

Усі зареготали. Містер Бранер змушений був спинитися.

— Маєте якісь доповнення, містере Джексон? — спитався він.

— Ні, сер, — відповів я, зашарівшись.

— Може, ви розкажете нам, що означає це зображення? — спитав він, вказуючи на один із малюнків.

Я поглянув на вирізьблену фігуру і відчув полегшення, тому що дійсно згадав, хто це.

— Це Кронос, що пожирає своїх дітей.

— Так, — мовив містер Бранер явно розчарований. — І робив він це тому…

— Ну… — Я напружив пам’ять. — Кронос був верховним божеством і…

— Божеством? — перепитав містер Бранер.

— Титаном, — виправився я, — і він не довіряв своїм дітям, які були богами. Ось… Тому Кронос і зжер їх. Але його дружина сховала немовля Зевса, а замість нього дала Кроносу камінь. А потім, коли Зевс виріс, він підступом змусив батечка, себто Кроноса, вивергнути назад своїх братів і сестер…

— Ти ба! — вигукнула ззаду якась дівуля.

— …ну і відбулась страшна бійка між богами і титанами, — продовжив я, — і боги перемогли.

Серед моїх однокласників почулося придушене хихотіння.

— Схоже, нам це дуже знадобиться в житті, — пробурмотіла до своєї подружки Ненсі Бобофіт, яка стояла позаду мене. — Уяви, як ти приходиш влаштовуватись на роботу, а тобі кажуть: «Будь ласка, поясніть, чому Кронос проковтнув своїх дітей».

— Отже, містере Джексон, — підхопив Бранер, — яким чином, перефразовуючи чудове запитання міс Бобофіт, все це стосується реальності?

— Отримала? — буркнув Гровер.

— Замовкни, — просичала Ненсі, чиє обличчя спалахнуло яскравіше за її волосся.

Нарешті Ненсі спіймала облизня. Містер Бранер був єдиний, хто не пропускав жодного зайвого слова, мовленого на його уроці. У нього були не вуха, а справжні радари.

Я поміркував над запитанням і знизав плечима.

— Не знаю, сер.

— Зрозуміло. — Містер Бранер виглядав розчарованим. — Доведеться знизити вам оцінку вдвічі, містере Джексон. Зевс дійсно умовив Кроноса скуштувати суміш вина й гірчиці, що змусило того вивергнути решту дітей, які, звичайно, будучи безсмертними богами, жили собі неперетравленими в утробі титана. Перемігши батька, боги розрізали його на дрібні шматочки його ж серпом і розкидали його останки Тартаром, найбільш похмурим місцем пекла. На цій оптимістичній ноті дозвольте оголосити, що прийшов час ланчу. Чи не проводите нас назад, місіс Додз?

Клас потроху став виходити із зали, дівчата хихотіли, хлопці штовхались і дуріли.

Ми з Гровером зібралися було слідом, але містер Бранер звернувся до мене:

— Містере Джексон!

Я зрозумів, що зараз відбуватиметься. І сказав Гроверу, щоб не чекав на мене. Потім обернувся до містера Бранера:

— Сер?

У містера Бранера був такий вигляд… ясно, що просто так він від мене не відчепиться… Його карі очі дивилися так пильно й пронизливо, ніби він мав уже тисячу років і встиг побачити геть усе на цьому світі.

— Вам варто було знати відповідь на моє запитання, — сказав містер Бранер.

— Щодо титанів?

— Щодо справжнього життя. І яким чином наше навчання пов’язане з ним.

— Е-е…

— Те, чого я вас навчаю, — провадив далі містер Бранер, — важливо для життя. І я сподіваюсь, що ви поставитесь до цього з усією відповідальністю. Випробування будуть лише найкращими, Персі Джексон.

Я майже розлютився, бо це було дошкульне зауваження.

Звісно, добре було за часів проведення так званих турнірів, коли, вбравшись у римські обладунки, містер Бранер вигукував: «Хай живе Цезар!..» і, вказуючи мечем на крейду, змушував нас мчати до дошки й писати імена всіх видатних римських героїв, а також ким були їхні батьки, ще і яким богам вони поклонялися. Але містер Бранер, виявляється, сподівався, що я не буду гіршим за інших, хоч я страждав на дислексію та розсіяння уваги і ніколи більше за «трійку» у своєму житті не отримував. Ні — він очікував, що я не лише не пастиму задніх; він сподівався, що я буду першим! А я навіть не міг вивчити всі ці імена та факти, не кажучи про те, щоб правильно їх написати.

Я промурмотів, що старатимусь, а містер Бранер між тим сумно дивився на стелу, нібито особисто був присутній на похороні цієї дівчинки.

А потім сказав, щоб я йшов на ланч разом з іншими.

Клас розсівся на сходах перед входом до музею, звідки було видно юрбу пішоходів на П’ятій авеню.

У небі починалася гроза, хмари були важкі, похмурі, чорніші, аніж я коли-небудь бачив. Я подумав: можливо, справа у глобальному потеплінні, тому що, починаючи від Різдва, погода у всьому штаті Нью-Йорк була дуже дивна. На нас то налітали жаливі хуртовини, то повінь, то від удару блискавки спалахували лісові пожежі. Я б не здивувався, якби зараз на нас посунуло торнадо.

Решта, здається, нічого не помічали. Хлопчаки кидались крекерами в голубів. Ненсі Бобофіт намагалась поцупити щось із торбинки якоїсь панночки, і, звичайно ж, місіс Додз робила вигляд, ніби нічого не відбувається.

Ми з Гровером сиділи на краєчку фонтану, подалі від решти класу. Ми вважали, що тоді ніхто не здогадається, що ми з цієї школи — школи для виродків і невдах, яким судилася одна доріжка.

— Звелів затриматись після уроків? — спитав Гровер.

— Та ні, — відповів я. — Хіба Бранер може?… Просто хочеться, щоб він хоч на хвилинку від мене відчепився. Себто щоб зрозумів, що я не геній.

Якийсь час Гровер сидів мовчки. Потім, коли я вже вирішив було, що зараз він знову вирече якесь глибоке філософське зауваження, щоб підбадьорити мене, він мовив:

— Можна мені відкусити від твого яблука?

Я мав кепський апетит, тому віддав йому ціле яблуко.

Я спроквола стежив за потоком таксі, що сунули П’ятою авеню, і міркував про мамину квартирку, яка розташовувалася далі від центру, всього лише за кілька кроків від того місця, де ми сиділи. Я не бачив маму від Різдва. Мені раптом страшенно схотілося сісти в таксі й поїхати додому. Вона міцно обійняла б мене і була б рада та розчарована одночасно. Звісно, вона негайно відіслала б мене назад в Йєнсі, нагадавши, щоб я був старанний, нехай навіть це моя шоста школа за шість років і мене, можливо, невдовзі знову випруть. Ех, я б не витримав її сумного погляду!

Містер Бранер на своєму візку зупинився біля підніжжя пандуса для інвалідів. Він жував селеру, читаючи роман у м’якій палітурці. Над спинкою його візка стриміла червона парасоля, і це нагадувало столик у кав’ярні на колесах.

Я вже збирався розгорнути сандвіч, коли переді мною виникла Ненсі Бобофіт зі своїми подружками-виродками — гадаю, їй набридло обкрадати туристів, — і вивалила свій недоїдений ланч просто на коліна Гроверу.

— Ой-ой! — Вона нахабно посміхнулась, дивлячись на мене і вишкіривши при цьому свої щербаті зуби. Ластовиння вона мала руде, ніби хтось наліпив їй на обличчя крихти від «читос».

Я спробував зберігати спокій. Шкільний вихователь тисячу разів повторював мені: «Полічи до десяти і спробуй утримати себе в руках». Але щось на мене найшло, я просто збожеволів. У вухах ніби рев припливу залунав.

Не пригадую, чи я хоч пальцем її торкнувся, але за мить Ненсі вже сиділа по пояс у фонтані й горлала:

— Це Персі мене штовхнув!

Місіс Додз миттєво виникла перед нами.

Учні шепотілися:

— Ти бачив?…

— …її ніби хтось затяг у воду…

Я не розумів, про що вони кажуть. Одне було ясно — я знову влип.

Переконавшись, що з бідною маленькою Ненсі все гаразд, і пообіцявши придбати їй нову сорочку в сувенірному відділі, і все таке інше, місіс Додз повернулася до мене. Вона мала щасливий вигляд, ніби я, нарешті, зробив те, чого вона чекала від мене весь семестр.

— Отже, дорогенький…

— Знаю, — визвірився я. — Тепер цілий місяць доведеться скніти над вашими дурнуватими задачками.

Ох, краще б я цього не казав!

— Ходімо зі мною, — звеліла місіс Додз.

— Чекайте! — раптом вискнув Гровер. — Це я! Я штовхнув її!

Я приголомшено втупився в нього. Просто не вірилось, що він намагається мене вигородити! Гровер до смерті боявся місіс Додз.

Вона кинула на мого друга такий нищівний погляд, що борідка його затремтіла.

— Я так не думаю, містере Ундервуд, — заявила вона.

— Але ж…

— Ви… залишитесь… тут!

Гровер у розпачі глянув на мене.

— Усе гаразд, друже, — озвався я. — Дякую за спробу.

— Дорогенький, — гавкнула мені місіс Додз, — ти чув мене?

Ненсі Бобофіт задоволено усміхнулась.

Я подарував їй свій фірмовий погляд «тепер-ти-небіжчиця». Потім обернувся до місіс Додз, але її поруч вже не було. Вона стояла біля входу до музею, на самому вершечку сходів, і жестами кликала мене до себе.

Як їй вдалося так швидко підвестися?

Мені частенько доводилося переживати щось подібне, коли я ніби засинав, а вже за мить, немов із таємничого калейдоскопу Всесвіту випав шматочок, і тепер мені залишається лише витріщатися на порожнє місце. Шкільний вихователь казав, що це частина мого діагнозу — порушення уваги за надмірної активності. Мій мозок неправильно тлумачив явища.

Я був не надто упевнений у цьому.

Але пішов за місіс Додз.

Дійшовши до середини сходів, я озирнувся на Гровера. Він пополотнів, переводячи погляд з мене на містера Бранера, ніби хотів, щоб той звернув увагу на те, що відбувається, але містер Бранер був вельми захоплений своїм романом.

Я знову поглянув нагору. І знову місіс Додз зникла. Тепер вона була вже всередині музею, у дальньому кінці вестибюлю.

«Добре, — подумав я. — Мабуть, вона хоче, щоб я придбав нову сорочку для Ненсі в сувенірному відділі».

Утім, план її полягав явно не в цьому.

Я подався за вчителькою вглиб музею. Врешті-решт я наздогнав її, ми знову опинилися в грецько-римському відділі.

Крім нас, у галереї нікого не було.

Місіс Додз, схрестивши руки, стояла перед великим мармуровим фризом, на якому були зображені грецькі боги, і видавала дивний горловий звук… схожий на гарчання.

Тут було через що занервувати. Дивна це річ — перебувати поруч з учителем, особливо з місіс Додз. Було щось таке незвичайне в її погляді, спрямованому на фриз, ніби вона хотіла стерти його на порох…

— У нас через тебе проблеми, дорогенький, — мовила вона.

Я спробував здаватися чемним і відповів:

— Так, мем.

Вона підсмикнула манжети на своїй шкіряній куртці.

— Чи ти справді гадаєш, що тобі це так минеться?

Місіс Додз дивилася на мене вже навіть не як божевільна. Вона була просто уособленням ненависті.

«Вона ж вчителька, — майнуло у моїй голові. — Навряд чи вона наважиться мене вдарити».

— Я… я намагатимусь, мем… — пробурмотів я.

Будівля здригнулася від удару грому.

— Ми не дурні, Персі Джексон, — мовила місіс Додз. — Знайти тебе було справою часу. Зізнайся, і тобі не доведеться дуже страждати.

Я й гадки не мав, про що йшлося.

Єдине, що спало мені на думку, — вчителі знайшли сховок із солодощами, якими я приторговував у гуртожитку. А може, вони здогадалися, що я скачав твір за «Томом Сойером» з Інтернету, навіть не читаючи книжки, і тепер збираються анулювати мою оцінку? Або, ще гірше, намагатимуться змусити мене прочитати книжку.

— Отже, — наполегливо вирекла місіс Додз.

— Мем, я не…

— Твій час минув, — просичала вона.

І тут сталося неймовірне. Її очі спалахнули, як жарини. Пальці витяглись, і на них з’явилися кігті. Куртка перетворилася на довгі шкірясті крила. Вона перестала бути людиною, ставши старою, зморшкуватою фурією з крилами, як у кажана, пазурами, пащекою, з якої стирчали жовті ікла… і вона явно зібралася роздерти мене на шмаття.

Містер Бранер, який за мить до того сидів ззовні перед музеєм, вкотився на своєму кріслі у двері галереї, затиснувши в пальцях кулькову ручку.

— Гей, Персі! — гукнув він і підкинув її вгору.

Місіс Додз кинулася на мене.

Пронизливо скрикнувши, я відскочив убік і відчув, як пазурі розсікли повітря поруч із моїм вухом. Я підхопив на льоту кулькову ручку, яка, опинившись у моїй долоні, перестала бути ручкою. Тепер це був меч — бронзовий меч містера Бранера, яким він завжди озброювався у дні турнірів.

Місіс Додз обернулася до мене, свердлячи убивчим поглядом.

Ноги у мене стали немов ватяні. Руки так жахливо трусилися, що я ледь не впустив меча.

— Помри, дорогенький! — хрипло загарчала місіс Додз і кинулася просто на мене.

Я здригнувся від неймовірного жаху. І зробив те, що мусив: випад мечем.

Металеве лезо проштрикнуло плече фурії, пройшовши крізь її тіло, як ніж крізь масло.

Місіс Додз розлетілася, як пісковий замок, у потужному струмені повітря. Вона розсипалася на порох і ніби випарувалася на місці, залишивши після себе лише запах сірки, передсмертний виск і моторошне відчуття того, що два її палаючі червоні ока все ще стежать за мною.

Я залишився наодинці.

Із кульковою ручкою, затиснутою в кулаці.

Містер Бранер кудись подівся. У галереї не було нікого, крім мене.

Мої руки все ще тремтіли. Мабуть, до мого ланчу підмішали мухоморів… або від чого там бувають галюцинації?

Я вийшов із музею.

Розпочався дощ.

Гровер сидів біля фонтану, розкривши, як намет, мапу музею над головою. Ненсі Бобофіт стояла на тому самому місці, змокнувши до нитки після купання у фонтані, і скаржилася своїм подружкам-виродкам.

— Сподіваюсь, місіс Кер дала тобі прочухана, — сказала вона, побачивши мене.

— Хто? — перепитав я.

— Наша вчителька, бовдуре!

Я закліпав очима з подиву. У нас ніколи не було вчительки на ім’я місіс Кер! Я спитав Ненсі, про кого мова.

Вона просто вирячила на мене очі і відвернулась. Я спитав у Гровера, де місіс Додз.

— Хто? — здивувався він.

Після чого він замовкнув, навіть не глянувши на мене, тож я вирішив, що він із мене глузує.

— Не смішно, друже, — сказав я йому. — Я цілком серйозно.

Над нами загуркотів грім.

Тут я побачив містера Бранера: він сидів під своєю червоною парасолькою і читав книжку так, ніби нічого не сталося.

Я підійшов до нього.

Він неуважно поглянув на мене.

— Ага, ось де моя ручка. Будь ласка, надалі приносьте своє письмове приладдя, містере Джексон.

Я навіть не одразу помітив, що досі тримаю її. Я віддав містерові Бранеру його ручку.

— Сер, — спитав я, — де місіс Додз?

— Хто? — він здивовано глянув на мене.

— Ну, другий викладач. Місіс Додз. Учителька математики.

Містер Бранер спохмурнів і схилився до мене, пильно й співчутливо дивлячись в очі.

— Персі, з нами нема ніякої місіс Додз. Наскільки я знаю, в школі Йєнсі ніколи не було такої. Ти добре почуваєшся?

Глава друга ТРОЄ СТАРИХ ПАНI ПЛЕТУТЬ ШКАРПЕТКИ СМЕРТI

Я звик до різних чудасій, які час від часу траплялися, але зазвичай вони швидко минали. Натомість ця, сьома за рахунком цілодобова галюцинація виявилася мені не під силу. Решту шкільного року мені здавалося, що вся школа мене розігрує. Учні поводились так, ніби на всі сто були впевнені, що місіс Кар — метка й самовпевнена білявка, яку я вперше в житті побачив, коли вона сідала до нашого автобусу після екскурсії, — була нашою математичкою від самого Різдва.

Щоразу, коли я знову заводив щодо місіс Додз, щоб побачити, чи зможу я когось розколоти, на мене дивилися, як на дурня.

Врешті-решт я майже повірив їм — місіс Додз ніколи не існувало.

Майже повірив.

Але Гровер не зміг би мене надурити. Коли я назвав йому ім’я Додз, він трохи розгубився, але потім рішучо заявив, що такої не існує. Утім, я був упевнений, що він бреше.

Щось відбувалось. Щось трапилось у музеї.

Удень мені було ніколи про це думати, але вночі образ місіс Додз із кігтями і шкіряними крилами змушували мене щоразу прокидатися від страху.

Погода продовжувала дуріти, що аж ніяк не покращувало мій настрій. Якось уночі буря вибила шибки у моєму вікні. За кілька днів найбільший торнадо, що будь-коли траплявся в долині Гудзону, виник всього за п’ятдесят миль від Йєнсі. Серед основних подій, які ми обговорювали на заняттях із соціології, була надзвичайно велика кількість літаків, збитих цього року несподіваними поривчастими вітрами над Атлантикою.

Майже весь час я був роздратований, заводячись з півоберта. Оцінки мої покотилися, як з гори. Я все частіше сварився з Ненсі Бобофіт та її подружками. Майже на кожному уроці мене виставляли в коридор.

Нарешті, коли наш учитель з англійської містер Нікол у тисячний раз запитав, чому я лінуюсь і не хочу вивчити тести з правопису, я йому нагрубіянив. Назвав його старим божевільним п’яничкою. Я навіть не був упевнений, що це означає, але звучало непогано.

Врешті-решт наступного тижня директор надіслав мамі листа, який офіційно повідомляв, що в новому році мені доведеться розпрощатися з Йєнсі.

Чудово, казав я про себе. Просто чудово.

Мені дуже хотілося додому.

Мені хотілося жити разом із мамою в нашій квартирці у Верхньому Іст-Сайді, навіть якщо доведеться ходити до безплатної середньої школи, терпіти мого огидного вітчима, спостерігаючи, як він щовечора ріжеться у свій дурнуватий покер.

З іншого боку, в Йєнсі було щось таке, за чим я згодом буду сумувати. Ліси, які було видно з вікна моєї кімнати, Гудзон неподалік, запах сосон. Я буду сумувати за Гровером, який був добрим другом, нехай навіть трохи дивакуватим. Я хвилювався через те, як він переживе наступний рік.

І за уроками з латини я також сумуватиму — мені буде бракувати дурнуватих турнірів містера Бранера та його віри в те, що я можу перемогти.

Із наближенням екзаменаційної сесії я готувався лише до тесту з латини. Я не забув, що мені сказав містер Бранер: цей предмет буде для мене питанням життя й смерті. Не знаю чому, але я починав йому вірити.

Увечері, саме перед останнім випробуванням, я впав у такий відчай, що пожбурив посібник із грецької міфології у двері своєї кімнати в гуртожитку. Слова миготіли й кружляли у мене перед очима, літери виписували «вісімки», ніби каталися на скейтборді. Мені ну ніяк не вдавалося запам’ятати, чим Хірон відрізняється від Харона і в чому різниця між Полідектом і Полідевком. Що вже казати про дієвідміни всіх цих латинських дієслів.

Я тинявся кімнатою з таким відчуттям, ніби під сорочкою у мене повзають по тілу мурахи.

Я згадав серйозний вираз обличчя містера Бранера, а також його очі, яким, здавалося, тисяча років. «Випробування пройдуть лише найкращі, Персі Джексон».

Глибоко зітхнувши, я підняв із підлоги підручник із міфології.

До цього часу я ніколи не просив учителів допомогти мені. Можливо, варто поговорити з містером Бранером? Він поставив би мені кілька слушних запитань, на що-небудь натякнув. У такий спосіб я хоч якось загладжу свою провину за велике жирне «незадовільно», яке точно отримаю у нього на іспиті. Мені не хотілося залишати Йєнсі з думкою, ніби він вирішив, що я не намагався вивчити його предмет.

Я спустився вниз, туди, де розташовувалися кабінети викладачів. У більшості приміщень лампи вже не горіли, але двері кабінету містера Бранера були трохи прочинені, і смужка світла падала в коридор.

Я вже був за кілька кроків до кабінету, як раптом почув голоси, які звідти лунали. Містер Бранер у когось про щось запитував. Голос, який явно належав Гроверу, відповів: «…турбувався щодо Персі, сер».

Я завмер.

Зазвичай я не підслуховував, але спробуйте втриматись, коли твій найкращий друг розмовляє про тебе з дорослим.

Я підійшов трохи ближче.

— …єдиний цього літа, — казав Гровер. — Я маю на увазі, єдиний напівкровка в школі! Тепер, коли ми в цьому впевнені, і вони також про це знають…

— Ми лише все зіпсуємо, якщо будемо підштовхувати його, — відповів містер Бранер. — Нам треба, щоб хлопець дозрів.

— Але у нього може бути замало часу. Літнє сонцестояння — це межа…

— Ми повинні вирішити все самі, без нього, Гровере. Нехай поки тішиться з того, що нічого не знає.

— Сер, він бачив її…

— Нехай вважає, що це гра його уяви, — наполягав містер Бранер. — Туман, що насланий на учнів і викладачів, переконає його.

— Сер, я не можу знову знехтувати своїми обов’язками, — хвилювався Гровер. — Ви знаєте, що це може означати.

— Ти нічим не нехтував, Гровере, — м’яко мовив містер Бранер. — Так чи інакше, але я все одно зрозумів би, хто вона така. А тепер давай краще подбаємо про те, щоб Персі дожив до наступної осені.

Підручник із міфології випав у мене з рук і гепнувся на підлогу.

Містер Бранер замовкнув.

Серце калатало в грудях. Підібравши книжку, я позадкував по коридору.

За освітленими скляними дверима кабінету містера Бранера з’явилася тінь, набагато вища за мого вчителя, прикутого до інвалідного візка, яка тримала в руках щось схоже на лук.

Відчинивши найближчі двері, я прослизнув усередину.

За мить я почув кроки по коридору, ніби хтось ступав дерев’яними чоботами, потім тихе дихання, ніби якась тварина обнюхувала двері, за якими я сховався. Чийсь кремезний темний силует постояв перед дверима, пройшовши потім далі.

Піт струменів у мене по шиї.

Десь у коридорі пролунав голос містера Бранера:

— Нікого, — пробурмотів він. — Нерви у мене зовсім здали після зимового сонцестояння.

— У мене теж, — відгукнувся Гровер. — Але можу присягнутися…

— Повертайся до себе, — наказав містер Бранер. — Завтра у тебе буде довгий і важкий день.

— Краще не нагадуйте.

Світло в кабінеті містера Бранера згасло.

Мені здалося, що я просидів у темряві цілу вічність.

Нарешті я вислизнув у коридор і повернувся до себе.

Гровер лежав на своєму ліжку, занурений у конспекти з латини, ніби й не підводився.

— Привіт, — кинув він заклопотано. — Готовий до тесту?

Я нічого не відповів.

— Маєш поганий вигляд. — Він спохмурнів. — Чи все гаразд?

— Просто… стомився.

Я відвернувся, щоб він не побачив виразу мого обличчя, і почав укладатися спати.

Із того, що я почув унизу, я нічого не зрозумів. Хотілося б вірити, що все це мені просто примарилось.

Але одне було ясно: Гровер і містер Бранер вирішували щось за мене без мого відома. Вони вважали, що мені загрожує якась небезпека.

Наступного дня, коли я виходив із класу після тригодинного іспиту з латини і перед очима у мене вертілися всі грецькі й римські імена, які я перебрехав, містер Бранер гукнув мене.

На якусь мить я навіть злякався: невже він дізнався про те, що вчора ввечері я підслухав його розмову з Гровером? Але справа виявилась в іншому.

— Персі, — розпочав містер Бранер, — не переймайся через те, що доводиться кидати Йєнсі. Це… це на краще.

Попри те, що промовляв він щиро, співчутливо, його слова все ж таки стурбували мене. І хоча він сказав це стиха, решта учнів, які завершували тест, могли його почути. Ненсі Бобовіт їдко посміхнулась і скривила губи, імітуючи повітряний поцілунок.

— Добре, сер, — пробурмотів я.

— Я хочу сказати… — містер Бранер розгойдував свого возика, ніби не був певен, як саме продовжити. — Це місце не дуже підходить для тебе. І це була лише справа часу.

У мене запекло в очах.

Мій улюблений учитель перед усім класом визнає, що я й не міг впоратись. Перед цим він цілий рік казав, що вірить у мене, і ось тепер вважає, ніби я вартий того, аби мене виперли.

— Звичайно, — відповів я, тремтячи.

— Ні, ні, — сказав містер Бранер, — я все наплутав. Я намагаюсь довести, що… ти незвичайний хлопець, Персі… Це не має ніякого стосунку…

— Дякую! — вигукнув я. — Дуже вам дякую, сер, що нагадали про це.

— Персі…

Але я вже втік.

В останній день семестру я запхав свої речі у валізу.

Решта учнів дратували мене, обговорюючи свої плани на канікули. Один збирався автостопом дістатися Швейцарії. Інші вирушали у місячний круїз Карибами. Так само, як я, вони були малолітні злочинці, але заможні малолітні злочинці. Їхні батьки обіймали важливі посади, були послами або знаменитостями. Я був ніхто, і звали мене ніяк.

Вони запитали, що я збираюся робити влітку, і я сказав, що повертаюсь до міста.

Але чого я не сказав їм, так це те, що влітку мені доведеться вигулювати собак або продавати передплату на журнали, а у вільний час — переживати, чи потраплю я до школи восени.

— Ого! — сказав один із них. — Це круто!

І вони продовжували розмовляти, ніби мене й не було поруч.

Єдиний, з ким я не наважувався прощатися, був Гровер, але, як з’ясувалося, робити цього не довелося. Він замовив квитка до Манхетена на той самий автобус, що й я, тож ми знову опинилися разом і разом їхали в місто.

Під час подорожі Гровер щоразу визирав у прохід, стежачи за рештою пасажирів. Я зметикував, що він постійно нервує і смикатися він почав, щойно ми виїхали з Йєнсі, ніби чекаючи: має статися щось недобре. Спочатку я подумав, що він хвилюється через те, що хтось почне його дражнити. Але в автобусі дражнити його було нікому.

Врешті-решт мені набридло стримуватись:

— Видивляєшся тих, хто знає? — значливо мовив я.

Гровер замало не підстрибнув на сидінні.

— Що… що ти маєш на увазі?

Я зізнався, що підслухав його розмову з містером Бранером увечері перед іспитом.

У Гровера забігали очі.

— І що саме ти встиг почути?

— Ну, не так щоб дуже багато. Що це за межа — літнє сонцестояння?

Він здригнувся.

— Слухай, Персі… Я просто хвилювався за тебе, розумієш? Я маю на увазі твої галюцинації про математичок, які обертаються на злих духів…

— Гровере…

— Тому я пояснював містерові Бранеру, що, можливо, у тебе просто був стрес, і що ніякої місіс Додз не було й…

— Ех, Гровере, брехати ти все одно не вмієш.

Гровер зашарівся.

— Візьми це собі, добре? — Він витяг із кишені на сорочці засмальцьовану картку. — На той випадок, якщо я тобі знадоблюся влітку.

Текст на картці був набраний хитромудрим шрифтом — справжня мука для моїх очей, що страждають на дислексію, — але врешті-решт мені вдалося розібрати щось на зразок цього:

Гровер УНДЕРВУД

Хранитель

Пагорб напівкровок

Лонг-Айленд

Нью-Йорк

(800) 009-0009

— Яких ще напів?…

— Тихіше, прошу! — благально вирік Гровер. — Це моя, так би мовити, літня адреса.

Серце у мене завмерло. Отже, Гровер мав літній будинок. Я навіть подумати не міг, що його родина може бути так само заможною, як і в решти учнів Йєнсі.

— Гаразд, — похмуро відповів я. — Можливо, якось зазирну до твого маєтку.

Гровер кивнув.

— Або… або коли я тобі знадоблюся.

— А чого це раптом ти мені знадобишся?

Запитання пролунало різкіше, аніж мені того хотілося.

Гровер знову зашарівся.

— Слухай, Персі, річ у тім, що я… я ніби як повинен тебе захищати.

Я витріщився на нього.

Протягом року я вплутувався в усі сварки й бійки, щоб захистити його від хуліганів. Я місця собі не знаходив, уявляючи, як йому діставатиметься від хлопців, коли мене не буде. І тут він раптом заявляє, що це він — мій захисник.

— Гровере, — спитав я, — від чого саме ти збираєшся мене захищати?

І тут під ногами у нас пролунав пронизливий скреготливий звук. Із кабіни водія повалив чорний дим, і весь салон наповнився запахом протухлих яєць. Водій лайнувся, і автобус, перевалюючись із боку на бік, з’їхав на узбіччя шосе.

За деякий час, водій, покопирсавшись у моторі, заявив, що всім треба вийти. Ми з Гровером посунули до виходу разом із рештою пасажирів.

Вийшовши, ми опинилися на глухому путівці — місце було таке, що й уваги не звернеш, якби не аварія. З нашого боку шосе росли клени, і все довкола було засмічене тим, що зазвичай викидають з авто. На іншому боці, через чотири смуги асфальтового шляху, над яким маяло полуденне марево, розташовувалась допотопна ятка з фруктами.

Розкладений на ній крам виглядав вельми спокусливо: купа ящиків зі стиглими вишнями та яблуками, волоськими горіхами й абрикосами, глеки з сидром у ванні, повній льоду. Клієнтів не було, лише троє старих пані сиділи у кріслах-гойдалках у затінку кленів і плели пару найбільших шкарпеток, які я будь-коли бачив.

Я маю на увазі, що кожна з цих шкарпеток була завбільшки із светр, але це були саме шкарпетки. Пані, яка була праворуч, плела одну з них. Та, що зліва — іншу. Пані посередині тримала величезного кошика з пряжею яскравого кольору.

Усі троє виглядали дуже старими, бліда шкіра на обличчі нагадувала зів’ялу фруктову шкірку, сріблясто-сиві голови були вкриті картатими хустками, кістляві руки стирчали з рукавів вицвілих бавовняних суконь.

Найдивніше було те, що всі троє, здається, дивилися просто на мене.

Щойно я звернувся до Гровера, щоб зморозити якийсь жарт на адресу цих старушенцій, як помітив, що той раптово пополотнів. І навіть ніс у нього засмикався.

— Гровере, — гукнув я. — Гей, хлопче…

— Скажи мені, що вони не дивляться на тебе! Але дивляться, чи не так?

— Справді, дивно. Гадаєш, ці шкарпетки мені пасуватимуть?

— Нічого смішного, Персі. Це аж ніяк не смішно.

Стара пані, яка сиділа посередині, дістала величезні ножиці, — срібно-золоті, ще й довгі, як коса. Гровер затамував подих.

— Час сідати в автобус, — промимрив він. — Пішли.

— Що? — перепитав я. — Але там зараз справжнісіньке пекло.

— Ходімо! — Він розчинив дверцята і заліз усередину, але я залишився стовбичити на узбіччі дороги.

Дивакуваті пані так само не зводили з мене очей. Та, що посередині, перерізала нитку, і я почув, як брязнули ножиці, навіть крізь гуркіт транспорту, що проїжджав чотирма смугами траси.

Дві її подруги скрутили яскраво-сині шкарпетки, і мені залишалося тільки гадати, для кого саме вони призначалися — для Снігової Людини чи для Годзілли.

Водій тим часом підняв капот іззаду автобуса і відкрутив якусь велику металеву штуковину, ще диміла. Автобус здригнувся, і мотор, заревівши, ожив.

Пасажири зраділо загомоніли.

— Готово! — голосно гукнув водій. Потім ляснув по корпусу автобуса своїм капелюхом: — Прошу всіх на борт!

Щойно ми рушили, як я відчув, що мене лихоманить, ніби я підхопив грип.

— Гровере!

— Що?

— Що ти від мене приховуєш?

Він витер спітніле чоло рукавом сорочки.

— Персі, що там було, біля фруктової ятки?

— Ти про тих старушенцій? Та що в них такого, друже? Вони ж не… як місіс Додз.

Обличчя Гровера набуло загадкового вигляду, але у мене з’явилося відчуття, що пані біля ятки були навіть гірші за місіс Додз.

— Просто скажи, що ти бачив, — попросив Гровер.

— Та, що посередині, витягла ножиці й перерізала нитку.

Гровер заплющив очі й зробив такий жест, ніби перехрестився, але то був не хрест, а щось інше, щось… більш давнє.

— Отже, ти бачив, як вона перерізала нитку, — підсумував він.

— Саме так. І що з того? — Ледве я це промовив, як відчув, що це не жарти.

— Минулося, — пробурмотів Гровер. І заходився гризти ніготь на великому пальці. — Не хочу, щоб усе сталося так, як минулого разу.

— Якого минулого разу?

— Завжди шостий клас. Вони ніколи не обминають шостого.

— Гровере! — Я гримнув на нього, тому що він справді став лякати мене. — Про що це ти?

— Давай-но я проводжу тебе від автобусної зупиники додому. Згоден?

Пропозиція видалася мені дивною, але я не заперечував — нехай проводжає.

— Це щось на кшталт забобону, чи не так? — спитав я.

Гровер нічого не відповів.

— А те, що вона перерізала нитку, — означає, що хтось має померти?

Гровер сумно подивився на мене, так, ніби вже добирав квіти, які я найбільш хотів би бачити на своїй могилі.

Глава третя ГРОВЕР НЕСПОДIВАНО ГУБИТЬ ШТАНИ

Казати правду, то вже відверто: я кинув Гровера, щойно ми доїхали до автовокзалу.

Добре-добре, я знаю. Це було неввічливо. Але він уже набрид мені своєю дивною поведінкою: то дивився на мене, як на небіжчика, то мурмотів: «Чому це завжди трапляється?» і «Чому це завжди мусить бути шостий клас?»

Коли Гровер нервував, у нього завжди спрацьовував сечовий міхур. Тому я не здивувався, коли, щойно ми вийшли з автобуса, він знову змусив мене присягнути, що я його зачекаю, а сам кинувся до найближчої громадської вбиральні. Замість того, щоб чекати, я зловив найперше ж таксі, що рухалось у напрямку житлових кварталів.

— Іст-Сайд, ріг Першої та Сто четвертої, — сказав я водієві.

Кілька слів про мою матір, перш ніж ти з нею познайомишся.

Звати її Саллі Джексон, і вона найкраща у світі, що тільки підтверджує мою теорію: чудовим людям завжди не щастить. Її батьки загинули в авіакатастрофі, коли їй було п’ять років, і виховував її дядько, який не дуже нею переймався. Мама хотіла стати письменницею, тому в старших класах збирала гроші, щоб вступити до коледжу, в якому вчили б творчості та написання книжок. Потім у дядька виявили рак, і мамі довелося кинути школу на останньому році навчання, щоб доглядати його. Коли він помер, вона залишилася без грошей, без родини і диплому.

Єдиною розрадою у цій сумній історії було те, що мама зустріла мого батька.

Я, по суті, нічого про нього не пам’ятаю, крім його сяйливої усмішки. Мама не любить розповідати про нього, тому що завжди засмучується. Фотографій від нього так само не залишилося.

Розумієш, річ у тому, що вони так і не одружилися. Мама розповідала мені, що батько був заможною людиною, і зустрічалися вони потайки. Потім він якось вирушив через Атлантику в якусь важливу подорож та й не повернувся.

Зник у морі, як казала мама. Не пропав, розумієш? Просто зник у морі.

Вона наймалася на будь-яку працю, яка тільки траплялася, вечорами ходила на заняття, щоб отримати диплом про закінчення середньої школи, і самотужки виховувала мене. Вона ніколи не скаржилася і не дратувалася. Ані разу. Але я знав, що я — важка дитина.

Нарешті вона вийшла заміж за Гейба Ульяно, який був чудовим хлопцем хіба протягом перших тридцяти секунд нашого знайомства, а по тому повівся, як справжній покидьок. Коли я був малим, то прозвав його Смердюком Гейбом. І справді, від цього хлопа завжди смерділо, ніби від підгорілої піци з часником у спортивних штанях.

Обидва ми зробили мамине життя цілком нестерпним. Те, як Смердюк Гейб знущався з неї, або те, як ми з ним, м’яко кажучи, розумілися… коротше, моє повернення додому — найкращий приклад.

Я зайшов до квартири, сподіваючись, що мама вже повернулася з роботи. Замість цього я побачив у вітальні Смердюка Гейба, який грав у покер зі своїми приятелями. Телевізор гримів на всю хату. Чіпси й пивні бляшанки були розкидані по долівці.

Ледь глипнувши на мене, Гейб сказав, не виймаючи з рота сигари:

— Ну, ось ти й удома.

— А де мама?

— На роботі. Грошенята маєш?

І він завжди був такий. Ані тобі «З поверненням!», ані «Радий тебе бачити! Як життя!»

Гейб погладшав. Він скидався на моржа, вбраного в одяг із крамниці дешевих товарів. На голові мав три волосини, які охайно зачісував на лису голову, ніби це хоч якось її прикрашало.

Взагалі-то він працював менеджером у супермаркеті електроніки у Квінсі, але майже завжди сидів удома. Не розумію, як його досі звідти не витурили. Він регулярно отримував зарплатню, витрачаючи гроші на сигари, від яких мене нудило, і, звісно, на пиво. Пиво, пиво й пиво. Щоразу, як я приходив додому, він чекав, що я поповню його ігрові фонди.

Він називав це нашим «чоловічим секретом». Що в перекладі означало: якщо я розкажу мамі, то він мені влаштує добру прочуханку.

— Грошенят нема, — відповів я.

Але він відчував гроші, як мисливський пес, що дивно, оскільки його власний запах мусив перебивати решту інших.

— Від автобусної зупинки ти їхав на таксі, — заявив він. — Можливо, заплатив двадцятку. Отже, шість-сім баксів решти у тебе повинні були залишитись. Кожен, хто сподівається жити у цій хаті, має робити свій внесок. Я правильно говорю, Едді?

Едді, який заправляв багатоквартирним будинком, кинув на мене погляд, в якому промайнула симпатія.

— Та облиш ти, Гейбе, — сказав він. — Хлопець щойно приїхав.

— Я правильно кажу? — повторив Гейб.

Едді спохмурнів і втупився у миску з присоленими кренделиками. Решта двоє хлопців одночасно пукнули.

— Добре, — сказав я і, витягши з кишені зім’яті долари, кинув їх на стіл. — Сподіваюсь, ти їх програєш.

— Я тут дещо чув про тебе, розумнику, — гукнув він мені вслід. — Тож я на твоєму місці нестав би копилити носа.

Я з усієї сили грюкнув дверима до своєї кімнати, яка насправді була не моєю. Поки я був у школі, Гейб влаштував тут свій «кабінет». У цьому «кабінеті» зберігалися хіба що його старі автомобільні журнали, натомість сам він обожнював поратися в моїх речах у коморі, ставити свої брудні черевики на моє підвіконня і робити все, щоб кімната просмерділа його мерзенним одеколоном, сигарами і прокислим пивом.

Я кинув валізу на ліжко. Дім, милий дім!

Запах Гейба був ледве не гіршим за кошмари про місіс Додз або клацання ножиць старої пані, коли вона перерізала нитку.

Але варто було мені подумати про це, як у мене знову затрусилися жижки. Я згадав, як запанікував Гровер, як він змусив мене пообіцяти, що я не виходитиму з дому без нього. Несподівано я закляк. Я раптом відчув, як хтось — або щось — стежить за мною просто зараз і, можливо, вже важко піднімається сходами, скрегочучи довгими, жахливими пазурями.

— Персі? — почув я мамин голос.

Вона відчинила двері спальні, й усі мої страхи миттю випарувались.

Мій настрій міг покращитися лише через те, що мама просто увійшла до кімнати. Очі її сяяли й змінювали колір залежно від освітлення. Посмішка зігрівала, як тепла ковдра холодної ночі. У маминому довгому каштановому волоссі з’явилося трохи сивини, але я ніколи не вважав її старою. Коли мама дивилася на мене, здавалося, що вона бачить у мені виключно добре. Я ніколи не чув, щоб вона гримала або дорікала кому-небудь, навіть Гейбові.

— Ох, Персі. — Вона міцно притисла мене до себе. — Просто не віриться. Як ти виріс від минулого Різдва!

Її червоно-біло-синя уніформа пахла найчудовішими речами на світі: шоколадом, лакрицею — усім, чим вона торгувала у кондитерській «Гранд централ». Вона принесла мені великий пакунок «безкоштовних зразків», як робила це завжди, повертаючись додому.

Ми сиділи разом на краєчку ліжка. Поки я ласував кисленькими пиріжками з брусницями, мама обіймала мене і куйовдила моє волосся й вимагала, щоб я розповів їй усе, про що не писав у листах. Вона ані словом не згадала, що мене вигнали. Утім, мою маму цікавило, чи з її хлопчиком усе гаразд.

Я сказав мамі, що вона мене задушить, що їй треба відпочити і всяке таке інше, але, чесно кажучи, я справді був дуже радий її бачити.

— Гей, Саллі, — гукнув Гейб з іншої кімнати, — як там щодо чого-небудь пожувати?

Я заскреготів зубами.

Моя мама — найчудовіша жінка у світі. Їй би вийти заміж за мільйонера, а не за такого покидька, як Гейб.

Для її ж добра я описав свої останні дні в Йєнсі у якнайбільш життєрадісних та оптимістичних тонах. Сказав, що не надто переймаюсь через виключення. Майже рік я був добрим учнем. Завів собі декілька нових друзів. Із латини став одним із перших. І, якщо чесно, то сварки та бійки були не такі вже й жахливі, як розповідає директор. Школа в Йєнсі мені подобалась. Правда. Рік у мене вийшов просто чудовий, так що я мало сам у це не повірив. Я ледь стримався від сліз, коли згадав про Гровера і містера Бранера. Навіть Ненсі Бобофіт раптом видалась не такою вже й поганою.

До тієї екскурсії до музею…

— Що? — спитала мама. Вона так вдивлялась у мене, ніби хотіла дізнатися одразу про всі мої секрети. — Тебе щось налякало?

— Ні, мамо.

Брехати було неприємно. Мені закортіло розповісти їй про місіс Додз і трьох старих із плетивом, але я подумав, що це прозвучить безглуздо.

Мама закопилила губи. Вона розуміла, що я щось приховую, але не хотіла тиснути на мене.

— Я маю для тебе сюрприз, — виголосила вона. — Ми їдемо на море.

— У Монтаук?

— На три дні… у той самий будиночок.

— Коли?

— Щойно я перевдягнусь, — посміхнулась мама.

Я просто не вірив своїм вухам! Ми з мамою не були у Монтауку останні два роки, тому що Гейб казав, ніби грошей не вистачає.

З’явившись у дверях, він пробурчав:

— То даси нам чогось пожувати, Саллі? Ти що, оглухла?

Я хотів було йому врізати, але зустрівся очима з мамою і зрозумів, що вона просить ще трохи потерпіти Гейба, поводячись із ним чемно. Лише до того часу, як вона приготується до подорожі в Монтаук. А потім — тільки нас і бачили!

— Я вже йду, любий! — сказала вона Гейбові. — Ми просто розмовляли щодо поїздки.

— Щодо поїздки? — Гейб зіщулив очі. — То ти всерйоз про це говорила?

— Я так і знав, — пробурмотів я. — Він нас не відпустить.

— Звісно, відпустить, — примирливо мовила мама. — Твій вітчим турбується через гроші. Лише через це. А крім того, — додала вона, — Габріелю не доведеться перейматися тим, що він не матиме що пожувати. Я наготую йому квасолі на цілий уїк-енд. І гуакамоле^[2]. І вершковий соус.

— Отже, гроші на поїздку… ми вирахуємо з грошей, відкладених на ганчірки? — Гейб трохи пом’якшав.

— Так, любий, — відповіла мама.

— І ти візьмеш моє авто лише для того, щоб доїхати туди й назад?

— Ми будемо дуже обережні.

— Цілком можливо, якщо ти швидко що-небудь приготуєш… — Гейб почухав подвійне підборіддя. — І якщо малий вибачиться за те, що перервав нашу партію в покер.

«Може, я краще дам тобі добрячого стусана, — подумав я. — Та так, що ти цілий тиждень співатимеш сопрано».

Але мамині очі попередили, щоб я його не дратував.

Навіщо тільки вона зв’язалась із цим хлопом? Мені захотілося загорлати. Чому вона так переймається тим, що він подумає?

— Вибачаюсь, — промимрив я. — Мені справді прикро, що я перервав твою надзвичайно важливу гру в покер. Будь ласка, повертайся до неї.

Гейб примружив очі. Можливо, він намагався втямити своїм куцим розумом, чи не глузую я з нього.

— Що ж, нехай, — погодився він.

І повернувся догравати партію.

— Дякую, Персі, — сказала мама. — Щойно приїдемо до Монтауку, ми наговоримось донесхочу, і ти розповіси мені все, про що забув сказати, добре?

На мить мені здалося, що я побачив, як у її очах промайнула тривога — той самий страх, який я бачив на обличчі Гровера, коли ми їхали автобусом, — ніби мама теж відчула в повітрі дивний холодок.

Але по тому вона усміхнулась, і я подумав, що помиляюсь. Мама скуйовдила мені волосся й пішла готувати Гейбові його їдло.

За годину ми були готові.

Гейб навіть зупинив гру, щоб особисто простежити, як я складаю мамині торби в авто. Він усе бідкався, що йому бракуватиме кухарки, а найголовніше — його «камаро» весь залишок тижня.

— Тільки спробуй хоч трохи її подряпати, розумнику, — попередив він мене щодо авто, коли я складав останню торбу. — Щоб жодної подряпини.

Ніби я збирався керувати! Мені було лише дванадцять. Але для Гейба це не мало жодного значення. Якби чайка випадково напаскудила на його свіжопофарбоване авто, він би знайшов привід, аби звинуватити мене.

Дивлячись, як він шкандибає назад до будинку, я так розізлився, що скоїв те, чого досі зрозуміти не можу. Коли Гейб дійшов до дверей, я зробив точнісінько так, як Гровер в автобусі. Я повторив його жест, який застерігав від зла: ніби кігтями вирвав серце й пожбурив у Гейба. Важезні двері зачинилися з такою силою і так лунко гепнули його по заду, що Смердюк буквально злетів сходами, ніби в нього поцілили з гармати. Можливо, це був порив вітру або щось трапилося з петлями — дізнатися я вже не встиг.

Залізши у «камаро», я відчинив мамі дверцята.

Халупа, яку ми винаймали, стояла на південному березі, там де закінчувався Лонг-Айленд. Це була маленька синя хатинка з вицвілими шторами, майже повністю засипана піском. У простирадлах так само завжди було багато піску, і всюди було повно павуків, а море зазвичай було надто холодне, щоб купатися.

Я любив це місце.

Ми їздили сюди, коли я був ще зовсім маленьким. А мама бувала тут іще раніше. Вона ніколи нічого певного не казала, але я знав, що цей пляж для неї особливий. Це було місце, де вона зустрілась із моїм батьком.

Чим ближче ми під’їздили до Монтауку, тим молодшою ставала мама, роки нескінченних тривог і тяжкої праці кудись безслідно зникали. Очі у неї ставали кольору моря.

Ми приїхали, коли сонце вже сідало, відчинили всі вікна і, як завжди, заходилися прибирати. Потім ми пішли на пляж, почали годувати чайок синіми кукурудзяними чіпсами, а самі тим часом ласували блакитними жувальними драже з фруктовою начинкою і солонуватими ірисками — одним словом, скуштували всіх солодощів, які мама безкоштовно принесла з роботи.

Здається, мені варто наразі пояснити щодо синьої їжі.

Річ у тім, що свого часу Гейб сказав моїй мамі, що синьої їжі не буває. Вони посварились, що на той час вважалося дурницею. Але відтоді маму просто заклинило на тому, щоб усі продукти були синіми. На дні народження вона пекла сині торти. Вона мішала з чорниці сині муси. Вона купувала сині кукурудзяні лемішки і приносила з крамниці синю випічку. Усе це — разом і з тим, що вона зберегла дівоче прізвище Джексон і ніколи не називала себе місіс Ульяно — означало, що Гейбові не вдалося її підкорити. У ній, як і в мені, жив бунтарський дух.

Коли засутеніло, ми розклали багаття. Почали смажити хот-доги. Мама розповідала мені про ті часи, коли була малою, ще до того, як її батьки загинули в авіакатастрофі. Мама згадувала книжки, які збиралась коли-небудь написати, як назбирає досить грошей, щоб піти з кондитерської.

Нарешті, я наважився спитати про те, що мені завжди спадало на думку, щойно ми приїхали у Монтаук, — себто про свого батька. Очі мами зволожніли. Я розумів, що вона зазвичай розповість мені про те саме, але мені ніколи не набридало це слухати.

— Він був добрим, Персі, — мовила мама. — Високий, гарний, мужній і сильний. Але також і м’який. Знаєш, у тебе його волосся та зелені очі. — Мама дістала з торбинки жменю жувальних драже. — Хотіла б я, щоб ти його побачив, Персі. Він би так тобою пишався.

Я здивувався з того, що вона це сказала. Що в мені такого видатного? Дислексія, гіперактивність, суцільні трійки в табелі з навчання — хлопець, якого виганяють зі школи вшосте за шість років.

— Скільки мені було? — спитав я. — Маю на увазі, коли він поїхав.

Мама подивилася на полум’я.

— Він пробув зі мною лише одне літо, Персі. Саме тут, на цьому пляжі. У цій хатинці.

— Але… чи бачив він мене, коли я був малим?

— Ні, любий. Він знав, що я чекаю дитину, але ніколи не бачив тебе. Йому довелося поїхати ще до твого народження.

Я намагався пов’язати це з тим, що пам’ятав про батька: тепле сяйво, усмішка.

Я завжди вважав, що він бачив мене дитиною. Мама ніколи не казала мені про таке відверто, але я все одно відчував, що це так. І ось тепер почути про те, що він ніколи мене не бачив…

І тут я розсердився на батька. Можливо, це безглуздо, але я дорікав йому за те, що він вирушив у свою океанську подорож і що йому не вистачило мужності одружитися з мамою. Він покинув нас, і тепер хоч лусни, але доводиться жити зі Смердюком Гейбом.

— Ти знову збираєшся кудись мене відправити? — спитав я. — Ще до якого-небудь інтернату?

Мама ворушила палицею багаття.

— Не знаю, любий. — Голос у мами затремтів. — Я розмірковую… Я гадаю, ми знайдемо вихід.

— Тому, що ти не хочеш, щоб я плутався у тебе під ногами?

Я пошкодував про свої слова, ледве вимовивши їх.

На маминих очах зблиснули сльози. Взявши мене за руку, вона міцно стиснула її.

— Ні, Персі, ні. Просто я… я мушу, любий.

Для твого ж власного добра. Я повинна відправити тебе куди-небудь.

Її слова нагадали мені те, що сказав містер Бранер: для мене краще буде поїхати з Йєнсі.

— Це через те, що я з відхиленнями від норми, — підсумував я.

— Ти кажеш так, ніби це погано, Персі. Але ти не розумієш важливості своєї власної особи. Я гадала, що пансіонат Йєнсі достатньо далекий. Сподівалась, що ти нарешті будеш у безпеці.

— У безпеці від чого?

Мама із сумом глянула на мене, і раптом я все пригадав — усе те дивне й жахливе, що траплялося зі мною і що я намагався забути.

У третьому класі якийсь чолов’яга у довгому чорному плащі погнався за мною на ігровому майданчику. Коли вчителі вже зібрались було викликати поліцію, він пішов, злісно буркочучи, і ніхто не схотів мені повірити, що під крислатим капелюхом було лише одне-єдине око — просто на лобі.

А перед цим — дуже-дуже давно. Я навчався тоді у підготовчому класі, і вчителька вклала мене подрімати у ліжечко, куди заповзла змія. Мама пронизливо заверещала, коли прийшла по мене, але побачила, що я граюся з безсилою лускатою мотузкою: мені якимось дивом удалося задушити змію своїми товстими незграбними ручками.

У кожній школі траплялося щось жахливе, щось небезпечне, і весь час я був змушений переводитися з одного місця в друге.

Я розумів, що мені варто було розповісти мамі про тих трьох старушенцій за фруктовою яткою і про місіс Додз у художньому музеї, а також про свою дивну галюцинацію, коли я ударом меча перетворив на порох свою математичку. Але я все ніяк не міг зважитись. У мене було дивне відчуття, ніби ці новини можуть перервати нашу подорож до Монтауку, а мені цього не хотілося.

— Я намагалася, щоб ти тримався якомога ближче до мене, — зітхнула мама. — Але вони сказали, що це неправильно. І що існує тільки один вибір, Персі… місце, куди тебе хотів послати батько. Але я… просто не можу цього пережити.

— Батько хотів відправити мене до спецшколи?

— Не до спецшколи, — м’яко мовила мама. — До літнього табору.

У голові у мене запаморочилось. Чому батько, який навіть не схотів затриматись, щоб побачити моє народження, сказав мамі про якийсь там літній табір? І якщо це було так важливо, то чому вона жодного разу не згадала про це раніше?

— Вибач мені, Персі, — сказала вона, зрозумівши, які почуття зринули в мені. — Але я не можу говорити про це. Я… я не можу відправити тебе туди. Можливо, це означає розпрощатися з тобою назавжди.

— Назавжди? Але ж це лише літній табір?

Мама відвернулася до багаття, і з виразу її обличчя було видно, що вона заплаче, якщо я розпитуватиму далі.

Тієї ночі мені наснився яскравий, вражаючий сон.

На морі був шторм, і дві чудові істоти — білий кінь та білий орел — билися на смерть на березі. Орел каменем кидався вниз і дряпав конячу морду своїми міцними пазурами. Кінь обертався і, хвицаючи задніми ногами, намагався переламати орлу хребта. Поки тривала битва, земля здригалася, і якийсь жахливий голос реготав у небесах, підбурюючи тварин.

Я кинувся до них, знаючи, що повинен зупинити смертельну бійку, але біг, як у сповільненому кіно. Я розумів, що спізнююсь. Я бачив, як орел кинувся вниз, цілячи дзьобом у широко розплющені очі коня, і я заволав: «Ні!»

Прокинувся я, немов від штурхана.

Надворі справді була буря: такий шторм ламає дерева і зносить будинки. На березі не було ані коня, ані орла, лише блискавки, що освітлювали все довкола, як удень, і величезні хвилі, що з гарматним ревом зринали на дюни.

Наступний удар грому розбудив маму. З широко розплющеними очима вона сіла на ліжку, вимовивши одне-єдине слово: «Ураган!»

Я розумів, що це божевілля. На початку літа над Лонг-Айлендом ніколи не буває ураганів. Але, здавалося, океан про це забув. Крізь ревіння вітру я розчув далекий утробний звук, сповнений муки і болю, від чого волосся у мене на голові стало сторч.

Згодом, уже значно ближче, пролунав дивний звук — ніби хтось бив по піску молотком для гри у крокет. І чийсь відчайдушний голос — хтось пронизливо гукав, гримаючи у двері нашої халабуди.

Мама вистрибнула з ліжка в нічному халаті й відкинула засув.

У дверях на тлі суцільної водяної стіни стояв Гровер. Але це був не… був не зовсім Гровер.

— Я шукав усю ніч, — задихаючись, мовив він. — Що ви собі думали?

Мама з жахом озирнулася на мене — не тому, що злякалася Гровера, а через те, навіщо він прийшов.

— Персі, — гукнула вона крізь шум зливи, — що трапилось у школі? Чому ти мені нічого не розповів?

Я застиг, наче укопаний, витріщившись на Гровера. Я не вірив власним очам!

— O Zeu kai alloi theoi! — загукав він. — Воно просто за мною! Ти не розповів їй?

Я був надто вражений, щоб звернути увагу на те, як він вилаявся давньогрецькою, а я йогочудово зрозумів. І надто спантеличений, щоб замислитись над тим, як Гровер самотужки дістався сюди серед ночі. І все це через те, що на Гровері не було штанів, а замість ніг у нього були… замість ніг у нього були…

Мама суворо подивилася на мене і вирекла таким тоном, який я чув від неї вперше:

— Персі! Кажи мені негайно!

Я, затинаючись, став щось плести про старушенцій за фруктовою яткою і місіс Додз, а мама втупилась у мене, і лице її у спалахах блискавок було мертвотно-блідим.

Схопивши торбинку, вона кинула мені мій дощовик і наказала:

— В авто. Обидва. Негайно!

Гровер побіг до «камаро», але сказати «побіг» було б не зовсім точно. Він навіть не біг підтюпцем, а скакав підтюпцем, трусячи кошлатими стегнами, і раптом історія про негаразди з його м’язами набула для мене зовсім інакшого сенсу. Я зрозумів, як він міг мчати з такою швидкістю, і при цьому шкутильгати при ходьбі.

Тому що він мав не ступні, а роздвоєні копита.

Глава четверта МАМА ВЧИТЬ МЕНЕ БОЮ БИКIВ

Ми мчали крізь ніч темними путівцями. Вітер шмагав «камаро» з усіх боків. Дощ суцільними патьоками стікав лобовим склом. Не розумію, як мама могла щось бачити, але вона щосили тиснула на газ.

Щоразу, як спалахувала блискавка, я дивився на Гровера, який притулився біля мене на задньому сидінні, і не міг второпати: чи то я з’їхав із глузду, а чи він вбрався в якісь чудернацькі кошлаті штани? Але ні, запах був точно такий, як тоді у дитячому садку, коли нас водили на екскурсію до зоопарку: смерділо ланоліном, як від худоби. Запах стайні.

— Отже, ти і мама… знайомі? — спромігся запитати я.

Гровер зиркнув у дзеркальце заднього огляду, хоча машин позаду не було.

— Ну, не те щоб знайомі, — озвався він, — я маю на увазі, що ми ніколи не бачились. Але вона знала, що я тебе доглядаю.

— Доглядаєш мене?

— На кшталт доглядача, так. Щоб переконатися, чи з тобою все гаразд. Але я був твоїм другом, і не прикидався, — поквапився додати він. — Адже я таки твій друг.

— Гм… а хто ти насправді?

— Наразі це неважливо.

— Неважливо? Те що мій друг наполовину виявився віслюком?

Гровер видав різкий гортанний звук, що нагадував іржання.

Я чув як він іржав і раніше, але завжди вважав це за нервовий сміх. Натомість зараз я зрозумів, що це, швидше, роздратоване мукання.

— Козел! — вигукнув він.

— Що?

— Нижня частина тіла у мене козлина.

— Ти щойно сказав, що це неважливо.

— Ме-е-е! Існують сатири, які забили б тебе копитами за таку образу!

— Отакої! Ану стривай! Кажеш, сатири? Ти ніби як… з міфів містера Бранера?

— А ті старі пані за фруктовою яткою — теж міф, Персі? І місіс Додз — міф?

— Отже, ти вважаєш, що місіс Додз насправді була?

— Звичайно.

— Тоді чому?…

— Чим менше ти будеш знати, тим менше монстрів накличеш на свою голову, — сказав Гровер так, ніби це було цілком очевидно. — Ми накинули полуду на людей, себто туман. Сподівались, що ти вважатимеш це галюцинацією. Але все марно. Ти став розуміти, хто ти насправді.

— Хто я… стривай-но хвилинку, що ти маєш на увазі?

Дивне ревіння знову пролунало позаду нас, я вже чув його сьогодні, але цього разу ревіло значно ближче. Хай там хто за нами гнався, але він так само мчав слідом.

— Персі, — втрутилась мама, — надто багато треба пояснити, а часу обмаль. Ми повинні відвезти тебе у безпечне місце.

— Безпечне? Але від кого й від чого? Хто за мною женеться?

— Нічого особливого, — озвався Гровер, явно ображений моїм закидом щодо віслюка. — Всього лише володар мертвих і кілька його кровожерливих улюбленців.

— Гровере!

— Вибачте, місіс Джексон. Але чи не могли б ви їхати трохи швидше?

Я щосили намагався збагнути все, що відбувається довкола, але мені це не вдавалося. Відтак, я розумів, що це не сон. З уявою у мене було явно складніше, аніж в інших. Тому мені ніколи не могла навіть наснитися подібна чудасія.

Мама різко повернула ліворуч. Ми виїхали на більш вузьку дорогу й помчали повз затемнені фермерські будинки, лісисті пагорби й написи «Чужу полуницю не чіпати», почеплені на загорожах.

— Куди ми їдемо? — спитав я.

— До літнього табору, про який я тобі казала. — Мамин голос звучав напружено, заради мене вона щосили намагалася приховати свій страх. — Туди, куди тебе хотів відправити батько.

— Себто туди, куди ти не хотіла мене відпускати.

— Прошу тебе, любий, — благально мовила мама. — Це дуже серйозно, як ти не розумієш? Ти в небезпеці.

— Через те, що якісь старі пані перерізали нитку?

— Це були не старі пані, — сказав Гровер. — Це були богині Долі. Чи розумієш ти, що це означає… себто те, що вони з’явилися перед тобою? Вони роблять це, коли ти… коли хто-небудь невдовзі помре.

— Овва! Ти сказав «ти».

— Ні. Я сказав «хто-небудь».

— Але мав на увазі мене.

— Я мав на увазі тебе, як щось узагальнене.

Не тебе особисто, зрозуміло.

— Хлоп’ята! — урвала нас мама.

Вона різко закрутила кермо праворуч, і я на мить побачив постать того, від кого вона щойно вивернулась, — темний силует, що майорів на вітру, який потім ніби знесло штормом.

— Що це було? — гукнув я.

— Ми вже майже на місці, — озвалася мама, не звертаючи уваги на моє запитання. — Ще милю. Ну, будь ласка, будь ласка, будь ласка…

Я не знав, де саме було це «місце», але оскільки я лежав, завалившись, на задньому сидінні, мені дуже хотілося, щоб ми хоч кудись нарешті приїхали…

Назовні були лише злива й пітьма — пустельна заміська місцевість, яку зазвичай минаєш, їдучи на край Лонг-Айленду. Я подумав про місіс Додз і про те, як вона обернулась на чудовисько з гострими іклами й шкіряними крилами. Жижки у мене знову затрусилися. Вона справді була не людиною! Вона хотіла вбити мене!

Потім я згадав про містера Бранера… і про меч, який він мені кинув. Перш ніж я встиг спитати про це Гровера, волосся у мене на голові стало сторч. Раптом щось спалахнуло, пролунав жахливий гуркіт, і наше авто вибухнуло.

Пригадую відчуття невагомості, коли мене ніби стиснуло, обпалило й обдало водою зі шлангу одночасно.

Відклеївши лоба від спинки крісла водія, я лише спромігся вигукнути:

— Овва!

— Персі! — заволала мама.

— Все гаразд…

Я намагався прийти до тями. Я був живий. Авто насправді не вибухнуло. Ми просто з’їхали у кювет. Дверцята збоку водія заклинило в багнюці. Дах тріснув, як яєчна шкаралуща, і вода заливала кабіну.

Блискавка. Ось що це було. Нас викинуло зі шляху. Поруч зі мною на задньому сидінні лежало щось велике, нерухоме й безформне.

— Гровере!

Він важко сів на бік, кров струменіла з кутика його рота. Я поторсав його кошлате стегно, думаючи: «Ні! Навіть якщо мій найкращий друг — наполовину худоба зі стайні, я не хочу, щоб він помирав!»

Потім Гровер простогнав: «Їсти», і я зрозумів, що надія залишилась.

— Персі, — сказала мама, — ми повинні… — Раптом її голос урвався.

Я озирнувся. У спалаху блискавки крізь заляпане багнюкою заднє скло я побачив постать, що, накульгуючи, наближалась до нас узбіччям дороги. Побачивши її, я заціпенів від жаху. Це був силует кремезного хлопця, схожого на футбольного гравця. На голові мав щось на кшталт накинутої ковдри. Торс мускулястий, вкритий шерстю. Руки, підняті вгору, були схожі на роги.

Я важко ковтнув слину.

— Хто це?

— Персі, — сказала мама несподівано спокійним голосом, — забирайся геть з авто.

Потім вона кинулась до дверцят водія, які заліпило багнюкою. Я спробував відчинити свої. Те саме. У відчаї я подивися на отвір угорі. Крізь нього можна було вилізти, якби не його рвані краї, які димилися…

— Лізь у інші двері! — наказала мама. — Персі… ти мусиш тікати. Бачиш те велике дерево?

— Що?

У світлі чергової блискавки крізь отвір у даху нашого авто я побачив дерево, яке вона мала на увазі: велетенська сосна завбільшки з різдвяну ялинку в Білому домі, росла неподалік на пагорбі.

— Це фермерська межа, — сказала мама. — Видерись на пагорб і внизу, в долині, побачиш великий будинок. Біжи до нього, не озираючись. Гукай щосили на допомогу. Не зупиняйся, поки не добіжиш до дверей.

— Мамо, ти теж підеш зі мною!

Обличчя у неї було бліде, очі — сумні, як зазвичай бувало, коли вона дивилася на океан.

— Ні! — вигукнув я. — Ти підеш зі мною. Допоможи мені витягти Гровера.

— Дайте мені їсти! — простогнав Гровер трохи голосніше.

Чолов’яга з ковдрою на голові наближався до нас, рикаючи й пофоркуючи. Зблизька я побачив, що він не може тримати ковдру на голові, тому що його руки — сильні, м’язисті ручиська — теліпалися збоку. І ніякої ковдри не було. Якщо, звичайно, вважати цю масивну кошлату довбешку, явно завелику як для голови… — його головою. А кінці того, що нагадувало роги…

— Ми йому не потрібні, — пояснила мені мати. — Йому потрібен ти. Крім того, я не можу переходити межу.

— Але…

— Нема коли, Персі. Йди. Будь ласка.

Несподівано я просто оскаженів від злості на свою матір, на козла Гровера, на рогату потвору, — вона була схожа на бика, так, саме на бика, — яка, хитаючись, повільно й цілеспрямовано наближалася до нас.

Я переліз через Гровера і, розкривши дверцята, опинився під дощем.

— Ми підемо разом. Давай, мамо.

— Я ж тобі сказала…

— Мамо! Я тебе не залишу. Краще допоможи мені з Гровером.

Я не став чекати, що вона відповість. Я виліз збоку і витягнув Гровера. Він виявився на диво легким, хоч я не зміг би віднести його надто далеко без маминої допомоги.

Ми взяли Гровера попід руки й, спотикаючись, стали видиратися пагорбом угору в мокрій траві, що сягала нам до пояса.

Озирнувшись, я нарешті роздивився монстра. Він був сім футів заввишки, з руками й ногами ніби з обкладинки журналу для культуристів — рельєфні біцепси, трицепси та всякі інші «цепси» випинались із-під обплетеної жилами шкіри.

Одягу на ньому не було зовсім, крім сліпучо-білих підштанків, що виглядали б кумедно, якби верхня частина його тулуба не виглядала так застрашливо. Жорстке темне волосся росло просто від пупка аж до плечей. Його шия являла собою нагромадження м’язів, вкритих шерстю, і завершувалась величезною головою з мордою завтовшки з мою руку. У шмаркатих ніздрях виблискувало мідне кільце, чорні очі горіли люттю, а чорно-білі роги були такі гострющі, що жодним точилом такі не нагостриш.

Я швидко впізнав цього монстра. Він був героєм однієї з найперших історій, які розповідав нам містер Бранер. Але ж не міг він бути справжнім!

Дощ заливав мені очі, тож доводилося постійно змигувати.

— Це…

— Син Пасіфаї, — сказала мати. — Шкода, що я не знала, як їм кортить вбити тебе.

— Але ж це Мін…

— Не називай його імені, — попередила мама. — Імена також мають силу.

Сосна досі була ще дуже далеко — щонайменше близько ста ярдів угору пагорбом.

Я знову кинув погляд назад.

Людинобик схилився над нашим авто, зазираючи у вікна, — точніше, не зазираючи, оскільки він здебільшого сопів та принюхувався. Я не зовсім розумів, що його так бентежить, адже ми були в якихось п’ятдесяти футах від нього.

— Дайте поїсти, — простогнав Гровер.

— Т-с-с-с, — засичав я. — Мама, що він робить? Він що, не бачить нас?

— Зір і слух у нього нікудишні, — озвалась мати. — Він іде на запах. Але скоро второпає, де ми.

Неначе натрапивши на слід, людинобик зненацька люто заревів. Він підхопив «камаро» за розбитий дах, здійняв над головою і жбурнув на дорогу. Врізавшись у землю, авто проїхало ще з півмилі, розбризкуючи довкола багнюку, перш ніж зупинитися. Бензобак вибухнув.

«Ані подряпини», — згадав я Гейбові слова.

Овва!

— Персі, — сказала мама, — щойно він нас побачить, одразу ж накинеться. Зачекай до останнього, а потім біжи, стрибаючи в усі боки. Він не може змінювати напрямок, коли кидається на жертву. Зрозумів?

— Звідки ти все це знаєш?

— Я вже давно переймалась тим, що вони можуть напасти на тебе. Мені слід було цього очікувати. Я була егоїстичною, весь час тримаючи тебе біля себе.

— Тримала мене біля себе? Але ж…

Залунало чергове ревіння людинобика, і чудовисько, голосно тупаючи, кинулося пагорбом угору.

Він почув нас.

Сосна вже була лише в кількох ярдах, але пагорб ставав усе крутішим і слизькішим, а Гровер аж ніяк не легшав.

Людинобик стрімко наближався. Ще мить — і він наздожене нас.

Мама вже, певно, втрачала сили, але вона продовжувала підтримувати Гровера за плече.

— Давай, Персі! В усі боки! Пам’ятай, що я сказала.

Мені не хотілося вистрибувати в різні боки, але, здається, вона була права, і це наш єдиний шанс. Я кинувся ліворуч, обернувся й побачив, що монстр наздоганяє мене. Його чорні очі палали ненавистю. Він щоразу зригував протухлим м’ясом.

Опустивши голову, монстр кинувся вперед, націливши свої гострі, наче лезо, руки просто мені в груди.

Страх, що сидів у мене в шлунку, підштовхував мене кинутися вперед, як стріла, але це б не спрацювало. У мене нізащо не вийшло б випередити цю істоту. Тому і розвернувся, й останньої миті відстрибнув убік.

Людинобик промчав повз, наче вантажний потяг, заревівши з відчаю, і обернувся, але цього разу не до мене, а до матері, яка у цей час намагалася посадити Гровера на траву.

Людинобик загарчав, риючи землю ногами. Тепер він дивився на мою матір, яка повільно задкувала пагорбом у напрямку дороги, намагаючись відволікти чудовисько від Гровера.

— Біжи, Персі! — гукнула вона мені. — Я не можу йти далі. Біжи!

Утім, я стояв на місці, заклякнувши від страху, аж раптом монстр кинувся на маму. Та спробувала ухилитися, як радила мені, але потвора засвоїла урок. Викинувши вперед руку, людинобик схопив матір за шию, не даючи їй відскочити. Коли він підняв її, мама продовжувала боротися, гамселячи повітря руками й ногами.

— Мама!

Вона перехопила мій погляд і здушеним голосом знову вигукнула:

— Біжи!

По тому чудовисько із лютим гарчанням стисло свої ручиська на шиї моєї матері, і та розтанула у мене на очах, перетворившись на світло, мерехтливу золотисту оболонку, так ніби була голографічним зображенням. Сліпучий спалах і… її просто не стало.

— Ні!

Мій страх раптово змінюється на гнів. Несподівані сили нуртують всередині мене — я відчув той самий приплив енергії, як тоді, коли побачив, що у місіс Додз виросли пазурі.

Людинобик дістався до Гровера, який нерухомо лежав на траві. Монстр схилився над ним, обнюхуючи мого кращого друга так, ніби збирався підхопити Гровера і так само змусити його щезнути.

Я не міг цього дозволити!

Я зірвав із себе свій червоний дощовик.

— Гей! — гукнув я щосили, розмахуючи курткою і забігаючи збоку від монстра. — Гей, дурню! Шматок м’яса!

— Р-р-р-ррррр! — Чудовисько обернулося до мене, вимахуючи своїми важезними кулачиськами.

У мене раптом виникла думка — можливо, дурна, але все ж таки краще, аніж зовсім ніяка. Притулившись до великої сосни, я став вимахувати червоною курткою перед людинобиком, розраховуючи в останню мить відскочити вбік.

Але все сталося не зовсім так.

Людинобик кинувся вперед надто швидко, простягнувши руки, щоб схопити мене, куди б я не відскочив.

Час уповільнився.

Мої ноги напружились. Я не міг відскочити вбік, тому я підстрибнув угору, відштовхнувшись, як від трампліна, від голови цієї істоти, перекрутився у повітрі, щоправда не дуже високо, і опинився просто у неї на шиї.

Як це мені вдалося? Думати було ніколи. Миттю пізніше монстр з усієї сили врізався головою в дерево, і сила удару була така, що мені ледь не вибило зуби.

Людинобик, похитуючись, став блукати довкола дерева, намагаючись зструсити мене. Я вчепився в його роги, щоб він мене не скинув. Довкола гриміло й спалахували блискавки. Дощ заливав мені очі. У носі свербіло від жахливого запаху гнилого м’яса.

Монстр матлав головою і хвицався, як на родео. Він міг би просто обернутися до дерева і розчавити мене об нього, як коржика, але згодом я зрозумів, що ця потвора була запрограмована виключно на рух уперед.

Тим часом Гровер, який лежав у траві, застогнав. Я хотів було гукнути, щоб він замовкнув, але побоявся, що відкушу собі язика, оскільки мене матлало з боку в бік.

— Їсти! — попросив Гровер.

Людинобик обернувся до нього, і знову став рити землю, готуючись до нападу. Я згадав те, як він вийняв життя з моєї матері, змусивши її щезнути, як спалах світла, і лють розлилась моїми жилами, як легкозаймисте пальне. Схопившись обома руками за один із рогів, я щосили смикнув його на себе. Чудовисько напружилось, здивовано загарчало і раптом — трісь!

Людинобик заволав і підкинув мене у повітря. Я навзнак гепнувся у траву. Головою я добряче вдарився об камінь. Коли я сів, перед очима стояв туман, але в руках я тримав ріг — зазубрену кістку завбільшки з великий ніж.

Монстр знову кинувся на мене.

Навіть не усвідомлюючи, що роблю, я перекотився з боку на бік і став на коліна. Коли чудисько гарматним ядром пронеслося повз, я пожбурив зламаний ріг просто в його волохату грудну клітку.

Людинобик, агонізуючи, заревів. Він впав на землю, роздираючи груди пазурами, а потім почав розпадатися — не як моя мати, себто спалахом золотавого світла, а як крихкий пісок, який розвіває вітер, зовсім як було з місіс Додз.

Монстр щезнув.

Дощ скінчився. Буря продовжувала гриміти, але вже десь далеко. Від мене смерділо, як від худоби, жижки трусилися. Голова, здавалося, розколюється від болю. Я почувався слабким, переляканим і здригався від горя. Щойно на моїх очах щезла мама. Мені хотілося кинутися на землю й розридатися, але треба було допомогти Гроверові, тому я ледь спромігся підвести його, і ми, хитаючись, почвалали назустріч вогням у вікнах фермерського будинку. Я плакав, кличучи маму, але у той же час міцно тримав Гровера — я не міг дозволити йому померти.

Останнє, що я пригадую, це те, як звалився на дерев’яний ґанок, побачив вентилятор, який обертався наді мною, і довкола якого кружляла мошкара, а також заклопотані обличчя на диво знайомого мені бородатого чоловіка й гарненької дівчинки з білявим, хвилястим, як у принцеси, волоссям. Обидва дивилися на мене, і дівчинка сказала:

— Це він. Інакше й бути не могло.

— Тихіше, Аннабет, — відповів чоловік. — Він все чує. Відведи його в хату.

Глава п’ята Я ГРАЮ В БЕЗИК ІЗ КОНЕМ

Мені снилися дивні сни — справжня стайня. Більшість тварин хотіли вбити мене. Інші вимагали їсти.

Мабуть, я кілька разів прокидався, але те, що я чув, не мало жодного сенсу, тож я знову занурювався в сон. Пригадую, як я лежав на м’якій постелі і мене з ложечки годували чимсь за смаком схожим на маслянистий попкорн, тільки це був пудинг. Дівчина з хвилястим волоссям схилялась наді мною, посміхаючись щоразу, як їй доводилося підбирати ложкою їжу в мене з підборіддя.

— А що повинно трапитись у день літнього сонцестояння? — спитала вона, побачивши, що я розплющив очі.

— Що? — захриплим голосом перепитав я.

Дівчина озирнулась, ніби злякавшись, що хтось може нас почути.

— Що відбувається? Щось вкрали? І ми маємо лише кілька тижнів?

— Вибач, — пробурмотів я. — Я не…

Хтось постукав у двері, і дівчина жваво запхала мені в рота ложку пудингу.

Коли я наступного разу прийшов до тями, її вже не було.

Кремезний і міцний красень, схожий на серфінгіста, стежив за мною, стоячи в кутку спальні. Він мав блакитні очі — як на мене, цілу дюжину — на щоках, на лобі, на тильному боці долонь.

Коли я остаточно оклигав, то довкола мене не виявилось нічого дивного, якщо не зважати на те, що все довкола було набагато гарніше, аніж я звик. Я сидів у шезлонзі на високому ґанку й дивився на довколишні зелені луки та пагорби, які височіли неподалік. Легкий вітерець доносив аромат полуниці. Мої ноги були вкриті ковдрою, під голову підклали подушку. Усе це було чудово, але в роті я мав такий присмак, ніби там було гніздо скорпіонів. Усі зуби боліли, шерехатий та розпухлий язик ледь ворушився.

На столику поруч зі мною стояла висока склянка з питвом. На вигляд воно нагадувало холодний яблучний сік, ще й на зелену соломинку з паперовою парасолькою була наштрикнута вишенька.

У мене так ослабли руки, що, взявши склянку, я ледь не впустив її.

— Обережно, — пролунав знайомий голос.

Гровер, який стояв, прихилившись до перил на ґанку, мав такий вигляд, ніби не спав цілий тиждень. Під пахвою він дбайливо тримав коробку з-під взуття. Він був вбраний у джинси та яскраво-помаранчеву футболку з написом «ТАБІР НАПІВКРОВОК». Старий добрий Гровер — такий самий, як раніше. І жодних сатирів.

То, може, усе це був кошмар? Можливо, з мамою все гаразд? Зараз так само вихідні, й ми чомусь зупинилися в цьому великому будинку. А ще…

— Ти врятував мені життя, — сказав Гровер. — А я… найменше, чим я міг віддячити, це повернутися на той пагорб… Гадаю, ти хотів би це мати.

Уклонившись, він поставив коробку мені на коліна.

Усередині виявився чорний з білим бичачий ріг, зламаний і зазубрений, на вістрі якого запеклася кров. Отже, це був не кошмар.

— Мінотавр, — згадав я.

— Гм, Персі, не дуже гарна думка промовляти це вголос…

— Так його називають у грецьких міфах, чи не так? — не вгавав я. — Мінотавр. Наполовину людина, наполовину бик.

Гровер потупцяв на місці.

— Ти був непритомний два дні. Що ти пригадуєш?

— Мама. Вона справді?…

Гровер опустив очі долу.

Я подивився у далечінь, через луки. Там зеленів гайок, звивалась річка, під синім небом розкинулись полуничні поля. Долину оточували округлі схили пагорбів, і просто перед нами був найвищий з них, саме той, на якому росла велетенська сосна. Навіть це дерево на вершині видавалося гарним у променях сонця.

Отже, моя мама померла. Увесь світ довкола стане чорним і холодним. У ньому вже не буде місця прекрасному.

— Вибач, — шморгнув носом Гровер. — Через мене самі лише нещастя. Я… я найгірший сатир у світі.

Він застогнав, з такою силою тупнувши ногою об землю, що вона відскочила. Себто я, звичайно, хочу сказати, що з ноги злетів високий черевик. Усередині виявився пінопласт з отвором для копита.

— О Стіксе, — промимрив Гровер.

У чистому небі раптом загуркотів грім.

Спостерігаючи, як Гровер намагається взути черевика, я подумав: «Що ж, непогано».

Гровер був сатиром. Я майже не сумнівався в тому, що коли зголити його кудлате каштанове волосся, то під ним виявляться маленькі ріжки. Але я почувався надто нещасним, щоб перейматися існуванням сатирів чи навіть мінотаврів. Усі мої думки крутилися довкола одного: моя мама обернулася в ніщо, розчинилася в жовтому світлі.

Я був сам-самісінький. Сирота. Мені доведеться жити з… Смердюком Гейбом? Ні, цього не буде. Спочатку буду жити на вулицях. Потім удам, ніби мені сімнадцять, і піду до війська. Щось вигадаю.

Гровер усе ще рюмсав. Бідолашний хлопець — бідолашний козел, сатир, та яка тепер різниця, — він ніби чекав доброго прочухана.

— Ти не винен, — сказав я.

— Ні, це моя провина. Моїм обов’язком було захищати тебе.

— Це моя мати попросила тебе про мій захист?

— Ні. Але така вже в мене робота. Я хранитель. Принаймні був.

— Але навіщо… — У мене раптом закрутилося в голові, перед очима все попливло.

— Не напружуйся, — злякався Гровер. — Тримай-но.

Він допоміг мені взяти склянку й схопити соломинку губами.

Смак мене спантеличив, адже я гадав, що це яблучний сік. Нічого подібного. Це було шоколадне печиво. Рідке печиво, уявляєте? Причому не абияке — саме таке, блакитне, готувала вдома мама, маслянисте й гаряче, в роті воно просто тануло. По мірі того, як я втягував у себе цей напій, всім тілом розливалось приємне тепло, я відчував приплив енергії. Моє горе нікуди не поділося, просто я відчував себе так, ніби мама, зовсім як у дитинстві, гладить мене рукою по щоці, дає мені пити й каже, що все буде добре.

Я навіть не помітив, як випив склянку до дна. Я зазирнув у неї, упевнений, що там ще залишилось трохи теплого напою, але в склянці виявились шматочки льоду, які навіть не встигли розчинитися.

— Сподобалось? — спитав Гровер.

Я кивнув.

— А який у нього приблизно смак? — У його голосі відчувалась легка заздрість, тож я навіть зніяковів.

— Вибач. Треба було дати тобі скуштувати.

Гровер вирячив очі.

— Ні! Я зовсім не це мав на увазі. Просто так… замріявся.

— Шоколадний коктейль. Мамин. Домашній.

— І як ти почуваєшся? — зітхнув Гровер.

— Так, ніби можу відкинути Ненсі Бобофіт на сто ярдів.

— Це добре, — мовив Гровер. — Це дуже добре. Гадаю, ти не ризикнеш випити ще цього напою?

— Що ти маєш на увазі?

Він обережно взяв у мене порожню склянку, ніби це була вибухівка, і поставив її на стіл.

— Ходімо. Хірон і містер Д. чекають на тебе.

Ґанок простягнувся вздовж усього Великого будинку.

Ступав я невпевнено, бо ще не звик ходити так далеко. Гровер запропонував понести ріг Мінотавра, але я не випустив коробки з рук. Надто дорого коштував мені цей сувенір. Наразі я вже не кину його.

Коли ми дісталися протилежного кінця будинку, я віддихався. Ми перебували, мабуть, на північному березі Лонг-Айленда, тому що з цього боку долина тяглась аж до самісінької води, яка виблискувала неподалік від нас. Усе, що перебувало між нами і затокою, скидалося на міраж. Усі довколишні споруди нагадували давньогрецьку забудову — відкритий павільйон, амфітеатр, круглу арену — тільки виглядало все воно новісіньким, і білі мармурові колони виблискували на сонці. Неподалік, на посипаному піском майданчику, дюжина старшокласників і сатирів грали у волейбол. На невеличкому озері плавали човни. Хлопці в яскраво-помаранчевих футболках, як у Гровера, ганялись один за одним між будиночками, розкиданими лісом. Дехто стріляв у мішені з луків. Інші каталися верхи лісовою стежкою, і, якщо це була не галюцинація, то деякі коні були крилаті.

Неподалік на ґанку за карточним столом сиділо двоє чоловіків. Русява дівчина, яка годувала мене з ложечки пудингом, що пахнув попкорном, стояла поруч, обіпершись об поручні.

Чоловік, що сидів обличчям до мене, був невисоким, але огрядним. Він мав червоний ніс, великі прозорі очі й хвилясте волосся, причому таке чорне, що воно навіть здавалося трохи фіолетовим. Він був схожий на маленького янгола, як їх малюють на картинах. Як їх називають… кверуфімами? Ні, херувимами. Так правильніше. Він скидався на херувима, який дожив до середнього віку десь у маленькому містечку. На ньому була гавайська сорочка з тигровим малюнком, і він виглядав би цілком доречно на якому-небудь вечорі покеру в компанії Гейбових приятелів, хоч у мене склалося враження, що цей хлопець куди крутіший за мого вітчима.

— Це містер Д., — прошепотів Гровер. — Він директор табору. Тожбудь із ним ввічливим. Дівчину звати Аннабет Чейз. Вона просто живе в таборі, але пробула тут довше за всіх. А з Хіроном ти вже знайомий…

Він вказав на чоловіка, що сидів навпроти містера Д., спиною до мене.

Перше, що впало мені в око, — чоловік сидів у інвалідному візку. Потім я упізнав твідовий піджак, ріденьке каштанове волосся, миршаву борідку.

— Містере Бранер! — вигукнув я.

Учитель із латини озирнувся й з посмішкою глянув на мене. Очі його блищали тим самим пустотливим блиском, як у ті хвилини, коли він влаштовував усьому класу чергове опитування, і нікому вище за четвірку не ставив.

— Ось і добре, Персі, — сказав він. — Тепер нас якраз четверо, щоб зіграти партію в безик.

Він запропонував мені крісло праворуч від містера Д., який подивився на мене важким поглядом і тяжко зітхнув.

— Дякую, — відповів я, відсунувшись від нього подалі, оскільки, спілкуючись із Гейбом, чітко навчився визначати, хто з дорослих любить випити, а хто — ні.

Якщо містер Д. був непитущим, то я, вибачте, сатир.

— Аннабет! — гукнув містер Бранер русяву дівчину. Та підійшла, і вчитель нас познайомив. — Ця молода леді виходила тебе, Персі, й поставила на ноги. Аннабет, люба, чому б тобі не піти перевірити, чи приготували ліжко для Персі? Поки поселимо його в будиночку номер одинадцять.

— Звичайно, Хіроне, — озвалась Аннабет.

Вона була моєю ровесницею, може, трохи вищою і більш атлетичної статури. З чудовою засмагою і хвилястим русявим волоссям — як на мене, вона виглядала б типовим каліфорнійським дівчиськом, якби цей образ не руйнували її очі. Вони були дивовижні, темно-сірі, як грозові хмари, гарні, але такі, від яких ставало трохи боязко, так ніби ця дівчина обмірковувала, як краще втягти мене в бійку.

Аннабет кинула погляд на ріг Мінотавра у моїй руці, потім знову поглянула на мене. Я гадав, що вона скаже щось на кшталт «Ти вбив Мінотавра!», або «Який ти безстрашний!», або ще щось подібне.

Але дівчисько бовкнуло:

— А в тебе, коли ти спиш, тече слина!

Після чого вона стрімко кинулась вниз галявиною, її русяве волосся розвивалося за вітром.

— Отже, ви тут працюєте, містере Бранер? — спитав я, намагаючись якомога швидше змінити тему.

— Я не містер Бранер, — відповів мій колишній учитель. — Скоріше, це був мій псевдонім. Можеш називати мене Хірон.

— Добре. — Остаточно зніяковівши, я подивився на директора. — А містер Д…це також щось означає?

Містер Д. припинив тасувати карти. Він глянув на мене так, ніби я щойно голосно зригнув.

— Молодий чоловіче, імена могутні. Не треба вживати їх всує.

— Так, звичайно. Вибачте.

— Мушу сказати, Персі, — втрутився Хірон-Бранер, — я радий бачити тебе живим. Минуло вже чимало часу відтоді, як мене повідомили про одного потенційного мешканця нашого табору. Не хотілося б вважати, що я даремно витратив свій час.

— Вас повідомили?

— Я цілий рік пробув у Йєнсі, щоб підготувати тебе. Звичайно, ми маємо сатирів у більшості шкіл, де вони ведуть спостереження. Але Гровер попередив мене одразу після зустрічі з тобою. Я переконав іншого латиніста… ну, скажімо, взяти відпустку.

Я спробував згадати початок навчального року. Це видавалося надто далеким минулим, але все одно я нібито пригадав, що першого тижня в Йєнсі у нас був інший латиніст. По тому він без будь-яких пояснень щез, і наш клас прийняв містер Бранер.

— То ви приїхали в Йєнсі лише заради того, щоб навчати мене?

Хірон кивнув.

— Якщо чесно, то спочатку я не був упевнений щодо тебе. Ми зв’язалися з твоєю мамою, пояснивши їй, що будемо дбати про тебе, аж поки ти будеш готовий для Табору напівкровок. Але тобі треба було багато чого навчитися. Утім, якщо вже ти потрапив сюди живим, то, значить, пройшов перше випробування.

— Гровере, — нетерпляче спитав містер Д., — то ти граєш, чи як?

— Так, сер!

Гровер, тремтячи, всівся у четверте крісло, хоч я ніяк не міг зрозуміти, чому він так боїться цього приземкуватого товстуна у гавайській сорочці.

— Ти знаєш, як грати у безик? — підозріло скосив на мене очі містер Д.

— Боюсь, що ні.

— Боюсь, що ні, сер, — виправив він мене.

— Сер, — повторив я.

— Гаразд, — сказав містер Д., — відтак, знай, що разом із гладіаторськими боями це одна з найвидатніших ігор, вигаданих людьми. Я сподівався, що всі цивілізовані молодики знають її правила.

— Упевнений, що він скоро навчиться, — втрутився Хірон.

— Будь ласка, — попросив я, — поясніть мені, що це за місце? І що я тут роблю? Містере Бр… Хіроне, навіщо ви приїхали в Йєнсі? Тільки заради того, щоб навчати мене?

— Я його теж про це запитував, — пхикнув містер Д.

Директор табору роздав карти. Гровер здригався щоразу, як карта ляскала об стіл.

Хірон дружньо посміхнувся мені, як зазвичай робив це на уроках з латини, ніби для того, аби я зрозумів, що незалежно від рівня підготовки я його перший учень. Він чекав від мене правильної відповіді.

— Персі, твоя мати нічого тобі не розповідала? — спитав він.

— Вона сказала… — Я згадав, з яким сумом мама дивилася на море. — Вона сказала, що боїться відправляти мене сюди, хоч батько бажав цього. Вона сказала, що в разі, якщо я потраплю сюди, то, скоріш за все, не зможу вибратись. А їй хотілося, щоб я був поруч із нею.

— Типовий випадок, — підсумував містер Д. — Ось чому їх убивають. То ви виголошуєте масть, юначе?

— А як?

Він роздратовано пояснив, як виголошувати масть у безику, тож я так і зробив.

— Боюсь, надто багато доведеться розповідати, — зітхнув Хірон. — І нашого звичного ознайомчого фільму, мабуть, буде замало.

— Ознайомчого фільму? — перепитав я.

— Ні. — Хірон прийняв рішення. — Слухай, Персі. Тобі відомо, що твій друг Гровер — сатир. Тобі відомо, що ти вбив Мінотавра. — Він вказав на ріг у коробці з-під черевиків. — А це багато що означає, мій хлопчику. Але навряд чи ти знаєш, що у твоєму житті діють могутні сили. Боги — себто ті сили, які ви називаєте грецькими богами, — навіть дуже живі.

Я втупився в решту гравців.

Я чекав, що хтось із них голосно вигукне: «Ні!» Замість цього містер Д. загорлав:

— У мене королівський мар’яж! Взятка! Взятка!

Він забурмотів, підраховуючи свої очки.

— Містере Д., — боязко спитався Гровер, — якщо ви не будете їсти свою бляшанку з-під дієтичної коли, то можна я візьму її?

— Що? Так, бери, не соромся.

Відкусивши добрячий шматок від порожньої алюмінієвої бляшанки, Гровер став сумно жувати його.

— Стривайте, — сказав я Хірону, — адже ви самі пояснювали мені, що таке Бог.

— Що ж, — плямкнув губами Хірон, — так, Бог — це заголовна літера. Бог… Але не будемо занурюватись у метафізику.

— У метафізику? Але ви казали про…

— Ну так, про богів у множині. Величні істоти, що контролюють сили природи і людські зусилля. Безсмертні боги Олімпу. Вони нижчі за рангом.

— Нижчі?

— Саме так. Боги, про яких ми говорили на уроках із латини.

— Зевс, — сказав я. — Гера, Аполлон. Ви про них?

І знову в безхмарному небі десь далеко пролунав грім.

— Слухайте, юначе, — вирік містер Д., — на вашому місці я справді не став би розкидатися цими іменами.

— Але ж усе це вигадка, — заперечив я. — Це міфи, які створили, щоб пояснити блискавку, пори року та всяке таке інше. Це те, в що люди вірили, поки не з’явилася наука.

— Наука! — знущально всміхнувся містер Д. — А ось скажи-но мені, Персей Джексон… — Я здригнувся, тому що він назвав моє справжнє ім’я, про яке я ніколи нікому не розповідав, — …що люди будуть думати про твою «науку» через дві тисячі років? Га? Назвуть її примітивною, чи не так? Саме так, певен. О, як я люблю смертних — у них геть відсутнє відчуття перспективи.

Вони вважають, що так далеко-о-о просунулись у всьому… Чи це так, Хіроне? Подивися на цього хлопчика й скажи мені.

Мені не дуже подобався містер Д., але було щось таке дивне в тому, як він назвав мене «смертним», ніби сам ним не був. Цього вистачило, щоб у мене пересохло в горлянці, та для розуміння того, чому Гровер так уважно стежить за своїми картами, жує бляшанку з-під коли й тримає рота на замку.

— Персі, — сказав Хірон, — ти як сам собі хочеш, але безсмертний наразі означає саме без-смертний. Ти хоч на мить можеш уявити собі, що ніколи не помреш? Ніколи не щезнеш? А будеш існувати вічно, такий, який ти є?

Я хотів було відбутися відмовкою, сказавши, що це чудова думка, але щось в голосі Хірона змусило мене засумніватися в доречності моїх слів.

— Ви маєте на увазі, що це важливо: вірять в них люди чи ні? — спитав я.

— Саме так, — погодився Хірон. — Якби ти був богом, то чи сподобалося тобі, що тебе називають міфом, старою легендою, яка пояснює походження блискавки? А якщо я скажу тобі, Персею Джексоне, що коли-небудь люди назвуть міфом тебе, — міфом, що пояснює, як маленькі хлопчики переживають втрату своїх матерів?

Серце важко закалатало у мене в грудях. Хірон чомусь намагався розізлити мене, але я вирішив не піддаватися.

— Мені б сподобалось, — відповів я. — От лишень я не вірю в богів.

— Ох, краще б ти повірив, — пробурмотів містер Д., — поки один із них не спопелив тебе.

— Б-б-будь ласка, сер, — затинаючись, сказав Гровер. — Просто він нещодавно втратив матір, і досі не оговтається.

— Ще чого не вистачало, — пробурчав містер Д., розігруючи карту. — Мало мені того, що маю займатися цією жалюгідною працею, так ще доводиться панькатися з хлопчиськами, які навіть не вірять!

Він махнув рукою, і на столі з’явився келих, ніби сонячне світло, що спустилося на мить, виткало скло з повітряних ниток. Келих сам собою наповнився червоним вином.

У мене щелепа відвисла, проте Хірон ніби нічого й не помітив.

— Містере Д., — попередив він, — подумайте про дієту.

Містер Д. з удаваним подивом подивився на вино.

— Боже. — Він поглянув у небеса й заволав. — Стара звичка! Пробач!

І знову пролунав грім.

Містер Д. знову змахнув рукою, і замість келиха на столі з’явилася нова бляшанка з дієтичною колою. Містер Д. гірко зітхнув, відкрив бляшанку і повернувся до гри.

Хірон підморгнув мені.

— Якось містер Д. образив свого батька, закрутивши інтрижку з лісовою німфою, яка виявилася великою розпусницею.

— Лісовою німфою, — тупо повторив я, втупившись у бляшанку з колою так, ніби вона потрапила сюди з космосу.

— Саме так, — визнав містер Д. — Батько любив мене карати. Першого разу він виголосив «сухий закон». Жахливо! Страшні десять років! Другого разу… ну, вона справді була гарненька, тож я не міг втриматись… другого разу він послав мене сюди. На Пагорб напівкровок. До літнього табору для таких хлопчаків, як ти. «Покажи добрий приклад, — сказав він мені. — Попрацюй з молоддю замість того, щоб погано на неї впливати». Ха! Яка несправедливість.

У містера Д. раптом зробився ображений вигляд, ніби у шестирічної дитини.

— Отже… — затинаючись, пробелькотів я, — ваш батько…

— Di immortalеs^[3], Хіроне, — зітхнув містер Д., — я гадав, ти навчив цього хлопчика основ. Звісно, мій батько — Зевс.

Я спробував швидко пригадати з грецької міфології всі відомі мені імена на «Д». Вино. Яскрава сорочка. Сатири, які, здавалося, всі працюють саме тут. Плазування Гровера, ніби містер Д. був його господарем.

— Ви Діоніс, — видихнув я. — Бог вина.

Містер Д. вирячив очі.

— Як вони висловлюються сьогодні, Гровере? Ну, коли випивають? Невже навіть діти кажуть: «Добре пішла»?!

— Т-так, містере Д.

— Тоді «добре пішла», Персі Джексон. А може, ти вирішив, що я Афродіта?

— То ви — бог?

— Так, дитинко.

— Бог… Ви…

Він пильно глянув на мене, і я помітив недобрий вогник в його очах, який свідчив про те, що цей маленький примхливий товстун виказав мені лише дещицю свого справжнього єства. У мене перед очима з’явилися картини, в яких виноградна лоза душила тих, хто не вірив у бога виноробства, і матроси, які голосно волали, бачачи, як їхні руки перетворюються на плавці, а обличчя видовжуються на кшталт дельфінячих морд. Я зрозумів, що коли й далі буду його дратувати, містер Д. зробить зі мною щось набагато страшніше. Скажімо, заразить мій мозок хворобою, через що залишок життя мені доведеться провести у гамівній сорочці у божевільні.

— Хочеш перевірити мене, дитинко? — спокійно спитався він.

— Ні. Ні, сер.

Вогник в його очах згас. Містер Д. повернувся до карт.

— Сподіваюсь, я виграв.

— Не зовсім, містере Д., — заперечив Хірон. Він виклав перед собою «стріт», підрахував очки й сказав: — Гра моя.

Я вирішив, що містер Д. знищить Хірона просто на місці, в інвалідному візку, але той просто засопів, ніби звик програвати латиністу. Він підвівся. Гровер також скочив.

— Щось я стомився, — виголосив містер Д. — Треба було подрімати перед вечірніми співами. Але спочатку, Гровере, нам треба поговорити ще раз про твоє, м’яко кажучи, незадовільно виконане завдання.

— Т-так, сер. — Обличчя Гровера вкрилося крапельками поту.

— Будиночок номер одинадцять, Персі Джексон. І стежте за своїми манерами.

Він рушив до будинку. Гровер поплентався за ним слідом — на нього було жалко дивитися.

— Із Гровером усе буде гаразд? — спитав я Хірона.

Хірон кивнув, хоч вигляд мав стурбований.

— Старий Діоніс насправді не божевільний. Просто йому остогидла ця робота. Його «опустили», як, мабуть, сказав би ти, і він не може чекати ще століття, щоб повернутися на Олімп.

— Гора Олімп, — промимрив я. — Адже ви казали мені, що таке місце насправді існує?

— Так, у Греції є гора Олімп. І саме там мешкають боги, себто це точка, де скупчуються їхні сили, що справді існували на горі Олімп. Гора і зараз називається Олімп із поваги до минувшини, але чертог переміщується, Персі, так само, як пересуваються боги.

— Ви маєте на увазі, що грецькі боги тут? В… Америці?

— Ну звичайно. Боги переміщються разом із серцем західного світу.

— Разом із чим?

— Не гальмуй, Персі. З тим, що ви називаєте «західною цивілізацією». Ти гадаєш, це абстрактне поняття? Ні, це жива сила. Колективна свідомість, що яскраво палає протягом тисячоліть. Вогонь спалахнув у Греції. Потім, як тобі відомо, оскільки ти слухав мій курс, серце вогню перемістилося до Риму, а слідом за ним також і боги. О, можливо їм давали інші імена — так, Зевса називали Юпітером, Афродіту — Венерою, і так далі — але могутність, як і самі боги, залишалася незмінною.

— А потім вони померли.

— Померли? Ні. Хіба Захід помер? Боги просто на якийсь час переміщувалися до Німеччини, Франції, Іспанії. Там, де полум’я палало найяскравіше, — там були і боги. Кілька століть вони пробули в Англії. Тобі варто лише подивитися на архітектуру. Люди не забувають богів. На кожному місці, де вони владарювали останні три тисячі років, ти можеш побачити їх на картинах, у мармурі, на порталах головних будівель. І звичайно, Персі, зараз вони у Сполучених Штатах. Поглянь на ваш символ — це орел Зевса; подивись на статую Прометея у Рокфеллерівському центрі, на грецькі фасади ваших урядових будинків у Вашингтоні. Назви-но мені хоч одне американське місто, де олімпійці не були б представлені у найрізноманітніших місцях. Хоч як тобі це не подобається — до речі, повір, що багато хто не був у захваті вже від Риму, — серце вогню нині в Америці. Це велична західна держава. Через це Олімп тут. І ми також.

Усе це було для мене занадто, особливо те, що Хірон нібито й мене зарахував до них, наче я належав до якогось там клубу.

— Хто ви, Хіроне? І хто… хто я?

Хірон посміхнувся. Він змінив позу, ніби збирався підвестись зі свого крісла, але я знав, що це неможливо. Вся його нижня частина була паралізована.

— Хто ти? — задумливо пробурмотів він. — Це питання, на яке всі ми хочемо отримати відповідь, хіба не так? А поки ми пропонуємо тобі ліжко в одинадцятому будиночку. Там ти зустрінеш нових друзів. І ти матимеш купу часу, щоб підготуватися до завтрашніх занять. Крім цього, ввечері біля багаття відбудеться традиційне частування з маршмелоу^[4] та сандвічами з шоколаду й крекерів, а я просто обожнюю шоколад.

Промовивши це, Хірон почав підводитись зі свого візка. Але було щось дивне в тому, як він це робив. Ковдра, що вкривала його ноги, впала, але самі ноги не рухались. Тіло видовжувалось, виростаючи від пояса. Спершу я подумав, що на ньому дуже довга біла оксамитова спідня сорочка, але Хірон все продовжував підводитись, стаючи вищим за будь-яку людину, і я зрозумів, що оксамитова білизна ніяка не білизна. Це був торс тварини, м’язистий і жилавий, вкритий жорсткою білою шерстю. А інвалідний візок виявився зовсім не візком. Це було щось на кшталт контейнера, величезної скрині на колесах, і тут, мабуть, було задіяне якесь чаклунство, тому що вона не могла вмістити Хірона. Несподівано з’явилася довга вузлувата нога з великим відполірованим копитом. Потім друге, після того стегна, і скриня спорожніла — металева шкаралупа з приробленими до неї муляжами людських ніг.

Я втупився в коня, що з’явився з інвалідного візка: переді мною стояв великий білий жеребець. Але замість шиї у нього був торс мого вчителя з латини, що м’яко переходив у кінський тулуб.

— Яке полегшення! — мовив кентавр. — Мене засадили туди так давно, що шерсть над копитами геть залежалась. Отже, вперед, Персі Джексон. Час познайомитися з іншими мешканцями табору.

Глава шоста Я СТАЮ ВЕРХОВНИМ ПОВЕЛИТЕЛЕМ ТУАЛЕТУ

Щойно я змирився з тим фактом, що мій учитель із латини — кінь, ми з ним чудово прогулялися, хоч я весь час дбав про те, щоб не йти позаду нього. Кілька разів мені довелося виконувати роль прибиральника — з тих, що чистять вулиці напередодні Дня подяки — і, хоч як не шкода, я не міг покластися на нижню кінську половину Хірона так само, як покладався на його людську частину.

Ми пройшли повз волейбольний майданчик. Там підстрибували й розминалися декілька мешканців табору. Один вказав на ріг Мінотавра, який я досі тримав у руці. Другий сказав: «Це він».

Більшість хлопців виглядали старшими за мене. Їхні друзі-сатири були крупніші за Гровера, і геть усі красувалися в помаранчевих футболках із написом «Табір напівкровок» — це єдине, що приховувало їхні кошлаті стегна. Звісно, я не надто сором’язливий, але погляди, які вони кидали на мене, змушували мене ніяковіти. Виникало відчуття, ніби вони чекають, що я ось-ось зроблю сальто або вшкварю що-небудь інше.

Я озирнувся на будинок. Він виявився набагато більшим, аніж я гадав: чотириповерховий, небесно-блакитний із білим оздобленням, він нагадував поважний приморський будинок відпочинку. Я розглядав бронзовий флюгер у вигляді орла, коли щось привернуло мою увагу — тінь, що майнула у верхньому вікні класичного фронтону. Хтось лише на мить відсунув завісу, але у мене виникло стійке відчуття, що за мною стежать.

— Що це там нагорі? — спитав я Хірона.

Хірон подивився, куди я вказую, і обличчя його спохмурніло.

— Просто горище, — відповів він.

— Там хтось мешкає?

— Ні, — категорично заперечив він. — Жодної живої душі.

Мені здалося, що він каже правду. Але водночас я ані на мить не сумнівався в тому, що хтось підглядав за нами з-поза завіси.

— Ходімо далі, Персі, — гукнув Хірон, його безтурботний голос звучав наразі дещо невпевнено. — Нам треба ще багато чого побачити.

Ми пройшли крізь полуничні поля, на яких мешканці табору збирали ягоди у великі кошики, поки сатир награвав на очеретяній сопілці.

Хірон сказав, що табір збирає достатньо багатий урожай, щоб відправляти його до нью-йоркських ресторанів та на Олімп.

— Це покриває наші витрати, — пояснив він. — Крім того, полуниця майже не потребує догляду.

Кентавр розповів, що містер Д. дуже добре впливає на рослини: вони починають плодоносити зі страшною силою, коли він опиняється поблизу. Краще за все це спрацьовувало із виноградною лозою, але містерові Д. було заборонено вирощувати виноград, тому довелося перейти на полуницю.

Я подивився на сатира, що грав на сопілці. Його мелодія змушувала паростки полуниці розростатися в різні боки, нагадуючи людей, які тікають від пожежі. Я подумав, чи міг би Гровер таким самим магічним чином впливати своєю музикою. Ще я подумав про те, чи сидить він зараз у Білому будинку, вислуховуючи нотації містера Д.

— Чи не буде в Гровера серйозних неприємностей? — спитав я в Хірона. — Я маю на увазі… він був добрим захисником, правда.

Хірон зітхнув. Він скинув із себе твідовий піджак і, скрутивши його, поклав собі на спину на кшталт сідла.

— Гровер забагато хоче, Персі. Очевидно, його мрії виходять за межі можливого. Щоб досягти своєї мети, він спочатку мусить бути більш мужнім і досягти успіху як хранитель, знайшовши нового мешканця табору й без перешкод доставивши його на Пагорб напівкровок.

— Але ж він це зробив!

— Хотів би я погодитися з тобою, — похитав головою Хірон. — Але тут не мені судити. Вирішуватимуть Діоніс і Рада козлоногих старійшин. Боюсь, що вони можуть розцінити його дії, як поразку. Урешті-решт, Гровер загубив тебе в Нью-Йорку. Крім цього, гірка доля твоєї матері. А також те, що Гровер був непритомний, коли ти тягнув його сюди. Рада може засумніватися, чи свідчить це про мужність Гровера.

Я хотів було заперечити. Адже нічого з цього не було провиною Гровера. Я сам відчував себе дуже винним.

Якби я не втік від Гровера на автобусній зупинці, він не мав би неприємностей.

— Чи дадуть йому ще один шанс?

Хірон скривився.

— Боюсь, що це й був Гроверів другий шанс. Однак Рада не дуже переймалась, надавши йому ще одну можливість після того, що трапилось п’ять років тому. На Олімпі знають: я радив Гроверові зачекати певний час перед тим, як знову спробувати. Він ще надто молодий…

— І скільки ж йому?

— Двадцять вісім.

— Що? І він шестикласник?

— Сатири досягають зрілості вдвічі повільніше, ніж люди, Персі. Останні шість років Гровер цілком міг скидатися на учня середньої школи.

— Це жахливо.

— Згоден, — кивнув Хірон. — У будь-якому разі Гровер сформувався зарано, як на сатира, і не зовсім упевнено почувається у лісовому чаклунстві. На жаль, йому не давала спокою його мрія. Можливо, тепер він підшукає собі якусь іншу кар’єру…

— Це несправедливо, — сказав я. — А що сталося першого разу? Це була така тяжка провина?

— Давай рухатися швидше, добре? — Хірон швидко відвів очі.

Але я не збирався так скоро змінювати тему. Щось змінилося в мені, коли Хірон, згадавши про долю моєї матері, ніби навмисно уникнув слова «смерть». Якась потаємна думка, що таїла в собі маленький вогник надії, несподівано сяйнула в моїй голові.

— Хіроне, — почав було я, — але якщо боги, Олімп і все це насправді…

— То що, дитинко?

— Чи означає це, що підземний світ так само існує?

Хірон ще більш спохмурнів.

— Так, дитя моє. — Він помовчав, ніби якомога ретельніше добираючи слова. — Існує місце, куди душі вирушають після смерті. Але тепер… поки ми не дізналися більше… прошу тебе, викинь усе це з голови.

— Що значить, поки ми не дізналися більше? Що ти маєш на увазі?

— Уперед, Персі. Подивимось на ліс.

Коли ми наблизились, я зрозумів, наскільки великий був ліс, що розкинувся перед нами. Він займав щонайменше з чверть долини, і дерева тут росли такі високі й товстезні, що важко було уявити, щоб хто-небудь забрідав сюди від часу аборигенів Америки.

— У лісах небезпечно. Можна, звичайно, сподіватися, що пощастить, але краще озброїтись, — сказав Хірон.

— Небезпечно? — перепитав я. — І чим саме озброїтись?

— Побачиш. Сьогодні ніч із п’ятниці на суботу. Ти маєш власного меча із щитом?

— Власного меча?

— Отже, ні, — підсумував Хірон. — Я так і думав. Гадаю, п’ятий номер згодиться. Пізніше я заїду до крамниці зброї.

Я хотів запитати: що це за літній табір, де є крамниця зброї, але мені й без того було над чим подумати, тож ми продовжили мандрівку. Ми оглянули тир для стрільби з луку, озеро, на якому змагалися гребці на човнах, стайні (здається, вони кентавру не дуже сподобались), плац для кидання дротиків, амфітеатр і арену, де, за словами Хірона, влаштовувались бої на мечах і списах.

— Бої на мечах і списах? — знову перепитав я.

— Один будиночок викликає інший, ну і так далі, — пояснив Хірон. — Летальний результат необов’язковий. Як правило. А ось і місце, де можна перехопити.

Мій колишній учитель вказав на відкритий павільйон, обрамлений білими грецькими колонами; він височів на пагорбі, звідки був чудовий вид на море. У павільйоні стояло близько дюжини кам’яних столів для пікніка. Жодних стін. І ніякого даху.

— А що ви робите, коли дощить? — спитав я.

Хірон якось дивно подивився скоса на мене.

— Трапеза у нас ще попереду.

Я вирішив облишити цю тему.

Нарешті він показав мені будиночки, дванадцять штук. Вони затишно згуртувалися в лісі довкола озера. Розташовані вони були літерою «U»: два стояли в основі, решта розтягнулися по п’ять у ряду з кожного боку. Ну і, звичайно, ці будівлі були найвигадливішими з тих, що мені будь-коли доводилося бачити.

Попри те, що кожен із будинків мав на дверях великий мідний номер (непарні ліворуч, парні праворуч), всі вони були абсолютно не схожі один на одного. Над номером дев’ять, як над крихітною фабрикою, височіли димоходи. Стіни четвертого номера були обплетені стеблами томату, а дах складений із звичайнісінької трави. Номер сьомий видавався зробленим зі чистого золота, яке так виблискувало на сонці, що дивитися на нього було несила. Усі вони виходили на загальний майданчик завбільшки з футбольне поле, прикрашений статуями грецьких богів, фонтанами, квітковими клумбами та — що мене найбільш за все потішило — парою баскетбольних кошиків.

Посередині поля була велика, викладена камінням яма для багаття. Хоч надворі було тепло, але вогонь горів. Дівчинка років дев’яти не давала йому згаснути, ворушачи у багатті палицею.

Два будиночки на початку поля, номер другий і перший, нагадували парні мавзолеї — величезні біломармурові споруди-скрині з важкими колонами на фронтоні. Будиночок номер один був найбільший і наймасивніший з усіх дванадцяти. Його лискучі бронзові двері сяяли, наче голограма, і щоразу здавалося, ніби на їхній поверхні спалахують блискавки. Другий будиночок виглядав набагато вишуканіше: його колони, обплетені гірляндами гранатів і квітів, були тоншими й стрункішими. Стіни були прикрашені вирізьбленими в камені павичами.

— Зевс і Гера? — висловив я припущення.

— Саме так, — відповів Хірон.

— Але їхні будиночки здаються порожніми.

— Це правда. Утім, не лише їхні, ще декілька. Ніхто ніколи не зупиняється у жодному з них.

Що ж, добре. Отже, кожен із будиночків має свого господаря-бога, на кшталт талісмана. Дванадцять будиночків для дванадцятьох олімпійців. Але чому деякі з них порожні?

Я зупинився перед першим будиночком ліворуч — будиночком номер три.

Він був не таким уже й великим і не справляв такого величного враження, як перший, що навпроти, — довгий, невисокий, міцний. Зовнішні стіни змуровані з важкого сірого каменю із вкрапленням шматочків мушель і коралів, так, ніби ці брили дістали просто з океанського дна. Я зазирнув було у відчинені двері, але втрутився Хірон:

— А ось цього я не став би робити!

Перш ніж він устиг відтягти мене від дверей, я відчув солоний запах, що йшов звідти — так пахнув вітер на березі Монтауку. Всередині стіни виблискували, немов морські мушлі. Там стояло шість порожніх ліжок, застелених шовковими простирадлами. Але не було жодних ознак, що на них будь-хто коли-небудь спав. Усе довкола мало настільки сумний і занедбаний вигляд, що я навіть зрадів, коли Хірон поклав мені руку на плече й промовив:

— Пішли далі, Персі.

Решта будиночків майже всі були переповнені мешканцями табору.

Номер п’ятий був яскраво-червоний, причому скидалось на те, що його абияк пофарбували, виливаючи фарбу просто відрами. На даху звивався колючий дріт. Опудало голови вепра висіло над дверима, і здавалось, що його очі стежать за мною. Всередині я побачив неаби скільки звичайних хлопчаків із дівчатами, які займалися армрестлінгом і галасували під оглушливий гуркіт рок-музики. Голосніше за всіх горлало дівчисько років тринадцяти-чотирнадцяти. Під її камуфляжною курткою була футболка з написом «Табір полукровок». Вона зміряла мене очима й зловтішно осміхнулася. Вона нагадала мені Ненсі Бобофіт, хоч дівчинка з табору була кремезніша, а її волосся, що звисало довгими патлами, було каштанове, а не руде.

Я пішов собі далі, намагаючись не потрапити під копита Хірона.

— Ми ще не бачили жодного кентавра, — зауважив я.

— Так, — сумно погодився Хірон. — Мої родичі — дикий та варварський народ, і це правда. Ти можеш зустріти їх у лісових хащах, денебудь у полі чи на великих спортивних змаганнях. Але тут ми їх навряд чи побачимо.

— Ви сказали, що вас звати Хірон. То ви дійсно… — Він із посмішкою глянув на мене.-…Хірон з міфів. Вихователь Геракла, і все таке інше?

— Так, Персі, це я.

— Але хіба ви не померли?

Хірон помовчав, ніби моє запитання заінтригувало його.

— Чесно кажучи, не знаю. Річ у тім, що я не можу померти. Якщо хочеш знати, кілька тисячоліть тому боги задовольнили моє бажання. Я зміг продовжувати займатися улюбленою справою. Я можу виховувати героїв, доки людство мене потребує. Важкувато, звичайно, було, але результат виявився вартий того. Утім, я досі тут, тому можу лише сподіватися, що я все ще потрібен.

Я подумав про те, як це насправді — бути наставником три тисячі років. Натомість сам я так і не зміг вигадати десять головних професій для списку «Ким я хочу стати».

— І вам не нудно?

— Ні, ні, — замотав головою Хірон. — Іноді, щоправда, виникає жахливе гнітюче відчуття, але сумно ніколи не буває.

— А чому гнітюче?

Хірон знов удав, ніби недочув.

— Поглянь, — сказав він, — нас чекає Аннабет.

Русява дівчинка, яку я зустрів у Білому будинку, читала книжку перед останнім будиночком ліворуч — одинадцятим за рахунком.

Коли ми підійшли, вона кинула на мене критичний погляд, ніби розмірковуючи, слинявий я досі чи ні.

Я спробував роздивитися, що саме вона читає, але так і не розібрав назви книжки. Я вирішив було, що справа в моїй дислексії, але потім зрозумів, що назва навіть не англійська. Літери мали вигляд нібито грецьких. Я маю на увазі, що здавалися грецькими. Там були малюнки із зображенням храмів, статуй, та різних типів колон, як у підручнику з архітектури.

— Аннабет, — звернувся до дівчинки Хірон, — опівдні у мене майстер-клас зі стрільби з луку. Приведеш Персі?

— Так, сер.

— Будинок номер одинадцять. — Кентавр указав мені на двері. — Почувайся як удома.

З усіх будиночків саме одинадцятий більш за все нагадував стандартну будівлю літнього табору через власну занедбаність. Розбитий поріг, стара коричнева фарба. Над дверима висів один із символів лікарського ремесла: крилатий жезл, обплетений двома зміями. Як же вони називають його?… Ага, кадуцей.

Усередині будинок був ущерть заповнений людом, хлопцями й дівчатками, чия кількість значно перевищувала кількість ліжок. Підлогою були розкидані спальні мішки. Усе разом це нагадувало фізкультурну залу, в якій Червоний хрест розмістив евакуаційний табір для біженців.

Хірон не став заходити всередину. Вхідні двері були надто низькі для нього. Але, побачивши вчителя, всі підвелися й шанобливо вклонилися.

— Що ж, добре, — сказав кентавр, — хай щастить тобі, Персі. Побачимось за вечерею.

І він галопом помчав до стрільбища лучників.

Я стояв у дверях, дивлячись на мешканців будинку. Вони більш не кланялись. Тепер вони оцінююче втупились у мене. Для мене це була звична справа. Я проходив цю процедуру в багатьох школах.

— Ну, — поквапила Аннабет. — Заходь уже.

Намагаючись триматися якомога природніше, я увійшов усередину, спіткнувся й видавався, мабуть, незграбою. Жартунів у будиночку явно не бракувало, але наразі ніхто не видав ані звуку.

— Персі Джексон, познайомся з мешканцями будиночку номер одинадцять, — виголосила Аннабет.

— Звичайний чи непізнаний? — спитав хтось.

Я не знав, що відповісти, але Аннабет сказала:

— Непізнаний.

Усі зітхнули.

Уперед виступив хлопець трохи старший за решту.

— Ну, давайте, хлопці, чого ви? Для цього ми всі тут. Ласкаво просимо, Персі. Можеш зайняти це місце на підлозі, ось тут.

Хлопцеві було років дев’ятнадцять, і виглядав він чудово. Вродливий, стрункий і мускулястий, з коротко підстриженим волоссям і щирою посмішкою. Він носив безрукавку з круглим викотом, обрізані до колін джинси й сандалі, а на шиї у нього висів шкіряний шнурок із п’ятьма різнокольоровими намистинами. Єдине, що насторожувало в його зовнішності, був широкий білий шрам, який тягнувся від правого ока до підборіддя, ніби хтось різонув його ножем.

— Це Лука, — сказала Аннабет, і в її голосі з’явились якісь нові нотки.

Я подивився не неї й можу присягнутися, що вона зашарілась. Дівчина побачила, що я дивлюсь на неї, і вираз її обличчя знову став суворий.

— Поки що він твій вожатий.

— Поки? — перепитав я.

— Ти непізнаний, — терпляче пояснив Лука. — Вони не знають, в якому будиночку тебе поселити, тому тебе прислали сюди. У будиночку номер одинадцять зазвичай збираються всі новенькі, себто всі, хто прийшов уперше. І це природно. Наш покровитель Гермес — бог мандрівників.

Я подивився на вузеньку смужку підлоги, яку мені призначили. У мене не було нічого, щоб туди покласти, закріпивши це місце за собою: ані багажу, ані одягу, ані спальника. Лише ріг Мінотавра. Я хотів було покласти його туди, але потім згадав, що Гермес був також богом злодіїв.

Я озирнувся: деякі хлопці мали понурий та підозрілий вигляд, інші дурнувато посміхалися, а дехто поглядав на мене так, ніби тільки й чекав можливості обікрасти мене.

— Чи довго я тут пробуду? — спитав я.

— Хороше питання, — сказав Лука. — Поки не визначишся.

— А скільки це може тривати?

Усі розреготалися.

— Ходімо, — звеліла Аннабет. — Я покажу тобі волейбольний майданчик.

— Я його вже бачив.

— Ходімо.

Схопивши мене за руку, вона просто витягла мене надвір. Позаду знову вибухнув регіт мешканців будиночку номер одинадцять.

Коли ми відійшли на достатню відстань, Аннабет промовила:

— Міг би триматися краще, Джексоне.

— А в чому справа?

Вона витріщила на мене очі й, майже задихаючись, пробелькотіла:

— Просто повірити не можу, як я могла вирішити, що ти — той самий.

— Може, це твоя проблема? — Я потроху починав сердитись. — Я знаю лише, що вбив якогось парубка з бичачою головою…

— Не кажи так! — вигукнула Аннабет. — Знаєш, скільки хлопців у цьому таборі мріють, щоб їм випав такий шанс?

— Бути вбитим?

— Битися з Мінотавром! Для чого, як ти гадаєш, ми тренуємось?

Я похитав головою.

— Слухай, якщо ця істота, з якою я бився, справді Мінотавр з усіх цих міфів…

— Так.

— Тоді він лише один.

— Так.

— І він був убитий пару тисяч років тому. Тезей вбив його в лабіринті. Отже…

— Чудовиська не помирають, Персі. Їх можна вбити, але вони не вмирають.

— Дуже дякую. Тепер усе зрозуміло.

— У них немає душі, як у тебе чи у мене. Ти можеш розсіяти їх на якийсь час, можливо, на ціле життя, якщо тобі пощастить. Але це первісні сили. Хірон називає їх архетипами. Зрештою, вони цілковито змінюються.

Я згадав про місіс Додз.

— Ти хочеш сказати, що коли я випадково вбив мечем одну таку…

— …фурію… я хочу сказати, твою математичку. Правильно. Вона все ще тут. Ти просто дуже розлютив її.

— Як ти дізналася про місіс Додз?

— Ти розмовляв уві сні.

— Як ти назвала її? Фурія? Так це вони мучать людей в Аїді?

Аннабет з острахом подивилася на землю, ніби та зараз розверзнеться й проковтне її.

— Ти не повинен називати їх на ім’я, навіть тут. Якщо вже нам доводиться говорити про них, то ми називаємо їх далекими родичами.

— Слухай, тут узагалі можна слово мовити спокійно, щоб не прогримів грім? — Я навіть самому собі здавався занудою, але мені було все одно. — І чому це я повинен жити в одинадцятому будиночку? Чому всі вічно мріють, щоб зібратися докупи? Всюди повно вільних ліжок.

Я вказав на декілька перших будиночків, і Аннабет зблідла.

— Ти не просто так вибираєш будиночок, Персі. Це залежить від того, хто твої батьки. Або… батько. — Вона подивилася мені просто в очі, чекаючи, доки я допетраю.

— Мою маму звати Саллі Джексон, — відповів я. — Вона працює в кондитерській. Принаймні працювала там.

— Мені шкода твою маму, Персі. Але я не про неї. Я кажу про твого батька.

— Він помер. Я його ніколи не бачив.

Аннабет зітхнула. Вона явно мала такі бесіди раніше з іншими хлопцями.

— Твій батько не помер, Персі.

— Як ти можеш так казати? Ти його знаєш?

— Ні, звичайно, ні.

— Тоді як ти можеш говорити…

— Тому що я знаю тебе. Тебе не було б тут, якби ти не був одним із нас.

— Ти нічого про мене не знаєш.

— Хіба? — Вона здвинула брови. — А хіба ти не переходив зі школи до школи? Хіба тебе не виганяли?

— Як…

— Із діагнозом дислексія. Можливо, ще й недоумкуватість.

Я спробував приховати своє збентеження.

— А яке це має значення?

— Ці факти, разом узяті, — вірна ознака. Літери плавають у тебе перед очима, коли ти читаєш. А все тому, що твій мозок налаштований на Давню Грецію. А твоя гіперактивність, нездатність спокійно сидіти в класі? Це рефлекси воїна. У справжньому бою ти напевно залишився б живий. Що ж до проблем з увагою, то вони через те, що ти забагато бачиш, Персі, а не замало. Твої почуття більш загострені, аніж у звичайних смертних. Звісно, вчителі хотіли, щоб тебе лікували за допомогою медикаментів. Більшість із них — чудовиська. Вони не хочуть, щоб ти бачив, хто вони насправді.

— Звучить так, ніби… тобі теж довелось пройти через це?

— І більшості тутешніх мешканців також. Якби ти був не такий, як ми, то не впорався б із Мінотавром, не кажучи вже про нектар і амброзію.

— Нектар і амброзію?

— Їжа й питво, яке ми давали тобі, щоб ти оклигав. Для звичайного хлопчика такі речі були б смертельні. Вони перетворили б твою кров на вогонь, а кістки — на пісок, і ти б помер. Глянь правді у вічі. Ти — напівкровка.

Напівкровка.

У мене було стільки запитань, що я не знав, з чого почати.

— Гей, новенький! — несподівано загорлали позаду.

Я озирнувся. До нас перевальцем наближалась здоровила з жахливого восьмого будиночка. За нею тупцяли ще три дівулі — такі ж кремезні, обірвані й так само в камуфляжних куртках.

— Кларисо, — зітхнула Аннабет, — чого б тобі не піти й не начистити свого списа?

— Звичайно, міс Принцесо, — відгукнулась діваха. — Щоб краще наштрикнути тебе на нього у п’ятницю.

— Erre es korakas! — кинула Аннабет, що я переклав із грецької приблизно так: «Пішла ти до біса!», хоч у мене й було відчуття, що це вислів ще міцніший. — І не мрій.

— Ми виб’ємо з тебе дух, — заявила Клариса, але око в неї смикнулось. Схоже, вона не була певна, чи варто продовжувати свої погрози. Потім вона обернулась до мене. — А це що за один?

— Персі Джексон, познайомся з Кларисою, дочкою Ареса, — сказала Аннабет.

— Бога… війни, — кліпнув очима я.

— У тебе що — з цим проблеми? — скривилася Клариса.

— Ні, — відповів я, розмірковуючи. — Так ось звідки цей сморід.

— У нас церемонія посвячення новачків, Пріссі, — пробурмотіла Клариса.

— Персі, — виправив я.

— Не має значення. Ходімо покажу.

— Кларисо… — спробувала зупинити її Аннабет.

— А ти стій, де стоїш, задавако.

Аннабет це добряче зачепило, але вона не пішла з нами, та мені й самому не потрібна була її допомога. Я був новенький. Отже, доведеться самому заробляти собі репутацію.

Я віддав Аннабет ріг Мінотавра і зібрався битися, але не встиг і оговтатися, як Клариса схопила мене за шию і потягнула до кам’яної будівлі, в якій я одразу впізнав вбиральню.

Я відбивався руками й ногами. Вже не згадаю, скільки разів у житті мені доводилося битися, але в цієї дівулі Клариси руки були, мов залізні. Вона затягла мене у відділення для дівчат. З одного боку там вишикувались туалетні кабінки, а з іншого — душові. Смерділо там, як у будь-якій громадській вбиральні, і я подумав — наскільки це було можливо, бо Клариса тягла мене за волосся — що коли вже це місце належить богам, то вони могли б подбати про більш пристойний клозет.

Подружки Клариси дружньо реготали, а я намагався сконцентруватися, як у бійці з Мінотавром, але у мене нічого не виходило.

— Ось, будь ласка, герою! Залишки Великої трійці! — виголосила Клариса, підштовхуючи мене до однієї з туалетних кабінок. — Ось так. Мінотавр, мабуть, помер від сміху, бо в тебе такий дурнуватий вигляд.

Її подружки загигикали.

Аннабет стояла в кутку, схиливши голову й роздивляючись свої руки. Клариса кинула мене навколішки і почала вмочувати мою голову в унітаз. Загуркотіли заіржавілі труби та… словом, те, що зазвичай спускають у туалет. Напружуючи шию, я намагався тримати голову вище. Дивлячись на вкриту піною воду, я подумав, що мені не доведеться в неї занурюватись. І таки не довелось.

Далі дещо трапилось. Я відчув напруження шлунку. Каналізаційна мережа здригнулась, труби стали гриміти. Рука Клариси, яка тримала мене за волосся, раптом ослабла. Вода зненацька фонтаном вирвалась з унітазу, і далі пригадую лише те, як мене відкинуло на вимощену кахлями підлогу, а Клариса репетувала десь позаду.

Я підвів голову саме тоді, коли вода, яка вибухнула з унітазу, вдарила Кларисі в обличчя з такою силою, що вона гепнулась на долівку. Струмінь бив, наче з пожежного шлангу, заштовхуючи діваху в душову кабінку.

Клариса намагалась пручатися, її подружки підбігли до неї. Але потім вибухнула й решта туалетів, з яких вирвалось шість чи більше струменів води, які вмить рознесли дівчисьок у камуфляжних куртках, наче сміття.

Щойно вони вилетіли за двері, я відчув, як шлунок заспокоївся, а струмені води так само миттєво щезли.

Уся вбиральня була затоплена. Аннабет теж дісталось, але хоч вона й була геть мокра, проте її не винесло водою з будівлі. Вона стояла на тому самому місці, з жахом втупившись у мене.

Глянувши вниз, я побачив, що сиджу на єдиному сухому місці у цій вбиральні. Піді мною була суха підлога. На мій одяг не впала жодна крапля води. Жодна, уявляєте?

Я підвівся, ноги у мене тремтіли.

— Як це тобі вдалося? — спитала Аннабет.

— Не знаю.

Ми підійшли до виходу. Надворі Клариса та її подружки валялися в багнюці в оточенні інших мешканців табору, які з’юрмилися довкола них, щоб познущатися. Волосся в Клариси прилипло до обличчя. Від її наскрізьмокрої камуфляжної куртки смерділо лайном.

Вона з ненавистю глянула на мене.

— Можеш вважати себе небіжчиком. Стовідсотковим небіжчиком!

Я міг би стриматись, але все-таки сказав:

— Може, сполоснеш ротик туалетною водичкою, Кларисо? Замовкни краще.

Подружкам довелось її відтягувати. Вони потягли Кларису в будиночок номер п’ять, тоді як решта мешканців табору тікали з дороги, щоб не потрапити під удари її ніг, якими вона хвицала на всі боки.

Аннабет не зводила з мене очей. Я не міг уторопати, чи вважає вона мене бевзем, а чи просто сердиться, що змокла через мене.

— То що? — спитав я. — Що ти про все це думаєш?

— Я думаю, що хочу взяти тебе до себе в команду, щоб вибороти прапор.

Глава сьома МОЯ ВЕЧЕРЯ ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА ДИМ

Чутки про пригоду в туалеті розлетілися миттєво. Хоч куди б я вирушив, мешканці табору всюди вказували на мене і щось впівголоса казали про туалетну воду. А може, вони просто дивилися на Аннабет, з якої досі струменіла вода.

Вона показала мені нові місця: кузню, в якій хлопці кували собі мечі, артистичну майстерню, де сатири в поті чола працювали над величезною мармуровою статуєю козлоногого чоловіка, а також стіну для всіх бажаючих здобути навички альпініста — по суті, дві стіни, які, жахливо розхитуючись, руйнувалися, вивергали потоки лави й зіштовхувались, якщо хтось не встигав достатньо швидко видертися нагору.

Нарешті ми повернулись до озера, де вправлялися веслярі на човнах, і звідки стежка завертала до будиночків.

— Мені треба на тренування, — сухо мовила Аннабет. — Вечеря о пів на восьму. Просто пройдеш зі свого будиночка до трапезної.

— Аннабет, я прошу вибачити мене… ну, за те, що сталося в туалеті.

— Та нема за що.

— Я справді не винен.

Вона із сумнівом глянула на мене, і я зрозумів, що все ж таки винен. Я зірвав вентилі в туалеті. Навіть не знаю, як це в мене вийшло. Але туалети були відтепер на моїй совісті. Хтозна, як усе це трапилось. Але наразі мене можна було вважати сантехніком.

— Ти мусиш поговорити з Оракулом, — сказала Аннабет.

— Із ким?

— Не з ким, а з чим. З Оракулом. Я спитаю в Хірона.

Я втупився в озеро, бажаючи, щоб хто-небудь хоч раз сказав мені правду.

Я не чекав, що хтось може дивитися мені в спину, тому серце так і зайшлося, коли я помітив двох дівчаток, які сиділи, схрестивши ноги, неподалік причалу. Вони були вбрані в джинси й лискучі зелені футболки, каштанове волосся вільно маяло на вітру. Вони посміхались і махали мені руками, як старому другові.

Я не знав, що мені робити, тому просто помахав у відповідь.

— Не озивайся до них, — попередила мене Аннабет, — таких кокеток, як наяди, ще треба пошукати.

— Наяди, — спантеличено повторив я. — Ще цього не вистачало. Завтра ж їду додому.

— До тебе досі не дійшло, Персі? — Аннабет спохмурніла. — Ти вже вдома. Це єдине безпечне місце для таких, як ми.

— Ти хочеш сказати, для тих, хто несповна розуму?

— Я хочу сказати для не зовсім людей. Не вповні людей. Себто людей тільки наполовину.

— Наполовину людей — і наполовину кого?

— Я думала, ти знаєш.

Я не хотів визнавати це, але, здається, час настав. Я відчув тремтіння у всьому тілі — відчуття, яке з’являлося, коли мама розповідала мені про батька.

— Бог? — спитав я. — Напівбог?

Аннабет кивнула.

— Твій батько не загинув, Персі. Він один з олімпійців.

— Це… маячня.

— Та невже? А що робила більшість богів у старовинних переказах? Закохувались у звичайних людей і народжували від них дітей. Гадаєш, вони змінили свої звички за останнє тисячоліття?

— Але ж це… — Я ледь знову не бовкнув слово «міфи». Але вчасно згадав, як Хірон попереджав мене, що через тисячу років мене самого можуть вважати за міф. — Але якщо всі тут наполовину боги…

— Напівбоги, — виправила Аннабет. — Такий офіційний термін. Або напівкровки.

— Тоді хто твій батько?

Аннабет міцно схопилася руками за перила причалу. Я зрозумів, що торкнувся болючої теми.

— Мій тато викладає у Вест-Пойнті, — відповіла вона. — Я не бачила його від того часу, як була ще зовсім маленькою. Він викладає американську історію.

— Отже, він людина.

— І що? Невже ти вирішив, що тільки богам-чоловікам можуть подобатись привабливі жінки? Ще подумають, що ти ненавидиш жінок!

— Тоді хто ж твоя мама?

— Вона мешкає в шостому будиночку.

— І що це означає?

— Афіна. Богиня мудрості й бойовищ. — Аннабет випросталась.

«А чому б ні», — подумав я.

— Ну, а мій батько?

— Його не виявлено, — відповіла Аннабет, — адже я тобі вже казала. Ніхто не знає.

— Крім моєї матері. Вона вже точно знає.

— А може, й ні, Персі. Боги не завжди з’являються у своєму істинному образі.

— Мій батько б з’явився. Він любив маму.

Аннабет обережно подивилася на мене. Вона явно не хотіла руйнувати мої мрії.

— Можливо, ти правий. Цілком вірогідно, що він подасть знак, який підтверджує, що ти його син. Так іноді буває.

— Ти хочеш сказати, що це буває не завжди?

— Боги надто заклопотані. — Аннабет погладила рукою перила. — У них так багато дітей, що вони не завжди… Частенько вони не дбають про нас, Персі. Або просто не хочуть знатися з нами.

Я згадав кількох підлітків, яких бачив у будиночку Гермеса: вони мали понурий вигляд, явно нічого доброго не очікуючи. Я знав таких в Йєнсі: багаті батьки запхали їх в інтернат, тому що не мали часу займатися дітьми. Але боги повинні поводити себе краще.

— Отже, виходить, що я застряг тут? — спитав я. — До кінця свого життя?

— Хтозна, — відповіла Аннабет. — Дехто залишається тут лише на літо. Якщо ти дитина Афродіти або Деметри, то не маєш реальної сили. Монстрів ти не цікавиш, тож цілком можеш тренуватися тут лише кілька місяців улітку, і до скону жити у світі смертних. Але деяким із нас надто небезпечно залишати табір. Ми перебуваємо тут цілий рік. У світі смертних ми приваблюємо монстрів, які нас чують. Кидають нам виклик. Зазвичай вони не звертають на нас уваги, доки ми не стаємо достатньо дорослими й не можемо завдати їм шкоди — років до десяти-одинадцяти, — але потім більшість напівбогів або дістаються сюди, або їх вбивають. А декому вдається вижити у зовнішньому світі й стати відомими. Повір мені, я можу назвати їх імена, ти про них чув. Деякі з них навіть не знають, що вони напівбоги. Але таких дуже-дуже мало.

— Отже, монстри можуть проникнути сюди?

— Ні, якщо тільки вони спеціально не ховаються в лісах або хтось не змушує їх це робити, — похитала головою Аннабет.

— Але навіщо комусь присилати сюди монстра?

— Щоб позмагатися в бою. Або просто так, в якості розваги.

— Розваги?

— Але, в принципі, кордони запечатані, щоб не впускати сюди смертних і монстрів. Якщо смертна людина дивиться в долину ззовні, то бачить лише ферму, де вирощують полуницю.

— То, виходить, ти живеш тут протягом року?

Аннабет кивнула. Потім дістала з-під футболки шкіряну шворку з п’ятьма різнокольоровими глиняними намистинами. Вони мали такий самий вигляд, як у Луки, але в Аннабет на шворці була ще велика золота каблучка.

— Я тут від того часу, як мені виповнилось сім років, — пояснила вона. — Кожного серпня наприкінці літньої сесії ти отримуєш намистину за те, що тобі вдалося вижити ще рік. Я прожила тут довше за решту вожатих, вони всі вже в коледжі.

— Навіщо ж ти приїхала сюди такою молодою?

— Це не твоє діло, — Аннабет покрутила каблучку на шворці.

— Отакої… — зніяковіло бовкнув я. — Отже… я можу піти звідси, якщо захочу?

— Це буде самогубство, але звісно можеш, якщо містер Д. чи Хірон дозволять. Але вони не дозволять до кінця літньої сесії, якщо тільки…

— Якщо тільки що?

— Якщо тобі не доручать пошуки. Але це трапляється рідко. Останнього разу… — Вона замовкла.

За її тоном я зрозумів, що останнього разу все вийшло не дуже успішно.

— У кімнаті для хворих, — почав було я, — коли ти ще годувала мене цією штукою…

— Амброзією.

— Так. Ти питала мене щось про це сонцестояння.

Плечі в Аннабет напружились.

— Тобі щось про це відомо?

— Загалом ні… Але в моїй старій школі я підслухав, як Гровер і Хірон говорили про це. Гровер згадав про літнє сонцестояння. Сказав, що у нас дуже мало часу, а потім натякнув на якусь останню межу. Що це означає?

— Хотіла б я знати, — Аннабет стиснула кулаки. — Хірон і сатири — ті знають, але ніколи мені не скажуть. Щось недобре коїться на Олімпі, щось дуже важливе. Коли я була там востаннє, все виглядало нібито нормально.

— Ти була на Олімпі?

— Дехто з нас, ті, хто живе тут цілий рік, — Лука, Клариса і ще декілька осіб, — їздять туди на екскурсію під час зимового сонцестояння. Саме тоді боги збираються на велику щорічну раду.

— Але… як ти туди потрапила?

— Лонг-Айлендською залізницею, звичайно. Сідаєш на Пенн-стейшн. Потім Емпайр-стейт-білдинг, спеціальний ліфт до шестисотого поверху. — Вона глянула на мене так, ніби я це вже знав. — Ти ж із Нью-Йорка, чи не так?

— Так, звичайно.

Наскільки мені відомо, в Емпайр-стейт-білдинг лише сто два поверхи, але я не став забивати цим голову.

— Після нашого останнього візиту, — вела далі Аннабет, — погода ніби сказилась, або боги розпочали бійку. Від того часу я кілька разів чула, як про це говорили сатири. Все, що мені вдалося почути, це те, що було вкрадено щось дуже важливе. І якщо не повернути це до літнього сонцестояння, то буде лихо. Коли ти з’явився, я сподівалась… я хочу сказати, що Афіна може порозумітися з ким завгодно, крім Ареса. І, звичайно, змагається з Посейдоном. Але крім цього… я хочу сказати, що ми могли б працювати разом. Просто я подумала, що ти щось знаєш.

Я похитав головою. Я хотів допомогти Аннабет, але почувався надто голодним і стомленим; у голові паморочилось, і про щось запитувати вже просто не було сил.

— Я повинна вирушити на пошуки, — ледь чутно пробурмотіла Аннабет. — Я вже не така маленька. Якщо вони просто скажуть мені, в чому проблема…

Я почув запах смаженого м’яса, що долинав здалеку. Аннабет, певно, почула, як бурчить у мене в животі, тож сказала, щоб я йшов, а вона наздожене мене пізніше. Коли я рушав із причалу, то помітив, що Аннабет малює щось пальцем на перилах, ніби викреслюючи план бою.

Біля одинадцятого будиночку всі галасували, підштрикуючи один одного в очікуванні вечері. Я вперше помітив, що більшість мешканців табору схожі між собою: усі мали різко окреслений ніс, високе чоло, і посміхалися вони з тією самою щирістю. Декому діставалися штурхани від вихователів, як порушникам спокою. На щастя, ніхто не звернув на мене уваги, коли я підійшов до свого місця на долівці й гепнувся на нього, затиснувши в руці ріг Мінотавра.

З’явився вожатий Лука. Він також чимось нагадував Гермеса. Його зовнішність псував лише шрам, але посмішка залишалась приязною.

— Підшукав тобі спальний мішок, — сказав він, — а ще поцупив деякі туалетні речі з табірної крамниці.

Важко було зрозуміти, чи правду він каже щодо «поцупив».

— Дякую.

— Нема за що. — Лука присів поруч, притулившись до стіни. — Ну що, важкий був перший день?

— Моє місце не тут, — сказав я. — Я навіть у богів не дуже вірю.

— Зрозуміло, — мовив він. — Ми всі тут так само починали. Але одного разу доводиться в них повірити. Тільки ось легше від цього не стає.

Сум у його голосі здивував мене, оскільки Лука видавався втіленням безтурботності. Принаймні виглядав він завжди так, ніби все в житті йому вдається.

— Отже, твій батько — Гермес? — спитав я.

Лука витяг із задньої кишені складаного ножа, і я вирішив, що він збирається мене зарізати, але він лише зчистив бруд із підошви своїх сандалів.

— Так, Гермес.

— Посланець із крилами на ногах.

— Саме він. Листи, ліки. Мандрівники, купці, злодії. Усі, хто блукає світом, — це стосується його. Ось чому ти тут — двері одинадцятого будиночку завжди гостинно відкриті для тебе. Гермес не дуже перебірливий щодо тих, кому допомогає.

Я вирішив, що Лука не буде ставитись до мене зневажливо. Він явно був хлопець тямущий.

— Ти коли-небудь бачився з батьком?

— Якось одного разу.

Я зачекав, гадаючи, що коли він схоче розповісти, то розповість сам. Але Лука явно не був схильний до відвертості. Цікаво, чи пов’язана якось ця історія з його шрамом?

Лука глянув на мене й посміхнувся.

— Не переймайся цим, Персі. Мешканці табору здебільшого хороші люди. Врешті-решт, усі ми одна велика родина, чи не так? І ми турбуємось один про одного.

Здавалося, він розумів, яким самотнім і залишеним я себе почуваю, тож я був вдячний йому за це, тому що доросліший хлопець на кшталт нього, навіть якщо він вожатий, не став би церемонитись із непосидючим школярем — таким, як я. Проте Лука запросив мене до будиночку. Він навіть поцупив для мене деякі туалетні речі, що було найбільшою приємністю, яка трапилася зі мною цього дня.

Я наважився поставити йому останнє серйозне запитання, що не давало мені спокою весь день.

— Клариса, дочка Ареса, жартувала, називаючи мене залишками Великої трійці? Потім, Аннабет… двічі сказала, що, можливо я «той самий». Сказала, що мені треба звернутися до Оракула. Що все це означає?

— Терпіти не можу пророцтва. — Лука склав свого ножа.

— Що ти маєш на увазі?

Шрам на його обличчі смикнувся.

— Давай-но я поясню тобі все простіше. За останні два роки, починаючи від того часу, як я заліз до саду Гесперид і затія виявилась невдалою, Хірон не дозволяв нікому жодного героїчного діяння. Аннабет дуже хочеться побувати у світі. Вона не давала спокою Хіронові до тих пір, доки він, нарешті, не сказав, що знає її долю. Він мав пророцтво Оракула. Всього Аннабет він, звичайно, не розповів, але повідомив, що рушати на пошуки їй ще зарано. Їй треба дочекатися, поки в таборі з’явиться хтось особливий.

— Хтось особливий?

— Не переймайся з цього приводу, хлопче, — сказав Лука. — Аннабет хочеться думати, що кожен новий прибулець до табору — це знак, який вона чекає. А тепер ходімо, бо час вечеряти.

Щойно він це промовив, як здалеку залунав звук рогу. Якимось чином я здогадався, що це співоча мушля, хоч ніколи раніше таких звуків не чув.

— Одинадцятий, шикуйсь! — загукав Лука.

Усі мешканці будиночку, осіб із двадцять, вишикувались у шеренги. Ставали за зростом, тому я, звичайно, опинився в самому хвості. Підходили хлопці також з інших будиночків за винятком тих трьох, в яких ніхто не мешкав, та восьмого будиночка, який вдень виглядав звичайно, але, коли сонце сідало, починав виблискувати сріблом.

Ми рушили пагорбом угору до павільйону, де містилась трапезна. Сатири, що виходили з луків, приєднувались до нас. Наяди випливали з озера. Ще кілька дівчат з’явилися з-поза дерев — себто я хочу сказати, просто з дерев. Я бачив, як одна з них, років дев’яти-десяти, відокремилась від клена й підстрибом побігла пагорбом угору.

Усього назбиралося близько сотні мешканців табору, кілька дюжин сатирів та дріад із наядами, розбитими на окремі гурти.

У павільйоні довкола мармурових колон яскраво палахкотіли смолоскипи. Центральне вогнище палало в бронзовій жаровні завбільшки з ванну. Кожен із будиночків мав свій власний стіл, накритий білою скатертиною, обрамленою пурпурною смугою.

Чотири столики були порожні, але за тим, що належав одинадцятому будиночку, зібралась купа народу — яблуку ніде впасти. Мені довелося сісти на самісінький край лавки, причому вмоститися вдалося лише наполовину.

Гровера я побачив за дванадцятим столиком разом із містером Д., кількома сатирами та парою пухкеньких білявих карапузів, як дві краплі води схожих на містера Д. Хірон стояв збоку, оскільки місця за обіднім столом для кентавра було явно замало.

Аннабет сиділа за шостим столиком, в оточенні серйозних, з атлетичною статурою молодиків із ясно-золотавим волоссям.

Клариса прилаштувалася за моєю спиною, за столиком Ареса. Вона явно занадто збудилась через пригоду в туалеті, оскільки голосно реготала й відригувала вбік своїх подруг.

Нарешті Хірон лунко вдарив копитом об мармурову підлогу. Він підніс кубок і виголосив:

— За богів!

Усі довкола дружньо підтримали тост:

— За богів!

Дріади підносили таці з наїдками: грона винограду, яблука, малину, сир, щойно свіжоспечений хліб та — на мою превелику радість — м’ясо, засмажене на багатті! Келих мій був порожній, проте Лука сказав:

— А ти попроси його. Що хочеш, але, звичайно, безалкогольне.

— Вишневу колу.

Келих тут-таки наповнився іскристою рідиною кольору паленого цукру.

Тут у мене в голові майнула думка.

— Блакитну вишневу колу.

Колір напою змінився на яскраво-кобальтовий.

Я обережно зробив маленький ковточок. Чудово.

І я випив цей келих за свою матір.

«Вона не померла, — продовжував переконувати я себе. — Принаймні не назавжди. Вона в тому, підземному світі. І якщо це місце насправді існує, то одного разу…»

— Тримай, Персі. — Лука подав мені тацю із смаженою яловичиною.

Я поклав собі якомога більше м’яса і вже приготувався було запхати в рота величезний шматок, як раптом помітив, що всі підводяться й підходять із тарілками до жаровні посередині трапезної. Я поцікавився, чи, може, вони йдуть по десерт, а чи ще за чимось.

— Ходімо, — звелів Лука.

Підійшовши ближче, я побачив, що всі кидають у полум’я найкращі шматки: найбільш стиглу полуницю, найсоковитішу яловичину, найбільш пухкі булочки.

— Вогняне жертвопринесення богам, — пробурмотів Лука мені на вухо. — Їм подобається запах.

— Ти жартуєш?

Лука поглядом попередив мене, щоб я сприйняв його слова всерйоз, але я не міг не подивуватися з того, що безсмертним, всемогутнім богам може подобатись запах паленої їжі.

Лука підійшов до вогнища, схилив голову і кинув у жаровню жменю стиглого винограду.

— Гермесу.

Прийшла моя черга.

Хотілося б мені знати, ім’я якого саме бога називати!

Нарешті я мовчки заблагав: «Хай хоч ким ти був, але скажи мені. Будь ласка!»

Я кинув у полум’я великий шматок яловичини.

І від запаху диму зовсім не відчув блювотного рефлексу.

Запах нічим не нагадував сморід підгорілого м’яса. З жаровні до неба злетів аромат гарячого шоколаду, підсмажених шоколадних тістечок із горіхами, гамбургерів, польових квітів — сотень найрізноманітніших речей, які ніколи не поєднувались, а тут створили ні з чим не зрівняний аромат. Я навіть повірив, що боги можуть живитися цими запахами.

Коли всі повернулися на свої місця й закінчували вечеряти, Хірон знову закликав нас до уваги, цокнувши копитом об долівку.

Із-за столу, важко зітхнувши, підвівся містер Д.

— Гадаю, що треба привітати вас, шибеники. Ну, гаразд, привіт. У нашому розкладі відбулись деякі зміни. Наш виконавчий директор Хірон повідомив, що наступне захоплення прапору відкладено до п’ятниці. Поки ж лавровий вінок утримує будиночок номер п’ять.

Над столиком Ареса залунали радісні вигуки.

— Мої вітання, — продовжив містер Д. — Також хочу повідомити, що сьогодні до нас прибув новачок. Пітер Джексон.

Хірон прошепотів йому щось.

— Себто я хотів сказати, Персі Джексон, — виправився містер Д. — Ось тепер правильно. Ура і все таке інше. А тепер біжіть до свого дурнуватого вогнища. Вперед.

Усі радісно загомоніли. По тому ми вирушили до амфітеатру, де мешканці будиночка Аполлона виконали «Співайте разом із нами». Ми співали пісень, написаних мешканцями табору і присвячених богам, їли традиційні солодощі, жартували і найдивніше було те, що ніхто більше не звертав на мене уваги. Я почувався, наче вдома.

Ще пізніше, коли іскри багаття злітати у зоряне небо, знову пролунала співоча мушля, і ми стали розходитись по своїх домівках. Я навіть уявити не міг, наскільки заморився, поки безсило не рухнув на позичений спальний мішок.

Мої пальці стискали ріг Мінотавра. Я подумав про маму, але згадав лише приємне: її усмішку, казки, які вона читала мені на ніч, коли я був ще зовсім маленький, і як вона заспокоювала мене, що не дозволить клопам кусатися.

Варто було мені заплющити очі — і я миттю заснув.

Так минув мій перший день у Таборі напівкровок.

Якби я знав, наскільки короткою буде моя радість.

Глава восьма МИ ЗАХОПЛЮЄМО ПРАПОР

Протягом кількох наступних днів я занурився у потік буденного життя — відчуття, знайоме кожному, якщо, звичайно, не брати до уваги уроків, які давали мені сатири, німфи та кентавр.

Кожного ранку Аннабет займалася зі мною давньогрецькою, і ми з нею говорили про богів і богинь у теперішньому часі, що саме по собі було дещо дивно. Я з’ясував, що Аннабет мала слушність щодо моєї дислексії: читати давньогрецькою виявилось не так вже й складно. Принаймні, не складніше, ніж англійською. Через пару уроків я вже міг, щоправда, затинаючись, прочитати кілька рядків із Гомера без особливих труднощів.

Решту дня я тинявся у пошуках яких-небудь занять, де я міг би відзначитись. Хірон намагався вчити мене стрільби з лука, але доволі швидко з’ясувалося, що з луком і стрілами у мене негаразд. Відтак, кентавр не скаржився, навіть коли йому доводилося витягати зламану стрілу зі свого власного хвоста.

Змагання з бігу? Також безуспішно. Тренери дріад розкритикували мене вщент. Правда, при цьому всіляко втішали, кажучи, що їм самим довелося практикуватися століттями, втікаючи від знавіснілих через кохання богів. Але все ж таки пересуватися повільніше за дерево було дещо принизливо.

А боротьба? Про це краще зовсім забути. Кожного разу, коли я опинявся на килимі, Клариса просто стирала мене на порох.

— Так тобі й треба, бевзю, — сичала вона мені на вухо. — Ще не те отримаєш!

Єдине, в чому я був кращий за інших, — це веслування на човні, що стало прикладом вправності героя, якого люди чекають від хлопця, що здолав Мінотавра.

Я знав, що старші мешканці табору і вожаті ламають собі голову над тим, хто ж мій батько, але це виявилась задачка підвищеної складності. Я не був таким сильним, як нащадки Ареса, і не так добре вправлявся з луком, як діти Аполлона. Я не мав навичок Гефеста у роботі з металом і не вмів, як Діоніс, вирощувати виноград, хоч у богів це заборонено. Лука припустив, що я можу бути сином Гермеса — майстром на всі руки, який до пуття нічого не вміє. Але в мене було таке відчуття, що він просто хоче мене підбадьорити.

Попри все це, табір мені подобався. Я звик до ранкового туману над берегом, запаху нагрітих сонцем полуничних ланів опівдні і навіть до химерного виття монстрів у лісі по ночах. Я вечеряв разом із мешканцями будиночка номер одинадцять, кидав частку своєї їжі у вогнище і намагався відчути хоч якийсь зв’язок із своїм батьком. Але те почуття не приходило — тепле почуття, яке завжди охоплювало мене, коли я згадував його усмішку. Я намагався якомога менше згадувати маму, але щоразу міркував: якщо все це чародійство і дива можливі, то чи існує якийсь спосіб врятувати, повернути її?

Я потроху починав розуміти смуток, що відчувався першого дня в словах Луки про те, як хочеться йому дорікнути своєму батькові Гермесу. Добре, згоден, боги мають більш важливі справи. Але невже вони не можуть хоч раз озватися до тебе, прогриміти громом, подати знак? Адже міг Діоніс отримувати свою дієтичну колу просто з повітря? Невже мій тато, хай ким він був, не міг змусити матеріалізуватися телефон?

У четвер, за три дні по тому, як я опинився в Таборі напівкровок, у мене відбувся перший урок із вправляння з мечем. Усі мешканці одинадцятого будиночка зібралися на великій круглій арені, де мав проводити інструктаж Лука.

Почали ми з основних ударів, яких завдавали по напханих соломою опудалах у грецьких обладунках. Здається, у мене виходило непогано. Принаймні я з’ясував, чого саме від мене очікують, і що з рефлексами у мене все гаразд.

Проблема була в тому, що я ніяк не міг підібрати собі зброю. Меч виявлявся то надто важким, то надто легким, то надто довгим. Лука щиро намагався мені допомогти, але змушений був визнати, що всі існуючі мечі не для мене.

Ми перейшли до парних поєдинків. Лука сказав, що оскільки це мій перший бій, то він буде моїм партнером.

— Хай щастить, — кинув мені один із хлопців. — Лука краще за всіх б’ється на мечах останні триста років.

— Можливо, на мені він вирішить перепочити, — пожартував я.

Хлопчина пхикнув.

Лука доволі жорстко став показувати мені, як завдавати ударів, відбивати і блокувати. З кожною атакою синців у мене щоразу більшало.

— Тримай оборону, Персі, — казав він, після чого ляскав мене по ребрах пласким боком меча. — Ні, ти надто розслабляєшся! — Лясь! — Ухиляйся! — Лясь! — Тепер відступай! — Лясь!

До того моменту, який він назвав перервою, я геть змокрів, і сухої нитки на мені не залишалось. Учні з’юрмилися біля яток із прохолодними напоями. Лука хлюпнув крижаної води собі на голову, і це мені здалося настільки слушним, що я тут-таки зробив те саме.

Несподівано я відчув себе краще. До рук повернулася сила. Меч уже не здавався чимось безглуздим і незграбним.

— Добре, всі в коло! — скомандував Лука. — Якщо Персі не проти, я хочу показати вам невеличку виставу.

«Чудово, — подумав я. — Нехай всі подивляться, як Персі дістанеться».

Нащадки Гермеса стали довкола. Дехто ледь стримував усмішку. Я розумів, що їм довелося вже побувати в моїй шкурі, тож вони не могли дочекатися, коли Лука використає мене як хлопчика для биття. Він пояснив, що збирається продемонструвати прийоми обеззброєння: як можна закрутити неприятельське лезо пласким боком свого меча так, щоб супротивникові не залишалося нічого, окрім як впустити зброю.

— Це складно, — підкреслив Лука. — Я це випробував на собі. Тому не смійтеся з Персі. Багатьом фехтувальникам довелося витратити роки праці, щоб виробити таку техніку.

Він показав прийом у сповільненому русі. Цілком логічно меч із брязкотом випав у мене з рук.

— А тепер у реальному часі, — сказав Лука після того, як я підібрав свою зброю. — Ми будемо битися, поки один із нас не виб’є меча. Готовий, Персі?

Я кивнув, і Лука схилив голову на знак згоди. Я намагався триматися так, щоб він не зачепив мій ефес. Мої відчуття надзвичайно загострились. Я бачив, як він зібрався атакувати. Про себе я рахував. Виступив наперед і намагався завдати власного удару. Лука легко відбив його, але я побачив, як він змінився на обличчі. Очі в нього зіщулились, і він став нападати ще активніше.

Меч одразу обважнів у моїй руці. Баланс був неправильний. Я розумів, що це лише питання часу, і за мить Лука знову підловить мене, тож я подумав: «А якого, власне, біса?»

І спробував задіяти прийом обеззброєння.

Моє лезо вдарило по мечу Луки, і я зробив обертальний рух, щосили тиснучи на зброю супротивника.

Із металевим брязкотом меч Луки покотився долівкою. Вістрям я вперся в його незахищені груди.

Глядачі вражено принишкли.

— Вибач, — сказав я, опускаючи меча.

Якусь мить Лука стояв приголомшений, не в силах вимовити ані слова.

— Вибач! — він щиро усміхнувся. — Клянусь богами, Персі, за що ж тобі вибачатись? Покажи мені це ще раз.

Мені не хотілося. Короткий спалах незвичайної енергії минув. Але Лука наполягав.

Цього разу нічого не вийшло. Щойно наші мечі зійшлися, Лука миттєво рубонув по моєму ефесу, і моя зброя покотилася долівкою через усю арену.

Опісля тривалої паузи хтось із присутніх нерішуче спитав:

— Новачкам щастить?

Лука витер піт із чола. Він оцінююче, але якось вже зовсім інакше подивився на мене.

— Можливо, — сказав він. — Але я вважаю, що Персі міг би й не таке втнути, якби мав кращого меча.

У п’ятницю вдень ми сиділи з Гровером біля озера, відхекуючись після спроби видертись на стіну, яка мало не закінчилась смертю. Гровер дерся нагору, як гірський козел, але мене ледве не знесло потоком лави. На моєму одязі залишились пропалені дірки, які ще диміли. І волосся на руках підпалило.

Ми сиділи на пристані, спостерігаючи за тим, як наяди граються під водою, і я нарешті наважився спитати в Гровера про наслідки його розмови з містером Д.

Його обличчя одразу набрало хворобливого, жовтуватого відтінку.

— Все чудово, — буркнув він. — Усе просто чудово.

— Отже, ти й надалі будеш продовжувати свою кар’єру?

Гровер знервовано глянув на мене.

— Хірон с-сказав, що ти хочеш отримати право на пошуки?

— Ну… не знаю. — Я й гадки не мав, що таке право на пошуки, але, схоже, зараз був не той час, щоб розпитувати. — Просто, розумієш, Хірон казав мені, що у тебе великі плани… і тобі потрібна довіра, щоб завершити роботу хранителя. То в тебе вийшло це залагодити?

Гровер подивився вниз, на воду і наяд.

— Містер Д. відклав остаточне рішення. Він сказав, що я не провалив завдання з тобою, але й не виконав його повністю, тож наші долі так само пов’язані. Якщо ти отримаєш дозвіл на пошуки, а я буду поруч, щоб охороняти тебе, і ми обидва повернемось живими, тоді, можливо, він вважатиме роботу виконаною.

Я піднісся духом.

— Що ж, це означає, що все не так погано.

— Ме-е-е! Він міг би з таким самим успіхом відправити мене чистити стайні. Які шанси на те, що ти отримаєш дозвіл на пошуки, а якщо навіть отримаєш, то чи схочеш, щоб я тебе супроводжував?

— Звісно, я хочу, щоб ти супроводжував мене!

Гровер похмуро втупився у воду і змінив тему.

— Підводний баскетбол… Цього не так вже й легко навчитися…

Я намагався переконати його, кажучи, що він має купу здібностей, але вигляд у Гровера ставав усе жалюгідніший. Якийсь час розмова йшла про веслування на човнах і фехтування, потім ми заходилися обговорювати позитивні та негативні якості різних богів. Нарешті я спитав у Гровера щодо чотирьох порожніх будиночків.

— Восьмий номер, сріблястий, належить Артеміді, — пояснив Гровер. — Вона дала обітницю завжди залишатися незайманою. Через це, зрозуміло, ніяких дітей. Будиночок вважається почесним. Якби вона його не мала, то, гадаю, дуже б розлютилася.

— Ну, добре, нехай. Але ті три, що вкінці. Це та сама «Велика трійця»?

Гровер зіщулився. Ми впритул наблизилися до болючої для нього теми.

— Ні. Один із них, номер другий, належить Гері, — сказав він. — Це ще одне почесне місце. Вона богиня шлюбу, тому не стала б тягатися із смертними. Це справа її чоловіка. Коли ми говоримо «Велика трійця», то маємо на увазі могутніх братів, синів Кроноса.

— Зевса, Посейдона та Аїда?

— Так. Бачу, тобі це відомо. Після великої битви з титанами, вони силоміць забрали світ у свого батька і кинули жереб, що кому дістанеться.

— Зевс отримав небо, — став пригадувати я. — Посейдон — усі моря й океани, Аїдові дісталося царство мертвих.

— Угу.

— Але будиночка Аїда тут немає.

— Ні. І трону на Олімпі у нього також немає. Схоже, він займається своїми справами лише у себе в підземному царстві. Якби у нього тут був будиночок… — Гровера навіть пересмикнуло при цьому. — Приємного було б мало. І досить про це.

— Але Зевс і Посейдон, згідно з міфами, мають синів. То чому ж їхні будиночки порожні?

Гровер почав знервовано бити копитом.

— Років шістдесят тому, після Другої світової війни, Велика трійця вирішила, що більше не буде постачати світові героїв. Їхні діти виявились занадто могутніми. Вони стали надто активно впливати на хід подій у світі, тому вийшла така бойня! Тобі має бути відомо, що Друга світова війна була, перш за все, битвою між синами Зевса та Посейдона з одного боку, і Аїда та решти — з другого. Боги-переможці Зевс і Посейдон змусили Аїда врочисто присягнути разом із ними: більше ніяких любощів зі смертними жінками. Вони поклялися на річці Стікс.

Загуркотів грім.

— Це найбільш серйозна у вас клятва?

Гровер кивнув.

— І брати дотримались слова, і дітей більше не було?

— Сімнадцять років по тому Зевс не втримався. — Гровер спохмурнів. — По телевізору виступали тітки з такими розкішними зачісками… він просто не втримався. Коли дитина народилась — дівчинка на ім’я Талія… коротше, Стікс суворий щодо дотримання обіцянок. Зевс відбувся легко, адже він безсмертний, але доля в дівчинки тепер страшна.

— Але це нечесно! Дівчинка ні в чому не винна!

Гровер розгублено зволікав, потім спробував пояснити.

— Персі, діти Великої трійці наділені більшою могутністю, ніж решта напівкровок. У них потужна аура та запах, які приваблюють монстрів. Коли Аїд дізнався про дівчинку, він зовсім не зрадів, що Зевс порушив клятву. Аїд закликав найстрашніших чудовиськ з усього Тартару, щоб мучити Талію. Коли їй виповнилося дванадцять, їй призначили охоронця-сатира, але вдіяти нічого було не можна. Сатир спробував провести її сюди разом із ще двома напівроквами, з якими вона заприятелювала. Їм це майже вдалося. Вони пройшли весь шлях до вершини пагорбу.

Він вказав крізь долину на сосну, де я бився з Мінотавром.

— За ними влаштували справжню гонитву з собаками з пекла. Вони вже майже наздогнали їх, як Талія сказала сатиру, щоб він схопив двох інших напівкровок і тікав, поки вона спробує затримати чудовиськ. Вона була поранена, повністю знесилена, але не хотіла жити, як зацькований звір. Сатир не схотів кидати Талію, але йому не вдалося її переконати, тому довелось захищати інших. Талія зустрілася з ворогами віч-на-віч на вершині пагорбу сама-самісінька. Коли вона померла, Зевс пожалів її, перетворивши на сосну. Її дух дотепер допомагає охороняти кордони долини. Ось чому цей пагорб називається Пагорбом напівкровок.

Я довго дивився на сосну вдалині.

Історія, розказана Гровером, викликала в мене відчуття спустошеності, та й провини також. Дівчинка, моя ровесниця, пожертвувала собою заради своїх друзів. Вона сама виступила проти цілої купи монстрів. Порівняно з цим моя перемога над Мінотавром здавалася не такою вже значущою. Я замислився: якби я поводився інакше, чи врятував би маму?

— Скажи, Гровере, — спитав я, — а чи справді існували герої, які вирушали на пошуки близьких до підземного світу?

— Бувало, — відповів він. — Орфей, Геракл, Гудіні.

— А чи хоч раз вдавалося їм повернути кого-небудь із царства мертвих?

— Ні, ніколи. Це майже вийшло в Орфея… Персі, невже ти всерйоз про це думаєш?

— Ні, — збрехав я. — Просто розмріявся. Отже, сатир завжди покликаний охороняти напівбога?

Гровер з острахом поглянув на мене. Мені не вдалося переконати його, що я справді не маю наміру відвідати царство мертвих.

— Не завжди. Під прикриттям ми потрапляємо до багатьох шкіл, намагаючись визначити напівбогів, яким судилося стати великими героями. Якщо ми знаходимо когось із потужною аурою, як у нащадків Великої трійці, ми повідомляємо Хірона. Він намагається стежити за ними, щоб вони не накоїли справді великих дурниць.

— І ти розшукав мене. Хірон казав, що ти думаєш, ніби я можу бути кимось особливим.

Гровер подивився на мене так, ніби я загнав його в пастку.

— Я не… Будь ласка, не думай так. До речі, якщо ти особливий, тобі ніколи не дозволять вирушити на пошуки, а я ніколи не отримаю свого права. Можливо, ти син Гермеса. Або навіть когось із молодших богів на зразок Немезіди — богині помсти. Тож не турбуйся, добре?

Я чомусь подумав, що він переконує не мене, а самого себе.

Того вечора після вечері табір був збуджений значно більше, аніж завжди.

Нарешті прийшов час для захоплення прапора.

Коли тарілки спорожніли, просурмила співоча мушля, і ми всі підвелися зі своїх місць.

Мешканці табору радісно загукали, коли Аннабет і двоє її братів прибігли до трапезної з шовковим прапором. Він був футів із десять завбільшки, сіруватого відтінку, і на ньому була зображена сова над оливковим деревом. Потім з’явилася Клариса зі своїми подружками та іншим прапором такого ж розміру, але кричущо червоним, із зображенням закривавленого списа й кабанячої голови.

Я обернувся до Луки й гукнув крізь гамір:

— То це й є прапори?

— Так.

— Арес та Афіна завжди капітани команд?

— Не завжди, — відповів Лука. — Але часто.

— Отже, якщо інший будиночок захопить один і з прапорів, то ви його перефарбовуєте, чи як?

— Побачиш, — всміхнувся Лука. — Спочатку треба його захопити.

— А ми на чийому боці?

Він хитро подивився на мене, ніби знав щось, чого не знаю я. Шрам на його обличчі у світлі смолоскипів надавав йому розбійницького вигляду.

— Ми тимчасово укладемо союз із Афіною. Сьогодні ж уночі викрадемо прапор в Ареса. Хочеш допомогти?

Виголосили склад команд. Афіна уклала союз із двома найбільшими будиночками — Аполлоном та Гермесом. Щодо привілеїв — час для душу, розклад співів — явно торгувались заздалегідь, щоб заручитися підтримкою.

Команда Ареса уклала союз із рештою: Діонісом, Деметрою, Афродітою та Гефестом. Хлопці та дівчата з команди Діоніса були чудовими атлетами, хоча, мабуть, лише двоє з них були серйозними супротивниками. Хлопці Деметри добре орієнтувалися на місцевості й знали, як плутати сліди, але особливої агресивності не виявляли. Щодо синів та дочок Афродіти я не хвилювався. Здебільшого вони не прагнули брати участь у діях, а милувалися своїм відображенням в озері, укладали волосся й пліткували. Нащадки Гефеста були негарними, крім того, їх з’явилося лише четверо, але вони були кремезні й мускулясті, тому що весь день працювали в кузні. З ними могли бути проблеми. Я вже не кажу про будиночок Ареса, себто про дюжину здоровезних покидьків з усього Лонг-Айленду, а то й з усього світу.

Хірон лунко цокнув копитом об мармур.

— Герої! — виголосив він. — Правила вам відомі. Прикордонна межа — струмок. Весь ліс — законний ігровий майданчик. Дозволені будь-які різновиди чародійства. Прапор мусить бути виставлений на видноті й охоронятися лише двома учасниками. Полонених можна обеззброювати, але не дозволяється зв’язувати чи вставляти кляп у рот. Убивства та завдання тяжких тілесних ушкоджень — забороняються. Судити, а також надавати медичну допомогу під час битви буду я. До зброї!

Кентавр простяг руки, і на столах несподівано з’явилась зброя: шоломи, бронзові мечі, списи, щити з волячих шкур, оздоблених металом.

— Нівроку! — здивувався я. — Невже ми все це використовуватимемо?

Лука глянув на мене так, ніби я був несповна розуму.

— Сподіваюсь, ти не хочеш, щоб нас продірявили наші друзі з будиночка номер п’ять? Гаразд, Хірон придумав, де від тебе буде більше користі. Ти будеш охороняти кордони.

Мій щит виявився завбільшки з баскетбольний щит НБА, з великим зображенням кадуцея посередині. Важив він, я гадаю, близько мільйона фунтів. Я міг би з успіхом прокотитися на ньому, як на дошці для сноуборду, але сподівався, що ніхто не чекає від мене такої жвавості. Мій шолом, так само, як шоломи всіх, хто бився на боці Афіни, вінчав синій плюмаж із кінського волосся. В команди Ареса та їхніх союзників кольори були червоні.

— Команда синіх, вперед! — пронизливо вигукнула Аннабет.

Ми радісно загаласували й, вимахуючи мечами, рушили за нею стежкою, яка вела до південних лісів. Команда червоних вирушила у північному напрямку й, віддаляючись, на повний голос глузувала з нас.

Мені вдалося наздогнати Аннабет у повному озброєнні, жодного разу не спіткнувшись.

— Привіт!

Вона продовжувала зосереджено крокувати.

— То який план? — спитав я. — Запаслася чарівними штучками, які можеш позичити мені?

Рука її обмацала кишеню, ніби дівчина боялась, що я щось у неї поцупив.

— Просто стеж за списом Клариси, — відповіла вона. — Не дозволяй їй до себе доторкнутися. Щодо решти не турбуйся. Ми захопимо прапор Ареса. Лука вже доручив тобі щось?

— Охороняти кордон, хоч важко сказати, як саме.

— Це просто. Стань біля струмка й відганяй червоних. Решту я зроблю сама. Афіна завжди діє за планом.

Аннабет кинулася вперед, залишивши мене далеко позаду.

— Гаразд, — пробурмотів я їй вслід. — Радий, що схотіла взяти мене до своєї команди.

Нічне повітря було спекотне й липке. У лісі царювала цілковита темрява, якщо не враховувати світлячків, що миготіли перед очима. Аннабет поставила мене біля невеличкого струмка, що плюскотів серед каміння, після чого вона та її команда зникли в лісі.

Залишившись на самоті у великому шоломі з синім плюмажем і величезним щитом, я почувався, як останній бовдур. Бронзовий меч, як і решта мечів, які я до того часу випробував, виявився неправильно вибраним. Обгорнуте шкірою руків’я відтягувало мені руку, наче м’яч для боулінгу.

Ніхто, схоже, не збирався на мене нападати. Здається, олімпійці мали важливіші справи.

Здалеку проспівала мушля. Я чув вигуки в лісі та брязкіт металу — хлопці билися не на жарт. Хтось із нащадків Аполлона в синьому плюмажі промчав повз мене, наче олень, перестрибнув через струмок і зник на ворожій території.

«Чудово, — подумав я. — Найцікавіше я зазвичай пропустив».

Потім пролунав звук, від якого я здригнувся, — глухе собаче гарчання десь зовсім поруч.

Я інстинктивно підняв щита, бо мені раптом здалося, що хтось мене переслідує.

За мить гарчання змовкло. Я відчув, що невидима істота відступила.

На тому боці струмка заворушилися кущі. П’ятеро воїнів Ареса з улюлюканням та пронизливими криками з’явилися з темряви.

— Ану, всипте перцю цьому бевзю! — загорлала Клариса.

Її бридкі свинячі оченята палали у прорізах шолома. Вона вимахувала довжелезним списом, на зазубреному вістрі якого вигравали червонясті відблиски. Її родичі були озброєні лише стандартними бронзовими мечами, але від цього мені легше не стало.

Вони кинулися через струмок. Жодної допомоги не передбачалось. Я міг тікати. Або захищатися самому проти половини будиночка Ареса.

Мені вдалося ухилитися від першого удару, але ці хлопці були розумніші за Мінотавра. Вони оточили мене, й Клариса жбурнула свого списа. Мій меч відбив вістря, але я відчув болісне поколювання в усьому тілі. Волосся в мене стало сторч. Рука, що тримала щит, заніміла, повітря заіскрилось вогнем.

Електрика. Її дурнуватий спис був наелектризований. Я впав горілиць.

Інший хлопець із команди Ареса щосили вгатив мені в груди руків’ям свого меча, після чого мені стало зовсім зле.

Вони могли зробити з мене відбивну, але їм було надто весело.

— Підріжте йому волосся, — реготала Клариса. — Тримайте його.

Мені вдалося підвестися. Я підняв меча, але Клариса вдарила по ньому так, що тільки іскри полетіли. Тепер у мене заніміли обидві руки.

— Ой-ой! Як я боюсь цього хлопця, — знущалась Клариса. — Ні, справді боюсь.

— Прапор там, — нагадав я їй.

Мені хотілося, щоб це пролунало зловісно, але, боюсь, вийшло навпаки.

— Так, — вишкірився один з її родичів. — Але, щоб ти знав, прапор для нас не важливий. Зате нам дуже потрібен хлопець, що виставив наш будиночок напосміховисько.

— Ви зробите це без моєї допомоги.

Мабуть, це було найбільш розумне, що я міг сказати в даній ситуації.

Двоє з них підійшли до мене. Я обернувся до струмка, намагаючись підняти щит, але Клариса виявилась спритнішою. Кінчиком списа вона тицьнула мене в ребра. Якби я не одяг металевий нагрудник, із мене міг би вийти непоганий люля-кебаб. Хай там як, але електричний розряд мало не вибив мені всі зуби. Один із приятелів Клариси вдарив мене мечем, залишивши у мене на руці чималу рану.

Коли я побачив власну кров, у мене запаморочилось у голові та кинуло в жар і холод одночасно.

— Жодних тілесних ушкоджень, — тільки й спромігся вимовити я.

— Ах-ах, — озвався хлопець, — боюсь, тепер мене залишать без десерту.

Він штовхнув мене в струмок, і я шубовснув у воду. Всі зареготали. Я подумав, що як тільки їм набридне знущатися, прийде моя смерть. Але потім щось сталося. Вода збадьорила мої відчуття, ніби я щойно з’їв подвійну порцію маминих цукерок.

Клариса та її співмешканці увійшли в струмок, щоб підняти мене, але тут я раптом сам виступив їм назустріч. Я чудово усвідомлював, що роблю. Розмахнувшись, я вгатив пласким боком щита по голові хлопця, що йшов першим, і геть зніс його шолом. Удар був настільки потужний, що я бачив, як витріщив очі достойний нащадок Ареса перед тим, як звалитися в струмок.

Виродок номер два та вилупок номер три наближалися з обох боків. Я добряче вмазав одному по пиці щитом і мечем зрізав іншому плюмаж. Виродок номер чотири передумав битися, але Клариса сунула не мене, кінчик її списа потріскував електричним струмом. Щойно вона завдала удару, як я затиснув вістря між щитом та мечем і зламав спис, наче гілочку.

— Ах ти! — заволала вона. — Ідіот! Слимак!

Можливо, вона хотіла б сказати щось образливіше, але я добряче вломив їй руків’ям меча межі очі, так що Клариса, хитаючись, відступила на берег.

Потім я почув пронизливі вигуки й побачив, як Лука стрімголов мчить до прикордонної межі, високо здіймаючи прапора команди червоних. Збоку, прикриваючи його відступ, бігли двоє хлопців із команди Гермеса, а за ними — кілька нащадків Аполлона, які відбивались від дітей Гермеса. Дітки Ареса попідводились, але ще не зовсім прийшли до тями.

— Обдурили! — загорлала Клариса, очевидно, ще не отямившись від мого удару. — Вони обдурили нас!

Вони, похитуючись, почвалали за Лукою, але було вже пізно. Коли Лука перебіг на дружню територію, всі зібралися біля струмка. Наші вибухнули переможними привітальним вигуками. Червоний прапор, мерехтячи, перетворився на срібний. Спис та кабаняча голова змінилися на величезного кадуцея — символ одинадцятого будиночка. Команда синіх підхопила Луку на плечі й понесла його по колу. Хірон переможним алюром вибіг із-за дерев, підніс мушлю до губ і врочисто засурмив.

Гру було завершено. Ми перемогли.

Я вже майже приєднався до радісної юрми, як раптом почув голос Аннабет:

— Непогано, герою.

Я озирнувся, але її вже не було.

— Чорт забирай, де ти навчився так битися? — несподівано пролунав голос дівчини.

У повітрі згущувалося мерехтіння, з якого виринула Аннабет, тримаючи в руках бейсболку «Янкіз» так, ніби щойно скинула її з голови.

Я відчув, що починаю дратуватися. Я навіть не став згадувати, що якусь мить до того вона була невидимою.

— Ти мене підставила, — огризнувся я. — Кинула тут, оскільки знала, що Клариса женеться за мною, а Луку послала на фланг. Ти все це заздалегідь вигадала.

— Я ж тобі казала. Афіна завжди має план про всяк випадок.

— План для того, щоб мене тут на порох зітерли?

— А з’явилася так швидко, як могла. Я навіть хотіла втрутитись, але… — Вона знизала плечима. — Але тобі моя допомога не знадобилась.

Раптом вона помітила мою поранену руку.

— Як це вийшло?

— Мечем, — буркнув я. — А ти як думала?

— Ні, я про те, що це був поріз від меча, а тепер — поглянь…

Крові не було й видно. На місці глибокої рани залишилась біла подряпина, яка загоювалась на очах. Поки я приголомшено вдивлявся у неї, подряпина перетворилась на невеличкий шрам, а потім і зовсім щезла.

— Як… як усе це трапилось? — промурмотів я.

Аннабет напружено міркувала. Я буквально чув, як шестерні крутяться у неї в голові. Вона подивилась на мої ноги, потім на зламаного списа Клариси й сазала:

— Вийди з води, Персі.

— Що?

— Просто вийди.

Вийшовши на берег, я миттю відчув страшенну слабкість. Руки знову стали німіти. Адреналін закінчився. Я ледве було не впав, але Аннабет підхопила мене.

— О, Стікс! — лайнулась вона. — Це погано. Я не хотіла… Просто гадала — це Зевс…

Перш ніж я встиг запитати, що вона має на увазі, залунало те саме псяче гарчання, тільки набагато ближче. Пронизливе виття розідрало лісову тишу.

Радісні вигуки мешканців табору вмить стихли. Хірон крикнув щось давньогрецькою, але я, хоч і з невеличким запізненням, зрозумів його слова:

— Усім бути готовими! Мій лук!

Аннабет вихопила меч.

Потім на скелі, просто перед нами, з’явився чорний собака завбільшки з носорога, з червоними, як палаюча лава очима, та іклами, схожими на кинджали.

Ця потвора дивилась просто на мене.

Ніхто не рушив із місця, тільки Аннабет вигукнула:

— Персі, тікай!

Вона спробувала прикрити мене собою, але істота виявилась спритнішою. Вона перестрибнула через Аннабет — дещо велетенське, темне, волохате — і кинулась на мене. Я звалився на землю, відчуваючи, як кігті, гострі, наче лезо, роздирають мої обладунки, але тут один за одним почулися звуки, схожі на виляск батога, немов рвався папір. У шию істоти вп’ялися стріли. Монстр впав мертвий до моїх ніг.

Якимось дивом я уцілів. Мені не хотілося дивитися на мої розідрані обладунки. Груди в мене були мокрі й теплі, я зрозумів, що мене важко поранено. Ще мить — і монстр розідрав би мене на шматки.

Хірон наблизився до нас, тримаючи в руках лук, його обличчя спохмурніло.

— Di immortales! — вигукнула Аннабет. — Цей диявольський пес із Полів покарання. Вони не повинні були… Ніхто не очікував…

— Хтось його закликав, — сказав Хірон. — Хтось із мешканців табору.

Підійшов Лука, здавалось, він забув про прапор та мить свого тріумфу.

— Це все Персі винний! — заволала Клариса. — Персі його закликав!

— Заспокойся, дитя, — звелів їй Хірон.

Ми дивилися, як тіло пса поволі стає тінню, всотується в землю й щезає.

— Ти поранений, — нагадала Аннабет. — Швидше, Персі, давай знову до води.

— Я в порядку.

— Ні, не в порядку, — заперечила вона. — Хіроне, поглянь на це.

Я надто втомився, щоб сперечатися. Просто ступив назад у струмок, а весь табір з’юрмився довкола.

Раптом я відчув себе краще. Рани на моїх грудях загоювались. Хтось із мешканців табору голосно перевів дух.

— Слухайте, я… я не знаю, чому так коїться, — мовив я, намагаючись вибачитись. — Мені шкода…

Але ніхто не дивився на те, як загоюються мої рани. Вони дивилися кудись вгору над моєю головою.

— Персі… — Аннабет також вказала кудись вгору…

Коли я підняв голову, знамення вже тануло, але я встиг помітити щось на кшталт голограми, яка мерехтіла й оберталася у зеленкуватому сяйві. Це був спис із трьома зубцями — тризубець.

— Твій батько, — пробурмотіла Аннабет. — Оце вже справді погана новина.

— Здійснилося! — виголосив Хірон.

Усі довкола стали опускатися навколішки, навіть мешканці будиночка Ареса, хоч, як на мене, великої радощі вони при цьому не відчували.

— Отже, мій батько?… — спитав я, збитий з пантелику.

— Посейдон, — вирік Хірон. — Володар бурі, покровитель коней. Вітаємо Персея Джексона, сина бога морів.

Глава дев’ята МЕНI ПРОПОНУЮТЬ РОЗПОЧАТИ ПОШУКИ

Наступного ранку Хірон переселив мене до будиночка номер три.

Мені більше не доводилось ні з ким ділити своє житло. Місця у мене тепер було цілком досить: його вистачило і для рогу Мінотавра, і для чистого одягу, і для торбинки з туалетними речами. Я міг сидіти за власним обіднім столом, займатися чим хочу, вимагати «вимкнути світло», коли забагнеться, і нікого не слухати.

При цьому я почувався цілком нещасним.

Не встигли мене прийняти, не встиг я відчути себе своїм у будиночку номер одинадцять, себто нормальним хлопцем — наскільки це взагалі можливо для напівбога — як мене відокремили від усіх, як носія якоїсь рідкісної хвороби.

Ніхто не згадував про собаку з пекла, проте я відчував, що всі говорять про неї в мене за спиною. Напад налякав усіх. Власне кажучи, він визначив дві речі. Перша — я син бога морів, і друга: монстри не зупиняться ні перед чим, щоб вбити мене. Вони можуть навіть пролізти в табір, який завжди вважався безпечним місцем.

Мешканці табору за можливості уникали мене. Мешканці одинадцятого будиночка неабияк занервували, ніхто з хлопців не став займатися зі мною фехтуванням після того, що я вчинив із дітьми Ареса в лісі. Нам із Лукою довелося тренуватися сам-на-сам. Він тиснув мене ще більше, аніж колись, і не боявся в процесі навчання набити мені ґуль і наставити синців.

— Тобі знадобиться усе твоє мистецтво, — обіцяв він, коли ми вправлялися на мечах і палаючих смолоскипах. — Тепер давай знову спробуємо цей удар «відрубати голову гадюці». Повторюємо п’ятдесят разів.

Наші ранкові заняття з давньогрецької з Аннабет продовжувались, але вона постійно була неуважна. Кожного разу, коли я вимовляв якусь фразу, вона дивилася на мене спідлоба, ніби я вдарив її проміж очей.

Йдучи після уроків, вона бурмотіла собі під ніс: «Пошуки… Посейдон?… Дурна затія… Треба скласти план…»

Навіть Клариса трималася на відстані, хоч за її ядучим поглядом було ясно: вона хоче вбити мене за те, що я зламав її чарівного списа. Я волів би, щоб вона просто загорлала, вдарила мене, абощо. Куди краще щодня битися, аніж коли на тебе взагалі не звертають уваги.

Я знав, що хтось у таборі всерйоз налаштований проти мене, тому що прийшовши одного разу до себе, я виявив підсунутий під двері номер «Нью-Йорк дейлі ньюс», розкритий на сторінці випадків. Я витратив майже годину, щоб прочитати статтю, оскільки чим більше я лютився, тим сильніше слова розпливалися у мене перед очима.

Ейлін Сміт

ХЛОПЧИК ТА ЙОГО МАТИ

ВСЕ ЩЕ ВВАЖАЮТЬСЯ

ЗНИКЛИМИ БЕЗ ВІСТІ

ПІСЛЯ ДИВНОЇ АВТОКАТАСТРОФИ

Саллі Джексон та її син Персі досі не знайдені після їхнього загадкового зникнення тиждень тому. Частково згорілий родинний «Камаро-78» із зірваним дахом і зламаною передньою підвіскою був виявлений минулої суботи на північному шосе Лонг-Айленду. Авто перекинуло й тягло по шосе ще кількасот футів, поки воно не вибухнуло.

Мати з дитиною виїхали на вихідні до Монтауку, але швидко покинули місце свого перебування за таємничих обставин. Зниклі Джексони не залишили ніяких слідів, не вважаючи невеличких слідів крові в авто і поблизу аварії. Місцеві мешканці повідомили, що не помітили нічого незвичайного у ніч інциденту.

Чоловік місіс Джексон, Гейб Ульяно, заявляє, що його пасинок Персі Джексон — дефективна дитина, яку вигнали з кількох закритих навчальних закладів і яка також у минулому була схильна до насильства.

Поліція не підтверджує, що Персі Джексон винний у зникненні матері, але не виключає можливість злочинних дій з його боку. Внизу — нещодавно зроблені фотографії Саллі й Персі Джексона. Поліція просить усіх громадян, що мають будь-яку інформацію, зателефонувати за безплатною гарячою лінією добровільної допомоги владі.

Телефонний номер був обведений чорним маркером.

Я зіжмакав газету і викинув її, а потім кинувся долілиць на ліжко, що стояло посередині мого порожнього будиночка.

— Вимкніть світло, — жалісно попросив я.

Тієї ночі мені наснився найгірший з моїх снів.

Я біг берегом моря, що штормило. Цього разу позаду мене було місто. Не Нью-Йорк. Воно виглядало зовсім інакше: будівлі розташовувались далі одна від одної, росли пальми, вдалині було видно пагорби.

Неподалік лінії прибою боролися двоє чоловіків. Вони мали вигляд справжніх борців, яких показують по ящику: мускулясті, бородаті, довговолосі. На обох були грецькі туніки, на одному з синьою смугою, на іншому — із зеленою. Вони то відчайдушно хапали один одного руками, то завдавали нищівних ударів, то билися лобами, і при кожній атаці спалахувала блискавка, небо темнішало, вітер міцнішав.

Я повинен був зупинити їх. Навіщо — не знаю. Але чим швидше я намагався бігти, тим сильніше вітер відкидав мене назад, аж поки я вже не міг зробити ані кроку, безпорадно тупцяючи на піску.

Крізь рев моря, що штормило, я чув, як той, хто був у синьому, кричав тому, що в зеленому: «Віддай! Віддай!» Як у дитячому садку, коли б’ються через іграшку.

Хвилі ставали все більшими, розбиваючись об скелі й бризкаючи на мене сіллю.

«Припиніть! Досить битися!» — заволав я.

Земля здригнулася. Звідкись знизу залунав регіт і голос, такий низький та зловісний, що у мене кров застигла в жилах.

«Іди-но сюди, маленький герою, — неголосно й проникливо мовив голос. — Іди!»

Глибочезна розколина розверзлася у мене під ногами, і вела вона прямісінько до центру Землі. Ноги мої ковзнули, і пітьма проковтнула мене.

Я прокинувся, упевнений, що все ще падаю.

Але я так само лежав на ліжку в будиночку номер три. Організм підказував, що настав ранок, але за вікном було темно, вряди-годи гримів грім. Насувався шторм. Отже, нічого мені не наснилося.

Я почув стукіт копит біля порогу, потім постукали у двері мого будиночка.

— Увійдіть!

Гровер улетів усередину, вигляд він мав стривожений.

— Тебе хоче бачити містер Д.

— Навіщо?

— Він хоче вбити… Але нехай краще він сам тобі все розповість.

Я швидко натягнув на себе одяг і поквапився за Гровером, упевнений, що рухаюсь назустріч великим неприємностям.

Уже кілька днів поспіль я постійно чекав, що мене закличуть до Великого будинку. Адже я вважав, що саме зараз, коли мене визнали за сина Посейдона, одного з богів Великої трійці, які не повинні були мати дітей, залишатися живим із мого боку — вже злочин. Можливо, інші боги обговорювали, як краще за все покарати мене за це, і ось нарешті містер Д. готовий виголосити їхній вердикт.

Небо над усім Лонг-Айлендом виглядало так, ніби суп із чорнил ось-ось закипить. Важка дощова завіса рухалась у нашому напрямку. Я спитав у Гровера, чи не потрібна нам парасоля.

— Ні, — відповів той. — Тут ніколи не дощить, хоч іноді дуже б хотілося.

— А це тоді якого біса? — Я вказав рукою на бурю, яка наближалася.

Гровер заклопотано глянув на небо.

— Минеться. Погана погода нас завжди обминає.

Я зрозумів, що він правий. За той тиждень, що я був тут, небо ані разу не хмарилось. Декілька дощових хмар, які я помітив, просто оминали нашу долину.

Але шторм… це вам не жарти.

На волейбольному майданчику хлопці з будиночка Аполлона грали проти сатирів. Близнюки Діоніса блукали довкола полуничних ланів, сприяючи дозріванню ягід. Усе ніби йшло своєю чергою, але всюди відчувалося якесь напруження. Очі всіх мешканців були прикуті до бурі, яка насувалась.

Ми з Гровером підвелись на веранду Великого будинку. Діоніс сидів за столом для безика у тій самій гавайській сорочці, й перед ним так само стояла бляшанка дієтичної коли — словом, як першого дня. Хірон сидів навпроти у своєму бутафорському інвалідному візку. Вони грали проти двох невидимих суперників: у повітрі плавали карти.

— Так, так, — мовив містер Д., не підводячи очей. — А ось і наша маленька знаменитість.

Я промовчав.

— Підійди ближче, — звелів містер Д. — І не чекай, що я буду леститися перед тобою через те, що твій батько цей старий похітливий бородань.

У небі спалахнула блискавка. Від грому задвигтіли шибки.

— Тю-тю-тю, — передражнив Діоніс.

Хірон з удаваним інтересом втупився у свої карти. Гровер сховався за перилами, тупцяючи копитами.

— Була б моя воля, — продовжив містер Д., — я підпалив би вогником усі твої молекули разом. Ми все б тут чистенько підмели — і на тому кінець. Але Хірону здається, що це суперечило б моїй місії в цьому чортовому таборі: тримати братів наших менших подалі від небезпеки.

— Випадкове займання — також форма небезпеки, містере Д., — втрутився Хірон.

— Дурня, — кинув Діоніс. — Хлопчисько нічого б не відчув. Тим не менш, я погодився бути стриманішим. Гадаю, краще перетворити тебе на дельфіна й відіслати до татуся.

— Містере Д… — застеріг Хірон.

— Ну-ну, — змилостивився Діоніс, — це просто один із варіантів. Але це неймовірна дурня. — Діоніс підвівся, й карти невидимих гравців впали на стіл. — Я вирушаю на Олімп на термінову нараду. Якщо хлопчисько буде ще тут, коли я повернусь, я точно перетворю його на якого-небудь довгопикого дельфіна. Атлантичний пляшконіс згодиться? Коротше, якщо ти маєш хоч крихту розуму, Персею Джексоне, ти згодишся з пропозицією Хірона.

Діоніс узяв гральну карту, згорнув її, й вона перетворилась на пластиковий прямокутник. Кредитна картка? Ні. Посвідчення для служби безпеки.

Він клацнув пальцями.

Повітря обгорнулося довкола нього коконом. Потім містер Д. перетворився на голограму і розвіявся по вітру, залишивши після себе лише запах свіжого винограду.

Хірон усміхнувся до мене, але вигляд у нього був стомлений та напружений.

— Сідай, Персі, будь ласка. І ти, Гровере.

Ми присіли.

Хірон виклав свої карти на стіл — виграшна комбінація, якою він не скористався.

— Скажи мені, Персі, — сказав він, — яке враження справив на тебе той собака з пекла?

Лише згадка про цю потвору змусила мене здригнутися.

Можливо, Хірон хотів, щоб я відповів: «Та ну, все це дурня! Я такими песиками снідаю», — але я не хотів брехати.

— Він налякав мене, — чесно відповів я. — Якби ви його не застрелили, я б загинув.

— Ти зустрінеш ще страшніших монстрів, Персі. Набагато страшніших, перш ніж завершиш усе.

— Що завершу?

— Свої пошуки, звісно. То ти берешся за цю справу чи ні?

Я швидко глянув на Гровера, який схрестив пальці.

— Але ж, сер, — сказав я, — ви досі так і не пояснили мені, у чому вони полягають.

— Ну, це найскладніше, якщо детально, — скривився Хірон.

Долиною знову пролунав грім. Грозові хмари вже майже сягнули лінії прибою. Наскільки я міг бачити, море й небо злилися в одну велетенську хвилю.

— Посейдон і Зевс, — сказав я. — Вони б’ються через щось дуже цінне… щось, що було вкрадене.

Хірон і Гровер перезирнулися.

— Як ти дізнався про це? — Кентавр підкотився до мене ближче.

Я мимохіть зашарівся. Ох, як би мені хотілося припнути свого язика.

— Погода від самого Різдва була такою дивною, ніби небо й море б’ються між собою. Потім я говорив з Аннабет, і вона сказала, що випадково підслухала щось про крадіжку… А ще… мені снилися такі сни.

— Я знав це! — вихопилося в Гровера.

— Замовкни, сатире, — наказав Хірон.

— Але це його пошуки! — Гроверові очі палали від хвилювання. — Так повинно бути!

— Лише Оракул може ухвалити остаточне рішення. — Хірон провів рукою по своїй колючій бороді. — І тим не меш, Персі, ти маєш слушність. У твого батька із Зевсом трапилась найбільша сварка за кілька останніх століть. Вони б’ються за дещо дуже цінне, що було вкрадене. Точніше, через жезл, що викрешує блискавки.

— Через що? — нервово реготнув я.

— Не сприймай це так легковажно, — попередив Хірон. — Мова не про якусь там обгорнуту фольгою дурничку, якою ви гралися у молодших класах. Йдеться про двометровий бронзовий циліндр найвищого небесного ґатунку, оздоблений з обох кінців божественними вибуховими речовинами.

— Овва!

— Жезл Зевса-повелителя! — виголосив Хірон, розпалюючи себе. — Символ його влади, з якого були скопійовані решта жезлів, які стріляють блискавками. Перша зброя, виготовлена циклопами для боротьби з титанами, жезл, що вразив блискавкою вершину гори Етна й скинув Кроноса; жезл повелителя, у порівнянні з яким усі ваші водневі бомби виглядають просто пукавками!

— І він зник?

— Його вкрадено, — уточнив Хірон.

— Чим?

— Ким, — виправив мене Хірон, який ніколи не залишав ролі вчителя. — Тобою.

У мене буквально щелепа відвисла.

— Принаймні так вважає Зевс. — Хірон підняв руку. — Під час зимового сонцестояння на останній нараді богів Зевс посварився з Посейдоном. Привід був як завжди нікчемний. «Мати Рея завжди любила тебе більше!», «Повітряні катастрофи завжди більш видовищні, аніж корабельні аварії!» і тому подібне. Після чого Зевс виявив, що його жезл зникнув. Поцупили з тронної зали просто у нього з-під носу. Зевс тут-таки звинуватив у крадіжці Посейдона. Тепер слухай: бог не може просто забрати в іншого бога символ верховної влади. Це заборонено давніми божественними законами. Але Зевс переконаний, що твій батько підмовив зробити це когось із героїв.

— Але я не…

— Будь терплячий і вислухай, хлопче, — мовив Хірон. — Зевсова підозра не позбавлена глузду. Циклопи-ковалі перебувають на самому дні океану, що дозволяє Посейдонові певним чином впливати на тих, хто викував жезл його брата. Зевс вважає, що Посейдон поцупив жезл повелителя і наказав циклопам потайки виготовити цілий арсенал незаконних копій, завдяки яким збирається скинути Зевса з трону. Зевс не до кінця був упевнений лише в тому, кого саме з героїв Посейдон обрав, щоб вкрасти жезл. І ось Посейдон відверто визнає тебе своїм сином. Ти був у Нью-Йорку на зимових канікулах. Ти міг легко дістатися на Олімп. Коротше, Зевс вважає злодієм саме тебе!

— Та я ніколи не був на Олімпі! Ваш Зевс зовсім із глузду з’їхав!

Хірон і Гровер одночасно з тривогою подивилися на небо. Хмари не обійшли долину, як обіцяв Гровер. Вони неслися просто над нами — важкі, як гробова дошка.

— Ох, Персі, Персі… — дорікнув мені Гровер. — Ми ніколи не вживаємо лайливих слів щодо нашого повелителя.

— Скоріш за все, це параноя, нав’язлива ідея, — припустив Хірон. — Знов-таки, Посейдон вже не раз намагався підсидіти Зевса. Пригадую, це було тридцять восьме запитання вашого випускного екзамену…

Він подивився на мене так, ніби я справді міг пригадати якесь там тридцять восьме запитання.

Яким чином комусь спало на думку звинуватити мене в тому, що я вкрав зброю, яка належала богу? Я не міг поцупити навіть шматочка піци, яким Гейб пригощав своїх друзів із покеру. Хірон, тим не менш, чекав на відповідь.

— Це щось про золоту сіть? — бовкнув я навмання. — Посейдон, Гера та ще якісь боги схопили Зевса й не хотіли відпускати, поки він не пообіцяє правити краще?

— Точно, — вирік Хірон. — І відтоді Зевс ніколи не довіряв Посейдону. Звичайно, Посейдон заперечує, що вкрав жезл. Він страшенно розлютився, коли йому висунули обвинувачення. Обидва місяцями продовжують сваритися, погрожуючи війною. І ось з’являєшся ти — остання крапля, що виповнила чашу.

— Але я лише хлопчисько!

— Персі, — втрутився Гровер, — постав себе на місце Зевса. Твій брат замислює зле, щоб скинути тебе, потім несподівано визнає, що порушив священну клятву, дану після Другої світової війни, і що він — батько нового героя, якого можна використати проти тебе… Невже це не змусило б тебе засумніватися?

— Але я нічого не зробив. Мій батько, Посейдон, він же не міг справді вкрасти жезл свого повелителя?

Хірон важко зітхнув.

— Більшість тямущих спостерігачів вважають, що крадіжка не в стилі Посейдона. Але бог морів надто гордий, щоб спробувати переконати в цьому Зевса. Зевс вимагає, щоб Посейдон повернув жезл після літнього сонцестояння. Воно настане двадцять першого червня, себто за десять днів. Натомість Посейдон хоче, щоб саме цього дня перед ним вибачились за підозри в крадіжці. Я сподівався, що дипломатія переможе, і що Гера, або Деметра, або Гестія помирять братів. Але твоя поява ще більше розгнівала Зевса. Тепер зворотного шляху нема. Якщо хто-небудь не втрутиться, якщо жезл повелителя не знайдуть і не повернуть Зевсу до сонцестояння, — бути війні. Чи можеш ти собі уявити, що означає повномасштабна війна, Персі?

— Кепсько, так? — припустив я.

— Уяви собі хаос, який запанує у світі. Природа повстане проти самої себе. Олімпійцям доведеться вибирати між Зевсом і Посейдоном. Руйнування. Різанина. Мільйони загиблих. Західна цивілізація перетвориться на таке величезне поле битви, що Троянська війна порівняно з цим видасться дитячою грою в солдатики.

— Кепсько.

— І ти, Персі Джексон, перший відчуєш на собі гнів Зевса.

Розпочався дощ. Волейболісти кинули грати й спантеличено втупились у небо.

І цю непогоду на Пагорб напівкровок накликав я. Зевс карав весь табір через мене. Я був розлючений.

— Отже, я мушу знайти цей дурнуватий жезл і повернути його Зевсові? — роздратовано поцікавився я.

— Хіба можна вигадати більш досконале й мирне жертвопринесення, аніж син Посейдона, який повертає Зевсові те, що насправді належить йому? — запитанням на запитання відповів Хірон.

— Але якщо в Посейдона його нема, то де тоді ця штука?

— Здається, я знаю це. — Хірон спохмурнів. — Частина пророцтва, дана мені кілька років тому… тепер деякі його рядки мені зрозумілі. Але перш ніж я поясню свої слова, ти повинен офіційно очолити пошуки. Можеш спитатися поради в Оракула.

— Чому ви не хочете спочатку сказати мені, де жезл?

— Якщо я це зроблю, ти можеш злякатися, й не прийняти виклик.

— Слушно, — відповів я, ковтнувши слину.

— То ти згоден?

Я глянув на Гровера, який підбадьорююче кивав мені головою.

Йому, звісно, легко. Адже Зевс збирався вбити саме мене.

— Добре, — сказав я. — Усе ж таки краще, ніж перетворитися на дельфіна.

— Отже, настав час спитати поради в Оракула. — Йди нагору, Персі Джексон, на горище. Коли повернешся — сподіваюсь, сповна розуму, — ми поговоримо ще.

Чотири поверхи вгору й сходинки закінчились зеленим люком.

Я смикнув за мотузку. Люк розкрився, і назустріч мені з рипінням опустилась дерев’яна драбина. Тепле повітря нагорі пахло пліснявою, підгнилою деревиною і ще чимось… запах, який я запам’ятав ще з уроків біології. Рептиліями. Так смердять змії.

Затаївши подих, я став підніматись драбиною.

Горище було захаращене всіляким давньогрецьким мотлохом. Обладунки обплело павутинням, колись блискучі щити знищила іржа, біля стіни були звалені один на один старі корабельні рундуки зі шкіри з наліпками «Ітака», «Острів Цирцеї» та «Земля амазонок». На довгастому столі було повно скляних посудин, в яких плавали заспиртовані кудлаті лапи, величезні жовті очиська та інші частини тіла монстрів. На стіні висів запилюжений трофей, схожий на голову гігантської змії, але з рогами й зубами, схожими на акулячі. Табличка повідомляла: «ГОЛОВА ГІДРИ № 1, Вудсток, Нью-Йорк, 1969».

Біля вікна на дерев’яному стільці з трьома ніжками сидів найбільш огидний з усіх експонат — мумія. Але не звичайна мумія, загорнута в ганчір’я: це було зморшкувате й висохле до неможливості жіноче тіло. Тонка, як пергамент, шкіра на обличчі стягувалась на маківці, а на місці очей виблискували вузькі скловидні щілини, ніби туди вставили шматочки мармуру. Ця жінка померла дуже давно.

Розглядаючи її, я відчув, як шкіра вкривається сиротами. З рота мумії раптом вилетіли пасма зеленого диму, що стали закручуватись підлогою, шиплячи, немов двадцять тисяч зміюк. Я обернувся, збираючись втекти, але люк було вже зачинено. Голос, що виходив нізвідки, залунав у мене в голові, вповзаючи у вухо, наче змія, і кільцями звиваючись довкола мого мозку: «Я — дух Дельфійський, що пророкує від особи Аполлона, вбивці могутнього Піфона. Підійди ближче, той хто шукає, і запитуй».

Я хотів було відповісти: «Ні, дякую, вибачте, я помилився дверима, мені потрібен туалет».

Але я змусив себе глибоко вдихнути і спробувати заспокоїтись.

Мумія була не жива. Вона являла собою гидотне вмістилище чогось такого… якоїсь сили, що звивалась довкола мене зеленкуватим туманом. Але присутність цієї сили не була зловісною, як моя математичка місіс Додз чи Мінотавр. Це скоріше нагадувало відчуття, що асоціювалося з трьома прялями долі, яких я бачив на шосе за фруктовою яткою: щось давнє, могутнє і явно нелюдське. Але не зацікавлене в тому, щоб убити мене.

Нарешті я наважився спитати:

— Яка доля мені судилася?

Клубочучись, дим погустішав, вкриваючи мене й стіл із заспиртованими органами монстрів. Раптом виникло четверо чоловіків, які сиділи за столом, граючи в карти. Тепер я міг чітко розрізнити їхні обличчя. Це був Смердюк Гейб та його приятелі.

Я несамохіть стиснув кулаки, хоч усвідомлював, що ця партія в покер не може бути реальністю. Це всього лише ілюзія, сплетена з туману.

Гейб обернувся до мене й мовив рипучим голосом Оракула: «Ти вирушиш на захід і зустрінешся з богом, що зрадив».

Приятель Гейба, що сидів праворуч, подивився на мене й вирік тим самим голосом: «Ти знайдеш вкрадене і повернеш його цілим і неушкодженим».

Приятель ліворуч кинув дві фішки й виголосив: «Ти будеш зраджений тим, хто називає себе твоїм другом».

Нарешті Едді, наш управляючий, вирік найбільш зловісне пророцтво: «І врешті-решт ти не зможеш врятувати найголовніше».

Фігури стали танути в тумані. Спочатку я був надто приголомшений, щоб вимовити хоч слово, але побачивши, що туман, клубочучись, обертається на величезну зелену змію, знов заповзаючи в рота мумії, закричав:

— Постривай! Що ти мала на увазі? Який друг? Що я не зможу врятувати?

Зміїний хвіст щез у роті мумії. Вона відкинулась назад, притулившись до стіни. Вуста мумії були так щільно стиснуті, що можна було подумати, ніби вона не розкривала рот щонайменше сотню років. І на горищі знову запанувала тиша; це було просто закинуте приміщення, захаращене старими експонатами.

Я подумав, що навіть простоявши тут цілу вічність і вкрившись павутинням, все одно розумнішим не стану.

Моя аудієнція в Оракула скінчилася.

— Ну, як? — спитав мене Хірон.

Я важко гепнувся в крісло поряд із картковим столиком.

— Вона сказала, що я знайду й поверну вкрадене.

— Чудово! — Гровер присунувся ближче, збуджено жуючи залишки бляшанки з-під дієтичної коли.

— Що саме сказав Оракул? — наполягав Хірон. — Це важливо.

Голос рептилії ще лящав у мене у вухах.

— Вона… вона сказала, що я вирушу на захід і побачу бога, який зрадив. Знайду вкрадене і поверну його цілим і неушкодженим.

— Я так і знав! — вигукнув Гровер.

— Що-небудь ще? — спитав явно незадоволений Хірон.

Я не хотів розповідати йому все до кінця.

Який саме друг мене зрадить? Не так вже й багато у мене друзів.

А також щодо останніх слів — мені не вдасться врятувати головне. Так, ніби Оракул відсилає мене на пошуки, кажучи при цьому: «До речі, ти зганьбиш себе».

Як я міг про таке сказати?

— Ні, — відповів я. — Це все.

Хірон пильно глянув на мене.

— Добре-добре, Персі. Але знай: слова Оракула частенько мають подвійний сенс. Не варто надто ламати над ними голову. Правда ніколи не стає остаточною, поки події не стануться.

Здається, Хірон зрозумів, що я приховую від нього щось погане, і намагається мене втішити.

— Гаразд. — Мені раптом схотілося змінити тему. — То куди мені йти? І хто цей бог на заході?

— Подумай, Персі, — сказав кентавр. — Якщо Зевс і Посейдон ослабнуть у війні один проти одного, то хто виграє?

— Хтось третій, хто хоче отримати перевагу? — спитав я навмання.

— Саме так. Той, хто, затаїв злобу, і кому випав нещасливий жереб від тих далеких часів, коли світ було поділено на три частини, і чиє царство стане тільки могутніше з появою мільйонів мерців. Той, хто ненавидить своїх братів за те, що вони змусили його поклястися в тому, що він не матиме дітей, а самі порушили цю клятву.

— Аїд. — Я згадав про свій сон і зловісний підземний голос.

Хірон кивнув.

— Володар мертвих — єдина можлива кандидатура.

Гровер вдавився шматочком алюмінія.

— Вибачте, хто? Як?

— По хлопця прийшла фурія, — нагадав Хірон. — Вистеживши Персі та з’ясувавши, хто він, вона спробувала його вбити. Фурії слухаються лише одного хазяїна — Аїда.

— Так, але… але Аїд ненавидить усіх героїв, — заперечив Гровер. — Особливо, коли він, крім того, дізнався, що Персі — син саме Посейдона…

— До лісу проліз собака з пекла, — вів далі кентавр. — Його могли закликати лише з Полів покарання, і зробив це хтось із мешканців табору. Аїд тут має свого наглядача. Він мусить підозрювати, що Посейдон намагатиметься використати Персі, щоб очистити своє ім’я. Аїдові дуже хотілося б вбити цього юного напівкровку ще до того, як він вирушить на пошуки.

— Нівроку, — пробурмотів я. — Отже, мене хочуть вбити два верховні божества.

— Але пошуки… — Гровер прокашлявся. — Себто я хочу сказати — жезл повелителя не може перебувати у такому місці, як штат Мен. Мен такий гарний цієї пори року.

— Аїд прислав одного зі своїх посіпак, щоб вкрасти жезл, — провадив Хірон. — Він сховав його в підземному царстві, чудово розуміючи, що Зевс звинуватить Посейдона. Я не наполягаю на тому, що добре розуміюсь на мотивах мертвих, або на тому, чому він вирішив розв’язати війну саме зараз, але одне не підлягає сумніву. Персі повинен вирушити до царства мертвих, знайти жезл і явити богам правду.

У шлунку в мене запекло. І найцікавіше, що це був не страх. Це був передсмак. Жага до помсти. Аїд намагався вбити мене вже тричі, нацькував на мене фурію, Мінотавра й собаку з пекла. Він винен у тому, що моя мати щезла у спалаху світла. Тепер він намагається звинуватити нас із батьком у крадіжці, чого ми не робили.

Я готовий був розідрати його.

Крім того, якщо моя мама — у царстві мертвих…

«Гей, хлопче, — озвався хтось із того закапелку мого мозку, де ще збереглося трохи глузду. — Ти ж просто пацан. Натомість Аїд — це бог».

Гровер трусився. Він заходився з хрумкотом жувати гральні карти, немов сплутавши їх із чіпсами.

Бідака збирався супроводжувати мене у пошуках, інакше не бачити йому своєї ліцензії хранителя, але як я міг просити його йти зі мною, особливо після того, як Оракул сказав, що у мене нічого не вийде? Це ж самогубство.

— Послухайте, якщо ми знаємо, що це Аїд, — сказав я Хірону, — чому б не розповісти про це іншим богам? Зевс чи Посейдон можуть спуститися до підземного царства, щоб рознести усе там вщент?

— Знати й підозрювати — це не одне й те саме, — дорікнув мені Хірон. — Крім того, якщо навіть боги підозрюють Аїда, — а мені здається, що Посейдон підозрює, — вони не можуть розшукати й повернути жезл самі. Боги не можуть переходити кордони своєї території, хіба що на запрошення. Це ще одне давнє правило. Натомість герої мають певні привілеї. Вони можуть вирушити куди завгодно і кинути виклик будь-кому, якщо вони достатньо сильні. Жоден із богів не відповідає за діяння героя. Як гадаєш, чому боги завжди діють за допомоги героїв?

— Ви ж самі сказали, що мене вже використали.

— Я казав, що Посейдон не випадково закликав тебе саме зараз. Це дуже ризикована гра, але він у безвихідній ситуації. Ти потрібен йому.

Я потрібен своєму батькові!

Емоції заполонили мене, сплітаючись у примхливий вихор, як у калейдоскопі. Я не знав, ображатися мені чи обурюватись, радіти чи сердитись. Посейдону не було до мене жодного діла протягом цілих дванадцяти років. А тепер, бачите, я йому знадобився.

Я пильно подивився на кентавра.

— Ви з самого початку знали, що я син Посейдона!

— У мене були підозри щодо цього. Як я вже казав… я теж звертався до Оракула.

Я відчув, що Хірон багато чого не договорює, але вирішив, що зараз не час цим перейматися. Врешті-решт я також дещо приховав.

— Таким чином, давайте підсумуємо, — оголосив я. — Отже, я повинен спуститися до царства мертвих та віч-на-віч зустрітися з володарем смерті.

— Точно, — підтвердив Хірон.

— Знайти найпотужнішу зброю у всесвіті.

— Саме так.

— І доставити її на Олімп до літнього сонцестояння.

— Ти цілком правий.

Я подивився на Гровера, який проковтнув червового туза.

— Я вже казав, що Мен чудовий цієї пори року? — мляво спитався він.

— Можеш не йти, — запропонував я. — Адже я не можу просити тебе про це.

— Та ні… — Він потупцяв на місці. — Ні… просто сатири і царство мертвих… але, звичайно…

Гровер глибоко зітхнув, потім підвівся і змів зі своєї футболки клоччя карт та алюмінієві крихти.

— Ти врятував мені життя, Персі. Якщо… якщо ти справді хочеш, щоб я вирушив із тобою, можеш на мене розраховувати.

Я відчув таке полегшення, що мені схотілося загорлати, хоч не думаю, що із цього вийшло б щось героїчне. Гровер був єдиним, кого я вважав своїм другом вже протягом кількох місяців. Я не був упевнений, чи буде сатир корисний у сутичці з силами смерті, але відчував: буде краще, якщо він піде зі мною.

— Тож уперед, напарнику! — Я обернувся до Хірона. — То куди саме нам прямувати? Оракул просто велів йти на захід.

— Вхід до підземного царства завжди перебуває на заході. Століттями він пересувається, подібно до Олімпу. Зараз він, напевно, в Америці.

— Де?

— Я гадав, це цілком очевидно. — Хірон здивовано глипнув на мене. — Вхід до підземного світу розташовується в Лос-Анджелесі.

— Ну звичайно, — пробурмотів я. — Отже, ми сядемо на літак…

— Ні! — верескнув Гровер. — Про що ти думаєш, Персі? Ти хоч раз у житті літав літаком?

Я засоромлено похитав головою. Мама нікуди зі мною не літала. Казала, що ми начебто не маємо грошей. Крім цього, її батьки загинули в авіакатастрофі.

— Поміркуй, Персі, — сказав Хірон. — Ти син бога морів. Найбільший ворог твого батька — Зевс, володар неба. Твоя мати була права, коли не хотіла брати тебе в політ. Тоді б ти опинився у володіннях Зевса. І не повернувся б живий.

У небі блиснула блискавка. Прогримів грім.

— Гаразд, — відповів я, вирішивши не звертати увагу на грозу. — Поїдемо потягом або автомобілем.

— Оце правильно, — похвалив Хірон. — Вибирай собі двох супутників. Одного вже маєш, це Гровер. Друга твоя супутниця вже зголосилася йти з тобою, якщо ти погодишся прийняти її допомогу.

— Та невже? — спитав я удавано здивованим голосом. — Хто ж це настільки дурний, що схотів супроводжувати мене?

Повітря довкола Хірона замерехтіло.

Із мерехтіння вийшла Аннабет, засовуючи до задньої кишені свою бейсболку.

— Ти тупий, як морський планктон, — відказала вона. — Я вже сто років чекаю, щоб вирушити на пошуки. Афіна не прихильниця Посейдона, але якщо вже ти зібрався врятувати світ, то я краще за всіх допоможу тобі не зганьбити себе.

— Ти в цьому так упевнена? — спитав я. — Сподіваюсь, ти маєш план, задавако?

Аннабет зашарілась.

— То ти хочеш, щоб я тобі допомагала, чи ні?

Правду кажучи, мені б цього хотілося. Я потребував будь-якої допомоги.

— Тріо, — кинув я. — Що ж, годиться.

— Чудово, — підсумував Хірон. — Сьогодні ж удень ми доправимо вас на автовокзал у Манхеттені. Далі розраховуйте лише на себе.

Сяйнула блискавка. Рясний дощ поливав поля, над якими, як передбачалось, завжди мало б світити сонечко.

— Не будемо марнувати час, — сказав кентавр. — Час збирати речі.

Глава десята Я ПРИМУДРЮЮСЬ РОЗБИТИ НОВЕНЬКИЙ АВТОБУС

Мені пакувати особливо не було чого. Я вирішив залишити ріг Мінотавра в будиночку, тож до наплічника, який знайшов для мене Гровер, поклав лише білизну та зубну щітку.

Табірна крамничка видала мені позику в тисячу доларів звичайних грошей та двадцять золотих драхм. Монети були завбільшки з домашнє печиво, які печуть дівчатка-скаути, і з одного боку мали викарбуване зображення грецьких богів, а з іншого — Емпайр-стейт-білдинг. Хірон сказав, що в давнину люди карбували драхми із срібла, але олімпійці завжди використовували лише чисте золото. Потім додав, що драхмами можна розраховуватись в угодах із небожителями, якими саме — не має значення. Він дав мені з Аннабет по фляжці нектару й торбинку на блискавці з квадратними шматочками амброзії, але виключно для екстрених випадків, якщо нас буде серйозно поранено. Адже це їжа богів, нагадав нам Хірон. Вона згубна для простих смертних, але нас зцілить практично від будь-якої рани. Якщо з’їсти або випити забагато, напівкровка стає надто збудженим. Передозування може спалити нас у буквальному сенсі слова.

Аннабет прихопила чарівну бейсболку «Янкіз», котру, як вона сказала, подарувала їй на день народження мама. Ще вона мала книжку з класичної архітектури, написану давньогрецькою, щоб читати, коли стане нудно, і довгого бронзового ножа, схованого в рукаві.

Я не сумнівався, що ніж видасть нас із головою на першому ж металошукачі.

Гровер начепив свої бутафорські ноги й штани, щоб скидатися на людину. Ще на ньому був великий зелений кашкет, оскільки під час дощу його кучеряве волосся розпрямлялося й визирали ріжки. Свій яскраво-помаранчевий рюкзак сатир напхав дрібним металобрухтом та яблуками, щоб можна було перехопити дорогою. У кишенях він тягав цілий набір очеретяних сопілок, які вирізав для нього його тато-козел, хоч виконати він міг лише дві речі: Дванадцятий фортепіанний концерт Моцарта та «So yesterday» Хіларі Даф. Обидві лунали на сопілках просто жахливо.

Помахавши на прощання мешканцям табору, ми кинули останній погляд на полуничні лани, океан, Великий будинок, після чого стали видиратися Пагорбом напівкровок до високої сосни — Талії, дочки Зевса.

Хірон чекав нас в інвалідному візку. Поруч стояв схожий на серфінгіста хлопчина, якого я бачив, коли лежав хворий. Як пояснив мені Гровер, це був шеф служби безпеки табору. Судячи з усього, очі в нього розташовувались по всьому тілу, тому його неможливо було заскочити зненацька. Однак сьогодні він вбрався у шоферську форму, тож я міг бачити очі для стеження лише на його руках, обличчі та шиї.

— Це Аргус, — відрекомендував його Хірон. — Він довезе вас до міста й пригляне за вами.

Я почув кроки позаду й обернувся.

Угору пагорбом біг Лука, несучи пару бейсбольних кросівок.

— Привіт! — задихано мовив він. — Радий, що вас наздогнав.

Аннабет зашарілась, як завжди, коли Лука був поруч.

— Просто хотів побажати успіху, — сказав мені Лука. — І ще подумав, що вони зможуть стати тобі в пригоді.

Він передав кросівки, що виглядали цілком звичайно. Навіть пахли вони нормально.

— Майя! — сказав Лука.

Білі крильця виросли з-під підошов — я від подиву навіть впустив взуття. Кросівки застрибали по землі, поки крильця не склалися й не щезли.

— Надзвичайно! — вигукнув Гровер.

Лука посміхнувся.

— Вони добре послужили мені, коли я вирушав на пошуки. Це татків подарунок. Звичайно, останнім часом я не часто ними користувався…

Він посмутнів.

Я незнав, що сказати. Чудово, що Лука прийшов попрощатися. Я боявся, що він ображений з того, що останнім часом я надто мало приділяю йому уваги. Але ось він стоїть переді мною, простягуючи свій чарівний подарунок… Я зашарівся майже так само, як Аннабет.

— Дякую, друзяко.

— Слухай, Персі… — було видно, що хлопцеві незручно це казати. — Тут на тебе покладають великі надії. Тож убий за мене парочку монстрів, добре?

Ми потиснули один одному руки. Лука скуйовдив Гроверові волосся на голові між ріжками й наостанок обійняв Аннабет, яка ледь не зомліла.

Після того як Лука пішов, я сказав їй:

— Надто ти в нас ніжна панночка.

— Аж ніяк!

— Але ж ти віддала йому захоплений прапор?

— Ох, і навіщо це я поперлася з тобою, Персі?

Вона стала спускатися іншим боком пагорба, де на узбіччі вже чекав білий лімузин. Аргус рушив за нею, подзенькуючи ключами від авто.

Я підхопив крилаті кросівки, і раптом мене охопило неприємне відчуття.

— Але ж я все одно не зможу скористатися ними? — спитав я, глянувши на Хірона.

Кентавр похитав головою.

— Лука зробив це від усього серця, Персі. Але здійматися у повітря… я тобі б не радив.

Я розчаровано кивнув, але раптом мені сяйнула здогадка.

— Гей, Гровере, хочеш мати чарівну річ?

— Я? — Очі в сатира загорілися.

Ми поспіхом зашнурували кросівки на його бутафорських кінцівках, і перший у світі хлопчик-козел був готовий до запуску.

— Майя! — вигукнув він.

Злет у Гровера вийшов на славу, але потім його почало крутити на всі боки, так, що він проїхався рюкзаком по траві. Крилаті черевики хвицались, як маленькі необ’їжджені жеребці.

— Потренуйся! — порадив йому Хірон. — Тобі просто бракує практики!

— А-а-а-а! — Гровер, якого метляло з боку в бік, промчав до підніжжя пагорбу, немов скажений газонокосар.

Перш ніж я кинувся за ним, Хірон схопив мене за руку.

— Мені варто було б більше займатися тобою, Персі, — сказав він. — Якби тільки я мав час. Геракл, Ясон — їх мені вдалося навчити краще.

— Та нічого, якось буде. Я просто хотів…

Я замовкнув: не варто було промовляти якісь банальності. Просто мені хотілося, щоб тато теж подарував мені якусь чудову чарівну річ, яка стала б мені в пригоді у пошуках. Щось на зразок крилатих черевиків Луки або кепки-невидимки Аннабет.

— Про що я думаю? — схаменувся Хірон. — Я не можу відпустити тебе без цього.

Він витяг із кишені ручку й віддав її мені. Це була звичайна кулькова ручка, з чорним стрижнем і ковпачком, який знімався. Центів за тридцять.

— Чудово, — сказав я. — Дякую.

— Персі, це дарунок твого батька. Я зберігав його довгі роки, не відаючи, що він призначався тобі. Але тепер пророцтво стало мені остаточно зрозуміле. Ти — той самий.

Я згадав екскурсію до Метрополітену, коли я знищив місіс Додз. Хірон кинув мені ручку, яка обернулась на меч. Можливо, це…

Знявши ковпачок, я одразу відчув, як ручка стала довшою і важчою. За мить я вже тримав лискучого бронзового меча — гострого з обох боків, зі шкіряним руків’ям, прикрашеним золотими заклепками. Вперше меч виявився по мені.

— Цей меч має довгу й трагічну історію, яку нема сенсу розповідати, — сказав Хірон. — Його називають Анаклузмос.

— Стрімка течія, — переклав я, здивований тим, як легко мені вдалося розтлумачити давньогрецьке слово.

— Користуйся ним лише за крайнього випадку, — попередив Хірон, — і лише проти монстрів. Звичайно, жоден герой не стане кривдити людей, хіба що у виняткових випадках, але цей меч у будь-якому разі не нашкодить їм.

Я подивився на грізне, гостре лезо.

— Що ви маєте на увазі, коли кажете, що він не може зашкодити людям? Як таке може бути?

— Цього меча викували з небесної бронзи. Спочатку над ним працювали в кузні циклопи, його загартували в кратері Етни й остудили у водах Лети. Він смертоносний для монстрів та всіх істот із царства мертвих, якщо, звичайно, вони не вб’ють тебе першими. Але крізь тіло смертного це лезо пройде, немов крізь туман. Надто вони дрібні, щоби вбивати їх цим мечем. І попереджаю: будучи напівбогом, ти можеш загинути як від небесної, так і від земної зброї. Ти двічі вразливий.

— Приємна новина.

— Тепер знову надінь ковпачок.

Не встиг я торкнутися ковпачком леза, як Анаклузмос знову перетворився на звичайну ручку. Я запхав її до кишені, трохи нервуючи, оскільки в школі постійно славився тим, що постійно губив ручки.

— Ти не зможеш.

— Що саме?

— Загубити ручку, — пояснив кентавр. — Вона зачаклована і завжди буде знову опинятися у твоїй кишені. Спробуй.

Закинувши ручку якомога далі пагорбом униз, я став уважно стежити за тим, що буде далі.

— Це забирає трохи часу, — попередив Хірон. — Ану, тепер перевір.

Природно, ручка була на місці.

— Справді, чудово, — погодився я. — Ну, а якщо хтось із смертних побачить, що я дістаю меча?

— Туман — могутня річ, Персі, — посміхнувся Хірон.

— Туман?

— Так. Прочитай «Іліаду». Там багато згадується про це. Кожного разу, коли божественні чи інфернальні сили контактують зі смертним світом, вони навівають туман, який затьмарює розум людей. Як напівкровка ти будеш бачити все насправді, але люди будуть тлумачити побачене неправильно. Утім, цікаво, що люди готові піти на будь-які хитрощі, щоб довести, ніби їхня версія правильна.

Я запхав Анаклузмоса назад до кишені.

Уперше я по-справжньому відчув, що вирушаю на пошуки. Я насправді залишав Пагорб напівкровок. Я вирушав на захід самостійно, без дорослих, без певного плану, навіть без мобільника. (Хірон сказав, що монстри відстежують стільникові телефони: якщо ми візьмемо з собою хоча б один, то це буде для них, наче сигнальна ракета.) Отже, найбільш могутньою зброєю для того, щоб битися з монстрами й досягти царства мертвих, залишався мій меч.

— Хіроне, — нерішуче озвався я. — Якщо ви кажете, що боги безсмертні… то це означає, що був час до них?

— Якщо точніше, то це чотири століття, що минуло до них. Час титанів припав на четверте століття, яке іноді називають золотим, а це кричуща несправедливість. П’яте століття — період західної цивілізації та панування Зевса.

— То що ж було… до богів?

Хірон скривився.

— Навіть я недостатньо старий, щоб знати про це, дитинко, але я знаю, що це був час пітьми, коли смертні були ще дикі. Кронос, володар титанів, назвав своє царювання Золотим століттям, оскільки люди жили у невіданні, не володіючи знаннями. Але це була лише пропаганда. Цар титанів вважав, що ваш рід здатний лише випивати, закусювати й розважатися дешевими видовищами. Під час раннього періоду царювання Зевса добрий титан Прометей здобув для людей вогонь, щоб ваш рід міг розвиватися, але Прометея затаврували, як бунтівника й заколотника. Як ти, можливо, пригадуєш, Зевс суворо покарав його. Утім, врешті-решт боги змилостивилися щодо людей, і постала західна цивілізація.

— Але тепер боги не можуть померти. Себто, поки жива західна цивілізація, вони також будуть жити. Отже, якщо навіть у мене нічого не вийде, не станеться нічого настільки поганого, щоби все полетіло шкереберть?

— Ніхто не знає, скільки триватиме епоха Заходу, Персі, — меланхолійно всміхнувся Хірон. — Так, боги безсмертні. Але такими самими були титани. Вони існують досі, будучи зачинені в темницях, позбавлені влади й змушені як покарання терпіти нескінченні муки, але залишаючись живими. Навіть дуже живими. Можливо, богині Долі не схочуть, щоб боги коли-небудь пережили щось подібне, і всі ми повернулись у морок і хаос минулого. Єдине, що ми можемо, дитинко, — іти за своїм призначенням.

— За своїм призначенням… якби знати, у чому воно полягає.

— Розслабся, — порадив Хірон. — Зберігай ясність думок. І пам’ятай: можливо, саме тобі судилося відвернути найбільшу війну за всю історію людства.

— Розслабитись… — скривився я. — Та я взагалі не напружуюсь.

Діставшись підніжжя пагорбу, я озирнувся. Хірон стояв під сосною — Талією, дочкою Зевса, — випроставшись на весь свій чималий зріст і високо скинувши лук на знак вітання. Звичайний прощальний жест після літніх канікул від звичайнісінького кентавра.

Аргус вивіз нас із сільської місцевості й доставив на західний край Лонг-Айленду. Дивно було знову опинитися на шосе: Аннабет і Гровер сиділи поруч зі мною, як звичайні попутники. Після двох тижнів на Пагорбі напівкровок реальний світ здавався чимось фантастичним. Я спіймав себе на тому, що як дикун витріщаюсь на «макдоналдси», на хлопців, що сидять на задньому сидінні батьківського авто, на придорожні щити й торгівельні центри.

— Поки все добре, — сказав я Аннабет. — Ось вже десяток миль проїхали, і жодного монстра.

Вона відповіла мені роздратованим поглядом.

— У тебе риб’ячі мізки. Такі слова не доведуть до добра.

— Нагадай, а то я забув: через що ти мене терпіти не можеш?

— Неправда.

— Ти мене за дурня маєш?

— Слухай, хіба нам обов’язково бути в злагоді? — Вона заходилася м’яти свою кепку-невидимку в руках. — Наші батьки — суперники.

— Чому?

— Ох, і надокучливий, — зітхнула Аннабет. — Якось одного разу мама заскочила Посейдона з подружкою в храмі Афіни — більшої неповаги годі уявити. Наступного разу Афіна та Посейдон змагалися, кому з них бути покровителем Афін. Як подарунок твій тато відкрив якесь там джерело солоної води, а моя мама виростила оливкове дерево. Люди побачили, що її дарунок кращий, тож назвали місто на її честь.

— Мабуть, просто через те, що вони полюбляли маслини.

— Відчепись.

— Ось якби вона винайшла піцу — це я розумію!

— Сказала — відчепись!

Аргус на передньому сидінні посміхався. Він нічого не сказав, але блакитне око на потилиці підморгнуло мені.

Рух транспорту в Квінсі став повільніший. До того часу, як ми дісталися Манхеттену, сонце вже сідало, розпочався дощик.

Аргус висадив нас на автобусній зупинці у Верхньому Іст-Сайді, неподалік квартири, де мама колись мешкала з Гейбом. До поштової скриньки була прикріплена листівка з моєю фотографією і написом: «Ти бачив цього хлопця?»

Я зідрав листівку, перш ніж Гровер з Аннабет встигли її помітити.

Аргус вивантажив наші речі, пересвідчився, що ми придбали квитки на автобус, і поїхав; коли він від’їздив, одне око на його руці розплющилось, щоб простежити за нами.

Я подумав про те, наскільки близько звідси моя стара квартира. У цей час мама зазвичай поверталася додому з кондитерської. Смердюк Гейб зараз, мабуть, сидить у себе, грає в покер, і йому глибоко плювати на те, де вона і що з нею.

Гровер начепив рюкзак. Він перехопив мій погляд і подивився в той самий бік.

— Хочеш знати, чому вона вийшла за нього, Персі?

— Ти що, мої думки читаєш? — зиркнув я на нього.

— Лише твої почуття, — знизав плечима Гровер. — Я забув тобі сказати, що сатири це вміють. Адже ти згадав про маму та вітчима?

Я кивнув, замислившись над тим, що ще Гровер забув сказати мені.

— Твоя мама вийшла заміж за Гейба саме через тебе, — мовив Гровер. — Ось ти називаєш його Смердюком, а сам нічого не розумієш. У хлопця така аура!.. Її навіть звідси можна відчути. Я чую його сліди на тобі, а ви ж не бачились майже тиждень.

— Отже, слід дякувати Смердюкові Гейбу? — визвірився я. — Де тут найближча крамниця? Я збігаю йому по пиво.

— Тобі слід бути вдячним, Персі. Зокрема за те, що так гидотно смердячи людиною, він роками приховував твою природу напівбога. Щойно я почув запах його «камаро», одразу зрозумів: своїм смородом Гейб роками прикривав тебе. Якби ти не жив із ним щоліта, монстри, мабуть, давно б тебе вбили. Твоя мама залишалася з ним, щоб захистити тебе. Вона була мудра. І, напевно, дуже любила тебе, якщо вже зв’язалася з таким хлопцем… якщо, звісно, тобі це цікаво.

Краще від його слів не стало, але я промовчав.

«Я знову побачу її, — подумав я. — Вона не померла».

Цікаво, чи продовжує Гровер читати мої почуття, адже зараз вони у повному розладі. Мені було приємно, що він та Аннабель разом зі мною, але я почувався винним, оскільки був із ними не зовсім чесний. Я не розкрив їм справжньої причини, через яку погодився на ці дурнуваті пошуки.

Правда полягала в тому, що мене абсолютно не цікавив ані жезл, ані порятунок світу, ані навіть можливість допомогти в біді своєму власному батькові. Чим більше я думав про це, тим більше дорікав Посейдонові за те, що він ані разу не провідав мене, ані допоміг мамі, жодного разу не приславши які-небудь мізерні аліменти. Він визнав мене лише тому, що йому був потрібен виконавець.

Я турбувався тільки через маму. Аїд несправедливо забрав її, він мусить повернути її назад.

«Тебе зрадить один із тих, що називає себе твоїм другом, — озвався у мене в голові Оракул. — Врешті-решт ти не зможеш врятувати головного».

«Замовкни», — наказав я.

Дощ не вщухав.

Нам обірвався будь-який терпець від чекання автобуса, і ми вирішили пограти одним із Гроверових яблук. Аннабет була безподібна. Вона могла підкинути яблуко коліном, ліктем, плечем, чим завгодно. Я намагався не відставати від неї.

Гра скінчилася, коли я закинув яблуко практично Гроверові в рот. В одну козло-секунду наш імпровізований м’ячик зник — зі шкіркою, хвостиком, словом, увесь.

Гровер зашарівся. Він намагався вибачитись, але ми з Аннабет були надто захоплені, вихваляючи одне одного.

Нарешті прийшов автобус. Поки ми стояли в черзі на посадку, Гровер почав озиратися й принюхуватись, ніби почув свої найулюбленіші шкільні ласощі — енчіладу.

— Що таке? — спитав я.

— Не знаю, — напружився він. — Можливо, нічого.

Але я був певен, що це неспроста. І теж став роззиратися довкола.

Мені полегшало лише тоді, коли посадка скінчилась, і ми знайшли свої місця вкінці автобусу. Склали рюкзаки й повсідалися. Аннабет продовжувала нервово поплескувати по стегну бейсболкою.

Коли зайшли останні пасажири, вона стиснула моє коліно:

— Персі!

До автобусу щойно увійшла стара пані. Вона була вбрана у пом’яту оксамитову сукню, на руках мала мережані рукавички, на голові — безформного плетеного капелюха помаранчевого кольору, який прикривав її обличчя, а в руках пані тримала велику полотняну торбу з візерунком. Коли пані підвела голову, її чорні очі зблиснули, і серце моє скажено закалатало.

Це була місіс Додз. Вона постаріла, на обличчі побільшало зморшок, але вираз залишився той самий — злісний.

Я глибше втиснувся в сидіння.

Слідом за нею увійшли ще дві старі пані, одна в зеленому, друга у фіолетовому капелюсі. Загалом обидві виглядали точнісінько, як місіс Додз: такі самі вузлуваті руки, полотняні торби, пом’яті оксамитові сукні. Демонічна трійця старушенцій.

Вони сіли в першому ряду, одразу за шофером. Ті двоє, що сиділи біля проходу, виставили ноги й схрестили їх. Це могло бути випадковістю, але сенс був цілком очевидний: прохід закритий.

Автобус від’їхав від зупинки й запетляв мокрими вулицями Манхеттена.

— Недовго ж вона пробула мертвою, — сказав я, намагаючись не виказати тремтіння в голосі. — Здається, ти казала, що їх можна знищити раз і назавжди.

— Я казала: якщо пощастить, — відповіла Аннабет. — Ти явно не з щасливчиків.

— Одразу троє, — зарюмсав Гровер. — Di immortales!

— Що ж, гаразд. — Аннабет щось напружено обмірковувала. — Фурії. Троє найжахливіших чудовиськ із царства мертвих. Не біда… Не біда. Ми виліземо через вікно!

— Вони не відчиняються! — простогнав Гровер.

— Як щодо заднього виходу? — запропонувала Аннабет.

Заднього виходу не було. Та навіть якби він і був, це навряд чи б нам допомогло. Ми вже встигли виїхати на Дев’яту авеню і прямували до тунелю Лінкольна.

— Вони ж не накинуться, коли довкола стільки свідків? — спитав я.

— У смертних поганий зір, — нагадала Аннабет. — Їхня свідомість сприймає лише те, що видно крізь туман.

— Але вони побачать, як три старі пані вбивають нас, чи ні?

Аннабет замислилась.

— Важко сказати. Але ми не можемо розраховувати на підтримку смертних. Може, аварійний вихід на даху?…

Ми в’їхали до тунелю Лінкольна, і в автобусі стало темно, не беручи до уваги низки вогників, які горіли вздовж проходу. Запанувала зловісна тиша, навіть дощу не було чути.

Місіс Додз підвелась. Голосом таким безбарвним, що, здавалося, вона репетирувала заздалегідь, вона оголосила на весь автобус:

— Мені треба до туалету.

— Мені також, — сказала друга сестра.

— І мені, — підхопила третя.

Усі троє рушили проходом.

— Зрозуміла, — прошепотіла Аннабет. — Персі, візьми мою кепку!

— Що?

— Їм потрібен тільки ти. Стань невидимим і рушай проходом. Нехай вони обминуть тебе. Можливо, тобі вдасться дістатися передніх дверей.

— А ви?…

— Існує шанс, що вони не помітять нас, — пояснила Аннабет. — Ти — син одного з Великої трійці. Твій запах може затьмарити решту.

— Я не можу просто так кинути вас!

— Та не турбуйся ти за нас, — підштовхнув мене Гровер. — Іди!

Руки в мене тремтіли. Почуваючись боягузом, я взяв бейсболку з емблемою «Янкіз» і надів її.

Глянувши вниз на свої ноги, я побачив, що нічого не видно.

Я поповз проходом. Мені вдалося проминути десять рядів і прослизнути на вільне місце в ту мить, коли фурії проходили повз.

Місіс Додз зупинилася, принюхуючись, і впритул подивилася на мене. Серце моє калатало в грудях.

Вона нічого не помітила. І сестри пішли далі.

Я був вільний. Мені вдалося підібратися до задніх дверей саме тоді, коли виїздили з тунелю. Я вже приготувався натиснути кнопку аварійної зупинки, і раптом почув огидне виття, що лунало ззаду.

Старі пані вже не були старими. Їхні обличчя залишились ті самі — жахливіше годі й уявити, — але тіла перетворились на шкірясті коричневі тіла відьом, із крилами, як у кажанів, і пазуристими, як у горгулій, лапами. Замість торбинок вони розмахували вогняними батогами.

Оточивши Гровера з Аннабет — батоги хльоскали у повітрі, — вони всі разом сичали:

— Де це? Де?

Решта пасажирів пронизливо верещали, зіщулившись на сидіннях. Отже, вони щось бачили, і це непогано.

— Його тут немає! — верескнула Аннабет. — Він пішов.

Фурії змахнули над нею батогами.

Аннабет вихопила бронзового ножа. Гровер витяг жерстяну бляшанку зі свого рюкзака, в якому зберігав свою провізію, і замахнувся.

Мої подальші дії були настільки імпульсивні та небезпечні, що я цілком міг претендувати на звання найпершого психа року та розклейку моїх фото на стовпах всієї країни.

Водій відволікся, намагаючись роздивитися у дзеркальці заднього огляду те, що відбувається.

Залишаючись невидимим, я вихопив у нього з рук кермо й крутонув ліворуч. Пасажири заверещали, коли їх кинуло вліво, і я почув — хотілося б вірити! — як троє фурій вивалюються у вікно, розбиваючи шибку.

— Гей! — загукав шофер. — Гей, якого біса?!

Ми продовжували боротися за кермо. Автобус важко кидало з боку в бік, металевий скрегіт не змовкав, іскри летіли в повітрі на милю позаду нас.

Нахилившись, автобус вискочив із тунелю Лінкольна під зливу, людей та монстрів кидало автобусом, зустрічні авто розліталися, наче кеглі в боулінгу.

Якимось чином водій знайшов вихід із ситуації. Ми кулею промчали по шосе, минаючи з півдесятка світлофорів, і врешті-решт опинилися на одному з путівців Нью-Джерсі, яких по той бік річки бісова прірва. Тепер ліворуч був ліс, праворуч — Гудзон, і, судячи з усього, водій вивозив нас до річки.

Тут мені знову сяйнула рятівна думка, і я щосили вгатив по педалі аварійних гальм.

Завищали покришки, автобус закрутило на мокрому асфальті, й він врізався в дерево. Увімкнулося аварійне освітлення. Двері розкрилися. Шофер першим кинувся геть, за ним, репетуючи, повистрибували пасажири. Я пропустив усіх і вмостився на водійське сидіння.

Фурії встигли зайняти попередні позиції. Вони хльоскали своїми батогами Аннабет, яка вимахувала ножем і щось гукала давньогрецькою — у тому сенсі, щоб вони забиралися геть. Гровер кидався бляшанками.

Я подивився на відчинені двері. Переді мною була свобода, але я не міг кинути своїх друзів. Я зняв кепку-невидимку.

— Привіт!

Фурії обернулися до мене, вишкіривши жовті ікла, і мені в голову раптом прийшла блискуча ідея про те, який саме вихід із цієї халепи можливий тепер. Місіс Додз підкрадалася до мене проходом — так само, як у класі, щоб повідомити, що я завалив черговий тест із математики. Щоразу, коли вона хляскала своїм батогом, її зморшкувата шкіра відблискувала червоними спалахами.

Дві її потворні сестрички перестрибували з сидіння на сидіння, підкрадаючись до мене, наче дві величезні огидні ящірки.

— Персею Джексоне, ти образив богів, — виголосила місіс Додз з акцентом, явно придбаним десь південніше, аніж штат Джорджія. — Тому тобі судилося померти.

— Ви більше подобалися мені в особі математички, — гигикнув я.

Вона загарчала.

Аннабет і Гровер обережно пересувалися слідом за фуріями, поглядаючи на розчинені двері.

Я витягнув із кишені кулькову ручку й зняв ковпачок. Меч виріс у моїй руці, зблиснувши двосічним лезом.

Фурії завагалися.

Місіс Додз уже довелося скуштувати Анаклузмоса. Його вигляд їй явно не сподобався.

— Здавайся негайно, — просичала вона, — інакше будеш приречений на вічні муки.

— Гарно сказано.

— Обережно, Персі! — вигукнула Аннабет.

Місіс Додз, хльоснувши батогом, обкрутила мою руку, яка тримала меч, а решта фурій з обох боків кинулися на мене.

Мою руку наче облили розпеченим свинцем, але мені вдалося не впустити Анаклузмоса. Руків’ям я вдарив фурію з лівого боку, змусивши її гепнутись на сидіння. Обернувшись, я завдав нещадного удару фурії, що була праворуч. Щойно лезо торкнулося її шиї, вона з лементом вибухнула порохнявою хмарою. Аннабет схопила місіс Додз бойовим захватом і кинула на спину, поки Гровер намагався вирвати з її рук батіг.

— О! — заскімлив він. — Гаряче! Пече!

Фурія, яку я вгатив руків’ям, простягнувши пазуристі лапи, знову підкралася до мене, але я змахнув Анаклузмосом, і вона розсипалась на порох.

Місіс Додз намагалася скинути Аннабет. Вона хвицалась, вимахувала пазуристими лапами, сичала й кусалася, але Аннабет трималася стійко, поки Гровер зв’язував ноги місіс Додз її власним батогом. Урешті-решт обидва звалили її в прохід. Фурія намагалася підвестися, але їй не вистачало місця, щоб розправити свої крила кажана.

— Зевс знищить вас! — пообіцяла вона. — Аїд забере твою душу!

— Braccas meus vescimini! — голосно вигукнув я.

Досі не розумію, як у мене вихопилась ця латинська фраза. Гадаю, вона означала: «Іди в дупу».

Удар грому струснув автобус. Волосся у мене на голові заворушилося.

— Забираймося геть! — пронизливо гукнула Аннабет. — Негайно!

Двічі повторювати не довелося.

Ми кинулись назовні й побачили, що решта пасажирів, як сомнамбули, блукають довкола, сваряться з шофером або бігають колами, лементуючи: «Ми всі загинемо!» Турист у гавайській сорочці встиг сфотографувати мене, перш ніж я сховав меч.

— Наші рюкзаки! — схаменувся Гровер! — Ми залишили свої…

БУУУУМ!

Шибки в автобусі вилетіли, пасажири кинулись в укриття. Блискавка пробила в даху справжній кратер, але за злісними стогонами всередині я зрозумів, що місіс Додз ще жива.

— Біжимо! — скомандувала Аннабет. — Вона викликає підкріплення! Треба забиратися!

Ми заглибились у ліс, дощ перетворився на справжню зливу; позаду палав автобус, попереду не було нічого, крім пітьми.

Глава одинадцята МИ ВIДВIДУЄМО ШИНОК САДОВИХ ГНОМIВ

У певному сенсі добре знати, що десь там існують грецькі боги, оскільки завжди існує той, на кого можна скласти провину, коли не щастить. Скажімо, коли ти тікаєш з автобуса, в який влучила блискавка і в якому на тебе щойно напали страхітливі відьми, крім того, з неба поливає, наче з відра, більшість подумає: ну так, просто не пощастило. Але якщо ти напівкровка, можна не сумніватися, що якась божественна сила намагається зіпсувати тобі день.

Ми з Аннабет і Гровером пленталися лісом, неподалік берега річки Нью-Джерсі, над Нью-Йорком позаду мерехтіла заграва, від Гудзону відчутно смерділо.

Гровер тремтів, як тварина, зіниці його великих козлиних очей зіщулились, як дві щілини, відчувалось, що він нажаханий.

— Три сестри… І всі три разом.

Я досі був приголомшений. Гуркіт вибуху і дзенькіт розбитих шибок ще лунали у моїх вухах. Але Аннабет підганяла нас, приказуючи:

— Ходімо! Чим далі ми підемо, тим краще!

— Усі наші гроші залишилися там, — нагадав я їй. — Наша їжа, одяг. Усе.

— Якби ти не вліз у бійку…

— А ви б хотіли, щоб я так просто дозволив вас вбити?

— Не треба було мене захищати, Персі. Я б сама чудово впоралася.

— Тільки порізана на шматочки, як хліб для сандвіча, — втрутився Гровер.

— Замовкни, козел!

Гровер скорботно замекав.

— Жерстяні бляшанки… повний рюкзак жерстяних бляшанок.

Ми йшли, ковзаючи ґрунтом, порослим мохом, продираючись крізь покручене гілля дерев, які смерділи замоченою й прокислою білизною.

Через якийсь час Аннабет порівнялась зі мною, крокуючи поруч.

— Слухай, я… — Голос її урвався. — Дякую, що повернувся по нас. Ти справді хоробрий.

— Ми ж одна команда.

Якийсь час Аннабет йшла мовчки.

— Це все одно, як пережити смерть… не кажучи вже про те, що якби ти схибив, то наші пошуки на цьому б скінчилися. А це, можливо, мій єдиний шанс побачити справжній світ.

Буря нарешті вщухла. Заграва над містом згасла, залишивши нас у пітьмі. Я бачив лише, як відблискує золотаве волосся Аннабет.

— Ти не залишала Табір напівкровок із семи років? — спитав я в неї.

— Ну… ми виїздили тільки на короткі екскурсії. Мій тато…

— Викладач історії?

— Так. Удома я якось не прижилась. Тобто я хочу сказати, що табір — це моя єдина домівка. — Тепер Аннабет сипала словами, боячись, що її можуть зупинити. — У таборі ти багато тренуєшся. Все добре й чудово, але монстри все ж таки існують у реальному житті. Лише тут ти можеш зрозуміти, на що здатний.

Якби я чогось не знав, то міг би присягнути, що в її голосі пролунав сумнів.

— Ти чудово вправляєшся з ножем! — похвалив я.

— Гадаєш?

— Будь-хто з тих, хто зумів проїхатися верхи фурією, як на мене, молодець.

У цій темряві я нічого не бачив, але подумав: можливо, вона посміхнулась.

— Знаєш, — мовила Аннабет, — мабуть, я розкажу тобі… одну кумедну річ, коли знову сядемо в автобус…

Не знаю, що саме вона збиралась розповісти, але її перервало настирливе «ту-ту-ту», немов сова кликала на допомогу.

— Гей, — гукнув Гровер, — на моїх сопілках усе ще можна грати. Якщо я згадаю пісню слідопитів, ми виберемося з цього лісу!

Він видув ще кілька нот, але мелодія підозріло нагадувала Хіларі Даф.

Замість того, щоб впевнено прямувати вперед, як належить слідопитові, я тут-таки врізався головою в дерево, заробивши ґулю завбільшки з кулак.

Можете додати до списку надприродних можливостей, яких я не мав, також інфрачервоний зір.

Ще приблизно з милю я постійно перечеплювався, лаявся, загалом почувався жалюгідно, але раптом побачив попереду світло, що скидалося на неонову вивіску. І відчув запах їжі. Смаженої, жирної, апетитної. Раптом я усвідомив, що не їв нічого поживного від того самого моменту, як потрапив на Пагорб напівкровок, де нас годували виноградом, хлібом, сиром і шматочками пісного м’яса, яке німфи смажили на багатті. Тепер мені до смерті схотілося подвійного чізбургера.

Ми продовжували рухатись уперед, поки не побачили між деревами порожнє шосе. На іншому боці розташовувалася зачинена бензоколонка, прикрашена афішею якогось фільму 90-х років, а також відчинена будова, що й була джерелом неонового світла та приємного запаху.

Це виявилась не закусочна швидкого харчування, як я сподівався. Перед нами була одна з тих придорожніх сувенірних крамничок, де продаються всілякі дивні речі на кшталт фламінго, яких можна встановити на галявинці перед будинком, дерев’яних індіанців, бетонних ведмедів та всякого такого іншого. Головна будова була схожа на довгий низький склад, оточений безліччю скульптур. Неонову вивіску над входом мені прочитати не вдалося, бо якщо моїй дислексії не по зубах навіть звичайна англійська, то про неоновий червоний курсив годі й мовити.

Для мене на вивісці було написано: «ANTYU MES GDERIAN COMEN MEPROUIM».

— Якого біса, що це означає? — спитав я.

— Не знаю, — озвалась Аннабет.

Вона постійно читала книжки, тому я навіть забув, що дівчина теж страждає на дислексію.

— «Шинок садових гномів тітоньки Ем», — переклав Гровер.

По обидва боки від входу, відповідно з рекламою, стояли два бетонні садові гноми — потворні бородаті коротуни, що посміхалися й махали руками так, ніби їх збиралися фотографувати.

Я перейшов дорогу, приваблений запахом гамбургерів.

— Гей, — попередив Гровер.

— Всередині світло, — зауважила Аннабет. — Можливо, там відчинено.

— Це закусочна, — життєрадісно мовив я.

— Закусочна, — погодилась вона.

— Ви що, здуріли обоє? — спитав Гровер. — Дивне це місце.

Ми дружньо не звернули уваги на його слова.

Перед входом височів цілий ліс статуй: бетонні тварини, бетонні діти, навіть бетонний сатир, який грав на сопілці, від чого Гровера пересмикнуло.

— Бе-е-е! — забекав він. — Схожий на мого дядька Фердинанда.

Ми зупинилися біля дверей головної будови.

— Не стукайте, — заблагав Гровер. — Я відчуваю монстрів.

— Після фурій у тебе ніс заклало, — сказала Аннабет. — Особисто я відчуваю тільки бургери. Ви що, не зголодніли?

— М’ясо! — презирливо пхикнув Гровер. — Я вегетаріанець.

— Ти їси сир, енчіладу й алюмінієві бля— шанки, — нагадав йому я.

— Це все не м’ясне. Слухайте, давайте підемо звідси. Ці статуї… дивляться на мене.

Тут двері заскрипіли, відчинилися й на порозі з’явилася висока жінка зі сходу — принаймні так мені здалося, що вона зі сходу, оскільки вона була вбрана у чорний довгий халат, який закривав усе, крім рук, а обличчя було сховане за вуаллю. З-під чорного серпанку блищали тільки очі. Смагляві, кавового відтінку руки здавалися старечими, але були доглянуті, з манікюром, тому можна було вважати, що перед нами бабуся із слідами колишньої краси.

В її акценті так само вчувалися слабкі східні нотки.

— Уже пізно гуляти самим, діти мої, — мовила вона. — Де ваші батьки?

— Вони… гм… — почала було Аннабет.

— Ми сироти, — бовкнув я.

— Сироти? — перепитала жінка. Слово пролунало в її устах якимось незнайомим, чужим. — Але ж, мої любі! Цього не може бути.

— Ми відстали від свого балагану, — пояснив я. — Бродячого циркового балагану. Директор сказав, якщо ми раптом заблукаємо, чекати його біля бензоколонки, але він міг забути, або мав на увазі якусь іншу бензоколонку. Хай там як, але ми заблукали. Чим це так пахне?

— О, мої любі! — вигукнула жінка. — Та заходьте ж, бідні дітки. Я тітонька Ем. Проходьте просто до задньої частини складу. Там якраз приготовано поїсти.

Подякувавши їй, ми увійшли.

— Бродячий цирк? — пробурмотіла Аннабет.

— Завжди треба мати напохваті стратегічний план.

— Мізки в тебе риб’ячі, ось що.

Усередині складу так само стояли статуї: люди в різних позах та одязі, з різним виразом обличчя. Я подумав, що треба мати чималий сад, щоб встановити там ці статуї, оскільки всі вони були натурального розміру. Але перш за все, звичайно, я думав про їжу.

Можете, звісно, назвати мене ідіотом через те, що я ось так безцеремонно вперся до хати незнайомої жінки лише через те, що був голодний, але іноді я схильний до імпульсивних вчинків. Крім цього, ви ніколи не чули, як пахнуть бургери тітоньки Ем. Їхні пахощі були подібні до наркозу в кріслі дантиста — ти забував геть про все. Я зовсім не звертав уваги ані на Гроверове нервове скімлення, ані на те, що статуї, здається, стежили за мною, і що тітонька Ем зачинила за нами двері.

Я хотів лише якомога швидше попоїсти. І звичайно, в задній частині складу розташовувалась закусочна: стіл швидкого обслуговування з грилем, фонтанчиком содової, мікрохвильовою піччю та торгівельним автоматом із сирними начо^[5]. Усе, що душа забажає, плюс декілька металевих столиків для пікніка.

— Сідайте, будь ласка, — запросила тітонька Ем.

— Дивовижно, — сказав я.

— Але… — продовжував впиратися Гровер, — ми не маємо грошей, мем.

Перш ніж я встиг тицьнути його ліктем, тітонька Ем заявила:

— Ні, ні, діти. Жодних грошей. Адже це особливий випадок. У мене завжди знайдеться прихисток для таких чудових сиріток.

— Спасибі, мем, — озвалась Аннабет.

Тітонька Ем застигла, ніби Аннабет мовила щось непристойне, але одразу пожвавилась, тож я подумав, що мені просто примарилось.

— Все гаразд, Аннабет, — сказала вона. — У тебе такі гарні сірі очі, дитинко.

Лише потім я замислився, звідки вона дізналась, як звати Аннабет, адже ми навіть не знайомились.

Наша господиня сховалася за шинквасом і стала готувати. Не встигли ми отямитись, як вона поставила перед нами пластикові таці з купою подвійних чізбургерів, а також ванільними коктейлями й картоплею фрі.

Я одразу ж проковтнув половину бургера.

Аннабет сьорбала коктейль.

Гровер підсунув до себе картоплю фрі й жадібно поглядав на провощений папір, на якому лежали наїдки, але був надто знервований, щоб їсти.

— Що це там за сичання? — спитав він.

Я прислухався, але нічого не почув. Аннабет похитала головою.

— Сичання? — перепитала тітонька Ем. — Мабуть, ти чуєш, як кипить олія. Гострий в тебе слух, Гровере.

— Я вживаю вітаміни. Для покращання слуху.

— Чудово, — сказала тітонька Ем. — Але не звертай уваги, розслабся, будь ласка.

Сама тітонька Ем нічого не їла. Вона так і не зняла вуалі, навіть коли готувала, і тепер присіла, сплівши пальці, уважно дивлячись, як ми їмо. Завжди трохи ніяково, коли хтось вирячується на тебе, а ти навіть не бачиш його обличчя, але після бургеру я почувався ситим і сонним, тому вирішив трохи погомоніти з нашою господинею.

— Отже, ви продаєте гномів? — спитав я, намагаючись виглядати зацікавленим.

— О так, — відповіла тітонька Ем. — А також тварин. І людей. Усе для саду. Скульптура, знаєте, дуже популярна.

— І як ідуть справи на цьому шосе?

— Не так, щоб дуже. Від того часу, як збудували швидкісну магістраль, більшість тут вже не їздять. Тому я повинна добре дбати за кожного клієнта.

Я відчув поколювання в шиї, ніби хтось дивиться на мене ззаду. Проте, озирнувшись, побачив, що це лише скульптура молодої дівчини с різдвяним кошиком. Зроблено її було дуже детально — набагато краще, ніж решту садових скульптур. Але мене вразило її обличчя. Воно було приголомшене, ба навіть сповнене жаху.

— Ах, — сумно зітхнула тітонька Ем. — Ви, напевно, звернули увагу, що деякі з моїх творінь вийшли не дуже добре. Вони мають певні недоліки. Важче завжди виходять обличчя. Завжди обличчя.

— Ви самі робите статуї, — спитав я.

— О так. Колись я мала двох сестер, які мені допомагали у цій справі, але вони померли, і тепер тітонька Ем сама. Разом зі мною лише мої скульптури. Ось чому я продовжую їх робити, розумієте? Це — єдина моя компанія.

Смуток в її голосі був такий глибокий та непідробний, що я мимохіть пожалів її.

Аннабет відсунула їжу. Присунувшись ближче, вона перепитала:

— Дві сестри?

— Це жахлива історія, — сказала тітонька Ем. — Насправді не дуже дитяча. Бачиш, Аннабет, колись одна дурна жінка приревнувала мене, а я ж була тоді ще молоденька. У мене був… приятель, ну, ти розумієш, і ця жінка вирішила розлучити нас. Вона спровокувала жахливий нещасний випадок. Сестри підтримували мене. Вони ділили зі мною мою гірку долю, як могли, але врешті-решт померли. Розтанули, немов дим. Я єдина залишилась живою, але якою ціною! Якою ціною!

Я не зовсім розумів, про що мова, але її горе вразило мене. Мої повіки обважніли, після доброї вечері хилило на сон. Бідна стара пані. Хто ж міг образити це добре створіння?

— Персі! — Аннабет розбуркала мене. — Нам, напевно, треба вже йти. Директор цирку зачекався.

Голос у неї був напружений. Я не міг второпати, чому саме. Гровер жував серветки з таці, але, якщо це й здалося дивним тітоньці Ем, вона нічого не сказала.

— Які гарні сірі очі, — знову звернулася вона до Аннабет. — Особисто я давно вже не бачила таких сірих очей.

Вона простягла руку, ніби погладити Аннабет, але та різко підвелась.

— Нам справді вже час.

— Так! — проковтнувши останню серветку, Гровер теж підскочив. — Директор цирку чекає. Пора!

Мені не хотілося йти. Я почувався, наче ситий кіт. До того ж тітонька Ем така чудова. Я хотів ще побути з нею.

— Прошу вас, любі мої, — благаючим тоном сказала тітонька Ем. — Мені так рідко випадає побути з дітьми. Принаймні чи не могли б ви попозувати для мене перед тим, як піти?

— Попозувати? — обережно перепитала Аннабет.

— Для фотографії. Я використаю її, коли буду працювати над новою скульптурною групою. Діти такі популярні. Усі люблять дітей.

— Гадаю, нічого не вийде, мем. — Аннабет нетерпляче тупцяла на місці. — Персі, ходімо…

— Звичайно, вийде, — заперечив я. Аннабет дратувала мене тим, що так зверхньо, так непоштиво розмовляє зі старою пані, яка щойно безкоштовно нагодувала нас. — Лише одне фото, Аннабет. Що в цьому поганого?

— Ну, Аннабет, — промуркотіла господиня. — Що в цьому поганого?

Аннабет це явно було не до вподоби, але вона дозволила тітоньці Ем супроводити нас до виходу в сад скульптур.

Тітонька Ем підвела нас до лави поряд із кам’яним сатиром.

— А тепер, — сказала вона, — я вас правильно розсаджу. Гадаю, панянка буде посередині, а двійко кавалерів — із боків.

— Не дуже гарне освітлення для фотографії, — зауважив я.

— Та ні, — посміхнулася тітонька Ем, — світла достатньо. У будь-якому разі, ми ж побачимо один одного.

— А де ж ваша камера? — спитав Гровер.

Тітонька Ем відступила на крок назад, ніби заздалегідь милуючись вдалим знімком.

— Як я вже казала, обличчя — це найважче. Ану, спробуйте посміхнутися мені, всі, всі, будь ласка. Посмішку щиріше.

Гровер кинув оком на бетонного сатира поруч із ним і промурмотів:

— Викапаний дядько Фердинанд!

— Гровере, — невдоволено гукнула тітонька Ем, — ану поглянь-но сюди!

Камери у неї в руках не було.

— Персі… — покликала Аннабет.

Я інстинктивно скинувся, прислухаючись до Аннабет, але в той самий час борючись із сонливістю, навіяною повним шлунком і заколисуючим голосом старої пані.

— Почекайте, хвилинку, — сказала тітонька Ем. — Ніяк не вдається гарненько розгледити вас крізь цю кляту вуаль…

— Персі, щось тут не так, — настирливо повторила Аннабет.

— Не так? — перепитала тітонька Ем, потягнувшись, щоб скинути вуаль. — Усе навпаки, дорогенька. Сьогодні ввечері у мене зібралась така благородна компанія. Що ж не так?

— Це й є дядько Фердинанд! — важко зітхнув Гровер.

— Не дивіться на неї! — крикнула Аннабет.

Одним рухом вона вдягла свою бейсболку «Янкіз» і щезла. Її невидимі руки зіштовхнули Гровера й мене з лави.

Опинившись на долівці, я побачив перед собою взуті в сандалії ноги тітоньки Ем.

Я чув, як Гровер поспіхом відповзає в одному напрямку, Аннабет — в другому. Але мене самого надто розморило, щоб я міг рухатися з місця.

Потім над головою пролунав скреготливий звук, що різонув вуха. Я підвів погляд на руки тітоньки Ем, які стали вузлуватими й мозолястими, а замість нігтів на них виросли пазурі.

Я глянув було вище, але звідкись зліва Аннабет пронизливо загукала:

— Ні! Не треба!

Тут я почув ще більш неприємний звук, наче труться одна об одну маленькі змії, просто над собою, там… там… де мала перебувати голова тітоньки Ем.

— Біжи! — пробекав Гровер.

Я почув, як він мчить стежкою, гукаючи «Майя!», щоб запустити свої крилаті черевики.

Я не міг поворухнутися. Втупившись у вузлуваті пазуристі лапи тітоньки Ем, я намагався скинути сонне заціпеніння, яке навіяла на мене стара.

— Як шкода навіки спотворити прекрасне молоде обличчя, — заспокоюючи мовила вона. — Лишайся зі мною, Персі. Тобі лише треба подивитися на мене.

Я намагався перебороти в собі бажання підкоритися. Я глянув набік і помітив скляну кулю — з тих, що люди ставлять у себе в саду. І побачив відображення тітоньки Ем: вуаль сповзла з її голови, відкривши мерехтливі, бліді риси її обличчя. Волосся її ворушилося, звиваючись, наче змії.

Тітонька Ем.

Тітонька «М».

Як я міг виявитися таким бовдуром?

«Думай, — наказав я собі. — Як гине Медуза в грецьких міфах?»

Але думки не слухалися мене. Щось підказувало мені, що в міфі Медуза спала, коли на неї напав мій тезка Персей. Але зараз вона аж ніяк не спала. Вона могла будь-якої миті видряпати мені очі своїми пазурами, варто було їй тільки захотіти.

— Сіроока зробила це зі мною, Персі, — сказала Медуза своїм звичним голосом, що зовсім не нагадував про монстрів. Навпаки, його звуки закликали мене глянути вгору, подивитися в обличчя бідолашній старій бабусі. — Мати Аннабет, проклята Афіна перетворила мене з вродливої дівчини на це чудовисько.

— Не слухай її! — зично гукнула Аннабет звідкись із саду скульптур. — Тікай, Персі, швидше!

— Мовчати! — гаркнула Медуза. Після чого голос її знову почав муркотіти. — Тепер ти мусиш зрозуміти, чого я мушу знищити це дівчисько, Персі. Вона — дочка мого ворога. Я зітру її скульптуру на порох. Але тобі, любий Персі, тобі не доведеться страждати.

— Ні, — пробурмотів я, намагаючись підвестися.

— Ти що, справді хочеш допомогти богам? — спитала Медуза. — Ти хоч розумієш, що на тебе чекає під час цих дурнуватих пошуків, Персі? Що станеться, коли ти дістанешся царства мертвих? Не будь пішаком у руках богів, любий. Тобі більше личить бути статуєю. І не так боляче. Не так боляче…

— Персі!

Я почув позаду себе оглушливе дзижчання, ніби на мене з неба, тріпаючи крилами, падала двістіфунтова пташка.

— Пригнись! — загорлав Гровер.

Обернувшись, я побачив у нічному небі сатира, який пікірував на своїх крилатих кросівках, тримаючи в руках довбню завбільшки з бейсбольну біту. Він міцно заплющив очі й мотав головою. Орієнтувався Гровер лише завдяки слуху й нюху.

— Пригнись! — загукав він знову. — Я її дістану.

Це остаточно розбуркало мене, повернувши до стану повної боєздатності. Знаючи Гровера, я був упевнений, що дістанеться не Медузі, а мені. Я притьмом відкотився вбік.

Бух!

Спочатку мені здалося, що це Гровер врізався в дерево. Потім почув розлючене гарчання Медузи.

— Жалюгідний маленький сатире! — ревіла вона. — Я додам тебе до своєї колекції.

— Це за дядькаФердинанда! — гукав у відповідь Гровер.

Я намагався якомога швидше відповзти навколішках і сховатися поміж скульптур. Тим часом Гровер знову кинувся вниз.

Трах-ба-бах!

Медуза заревла, її зміїна шевелюра засичала й стала бризкати отруйною слиною.

Зовсім поруч зі мною голос Аннабет покликав:

— Персі!

Я підскочив так високо, що мало не перестрибнув через садового гнома.

— Дідько! Обережніше! — Аннабет скинула бейсболку «Янкіз» і зробилася видимою. — Ти повинен відрубати їй голову.

— Що? Ти здуріла? Нам треба швидше забиратися звідси.

— Медуза — грізний ворог. — Це уособлення зла. Я б сама її вбила, але… — Аннабет ковтнула слину, ніби зібралася в чомусь зізнатися. — Але твоя зброя краща. Вона розірве мене на шматки через мою матір. А ти… ти маєш шанс.

— Що? Я не можу…

— Хочеш, щоб вона й далі перетворювала безневинних людей на статуї?

Вона тицьнула в скульптуру двох закоханих — обернені на камінь чоловік та жінка стояли, обійнявшись.

Аннабет схопила з найближчого п’єдесталу скляну кулю.

— Відполірований щит був би краще. — Вона скептично оглянула кулю. — Опукле зображення створить певні викривлення. Розміри відображення будуть змінені за рахунок фактору…

— Будь ласка, висловлюйся ясніше.

— Я й без того висловлююсь ясно! — Вона кинула мені скляну сферу. — Просто дивись на неї в дзеркало. І ніколи — прямо.

— Агов! — гукнув звідкись згори Гровер. — Схоже, вона знепритомніла!

Тієї ж миті пролунало ревіння.

— Прошу пробачення, — виправився Гровер, готуючись перелетіти з гілки на гілку.

— Поквапся, — звеліла мені Аннабет. — У Гровера, звичайно, чудовий нюх, але рано чи пізно він гепнеться на землю.

Я витягнув ручку і зняв ковпачок. Бронзове лезо простяглось у моїй руці.

Я рушив на звук, який видавало волосся Медузи, що бризкало отруйною слиною і шипіло.

При цьому я не відводив очей від скляної кулі — так, щоб бачити лише відображення Горгони, а не її саму. І ось вона з’явилася в зеленому склі.

Гровер збирався ще раз атакувати її за допомогою своєї біти, але цього разу пролетів нижче, аніж було треба. Медуза вихопила в нього палицю, і, втративши рівновагу, Гровер із вереском влетів в обійми кам’яного грізлі.

Медуза вже зібралася було кинутись на нього, але я загорлав:

— Гей, ти!

І став наступати на неї. Це було непросто з уваги на те, що доводилося одночасно тримати меч та скляну кулю. Якби вона напала, мені було б непереливки.

Але вона дозволила мені наблизитись — дванадцять футів, десять…

Тепер я бачив відображення її обличчя. Воно напевно було не таким уже й страшним. Зеленкувате скло кулі викривлювало його пропорції.

— Ти ж не завдаси шкоди старій жінці, Персі, — тихо й проникливо майже проспівала Медуза. — Знаю, що не завдаси.

Я завагався, зачарований обличчям, чиє відображення бачив у зеленому склі, а також палаючими очима, які, здавалося, ось-ось пропалять скляну перешкоду. Руки мої ослабли.

— Персі, не слухай її! — простогнав Гровер, досі борсаючись в обіймах кам’яного ведмедя.

— Надто пізно, — гаркнула Медуза.

І кинулась до мене, виставивши вперед пазуристі лапи.

Змахнувши мечем, я почув огидне хлюпання, потім шипіння, ніби вітер вирвався з печери, — монстр розвалювався на шматки.

Щось впало на землю просто мені під ноги. З останніх сил я намагався не дивитись. Крізь шкарпетку я відчув мокре тепло — помираючі змійки тицялися мені в ноги.

— Хай їй біс, як гидко! — схлипнув Гровер. Його повіки були досі міцно заплющені, але я здогадувався, що він чує шипіння та сморід. — Неймовірно гидко!

До мене підійшла Аннабет. У руках вона тримала чорну вуаль Медузи й пильно дивилася в небо.

— Не рухайся, — звеліла вона мені.

Обережно, дуже обережно Аннабет опустилася навколішки, загорнула голову чудовиська в чорну тканину, після чого підняла її. З голови скрапувала зелена рідина.

— Із тобою все гаразд? — спитала мене Аннабет. Голос у неї тремтів.

— Так, — наважився відповісти я, хоча відчував, що ось-ось виблюю свій подійний чізбургер. — Але чому не… чому голова не щезла?

— Коли ти відрубав їй голову, вона стала бойовим трофеєм, — пояснила Аннабет. — Так само, як твій ріг Мінотавра. Але не розгортай голову. Вона досі може перетворити тебе на камінь.

Гровер, стогнучи, нарешті вивільнився з обіймів кам’яного грізлі. На голові в нього красувався здоровезний шрам. Зелена кепка звисала з одного ріжка, а бутафорські ноги злетіли з копит. Чарівні черевики безпорадно махали крилами довкола його голови.

— Ну, ти ас! Чистісінько Червоний Барон, — сказав я. — Хороша робота, хлопче!

Сатир вичавив із себе кислу посмішку.

— Насправді веселого мало. Звичайно, дубасити її довбнею було кумедно. Але потрапити в лапи бетонного ведмедя — не дуже велике задоволення. Це вже не смішно.

Він зловив свою крилату взувачку. Я надів ковпачок на меч. Після чого ми втрьох, поточуючись, рушили до складу.

За шинквасом ми знайшли старі целофанові пакети й двічі обмотали ними голову Медузи. Потім кинули її на стіл, за яким вечеряли, і повсідалися довкола, надто зморені, щоб розмовляти.

— Отже, за це чудисько нам слід дякувати Афіні? — нарешті спитав я.

— Насправді — твоєму татусеві, — кинула на мене недобрий погляд Аннабет. — Чи не пригадуєш? Медуза була подружкою Посейдона. Вони вирішили зустрітися в храмі моєї матері. Ось чому Афіна перетворила її на чудовисько. Медуза та дві її сестри, які допомагали їй проникнути в храм, стали трьома горгонами. Ось чому Медуза була готова роздерти на шматки, але хотіла, щоб ти залишився в образі прекрасної статуї. Вона, мабуть, досі вважає твого татуся таким солоденьким. Можливо, ти нагадав Медузі його?

— То це я винен, що ми її зустріли?! — Моє обличчя палало.

Дівчина випросталась.

— Аннабет, це просто фотографія, — передражнила вона, бездарно наслідуючи мій голос. — Що в цьому поганого?

— Припини, — сказав я. — Ти просто нестерпна.

— А тебе годі й витримати.

— Гей! — втрутився Гровер. — Через вас обох у мене розболілася голова, хоч у сатирів ніколи не буває мігрені. Що будемо робити із цим?

Я втупився в загорнуту в мішки голову. Одна із змійок висунулася в дірку в целофані. Напис на пакеті значив: «Дякуємо за покупку».

Я був злий, але не на Аннабет чи її маму, а на всіх богів одразу за те, що вони втягли нас у ці пошуки і першого ж дня влаштували дві сутички. Такими темпами ми ніколи не дістанемося Лос-Анджелеса живими, не кажучи вже про те, щоб встигнути до літнього сонцестояння.

Що там казала Медуза?

«Не будь пішаком у руках богів, любий. Тобі більше личить бути статуєю».

— Зараз повернусь. — Я підвівся й попрямував до виходу.

— Персі, — гукнула мені навздогін Аннабет. — Що ти замислив?

Я дістався задньої частини складу, де розшукав кабінет Медузи.

Розкривши її гросбух, я виявив шість посилок останнього часу — морським шляхом до царства мертвих, для прикрашання саду Персефони та Аїда. Судячи з фрахтового рахунку, фінансове представництво підземного світу перебувало за адресою: «Студія звукозапису ДОА»^[6], Західний Голівуд, Каліфорнія. Я згорнув рахунок і поклав його до кишені.

У касі я виявив двадцять доларів, декілька золотих драхм і пакети для відправлення посилок нічним експресом Гермеса, до кожного з яких надавалась невеличка шкіряна торбинка для монет. Я обшукав весь офіс, поки не наштовхнувся на коробку потрібного розміру.

Повернувшись до столу для пікніка, я запакував голову Медузи в коробку та заповнив бланк посилки:

Богам

Гора Олімп

600-й поверх Емпайр-стейт-білдинг

Нью-Йорк

з найкращими побажаннями

від Персі Джексона

— Їм це не сподобається, — попередив Гровер. — Вони подумають, що ти надто зухвалий.

Я запхав до торбинки декілька золотих драхм. Щойно я закрив коробку, пролунав звук, що нагадував клацання касового апарату. По тому моя посилка піднеслася над столом і зникла, ніби розчинившись у повітрі.

— А я насправді зухвалий, — сказав я.

І подивився на Аннабет, провокуючи на чергову дошкульну репліку.

Але вона нічого не сказала. Очевидно, змирилася з тим, що я краще за неї вмію дошкуляти олімпійцям.

— Ходімо, — буркнула Аннабет, — треба скласти новий план.

Глава дванадцята МИ ПРИЙМАЄМО ДОПОМОГУ ВIД ПУДЕЛЯ

Тієї ночі вигляд ми мали жалюгідний.

Ми отаборились у лісі, неподалік головного шляху, на болотяній галявині, яку місцеві підлітки явно використовували для пікніків. Усе довкола було засмічено бляшанками від коли й обгортками від їжі швидкого приготування.

Ми прихопили деяку провізію та ковдри від тітоньки Ем, але не наважилися розкласти багаття, щоб просушити одяг. Фурії та Медуза в один день — це вже занадто. Ми більше не хотіли притягати нічиєї уваги.

Спати вирішили по черзі. Я зголосився вартувати першим.

Аннабет згорнулася калачиком на ковдрах і захропіла, щойно голова її торкнулась землі. Гровер на своїх крилатих черевиках злетів на одну з нижніх гілок дерева, притулився до стовбура й втупився у зоряне небо.

— Спи давай, — сказав я йому. — Якщо щось трапиться, розбуджу.

Гровер кивнув, але так і не заплющив очі.

— Сумно мені, Персі, — зітхнув він.

— Чому? — спитав я. — Через те, що згодився на ці дурнуваті пошуки?

— Ні. Ось через що мені сумно. — Він вказав на засмічену землю. — І небо. Навіть зірок не видно. Вони захарастили навіть небо. Жахливі часи для сатирів.

— О так. Я завжди підозрював, що ти ревний захисник довколишнього середовища.

Гровер кинув на мене убивчий погляд.

— Лише люди не хочуть захищати довколишнє середовище. Ваш вид так швидко забруднює світ, що… а втім, не звертай уваги. Безглуздо читати лекції людині. Якщо надалі все піде такими самими темпами, я ніколи не знайду Пана.

— «Пама»? Це щось на кшталт засобу для миття посуду?

— Пан! — обурено вигукнув Гровер. — П-А-Н. Великий бог Пан! Навіщо, як ти гадаєш, мені потрібне право на пошуки?

Несподівано галявиною повіяв дивний вітерець, який на мить заглушив сморід сміття, що гнило. Він був повний запаху ягід, диких квітів і чистої дощової води — всього, що колись було в цьому лісі. Раптом я відчув напад незрозумілої туги за тим, чого ніколи не знав.

— Розкажи мені про свої пошуки, — попросив я.

Гровер недовірливо глянув на мене, ніби боявся, що я глузуватиму з нього.

— Бог Дикої Природи щез дві тисячі років тому, — сказав він. — Матрос з Ефесу чув загадковий голос, що гукав до нього з берега: «Скажи їм, що великий бог Пан помер!» Коли люди почули цю новину, то повірили їй. Вони грабували царство Пана від давніх часів. Але для сатирів Пан був господарем і вчителем. Він захищав нас і дику природу по всій землі. Ми відмовилися вірити в те, що він помер. Найвідважніші сатири — покоління за поколінням — присягають присвятити своє життя пошукам Пана. Вони шукають його по всій землі, досліджуючи всі незаймані закапелки світу, сподіваючись знайти місце, де він сховався, і розбудити його.

— Ти також хочеш вирушити на ці пошуки?

— Це мрія всього мого життя, — відповів Гровер. — У них брав участь мій батько. І дядько Фердинанд… скульптуру якого ти бачив там…

— Так, вибачай.

— Дядько Фердинанд знав, що ризикує. — Гровер скорботно похитав головою. — І батько так само. Але мені пощастить. Я буду першим, хто вирушить на пошуки й повернеться живим.

— Ну, ти й базікало… Стривай, як це першим?

Гровер дістав із кишені свої очеретяні сопілки.

— Нікому з тих, хто вирушив на пошуки, не вдалося повернутися. Варто було їм піти — і вони зникали.

— Ані разу за дві тисячі років?

— Ні.

— А твій батько? Ти хоч приблизно уявляєш, що саме могло з ним статися?

— Гадки не маю.

— І все-таки хочеш піти за ним, — вражено підсумував я. — Я маю на увазі, чи ти справді вважаєш, що знайдеш Пана?

— Я мушу вірити в це, Персі. У це вірить кожний шукач. Це єдине, що не дозволяє нам впасти у відчай, коли ми бачимо, на що люди перетворили світ. Я повинен вірити, що Пана все ще можна розбудити.

Я довго вдивлявся у помаранчеве марево в небі, намагаючись зрозуміти, як Гровер може вірити в таку безнадійну мрію. А потім подумав: чим я кращий?

— Як ми проникнемо до царства мертвих? — спитав я. — Тобто які в нас шанси проти бога?

— Не знаю, — признався Гровер. — Але там, у Медузи, коли ти шукав її кабінет, Аннабет казала мені…

— Отакої, я й забув. Аннабет завжди має напохваті план.

— Не суди її суворо, Персі. Життя в неї було нелегке, але людина вона добра. Врешті-решт вона вибачила мені… — Він раптом змовк.

— Що ти маєш на увазі? — спитав я. — Що саме вибачила?

Але Гровер підніс до рота сопілку, повністю зосередившись на мелодії.

— Стривай-но! — Здається, я здогадався. — Першого разу тобі доручили бути хранителем п’ять років тому. Аннабет у таборі вже п’ять років. Невже вона була твоїм першим завданням, з яким ти не впорався…

— Я не можу розповідати про це, — замотав головою Гровер; я помітив, як тремтить його нижня губа, і вирішив, що він розплачеться, якщо я тиснутиму на нього. — Але я хочу сказати, що там… у Медузи ми з Аннабет вирішили, що ці пошуки якісь дивні. Відбувається щось незрозуміле.

— Ось як? Отже, мене все ж таки підозрюють у тому, що це я поцупив жезл, який привласнив Аїд.

— Я зовсім не це хотів сказати, — відповів Гровер. — Фур… себто наші далекі родичі… нібито хотіли нас лише залякати, щоб ми повернули назад. Як місіс Додз в Йєнсі… Але чому вона чекала так довго, щоб убити тебе? І в автобусі вони були зовсім не такі агресивні, як завжди.

— Щодо мене вони були навіть дуже агресивні.

Гровер похитав головою.

— Вони горлали: «Де це? Де?»

— Вони шукали мене.

— Може бути, але у мене та в Аннабет виникло відчуття, що вони запитують не про людину. Вони верещали: «Де це?» Здається, їх цікавив якийсь предмет.

— Якась нісенітниця.

— Згоден. Але якщо ми щось неправильно зрозуміли з приводу цих пошуків, і маємо лише дев’ять днів, аби знайти жезл повелителя… — Гровер подивився на мене, ніби очікуючи відповіді, якої я не мав.

Я подумав про слова Медузи: боги використовують тебе. На мене чекало щось гірше, аніж обернення на камінь.

— Я не був із тобою відвертий, — сказав я Гроверові. — Жезл Зевса мене ані трохи не цікавить. Я погодився вирушити до царства мертвих, тільки щоб знайти свою мати.

— Знаю, Персі. — Сатир видобув із сопілки декілька сумних нот. — Але чи ти впевнений, що це єдина причина?

— Я роблю це не задля того, щоб допомогти батькові. Він про мене не дбає. Я також.

Гровер приголомшливо втупився в мене з гілки.

— Слухай, Персі, я не такий розумний, як Аннабет, і не такий хоробрий, як ти. Але я дуже добре вмію розрізняти почуття. Ти радий, що твій батько живий. А йому подобається, що тобою можна пишатися. Ось чому ти відправив голову Медузи на Олімп. Ти хотів, щоб він звернув увагу на те, що ти зробив.

— Та невже? Можливо, в сатирів емоції зовсім не такі, як у людей. Тому ти помиляєшся. Мене аж ніяк не хвилює, що він подумає.

— Гаразд, Персі. Нехай так. — Гровер звісив ноги з гілки.

— Крім цього, пишатися мені особливо нема чим. Щойно ми вибралися з Нью-Йорка, як застрягли тут без грошей, не знаючи, як далі рухатися на захід.

Гровер подивився на нічне небо, ніби щось обмірковуючи.

— Давай-но першим повартую я. А ти лягай спати.

Я хотів було заперечити, але сатир став награвати Моцарта, мелодію таку ніжну й милозвучну, що я відвернувся й в очах у мене запекло. Після перших тактів Дванадцятого фортепіанного концерту я заснув.

Уві сні я стояв у темній печері перед глибокою ямою. Сірі істоти, ніби зіткані з туману, шепочучи, звивалися довкола мене, і якимось чином я зрозумів, що це душі померлих.

Вони шарпали мене за одяг, намагаючись відтягти назад, але я був сповнений рішучості дістатися самого дна розщелини.

Коли я подивився вниз, у мене запаморочилось у голові.

Яма роззявила свою непроглядну чорну пащеку так, що я зрозумів — вона бездонна. І все ж таки у мене було таке відчуття, ніби хтось намагається повстати з прірви — якесь надзвичайне уособлення зла.

«Малий герою, — пролунав із пітьми задоволений голос, — такий немічний, такий юний, але, можливо, тобі це вдасться».

Голос, моторошний та похмурий, явно належав якійсь стародавній істоті. Від кожного слова у мене ціпеніло все тіло.

«Вони послали тебе невірним шляхом, хлопчику, — вирекло створіння. — Давай складемо угоду, і я віддам те, що тобі потрібно».

Мінливий образ з’явився над прірвою: це була моя мати, що застигла в той момент, коли розтанула у золотому сяйві. Обличчя мами було спотворене болем, ніби Мінотавр досі душив її. Очі дивилися на мене впритул, благаючи: «Тікай!»

Я спробував гукнути, але голос не слухався мене.

Скреготливий моторошний регіт залунав із розщелини.

Невидима сила штовхала мене вперед. Вона затягла б мене в цю яму, коли б я не так міцно тримався на ногах.

«Допоможи мені підвестися, хлопчику. — Голос залунав із ще більшою люттю. — Принеси мені жезл. Завдай удару підступним богам!»

«Ні! Прокинься!» — шепотіли довкола мене душі померлих.

Образ матері став згасати. Істота з ями не вгавала.

Раптом я зрозумів, що вона не намагається затягти мене вниз. Навпаки, з моєю допомогою вона хоче вилізти звідти.

«Добре, — бурмотів голос. — Добре».

«Прокинься, — шепотіли мертві. — Прокинься!»

Хтось трусив мене за плече.

Я розплющив очі й побачив сонячне світло.

— Чудово, — мовила Аннабет, — наш зомбі принаймні живий.

Я весь тремтів, пригадуючи свій сон. Я досі відчував на своїх грудях лапи чудовиська з прірви.

— Чи довго я спав?

— Досить довго як для того, щоб я встигла приготувати сніданок. — Аннабет кинула мені пакетик сирних чіпсів, які захопила у закусочній тітоньки Ем. — А Гровер сходив на розвідку. Поглянь, він знайшов собі друга.

Я спробував сфокусувати зір.

Гровер, схрестивши ноги, сидів на ковдрі й тримав на колінах напрочуд пухнасте і на диво бруднюще, неприродно рожеве опудало.

Ні, вибачте. Це було не опудало, а рожевий пудель.

Подивившись на мене, пудель знервовано гавкнув.

— Усе гаразд, — мовив до собаки Гровер.

— Ти що… розмовляєш з цим? — Я розгублено закліпав очима.

— Це, — попередив Гровер, — наш квиток на захід. Тому поводься з ним більш ввічливо.

— Ти вмієш розмовляти з тваринами?

Гровер не звернув на мої слова жодної уваги.

— Персі, познайомся, це Гладіолус. Гладіолусе, це Персі.

Я втупився в Аннабет, сподіваючись, що вона не витримає й розрегочеться з жарту, який вони на пару втнули, щоб поглузувати з мене, але дочка Афіни була вбивчо серйозною.

— Я не вітаюсь із рожевими пуделями, — пхикнув я. — І досить про це.

— Персі, — втрутилась Аннабет, — я привіталась із пуделем. Тепер твоя черга.

Пудель знову загарчав.

І мені довелося з ним привітатися.

Гровер повідомив, що натрапив на Гладіолуса в лісі, після чого вони разбалакалися між собою. Пудель утік із місцевої заможної родини, яка пообіцяла двісті доларів винагороди за його повернення. Насправді Гладіолусу зовсім не хотілося повертатися додому, але він був готовий піти на це, щоб допомогти Гроверові.

— А як Гладіолус дізнався про винагороду? — спитав я.

— Та ж він читає об’яви, — відповів Гровер. — Ось так!

— Та досить вже, — відмахнувся я. — Досить мене дурити.

— Отже, ми повертаємо Гладіолуса, — пояснила Аннабет тоном верховного стратега, — отримуємо гроші й купуємо квитки до Лос-Анджелеса. Все просто.

Я згадав про свій сон — шепіт померлих, істоту з прірви, мамине обличчя, що мерехтіло, зникаючи в золотому сяйві.

— Тільки тепер ніяких автобусів, — з острахом сказав я.

— Добре, — погодилась Аннабет.

Вона вказала вниз, на підніжжя пагорбу, де проходила залізниця, яку я вчора не побачив у нічній темряві.

— Неподалік звідси розташовується станція «Амтрак». Гладіолус повідомив, що потяг на захід відходить опівдні.

Глава тринадцята Я ЗАНУРЮЮСЬ У СМЕРТЬ

Протягом двох днів ми їхали потягом «Амтрак», який рухався на захід, залишаючи позаду пагорби, річки та золотаві пшеничні лани.

На нас жодного разу ніхто не напав, але я почувався знервованим. Важко було позбутися відчуття, що за нами стежать — згори, а може, й знизу — і хтось просто чекає нагоди.

Я намагався особливо не висовуватись, оскільки моїм ім’ям із фотографіями рясніли передовиці кількох газет східного узбережжя. «Трентон реджистер ньюс» помістила фото, зроблене туристом, коли я виходив з автобуса. Погляд у мене був дикуватий. Меч зловісно виблискував у руці. Він був схожий на бейсбольну біту або палицю для лакросу.

«Дванадцятирічний Персі Джексон, який розшукується у справі зникнення своєї матері, що сталася два тижні тому в Лонг-Айленді, сфотографований під час своєї втечі з автобусу, де він чіплявся до кількох жінок похилого віку. Автобус вибухнув на узбіччі східного шосе Нью-Джерсі невдовзі після того, як Джексон утік із місця злочину. За словами очевидців, поліція вважає, що хлопчик подорожує з двома підлітками — своїми спільниками. Його вітчим Гейб Ульяно запропонував винагороду готівкою за будь-яку інформацію, що сприятиме затриманню хлопчика».

— Не турбуйся, — сказала мені Аннабет. — Смертним поліцейським ніколи нас не знайти. — Але в її голосі не відчувалося особливої впевненості.

Залишок дня я провів, то гуляючи з кінця в кінець потягу (оскільки, чесно кажучи, сидіти вже набридло), то дивлячись у вікно.

Одного разу я помітив родину кентаврів, яка неслася учвал пшеничним полем, тримаючи луки напоготові, очевидно, в надії добути собі обід. Хлопчик-кентавр, схожий на другокласника, що сидить верхи на поні, перехопив мій погляд і помахав у відповідь. Я роззирнувся вагоном: ніхто нічого не помітив, дорослі пасажири з головою занурились у свої ноутбуки або журнали.

Наступного разу ввечері я побачив у лісових хащах якогось великого звіра. Я міг би присягнути, що це був лев (звірюга була завбільшки з джип), от лишень леви не живуть в американських лісах. Його шерсть яскраво відблискувала золотом у передзахідному світлі. Потім він одним стрибком зник за деревами.

Винагороди за Гладіолуса вистачило нам лише на те, щоб придбати квитки до Денвера. На доплату за місця у спальному вагоні грошей вже не було, тож довелося дрімати сидячи. Шия в мене заніміла. Я намагався не пускати слину, коли спав, оскільки поруч сиділа Аннабет.

Гровер хропів, бекав уві сні й постійно будив мене. Одного разу він хвицнув і загубив свої бутафорські ноги. Нам з Аннабет довелося прилаштовувати їх назад, поки ніхто не помітив.

— Ну, — спитала мене Аннабет, коли ми взули на Гровера його черевики, — хто там потребує твоєї допомоги?

— Про що це ти?

— Щойно ти уві сні бурмотів: «Не буду тобі допомагати». Хто тобі наснився?

Мені страшенно не хотілося відповідати. Уже вдруге мені наснився злобний голос із ями. Утім, це непокоїло мене, тому врешті-решт я все розповів Аннабет.

Вона довго мовчала.

— Це не Аїд. Він завжди з’являється на чорному троні й ніколи не сміється.

— Він використовує для оборудки зі мною мою матір. Хто ще міг це зробити?

— Гадаю… він хотів сказати: «Допоможи мені вибратися з царства мертвих». Можливо, він хоче війни з олімпійцями. Але навіщо було просити тебе принести йому жезл повелителя, коли він уже в нього?

Я похитав головою — якби я знав відповідь на це запитання! Я згадав слова Гровера про те, що фурії в автобусі щось шукали.

«Де це? Де?»

Можливо, Гровер відчув мої емоції. Він захропів, пробурмотівши щось про овочі, й відвернувся.

— Персі, ти не можеш складати ніяких угод з Аїдом. Адже ти знаєш про це, чи не так? Він безсердечний та брехливий. Мене не обходить, що його фур… далекі родичі цього разу були не такі агресивні…

— Цього разу? — перепитав я. — Отже, тобі вже доводилось із ними стикатись?

Вона піднесла руку до намиста. Намацала білу намистину із зображенням сосни — остання реліквія Аннабет, що дісталася їй наприкінці літа.

— Чесно кажучи, я не люблю володаря мертвих. Ти не повинен піддаватися спокусі, торгуючись через свою матір.

— А що б ти зробила, якби це був твій батько?

— Це просто, — відповіла Аннабет. — Залишила б його гнити.

— Ти що, серйозно?

Аннабет впритул глянула на мене своїми великими сірими очима. На обличчі в неї з’явився такий самий вираз, як там, у таборі, в лісі, коли вона змахнула мечем над собакою з пекла.

— Мій батько прагнув позбутися мене від самого мого народження, Персі, — сказала вона. — Він ніколи не хотів дітей. Коли я з’явилася на світ, він попросив Афіну взяти мене назад на Олімп, оскільки він надто завантажений роботою. Їй це не дуже сподобалось. Вона сказала йому, що героїв повинні виховувати їхні смертні батьки.

— Але яким чином?… Я хочу сказати, що ти ж не в пологовому будинку народилась?

— Я з’явилася біля батькових дверей у золотій люльці, мене приніс з Олімпу західний вітер — Зефір. Ти, мабуть, думаєш, що татусь згадував про це, як про диво? Ну так, можливо, він зробив кілька фотографій. Але сам він завжди казав про мою появу, як про найбільш незручну подію у своєму житті. Коли мені було п’ять років, він одружився й зовсім забув про Афіну. У нього з’явилися «нормальна» смертна дружина та двоє «нормальних» смертних хлопчиків, і він завжди робив вигляд, що мене не існує.

Я замислено подивився у вікно. Повз пропливали вогні нічного міста. Мені хотілося хоч якось втішити Аннабет, але я не знав, як саме.

— Моя мати вийшла заміж за жахливого хлопця, — зітхнув я. — Гровер сказав, що вона це зробила для того, щоб захистити мене, заховати в запаху людської родини. Можливо, так само вважав твій батько.

Аннабет обмацувала намисто. Вона схопилась за золоту каблучку коледжу, що висіла на одній нитці з намистинами. Я подумав, що, можливо, це була каблучка її батька. Залишалося лише неясним, навіщо Аннабет її носить, якщо батька вона терпіти не може.

— Він не дбав про мене. Його дружина, моя мачуха, поводилась зі мною, як з дурненькою. Не дозволяла гратися зі своїми дітьми. Батько лише притакував. Коли траплялось щось небезпечне — ну, ти розумієш, щось, пов’язане з монстрами, — обоє дивилися на мене з обуренням, ніби хотіли сказати: «Як ти смієш наражати на ризик нашу родину?» Нарешті я зрозуміла, куди вони хилять. Я була небажаною дитиною. І я втекла.

— І скільки тобі тоді було?

— Сім.

— Але… але ти не могла сама дістатися до Пагорбу напівкровок.

— Чому сама? Афіна стежила за мною і спрямовувала мене, коли була потрібна допомога. Я несподівано знайшла парочку приятелів, які дбали про мене, щоправда, недовго.

Я хотів було спитати, що сталося, але Аннабет, здавалося, повністю заглибилась у свої невеселі спогади. Тому мені знову довелося слухати хропіння Гровера й дивитися, як за вікном потягу пролітають поля Огайо.

Наприкінці другого дня подорожі, 13 червня, за вісім днів до літнього сонцестояння, ми проминули золотавого кольору пагорби, перетнули Міссісіпі й в’їхали до Сент-Луїсу.

Аннабет витягла шию, щоб побачити відому на всю країну Арку, яка особисто мені більш нагадувала ручку від пластикового пакета для покупок.

— Я хочу зробити щось таке… — зітхнула вона.

— Наприклад?

— Збудувати що-небудь біля цієї Арки. Ти колись бачив Парфенон, Персі?

— Тільки на малюнках.

— Коли прийде час, я побачу його на власні очі. Я збираюсь побудувати найбільші пам’ятники богам. Що-небудь, що простоїть тисячу років.

— Ти що, архітектор? — розреготався я.

Не знати чому, але це видалось мені кумедним. Уже сама думка про те, що Аннабет цілий день сидить над кресленням…

— Так, архітектор. — Вона зашарілась. — Афіна сподівається, що її діти будуть створювати, а не лише руйнувати, як такий собі бог, що струшує землю, чиє ім’я не хочу наразі згадувати.

Я відвів погляд на брунатну, всю у водяних закрутах поверхню Міссісіпі.

— Вибач, — сказала Аннабет. — Я нічого такого не мала на увазі.

— А чи могли б ми хоча б трохи попрацювати разом? — спитав я. — Невже Афіна та Посейдон ніколи не співпрацювали?

Аннабет для відповіді на це запитання знадобився деякий час.

— Хіба що… колісниця, — нарешті озвалась вона. — Мама її вигадала, а Посейдон створив коней із морської піни. Тому їм довелося працювати разом, щоб завершити задумане.

— Отже, ми також можемо співпрацювати?

Ми в’їхали до міста, Аннабет спостерігала за тим, як Арка зникає за будівлею готелю.

— Гадаю, що так, — нарешті мовила вона.

Ми вийшли на станції «Амтрак». По радіо повідомили, що до відходу в Денвер потяг стоятиме тут три години.

Гровер потягнувся. Ще не повністю прокинувшись, він об’явив:

— Хочу їсти.

— Давай, прокидайся, козлятко, — штовхнула його Аннабет. — Пішли дивитися місто.

— Дивитися місто?

— Грандіозну Арку перед входом до міста, — відповіла Аннабет. — Може, це мій єдиний шанс видертися на самісінький верх. То ти йдеш чи ні?

— Якщо лише там немає шинків із монстрами, — стенув плечима сатир.

Арка розташовувалась близько милі від вокзалу. Наприкінці дня черга, яку треба було вистояти, щоб потрапити всередину, була не така довга. Ми проминули підземний музей, роздивляючись на великі вози та на інший мотлох, що назбирався тут від початку дев’ятнадцятого століття. Усе це було не надто захопливо, але Аннабет без кінця розповідала нам всілякі цікаві історії про те, як будували Арку, а Гровер постійно підгодовував мене жувальними драже, тож загалом було цілком непогано.

Я роззирнувся, оглядаючи чергу.

— Ти нічого не відчуваєш? — пошепки спитав я в Гровера.

Він витяг носа з пакетика із жувальними цукерками рівно настільки, щоб принюхатись.

— Підземелля, — скривившись, відповів сатир. — У підземеллях завжди смердить монстрами. Можливо, це ще нічого не означає.

Але я відчував небезпеку. Не треба було сюди приходити.

— Гей, — гукнув я, — чи знаєте ви символи божественної влади?

Аннабет захоплено вивчала стенд, який розповідав про будівельне устаткування, яке застосовувалось при спорудженні Арки, але тут-таки відволіклась і подивилась на мене:

— Що?

— Так ось, Аїд…

— Ми в громадському місці… — Гровер закашлявся. — Ти мав на увазі наших друзів знизу?

— Саме так, — сказав я. — Зокрема звички нашого друга знизу. Хіба він не має такої самої шапки, як в Аннабет?

— Ти хочеш сказати шолом пітьми? — спитала Аннабет. — Так, це символ його влади. Я бачила шолом на зборах у день зимового сонцестояння.

— Наш друг був там? — спитав я.

Аннабет кивнула.

— Це єдиний раз, коли йому дозволено відвідувати Олімп. Найтемніший день року. Але його шолом набагато могутніший, аніж моя шапка-невидимка, якщо те, що я чула, це правда…

— Він дозволяє перетворюватись на пітьму, — підтвердив Гровер. — Він може змішуватися з тінями й проходити крізь стіни. Він стає невідчутним, невидимим і нечутним. І він може навівати такий жах, від якого або божеволіють, або не витримує серце. Як ти гадаєш — чого всі істоти на землі бояться темряви?

— Але тоді… як ми можемо знати, чи тут він зараз, і чи не стежить за нами?

Аннабет із Гровером перезирнулись.

— Ми не знаємо, — озвався Гровер.

— Дякую, одразу на душі полегшало, — відповів я. — Слухай, чи залишились у тебе блакитні драже?

Ледве я встиг трохи заспокоїтись, як побачив малесенький підйомний механізм, який повинен був підняти нас на самий вершечок Арки, і зрозумів, що ми знову втрапили в халепу. Терпіти не можу кабінки. Від них можна з’їхати з глузду.

Ми втиснулись у підйомник разом із товстезною пані та її песиком чіхуахуа в нашийнику, прикрашеному фальшивими діамантами. Я подумав, що, можливо, чіхуахуа мені примарилась, оскільки ніхто з охоронців не сказав ані слова про песика.

Ми стали підніматись на вершину Арки. Я ніколи ще не їздив ліфтом, який кривуляв, і моєму шлунку це явно не сподобалось.

— Ви без батьків? — спиталася товстуха.

Оченятка у неї були, як намистинки, гострі зуби пожовкли від кави, на голові вона мала цупку синю панамку з обвислими крисами, а блакитна джинсова сукня була така незугарна, що тітка у ній виглядала, немов блакитний джинсовий дирижабль.

— Вони внизу, — пояснила Аннабет. — Бояться висоти.

— Ах, бідолашні.

Чіхуахуа загарчав.

— Зараз, зараз, малюче, — сказала жіночка. — Поводься пристойно.

Собачка мав такі самі очка-намистинки, як у його хазяйки, розумні та злі.

— Малюк, — це так його звати?

— Ні, — сказала пані.

Вона всміхнулась, ніби відповідь можна було вважати вичерпною.

Оглядовий майданчик нагорі Арки нагадував мені жерстяну бляшанку з килимовим покриттям. Низка крихітних віконець виходили з одного боку в місто, з іншого — на річку. Панорама була чудова, але коли щось подобається мені ще менше, ніж замкнутий простір, то це замкнутий простір на висоті шістсот футів. Я готовий був податися геть хоч зараз.

Аннабет, не замовкаючи, віщала про несучі конструкції, про те, що вікна вона зробила б більшими, і навіть поклала б тут скляну підлогу. Вона, можливо, могла б стирчати тут годинами, але, на моє щастя, наглядач об’явив, що за кілька хвилин майданчик закривається.

Я повів Гровера та Аннабет до виходу, посадив до ліфту й уже було збирався залізти сам, як помітив усередині ще двох туристів. Мені місця не залишалося.

— Сядете до наступної кабінки, сер, — запропонував наглядач.

— Ми виходимо, — сказала Аннабет. — Зачекаємо разом.

Але тоді б ми зовсім заплуталися, і часу на порозуміння пішло б ще більше, і тому я замотав головою:

— Нічого, все гаразд. Побачимося внизу.

Гровер та Аннабет явно нервували, але дозволили зачинити дверцята ліфту. І кабінка рушила.

Тепер на оглядовому майданчику залишились тільки я, якийсь хлопчик із батьками, наглядач і товста пані зі своїм чіхуахуа.

Я знервовано посміхнувся товстусі. У відповідь вона так само подарувала мені посмішку, і між зубами у неї промайнув роздвоєний язик.

Хвилинку!

Роздвоєний язик?

Перш ніж я второпав, що мені не примарилось, чіхуахуа зістрибнув із рук хазяйки і став на мене гавкати.

— Зачекай, зачекай, малюче, — сказала пані. — Хіба зараз час? Подивись, яка чудова тут зібралася компанія.

— Ой, собачка! — вигукнув хлопчик. — Дивіться, собачка!

Чіхуахуа вишкірився, дивлячись на мене, піна скрапувала з його чорних вуст.

— Ну що ж, — зітхнула товста пані. — Якщо тобі не йметься, доню…

Я відчув, як у шлунку в мене захололо.

— Ви називаєте свого чіхуахуа донею?

— Це Химера, дорогенький, — виправила мене товстуха. — А не чіхуахуа. Утім, помилитися не важко.

Вона закотила рукави сукні, і я побачив, що шкіра в неї луската й зелена. Коли товста пані посміхнулась, то замість зубів у неї були ікла. Зіниці в неї тепер стали вузькими, широко розставленими щілинками, як у рептилії.

Чіхуахуа гавкав усе голосніше, щоразу збільшуючись у розмірах на очах. Спочатку він став завбільшки з добермана, потім — із лева. Гавкіт перетворився на ричання.

Хлопчик розплакався. Батьки потягли його до виходу, наштовхнувшись на наглядача, який застиг, паралізований жахом, важко дихаючи та не зводячи очей з монстра.

Химера так виросла, що терлася спиною об стелю кабінки. Вона мала голову лева з гривою, вимащеною в крові, що запеклася, тулуб і ратиці величезного козла, а замість хвоста — довжелезну змію з ромбовидним малюнком на спині, яка росла просто з кошлатого заду. Нашийник із підробленими діамантами досі теліпався у неї на шиї, і тепер можна було прочитати напис, зроблений аршинними літерами: «ХИМЕРА — БУЙНА, ВОГНЕДИШНА, ОТРУЙНА. У ВИПАДКУ ВИЯВЛЕННЯ ПРОХАННЯ ЗАТЕЛЕФОНУВАТИ ДО ТАРТАРУ — МІСЬКИЙ 954».

Лише зараз до мене дійшло, що я не зняв ковпачка зі свого меча. Пальці немовби заніміли. Я стояв лише за десять метрів від закривавленої пащеки Химери і розумів, що як тільки я ворухнусь, вона кинеться на мене.

Пані-змія видала шиплячий звук, який цілком можна було сприйняти за сміх.

— Честь і хвала тобі, Персі Джексон. Наш повелитель Зевс рідко дозволяє мені випробувати героя за допомогою кого-небудь із моїх нащадків. Адже я — мати чудовиськ, жахлива Єхидна!

Я витріщився на неї. Єдине, на що я спромігся, це бовкнути:

— Ви щось на зразок мурахоїда?

Рептилія загарчала, її обличчя від люті ставало то сірим, то зеленим.

— Терпіти не можу, коли люди так кажуть! Ненавиджу Австралію! Як можна було назвати цю незугарну тварину так само, як мене. За це, Персі Джексон, моя дочка знищить тебе!

Дитятко Єхидни кинулось на мене, вишкіривши лев’ячі ікла. Мені вдалося відстрибнути вбік та ухилитися від небезпеки.

Я опинився поруч із дитиною, її батьками та наглядачем, які тепер дружньо репетували, намагаючись відчинити двері запасного виходу.

Я не міг дозволити, щоб вони постраждали. Зірвавши ковпачок з меча, я відбіг в інший бік кабінки й загукав:

— Гей, чіхуахуа!

Химера обернулася швидше, ніж я очікував.

Перш ніж я встиг змахнути мечем, вона роззявила пащеку, яка смерділа, як велетенський смітник, і виригнула просто на мене смерч вогню.

Я кинувся навперейми вогняному потоку. Килимове покриття миттю спалахнуло; жар був такий, що майже випалив мені брови.

Там, де я щойно стояв, у стіні Арки була діра із рваними краями, розпечений метал димився.

«Чудово, — майнуло мені в голові. — Ми щойно пропалили діру в національній пам’ятці архітектури».

Анаклузмос тепер виблискував бронзовим лезом у моїй руці, і щойно Химера знову розвернулася до мене, я вдарив її по шиї.

Це була моя помилка. Меч, не завдавши жодної шкоди потворі, викресав сніп іскор і відскочив від собачого нашийника. Я спробував зберегти рівновагу, але настільки злякався викривленої люттю пащеки, яка насувалася на мене, що зовсім забув про зміїний хвіст, доки він не злетів у повітря й не встромив колючки мені в стегно.

Мою ногу ніби вогнем обпекло. Я спробував застромити меча в пащеку Химері, але зміїний хвіст сплутав мої ноги, позбавивши рівноваги, і меч, випавши у мене з рук, обертаючись у повітрі, вилетів у дірку в стіні Арки й упав у води Міссісіпі.

Я намагався визволитися із зміїної петлі, але зрозумів, що це марно. Я був обеззброєний. І відчував, як смертельна отрута стрімко розливається тілом. Хірон казав, що Анаклузмос завжди буде повертатися до мене, але ручки в кишені не було. Може, меч надто далеко впав? Може, він повернеться, коли знову набуде форми ручки? Цього я не знав, і навряд чи проживу так довго, щоб дізнатися.

Я позадкував до діри. Химера наступала, порикуючи, дим курився з її пащеки. Зміїна пані Єхидна зловтішно захихотіла:

— Тепер уже немає таких героїв, як раніше, чи не так, малюче?

Монстр загарчав. Здавалося, він не поспішав знищити мене тепер, коли я вже майже переможений.

Я кинув погляд на наглядача та родину з дитиною. Хлопчик сховався за батьком. Я мусив захистити цих людей. Я не міг… просто так померти. Я спробував міркувати, але все моє тіло палало, наче у вогні. У голові паморочилось. Меча в мене не було. Я залишився віч-на-віч із величезним вогнедишним чудовиськом та його матір’ю. І мені стало страшно.

Тікати було нікуди, тому я відступив до краю діри. Далеко-далеко внизу виблискувала річка.

Якщо я загину, то, можливо, монстри заберуться геть? Можливо, не чіпатимуть людей?

— Якщо ти син Посейдона, — прошипіла Єхидна, — то вода тобі не зашкодить. Стрибай, Персі Джексон. Доведи мені, що я права. Стрибай і знайди свого меча. Покажи, чий ти нащадок.

«Аякже», — кволо подумав я.

Я десь читав, що стрибнути у воду з висоти двоповерхового будинку — все одно що стрибнути на асфальт. А стрибнувши звідси, я просто розіб’юсь, вдарившись об поверхню води.

Розпечена пащека Химери була готова знову шугонути полум’ям.

— Віри малувато, — сказала мені Єхидна. — Ти не довіряєш богам. Я не можу тебе звинувачувати, боягузику. Краще помри зараз. Боги підступні. Отрута скоро досягне твого серця.

Вона була права: я помирав. Я відчував, як дихання моє сповільнюється. Ніхто не міг урятувати мене, навіть боги.

Я знову позадкував і подивився вниз, на воду. Згадав тепло батьківської усмішки, коли я був малим. Він мусив побачити мене. Мусив відвідати мене, коли я ще лежав у колисці.

Я згадав зелений тризубець, який обертався наді мною вночі, коли було вкрадено прапора, і коли Посейдон визнав мене за свого сина.

Але тут немає моря. Це штат Міссісіпі — самісінький центр території Сполучених Штатів. Тут не може бути бога морів.

— Помри, маловіре, — проскреготіла Єхидна, коли Химера знову націлила вогняний смерч мені в обличчя.

— Батьку, допоможи мені, — заблагав я подумки.

Потім обернувся й стрибнув. Одяг на мені горів, отрута швидко текла по жилах, і я каменем полетів униз.

Глава чотирнадцята Я СТАЮ ВИДАТНИМ УТIКАЧЕМ

Хотілося б мені сказати вам, що під час падіння мене відвідало глибоке одкровення, що я змирився зі своєю загибеллю, розреготався в обличчя смерті й т. д., і т. п.

Але насправді всі мої думки затьмарив зойк самогубця: «А-а-а-а!»

Річка мчала мені назустріч зі швидкістю вантажівки. Вітер достоту роздирав мені легені. Церковні шпилі, хмарочоси й мости — усе крутилося й вертілося у мене перед очима.

Ба-бах!!!

Біле марево бульбашок. Я занурювався у воду, довкола швидко темніло, і не доводилося сумніватися, що невдовзі я упокоюсь у товстезному шарі намулу та щезну навіки.

Проте удар об річкову поверхню не завдав мені шкоди. Падіння стало пригальмованим. Бульбашки повітря тонкими струменями обплели мої пальці. Я опустився на річкове дно у повній тиші. Вусатий сом завбільшки з мого вітчима, крутнувши хвостом, щез у напівтемряві. Моє падіння здійняло купу огидного сміття — пивні пляшки, старі черевики, пластикові мішки, що тепер роїлися довкола.

Тієї миті я дещо зрозумів: по-перше, не розбився вщент. І не підсмажився. Навіть отрута Химери більш не кипіла у моїх жилах. Я залишився живим, що саме по собі було не так вже й погано.

По-друге, я не змокнув. Тобто я відчув річкову прохолоду. Бачив свій обпалений одяг. Але, коли торкнувся сорочки, то виявив, що вона була цілком суха.

Придивляючись до сміття, що крутилося довкола, я схопив стару запальничку.

«Не вийде», — подумав я.

Але креснув кременем. З’явилася іскорка, і крихітний язичок полум’я спалахнув на дні Міссісіпі.

Я виловив із потоку сміттяупаковку з-під гамбургера, і папір моментально став сухим. Я легко підпалив його. Але варто було мені випустити його з рук, як полум’я згасло. Обгортка знову перетворилася на розмоклий папірець. Дивина!

Але найдивовижніше дійшло до мене в останню чергу: я дихав. Я був під водою, але дихав нормально.

Я підвівся, засмічений намул сягав мені майже до стегна, і відчув, як тремтять ноги. Руки так само трусилися. Я неминуче мав загинути. Те, що я був живий, скидалося… на диво. Мені примарився жіночий голос, який чимось трохи нагадував мамин: «Що треба сказати, Персі?»

— Гм… дякую. — Під водою мій голос лунав, наче в запису, здавалося, що я набагато старший. — Спасибі, батьку.

Жодної відповіді. Лише сміття темною хмарою пливло річкою, велетенський сом майнув десь нагорі, і захід сонця там, над водою, пофарбував світ довкола у колір паленого цукру.

Навіщо Посейдон урятував мене? Чим більше я думав про це, тим сильніший мене охоплював сором. Отже, мені пощастило, добряче пощастило. Проти такої істоти, як Химера, я не мав жодного шансу. Ті бідолашні на вершині Арки, мабуть, вже добряче підсмажились. Я не зміг захистити їх. Ніякий я не герой. Можливо, мені варто було залишатися тут, із цими сомами, і нехай мене зжеруть риби.

Плюх-плюх-плюх. Наді мною проплив моторний човен, спінюючи засмічену воду.

Не далі, аніж за шість футів попереду зблиснув мій меч, його бронзовий ефес зав’язнув у піску.

І знову пролунав жіночий голос: «Персі, візьми меч. Твій батько вірить у тебе».

Цього разу я зрозумів, що мені не почулося. Я не вигадав цей голос. Слова невидимої жінки, здавалося, лунали з усіх боків, створюючи у воді звукові хвилі, як у випадку з дельфінами.

— Де ти? — гукнув я вголос.

— Потім крізь напівтемряву я побачив її. Сірувата, як сама вода, тінь жінки кружляла над мечем, немов привид. Її довге волосся плавало в потоці, а очі, які я ледь розрізняв, були зелені, як у мене.

У горлі у мене стислося.

— Мама? — озвався я.

«Ні, дитино, я лише посланниця, хоч доля твоєї матері не така вже безнадійна, як здається. Рушай до узбережжя Санта-Моніки».

— Що?

«Так наказав твій батько. Перш ніж спуститися в царство мертвих, ти повинен вирушити до Санта-Моніки. Будь-ласка, Персі, мій час уже майже минув. Річка тут надто брудна для мене».

— Але ж… — Я не сумнівався, чи моя це мати, а чи принаймні її привид. — Хто… як ти…

Мені багато про що хотілося в неї запитати, але слова застрягали у мене в горлі.

«Я не можу більше залишатися, сміливцю, — мовила жінка. Вона простягла руки, і я відчув, як течія ніби пестить моє обличчя. — Ти повинен вирушити до Санта-Моніки! І не довіряй дарам, Персі…»

Голос її змовк.

— Дарам? — перепитав я. — Але яким дарам? Зачекай!

Жінка ще раз спробувала заговорити, але лише ворушила губами. Образ її розтанув. Якщо це була моя мати, то я знову втратив її.

Мені захотілося втопитися. Єдина проблема полягала в тому, що втопитися я не міг.

«Твій батько вірить у тебе», — сказала вона.

А ще назвала сміливцем, якщо, звичайно, це не стосувалося сома.

Я доплентався до меча й схопив його за руків’я. Химера могла все ще стирчати там, нагорі, разом із своєю, схожою на змію матір’ю, щоб порішити мене. Принаймні невдовзі з’являться смертні поліцейські, щоб з’ясувати, хто зробив діру в Арці. Якщо вони заскочать мене, то напевно матимуть до мене парочку запитань.

Насунувши ковпачок, я запхав ручку в кишеню.

— Дякую, батьку, — повторив я, звертаючись до каламутної води.

Потім випростав ноги з намулу й поплив нагору.

Я підгріб до берега разом із плавучим «Макдоналдсом».

За квартал від мене всі карети «швидкої допомоги» Сент-Луїсу з’юрмилися біля Арки. У небі кружляли поліцейські вертольоти. Натовп роззяв нагадував Таймс-сквер напередодні Нового року.

— Мамо! — заволало якесь дівчисько. — Цей хлопчик вийшов із річки.

— Ось і добре, дитинко, — відповіла мати, витягуючи шию, щоб краще роздивитися авто «швидкої допомоги».

— Але він сухий!

— Ось і добре, дитинко.

Кореспондентка з «новин» бубоніла в камеру:

— Можливо, це не теракт, як нам спочатку повідомили, але ми маємо справу лише з першими результатами розслідування. Завдані збитки, як самі бачите, дуже серйозні. Ми намагаємось дістатися до свідків, які залишилися живими, щоб отримати особисто від них підтвердження того, що хтось кинувся в річку.

Які залишилися живими. Я відчув неабияке полегшення. Можливо, родині та наглядачеві вдалося-таки знайти безпечне місце. Я сподівався, що з Аннабет і Гровером також усе гаразд.

Я спробував проштовхатися крізь натовп, щоб роздивитися, що відбувається за поліцейським оточенням.

— Підліток, — мовив один репортер. — Вивчивши зйомку з камери спостереження, «П’ятий канал» дійшов висновку, що якийсь підліток, збожеволівши від побаченого на оглядовому майданчику, якимось чином уникнув цього випадкового вибуху. Важко повірити, Джоне, але так кажуть очевидці. Повторюю: версія нещасного випадку не підтверджується.

Я позадкував, намагаючись якомога нижче тримати голову. Довелося пройти добрячу відстань, щоб обминути поліцейський периметр. Офіцери в формі та репортери сновигали всюди.

Я вже зневірився в тому, що мені вдасться розшукати Аннабет і Гровера, коли знайомий голос пробекав: «Пе-е-е-рсі!»

Озирнувшись, я опинився в обіймах — хоч і в козлиних — Гровера.

— Ми вирішили, що ти спустився в Аїд найважчим шляхом.

Аннабет стовбичила за ним, роблячи вигляд, що сердиться, але видно було, що вона рада мене бачити.

— Тебе навіть на п’ять хвилин залишити не можна. Що сталося?

— Ну… впав.

— Персі! До води шістсот тридцять футів!

Поліцейський позаду нас гукнув:

— Дорогу!

Натовп розступився, і з нього вибігли двоє моторних санітарів зі «швидкої», які штовхали візочок, на якому лежала жінка. Я миттю впізнав у ній матір хлопчика, що був разом із нами на оглядовому майданчику.

— І тоді цей велетенський собацюра, — бурмотіла вона, — цей величезний вогнедишний чіхуахуа…

— Добре, мем, — поплескав її по плечу санітар. — Головне, заспокойтеся. З вашою родиною все гаразд. Ми вже надаємо їм першу допомогу.

— Я не божевільна! Той хлопчик вистрибнув у діру, і чудовисько зникло. — Тут вона побачила мене. — Ось він! Ось цей хлопчик!

Я швидко відвернувся й потяг за собою Аннабет і Гровера. Ми розчинились у натовпі.

— Що сталося? — наполегливо допитувалася Аннабет. — Що там вона казала про чіхуахуа, якого везли в ліфті?

Я розповів їм всю історію про Химеру, Єхидну, свій стрибок з Арки та послання підводної жінки.

— Овва! — відреагував Гровер. — Тепер ми повинні супроводити тебе до Санта-Моніки! Ми не можемо ігнорувати вимог твого батька.

Перш ніж Аннабет встигла щось відповісти, ми проминули ще одного репортера, який передавав новини, і я ледь не скам’янів, коли він сказав у мікрофон:

— Персі Джексон. Усе правильно, Дене. «Дванадцятому каналові» тепер відомо, що зовнішність хлопчика, який міг спричинити вибух, збігається з описом молодика, якого розшукує поліція у зв’язку із катастрофою, що сталася три дні тому в Нью-Джерсі. Вважають, що хлопчик рухається на захід. Пропонуємо увазі тих, хто дивиться телевізор удома, фотографію Персі Джексона.

Обминувши фургон телевізійників, ми завернули до першого ліпшого провулку.

— Тепер усе по черзі, — відповів я Гроверові. — Спочатку треба забиратися геть із міста.

Невідомо як, але нам удалося дістатися вокзалу, залишаючись непоміченими. Ми ледве встигли вскочити в потяг, що вирушав у Денвер. Під захистом нічної темряви наші вагони, що гуркотіли, рушили на захід, залишаючи позаду, в Сент-Луїсі, мерехтіння поліцейських мигалок на горизонті.

Глава п’ятнадцята БОГ ПРИГОЩАЄ НАС ЧIЗБУРГЕРАМИ

Наступного полудня, чотирнадцятого червня, за тиждень до сонцестояння, наш потяг дістався Денвера. Ми нічого не їли від минулої ночі у вагоні-ресторані десь у Канзасі. Не милися після від’їзду з Пагорбу напівкровок, і я не сумнівався, що від нас смердить.

— Давайте спробуємо зв’язатися з Хіроном, — запропонувала Аннабет. — Я хочу розповісти йому про твою розмову з річковим духом.

— Але хіба ми можемо користуватися телефонами?

— Я не про телефон.

Ми з півгодини тинялися містом, хоч я не розумів, що саме шукає Аннабет. Панувала засушлива спека, що було особливо незвично після вологого Сент-Луїсу. Хоч куди б ми завертали, Скелясті гори ніби проводжали мене поглядом, нагадуючи хвилю прибою, що готова зринути на місто.

Нарешті ми знайшли порожню автомийку, що працювала за принципом самообслуговування. Ми завернули до найбільш віддаленого від вулиці боксу, виглядаючи, чи нема де патрульного авто. Якісь три підлітки без автівки тиняються біля автомийки — будь-який полісмен, що недарма просиджує штани у відділку, одразу б здогадався, що ми замислили недобре.

— Що саме ми робимо? — спитав я, дивлячись на Гровера, який взяв розпорошувач.

— Це коштує сімдесят п’ять центів, — пробурчав він. — У мене залишилось тільки два четвертака, а в тебе, Аннабет?

— Не треба так на мене дивитися, — відказала вона. — У вагоні-ресторані у мене забрали геть усе.

Діставши останню решту, я дав Гроверові четвертак, після чого в мене залишилось дві монетки по п’ять центів та драхма з шинку Медузи.

— Чудово, — сказав Гровер. — Звісно, ми могли б скористатися пляшкою з насадкою, але з’єднання не таке гарне, та й руки у мене відваляться помпувати.

— Ти про що?

Гровер кинув четвертаки у щілину автомата і натиснув кнопку «ВОДЯНИЙ ТУМАН».

— Готово.

— Посилаємо експрес-телеграму? — з іронією поцікавився я.

— Викликаємо веселку, — виправила Аннабет. — Богиня веселки Ірида надсилає послання богам. Якщо ти знаєш, як правильно запитати, і вона не надто заклопотана, то зробить те саме також для напівкровок.

— Ви збираєтеся викликати богиню за допомогою розпорошувача?

Гровер підняв носик розпорошувача вгору, і вода з шипінням злетіла у повітря цупким білим туманом.

— А тобі відомий інший спосіб того, як викликати веселку?

Цілком природно, що призахідне сонце, просіявши своє проміння крізь водяну пелену, розсипалося кольоровою веселкою.

— Будь ласка, драхму. — Аннабет простягла до мене долоню.

Я віддав їй драхму.

Вона підняла монету над головою.

— О богине, прийми нашу жертву.

Потім пожбурила у веселку драхму, яка розчинилася у золотистому мерехтінні.

— Пагорб напівкровок, — попросила Аннабет.

Якийсь час нічого не відбувалося.

Потім крізь мряку я побачив полуничні лани, а неподалік — будівлі Лонг-Айленду. Так, ніби ми перебували на веранді Великого будинку. Біля поручнів спиною до нас стояв хлопець із рудуватим волоссям, у шортах і помаранчевій майці. Він тримав бронзовий меч і, здавалося, уважно стежив за тим, що відбувалося внизу, в полі.

— Лука! — погукав я.

Він озирнувся, очі його широко розплющились. Я міг присягнути, що він стоїть за кілька кроків від мене, хоч бачив я лише те, що з’явилося у веселці.

— Персі! — Хлопчина радісно усміхнувся. — А це ти, Аннабет? Слава богам! Чи все у вас гаразд?

— Ми… так… загалом… — затинаючись, вирекла Аннабет. Вона затято пригладжувала свою брудну футболку і намагалася зачесати назад пасма волосся, що спадали їй на обличчя. — Ми подумали… Хірон… себто…

— Він унизу в будиночку. — Усмішка Луки зблякла. — У нас виникли деякі непорозуміння з мешканцями табору. Слухай, у тебе все гаразд? Із Гровером усе гаразд?

— Тут я, — озвався Гровер. Він спрямував розпорошувач убік і опинився в полі зору Луки. — Які розбіжності?

Цієї миті до сусіднього боксу в’їхав здоровезний «лінкольн-континенталь», потужна стереосистема якого гриміла на повну гучність. Коли авто зупинилося поруч, вібрація басових динаміків струснула підлогу.

— Хіронові довелося… що там за шум? — загукав Лука.

— Я про це подбаю! — так само голосно озвалась Аннабет, задоволена тим, що має привід зникнути з очей Луки. — Гровере, ходімо!

— Чого? — спитав Гровер. — Але ж…

— Віддай Персі розпорошувач і ходімо! — наказала Аннабет.

Гровер пробурчав, що цих дівчат важче зрозуміти, аніж Дельфійського оракула, передав мені розпорошувач і поплентався за Аннабет.

Я зсунув шланг так, щоб веселка знову стала на місце і я міг бачити Луку.

— Хіронові довелося спиняти бійку, — відповів Лука, намагаючись перекричати музику. — Ситуація дуже складна, Персі. Ходять чутки про суперечку Зевса й Посейдона. Ми досі не впевнені, — можливо, це справа рук того покидька, що викликав пса з пекла. Тепер усі мешканці табору розділилися. Якщо в загальних рисах, то, здається, знову розпочалася Троянська війна. Афродіта, Арес та Аполлон так чи інакше підтримують Посейдона. Афіна підтримує Зевса.

Я здригнувся від думки про те, що коли-небудь будиночок Клариси стане на бік мого батька. Чути було, як у сусідньому боксі Аннабет свариться з якимось хлопцем, після музика різко змовкла.

— А ти, якої позиції дотримуватимешся ти? — спитав Лука. — Хірон засмутиться через те, що не поговорив із тобою.

Я розповів йому все, включно із своїми снами. Було так приємно бачити Луку, відчуваючи, що я хоч на кілька хвилин, але повернувся до табору… я навіть не помітив, як довго я розмовляв, доки не запищав сигнал автомату мийки. Я зрозумів, що маю лише хвилину до того, як вода відімкнеться.

— Хотів би я бути з вами, — пробурмотів Лука. — Звідси, боюсь, ми багато чим допомогти не зможемо, але послухай… жезл майже напевно поцупив Аїд. Він був на Олімпі під час зимового сонцестояння. Я спостерігав за богами, і ми побачили його.

— Але Хірон сказав, що боги не можуть напряму цупити один в одного чарівні предмети.

— Це правда, — відповів Лука, явно стривожившись. — І все ж таки… Аїд має шолом пітьми. Як міг ще хтось прокрастися до тронної зали й поцупити жезл? Хоч-не-хоч, але тут треба бути невидимкою.

Ми обидва замовкли, аж тут Лука второпав, що саме він зараз сказав.

— Ні, ні, — схаменувся він, — я не маю на увазі Аннабет. Ми знайомі з нею від давніх часів. Вона б ніколи… Себто вона мені, як сестра.

Я замислився, чи сподобалося б Аннабет таке порівняння. У сусідньому боксі музика остаточно змовкла. Якийсь чолов’яга заверещав від жаху, важко хряпнули дверцята, і «лінкольн» кулею вилетів із мийки.

— Пішов би глянув, що там сталося, — сказав Лука. — Слухай, а ти носиш крилаті черевики? Було б приємно знати, що вони хоч якось стали тобі в пригоді.

— Ще б пак… звичайно! — Я намагався, щоб моя відповідь не пролунала брехнею. — Вони якраз мені до міри, ними так легко керувати.

— Правда? — всміхнувся Лука. — Отже, згодилися?

Вода вимкнулась. Мряка стала розсіюватись.

— Будьте обережні у тому Денвері. — Голос Луки слабшав. — І скажи Гроверові, що цього разу все обійдеться! Ніхто не перетвориться на сосну, якщо лише він…

Але веселка остаточно розсіялась, і образ Луки зник. Я був наодинці у мокрій порожній кабінці.

Аннабет і Гровер, регочучи, вийшли з-за рогу, але змовкли, побачивши вираз мого обличчя.

— Що сталося, Персі? Що сказав Лука?

— Пусте, — збрехав я, відчуваючи, що в шлунку в мене так само порожньо, як у будиночках Великої трійці. — Ходімо, пошукаємо щось на вечерю.

За кілька хвилин ми вже сиділи в кабінці ресторану, яка виблискувала металом. Родини довкола їли гамбургери й запивали їх пивом та содовою.

Нарешті підійшла офіціантка.

— Ну? — спитала вона, скептично скинувши брову.

— Гм… ми б хотіли замовити вечерю, — сказав я.

— А ви, хлоп’ята, маєте гроші, щоб розрахуватися?

Нижня губа в Гровера підступно затремтіла.

Я злякався, що він почне бекати, або, що ще гірше, жерти лінолеум. Аннабет, здавалося, зараз помре з голоду.

Я вже збирався вигадати якусь історію, здатну розчулити офіціантку, як уся будівля задвигтіла — біля входу загальмував мотоцикл завбільшки з добряче слоненя.

Ресторанний гомін одразу вщух. Передня фара мотоцикла горіла червоним світлом. Розмальований вогняними спалахами бензобак, обабіч керма по кобурі, явно не порожній… Сидіння було шкіряне, причому шкіра здавалася… немов здерта з людини…

Хлопець на мотоциклі виглядав, як чемпіон з армрестлингу. На ньому була тісна червона сорочка, чорні джинси й чорний шкіряний плащ, а на стегні був прикріплений мисливський ніж у піхвах. Обличчя прикрашали червоні сонцезахисні окуляри, і це було найлютіше, найжорстокіше обличчя, що мені доводилося бачити, — як на мене, мужнє, але розпусне, — на голові масно виблискувало коротко стрижене волосся, а щоки були вкриті численними шрамами від нескінченних бійок.

Коли хлопець увійшов до ресторану, залою ніби сухий гарячий вітер війнув. Усі відвідувачі підвелись, як загіпнотизовані, але байкер лише милостиво змахнув рукою, і вони знову повернулися до своїх розмов. Офіціантка змигнула, ніби хтось натиснув у неї в голові кнопку перемотки.

— А ви, хлоп’ята, маєте гроші, щоб розрахуватися? — повторила вона своє питання.

— За мій рахунок, — недбало кинув байкер.

Він пропхався до нашої кабінки, яка була явно йому затісною, притиснувши Аннабет до вікна. Потім глянув на офіціантку, що вражено вирячилась на нього, і гаркнув:

— Ти досі тут?

Хлопець у шкірі тицьнув у неї пальцем, і вона застигла, як укопана. Потім розвернулась, ніби якась невидима рука крутнула її довкола власної вісі, й прокрокувала назад на кухню.

Байкер подивився на мене. Його очей я не бачив через окуляри, але недобре передчуття заворушилося у мене всередині. Гнів, обурення, гіркота. Мені закортіло врізати кулаком об стінку. Захотілося побитися. За кого цей хлопець себе має?

— Отже, ти синок старого водяника? — криво посміхнувся байкер.

Інший на моєму місці б здивувався або злякався, але замість цього я відчув те саме, що відчував, дивлячись на свого вітчима Гейба. Мені закортіло скрутити йому шию.

— А вам що до того?

Аннабет зиркнула на мене, ніби попереджаючи.

— Персі, це…

— Усе гаразд, крихітко. — Байкер підняв руку. — Часом і мені хочеться трохи погуляти. Головне — пам’ятати, хто твій бос. То ти знаєш, хто я, братчику?

І тут до мене дійшло, чому цей хлопець видається мені знайомим. Усмішка в нього була така ж зловтішна, як у деяких хлопців із Табору напівкровок, а саме — з будиночка номер п’ять.

— Ви — батько Клариси, — сказав я. — Бог війни Арес.

Арес усміхнувся й зняв окуляри. Замість очей у нього були порожні очниці, в яких буяло полум’я маленьких термоядерних вибухів.

— Усе правильно, малий. Я чув, ти зламав Кларисин спис.

— Сама винна.

— Можливо. Але все одно — круто. Адже я не граю в такі війни, як мої хлоп’ята. А тут я ось для чого: чув, що ти в місті. Маю до тебе невеличку справу.

Офіціантка повернулася з тацями, на яких височіли цілі гори їжі: чізбургери, смажена картопля, нарізана кільчиками цибуля і шоколадні коктейлі.

Арес кинув офіціантці кілька золотих драхм.

— Але це не… — Вона знервовано подивилася на монети.

— Щось не так, люба? — Арес дістав свого величезного ножа й заходився чистити нігті.

Офіціантка швиденько вшилася.

— Ви не маєте права, — зауважив я. — Не маєте права просто так погрожувати людям ножем.

— Ти що, жартуєш? — розреготався Арес. — Мені подобається ця країна. Найкраще місце після Спарти. А ти маєш при собі зброю, малий? Гадаю, треба. Зараз усюди небезпечно. Звідси моя пропозиція. Хочу, щоб ти надав мені таку собі послугу.

— Яку ще послугу я можу надати богові?

— Зробити одну річ, на яку в самого бога бракує часу. Так, дурничка. Я забув свого щита в одному закинутому парку із ставками тут, у місті. Надто поспішав… так, невеличке побачення з подружкою. Нам завадили. І я залишив щита. Хочу, щоб ти мені його приніс.

— Чому б вам самому по нього не повернутися?

Вогники в його очницях спалахнули трохи яскравіше.

— А чому б мені не перетворити тебе на байбака і не задавити своїм «харлеєм»? Тому що не хочеться. Бог дає тобі можливість довести, хто ти є насправді, Персі Джексон. Може, насправді ти боягуз? — Арес схилився до мене. — Чи, може, ти б’єшся лише тоді, коли поблизу тече річка, куди можна пірнути, щоб твій татко тебе захистив?

Мені хотілося умазати цьому хлопцеві, але інтуїтивно відчував, що він тільки цього й чекає. Сила Ареса лише розпалювала мій гнів. Йому б сподобалося, якби я кинувся на нього. Але я не захотів зайвий раз задовольняти його марнославство.

— Нас це не цікавить, — сказав я. — Ми вже маємо завдання.

У злютованих очах Ареса я побачив те, чого мені зовсім не хотілося бачити: кров, дим і трупи на полі бою.

— Мені відомо про твоє завдання, малий. Коли цю річ вкрали вперше, Зевс послав на його пошуки кращих: Аполлона, Афіну, Артеміду та, звісно, мене. Якщо вже я не зміг розшукати таку потужну зброю… — Він облизнувся, ніби жезл Зевса був чимось дуже апетитним. — Тож, коли мені це не вдалося, то тобі поготів. Однак, я не змушую тебе вірити мені на слово. Між іншим, із твоїм батьком ми давно вже порозумілися. Врешті-решт, це ж я сказав йому, що підозрюю старого нюхальника трупів.

— То це ви сказали йому, що жезл поцупив Аїд?

— Точно. Розв’язати війну. Давній трюк. Я миттю це зрозумів. У якомусь сенсі ти мусиш дякувати мені за своє маленьке розслідування.

— Дякую, — буркнув я.

— Слухай, я людина великодушна. Просто зроби для мене цю маленьку роботу, а я допоможу тобі у твоїй справі. Влаштую поїздку на захід тобі й твоїм друзям.

— Ми й самі впораємось.

— Ну так, звісно. Без грошей. Без коліс. Не розумію, чого ти пручаєшся? Допоможи мені, й, можливо, я скажу тобі щось важливе. Дещо про твою маму.

— Про мою маму?

— Бачу, я тебе заінтригував. — Арес усміхнувся. — Аквапарк близько милі на захід звідси, в Делансі. Ти його не проминеш. Тобі треба знайти Тунель кохання.

— Що завадило вашому побаченню? — Я змінив тему. — Вас хтось наполохав?

Арес вишкірився, але я вже бачив цю загрозливу гримасу в Клариси. Було в ній щось нещире; здавалося, бог війни трохи нервує.

— Тобі пощастило, малий, що ти зустрів саме мене, а не когось іншого з олімпійців. Вони не так легко пробачають грубощі, як я. Коли все зробиш, я чекатиму на тебе тут. Не розчаруй мене.

Після цього я, мабуть, втратив свідомість або впав у транс, бо коли я розплющив очі, Ареса вже не було. Я міг би подумати, що ця розмова мені наснилася, але за виразами облич Аннабет і Гровера зрозумів — це був не сон.

— Погано, — тихо вимовив Гровер. — Арес знайшов тебе, Персі. Дуже погано.

Я подивився у вікно. Мотоцикл щез.

Чи правда, що Арес щось знав про маму, а чи він мене розігрував? Тепер, коли він пішов, мій гнів випарувався. Я зрозумів, що Арес полюбляє грати на людських емоціях. На цьому ґрунтувалась його влада — так запалити пристрасті, щоб вони заважали здоровому глузду.

— Можливо, це якийсь трюк, — кинув я недбало. — Хай йому грець, цьому Аресові. Ходімо.

— Ми не можемо, — озвалась Аннабет. — Звісно, я ненавиджу Ареса більше, ніж будь-кого, але не можна не зважати на богів, якщо не хочеш неприємностей. Він не жартував щодо можливості перетворити тебе не байбака.

Я подивився на свій чізбургер, який видавався мені не таким уже й апетитним.

— Нащо ми йому знадобилися?

— Тут треба добряче поміркувати… — задумано мовила Аннабет. — Арес сильний. Утім, сила — це все, що він має. Навіть сила іноді змушена поступитися мудрості.

— Але щодо цього аквапарку… він був майже наляканий, коли розповідав про нього. Що могло змусити втекти бога війни?

Аннабет із Гровером стурбовано перезирнулися.

— Боюсь, нам доведеться це з’ясувати, — сказала Аннабет.

Сонце вже сідало за гори, коли ми розшукали цей аквапарк. Судячи з вивіски, він колись називався «Водяний світ», але багатьох букв тепер бракувало, тож напис виглядав якоюсь абракадаброю.

Головний вхід був зачинений, згори тягнувся колючий дріт. Усередині було видно величезні пересохлі водяні гірки й труби, які вели до порожніх басейнів. Вітер ганяв по асфальту старі квитки й рекламні листівки. У сутінках парк виглядав сумно, несамохіть наганяючи страх.

— Якщо Арес влаштовує тут побачення зі своєю подружкою, — сказав я, дивлячись на колючий дріт, — то не хотілося б мені побачити, як вона виглядає.

— Персі, — застерегла Аннабет. — Будь увічливіший.

— Навіщо? Я гадав, ти ненавидиш Ареса.

— І все ж таки він — бог. А подружка в нього дуже темпераментна.

— Тобі не варто образливо висловлюватись щодо її зовнішності, — додав Гровер.

— Хто ж вона? Єхидна?

— Ні, Афродіта, — якось кволо вирік Гровер. — Богиня кохання.

— Я гадав, вона заміжня, — не вгавав я. — За Гефестом.

— Чого ти добиваєшся? — спитав Гровер.

— Добре. — Я раптом відчув потребу змінити тему. — То як ми дістанемось усередину?

— Майя! — Із черевиків Гровера виросли крила.

Сатир перелетів через паркан, несамохіть перекрутився й, заточуючись, приземлився по той бік огорожі. По тому обтрусив свої джинси й зробив вигляд, ніби все так і було замислене.

— Ну що, ідете?

Нам з Аннабет довелося дертися через паркан звичним шляхом, притримуючи один для одного колючий дріт.

У сутінках ми простували парком, ретельно перевіряючи назви всіх атракціонів. Тут були й «Острів, що кусає за п’яти», і «Догори дригом», і «Гей, де мій купальник?»

Монстри не з’являлися. Довкола панувала тиша.

Нарешті ми натрапили на сувенірну крамничку, яку кинули відчиненою. Товари все ще стояли та лежали на полицях: скляні кулі з картинками всередині, ручки, поштові листівки й вішаки…

— Одяг! — вигукнула Аннабет. — Чистий одяг.

— Так, — відповів я. — Але ж ти не можеш просто…

— Не сумнівайся.

Вона схопила з вішаків цілу купу одягу й сховалася у кабінці для примірювання. За кілька хвилин вона з’явилася у фірмових шортах аквапарку, в такій самій футболці червоного кольору й черевиках для серфінгу. Через плече Аннабет перекинула рюкзак із написом «Вотерленд», явно напханий іншими товарами.

— Навіщо це? — знизав плечима Гровер.

Але Аннабет гримнула на нас, і скоро ми всі втрьох були вбрані на зразок ходячих реклам давно закритого аквапарку.

Після цього ми продовжили пошуки Тунелю кохання. У мене було таке відчуття, що весь парк ніби зачаївся.

— Отже, Арес і Афродіта? — спитав я, щоб відволіктися від непроглядної пітьми. — То в них усе продовжується?

— Це стара плітка, Персі, — сказала Аннабет. — Їй уже три тисячі років.

— А як щодо чоловіка Афродіти?

— Ти знаєш, це Гефест. Коваль. Він ушкоджений від того часу, як Зевс дитиною скинув його з Олімпу. Тому красенем його не назвеш. Золоті руки — більше сказати нічого, але Афродіта все одно не цінує ані розум, ані талант.

— Зате їй подобаються байкери.

— Їй всі подобаються.

— І Гефест знає?…

— Звичайно, — кивнула Аннабет. — Одного разу він заскочив їх разом. Себто, я хочу сказати, буквально «зловив» золотою сіттю й запросив усіх богів познущатися з них. Гефест завжди намагається заскочити їх зненацька. Ось чому вони зустрічаються у таких закинутих місцях, як… — Вона зупинилася, дивлячись просто перед собою. — Як це.

Перед нами був порожній басейн — мрія будь-якого скейтбордиста. Він був щонайменше метрів п’ятдесят упоперек, така собі величезна чаша.

Басейн обрамляла дюжина бронзових купідонів, які стояли на сторожі з розкритими крилами і готовими до бою луками. На протилежному від нас боці починався тунель: очевидно, туди стікала вода, коли басейн був повний. Вивіска над ним значила:

«ХВИЛЮЮЧА

ЛЮБОВНА ПОДОРОЖ.

ТУНЕЛЬ КОХАННЯ

НЕ ДЛЯ СІМЕЙНИХ ПАР!»

— Дивіться, друзі! — Гровер підійшов до самого краю.

На дні висхлого басейну лежав двомісний човен із балдахіном, всуціль прикрашений квіточками. На лівому сидінні, вилискуючи у непевному світлі, лежав щит Ареса — круглий, бронзовий, полірований.

— Щось надто просто, — зауважив я. — Отже, нам треба просто спуститися й взяти його?

Аннабет провела рукою по цоколю найближчої статуї Купідона.

— Тут вибито якусь грецьку літеру, — сказала вона. — Літера «ета», я гадаю…

— Гровере, — спитав я, — ти відчуваєш якихнебудь монстрів?

— Ні, нічого. — Гровер принюхався.

— Нічого — це як тоді в ліфті, коли ти не почув Єхидну?… Чи справді нічого?

— Я ж тобі сказав: це запах підземки, — ображено відгукнувся Гровер.

— Добре, вибач. — Я глибоко зітхнув. — Що ж, полізу вниз.

— Я з тобою, — зголосився Гровер без особливого ентузіазму, і мені здалося, що він хоче загладити провину за випадок у Сент-Луїсі.

— Ні, — відповів я. — Залишайся нагорі зі своїми крилатими черевиками. Ти ж Червоний Барон, повітряний ас, пригадуєш? Будеш прикривати мене ззаду, якщо раптом щось піде не так.

— Звичайно, — споважнів Гровер. — Але що може трапитись?

— Не знаю. Просто передчуття. Аннабет, ходімо зі мною.

— Ти що, жартуєш? — Вона подивилася на мене так, ніби я щойно з неба звалився. Вона навіть зашарілася.

— А тепер у чому проблема? — спитав я.

— Щоб я вирушила з тобою у «хвилюючу любовну подорож»? Навіть вимовити незручно. А якщо нас побачать?

— Хто побачить? — стенув плечима я, але тепер моє обличчя також палало. Дівчата завжди все ускладнюють. — Гаразд. Сам впораюсь.

Але, коли я став спускатися похилою стіною басейну, вона приєдналася до мене, бурмочучи щось про те, що із цими хлопчиськами кашу звариш.

Ми дісталися човна. Щит був притулений до одного з сидінь, поряд лежав жіночий шовковий шарф. Я спробував уявити Ареса з Афродітою — парочку богів, які зустрічаються в якомусь закинутому парку. Чому? Потім я побачив те, чого не помітив згори: довкола всього басейну були розставлені дзеркала, які відображали саме це місце. Ми з Аннабет могли побачити самих себе, куди б не глянули. Так ось у чому справа! Поки Арес бавився з Афродітою, кожен із них бачив відображення свого коханого.

Я взяв шарф. Він виблискував, як морська мушля, а запах був просто надзвичайний: шарф пахнув чайними трояндами і гірським лавром. Мрійливо посміхнувшись, я вже хотів було торкнутися ним щоки, але Аннабет вихопила його у мене з рук і заховала в кишеню.

— Ні, не можна! Тримайся подалі від чар кохання.

— Що?

— Просто бери щит, риб’ячі мізки — і пішли звідси.

Варто було мені торкнутися щита, як я зрозумів, що ми потрапили в халепу. Моя рука ковзнула крізь щось, чим був з’єднаний щит із сидінням.

«Павутиння», — вирішив я, але, глянувши на долоню, помітив на ній металеві нитки, такі тонкі, що їх було майже не видно.

— Зачекай, — сказала Аннабет.

— Надто пізно.

— На борту човна — ще одна грецька літера «ета». Ми у пастці.

Тиша довкола нас раптом вибухнула гуркотом, ніби закрутилися мільйони коліщаток, а весь басейн став одним гігантським механізмом.

— Агов! — заверещав Гровер.

По краях басейну купідони натягли луки. Не встиг я гукнути Аннабет, щоб вона сховалася, як вони пустили стріли, але не в нас. Вони стріляли один в одного через басейн. Шовкові троси, що тяглися за стрілами, злітали над басейном і, застромлюючись в землю, утворювали величезну золоту зірку. Потім тонші металеві нитки стали, немов від чарів, сплітатися з основою в єдину сітку.

— Треба забиратися геть! — гукнув я.

Аннабет лише зітхнула.

Я схопив щит, і ми кинулися тікати, але дертися по стінках басейну було не так легко, як спускатися.

— Давайте швидше! — гукав Гровер.

Він намагався задерти край сітки, щоб ми могли прослизнути, але варто було доторкнутися до неї, як золоті нитки обплутували його зап’ястки.

Купідони широко розплющили очі. Звідти визирнули відеокамери. Довкола всього басейну спалахнули прожектори, засліпивши нас, і чийсь голос залунав із гучномовців: «Жива зйомка, відправка на Олімп за хвилину… П’ятдесят дев’ять секунд, п’ятдесят вісім…»

— Гефест! — заволала Аннабет. — Дурепа я, дурепа! «Ета» пишеться як «Н», перша літера його імені^[7]. Він вигадав цю пастку, щоб зловити дружину з Аресом. А тепер нас вживу покажуть всьому Олімпу — безглуздіше не вигадаєш!

Ми майже дісталися краю басейну, коли виставлені периметром дзеркала розкрилися й сотні крихітних металевих предметів посипалися на нас.

Аннабет верескнула.

Це була ціла армія механічних повзучих істот: бронзові тулуби, тоненькі лапки, маленькі, але ошкірені пащеки — вся ця скреготлива металева хвиля була готова нас проковтнути.

— Павуки! — репетувала Аннабет. — Павуу-у-у!..

Я ніколи ще не бачив її такою. Нажахана, вона впала навзнак, роботи-павуки вже майже кинулися на неї, але я таки встиг відтягти Аннабет назад у човен.

Механічні істоти, мільйони механічних істот виповзали з усіх закутів і щілин; у центрі басейну їх було якнайбільше, ми були оточені ними. Я сподівався, що, можливо, вони запрограмовані не вбивати, а просто загнати нас у човен, покусати й виставити на посміховисько. Крім того, це була пастка на богів. А ми не боги.

Ми з Аннабет залізли в човен. Я став ногами відкидати павуків, які лізли всередину. Гукнув Аннабет, щоб вона допомогла мені, але страх настільки паралізував її, що вона була спроможна лише верещати на повен голос.

— Тридцять, двадцять дев’ять, — лунало з гучномовця.

Павуки стали викидати металеві нитки, щоб зв’язати нас. Спочатку їх було легко розірвати, але павуків усе більшало, і вони насувались. Я скинув одного з ноги Аннабет, і своїми кліщами він відірвав шматок мого нового взуття для серфінгу.

Гровер літав над басейном, намагаючись послабити сітку, але та аж анітрохи не слабшала.

«Думай! — наказав я собі. — Думай!»

Вхід до Тунелю кохання був під сіткою. Ми могли б використати його як вихід, але цю лазівку блокували полчища павуків.

— П’ятнадцять, чотирнадцять, — продовжував відлік гучномовець.

«Вода, — подумав я. — Звідки сюди могла надходити вода?»

І тут я побачив величезні водогінні труби за дзеркалами, звідки виповзали павуки. А нагорі, під сіткою, поряд з одним із купідонів — скляну будку, де мусив перебувати оператор.

— Гровере! — загорлав я. — Лети до будки! Знайди кнопку «увімкнути»!

— Але ж…

— Швидше!

Це було божевілля, але водночас — наш єдиний шанс на порятунок. На той час павуки вже заполонили всю носову частину човна. І слухати далі верещання Аннабет я не збирався. Я повинен був витягти її звідси.

Гровер був уже в диспетчерській будці й безладно тиснув на всі кнопки підряд.

— П’ять, чотири…

Сатир у відчаї подивився на мене, здійнявши руки. Цим він давав зрозуміти, що встиг натиснути на всі кнопки, але нічого не сталося.

Заплющивши очі, я уявив хвилі, бурхливі хвилі Міссісіпі. Всередині мене все збурилось — це відчуття було вже мені знайоме. Я спробував уявити, що тягну за собою в Денвер увесь океан.

— Два, один, нуль!

Вода ринула з труб. Вона з ревом заповнювала басейн, змітаючи все на своєму шляху. Я силоміць всадовив Аннабет на сидіння поруч із собою і пристебнув ременем у той момент, коли приливна хвиля важко вдарила в борт човна, остаточно змивши павуків і накривши нас, але й обмеживши пересування. Човен піднявся з дна басейну, закрутившись у створеному коловороті.

У воді було повно павуків, які загинули в результаті короткого замикання, а деяких достоту розплющило об бетонні стінки басейну.

Прожектори продовжували світити просто на нас. Сховані в купідонах камери знімали, передаючи живе відео на Олімп.

Але я повністю зосередився на керуванні човном. Я благав, щоб він плив за течією, тримаючись подалі від стін. Можливо, мені примарилось, але, здається, човен слухався мене. Принаймні він не розбився вщент. Ми востаннє крутнулися на місці, але тепер рівень води був достатньо високий, щоб притиснути нас до сітки вгорі. Раптом човен розвернувся вбік тунелю, і ми стрімко помчали в темряву.

Ми з Аннабет притиснулися одне до одного, а тим часом човен кидало з боку в бік, повз нас пролітали картинки із зображеннями Ромео та Джульєти та іншої мури, яку дарують у День святого Валентина.

Потім тунель скінчився, і нічний вітер свистів у наших вухах, поки човен мчав прямісінько до виходу.

Якби подорож тривала за всіма правилами, то ми пропливли б крізь Золоту Браму Кохання й любесенько шубовснули в басейн, де поїздка закінчувалась. Але тут виникла проблема. Велика Брама Кохання була обмотана ланцюгом. Обидва човни, які винесло з тунелю перед нами, тепер громадились перед входом, причому один майже затонув, а інший розколовся навпіл.

— Відстебни ремінь! — крикнув я Аннабет.

— Ти що, здурів?

— Якщо не хочеш розбитися. — Я прив’язав щит Ареса до руки. — Доведеться продемонструвати вміння стрибати вгору.

Моя ідея була проста й божевільна водночас. Коли човен вдариться об браму, ми повинні будемо використати силу удару, як трамплін, щоб перестрибнути через неї. Я чув про людей, які таким саме чином врятувалися в автокатастрофах: їх відкидало на тридцять-сорок футів від місця зіткнення. Якщо пощастить, нас вкине до сусіднього басейну.

Аннабет, здається, все зрозуміла. Вона вчепилася в мою руку, брама наближалася.

— За моїм сигналом, — прохрипів я.

— Ні! За моїм!

— Чого б це?

— Основні закони фізики! — вискнула Аннабет. — Сила поштовху визначає кут траєкторії…

— Гаразд! — гукнув я у відповідь. — За твоїм сигналом!

Вона трималась до останнього, потім пронизливо гукнула:

— Вже час!

І пролунав тріскіт дерева.

Аннабет мала рацію. Якби ми стрибнули, коли це збирався зробити я, то врізалися б у браму. Її розрахунки забезпечили нам максимальну висоту.

От лишень висота виявилась трохи більшою, ніж треба. Ми врізалися у скупчення розбитих човнів, перелетіли через браму, басейн і все, що трапилось на шляху, і вже збиралися гепнутись на асфальт.

Раптом я відчув, як хтось схопив мене ззаду за комір.

— Ой! — вискнула Аннабет.

Гровер!

Коли ми були ще в повітрі, він схопив мене за сорочку, а Аннабет — за руку, щоб вберегти нас від надто жорсткої посадки, але, на жаль, ми з Аннабет набрали чималого прискорення.

— Надто ви обидва важкі, — прохрипів сатир. — Зараз розіб’ємося!

Безладно крутячись у повітрі, ми нарешті гепнулись на землю. Гровер зробив усе, що міг, щоб хоч якось пом’якшити падіння.

Перевівши дух, ми з Аннабет підвели на ноги Гровера й подякували йому за те, що він врятував нам життя. Я озирнувся на Тунель кохання. Вода спадала. Наш човен розбився вщент об браму.

Неподалік нас, у першому басейні купідони продовжували вести зйомку. Статуї розвернулися так, щоб їхні об’єктиви цілили просто на нас, а прожектори при цьому світили нам в обличчя.

— Шоу завершено! — загорлав я. — Дякую! На добраніч!

Купідони повернулися на висхідну позицію. Світло згасло. У парку знову стемніло й стихло, не беручи до уваги звуку води, яка монотонно скрапувала в останньому басейні. Я замислився: чи не сталося на Олімпі фінансового краху, чи наші рейтинги такі недорогі?

Я терпіти не можу, коли мене дражнять. Так само не зношу, коли дурять. І тепер я маю достатньо досвіду, щоб ставити на місце того, хто намагався так повестися зі мною. Я надів щита на руку й обернувся до своїх друзів.

— Нам треба про дещо поговорити з Аресом.

Глава шістнадцята МИ ВЕЗЕМО ЗЕБРУ ДО ВЕГАСА

Бог війни чекав нас на стоянці біля ресторану.

— Ну-ну, — сказав він. — Принаймні живі.

— Ви знали, що це пастка, — констатував я.

— Присягаюсь, що цей кульгавий коваль неабияк здивувався, коли накрив сіткою парочку дурненьких діточок. — Арес злобно посміхнувся. — Ви непогано виглядали по телику.

— Покидьок. — Я тицьнув йому щита.

Аннабет з Гровером заціпеніли.

Арес підхопив щит і почав підкидати його, як тісто для піци. Щит змінював форму, перетворюючись на куленепробивний жилет. Потім Арес закинув його за спину.

— Бачиш ось ту вантажівку? — Він указав на «катерпілер», який стояв на іншому боці вулиці навпроти стоянки. Ось вам обіцяні колеса. Доїдете прямісінько до Лос-Анджелеса з однією зупинкою у Вегасі.

Ззаду на кузові вантажівки звивався напис, який я зміг прочитати тільки завдяки тому, що він зроблений навпаки, білі літери на чорному тлі — чудове поєднання для людини, що страждає на дислексію: «ДОБРОТА БЕЗ КОРДОНІВ. ГУМАННЕ ТРАНСПОРТУВАННЯ ТВАРИН. ХАЙ ЖИВУТЬ ДИКІ ЗВІРІ!»

— Це жарт? — спитав я.

Арес клацнув пальцями. Задні дверцята вантажівки розчинилися самі собою.

— Задурно дістанешся заходу, малий. А ось тут дещо для тебе за те, що впорався з роботою.

Він зняв із керма мотоцикла синій нейлоновий рюкзак і кинув його мені.

У рюкзаку був чистий одяг для всіх нас, двадцять баксів готівкою, торбинка, повна золотих драхм, і пакет кукурудзяних пластівців.

— Не треба мені ваших вошивих… — почав було я.

— Спасибі вам, повелителю Арес, — втрутився Гровер, кинувши на мене застережливий погляд, який нагадував червоний стоп-сигнал. — Спасибі вам велике.

Я скреготнув зубами. Можливо, відмовлятися від того, що пропонує бог, — смертельна образа, але мені не хотілося мати жодної з речей, якої торкався Арес. Пересиливши себе, я перекинув рюкзака через плече. Я розумів, що моя злість викликана присутністю бога війни, але мені досі кортіло добряче врізати йому. Він нагадував мені про всі пережиті знущання: про Ненсі Бобофіт, Кларису, Смердюка Гейба, сповнених сарказму вчителів, які обзивали мене дурнем у школі або сміялися, коли мене виганяли.

Я озирнувся на ресторан, де на той час залишалося кілька відвідувачів. Офіціантка, що приносила нам вечерю, стурбовано позирала у вікно, ніби боючись, що Арес може нас побити. Вона зволікала з тацею в руках, щоб особисто за всім простежити. Щось сказала бармену. Той кивнув, витяг маленьку камеру й клацнув нас.

«Чудово, — подумав я. — Завтра знову потрапимо в газети».

Я навіть бачив заголовок передовиці: «Дванадцятирічний втікач побив беззахисного байкера».

— За тобою ще боржок, — нагадав я Аресу, намагаючись, щоб голос мій не тремтів. — Ти обіцяв мені щось розповісти про мою маму.

— Ти впевнений, що зможеш витримати цю звістку? — Ударом ноги він завів мотоцикл. — Вона жива.

Здавалося, я відчув, як обертається земля.

— Тобто?

— Тобто її забрали в Мінотавра, перш ніж вона померла. Вона перетворилася на золотий дощ. А це метаморфоза, не смерть. Просто її утримують до певного часу.

— Утримують? Навіщо?

— Тобі варто повчитися військового мистецтва, малий. Заручник. Ти мусиш захопити одного, щоб контролювати іншого.

— Мене ніхто не контролює.

— Та невже? — розреготався бог війни. — Ну-ну. Бувай здоровий, друже.

Я стиснув кулаки.

— Здається, повелителю Аресе, ви надто самовдоволені як на хлопця, що тікав від статуй купідонів!

За скельцями окулярів Ареса спалахнуло полум’я. Я відчув, як гарячий вітер обпалив моє волосся.

— Ми ще зустрінемося, Персі Джексоне. Коли наступного разу будеш битися, остерігайся удару в спину.

Він завів свій «харлей» і з ревінням помчав по Делані-стріт.

— Це безглуздо, Персі, — зауважила Аннабет.

— Плювати.

— Не варто наживати собі ворога серед богів. Особливо такого бога.

— Вибачте, — озвався Гровер. — Не люблю втручатися, але…

Він указав на ресторан. Останні клієнти розраховувались біля каси, це були двоє чоловіків в однакових чорних комбінезонах, білі логотипи на яких співпадали з написом на вантажівці.

— Якщо ми хочемо потрапити на зоологічний експрес, — сказав Гровер, — треба поспішати.

Мені ця ідея не подобалась, але іншого вибору ми не мали. Крім того, на Денвер я вже надивився.

Перебігши вулицю, ми залізли ззаду до великого фургону й зачинили за собою дверцята.

Перше, що мене вразило, — запах. Усередині смерділо, ніби від найбільшого у світі котячого туалету.

У трейлері було темно, поки я не зняв ковпачок з чарівної ручки. У слабкому мерехтінні бронзового леза ми побачили дуже сумну картину. У смердючих залізних клітках, які стояли одна біля одної, сиділи три найбільш зворушливих мешканці зоопарку з тих, що я коли-небудь бачив: зебра, білий лев і якась дивна антилопа.

Хтось кинув левові мішок ріпи, яку йому явно не хотілося їсти. Зебрі та антилопі підсунули пластикові таці з м’ясом для гамбургерів. У гриві зебри заплуталась жувальна гумка, ніби хтось знічев’я плювався в неї. До одного з рогів антилопи була прив’язана дурнувата срібляста повітряна кулька з тих, що дарують на день народження, на якому був напис: «У ПАМПАСИ!»

Скоріш за все, ніхто не хотів підходити надто близько до клітки з левом і чіпати його, тож бідна тварина тупцяла по брудних ковдрах у затісному для неї просторі, дихаючи важким і спекотливим повітрям трейлеру. Мухи з дзижчанням кружляли довкола його рожевих очей, крізь білу шерсть проглядали ребра.

— І це називається доброта? — вискнув Гровер. — Гуманне транспортування тварин?

Можливо, він тут-таки виліз би назовні, щоб добряче віддухопелити перевізників своїми очеретяними сопілками, і я, безперечно, допоміг би йому, але якраз у цей момент двигун заревів, фургон струснуло, і ми були змушені сісти, щоб не впасти.

Ми притулилися на купі якихось запліснявілих мішків із-під корму, намагаючись не зважати на сморід, спеку і мух. Гровер звернувся до тварин, бекаючи по-козлячому, але вони лише сумно на нього подивилися. Аннабет була за те, щоб негайно відчинити клітки й визволити в’язнів, але я зауважив, що добра від цього не буде, поки вантажівка не зупиниться. Крім того, у мене виникло передчуття, що ми можемо видатися левові набагато апетитнішими, ніж ріпа.

Я налив води з глека в їхні миски, а потім використав меч, щоб витягти з кліток переплутану їжу. М’ясо я віддав левові, а ріпу розподілив між зеброю та антилопою.

Гровер заспокоював антилопу, поки Аннабет зрізала повітряну кульку з її рогів. Вона хотіла також зчистити прилиплу до зебри жуйку, але ми вирішили, що це надто ризиковано за такої хитавиці. Ми пообіцяли Гроверові, що допоможемо тваринам зранку, а не проти ночі.

Сатир приліг на мішку з ріпою; Аннабет розкрила пакет із печивом і нерішуче відкусила шматочок; я намагався підбадьорити себе, зосередившись на думці про те, що ми на півдорозі до Лос-Анджелеса. Себто на півдорозі до місця нашого призначення. Було лише чотирнадцяте червня. Сонцестояння настане не раніше двадцять першого. У нас ще купа часу.

З іншого боку, я не мав ані найменшого уявлення про те, чого чекати далі. Боги продовжували бавитися зі мною, як з іграшкою. І тільки один Гефест повівся достатньо чесно, розмістивши в парку камери й відверто виставивши мене на посміховисько богам. Але навіть коли зйомка не велась, я не міг позбутися відчуття, що за нашими пошуками пильно стежать. Я став забавою для богів.

— Чуєш, Персі, — озвалась Аннабет, — вибач мені, що я так верещала в аквапарку.

— Усе гаразд.

— Просто ці… — її пересмикнуло, — павуки.

— Можливо, справа в історії Арахни, — припустив я. — Її перетворили на павука за те, що вона викликала маму на змагання з ткацького мистецтва.

— Відтоді діти Арахни мстяться дітям Афіни, — кивнула Аннабет. — Якщо павук з’явиться хоч за милю від мене, він мене знайде. Ненавиджу цих маленьких повзучих істот. Так чи інакше, але я в боргу перед тобою.

— Ми одна команда, пам’ятаєш? — спитав я. — Крім того, Гровер у нас тепер затятий літун.

Я гадав, що він спить, але Гровер промурмотів зі свого закуту:

— Мабуть, кумедно я виглядав, чи не так?

Ми з Аннабет розсміялися.

Розламавши печиво, вона дала половинку мені.

— У посланні Іриди… Лука нічого не сказав?

Я жував печиво, міркуючи, щоб таке відповісти. Розмова по веселці не давала мені спокою весь вечір.

— Він сказав, що ви з ним — давні приятелі. І що Гровер цього разу не промахнеться. І ніхто не перетвориться на сосну.

У тьмяному світлі бронзового леза важко було розрізнити вирази їхніх облич.

Гровер скорботно вигукнув щось по-звіриному.

— Мені варто було сказати тобі правду з самого початку. — Голос його тремтів. — Просто подумав, що якби ти знав, як я тоді не впорався, то не схотів би взяти мене з собою, і наша дружба скінчилася б.

— Ти був тим сатиром, який намагався врятувати Талію, дочку Зевса?

Гровер похмуро кивнув.

— А двоє інших напівкровок, приятелів Талії, які успішно дісталися табору… — я подивився на Аннабет, — це ж були ви з Лукою, чи не так?

Вона відклала своє печиво, так і не торкнувшись його.

— Як ти сам казав, Персі, семирічна напівкровка сама далеко не втече. Афіна спрямовувала та допомагала мені. Талії було дванадцять. Лука мав чотирнадцять років. Вони обоє втекли з дому, так само, як я. Вони дуже раділи, що я з ними. Вони були хоробрі та дуже затято змагалися з монстрами, навіть без будь-якої підготовки. Ми вирушили на північ від Віргінії, не маючи жодних конкретних планів, майже два тижні відлякуючи чудовиськ, аж поки нас знайшов Гровер.

— Передбачалося, що я супроводжуватиму Талію до табору. — Сатир шморгав носом. — Лише її саму. Я мав суворий наказ Хірона: не робити нічого, що могло б завдати їй шкоди, себто не ризикувати, наражаючи на небезпеку. Розумієш, ми знали, що Аїд женеться, але я не міг так просто кинути Луку й Аннабет. Я гадав… я гадав, що зможу провести всіх трьох до безпечного місця. Це я був винен у тому, що монстри перехопили нас. Я розгубився. На зворотному шляху до табору я так злякався, що кілька разів заблукав. Якби я був хоч трохи кмітливіший…

— Припини, — гукнула Аннабет. — Ніхто тебе не звинувачує. Навіть Талія.

— Вона пожертвувала собою, щоб врятувати нас, — жалібно мовив Гровер. — Її смерть — це моя провина. Рада козлоногих старійшин сказала те саме.

— Через те, що ти не кинув тих двох напівкровок? — спитав я. — Це несправедливо.

— Персі правий, — сказала Аннабет. — Мене б тут зараз не було, якби не Гровер. Луки б також не було. Для нас неважливо, що сказала Рада.

— Така вже моя доля, — продовжував рюмсати в пітьмі Гровер. — Я найнещасливіший з усіх сатирів, хоч і знайшов наймогутніших напівкровок століття: Талію та Персі.

— Ну чого це ти нещасливий? — терпляче мовила Аннабет. — Ти найбільш відважний з усіх сатирів, яких я тільки бачила. Назви ще кого-небудь із тих, хто наважився б спуститися до царства мертвих. Гадаю, Персі справді радий, що ти тут, із нами.

Вона копнула мене ногою.

— Звісно, радий, — сказав я (могла б і не копати). — Це ж просто чудово, що ти знайшов і Талію, і мене, Гровере. Ти найбільш великодушний з усіх сатирів. І за натурою ти — слідопит. Тому ти обов’язково знайдеш Пана.

У кутку глибоко й задоволено зітхнули. Я очікував, що Гровер що-небудь скаже, але він тільки важко дихав. Коли сопіння перейшло в хропіння, я зрозумів, що сатир заснув.

— Як це тільки йому вдається? — здивувався я.

— Не знаю, — всміхнулася Аннабет. — Але ти справді сказав йому такі чудові слова.

— Я сказав правду.

Деякий час ми їхали мовчки, підстрибуючи на мішках. Зебра жувала ріпу. Лев, облизуючись, покінчив із м’ясом і з надією подивився на мене.

Аннабет гралася із своїм намистом, ніби обмірковувала майбутні стратегічні плани.

— Ота соснова намистинка — вона в тебе з першого року? — спитав я.

Аннабет здригнулась, адже вона обмацувала намистини навмання.

— Так, — відповіла вона. — Кожного року інструктори обирають найважливішу подію літа й зображують її на намистинах. Мені дісталась сосна Талії, підпалена грецька трирема та кентавр у святковому вбранні… але це літо було найчудовішим…

— А каблучка з коледжу — твого батька?

— Це тебе не… — скинулась було вона за звичкою, але спинилась. — Так. Це його каблучка.

— Могла б не казати.

— Ні… все гаразд. — Голос Аннабет затремтів. — Батько прислав її мені в листі два роки тому. Каблучка, здається, його головний пам’ятний дарунок від Афіни. Він не отримав би ступінь доктора в Гарварді без неї… Довго розповідати. Хай там як, але він написав, що хоче, аби каблучка була в мене. Вибачався за те, що він такий негідник, писав, що любить мене і сумує. Пропонував, щоб я повернулася додому, і ми жили разом.

— Що ж, звучить непогано.

— Так… але справа в тому, що я повірила йому. Спробувала повернутися додому на початку навчального року, але моя мачуха зовсім не змінилася. Вона не хотіла, щоб її діти наражались на небезпеку, мешкаючи поруч із такою істотою, як я. Монстри атакували мене з усіх боків. Ми сварилися. Чудовиська продовжували нападати. Я навіть не стала чекати зимових канікул. Звернулася до Хірона й повернулася прямісінько до Табору напівкровок.

— Гадаєш, ти ще раз пробуватимеш жити разом із батьком?

— Будь ласка, я не хочу ятрити рани, — Аннабет відвела очі.

— Тільки не треба здаватися. Наприклад, напиши йому листа, або ще що-небудь зроби.

— Дякую за пораду, — холодно відповіла дочка Афіни, — але батько сам вибрав, із ким йому жити.

Ще якийсь час ми знову мовчали.

— Отже, якщо боги затівають битву, — озвався я, — то все повернеться на висхідні позиції, як під час Троянської війни? І Афіна виступить проти Посейдона?

Аннабет поклала голову на рюкзак, який дав нам Арес, і заплющила очі.

— Я не знаю, що зробить мама. Знаю тільки, що буду битися поруч із тобою.

— Чому?

— Тому, що ти мій друг, риб’ячі мізки. Ще маєш дурні запитання?

Я не міг придумати, що їй відповісти. На щастя, це не знадобилося. Аннабет вже спала.

Мені нелегко було скористатися її прикладом: Гровер голосно хропів, лев дивився на мене голодними очима, але врешті-решт сон здолав мене.

Мій кошмар розпочався так, ніби я бачив його вже мільйони разів: мене змусили пройти стандартний тест у гамівній сорочці. Решта хлопців пішли на перерву, а вчителька звернулася до мене: «Підійди-но, Персі. Ти ж не дурний, чи не так? Візьми свою ручку».

Потім сон змінив свій звичний напрямок.

Глянувши на сусідню парту, я побачив, що за нею сидить дівчинка, на якій теж була гамівна сорочка. Вона була моєю ровесницею, з чорним розвіяним волоссям, зачіскою в стилі панк, гнівливими зеленими очима, обведеними чорним олівцем, і носом у ластовинні. Якимось чином я зрозумів, хто вона. Це була Талія, дочка Зевса.

Вона намагалася вивільнитися з гамівної сорочки, кидала на мене розпачливі погляди й говорила швидко й сумбурно.

«Ну що, риб’ячі мізки? Один із нас повинен вибратися звідси».

«Вона права, — майнула думка у мене в голові. — Я вирушу назад до печери. Розкажу Аїдові про деякі свої наміри».

Гамівна сорочка впала з мене. Я провалився крізь підлогу класної кімнати. Голос учительки поволі змінювався, поки не перетворився на холодний і злий утробний глас, що лунко бринів із глибин прірви.

«Персі Джексон, — вирік він. — Я бачу, обмін минув успішно».

Я знову опинився у темній печері, й душі померлих сновигали довкола. Невидиме чудовисько в глибині продовжувало говорити, але цього разу вже не зі мною. Міць його голосу, від якого застигала кров, була звернена до когось іншого.

«І він ні про що не підозрює?» — спитав голос.

Тепер вже інший голос, який я майже впізнав, відповів у мене з-за спини.

Я обернувся, але за спиною нікого не виявилось. Той, хто розмовляв, був невидимий.

«Брехня на брехні, — протяжно мовила істота з ями. — Чудово».

«Воістину так, мій повелителю, — мовив голос поруч зі мною. — Недаремно вас називають Безчесним. Але чи була в цьому потреба? Я міг би просто принести вам те, що вкрав…»

«Ти? — знущальним тоном озвалась істота. — Ти вже показав, на що здатний. Ти міг би ще більше нашкодити мені, якби я не втрутився».

«Але, мій повелителю…»

«Заспокойся, нещасний служко. Шість місяців дали нам чимало. Зевс остаточно розгнівався. Посейдон у відчаї розіграв свою останню карту. Тепер ми повинні використати її проти нього. Невдовзі ти отримаєш винагороду, якої так прагнеш, — і помстишся. Щойно обидва предмети опиняться у моїх руках… але зачекай. Він тут».

«Що? — У голосі невидимого відчувалось напруження. — Ви закликали його, повелителю?»

«Ні. — Увага монстра була тепер повністю прикута до мене. Я завмер. — Хай буде проклята кров його батька, він надто мінливий, надто непередбачуваний. Хлопчисько пролізло сюди саме».

«Не може бути!» — вигукнув слуга.

«Із таким слабаком, як ти, все може бути, — загарчав голос. Потім його крижана міць знову звернулась до мене. — Отже… ти мрієш про успішне завершення своїх пошуків, юний полукровко? Що ж, зроблю тобі послугу».

Картина змінилася.

Я стояв у просторій тронній залі зі стінами, обкладеними чорним мармуром, і з бронзовою підлогою. Переді мною височів порожній трон, що навівав жах, оскільки був складений з людських кісток. Біля підніжжя стояла моя мати, простягнувши руки й застигнувши в золотому мерехтінні.

Я хотів підійти до неї, але ноги мене не слухались. Я дотягся до неї лише для того, щоб переконатися, що руки мої торкаються висохлих кісток. Усміхнені кістяки в грецьких обладунках з’юрмилися довкола мене, вбираючи мене у шовкові шати, вінчаючи мою голову лавровим вінком, який смердів отрутою Химери, що випалювала мій мозок…

«Вітаю тебе, герою-переможцю!» — розреготався диявольський голос.

Я різко прокинувся.

Гровер трусив мене за плече.

— Вантажівка спинилася, — сказав він. — Ми думаємо, вони вирішили перевірити тварин.

— Ховайся! — просичала Аннабет.

Якраз їй зробити це було простіше за всіх. Вона вдягла свою шапку-невидимку й щезла. Нам із Гровером довелося сховатися в мішках, прикинувшись ріпою.

Клацнув замок, і двері трейлера відчинилися. Сонячне світло й тепло увірвалися всередину.

— Дідько! — скривився від смороду один із водіїв, розмахуючи рукою перед своїм потворним носом. — Краще б я перевозив електропобутові товари.

Він заліз усередину й налив трохи води з глека у миски тваринам.

— Ну й спека, еге ж? — спитав він у лева, після чого вихлюпнув залишки води на лев’ячу морду.

Лев заревів від обурення.

— Ох-ох-ох, — перекривив чолов’яга.

Я відчув, як Гровер, який лежав поруч зі мною під мішками, напружився. Як на миролюбного травоїдного вигляд у нього став надто кровожерливий.

Водій жбурнув антилопі пакет «хепі міл», схожий на торбинку для м’ячів, які використовуються у грі в сквош. Потім спідлоба глянув на зебру.

— Як справи, смугаста? Хоча б тебе під час цієї зупинки позбудемося. Тобі подобаються магічні шоу? Цей фокус тобі вже точно сподобається. Розпиляємо тебе навпіл!

Зебра подивилася на мене переляканими очима.

Не було чути ані звука, але чітко пролунало (і я це почув!):

«Повелителю, звільни мене. Будь ласка».

Я був надто ошелешений, щоб хоч якось прореагувати.

Збоку одного з бортів трейлера хтось голосно постукав.

Водій, який перебував усередині, гукнув:

— Чого тобі, Едді?

— Морісе? Що ти кажеш? — озвався хтось ззовні, мабуть, Едді.

— Чого ти там стукаєш?

Стук, стук, стук.

— Хто грюкає? — загорлав знадвору Едді.

Наш приятель, вирячивши очі, став вилазити, клянучи ідіота Едді.

За мить біля мене з’явилася Аннабет. Мабуть, стукала вона, щоб виманити Моріса з трейлера.

— Ці перевезення явно незаконні, — виголосила вона.

— Саме так, — підтвердив Гровер. Потім замовкнув, ніби прислухаючись. — Лев каже, що ці хлопці перевозять тварин контрабандою!

«Точно», — озвався у мене в голові голос зебри.

— Ми повинні звільнити їх, — рішуче мовив Гровер.

Вони з Аннабет подивилися на мене, очікуючи вказівок.

Я чув зебру, що розмовляє, але чому мовчав лев. Чому? Можливо, це був ще один недолік у моїй освіті… Отже, я можу розуміти лише зебру?

«І ще коней, — раптом зрозумів я. — Що там казала Аннабет про Посейдона, який створив коней? Чи була зебра близькою родичкою коня? Невже через це я чую її?»

«Відчини мою клітку, повелителю. Будь ласка, — попросила зебра. — Далі зі мною все буде гаразд».

Назовні Едді та Моріс продовжували горлати один на одного, але я розумів, що будь-якої миті вони можуть з’явитися знову, щоб мучити тварин. Схопивши свій меч, я одним ударом зрубав замок із клітки зебри.

Та миттю вистрибнула назовні. Обернувшись до мене, вона вклонилася.

«Дякую тобі, повелителю».

Гровер простягнув складені разом руки та, вочевидь, благословив зебру по-козлячому.

Щойно Моріс просунув голову всередину, щоб перевірити, що сталося, зебра перескочила через нього й кинулась тікати вулицею. Залунали вигуки, скрегіт коліс і гудки автомобілів. Ми кинулись до дверей трейлера й побачили, як зебра галопом мчить по широкому бульвару, обабіч якого височіли готелі та казино, освітлені неоновими вогнями. Ми випустили зебру точнісінько у Лас-Вегасі.

Моріс та Едді побігли за зеброю, а за ними кинулись кілька поліцейських із вигуками:

— Гей, ви! На це треба дозвіл!

— Ось тепер треба йти, — сказала Аннабет.

— Ні, спершу решта тварин, — заперечив Гровер.

Я зрубав замки з кліток. Змахуючи руками, Гровер благословляв їх по-козлячому, так само, як зебру.

— Хай щастить, — побажав я тваринам.

Антилопа з левом миттю вискочили з кліток і разом стрибнули на вулицю.

Серед туристів почувся лемент. Більшість позадкувало й почало клацати камерами, очевидно вважаючи, що це трюк, спеціально вигаданий якимось казино.

— Із ними все буде гаразд? — спитав я Гровера. — Себто пустеля і все таке інше…

— Не турбуйся, — сказав він. — Я наклав на них благословення сатирів.

— І що це означає?

— Це означає, що вони без проблем дістануться безлюдної місцевості, — відповів сатир. — Вони знайдуть воду, їжу, зуміють сховатися від сонця, поки не дістануться місця, де можна жити в безпеці.

— Чому б тобі не накласти таке саме благословення на нас? — спитав я.

— Воно годиться тільки для диких тварин.

— Можливо, Персі це не зашкодить, — посміхнулася Аннабет.

— Гей! — запротестував я.

— Жартую, — відповіла вона. — Пішли. Час забиратися з цього гадючника.

Похитуючись, ми простували безлюдними полуденними вулицями. Спека була просто неймовірна, і нас із легкістю можна було сприйняти за виснажених волоцюг, але всі, хто траплявся дорогою, були надто захоплені дикими тваринами, щоб звертати на нас увагу.

Ми пройшли повз «Монте-Карло» та «МГМ». Повз піраміди, піратський корабель і статую Свободи, яка хоч була зменшеною копією, але все одно викликала в мене напад ностальгії за домівкою.

Я не знав, що, власне, ми шукаємо. Можливо, місце, де можна було хоча б на кілька хвилин сховатися від спеки, придбати сандвіч, склянку лимонаду й поміркувати над планом подальшого пересування на захід.

Мабуть, ми завернули не туди, тому що опинилися в глухій вулиці: перед нами було лише казино та готель «Лотос». Над входом до готелю красувалася велетенська неонова квітка, пелюстки якої періодично спалахували. Відвідувачів не було видно, але з відчинених дверей, що вилискували хромом, віяло прохолодою кондиціонеру та якимось квітковим запахом, — можливо, саме розквітлим лотосом. Точно сказати не можу — сам не нюхав.

Побачивши нас, швейцар посміхнувся.

— Привіт, хлоп’ята. Виглядаєте ви стомлено. Заходьте, сідайте.

За останній тиждень я звик до всього ставитися з підозрою. Вважав, що будь-який перехожий, може виявитися чудовиськом чи богом, — передбачити неможливо. Але швейцар видався мені цілком нормальним. Крім того, почути співчутливий голос було так приємно, що я кивнув і висловився в тому сенсі, що ми не проти завітати. Щойно ми опинилися всередині й озирнулися, як Гровер присвиснув:

— Оце так!

Вестибюль повністю являв собою величезну залу для розваг. Я не маю на увазі які-небудь старезні ігри на кшталт «Пак-мен» або гральні автомати. Всередині містився водоспад, який звивався довкола скляного ліфту, тягнучись вгору щонайменше поверхів на сорок. З одного боку будівлі була стіна для тренування скелелазів. Тут-таки містилися різноманітні прилади для створення віртуальної реальності, а також лабіринти з діючими лазерними рушницями. А ще сотні відеоігор, кожна завбільшки з широкоекранний телевізор. Словом, усе, що душа забажає. За іграми сиділо декілька підлітків — не так уже й багато. Жодних черг. Повсюди походжали офіціантки та стояли ятки з їжею — будь-якою, на вибір.

— Привіт! — сказав коридорний. Принаймні я так зрозумів, що це коридорний. На ньому була біло-жовта гавайська сорочка з емблемою лотоса, шорти й переговорний пристрій на шиї. — Ласкаво просимо до казино «Лотос». Ось ключ від вашого номера.

— Так, але… — затинаючись, пробурмотів я.

— Ні, ні, ні, — з усміхом відповів коридорний. — Рахунки оплачені. Жодних надбавок, жодних чайових. Просто йдіть на верхній поверх до номера чотири тисячі першого. Якщо вам щось знадобиться, скажімо, піна для гарячої ванни або набір для дартсу — все, що забажаєте, — просто зателефонуйте до портьє. Ось ваші картки для гри в «Лотосі». Ними можна користуватися у будь-яких інших іграх, а також у ресторанах та під час поїздок.

Він вручив кожному з нас по зеленій пластиковій кредитці.

Я розумів, що тут, напевно, якась помилка. Коридорний явно вважав нас діточками якихось мільйонерів. Утім, я взяв картку й спитав:

— Скільки на ній?

— Що ви маєте на увазі? — Коридорний спохмурнів.

— Я маю на увазі — скільки на ній готівки.

— Ви жартуєте, — розсміявся він. — Не турбуйтеся, все гаразд. Приємного відпочинку.

Ми піднялися ліфтом нагору й оглянули наш номер. Це була анфілада кімнат із трьома ванними та баром, ущерть напханим солодощами, содовою та чіпсами. «Гаряча лінія» обслуговування номерів. Пухнасті ковдри й водяні ліжка з пуховими подушками. Телевізор із великим екраном, супутниковою антеною та швидкісним Інтернетом. На балконі також стояла ванна з гарячою водою, і цілком можливо, розміщувався спеціальний апарат, який підкидав «тарілочки» в небо над Лас-Вегасом, щоб дірявити їх із пістолета. Я не розумів, наскільки це законно, але вважав, що вигадано, справді, круто. З вікон було чудово видно і головну вулицю міста, і пустелю, хоч я сумнівався, що ми матимемо час милуватися краєвидами з таких розкішних апартаментів.

— О боги, — зітхнула Аннабет. — Це місце таке…

— Дивовижне, — закінчив Гровер. — Саме так, дивовижне.

У комірчині знайшовся одяг, що цілком мені придався. Я спохмурнів, подумавши, що це дещо дивно.

Потім викинув рюкзак Ареса до відра із сміттям. Навряд чи він нам ще знадобиться. Коли будемо виїздити, я просто придбаю новий у готельній крамничці.

Я помився в душі, відчувши справжню насолоду й змивши з себе тижневий бруд. Потім одягнув свіжу білизну, з’їв пакет чіпсів, випив три бляшанки коли й відчув себе так добре, як давно вже не відчував. У глибині душі мені не давала спокою одна проблема. Чи це наснилося мені, а чи… Треба було поговорити з друзями. Але я був певен, що це зачекає.

Вийшовши зі спальні, я побачив, що Аннабет і Гровер уже побували в душі й перевдяглися. Гровер нарешті наївся картопляних чіпсів, поки Аннабет налаштовувала Національний географічний канал.

— Маємо стільки каналів, — сказав я, — а ти вибрала Національний географічний. Зовсім з глузду з’їхала?

— Він цікавий.

— Як усе-таки добре, — широко позіхнув Гровер. — Мені тут подобається.

Він навіть не помітив, як крильця, вилізши з черевиків, підняли його на фут над підлогою та м’яко опустили назад.

— І що тепер? — спитала Аннабет. — Спати будемо?

Ми з Гровером, посміхнувшись, перезирнулися. Обидва дістали зелені пластикові картки.

— Час пограти, — сказав я.

Не пригадую, коли востаннє я так розважався. Адже народився я у відносно бідній родині. Зжерти «Королівський бургер» і взяти напрокат телевізор — для нас означало жити на широку ногу. П’ятизірковий готель у Лас-Вегасі? Краще не думати.

Я спустився штучним водоспадом, прокатався на сноуборді штучним снігом і погрався у снайпера, озброєного віртуальною лазерною рушницею. Кілька разів я помічав Гровера, який переходив від гри до гри. Йому сподобалося «полювання навпаки» — там, де олень, вийшовши з лісу, може пристрелити мужніх мисливців. Я бачив, як Аннабет будувала власне місто, і голографічні будови вивищувалися перед нею на екрані дисплею. Я це взагалі за гру не сприймаю, але Аннабет подобалось.

Не згадаю, коли саме я вперше відчув: щось тут не так.

Можливо, коли звернув увагу на хлопця, що стояв біля мене, коли я удавав із себе снайпера. Гадаю, йому виповнилось років тринадцять, але одягнутий він був дивно. За виглядом його можна було б сприйняти за сина одного з двійників Елвіса. Широкі джинси, червона футболка з чорним кантом, а волосся закручене й залите лаком, як у якої-небудь дівулі з Нью-Джерсі, що вирушає на бал колишніх випускників.

Ми обидва грали в снайперів, і він сказав:

— Кльово, хлопче. Через два тижні ігри стають все цікавішими.

Кльово?

Пізніше, коли ми розговорились, і я сказав, що все прикольно, він подивився на мене, м’яко кажучи, здивовано, так ніби вперше почув цей вираз.

Він назвав себе Даррином, але, щойно я почав ставити йому різні запитання, зробив вигляд, що йому нудно, і знову повернувся до екрана комп’ютера.

— Гей, Даррине, — гукнув я.

— Чого тобі?

— Який зараз рік?

— У грі? — спохмурнів він.

— Ні, в реальному житті.

— Тисяча дев’ятсот сімдесят сьомий, — відповів він, трохи поміркувавши.

— Ні, — сказав я, трохи злякавшись. — Насправді.

— Гей, хлопче, — відповів Даррин. — Не псуй мені настрій. Бачиш, я граю.

Після цього він вже зовсім не звертав на мене уваги.

Я намагався поговорити з іншими людьми, але виявилося, що це не так просто. Одні наче приклеїлись до телеекранів, другі — до відеоігор, треті не могли відірватися від їжі, — словом, по-різному. Я надибав хлопця, що сказав, ніби зараз тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятий рік. Другий заявив, що тисяча дев’ятсот дев’яносто третій. Усі наполягали, що вони тут не дуже довго: кілька днів, щонайбільше — тижнів. Вони справді не знали, та й не дуже цим переймалися.

Потім у мене промайнула думка: а скільки ж тут перебуваю я?

Я намагався згадати, як ми взагалі тут опинилися. Адже ми їхали до Лос-Анджелеса. Там вірогідно розташовується вхід до царства мертвих. Моя мама… здається, мені було важко пригадати, як її звати. Саллі. Саллі Джексон. Я повинен був знайти її. Я повинен був зупинити Аїда, який хотів підштовхнути всіх до третьої світової війни.

Коли я підійшов до Аннабет, вона досі будувала своє місто.

— Пішли, — сказав я. — Треба забиратися звідси.

Відповіді не було.

Я поторсав її за плече.

— Аннабет!

— Що? — Вона, скривившись, глянула на мене.

— Треба йти.

— Йти? Про що ти кажеш? Я щойно встановила вежі…

— Це місце — пастка.

Вона не озивалась, поки я знову не шарпнув її за плече.

— Чого тобі?

— Послухай. Царство мертвих. Наші пошуки.

— Та кинь, Персі. Всього лише кілька хвилин.

— Аннабет, я бачив тут людей з сімдесят сьомого року. Хлопчики, які ніколи не старішають. Ти регіструєшся — і залишаєшся тут назавжди.

— Ну і що? — спитала вона. — Хіба це не найкраще місце у світі?

Я схопив її за руку й відірвав від гри.

— Гей! — гукнула Аннабет і вдарила мене.

Ніхто навіть не глянув у наш бік. Усі були надто заклопотані іграми.

Я змусив Аннабет подивитися мені просто у вічі.

— Павуки. Величезні мохнаті павуки.

Дівчина затремтіла. Погляд її прояснів.

— О боги, — видихнула Аннабет, — чи давно вже ми…

— Не знаю, але треба розшукати Гровера.

Ми пішли шукати й знайшли його за тією самою грою «Віртуальний олень-мисливець».

— Гровере! — гукнули ми в один голос.

— Помри, людино! — виголосив він. — Помри, мерзенна істото, що забруднює все довкола!

— Гровере!

Він націлив на мене пластикову рушницю і став клацати курком, ніби я справді був ще однією картинкою з екрану.

Я подивився на Аннабет, ми разом схопили Гровера попід руки й відтягли від автомату. На його черевиках з’явилися крильцята й почали тягти ноги сатира у протилежному напрямку.

— Ні! Я щойно вийшов на новий рівень! Ні! — на повен голос горлав Гровер.

— Ну, тепер ви готові отримати ваші платинові картки? — До нас поспішав коридорний «Лотоса».

— Ми їдемо, — сказав я.

— Який сором, — сказав він, і мені здалося, що він каже це щиро, і мої слова крають його серце.

Він простягнув нам картки, і мені закортіло їх узяти. Я розумів, що коли візьму одну, то вже ніколи звідси не поїду. Я залишуся тут, навіки щасливий, навічно заглиблений в яку-небудь гру, і скоро забуду про маму, пошуки і навіть, можливо, забуду своє власне ім’я. І завжди буду грати у віртуальну стрілянину з «кльовим» хлопцем-диско, якого звати Даррин.

Гровер потягся було по картку, але Аннабет відвела його руку й сказала:

— Ні, дякуємо.

Ми рушили до дверей, і чим ближче ми підходили, тим заманливішими ставали запахи наїдків та звуки ігор. Я згадав наш номер нагорі. Ми могли б залишитись хоча б на ніч, хоч раз виспатися у справжньому ліжку…

По тому ми притьмом кинулися геть із казино «Лотос», вибігши на тротуар. Полудень нагадував той самий полудень, коли ми увійшли туди, але щось було не так. Погода зовсім змінилася. Налетіла буря, над пустелею висіло гаряче марево.

Рюкзак Ареса знову висів у мене на плечі, що було дивним, оскільки я не сумнівався, що викинув його у смітник, але зараз мені було не до того.

Підбігши до найближчого газетного кіоску, я першим ділом прочитав рік. Слава богам, рік був той самий, що й тоді, коли ми увійшли до казино. Потім я звернув вагу на дату: двадцяте червня.

Ми пробули в казино «Лотос» п’ять днів!

До літнього сонцестояння залишався лише один день. Один день, щоб завершити наші пошуки.

Глава сімнадцята МИ ВИБИРАЄМО ВОДЯНI ЛIЖКА

Це була ідея Аннабет.

Вона заштовхала нас на заднє сидіння таксі у Вегасі — так, ніби ми мали гроші, — і сказала водієві:

— У Лос-Анджелес, будь ласка.

Водій пожував сигару і пильно глянув на нас:

— Це триста миль. За таку відстань вам доведеться заплатити наперед.

— Кредитні картки казино візьмете? — спитала Аннабет.

— Дивлячись які, — зітнув плечима водій. — Треба перевірити.

Аннабет тицьнула йому зелену картку казино «Лотос».

Шофер глянув на неї скептично.

— Перевірте, — попросила його Аннабет.

Водій так і зробив.

Лічильник став клацати. Фари ввімкнулися. Нарешті зі знаком долара з’явився символ нескінченності.

Шофер впустив із рота сигару і вирячився на нас.

— Але куди саме в Лос-Анджелес… уф, ваша високосте?

— На пристань Санта-Моніки, — Аннабет вмостилася зручніше. Точно кажу, «ваша високосте» їй сподобалося. — Відвезіть нас швидше, а решту залиште собі.

Можливо, їй не варто було цього казати.

Через усю пустелю Мохаве ми промчали зі швидкістю не менше ніж дев’яносто п’ять миль за годину.

У дорозі ми мали купу часу для того, щоб порозмовляти. Я розповів Аннабет і Гроверові про свій останній сон, але чим далі я намагався пригадати деталі, тим туманнішими вони ставали. Схоже, казино «Лотос» спричинилотаки в моїй голові коротке замикання. Я не міг згадати, як звучав голос невидимого слуги, хоч не мав сумніву, що знаю його. Слуга називав чудовисько з ями не просто «мій повелителю», а якимось особливим іменем чи титулом…

— Мовчазний? — припустила Аннабет. — Багач? — обидва прізвиська належать Аїдові.

— Можливо… — відповів я, хоч обидва імені звучали якось не так.

— Тронна зала нагадує залу Аїда, — сказав Гровер. — Так її зазвичай описують.

— Ні, щось тут не складається. — Я похитав головою. — Тронна зала не була основною частиною сну. А цей голос з ями… не знаю. Схоже, він не належав богові.

Аннабет здригнулася.

— Що таке? — спитав я.

— Та ні… нічого. Я просто… Ні, це мусить бути Аїд. Можливо, він послав свого злодія, цього невидимку, щоб той викрав жезл Зевса, але щось там пішло не так…

— Наприклад?

— Я… я не знаю. — Аннабет відвела очі. — Але якщо він вкрав символ влади Зевса з Олімпу й боги переслідують його, то багато що могло піти не так. Через це злодієві довелося сховати жезл, або він його якимось чином загубив. Так чи інакше, йому не вдалося передати його Аїдові. Саме про це говорив голос у твоєму сні. Хлопець спіймав облизня. Тепер зрозуміло, що саме шукали фур… далекі родичі, коли напали на нас в автобусі. Можливо, вони вирішили, що нам вдалося розшукати жезл?

Я не міг зрозуміти, що відбувається з Аннабет. Вона зблідла.

— Але якби я вже знайшов жезл, то навіщо мені пхатися до царства мертвих?

— Щоб погрожувати Аїдові, — припустив Гровер. — Підкупити його або шантажувати, аби він повернув твою маму.

— Як для козла, у тебе погані думки, — всміхнувся я.

— Дякую.

— Але істота з ями сказала, що чекає на дві речі, — згадав я. — Якщо одна з них — жезл, то яка ж друга?

Гровер, явно спантеличений, похитав головою.

Аннабет дивилася на мене так, ніби знала, про що я зараз запитаю, і мовчки благала, щоб я не робив цього.

— Ти маєш хоч якісь припущення щодо того, хто міг бути в ямі? Себто якби це був не Аїд, то хто?…

— Персі, давай не будемо про це… Адже якщо це не Аїд… Ні. Це мусить бути Аїд.

За вікном пролітала рівнина, позбавлена будь-якої рослинності. Ми проїхали повз напис, на якому значилося: «Кордон штату Каліфорнія — 12 миль».

У мене виникло відчуття, що для розгадки мені бракує якоїсь однієї, дуже простої, але вирішальної деталі. Вона скидалась на звичайнісіньке слово, яке мені належало знати, але воно було позбавлене будь-якого сенсу, тому що одна чи дві літери підступно вислизали. З кожною думкою про пошуки в мені зростало відчуття впевненості в тому, що зіткнення з Аїдом не дасть мені правильної відповіді. Відбувалося щось інше — набагато небезпечніше.

Проблема була в тому, що ми мчали у напрямку до царства мертвих зі швидкістю дев’яносто п’ять миль за годину, будучи впевнені, що жезл поцупив Аїд. Якщо ми потрапимо до підземного світу й вияснимо, що помилялися, то часу на виправлення помилки вже не буде. Сонцестояння відбудеться, і розпочнеться війна.

— Відповідь — у царстві мертвих, — запевнила мене Аннабет. — Згадай, Персі, ти бачив душі померлих. Це єдине можливе місце. Ми робимо все правильно.

Вона намагалася додати мені сміливості, пропонуючи різноманітні хитромудрі стратегії проникнення до царства мертвих, але я не міг на цьому зосередитись. Надто багато факторів залишалося невідомими. Це було все одно що зубрити матеріал до тексту, не знаючи предмета. І повірте мені на слово: я робив це не раз.

Таксі мчало на захід. Вітер із Долини смерті, що залітав у вікно, нагадував мені про душі померлих. Щоразу, як шипіли гальма, я пригадував зміїний голос Єхидни.

Ближче до вечора таксі висадило нас на пляжі в Санта-Моніці. Він мав такий самий вигляд, як усі пляжі Лос-Анджелеса в кіно, от лишень пахло тут гірше. Доріжки з атракціонами тяглися довкола пристані, пальми обрамляли тротуари, безпритульні спали в дюнах, і мускулясті серфінгісти чекали ідеальної хвилі.

Ми з Гровером та Аннабет підійшли до води.

— Що далі? — спитала Аннабет.

У променях призахідного сонця поверхня Тихого океану скидалась на розтоплене золото. Я подумав про те, як давно я стояв на пляжі в Монтауку, в іншому кінці країни, дивлячись на інше море.

Невже існує бог, який владарює над усім цим? Мій учитель природознавства полюбляв говорити, що дві третини земної поверхні вкриті водою. Невже я можу бути сином настільки могутньої істоти?

Я ступив у воду.

— Персі! — гукнула Аннабет. — Що ти робиш?

Я продовжував заходити все глибше, поки вода не сягнула поясу, грудей…

— Ти знаєш, яка тут брудна вода? — гукнула мені навздогін Аннабет. — У ній міститься весь набір токсичних…

У цю мить моя голова зникла під водою. Спочатку я затримав подих, намагаючись не ковтнути води. Нарешті я не витримав. Глибоко вдихнув. Цілком природно, я міг нормально дихати.

Я спускався мілиною. Навряд чи мені вдалося б роздивитися будь-що крізь підводний морок, але якимось чином я міг орієнтуватися під водою. Я відчував дно, уявляв собі колонії морських їжаків, які обсіли наносні піщані острови, і побачив переплетені струмені теплих та холодних течій.

Раптом я відчув, як щось шерехате торкнулося моєї ноги. Глянувши вниз, я мало не вилетів із води, як балістична ракета. Повз мене пропливла величезна акула.

Але вона не нападала. Акула тицялась в мене носом. Терлась об ногу, як пес. Обережно, навпомацки я доторкнувся до її спинного плавця. Вона ледь відчутно ворухнулась, ніби пропонуючи мені схопитися міцніше. Я схопився за плавець обома руками, і він потяг мене за собою. Разом зі мною акула стала спускатися кудись униз, у темряву. Вона привела мене безпосередньо до кордонів океану, де піщане дно закінчувалось, обриваючись у бездонне провалля. Це було все одно, що стояти на краю Великого Каньйону опівночі, майже нічого не бачачи, але знаючи, що прірва поруч.

Поверхня води мерехтіла приблизно за сто п’ятдесят футів наді мною. Я розумів, що водяний тиск мусить роздушити мене. Тоді, знов-таки, я не міг би дихати. Я замислився, чи існує межа глибини, до якої я можу зануритись і вижити, якщо впаду на самісіньке дно Тихого океану.

Потім я побачив, як щось світиться піді мною, стаючи все ближче та яскравіше й наближаючись до мене. Жіночий голос, схожий на голос матері, покликав мене: «Персі Джексон!»

Постать наближалась, вимальовуючись все виразніше. Її темне волосся маяло у воді, зелена сукня виблискувала шовком. Світло спалахувало довкола, очі жінки притягували увагу, бо були такої незрівнянної краси, що я ледь помітив морського скакуна, верхи на якому вона сиділа.

Жінка зістрибнула з коня. Морський кінь та акула миттю відпливли геть, заходившись гратися одне з одним. Підводна пані посміхнулася до мене.

— Я бачу, ти далеко зайшов, Персі Джексоне. Молодець.

Я все ще сумнівався, тому лише вклонився у відповідь.

— Ви — та жінка, яка розмовляла зі мною в Міссісіпі? — спитав я.

— Так, дитя моє. Я нереїда, морський дух. Було непросто піднятися так високо річкою, але наяди, мої прісноводні кузини, допомогли мені підтримати життєві сили. Вони шанують повелителя Посейдона, хоч і не служать при його дворі.

— А… ви служите при дворі Посейдона?

Жінка кивнула.

— Минуло вже чимало років відтоді, як народилося дитя бога морів. Ми стежили за тобою з великою увагою.

Раптом я згадав обличчя в хвилях Монтауку, коли був малим, а також відображення усміхнених жінок. Раніше я не дуже замислювався над цим, так само, як над більшістю інших дивних речей у моєму житті.

— Якщо мій батько так цікавиться мною, — сказав я, — то чому його тут нема? Чому він не поговорить зі мною?

Із глибин повіяло холодом.

— Не засуджуй повелителя морів надто суворо, — сказала мені нереїда. — Він на межі війни, якої не бажає. І він такий заклопотаний! Не кажучи вже про те, що йому заборонено відверто допомагати тобі. Боги не повинні мати забагато улюбленців.

— Навіть коли вони допомагають своїм дітям?

— Особливо їм. Боги можуть впливати на те, що відбувається, лише опосередковано. Ось чому я мушу застерегти тебе, а ще я принесла тобі невеличкий подарунок.

Вона простягнула руку. На долоні зблиснули три білі перлини.

— Мені відомо про твою подорож до царства Аїда, — сказала морська німфа. Лише небагатьом смертним вдавалося здійснити це й залишитися живими. Орфею, який був великим музикантом; Гераклу, що мав незрівнянну силу; виверткому Гудіні — цей зумів врятуватися навіть із глибин Тартару. Чи володієш ти такими талантами?

— Гм… ні, пані.

— Але ти маєш дещо інше, Персі. Ти маєш дари, сенс яких ти лише починаєш усвідомлювати. Оракул передбачив для тебе велике й жахливе майбутнє, якщо ти допоможеш вижити людству. Посейдон не дозволить тобі померти раніше за визначений термін. Тому прийми цей дарунок, і коли буде важко, наступи ногою на перлину.

— І що станеться?

— Це залежатиме від того, чого ти потребуватимеш, — відповіла нереїда. — Але пам’ятай: усе, що належить морю, в морі й залишиться.

— А як щодо застережень?

Очі жінки спалахнули зеленим світлом.

— Рушай, куди наказує тобі твоє серце, інакше втратиш усе. Аїд зажди розпалює сумніви та відчай, що так притаманні людям. Він обдурить тебе, якщо зможе, змусивши засумніватися у власному рішенні. Щойно ти з’явишся в його землях, він нізащо не відпустить тебе з твоєї власної волі. Бережи віру. Хай щастить тобі, Персі Джексоне.

Морська німфа підкликала свого скакуна й рушила в прірву.

— Зачекайте! — вигукнув я. — У річці ви сказали, щоб я не довіряв дарам. Яким дарам?

— До побачення, юний герою, — відгукнулась нереїда, голос її лунав уже звіддаля. — Дослухайся голосу свого серця.

Обернувшись на сяйливу зелену точку, вона зникла.

Мені захотілося поплисти за нею у темну глибину. І побачити двір Посейдона. Але, поглянувши вгору, я помітив, що сонячне світло на поверхні згасає. Друзі чекали на мене. У нас було так мало часу… Я поплив до берега.

Щойно я вийшов на пляж, мій одяг миттю висохнув. Я розповів Аннабет і Гроверові про те, що сталося й показав їм перлини.

— Безкоштовний сир буває лише в мишоловках, — скривилася Аннабет.

— Але це щирий подарунок.

— Ні. — Вона похитала головою. — «Безкоштовних ланчів не буває». Між іншим, це давнє грецьке прислів’я, чудово перекладене англійською. Ціну назвуть свого часу. Ось побачиш.

На цій радісній ноті ми повернулися до моря спиною.

Позичивши з рюкзака Ареса деякий дріб’язок, ми сіли в автобус, який вирушав до Західного Голівуду. Я показав водієві адресу царства мертвих, який позичив у «Шинку садових гномів тітоньки Ем», але він ніколи не чув про «студію звукозапису ДОА».

— Ти нагадуєш мені когось із телевізора, — сказав мені водій. — Граєш дитячі ролі.

— Ну… скоріше, я дублер… того, хто грає дитячі ролі.

— Ага, тепер зрозуміло.

Подякувавши водієві, ми вийшли з автобуса наступної ж зупинки.

Ми пройшли пішки не одну милю, видивляючись це саме ДОА. Здавалося, про цю студію ніхто ніколи й не чув. У телефонній книзі її також не було.

Двічі ми пірнали у провулок, ховаючись від патрульних авто. Я застиг перед вітриною «Товарів для дому», тому що по телевізору показували інтерв’ю з деким, дуже добре мені знайомим — моїм вітчимом Смердюком Гейбом. Він розмовляв із Барбарою Волтерс, і вигляд мав, слід зазначити, як зірка першої величини. Барбара брала у нього інтерв’ю у нашій квартирі, у розпалі партії в покер, і поруч із Гейбом я побачив молоденьку блондинку, яка злегка поляскувала його по руці.

На щоці Гейба зблиснула фальшива сльоза.

— Скажу вам по правді, міс Волтерс, — розпатякував він, — якби не Лапонька, моя порадниця й втішниця, то не знати, що й робив би. Мій пасинок забрав у мене найдорожче. Мою дружину… мій «камаро». Вибачте, мені боляче про це говорити.

— І таке відбувається тут, в Америці. — Барбара Волтерс обернулася до камери. — Людина, зломлена горем. Підліток із серйозними психічними проблемами. Дозвольте мені ще раз показати вам останнє з отриманих нами фото цього дефективного юного втікача, зроблене тиждень тому в Денвері.

На екрані з’явилася зерниста фотографія, на якій були я, Аннабет і Гровер. Ми розмовляли з Аресом на тлі ресторану «Колорадо».

— Хто ж вони — решта дітей на цій фотографії? — драматично спитала Барбара Волтерс. — Хто цей чоловік поруч із ними? Хто він, Персі Джексон: злочинець, терорист чи жертва нового жахливого культу, що пройшла психологічну обробку? У наступному репортажі ми поговоримо з провідним дитячим психологом. Залишайтеся з нами.

— Ходімо, — сказав Гровер.

Він відтягнув мене від вітрини, перш ніж я встиг розтрощити її.

Сутеніло, і на вулицях почали з’являтися всілякі обірвані особистості, що бажали розважитися й пополювати. Зрозумійте мене правильно. Адже я родом із Нью-Йорка. Мене так просто не злякати. Але в Лос-Анджелесі відчуття було зовсім інакше. Там, удома, все здавалося близьким. І неважливо — велике це місто чи мале, але там ти міг дістатися куди завгодно, не заблукавши. Розташування вулиць і підземка якимось чином були впорядковані між собою. Там була своя, цілком певна система. Хлопчисько, якщо не дурне, завжди могло знайти безпечне містечко.

Натомість у Лос-Анджелесі усе було зовсім інакше. Він розповзався довкруж хаотично, ускладнюючи пересування. Він нагадував мені Ареса. Лос-Анджелесу не достатньо бути великим; йому треба доводити це, виробляючи якомога більше галасу, стаючи заплутаним і дивовижним. Я гадки не мав, як нам розшукати вхід до царства мертвих до завтрашнього дня — дня літнього сонцестояння.

Ми проходили повз банди, які збиралися влаштувати гуртове зґвалтування, збоченців, любителів вуличної різанини, — усі вони дивилися на нас, ніби розмірковуючи, чи варто бруднити об нас руки.

Коли ми поспіхом увійшли до якогось провулка, голос із темряви гукнув:

— Гей, ти!

Я спинився, як останній дурень.

Не встиг я й оком кліпнути, як нас уже оточили. Банда підлітків кільцем обступила нас. Усього осіб шість — білі хлоп’ята у дорогому вбранні з лютими обличчями. Зовсім як в Йєнсі: багатенькі хлоп’ята вирішили погратися в поганих хлопців.

Інстинктивно я зняв ковпачок із меча.

Коли меч з’явився невідь звідки, хлопці позадкували, але їхній вожак був або повний кретин, або відчайдух, тому що продовжував сунути на мене зі складаним ножем.

Я змахнув мечем — і це було помилкою.

Хлопець пронизливо зойкнув. Але, мабуть, він був стовідсотковим смертним, оскільки лезо Анаклузмоса, не завдавши йому ніякої шкоди, пройшло крізь груди.

— Якого…

Я зрозумів, що дуже швидко шок у нього зміниться на лють, і тому щосили гукнув до Аннабет і Гровера:

— Тікайте!

Відштовхнувши двох хлопців, ми помчали вулицею, гадки не маючи, куди вона веде. Завернули за ріг.

— Туди! — вказала Аннабет.

У всьому кварталі, схоже, була відчинена одна-єдина крамниця, вітрини якої яскраво світилися неоновим світлом. Вивіска над дверима для мене виглядала приблизно так: «CRSTUY’S WATRE BDE ALPAC E».

— «Палац водяних ліжок Крусті», — переклав Гровер.

Судячи з назви, я зайшов би до такого закладу лише за крайніх умов, але зараз це було саме те, що треба.

Ми заскочили у двері крамниці й, пригнувшись, сховалися за якимось водяним ліжком. За мить за вітриною промчала банда.

— Гадаю, вони нас не помітили, — захекано мовив Гровер.

— Кого це не помітили? — пролунав позаду грубий бас.

Ми дружньо скочили на ноги.

За нами стояв хлопець, схожий на динозавра на відпочинку. Заввишки був футів із сім, цілком голомозий. У нього була сіра зморшкувата шкіра, набряклі повіки й посміхався він холодною посмішкою рептилії. Хлопець повільно рухався, але мені здалося, що за потреби він може пересуватися набагато швидше.

Костюм його цілком відповідав вбранню з казино «Лотос». Він ніби був взятий напрокат із сімдесятих років. Строката шовкова сорочка, розстебнута до половини волохатих грудей. Лацкани оксамитового піджака завширшки з посадочну смугу. Годі було порахувати, скільки саме срібних ланцюжків накрутив цей хлопець собі на шию.

— Я — Крусті, — мовив він, вишкіривши у посмішці жовтуваті зуби з карієсом.

Я ледве стримався, щоб не відповісти: «Ніхто й не сумнівався».

— Вибачте, що ми без запрошення, — сказав я. — Приглядаємось, бачте, до асортименту.

— Хочеш сказати: ховаєтесь від цих поганих хлопців, — пробурчав Крусті. — Вони тиняються тут щоночі. Завдяки їм у мене людяно. Отже, ви хотіли б оглянути водяні ліжка?

Я хотів було сказати: «Ні, дякуємо», але він поклав мені на плече свою лапу і повів до торгівельного залу.

Тут були водяні ліжка на будь-який смак: із різних порід дерев, із різноманітним візерунком на простирадлах, королівських, імператорських та космічних розмірів.

— Ось найпопулярніша модель.

Крусті з погордою розкинув руки над ліжком із чорними шовковими простирадлами та нічниками, вбудованими в бильця. Матрац здригався, наче желе.

— Масаж усього тіла, — зазначив Крусті. — Давайте, спробуйте. Можете навіть подрімати. Я не проти. Сьогодні взагалі нема продажу.

— Вибачте, — почав було я, — не думаю…

— Масаж усього тіла! — вигукнув Гровер і стрибнув на ліжко. — Ну, давайте! Круто!

— Гммм, — пробурмотів Крусті, чухаючи своє зморшкувате підборіддя. — Майже, майже.

— Що майже? — спитав я.

— Зроби мені послугу, люба, спробуй. Може, сподобається. — Він подивився на Аннабет.

— Але ми просто… — мовила Аннабет.

Легенько поплескавши її по плечу, ніби підбадьорюючи, Крусті підвів Аннабет до моделі «Сафарі де Люкс»: леви, вирізані з тикового дерева, обрамляли пухову ковдру з візерунком леопардової шкури. Коли Аннабет не схотіла лягати, Крусті просто штовхнув її.

— Гей! — обурилась вона.

— Ерго!^[8] — Крусті клацнув пальцями.

З обох боків ліжка злетіли мотузки, прив’язавши Аннабет до матрацу.

Гровер спробував скочити, але мотузки, вилетівши з-під чорних шовкових простирадл, зв’язали і його також.

— П-п-о-га-но! — пронизливо заверещав він, його голос тремтів від невидимих рук, які масажували тіло. — Зо-ов-сім по-га-но!

Велетень глянув на Аннабет, потім з усмішкою повернувся до мене.

— Майже згодилась, чорт забирай.

Я спробував утекти, але Крусті, стрімко викинувши руку, схопив мене ззаду за шию.

— Куди намилився, хлопчику? Не турбуйся. Ми тебе зараз доправимо куди треба.

— Відпустіть моїх друзів!

— О, звичайно, відпущу. Але спочатку я повинен підібрати для них ліжка.

— Що ви маєте на увазі?

— Усі ліжка завдовжки у шість футів, бачиш? Твої друзі надто короткі. Треба їх розтягти.

Аннабет і Гровер намагалися звільнитися від мотузок.

— Люблю цілковиту гармонію, — пробурмотів Крусті. — Ерго!

Нові мотузки з’явилися в головах та в підніжжі ліжок, обхопивши Аннабет і Гровера за гомілки та під пахвами. Вони напружились, розтягуючи тіла моїх друзів.

— Не хвилюйся, — сказав мені Крусті. — Так я витягую. Можливо, у них у хребті зайвих три дюйми. Вони навіть можуть залишитися живими. А тепер чому б нам не підшукати ліжко для тебе?

— Персі! — загорлав Гровер.

Думки вирували у мене в голові. Я розумів, що сам не впораюсь із цим велетнем: продавець водяних ліжок скрутить мені шию, перш ніж я встигну дістати меча.

— Адже вас насправді звати не Крусті? — спитав я.

— За паспортом я Прокруст, — погодився господар.

— Прокруст-Розтягувач, — пробурмотів я.

Я пригадав цю історію: велетень, який, використовуючи свою надмірну гостинність, намагався вбити Тезея, коли той їхав до Афіни.

— Саме так, — сказав продавець. — Але хто може вимовити Прокруст? Лише заважає бізнесу. Натомість Крусті усім до вподоби.

— Ви праві. Реклама — двигун торгівлі.

— Ти так вважаєш? — Обличчя Прокруста засяяло усмішкою.

— Безумовно. А яке чудове ручне різьблення на цих ліжках. Дивовижно!

Прокруст задоволено посміхнувся, але продовжував міцно тримати мене за шию.

— Ось і я втовкмачую клієнтам те саме. Кожного разу. Ніхто навіть не звертає уваги на ручну роботу. А чи багато вбудованих у бильця нічників вам доводилось бачити?

— Не дуже.

— Отож!

— Персі! — пронизливо вискнула Аннабет. — Що ти там робиш?

— Не звертайте уваги, — сказав я Прокрустові. — Незносне дівчисько.

— Мої клієнти — також. — Велетень розреготався. — Жоден із них не мав рівно шести футів. Така необачність. А потім ще скаржаться, що я підгоняю їх за розміром.

— А що ви робите, коли вони довші за шість футів?

— О, це відбувається постійно. Треба просто їх зафіксувати та… — Він відпустив мою шию, але, перш ніж встиг зреагувати, витяг із-під найближчого прилавку здоровезну бронзову сокиру з двома лезами. — Я розміщую такий об’єкт якнайточніше, а решту, що звисає, відрубую.

— Отакої, — сказав я, ледь ковтнувши клубок, що застряг у горлі, — цілком слушно.

— Так приємно мати справу з клієнтом, який тебе розуміє!

Мотузки справді потроху розтягували моїх друзів. Аннабет зблідла. Гровер булькав, як гусак, якому скручують шию.

— До речі, Крусті… — сказав я, намагаючись, щоб голос мій звучав легко й невимушено. Потім кинув погляд на цінник у вигляді «валентинки», що звисав зі «Спеціальної моделі для медового місяця». — Це ліжко справді має динамічні стабілізатори, які компенсують хвилеподібні рухи?

— Звичайно. Спробуйте самі.

— Добре, може, й спробую. Але чи спрацюють вони, коли на ліжко вкладеться така велика людина, як ви? Чи припиняться вібрації?

— Гарантовано.

— І жодних збоїв?

— Саме так.

— Покажіть, будь ласка.

Прокруст із готовністю всівся на ліжко, злегка ляснувши по матрацу.

— Усе гладенько. Бачите?

Я клацнув пальцями.

— Ерго!

Мотузки вп’ялися в Крусті, й він розкинувся на ліжку.

— Гей! — пронизливо вигукнув велетень.

— Відцентруйте його, — наказав я.

Мотузки підкорилися моїй команді. Голова Крусті повністю звисала з краю ліжка. Ноги стирчали з іншого боку.

— Ні! — загукав він. — Зачекайте! Я ж просто показував!

— Кілька нескладних удосконалень. — Я витягнув меча.

Я не мав жодних сумнівів щодо того, що збирався зробити. Якщо Крусті людина, то я, так чи інакше, не завдам йому шкоди. Якщо ж він був монстром, то заслуговував на те, аби негайно перетворитися на прах.

— Ви хочете укласти угоду на жорстких умовах, — сказав він мені. — Тридцять відсотків від продажу спецмоделей!

— Гадаю, краще розпочати згори. — Я змахнув мечем, ігноруючи його репліки.

— Жодних відрахувань! Жодних податків протягом року!

Я рубонув мечем. Більше від Крусті пропозицій не надходило.

Я розрізав мотузки на інших ліжках. Аннабет і Гровер підвелися, трясучись і клянучи мене.

— А ви здавалися вищими, — всміхнувся я.

— Дуже смішно, — роздратовано пхикнула Аннабет. — Наступного разу поквапся.

Я подивився на дошку оголошень за прилавком Крусті. Там висіла реклама служби доставки «Гермес» і новий довідник чудовиськ, що мешкали в околицях Лос-Анджелеса. Називався він «Ексклюзивні монструозні жовті сторінки», з підзаголовком «Те, що вам треба». Під ним я побачив яскраво-помаранчевий флайер «Студія звукозапису ДОА», який пропонував комісійні за душі героїв. «Алло, ми шукаємо нові таланти!» Адреса ДОА була просто під картою.

— Ходімо, — сказав я своїм друзям.

— Зачекай хвилинку, — жалібно мовив Гровер. — Нас тут було мало не до смерті розтягли!

— Отже, ви готові завітати до царства мертвих. Це лише за квартал звідси.

Глава вісімнадцята АННАБЕТ ДАЄ УРОКИ ДРЕСИРУВАННЯ

Ми стояли у напівтемряві на бульварі Валенсія, дивлячись на викарбуваний золотими літерами на чорному мармурі напис: «СТУДІЯ ЗВУКОЗАПИСУ ДОА».

На скляних дверях під трафарет було написано: «Торговим агентам вхід заборонений. Без запрошень не входити. Живим входу нема».

Було вже майже опівночі, але заповнений людьми вестибюль яскраво освітлювали численні люстри. У будці охорони сидів здоровезний чолов’яга з телефонним навушником на голові.

— Гаразд. Сподіваюсь, ви пам’ятаєте про наш план, — сказав я, обернувшись до своїх друзів.

— Так, план, — підхопив Гровер. — Чудовий план.

— А що станеться, коли план не спрацює? — спитала Аннабет.

— Треба завжди сподіватися на краще.

— Це ж треба, — скривилася вона. — З власної волі пхаємося до царства мертвих, а ти пропонуєш сподіватися на краще.

Я дістав із кишені перлини — три молочно-білі кульки, які нереїда дала мені в Санта-Моніці. Вони здавалися не дуже переконливою підтримкою, якщо раптом щось піде не так.

— Вибач, Персі, — Аннабет поклала мені руку на плече. — Ти правий, усе в нас вийде. Усе буде чудово.

Вона штовхнула Гровера ліктем.

— Звичайно, — здушено озвався той. — Он як ми далеко зайшли. Знайдемо жезл повелителя та врятуємо твою маму. Без проблем.

Я з вдячністю поглянув на обох. Адже я ледве не дозволив розтягти їх до смерті на розкішних водяних матрацах, і ось тепер вони бадьорилися заради мене, намагаючись підтримати.

— Давайте-но всиплемо кому-небудь перцю! — виголосив я й зсипав перлини назад до кишені.

Ми ввійшли до вестибюлю ДОА.

Із прихованих динаміків тихо лунала музика. Килим та стіни були сталевого відтінку. Горщики з кактусами стояли по кутках, і рослини простягали з них свої вузлуваті руки. Меблі були обтягнуті чорною шкірою, вільних місць не було. Люди сиділи на канапах, стояли, дивилися у вікна й чекали на ліфт. Усі ніби застигли на своїх місцях і майже не розмовляли. Я чудово бачив їх усіх бічним зором, але варто було зосередитися на комусь, і ця людина починала здаватися… прозорою. Я нібито міг бачити крізь неї.

Будка охорони розміщувалась на високому подіумі, тому над довелося задерти голови.

Охоронець був високий та елегантний, коричневий, як шоколадка, з вицвілим білявим волоссям, стриженим коротко, по-військовому. Він носив темні окуляри в черепаховій оправі, а шовковий італійський костюм за кольором пасував до волосся. Під срібною табличкою з іменем до лацкану була пришпилена чорна троянда.

Я прочитав ім’я на табличці й здивовано вирячився на охоронця.

— Вас звати Хірон?

Він нахилився до мене. Я бачив лише власне відображення в його окулярах, але посмішка в нього була фальшива й холодна, як у пітона, який готується проковтнути здобич.

— Який чарівний юнак! — Він говорив з якимось незвичним акцентом, можливо, британським, або англійська була в нього не рідною, а лише другою мовою. — Скажи мені, приятелю, я схожий на кентавра?

— Н-ні.

— Ні, сер, — м’яко додав він.

— Сер, — покірно повторив я.

Схопившись за табличку з іменем, охоронець провів пальцем по літерах.

— Можеш прочитати це, друже? Тут сказано: ХА-РОН. Ану давай разом зі мною: Ха-рон.

— Харон.

— Чудово! А тепер: містер Харон.

— Містер Харон.

— Добре. — Охоронець знову всівся на своє місце. — Терпіти не можу, коли мене плутають із цією старою напівкобилою. А тепер скажіть, чим я можу вам допомогти, мої маленькі мерці?

У мене було таке відчуття, ніби мені дали під дихало. Я озирнувся до Аннабет, шукаючи підтримки.

— Ми хочемо спуститися до царства мертвих, — сказала вона.

— Овва, це щось новеньке! — скривився Харон.

— Правда? — спитала Аннабет.

— Як на духу, чесно й відверто. Жодних волань. Жодних «Це помилка, містере Хароне». — Він оглянув нас. — І як само ви померли?

Я підштовхнув Гровера.

— Ну… — сказав той, — я втопився у ванні.

— І решта також?

Ми дружньо закивали.

— Велика, мабуть, ванна. — З обличчя Харона важко було щось зрозуміти. — Гадаю, ви не маєте монеток для переправи. Зазвичай я беру з дорослих оплату з їхньої картки «Америкен експрес» або додаю вартість порому до останнього телефонного рахунку. Натомість діти… ви, на жаль, завжди помираєте непідготованими. Гадаю, вам доведеться посидіти та зачекати пару століть.

— Але ми маємо монети. — Я поклав на столик три золоті драхми, які знайшов у схованці в офісі Крусті.

— Що ж, тоді… — Харон облизав пересохлі губи. — Справжні драхми. Я не бачив їх уже…

Його пальці націлились на монети.

Ми були близькі до мети.

Раптом Харон глянув на мене. Холодний, уважний погляд крізь скельця окулярів, здавалося, буравив мені груди.

— Отакої, — мовив він. — Ти не міг прочитати моє ім’я правильно. У тебе дислексія, хлопче?

— Ні, — відповів я. — Просто я помер.

Харон нахилився й обнюхав мене.

— Ти не мертвий. Я міг би здогадатися. Ти — божок.

— Ми повинні потрапити до царства мертвих, — наполегливо повторив я.

Харон зненацька загарчав.

Тут-таки всі, хто перебував у залі очікування, підвелись і стали збуджено походжати, закурювати, пригладжувати волосся або поглядувати на наручні годинники.

— Ідіть геть, поки живі, — звелів Харон. — А я спробую забути, що бачив вас.

Він потягся за монетами, але я вихопив їх у нього з-під носа.

— Без послуг чайові не дозволяються. — Я спробував надати своєму голосу спокійної впевненості.

Харон знову загарчав — це був утробний звук, від якого кров стигла в жилах. Душі померлих почали з усіх сил стукати у двері ліфта.

— Ну що ж, дуже шкода, — зітхнув я. — Адже ми маємо дещо.

Я витяг із рюкзака всі гроші Крусті. Набравши повну жменю драхм, я став пересипати їх із долоні на долоню.

Гарчання Харона перетворилось на м’яке лев’яче муркання.

— Гадаєш, мене можна купити, божку? Скільки у вас усього… ну так, заради цікавості?

— Багато, — сказав я. — Присягаюсь, Аїд мало платить тобі за таку важку роботу.

— Та ти й половини не знаєш. Чи сподобалося б тобі цілий день бавитись із цими душами? Завжди одне й те саме: «Будь ласка, не дайте мені померти» або «Будь ласка, перевезіть мене безкоштовно». Мені не додали платні ані разу за три тисячі років. Ти ж не думаєш, що такі костюмчики задурно даються?

— Ти заслуговуєш на більше, — погодився я. — Щоб твою роботу справедливо оцінювали. А тебе самого поважали. Платили пристойно.

Із кожним новим словом я викладав на стіл по одній золотій монеті.

Харон оглянув свій шовковий італійський піджак, ніби уявляючи собі вбрання набагато шикарніше.

— Мушу сказати, хлопче, у твоїх словах з’явився певний глузд. Хоча й невеличкий.

— Я можу згадати про підвищення твоєї зарплатні в бесіді з Аїдом. — Я виклав на стіл ще кілька монет.

Харон зітхнув.

— Звісно, пором геть заповнений. Але я міг би прихопити вас трьох та й відчалити собі. — Він підвівся, глянувши на гроші перед собою, і скомандував: — Ходімо.

Ми стали проштовхуватися крізь натовп душ, які чекали на пором, чіпляючись за наш одяг і шепочучи щось нерозбірливе. Харон розштовхував їх, примовляючи: «Ідіть геть, дармоїди».

Він провадив нас до ліфту, який уже був заповнений душами померлих, кожна з яких тримала в руках зелений проїзний квиток. Харон схопив дві душі, які хотіли примазатися до нас, і викинув їх у вестибюль.

— Чудово. І жодних безглуздих витівок, поки я не повернуся. — Він обвів поглядом тих, хто залишався. — І коли хто-небудь знову зсуне настройки мого приймача з каналу розважальної музики, то обіцяю, що просидите тут ще тисячу років. Зрозуміло?

Харон зачинив дверцята. Вклав картку в прорізь у дверях, і ми стали спускатися.

— Що відбувається з душами, які чекають у вестибюлі? — спитала Аннабет.

— Нічого, — відповів Харон.

— І як довго?

— Завжди або поки я не змилостивлюсь.

— Це… справедливо, — сказала Аннабет.

— Усі кажуть, що смерть — це справедливо, чи не так, панночко? Чекай, поки не прийде твоя черга. Там, куди ви прямуєте, ви скоро помрете.

— Ми вийдемо звідси живими, — сказав я.

— Ха-ха-ха.

У мене раптом запаморочилось у голові. Ми більше не спускалися, а рухалися вперед, у напівтемряві. Душі довкола мене стали змінюватися. Сучасний одяг спадав із них, обертаючись на попелясто-сіре вбрання з каптурами. Підлога ліфту стала розгойдуватися.

Я змигнув. Коли ж розплющив очі, то італійський костюм Харона змінився на довгу чорну хламиду. Окуляри в черепаховій оправі щезли. Замість очей на обличчі зяяли порожні очниці, як в Ареса, хоч у Харона вони були абсолютно темні. У них клубочилась лише ніч, смерть і відчай.

Харон побачив, що я на нього дивлюсь і спитав:

— Ну як?

— Нічого, — ледь видавив я із себе.

Мені здалося, що він посміхається, але це було не так. Його тіло ставало все більш прозорим, тож я міг дивитися крізь його череп.

Підлога продовжувала вібрувати.

— Здається, в мене морська хвороба, — пробекав Гровер.

Я знову змигнув — ліфт уже не був ліфтом. Ми стояли в дерев’яному човні. Відштовхуючись жердиною, Харон спрямовував його темною маслянистою річкою, в якій, кружляючи, плавали кістки, мертві риби та інші дивні речі: пластмасові ляльки, відірвані частини людського тіла, розбухлі від води дипломи з печатками…

— Річка Стікс, — пробурмотіла Аннабет. — Вона така…

— …брудна, — підхопив Харон. — Багато тисяч років ви, люди, викидали в неї всілякий мотлох під час переправи — надії, сни, нездійснені бажання. Дурна затія, скажу я вам.

Туман звивався над засміченою, смердючою водою. Над нами, майже гублячись у темряві, нависали сталактити. Далеко попереду зеленкувато-ядучим світлом тьмяно мерехтів берег.

Панічний страх стиснув мені горло. Що я тут роблю? Адже всі люди довкола мене… мертві.

Аннабет стисла мою руку. За звичайних умов я б знітився, але зараз я розумів, що вона відчуває. Вона хотіла переконатися, що на борту є ще хтось живий.

Я зловив себе на тому, що шепочу молитву, хоч не був певен, кому саме я молюся. Тут, глибоко під землею, владарював лише один бог — той самий, протистояти якому я збирався.

Наближався берег царства мертвих. Шерехате каміння та чорний вулканічний пісок тяглися до підніжжя високого скелястого муру, що височів уздовж берега по обидва боки далеко за обрій. З пітьми залунало, відбившись луною, виття величезної тварини.

— Старий триголовий зголоднів, — пояснив Харон. У зеленкуватому освітленні його посмішка скидалася на вишкір скелета. — Не пощастило вам, божки.

Човен тицьнув носом у чорний пісок. Мерці стали сходити на берег. Жінка, шо тягла за собою маленьку дівчинку. Старигань із старою, які шкандибали попідруки. Хлопець у сірому вбранні — майже мій ровесник, — човгаючи, пройшов повз.

— Хотів побажати тобі успіху, приятелю, але тут це не спрацює. Дивись, не забудь нагадати про мою зарплатню, — сказав перевізник душ.

Перелічивши наші монети, Харон склав їх у торбинку, потім знову взяв свою жердину. Переправляючи порожнього човна через річку, він наспівував пісень із репертуару Баррі Манілова.

Ми рушили за душами померлих ходженою стежкою.

Я не знав, що нас очікує — Перлинна брама, велетенські чорні підйомні ворота або щось інше. Утім, вхід до царства мертвих виглядав, як щось середнє між пунктом охорони аеропорту та звичайним турнікетом.

Над трьома окремими входами нависав один, зігнутий в дугу напис: «Віднині ви вступаєте до Еребу».

Перед кожним входом стояв металошукач з камерами спостереження вгорі. За ними були розташовані будки, в яких брали мито, і в яких сиділи такі ж упирі в чорному, як Харон.

Виття голодного собаки тепер лунало набагато голосніше, долинаючи невідомо звідки. Але триголового пса Цербера, який повинен був охороняти браму Аїда, ніде не було видно.

Мерці вишикувалися в чергу вздовж трьох ліній, на двох був напис: «ЧЕРГОВИЙ ПЕРСОНАЛ», на третій: «МЕРЦІ». Черга з мерцями просувалася доволі швидко. Натомість дві інші ледве повзли.

— Що ти про це думаєш? — спитав я в Аннабет.

— Швидка черга, напевно, веде прямісінько до Полів асфоделей. Заперечувати ніхто не буде. Мертві не схочуть ризикувати рішенням суду, яке може обернутися проти них.

— То для мерців також існує суд?

— Так. Суддів троє. Вони займають судейську кафедру почергово. Цар Мінос, Томас Джефферсон, Шекспір. Іноді, поглянувши на чиєсь життя, вони вирішують, що людина варта спеціальної нагороди — Елізіума. Іншого разу вони вирішують, що вона варта покарання. Але більшість людей просто жили. Ані доброго, ані поганого про них сказати не можна. Тому їх відправляють у Поля асфоделей.

— І що це означає?

— Уяви, що ти стоїш серед поля пшениці в Канзасі, — сказав Гровер. — Вічно.

— Суворо, — відізвався я.

— Не так суворо, як це. Дивись.

Двійко упирів у чорному вбранні відтягли вбік одну з душ і обшукували її на спеціальному столі. Обличчя небіжчика видалося мені знайомим.

— Чи це не той проповідник, що виступав у новинах? — спитав Гровер.

— Так. — Тепер я теж згадав.

Ми кілька разів бачили цю людину по телевізору в гуртожитку Йєнсі. Це був той самий нудний євангеліст із передмістя Нью-Йорка, який збирав мільйони доларів для сиріт, а зловили його потім на тому, що він витратив гроші на власний будинок: оздоблені золотом унітази, домашній майданчик для гольфу і все таке інше. Він загинув під час поліцейських ловів, коли його «подарований небом «ламборджині»» зірвався зі скелі.

— Що вони з ним роблять? — спитав я.

— Покарання, спеціально вигадане Аїдом, — припустив Гровер. — Він особисто стежить за всіма дуже поганими людьми одразу після їхнього прибуття. Фур… далекі родички… визначать для цієї людини вічну муку.

Думка про фурій змусила мене здригнутися. Я зрозумів, що зараз перебуваю на їхній території, так би мовити, на гостині. Стара місіс Додз, напевно, вже облизується у передчутті зустрічі.

— Але якщо він християнин і вірить у зовсім інакше пекло?

— А хто каже, що він бачить це місце таким, яким бачимо його ми? — знизав плечима Гровер. — Люди бачать те, що хочуть. У цьому сенсі вони дуже вперті… себто наполегливі.

Ми підійшли ближче до воріт. Виття стало таким голосним, що земля здригалася у мене під ногами, але я все ще не міг здогадатися, звідки воно.

Потім неподалік від нас зелена мряка розсіялась, освітлена сяйливим мерехтінням. Саме там, де стежка розгалужувалась на дві доріжки, застигло похмуре велетенське чудовисько.

Я не помітив його раніше через те, що воно було напівпрозорим, як усі мерці. Поки чудисько не рушало з місця, воно зливалося з тим, що розташовувалося за ним. Лише його очі та зуби виглядали цілком реально. Чудовисько втупилося в мене.

Щелепа в мене відпала. Єдине, що спало на думку, це бовкнути:

— Це ротвейлер.

Я завжди уявляв собі Цербера великим чорним мастифом. Але це був явно чистокровний ротвейлер, лише, зрозуміло, триголовий, удвічі більший за мамонта й здебільшого невидимий.

Мерці рушали просто до нього, не виказуючи ані найменшого остраху. Черги під вивіскою «ЧЕРГОВИЙ ПЕРСОНАЛ» обминали монстра з обох боків. Душі померлих просувалися між його передніми лапами та під черевом, причому їм не доводилося навіть нахилятися.

— Тепер я бачу його краще, — пробурмотів я. — Чого б це?

— Я гадаю… — Аннабет облизала пересохлі губи. — Боюсь, це через те, що ми все ближче до мерців.

Середня голова пса нахилилася до нас. Вона понюхала повітря й загарчала:

— Він може відчути живих людей, — сказав я.

— Пусте, — Гровер, який стояв поруч зі мною, тремтів, як заячий хвіст. — Головне, що ми маємо план.

— Правильно, — підтримала його Аннабет. Я ще ніколи не чув, щоб вона говорила таким тоненьким голосом. — План.

Ми рушили назустріч монстру.

Середня голова Цербера злобно загарчала на нас, а потім так голосно гавкнула, що в мене перед очима все підстрибнуло.

— Ти його розумієш? — спитав я в Гровера.

— Так, — озвався той, — я його розумію.

— І що він каже?

— Гадаю, в людей немає слова з чотирьох літер, яким можна було б точно це перекласти.

Я витяг із рюкзака велику палицю — стовпчик від ліжка, який відламав від моделі «Сафарі де люкс» Крусті. Я змахнув нею якомога вище, щоб Церберові було видно, й спробував подумки навіяти собаці думки щасливого песика з реклами: жваві цуценята, весела гра… Я навіть спробував посміхнутися, ніби й не збирався помирати.

— Гей, здоровило! — гукнув я. — Присягаюсь, що вони не часто з тобою граються!

— РРРРРРРР!

— Хороший хлопчик, — слабким голосом вимовив я.

Потім я помахав палицею. Середня голова пильно стежила за моїми рухами. Дві сусідні також втупилися в мене, не звертаючи жодної уваги на душі. Я повністю притяг до себе увагу Цербера. Утім, я не був певен, чи це добре.

— Принеси! — добряче розмахнувшись, я пожбурив палицю у напівтемряву.

Вона лунко ляпнулася в Стікс.

Цербер зиркнув на мене. Моя хитрість ніяк не вплинула на нього.

Погляд його ставав усе більш холодним та злим.

Ось тобі й план!

Гарчання Цербера трохи стихло, але тепер він гарчав на всі три пащеки.

— Персі! — покликав Гровер.

— Шо?

— Я просто подумав, що тобі хотілося б знати…

— Про що?

— Про те, що каже Цербер. Він каже, що ми маємо десять секунд на молитву своєму богові. А потім… ну… він зголоднів.

— Стривайте! — вигукнула Аннабет.

Вона стала поратися у своєму наплічнику.

«Охо-хо», — подумав я.

— П’ять секунд, — озвався Гровер. — Може, час тікати?

Аннабет дістала з рюкзака червоний гумовий м’ячик завбільшки з грейпфрут. На ньому була наклейка «Вотерленд, Денвер і К». Перш ніж я встиг спинити її, вона підняла м’ячик і рушила просто до Цербера.

— Бачиш м’ячик? Хочеш його, Цербере? Сидіти!

Цербер виглядав таким самим спантеличеним, як ми.

Усі три його голови схилилися набік. Шість ніздрів посилено втягували повітря.

— Сидіти! — знову гукнула Аннабет.

Я не мав сумніву, що за мить вона перетвориться на найбільшу на світі мозкову кісточку.

Утім, замість цього Цербер облизав усі свої губи, позадкував і сів, несамохіть роздушивши з дюжину душ з черги «МЕРЦІ», яка тяглася під ним. Щезаючи, душі приглушено шипіли, наче здуті колеса.

— Гарний хлопчик! — мовила Аннабет.

І кинула Церберу м’ячик.

Він зловив його середньою пащекою. М’ячик був занадто великий, щоб його розжувати, і решта голів намагалися вирвати у середньої нову іграшку.

— Віддай! — скомандувала Аннабет.

Голови Цербера кинули гризтися й втупились у неї. М’ячик застряг між зубами монстра, як шматочок жувальної гумки. Пес голосно й перелякано вискнув і впустив заслинений та наполовину розгризений м’ячик до ніг Аннабет.

— Гарний хлопчик! — повторила Аннабет, підбираючи м’ячик без уваги на те, що він тепер був увесь у собачій слині.

Потім обернулася до нас.

— Тепер ходімо. Ставайте в чергу мерців — вона коротша.

— Але… — вичавив із себе я.

— Негайно!

Аннабет промовляла таким самим тоном, яким щойно наказувала собаці.

Ми з Гровером обережно зробили перший крок.

Цербер знову загарчав.

— Фу! — скомандувала Аннабет. — Якщо хочеш м’ячик, то негайно припини!

Цербер заскавучав, але залишився сидіти там, де сидів.

— А як же ти? — спитав я в Аннабет, коли ми проходили повз.

— Я знаю, що роблю, Персі, — пробурмотіла вона. — Принаймні я цілком упевнена…

Ми з Гровером йшли між лапами чудовиська.

«Будь ласка, Аннабет, — подумки благав я. — Не кажи йому знову «сидіти»».

Нам вдалося пройти. Ззаду Цербер мав не менш застрашливий вигляд.

— Хороший пес! — гукнула Аннабет.

Вона підняла розідраний на клапті червоний м’ячик і, можливо, прийшла до того ж висновку, що й я: якщо Цербер знову отримає від неї нагороду, то наступного разу для чергового трюку вже нічого не залишиться.

Хай там як, але Аннабет кинула м’яч. Ліва пащека монстра миттю схопила його, середня голова спробувала напасти на неї, натомість третя ображено заскавчала.

Увагу монстра вдалося відволікти, і Аннабет швидко пройшла під його черевом, приєднавшись до нас біля металошукача.

— Як це тобі вдалося? — вражено спитав я.

— Школа дресировки, — захекано відповіла Аннабет, і я здивувався, побачивши сльози на її очах. — Коли я була дитиною й жила з батьком, у нас був доберман…

— Покваптеся! — Гровер шарпнув мене за сорочку. — Ходімо!

Ми вже зібралися було проскочити крізь чергу мерців, аж раптом Цербер жалібно завив усіма трьома головами. Аннабет зупинилася.

Вона обернулась до пса, якому довелося трохи посунутись, щоб подивитися на нас.

Цербер важко дихав, розідраний червоний м’ячик лежав у калюжі слини біля його лап.

— Гарний хлопчик, — сумно й невпевнено мовила Аннабет.

Монстр закрутив головами на всі боки, ніби шукаючи господаря.

— Я скоро принесу тобі інший, — ледь чутно пообіцяла Аннабет. — Цей тобі сподобався?

Триголове створіння заскавчало. Не треба було розмовляти із псом, аби зрозуміти, що Цербер усе ще чекає м’ячик.

— Хороший пес. Я скоро повернусь. Я… я обіцяю. — Аннабет обернулася до нас. — Ходімо.

Ми з Гровером пропхалися крізь металошукач, який миттю заверещав і замигтів усіма своїми червоними лампочками. «Заборонені предмети! Виявлено чародійство!»

Цербер загавкав.

Ми кинулись крізь браму з написом «МЕРЦІ» — сирени заверещали ще голосніше — і стрімголов помчали до царства мертвих.

За кілька хвилин, вкінець задихані, ми сховалися в гнилому стовбурі чорного дерева: упирі-охоронці пробігли повз, пронизливо гукаючи на допомогу фурій.

— Отже, Персі, що ж ми дізналися за сьогоднішній день? — пробурмотів Гровер.

— Що триголові пси віддають перевагу червоним гумовим м’ячикам, а не палицям?

— Ні, — відповів Гровер, — ми дізналися, що наші плани кусаються, насправді кусаються!

Я сумнівався щодо цього. Ми з Аннабет дійшли правильної думки. Навіть тут, у царстві мертвих, усі — включно із чудовиськами — потребують хоч трішки уваги.

Я думав про це, поки ми вичікували, коли пробіжать охоронці. І робив вигляд, що не бачу, як Аннабет втирає сльози, прислухаючись до сумного скавчання Цербера, який тужив за новим другом.

Глава дев’ятнадцята МИ НАЧЕБТО З’ЯСОВУЄМО ПРАВДУ

Уявіть собі найбільший натовп слухачів на концерті, який тільки вам доводилося бачити, або футбольне поле, де яблуку ніде впасти серед фанатів.

А тепер уявіть поле у мільйон разів більше, що напхане людьми, уявіть, що електрика зникла й довкола ані звуку, ані вогника, немає навіть берегових сигнальних маяків. За лаштунками сталося щось трагічне. Натовп перешіптується, тупцяє на місці, чекаючи на виставу, яка ніколи не почнеться.

Якщо ви можете уявити це, то ви з легкістю уявите те, що відбувалося на Полях асфоделей. Чорна трава була вичовгана мільярдами мертвих ніг. Теплий, вологий вітер був поривчастий, наче дихання трясовини. Чорні дерева — Гровер повідомив мені, що це тополі, — купчились у невеличких поодиноких гаях.

Стеля печери була так високо над нами, що її можна було сплутати з грозовими хмарами, якби не сталактити, що, тьмяно зблискуючи сірим, грізно цілилися у нас своїми вістрями. Я намагався не думати про те, що вони будь-якої хвилини можуть впасти вниз, але поля були рясно втикані кам’яними списами, що справді впали, встромившись у траву на кшталт частоколу. Я здогадувався, що мертві не стануть перейматися через маленькі незручності, ну, скажімо, коли тебе проштрикує сталактит завбільшки з ракету-носій.

Аннабет, Гровер та я спробували затесатися у натовп, уважно придивляючись, чи немає поблизу упирів-охоронців. Я не міг утриматись, вишукуючи знайомі обличчя серед душ, які мешкали на Полях асфоделей, але розпізнати мерців не так просто. Їхні обличчя мерехтять. Усі вони мають вигляд або трохи розсерджений, або розгублений. Вони можуть підійти й завести мову, але це буде лише невиразне базікання, наче лопотіння крил кажана. Щойно вони усвідомлюють, що ти не можеш їх зрозуміти, душі похмуро йдуть геть.

На вигляд вони зовсім не страшні. Лише сумні.

Ми повільно просувалися вперед, рухаючись за чергою новоприбулих, яка, звиваючись, тяглась від головних воріт до чорного павільйону на кшталт шатра. Напис на вивісці значив:

СУД

ЕЛІЗІУМ АБО ВІЧНЕ ПРОКЛЯТТЯ.

Ласкаво просимо, новопомерлі!

Із-за павільйону тяглися дві менші черги.

Ліворуч від будівлі відходила кам’яниста стежка, якою душі померлих під конвоєм охоронців рухалися до Полів покарання. Це була покраяна тріщинами пустеля, з річками лави та мінними полями, на якій ділянки, де душі підлягали різноманітним тортурам, були обнесені колючим дротом. Навіть здалеку я бачив людей, яких цькували собаками, смажили на рожні, а деяких голяка проганяли крізь зарості кактусів або змушували слухати оперну музику. А ще далеко на обрії я побачив гору з фігуркою Сізіфа, схожою на мурашку, який з останніх сил котив свою каменюку нагору. Бачив я ще більш страшні тортури — просто не хочеться описувати.

Черга, що тяглась із лівого боку від судейської палати, була більш жвавою. Вона спускалася до маленької, обнесеної муром долини, в якій мешкав невеличкий гурт, і це, мабуть, було найбільш радісне місце в усьому царстві мертвих. За ворітьми, що охоронялись, було видно чудові різноманітні будівлі з усіх епох: римські вілли, середньовічні замки та вікторіанські особняки. Срібні та золоті квіти розквітали на галявинках. Трава мінилася всіма кольорами веселки. До мене долинав сміх та запах смаженої їжі.

Елізіум.

Посеред долини виблискувало на сонці синє озеро з трьома острівками, і все це скидалося на курорт на Багамах. Це були острови Блаженних — для осіб, які тричі відроджувались і тричі досягали Елізіуму. Я негайно вирішив, що, коли помру, то хочу потрапити саме сюди.

— Для цього все й влаштовано, — сказала Аннабет, ніби читаючи мої думки. — Це місце спеціально для героїв.

Також я подумав про те, як мало людей в Елізіумі, та який він крихітний порівняно з Полями асфоделей і навіть із Полями покарань. Отже, добро у своєму житті творило не так багато людей. Це пригнічувало.

Проминувши судейський шатер, ми рушили далі, у Поля асфоделей. Сутеніло. Кольори нашого вбрання було годі розрізнити. Натовп душ, які без упину шепотіли, став потроху рідшати.

Через деякий час ми почули вдалині знайомі хриплі, зловісні звуки. На обрії з’явився палац із блискучого чорного обсидіану, над яким літали три темні істоти, схожі на кажанів. Фурії. У мене виникло відчуття, що вони чекають саме на нас.

— Гадаю, повертатися пізно, — життєрадісно виголосив Гровер.

— Із нами буде все гаразд, — відповів я, намагаючись надати своєму голосу впевненості.

— Може, для початку відвідаємо інші місця, — запропонував Гровер, — наприклад, Елізіум?…

— Пішли, козенятко. — Аннабет схопила його за руку.

Гровер заскімлив. Крильця на його черевиках допомогли йому вирватися, але пролетів він недалеко, упавши навзнак у траву.

— Гровере, — гримнула Аннабет. — Припиняй!

— Але я не…

Він знову заскімлив. Крильця ніби збожеволіли. Вони підняли його над землею й потягли кудись вбік від нас.

— Майя! — загорлав Гровер, але чарівне слово, здається, не подіяло. — Майя! Дев’ять-один-один! Допоможіть!

Розгубившись, я спробував було схопити Гровера за руку, але було вже пізно. Він розганявся, їдучи схилом пагорба, немов на лижах.

Ми кинулися за ним.

— Зніми кросівки, — гукнула Аннабет.

Це було розумне рішення, хоч я підозрював, що це нелегко зробити, коли тебе волочуть уперед на шаленій швидкості. Гровер, щоправда, спробував нахилитися, але до шнурків йому було не дотягнутися.

Ми бігли за ним, намагаючись не загубити, поки сатир кулею летів повз душі, які роздратовано гукали йому вслід.

Я був упевнений, що Гровер, як із гармати, влетить просто в палац Аїда, але черевики, зробивши різкий віраж праворуч, потягли сатира у протилежний бік.

Схил ставав усе крутішим. Гровер стрімко спускався. Нам з Аннбет доводилося мчати щодуху, щоб не відставати. Печера вужчала з обох боків, і я зрозумів, що ми опинилися в якомусь тунелі. Тут не було ані чорної трави, ані дерев, лише каміння під ногами й сталактити, що тьмяно світилися над головою.

— Гровере! — загорлав я, і мій голос відбився луною. — Схопись за що-небудь!

— Що? — долетів до нас зойк у відповідь.

Сатир чіплявся руками за гравій, але поруч не було нічого більш стійкого та надійного, що дозволило б йому зупинитися.

У тунелі ставало все темніше й холодніше. Я почав мерзнути. Запах зла просочувався навіть сюди, вниз. Це змусило мене подумати про те, що раніше навіть у голову б не прийшло — про кров, розбризкану стародавнім кам’яним алтарем, про смердючий подих ката.

Раптом, побачивши, те, що чекало попереду, я завмер, як укопаний.

Тунель ставав ширшим, перетворюючись на величезну темну печеру, посередині якої зяяла розщелина завбільшки з міський квартал.

Гровера неслопросто до її краю.

— Давай, Персі! — пронизливо гукнула Аннабет, потягнувши мене за руку.

— Але це…

— Я знаю, — вигукнула вона. — Місце, яке ти бачив уві сні. Але Гровер звалиться у прірву, якщо ми не втримаємо його!

Звісно, вона була права. Страх загубити друга змусив мене рушити вперед.

Сатир пронизливо кричав, чіпляючись за землю нігтями, але крилаті черевики тягли його все ближче до ями, і було дуже сумнівно, щоб ми встигли вчасно.

Врятували його копита.

Крилате взуття завжди було трохи завелике, тож коли Гровер нарешті наштовхнувся на велику скелю, лівий черевик злетів. Він полетів у темряву й зник у прірві. Правий черевик тягнув сатира вперед, але вже не так швидко. Гровер міг загальмувати свій рух, ухопившись за якусь каменюку та використовуючи її як якір.

Сатир був уже за десять футів від ями, коли ми перехопили його та потягли вгору схилом. Другий крилатий черевик злетів із його ноги, злобно покружляв над нами та, перш ніж кинутися в яму слідом за своїм братом-близнюком, на знак протесту ляснув нас по голові.

Ми втрьох безсило впали на обсидіановий гравій. Усе моє тіло було наче свинцем налите. Навіть рюкзак здавався важчим, ніби хтось напхав у нього каміння.

Гровер був увесь подряпаний. Руки його були в крові. Зіниці по-козлиному звузились, як бувало завжди, коли він лякався.

— Не знаю, як… — Він ніяк не міг віддихатися. — Я не…

— Зачекай, — сказав я. — Послухай.

Я почув шепіт десь там, у пітьмі.

Ще за мить Аннабет сказала:

— Персі, це місце…

— Тихо! — Я підвівся.

Звук гучнішав, злобний голос лунав звідкись знизу. Він долинав з ями!

— Щ-що це за шум?

Аннабет тепер також його чула. Я бачив це по її очах.

— Тартар. Це вхід до Тартару.

Я вихопив із піхов Анаклузмос.

Бронзове лезо спалахнуло у темряві, і злобний голос затих, але тільки на мить, щоб потім знову забурмотіти.

Тепер я майже розрізняв слова — давні, дуже давні, давніші за грецькі. Так, ніби це було…

— Чаклунство, — сказав я.

— Нам слід забиратися звідси, — поквапила Аннабет.

Спільними зусиллями ми підвели Гровера й рушили до виходу з тунелю. Швидко пересувати ногами я чомусь не міг. Крім того, рюкзак тягнув мене долу. Коли ми все ж таки кинулися тікати, голос позаду нас залунав гучніше та роздратованіше.

Втекли ми вчасно.

Поривчастий вітер шарпнув нас наостанок, ніби яма видихнула на повні груди. Якоїсь жахливої миті земля зникла у мене під ногами, бо я несподівано послизнувся на гравії. Якби ми були ближче до краю, то прірва затягла б нас.

Ми з великими труднощами продовжували пробиватися вперед і нарешті досягли верхньої частини тунелю, де печера ширшала, переходячи в Поля асфоделей. Вітер вщух. Лютий стогін долинув із глибини тунелю. Хтось явно був незадоволений тим, що ми втекли.

— Що ж це було? — видихнув Гровер, коли ми впали на землю у відносній безпеці, в гайку чорних тополь. — Один з улюблених вихованців Аїда?

Ми з Аннабет перезирнулися. Я здогадувався, що вона замовчує відповідь, можливо, ту саму, яка прийшла їй в голову під час нашої поїздки до Лос-Анджелеса, але тоді Аннабет надто злякалася, щоб поділитися нею. Цього було досить, щоб я теж жахнувся.

Надівши ковпачок на меч, я поклав ручку в кишеню.

— Ходімо далі. — Я глянув на Гровера. — Можеш іти?

— Так, звичайно, — сказав він, явно набираючись сміливості. — У будь-якому разі ці черевики ніколи мені не подобалися.

Сатир намагався бадьоритися, але його тіпало так само, як нас із Аннабет. Хай там що було в цій ямі, але воно не належало нікому. Це було щось надзвичайно давнє і могутнє, що годі було пояснити. Навіть Єхидна не викликала у мене такого почуття. Я майже відчув полегшення, обернувшись спиною до тунелю та глянувши на палац Аїда.

Майже.

Високо у темряві кружляли над палацом фурії. Ззовні фортечні мури відблискували чорним, а бронзова брама заввишки з двоповерховий будинок була відчинена.

Підійшовши ближче, я побачив, що на воротах вирізьблені сцени смерті. Деякі були взяті з сучасного життя: атомна бомба, що вибухала над містом, шанці з вояками у протигазах, голодуючі африканці, що вишикувались у чергу з порожніми мисками, але всі вони виглядали так, ніби їх вирізьбили у бронзі тисячоліття тому. Мені спало на думку, що я бачу пророцтва, які збулися.

У дворі був розташований найбільш дивний сад, який мені доводилось бачити. Різнокольорові гриби, кущі з отруйними плодами та різні дивовижні рослини, що світилися, росли тут без сонячного світла. Коштовне каміння компенсувало відсутність кольорів — суцвіття рубінів, бруньки необроблених алмазів. Ніби застиглі гості, всюди були розставлені статуї з саду Медузи — обернені на камінь діти, сатири та кентаври з недоречною посмішкою на вустах.

Посередині саду росли гранатові дерева, їхні помаранчеві суцвіття мерехтіли неоном у темряві.

— Сади Персефони, — сказала Аннабет. — Ходімо далі.

Я зрозумів, чому вона хотіла, щоб ми не зупинялися. Терпкі пахощі квітів гранату навівали заціпеніння. Я несподівано дуже схотів скуштувати один із плодів, але вчасно згадав історію Персефони. Одного разу скуштувавши їжу в царстві мертвих, ми вже ніколи не виберемось звідси. Я ледь відтягнув Гровера, який намагався зірвати великий стиглий гранат.

Ми піднялися сходами палацу поміж чорних колон, пройшли крізь чорний мармуровий портик і ввійшли до оселі Аїда. Підлога холу була викладена бронзовими плитами, які, здавалося, мінилися й закипали у світлі смолоскипів. Стелі не було — лише склепіння печери високо над головою. Я здогадався, що тут, унизу, вони ніколи не турбуються через дощ.

По обидва боки від дверей стояли скелети у військовій уніформі. На одних були обладунки, на других — британські червоні мундири, треті виструнчились у камуфляжі з потертими нашивками американського війська. Озброєні вони були, відповідно, списами, мушкетами та гвинтівками М16. Ніхто із скелетів не заступив нам дорогу, але їхні порожні очниці стежили за нами, поки ми йшли холом до великих дверей на протилежному боці.

Два скелети у формі американських морських піхотинців охороняли вхід. Вони посміхалися, дивлячись на нас згори вниз, на грудях у них висіли реактивні протитанкові гранатомети.

— Можу присягнути, — пробурмотів Гровер, — що торгові агенти не наважуються турбувати Аїда.

Мій рюкзак поважчав на тонну. Причому незрозуміло чому. Я хотів навіть перевірити, чи не поклав я випадково в нього кулю для боулінгу, але момент був негодящий.

— Ну що, — спитав я, — постукаємо?

Спекотний вітер промчав коридором, і двері розчинилися. Охоронці відступили вбік.

— Гадаю, це означає entrez-vous, — сказала Аннабет.

Ізсередини зала мала такий самий вигляд, як у моєму сні, лише цього разу на троні сидів Аїд — третій бог, якого мені довелося зустріти, та перший, хто справді вразив мене своїм божественним виглядом.

Заввишки Аїд був щонайменше футів із десять, вбраний у чорний шовковий одяг, що вільно спадав широкими зборками, на голові мав золоту корону. Образ бога доповнювали біла, як в альбіноса, шкіра та чорне, як ніч, волосся до плечей. Аїд не був таким мускулястим, як Арес, але сила в ньому відчувалася. Він сидів, відкинувшись, на троні з людських кісток — гнучкий, вишуканий та небезпечний, як пантера.

Я миттю відчув, що наказувати буде він. Він знав більше за мене. Йому личило бути повелителем. Але я тут-таки наказав собі викинути ці думки з голови.

Аура Аїда діяла на мене так само, як аура Ареса. Володар мертвих нагадував фотографії Адольфа Гітлера, Наполеона або якого-небудь лідера терористів, який спрямовує на ціль бомбардувальники-самогубці. Він мав такий самий пильний погляд, такий самий гіпнотизм, ту саму злу харизму.

— А ти сміливий, якщо вже дістався сюди, сине Посейдона, — мовив він єлейним голосом. — Після тих неприємностей, яких ти мені завдав, це робить тобі честь. А може, це робить з тебе дурня?

Я відчув важкість у всьому тілі, у мене виникло бажання прилягти й подрімати біля ніг Аїда. Згорнутися клубком та заснути назавжди.

Я пересилив це бажання й наблизився. Свою промову я підготував заздалегідь.

— Дядьку та повелителю, у мене до вас два прохання.

Аїд скинув брову. Коли він випростався на троні, у складках його чорного вбрання з’явилися прозорі лики — обличчя, викривлені мукою, — ніби мантія була зіткана з полонених душ із Полів покарання, що намагалися вирватися звідти. В якійсь частині моєї хворої голови промайнула думка про те, чи не таким самим чином пошите все вбрання Аїда? Які жахливі речі мусила скоїти за своє життя людина, щоб бути вплетеною у спідню білизну Аїда…

— Лише два прохання? — перепитав Аїд. — Самовпевнене дитя. Так, ніби ти вже й без того не забрав у мене надто багато. Що ж, кажи. Навіть кумедно, що я досі не вбив тебе.

Я зробив над собою зусилля. Відбувалося саме те, чого я боявся.

Я подивився на менший трон, що стояв порожній поруч із троном Аїда. Він був вирізьблений у формі чорної золоченої квітки. Я б хотів, щоб тут була присутня цариця Персефона. Я пригадував дещо з міфів — про те, як вона вміє впливати на настрій свого чоловіка, заспокоювати його тощо. Але надворі було літо. Тож Персефона зазвичай була десь нагорі, у світі людей, разом із своєю матір’ю — богинею родючості Деметрою. Її поява, що не впливала на обернення Землі, означала зміну пір року.

Аннабет відкашлялась і тицьнула мене пальцем у спину.

— Володарю, Аїде… — почав було я. — Сер, війни між богами не повинно бути. Це буде… погано.

— Насправді погано, — додав Гровер, прагнучи допомогти мені.

— Поверніть мені жезл Зевса, — попросив я. — Будь ласка, сер. Дозвольте мені віднести його на Олімп.

— І ти насмілюєшся висувати мені такі претензії після того, що накоїв? — Очі Аїда зблиснули небезпечним вогнем.

Я перезирнувся з Аннабет і Гровером. Вони так само, як я, виглядали спантеличеними.

— Але ж, дядьку, — сказав я. — Ви кажете «після того, що ти накоїв». А що я такого накоїв?

Тронний зал струснуло так, що наслідки, мабуть, були відчутні аж у Лос-Анджелесі. Зі стелі печери посипалося дрібне каміння. Раптом розчинилися всі двері, розташовані вздовж стін, і всередину промарширували сотні скелетів-воїнів усіх часів і народів, що належали до західної цивілізації. Вони вишикувались периметром зали, перекривши всі виходи.

— Гадаєш, я хочу війни, божку? — заревів Аїд.

Я хотів було сказати: «Ці хлопці не схожі на миротворців». Але вирішив, що відповідати так небезпечно.

— Ви — повелитель мертвих, — обережно мовив я. — Війна розширить межі вашого царства.

— Так само кажуть мої брати! Ти гадаєш, мені замало моїх підданців? Хіба ти не бачив, які великі Поля асфоделей?

— Так, але…

— Ти хоч уявляєш собі, скільки поглинуло моє царство в одному лише минулому столітті, та скільки нових відділень я був змушений відкрити?

Я відкрив було рота, але Аїда було вже годі спинити.

— Нові охоронці! — простогнав він. — Черги до суду! Персонал працює у дві зміни. Я багатий бог, Персі Джексоне. Я контролюю поклади всіх коштовних металів. Але нинішні витрати!

— Харон вимагає підвищення зарплатні, — вигукнув я, згадавши про нашу розмову з перевізником.

Варто було мені це сказати, як я одразу пошкодував, що язик не прилип мені до піднебіння.

— І не нагадуй мені про Харона! — залементував Аїд. — Він став абсолютно незносний, коли виявив, що на світі існують італійські костюми! Проблеми, проблеми на кожному кроці, тож я мушу керувати всім особисто. Від однієї лише поїздки щодня від палацу до воріт можна з глузду з’їхати! Ні, божку! Щоб примножити кількість підданих, допомога мені не потрібна! Не хочу я ніякої війни.

— Але ж ви взяли жезл повелителя Зевса.

— Брехня! — І знову в залі загриміло. Аїд підвівся з трону, що був заввишки з футбольні ворота. — Твій батько може дурити Зевса, хлопчику, але я ще не вижив із розуму! Його план мені зрозумілий.

— Його план?

— Злодієм під час зимового сонцестояння був ти, — крикнув Аїд. — Твій батько хотів це приховати. Він відправив тебе до тронної зали на Олімпі. Ти поцупив жезл Зевса та мій шолом. Якби я не послав фурію, щоб знайти тебе в Йєнсі, Посейдонові могло б пощастити, приховуючи свої наміри, розпочати війну. Але тепер тебе викрили. І всі дізнаються, що ти злодій, який прислужує Посейдонові, а я отримаю назад свій шолом!

— Але… — втрутилась Аннабет. Присягаюсь, її думки крутилися зі скаженою швидкістю. — Повелителю Аїде… хіба ваш шолом пітьми також зник?

— Не удавай невинне дитя, дівчинко. Ти разом із сатиром допомагаєш цьому героєві — і ви з’являєтесь тут, щоб погрожувати мені від імені Посейдона. Ставите мені ультиматуми. Чи Посейдон гадає, що мене можна шантажувати, затягнувши в його ігри?

— Ні! — сказав я. — Посейдон не… я не…

— Я нікому не казав про зникнення шолома, — пробурчав Аїд, — оскільки не маю жодних ілюзій щодо того, чи хто-небудь на Олімпі виявить до мене хоч маленьку справедливість, а чи хоч трішки допоможе мені. Я навіть заїкнутися не можу, що моя наймогутніша зброя зникла. Ось чому я сам шукав тебе, а коли стало ясно, що ти йдеш до мене з погрозами, то я навіть не намагався тебе зупинити.

— Ви не намагалися зупинити нас? Але…

— Негайно поверни мені шолом, інакше я зупиню смерть у цьому світі! — погрозливо мовив Аїд. — Така моя зустрічна пропозиція. Я розверзну землю й випущу назовні мертвих. Ось тоді ви зрозумієте, що таке жах. А ти, Персі Джексоне, — твій скелет поведе мої армії з Аїду.

Озброєні скелети зробили крок уперед, тримаючи зброю напоготові.

Цієї хвилини мною повинен був оволодіти жах. Утім, дивна річ, я лише відчув себе ображеним. Ніщо так не дратує мене, як звинувачення в тому, чого я не робив. У цьому я маю багатий досвід.

— Ви із Зевсом варті одне одного, — визвірився я. — Гадаєте, я обікрав вас? Ось через що ви послали по мене фурій?

— Звичайно.

— Та інших монстрів?

— Я не маю до них ніякого стосунку. — Аїд презирливо скривив губи. — Я не бажав тобі швидкої смерті, мені хотілося, щоб тебе привели живим, і ти міг на власні очі побачити всі муки Полів покарання. Чому, як ти гадаєш, я так легко впустив тебе до свого царства?

— Легко?

— Поверни мою власність!

— Але вашого шолома в мене немає! Я прийшов по жезл Зевса.

— Який вже отримав! — вигукнув Аїд. — Ти з’явився сюди із ним, дурнику, гадаючи, що зможеш погрожувати мені!

— Неправда!

— Тоді зазирни в рюкзак!

Жахливе передчуття вразило мене. Мій рюкзак так поважчав, ніби я тягнув у ньому кулю для боулінгу. Не могло ж це бути…

Скинувши рюкзак, я розстібнув блискавку. Всередині лежав довгий металевий циліндр, загострений з обох кінців, який гудів від схованої в ньому енергії.

— Персі! — ахнула Аннабет. — Як же так?

— Я… я не знаю. Нічого не можу зрозуміти.

— Усі ви, герої, однакові, — скривився Аїд. — Ваша пиха робить вас дурнями, і ви гадаєте, що можете виступити проти мене з такою зброєю. Я не просив принести жезл повелителя Зевса, але оскільки вже він тут, ти повинен віддати його мені. Я впевнений, що це годящий товар для угоди. А тепер… мій шолом. Де він?

Мене заціпило. Ніякого шолома у мене не було. Я гадки не мав, яким чином жезл потрапив до мене в рюкзак. Мені хотілося думати, що це хитрощі Аїда. Адже Аїд був поганим хлопцем. Але раптом усе перевернулося з ніг на голову. Я зрозумів, що грається зі мною хтось інший. Хтось нацьковує богів одне на одного — Зевса, Посейдона, Аїда. Жезл опинився в рюкзаку, а рюкзак я отримав від…

— Стривайте, повелителю Аїде! — заблагав я. — Це непорозуміння.

— Непорозуміння? — загарчав Аїд.

Скелети націлили на нас свою зброю. Високо над нами залунав ляскіт шкірястих крил, і три фурії злетіли вниз, повсідавшись на трон свого господаря. Одна з них, з обличчям місіс Додз, приязно посміхнулась до мене й хльоснула батогом.

— Ніякого непорозуміння, — відрубав Аїд. — Я знаю, навіщо ти прийшов. Мені відома справжня причина того, чому ти приніс жезл. Ти прийшов, щоб поторгуватися за неї.

Із долонь Аїда раптом вивергнулась куля золотого полум’я. Вона вибухнула на сходах переді мною, і я побачив свою матір, яка застигла у золотому дощі, як тоді, коли Мінотавр душив її. Я простягнув руку, щоб доторкнутися до неї, але світло було гарячим, як вогонь у багатті.

— Так, — задоволено кивнув Аїд. — Це я тримав її в себе. Я знав, Персі Джексоне, що рано чи пізно ти з’явишся, щоб поторгуватися за неї. Поверни мені шолом, і, можливо, я відпущу її. Адже ти знаєш — вона жива. Але це поки. Якщо я буду незадоволений тобою, все зміниться.

Я згадав про перлини, що лежали у мене в кишені. Можливо, вони допоможуть мені. Якби я тільки міг звільнити маму…

— Ах, перлини, — іронічно мовив Аїд, і кров застигла у мене в жилах. — Так-так, мій братець знову зі своїми маленькими фокусами… Ну, діставай вже їх, Персі Джексоне.

Рука моя підкорилася й дістала перлини.

— Лише три, — похитав головою володар мертвих. — Шкода! Гадаю, ти розумієш, що кожна захищає лише одного. Ну, спробуй забрати свою маму, божку. І кого ж зі своїх друзів ти залишиш зі мною навіки? Ну ж бо, вибирай. Або віддай рюкзак і погоджуйся на мої умови.

Я подивився на Аннабет і Гровера. Вони спохмурніли.

— Нас обдурили, — повідомив їм я. — Яка ваша думка?

— Так, але навіщо? — спитала Аннабет. — А голос із ями?…

— Поки не знаю, — відповів я. — Але спробую спитати.

— Вирішуй, хлопче, — заволав Аїд.

— Персі, — Гровер поклав руку мені на плече, — тільки не віддавай йому жезл.

— Знаю.

— Я залишусь, — сказав він. — А третю перлину дай мамі.

— Ні!

— Ми сатири. У нас немає душі, як у вас, людей. Він може замучити мене до смерті, але ніколи не отримає мене навічно. Я просто реінкарнуюсь, скажімо, у квітку. Це найкращий вихід.

— Ні. — Аннабет витягла свій бронзовий ніж. — Ви двоє, йдіть. Гровере, ти мусиш захищати Персі. Мусиш отримати право на пошуки й почати шукати Пана. Забери звідси його маму. Я вас прикрию. Я маю план: загинути в бою.

— Нізащо! — заперечив Гровер. — Я прикрию ваш відхід.

— Добре подумай, козенятко! — посміхнулась Аннабет.

— Замовкніть, ви обоє! — Я відчував, ніби моє серце крається навпіл.

Вони обоє пройшли зі мною крізь такі випробування! Я згадав, як Гровер бомбардував Медузу в саду статуй, як Аннабет врятувала нас від Цербера; ми вижили, незважаючи на пастку Гефеста, а також без огляду на вибух нагорі Арки в Сент-Луїсі та спокуси казино «Лотос». Мені всю дорогу не давала спокою думка про те, що друг зрадить мене, але ці друзі ніколи б не стали зраджувати. Вони лише те й робили, що раз за разом рятували мене, а тепер були готові загинути заради порятунку моєї мами.

— Я знаю, що робити, — сказав я. — Ось, візьміть.

І дав кожному з друзів по перлині.

— Але, Персі… — глянула на мене Аннабет.

Я повернувся до мами. Мені страшенно хотілося пожертвувати собою та віддати останню перлину їй, але я знав, що вона скаже. Вона ніколи не дозволила б цього. Я мусив повернути жезл на Олімп і розповісти Зевсові правду. Я мусив відвернути війну. Якби замість цього я врятував її, вона б не пробачила мені цього. Я згадав пророцтво, яке почув на Пагорбі напівкровок, — здавалося, це було мільйон років тому. «І врешті-решт ти не зможеш врятувати найголовніше».

— Вибач, — сказав я матері. — Я повертаюсь. Я знайду спосіб.

Самовдоволена посмішка на обличчі Аїда згасла.

— То як, божку?… — спитав він.

— Я знайду ваш шолом, дядьку, — сказав я йому. — Я поверну його. Не забудьте про те, щоб підвищити платню Харонові.

— Ти кидаєш мені виклик?

— І не так уже важко — час від часу погратися з Цербером. Йому подобаються червоні гумові м’ячики.

— Персі Джексоне, ти не…

— Ходімо, швидше! — гукнув я друзям.

Ми наступили на свої перлини. Момент був страшний — нічого не сталося.

— Убийте їх! — загорлав Аїд.

Військо скелетів кинулося до нас, вихопивши мечі та пускаючи черги з автоматів. Фурії злетіли з трону, хльоскаючи вогняними батогами.

Щойно скелети відкрили вогонь, уламки перлини у мене під ногами спалахнули зеленим світлом, і в тронній залі повіяло свіжим морським вітерцем. Довкола мене зімкнулась молочно-біла сфера, яка відірвалась від землі й підняла нас угору.

Аннабет і Гровер у своїх летючих сферах підіймалися разом зі мною. Списи та кулі викрешуючи іскри, але не завдаючи нам ніякої шкоди, відскакували від перлинної кулі. Аїд загорлав так голосно, що палац здригнувся, а в Лос-Анджелесі, мабуть, відгукнулося.

— Погляньте нагору! — пронизливо верескнув Гровер. — Ми розіб’ємося!

Дійсно, ми швидко мчали назустріч сталактитам, які мали ось-ось проштрикнути наші кулі, змінивши напрямок руху.

— Як ти керуєш цими штуками? — вигукнула Аннабет.

— Не думаю, що це взагалі можливо! — гукнув я у відповідь.

Ми відчайдушно загорлали в один голос, коли наші сфери врізалися в стелю печери й… Стало темно.

Невже ми померли?

Ні, я знову відчував стрімкий рух. Ми пронизували кам’янисту товщу так само легко, як бульбашки, що піднімаються з дна океану. Я зрозумів, у чому полягала сила перлин. «Усе, що належить морю, в морі й залишиться», — сказала нереїда. Якийсь час я нічого не бачив за стінками своєї кулі, потім моя перлина розбилась об океанське дно. Ті, в яких були Аннабет і Гровер, злетіли на поверхню. І — ба-бах!

Ми виринули на поверхні посеред затоки Санта-Моніки, збивши з дошки якогось серфінгіста, який обурено гукнув до нас:

— Йолопи!

Схопивши Гровера, я потяг його до рятівного буйка. Зловив Аннабет, і підштовхнув туди само. Якась випадкова акула — велика, біла, футів з одинадцять завдовжки — зацікавлено закружляла довкола нас.

— Іди геть, — кинув я їй.

Акула розвернулась і поквапилась утекти.

Серфінгіст відчайдушно горлав нам услід, що ми божевільні, і намагався по-собачому відплисти подалі.

Незрозуміло як, але мені вдалося визначити час: був ранок двадцять першого червня. День літнього сонцестояння.

Вдалині палав Лос-Анджелес: чорний дим клубочився над цілими кварталами по всьому місту. Все правильно — стався землетрус, і все з вини Аїда. Можливо, в цю мить він посилав військо своїх мерців по мою душу.

Але зараз царство мертвих було для мене вже не таким важливим.

Треба дістатися берега. Треба повернути жезл Зевса назад на Олімп. Але більш за все мені хотілося побачитися з богом, який пошив мене в дурні.

Глава двадцята Я ЗМАГАЮСЬ ЗI СВОЇМ ДУРНУВАТИМ РОДИЧЕМ

Нас підхопив катер берегової охорони, але поліцейські були надто заклопотані, щоб затримувати нас або з’ясовувати, як троє підлітків у міському одязі опинилися посередині затоки. Треба було займатися наслідками землетрусу.

Вони висадили нас на пристані Санта-Моніки, накинувши на плечі рушники, та помчали рятувати інших.

Одяг наш був мокрий наскрізь, навіть мій. Коли з’явився катер берегової охорони, я мовчки побажав, щоб, коли мене витягнуть із води, не було помітно, що я зовсім сухий, оскільки це могло викликати зайві питання. Тож я тільки радів, що з мене тече. Звичайно, моя водонепроникна чарівна сила зникла. Я був босоніж, тому що віддав свої капці Гроверові. Краще нехай вже берегова охорона замислиться, чому один із нас босий, аніж — чому в другого копита.

Діставшись берега, ми, похитуючись, простували пляжем, спостерігаючи за пожежею в місті на тлі дивовижного заходу сонця. У мене з’явилося відчуття, ніби я щойно воскреснув із мертвих, — хоч так воно й було. Жезл Зевса важко відтягував рюкзак. Але після побачення з матір’ю на серці було ще важче.

— Просто не віриться. — Аннабет злегка трусилась. — Ми пройшли такий шлях, щоб…

— Це була хитрість, — відповів я. — Стратегія, варта Афіни.

— Гей! — застережливо вигукнула Аннабет.

— А ти ще не зрозуміла?

— Тепер зрозуміла. — Вона опустила очі, гнів її вщух.

— А я щось не дуже! — поскаржився Гровер. — Може, хто-небудь…

— Персі… — сказала Аннабет. — Мені так шкода твоєї мами. Так шкода…

Я удав, ніби нічого не чую. Якби я став говорити про маму, то розплакався б, як дитина.

— Пророцтво збулося, — виголосив я. — «Ти вирушиш на захід і зустрінешся з богом, що зрадив». Але це був не Аїд. Аїд не хоче війни між Великою трійцею. Крадіжку скоїв хтось інший. Хтось поцупив жезл Зевса й шолом Аїда, а потім підставив мене, тому що я син Посейдона. Посейдона звинуватять з обох боків. Сьогодні ввечері розпочнеться війна. І все через мене.

Гровер похитав головою, остаточно збитий з пантелику.

— Але хто цей підлий боягуз? Кому так кортить розпочати війну?

— Дай-но подумати…

Я став, як вкопаний, дивлячись перед собою.

Він чекав на нас, все в тому ж самому чорному шкіряному плащі й темних окулярах, алюмінієву бейсбольну биту він закинув на плече. Мотоцикл гуркотів поруч, фара забарвлювала пісок у червоний колір.

— Привіт, приятелю, — сказав Арес, роблячи вигляд, що страшенно радий бачити мене. — Ти мав померти.

— Ти обдурив мене! — кинув я йому. — Ти вкрав шолом Аїда та жезл повелителя.

— Але я принаймні вкрав їх не своїми власними руками, — всміхнувся Арес. — Богам суворо заборонено цупити чужі символи влади. Але ти не єдиний з героїв, кому притаманно помилятися.

— Кого ти використав? Кларису? Вона була там під час зимового сонцестояння.

— Яка різниця? — Моє припущення, здається, потішило Ареса. — Головне, хлопче, що ти можеш завадити початку війни. Розумієш, ти мав загинути ще в царстві мертвих. Старий водяник розлютився б, дізнавшись, що Аїд тебе вбив. Розгнівався б також Зевс, якби довідався, що старий нюхальник трупів поцупив його жезл. Аїд, отже, все ще шукає ось це…

Арес дістав із кишені маску — на зразок тих, що вдягають грабіжники банків, — і поклав її на кермо мотоцикла. Маска тут-таки перетворилась на прикрашений різьбленням бронзовий бойовий шолом.

— Шолом-невидимка, — ахнув Гровер.

— Точно, — кивнув Арес. — Але до чого тут я? Аїд зненавидить обох — Зевса й Посейдона, оскільки не знає, в кого саме шолом. Дуже скоро нас очікує видатне трибічне бойовище.

— Але ж ви одна родина! — розпачливо вигукнула Аннабет.

— Найкраща війна, — зітнув плечима Арес, — завжди найкривавіша. Люблю повторювати: немає нічого кращого, аніж дивитися, як б’ються родичі.

— Ти дав мені рюкзак у Денвері, — сказав я. — Жезл повелителя був там весь цей час?

— І так, і ні. Можливо, це надто складно для твого смертного розуму, але рюкзак — це дещо видозмінений футляр для жезла. Жезл пов’язаний з піхвами приблизно так, як твій меч із тобою, хлопче. Адже він завжди опиняється у тебе в кишені, чи не так?

Я не розумів, звідки Арес дізнався про це, але здогадувався, що бог війни повинен знати все про зброю.

— Хай там як, — провадив далі Арес, — але я тут трохи погрався в чародія, тому жезл мусив повернутися в піхви, щойно ти потрапиш до царства мертвих. Ти стоїш поруч із Аїдом, і тут… Овва, маєте! А якби ти загинув по дорозі — невелике горе. Адже зброя все одно була в мене.

— Але чому б просто не залишити жезл повелителя в себе? — спитав я. — Навіщо посилати його Аїдові?

Щелепа в Ареса смикнулась. Мені раптом здалося, що він прислухається до якогось іншого, внутрішнього голосу.

— Чому я не… ага… так, з цією могутньою зброєю…

Він перебував у трансі якусь мить… другу…

Ми з Аннабет стривожено перезирнулися.

— Отже, я не хотів неприємностей. — Обличчя Ареса просяяло. — Саме так, ага. Треба було зловити тебе на гарячому, ось так.

— Ти брешеш, — закинув я. — Відправити жезл Аїдові не ти вигадав.

— Звичайно, це я!

Із-під окулярів Ареса раптом закурився димок, ніби вони притягали вогонь, як лінза.

— Не ти наказав вкрасти, — наполіг я. — Хтось інший послав героя поцупити обидві речі. Потім, коли Зевс доручив тобі знайти його, ти зловив злодія. Але не викрив його Зевсові. Хтось переконав тебе відпустити його. Ти ховав вкрадені речі в себе, очікуючи, поки інший герой прийде та доставить їх за адресою. Голос з ями крутить тобою, як хоче.

— Я — бог війни! Ніхто не може мені наказувати! І мені не сняться всілякі там сни!

— А хіба хтось казав тут про сни? — поцікавився я.

— Давай-но краще повернемось до більш насущних справ, приятелю. — Арес був страшенно обурений, але намагався це приховати, набувши похмурого вигляду. — Отже, ти живий. Але я не можу дозволити, щоб ти повернув жезл на Олімп. Ти можеш наговорити зайвого цим тупоголовим кретинам. Тому мені доведеться тебе вбити. Вибач, нічого особистого.

Бог війни клацнув пальцями. Пісок розлетівся у нього під ногами, й з-під землі вистрибнув кабан ще більш потворний, аніж той, чия голова висіла над входом до будиночка номер сім у Таборі напівкровок. Звірюга відкидала ратицями пісок, люто дивлячись на мене крихітними очиськами, опустивши гострі, як бритва, ікла та очікуючи наказу вбити мене.

— Краще бийся зі мною сам, Аресе. — Я відступив до води.

Він розреготався, але в його реготі я раптом відчув певне занепокоєння.

— Ти маєш лише один талант — утікати. Утік від Химери. Утік із царства мертвих. Чогось тобі явно бракує.

— Невже злякався?

— Шмарклі підбери, пацане! — Темні окуляри бога війни стали потроху розтоплюватися від жару його очей. — Правило стверджує: жодного прямого втручання. Не вийде, хлопче. Ти не в моїй ваговій категорії.

— Тікай, Персі, — попередила Аннабет.

Величезний кабан кинувся на мене.

Утім, як уже було сказано, я був просто створений тікати від чудовиськ, яких посилають Аїд чи Арес, — від усіх.

Щойно вепр кинувся на мене, я відступив набік і зняв ковпачок із ручки. У моїх руках опинився Анаклузмос. Я різко змахнув ним. Відрубане праве ікло кабана впало мені до ніг, а сама тварина, втративши рівновагу, шубовснула в море.

— Хвиле! — гукнув я.

І тут невідь звідки в морі виникла гігантська хвиля, що обплутала вепра, ніби ковдрою. Істота заверещала з переляку. І щезла у морських глибинах.

Я обернувся до Ареса.

— То як, будеш битися? — спитав я. — Чи будеш далі випускати на мене своїх поросяток?

— Ну, дивись, хлопче. — Арес побагровів від люті. — Я міг би перетворити тебе…

— На таргана, — підказав я. — Або на черв’яка. Не сумніваюсь. Це врятувало б твою божественну шкуру від того, щоб її відшмагали, чи не так?

Над окулярами бога війни затанцювало полум’я.

— Ну, тримайся. Ти справді прагнеш того, щоб від тебе мокрого місця не залишилось?

— Якщо я програю, можеш перетворити мене на кого завгодно. Можеш узяти жезл. Якщо ж виграю, то шолом і жезл будуть мої, а тобі доведеться забиратися звідси.

Арес злобно посміхнувся.

Він зняв биту, яка лежала у нього на плечі.

— Якого тобі більше до вподоби отримати прочухана: в класичному стилі чи в сучасному?

Я вказав йому на свій меч.

— Чудово, небіжчику! Буде тобі класика.

Бейсбольна бита миттю перетворилась в руках Ареса на величезного дворучного меча. Ефес заміняв великий срібний череп, який тримав у зубах рубін.

— Персі. — Голос Аннабет тремтів. — Не треба. Він усе ж таки бог.

— Він боягуз, — відповів я їй.

Аннабет тяжко зітхнула.

— Одягни хоча б це. І хай щастить. — Вона зняла намисто з батьковою каблучкою і повісила його мені на шию. — Мир, — виголосила Аннабет. — Віднині Афіна й Посейдон разом.

Я відчув, що зашарівся, але спробував приховати це за посмішкою.

— Дякую.

— І це також візьми, — сказав Гровер. Він тицьнув мені розплющену жерстяну бляшанку, яку, мабуть, тягав у кишені тисячі миль. — Сатири за тебе.

— Гровере… Навіть не знаю, як тобі дякувати.

Він злегка поплескав мене по плечу. Я засунув бляшанку до задньої кишені.

— Ну що, попрощалися? — Арес посунув на мене, поли його чорного шкіряного плаща волочилися по піску, меч яскраво виблискував у променях призахідного сонця. — Я б’юсь уже цілу вічність, хлопче. Моя сила безмежна, і я не можу померти. То як?

«Комплекс неповноцінності», — подумав я, але промовчав.

Я стояв у воді, зайшовши в море по кісточки. І згадав, що колись Аннабет сказала у денверському ресторані: «Арес сильний. Утім, сила — це все, що він має. Навіть сила іноді змушена поступитися мудрості».

Бог війни завдав нищівного удару згори вниз, цілячи мені в голову, але мене вже не було на місці.

Тіло думало за мене. Вода, здавалося, виштовхувала мене, і я, ніби викинутий з катапульти, пролетів над Аресом, і, приземляючись, шмагонув його мечем. Але Арес виявився спритнішим. Він вивернувся й відбив удар, який мав би вразити його в спину.

— Непогано, непогано, — усміхнувся бог війни.

Він рубонув знову, і мені довелося вистрибнути з води. Я намагався зробити крок убік, щоб знову зайти у воду, але Арес, здається, розгадав мої наміри. Він удався до обхідного маневру, накинувшись на мене з такою силою, що мені довелося зосередитись на тому, аби не дати розрубати себе на шматки. Я продовжував задкувати від морських хвиль, очікуючи, поки Арес розкриється і я зможу атакувати. Його меч був на кілька футів довший за Анаклузмос.

«Наближайся, — одного разу сказав мені Лука під час уроку фехтування. — Якщо твій меч коротший, наближайся».

Я зробив крок уперед і змахнув мечем, але Арес очікував цього. Він вибив клинок у мене з рук і вдарив кулаком у груди. Я злетів у повітря на двадцять, а то й на тридцять футів. І зламав би собі спину, якби не впав на м’який пісок дюни.

— Персі! — пронизливо вигукнула Аннабет. — Поліція!

В очах у мене двоїлося. У груди, здається, вгатили таранним молотом, але я, пересилюючи біль, підвівся.

Я не міг випустити із виду Ареса, боячись, що він розрубає мене навпіл, але бічним зором помітив червоні мигалки на прибережному бульварі. Дверцята авто важко хряпнули.

— Ось там, офіцере! — загорлав хтось. — Бачите?

— Схожий на хлопця з телевізора… — відповів захриплий голос поліцейського. — Якого біса…

— Хлопець озброєний, — попередив його напарник. — Викликай підкріплення.

Я перекотився з боку на бік, і меч Ареса зборознив пісок.

Підбігши до свого меча, який відлетів, я підхопив його та вдарив Ареса в обличчя, але він знову відбив мій напад. Здавалося, бог війни точно знає, що я збираюсь зробити, за мить до того, як я змахую мечем.

Довелося відступити до води, тягнучи його за собою.

— Май на увазі, хлопчику, — сказав Арес. — Шансів у тебе ніяких. Я просто граюся з тобою.

Відчуття мої загострились. Лише тепер я зрозумів, що мала на увазі Аннабет, коли розповідала про людей з порушеною психікою, які за рахунок цього виживають у бою. Кожна клітинка мого тіла тремтіла від напруження, я помічав найменші деталі.

Я знав, де саме Арес атакуватиме. У той самий час я не випускав з уваги Аннабет і Гровера, які трималися поодаль, футів тридцять ліворуч. Я бачив, як завиваючи сиреною, під’їхало друге патрульне авто. Глядачі, себто люди, які тинялися вулицями через землетрус, почали потроху скупчуватись. Мені здалося, що в натовпі я побачив кілька істот, схожих на перевдягнутих сатирів, які рухалися підстрибом. Духи мерехтіли над нами, ніби мерці повстали з Аїду, щоб спостерігати за битвою. Я чув десь високо ляскання шкірястих крил.

Сигналячи, під’їздили нові авто.

Я ступив у воду, але Арес також не барився. Вістря його меча розрізало мені рукав і подряпало руку.

Раптом голос поліцейського, посилений мегафоном, скомандував:

— Киньте пістолети! Покладіть їх на землю. Негайно!

Пістолети?

Я глянув на зброю Ареса, що сяяла на сонці; іноді вона скидалася на пістолет, іноді — на дворучний меч. Я не знав, що саме люди бачать у мене в руках, але був стовідсотково впевнений, що це їм не дуже подобається.

Арес озирнувся, щоб зиркнути на роззяв, що дозволило мені трохи віддихатися. Тепер поліцейських авто було вже п’ять, і офіцери, сховавшись за ними, наставили на нас свої пістолети.

— Це особисті рахунки! — проревів Арес. — Забирайтесь геть!

Він змахнув рукою, і хвиля червоного полум’я зринула на патрульні авто. Полісмени ледь встигли відскочити подалі, перш ніж їхні автівки вибухнули. Юрба з лементом кинулась врізнобіч.

— Ну що, маленький герою, — голосно розреготався Арес. — Саме час зробити з тебе шашлик.

Він рубонув своїм довжелезним мечем. Я відбив його клинок. Потім підскочив досить близько й спробував завдати удару у відповідь, але він парирував його. Зараз хвилі били мені в спину. Арес уже був по стегна у воді, переслідуючи мене мілководдям.

Я відчув пульсування своїх сил, які збільшувались по мірі того, як насувався приплив, і раптом мене осяяло.

«Маленькі хвилі», — подумав я.

І вода за моєю спиною, здавалося, трохи позадкувала. Я утримував приплив силою волі, але тиск наростав — так бульбашки газу збираються біля корка.

Арес насувався, самовпевнено посміхаючись. Я опустив меча, ніби у мене не залишилось сил продовжувати поєдинок.

«Зачекай», — звернувся я до океану.

Тепер тиск ледь дозволяв мені триматися на ногах. Арес змахнув мечем. Звільнивши всю силу припливу, я підстрибнув, перескочивши через супротивника на гребні хвилі.

Височенна стіна води навідліг вдарила його в обличчя; тож Аресу довелося, лайнувшись, лише випльовувати водорості. Я опинився позаду нього і зробив вигляд, ніби хочу завдати удару по голові, як уже робив раніше. Арес вчасно обернувся й змахнув мечем, але цього разу він був збитий з пантелику й не встиг заздалегідь відреагувати на хитрість. Я змінив напрямок удару, кинувся вбік і увіткнув свого меча просто у воду, проштрикнувши п’яту богові війни.

Залунало таке ревіння, що землетрус Аїда порівняно з цим виглядав дурничкою. Саме море позадкувало від Ареса, залишивши коло вологого піску метрів із п’ятдесят завширшки.

Іхор, золота кров богів вихлюпнулась з отвору в чоботі бога війни. Вираз обличчя Ареса навіть не можна було назвати ненавистю. Суміш болю, шоку та спантеличення через те, що він, виявляється, може бути поранений.

Бог війни зашкутильгав назустріч мені, бурмочучи давньогрецькі прокляття. Але щось спинило його.

Здавалося, ніби сонце закрило хмарами, але насправді все було набагато гірше. Надворі просто смеркло. Звуки й кольори зблякли. Щось важке, крижане пронеслося над пляжем, уповільнивши рух часу, різко знизивши температуру та змусивши мене відчути, що життя позбавлене надії, а боротьба безглузда.

Від землі повставала пітьма.

Арес приголомшено застиг.

Позаду нас палали поліцейські авто. Глядачіроззяви розбіглися. Аннабет і Гровер стояли на березі, вражено стежачи за тим, як вода обтікає ноги Ареса і золотий іхор розчиняється в піні припливу.

Арес опустив меч.

— Ти нажив собі ворога, божку, — сказав він мені. — Ти підписав собі вирок. Кожного разу, коли ти будеш змахувати мечем у битві, сподіваючись на успіх, ти відчуватимеш силу мого прокляття. Начувайся, Персею Джексоне! Начувайся!

Тіло його стало світитися.

— Персі! — гукнула Аннабет. — Не дивись!

Я відвернувся, щоб не бачити, як бог війни Арес набуває свого справжнього безсмертного вигляду. Звідкись я знав, що коли гляну, то обернусь на попіл.

Сяйво згасло.

Я обернувся. Ареса на було. Хвиля припливу підкотила до моїх ніг бронзовий шолом Аїда. Підібравши його, я пішов назустріч своїм друзям.

Але не встиг я наблизитися до них, як почув ляскання шкірястих крил. Три зловісні бабусі в мережаних капелюшках із батогами в руках злетіли з піднебесся й постали переді мною.

Та фурія, що посередині, яка донедавна була місіс Додз, виступила наперед. Вона вишкірилася, але вперше вигляд у неї був не застрашливий. Скоріше, вона була розчарована, так ніби збиралася повечеряти мною, але передумала, вирішивши, що матиме через мене нетравлення шлунку.

— Ми бачили все від початку до кінця, — просичала вона. — Отже… це справді був не ти?

Я кинув їй шолом, який вона з трепетом підхопила.

— Поверни це повелителеві Аїду, — мовив я. — Скажи йому правду. Скажи, щоб наказав відмінити війну.

Фурія замислилась, потім провела роздвоєним язиком по зелених шкірястих губах.

— Хай щастить тобі, Персі Джексоне. Стань справжнім героєм. Тому що, коли ти ним не станеш, краще ніколи не потрапляй до моїх кігтів…

Вона каркнула, очевидно, смакуючи цю думку. Потім разом із сестрами злетіла вгору на шкірястих крилах кажана та, залопотівши ними, щезла у задимленому небі.

Я приєднався до Аннабет і Гровера, які вражено дивилися на мене.

— Персі… — похитав головою Гровер. — Це було просто неймовірно.

— Просто жах! — видихнула Аннабет.

— Приголомшливо, — виправив її сатир.

Я не відчував ніякого жаху. І приголомшливим це мені також не здавалося. Я був стомлений, злий і почував себе, як вичавлений лимон.

— Ви відчули це… що це взагалі було? — спитав я.

Обоє стривожено кивнули.

— Можливо, фурії, — припустив Гровер.

Утім, я сумнівався щодо цього. Щось не дозволило Аресові вбити мене, а сила, спроможна на це, куди страшніша за фурій.

Я глянув на Аннабет, і вона відповіла мені розуміючим поглядом. Тепер я знав, що було там, у цій ямі, що за істота розмовляла біля входу до Тартару.

Забравши свій рюкзак у Гровера, я зазирнув усередину. Жезл повелителя був на місці. Через таку дрібницю повинна була вибухнути третя світова війна.

— Ми маємо повернутися до Нью-Йорка сьогодні надвечір, — сказав я.

— Це неможливо, — відповіла Аннабет. — Хіба що ми…

— Полетимо, — погодився я.

— Лети, — Аннабет пильно поглянула на мене. — Лети літаком, хоч тебе попереджали, щоб ти ніколи не робив цього, якщо не хочеш, щоб Зевс збив тебе, та ще й з такою зброєю, яка потужніша за термоядерну бомбу.

— Саме так, — сказав я. — У тому-то й річ. Ходімо.

Глава двадцять перша Я ВИКОНУЮ ДОРУЧЕННЯ

Кумедно, як люди вміють обволікати те, що сталося, хитросплетінням різних слів, підганяючи його під власну версію реальності. Хірон ще в школі казав мені про це. Але, як завжди, я оцінив його мудрість набагато пізніше.

Якщо вірити каналу новин Лос-Анджелеса, причиною вибуху на пляжі в Санта-Моніці став постріл, який зробив у поліцейське авто божевільний викрадач дітей. Він суто випадково поцілив у вихлопну трубу, яка лопнула під час землетрусу.

Псих-викрадач (мався на увазі Арес) був саме тією людиною, яка вкрала мене та двох інших підлітків у Нью-Йорку й провезла крізь всю країну, влаштувавши нам жахливу десятиденну одіссею.

Урешті-решт з’ясувалося, що бідний маленький Персі Джексон зовсім не міжнародний злочинець. Він став причиною безладу в автобусі, намагаючись втекти від людини, яка схопила його разом із друзями (схоже, знайшлося чимало свідків,які присягались, що бачили в автобусі чоловіка у шкіряному плащі — «Як це я не згадав цього раніше?»). Божевільний також спричинив вибух у Сент-Луїсі. Адже дитина на таке неспроможна. Стурбована офіціантка в Денвері, побачивши, як той самий чоловік погрожував викраденим дітям, попросила друга зробити фото крізь вітрину й повідомила поліцію. Нарешті, відважний Персі Джексон (мені починав подобатися цей хлопчина!) у Лос-Анджелесі вкрав пістолет у свого викрадача й влаштував із ним перестрілку на морському березі. Поліція прибула вчасно. Далі жахливий вибух знищив п’ять поліцейських авто, але самому викрадачеві вдалося втекти. Ця драматична історія мала щасливе закінчення. Зараз Персі Джексон та двоє його друзів перебувають у безпеці під наглядом доблесних поліцейських.

Двійко репортерів згодували нам цю нісенітницю. Ми лише кивали, ридали та зображували крайню форму виснаження (що було нескладно) і взагалі удавали перед камерами дітей, що стали жертвами насильства.

— Я хочу лише одного, — сказав я, душачись слізьми, — знову побачити мого улюбленого вітчима. Кожного разу, коли я бачив його по телевізору і він називав мене запеклим злочинцем, я розумів… мені важко пояснити це… що з нами буде все гаразд. І я знаю, що він хотів би вручити в якості винагороди, безкоштовно, який-небудь електронний пристрій зі своєї крамниці усім мешканцям чудового міста Лос-Анджелеса. Ось номер його телефона.

Поліція та репортери так розчулились, що пустили шапку по колу й зібрали гроші на три квитки на найближчий рейс до Нью-Йорка.

Я розумів, що треба летіти — іншого виходу не було. Я сподівався, що Зевс не стане кривдити мене в небі, враховуючи обставини. Але все одно довелося силоміць змусити себе сісти в літак.

Злет був жахливий. Давньогрецькі чудовиська не могли б зрівнятися з потоками турбулентності, які зринули на нас. Я вчепився у підлокітники свого крісла й сидів так, поки ми не приземлилися в Ла Гуардіа. Місцева преса очікувала на нас, пролізши крізь поліцейські кордони, але ми вислизнули від них, завдяки Аннабет, яка відволікла репортерів, одягнувши шапку-невидимку і гукаючи: «Он де вони, пішли по морозиво!» — а потім приєдналась до нас у пункті видачі багажу.

Розділилися ми на стоянці таксі. Я попросив Аннабет і Гровера повернутися на Пагорб напівкровок і розповісти Хіронові про те, що сталося. Вони стали заперечувати, і було нелегко переконати їх після всього, що ми пережили разом, але я розумів, що мушу сам завершити свої пошуки. Якщо все піде не так, якщо боги не повірять мені… мені хотілося, щоб Аннабет із Гровером вижили й розповіли Хіронові правду.

Сівши в таксі, я рушив до Манхеттену.

За півгодини потому я заходив до холу Емпайр-стейт-білдинг.

Мабуть, у лахмітті, з подряпаним обличчям я скидався на волоцюгу. І не спав я щонайменше добу.

Підійшовши до охоронця, я сказав:

— Шестисотий поверх.

Він читав товсту книжку із зображенням чаклуна на обкладинці. Я не великий прихильник фентезі, але книжка, мабуть, була хороша, тому що охоронець не одразу відірвався від неї та поглянув на мене.

— Нема такого поверху, малий.

— Мені потрібна аудієнція в Зевса.

— Що? — Він подивився на мене відсутнім поглядом і посміхнувся.

— Ви все чудово чули.

Я вже вирішив було, що хлопець — звичайний смертний, і краще мені якомога швидше забиратися звідси, поки він не викликав бригаду з божевільні, але він сказав:

— Жодних прийомів, жодних аудієнцій, малий. Повелитель Зевс не бажає бачити нікого без попереднього запису.

— Гадаю, для мене він зробить виняток з правил.

Я скинув рюкзак і розстібнув верхню молнію.

Охоронець зазирнув усередину, побачив металевий циліндр, і за мить зрозумів, що це таке.

— Так це ж… — пополотнів він.

— Саме так, — підтвердив я. — Ви хочете, щоб я пішов із цим геть?

— Ні! Ні! — Він поспіхом підвівся зі свого крісла у пошуках картки й подав її мені.

— Вставиш це в проріз блоку безпеки. Але переконайся, що, крім тебе, у ліфті нікого немає.

Так я й зробив. Щойно дверцята ліфта зійшлися, я вставив картку в проріз. Вона щезла, й на пульті загорілася нова червона лампочка шестисотого поверху.

Приглушено грала музика. «З неба падають краплі дощу…»

Нарешті ліфт дзвякнув. Двері роз’їхалися. Я вийшов із ліфта й ледь не заробив інфаркт.

Я стояв на вузенькій кам’яній пішохідній доріжці, підвішеній у повітрі біля підніжжя гвинтових сходів. Унизу лежав Манхеттен. Я дивився на нього з висоти пташиного польоту. Біломармурові сходи бігли крізь хмари в небо. Мій погляд пробіг по ним до самісінького кінця, і там я побачив те, що моя свідомість відмовлялась сприймати.

«Подивись іще раз», — подумки наказав я собі.

Очі все одно побачили те саме. Там справді було дещо.

Із-під хмар здіймалась усічена вершина гори, на якій лежав сніг. З усіх боків до гори на різних рівнях тулилася велика кількість палаців — ціле місто особняків, — перед входом до кожного вивищувались портики з білими колонами, золочені тераси та бронзові жаровні, які палали тисячами вогнів. Звивисті дороги безладно тяглися до вершини, де на білосніжному тлі сліпуче сяяв найбільший палац. Примарні висячі сади рясніли оливами й трояндами. Я розрізнив відкритий ринок, на якому купчились різнобарвні ятки, кам’яний амфітеатр, прибудований з одного боку гори, та іподром з Колізеєм — з іншого. Це було давньогрецьке місто, от лишень не зруйноване. Воно було нове, чисте, барвисте — такими, мабуть, Афіни виглядали два з половиною тисячоліття тому.

«Тут не може цього бути», — сказав я собі.

Вершина гори, яка нависла над Нью-Йорком, наче астероїд вагою в мільярди тонн? Як таке могло висіти в повітрі над Емпайр-стейт-білдинг, на очах у мільйона людей, і залишатися непоміченим?

Але було саме так. І я перебував тут.

Сходження на Олімп я пригадую як у тумані. Дріади хихотіли й кидали в мене маслини зі свого саду. Ринкові торгівці пропонували мені амброзію на паличці та лискучу, щойно зіткану копію золотого руна, яку показували по ТБ Гефеста. Дев’ять муз налаштовували свої інструменти перед концертом у парку, тоді як довкола вже збирався невеличкий натовп — сатири, наяди та приємні на вигляд, вродливі підлітки, які цілком могли бути молодшими богами й богинями. Можлива громадянська війна, здається, нікого не хвилювала. Всі перебували у святковому настрої. Декілька слухачів озирнулися, побачивши мене, й почали шепотітися.

Я піднімався головною дорогою, яка вела до великого палацу на вершині. Це була копія палацу в царстві мертвих, але навпаки. Там усе — чорне й бронзове. Тут усе сяяло білизною та виблискувало сріблом.

Я зрозумів, що Аїд, очевидно, збудував свій палац так, щоб він нагадував палац Зевса. Його не дуже любили на Олімпі, запрошуючи лише в період зимового сонцестояння, тому він побудував собі під землею власний Олімп. Незважаючи на невдалу зустріч із ним, мені було навіть трохи шкода цього хлопця. Бути вигнаним звідси видавалося вкрай несправедливим. Це могло озлобити кого завгодно.

Сходи вели на центральне подвір’я. За ним містилась тронна зала.

Хоча, зала — не зовсім точно сказано. Порівняно з нею Центральний вокзал Нью-Йорка здавався просто трохи прибраною коморою. До склепіння стелі підводились могутні колони, прикрашені визолоченими рухливими сузір’ями. Дванадцять тронів, збудованих для істот заввишки з Аїда, були розташовані перевернутою «U», як будиночки в Таборі напівкровок. У центральному комині, потріскуючи, палало полум’я. Трони були порожні, за винятком двох наприкінці зали: головний трон праворуч і ще один, той, що стояв ліворуч нього. Мені не треба було пояснювати, хто ці два боги, що сиділи на своїх тронах, очікуючи, поки я наближусь. Я підійшов ближче, жижки в мене трусилися.

Боги набрали велетенського людського вигляду, як Аїд, але я ледве міг дивитися на них, не відчуваючи дзвону в очах, а все тіло у мене палало. На Зевсі, повелителеві богів, було вбрання у темно-синю смужку. Він сидів на масивному платиновому троні без жодних прикрас. У нього була акуратно підстрижена борода, чорна з сивиною, як грозова хмара. Гордовите, мужнє й похмуре обличчя, сірі очі кольору неба, що збирається пролитися дощем. Чим ближче я підходив до нього, тим сильніше потріскувало повітря довкола й міцнішав запах озону.

Той бог, який сидів поруч, без сумніву був братом Зевса, але їхній одяг дуже різнився. Цей бог нагадав мені волоцюгу з Кі-Веста. Шкіряні сандалії, бермудські шорти хакі й пляжна сорочка від Томмі Багама, розцяцькована кокосовими горіхами та папугами. Шкіру мав засмаглу, руки — всі в шрамах, як у старого рибалки. Волосся в Зевсового брата було чорним, як у мене. На обличчі — такий самий задуманий вираз, через який мене завжди таврували як бунтарську особистість. Але очі, так само кольору морської хвилі, були оточені зморшками, що свідчило про те, як багато й часто він посміхається.

Його трон являв собою крісло рибалки, що займається глибоководною ловлею. Воно крутилося, будучи обтягнуте чорною шкірою з чохлом для вудки. От лишень замість вудки з чохла стримів бронзовий тризубець, на вістрях якого блимали зелені вогники.

Боги сиділи нерухомо, мовчки, але в повітрі відчувалось напруження, ніби вони щойно завершили суперечку.

Наблизившись до трону рибалки, я опустився навколішки й пробурмотів:

— Батьку!

Поглянути на нього я не наважувався. Серце моє відчайдушно калатало. Я відчував напруження, яке відходило від обох богів. Якщо я раптом скажу щось не те, вони миттю спопелять мене.

Зевс, який був зліва від мене, озвався першим:

— А чи не слід було тобі спочатку звернутися до господаря цього дому?

Я чекав, не підводячи голови.

— Будь ласка, брате, — сказав нарешті Посейдон. Його голос збудив у мені давні спогади: тепле сяйво, яке я пам’ятав із дитинства, рука бога, покладена на моє чоло. — Хлопчик підкоряється батькові. Це добре.

— Отже, ти досі стверджуєш, що це твій син? — грізно запитав Зевс. — Дитина, яку ти породив усупереч нашій священній клятві?

— Я визнаю, що зробив неправильно, — відповів Посейдон. — Тепер я хочу почути, що він скаже.

Неправильно, ось воно як.

Горло у мене зсудомило. То що ж тоді я таке? Неправильність? Плід божественної помилки?

— Я вже вибачив йому одного разу, — прогримів Зевс. — Він насмілився летіти крізь мої володіння. Мені треба було скинути його з небес за таку зухвалість.

— І ризикнути своїм жезлом повелителя? — спокійно запитав Посейдон. — Давай спочатку вислухаємо його, брате.

Зевс буркнув щось невиразне.

— Я вислухаю, — заявив він. — А потім вирішу, чи скинути цього хлопчиська з Олімпу, чи ні.

— Персею, — мовив Посейдон. — Поглянь на мене.

Я подивився на нього й не можу сказати напевно, що саме побачив. Обличчя Посейдона не мало явних ознак любові та схвалення. Нічого такого, що могло б підбадьорити мене. Це все одно що дивитися на океан. Іноді можна сказати, в якому він настрої, але здебільшого його важко зрозуміти, оскілки він загадковий та непередбачуваний.

У мене виникло відчуття, ніби Посейдон справді не знає, якої він про мене думки. Він не розумів, чи радіє з того, що має сина, чи не дуже. Дивно, але мене тішило це відсторонення Посейдона. Якби він спробував вибачитись або сказати, що любить мене, або просто посміхнутися, це виглядало б нещиро. Як у смертного батька, який, затинаючись, вибачається за довгу відлучку. Зрештою, відчуження я переживу. Тим паче, що так чи інакше, я ніколи не був у ньому впевнений.

— Звертайся до повелителя Зевса, хлопчику, — мовив Посейдон. — Розкажи йому все.

І я розказав Зевсові достеменно так, як усе відбувалося насправді. Я витяг металевий циліндр, з якого у присутності бога небес сипонули іскри, і поклав до ніг Зевса.

Запала тиша, всі змовкли, було чути лише, як потріскують дрова в каміні.

Зевс простягнув розкриту долоню. Жезл громовержця ліг у неї. Коли повелитель богів стиснув кулак, металеві кінці спалахнули електричними розрядами, і те, що він тримав, обернулось на класичну блискавку, довжелезний дротик, який з шипінням вивергав енергію, від чого волосся у мене на голові ставало сторч.

— Відчуваю, що хлопчик каже правду, — пробурмотів Зевс. — Але щоб Арес наважився на таке… це на нього зовсім не схоже.

— Він гордий та нестримний, — сказав Посейдон. — Це в нас у роду.

— Повелителю? — насмілився озватися я.

— Так? — відповіли обидва.

— Арес діє не самотужки. Хтось або щось підкинуло йому цю думку.

Я розповів про свої сни та відчуття, що охопило мене на березі, короткочасний подих зла, від якого весь світ, здавалося, завмер, і яке втримало Ареса від того, щоб покінчити зі мною.

— У снах, — сказав я, — голос наказував мені принести жезл до царства мертвих. Арес натякав, що йому також дещо снилося. Гадаю, його використовували так само, як мене, щоб розпочати війну.

— Отже, ти нарешті звинувачуєш Аїда? — спитав Зевс.

— Ні, — відповів я. — Я був у нього, повелителю Зевсе. Але те відчуття на березі було зовсім інше. Те саме я відчув, коли наблизився до ями. Біля входу до Тартару. Щось могутнє та зле борсається там, унизу… щось давніше, аніж самі боги…

Посейдон перезирнувся із Зевсом. Вони швидко обмінялися кількома фразами давньогрецькою. Я вловив лише одне слово: «Батько».

Посейдон почав було щось доводити, але Зевс урвав його. Посейдон став сперечатися, Зевс сердито підвів руку.

— Про це більше не може бути й мови, — сказав він. — Я особисто вирушу на Лемнос, щоб у його водах очистити жезл громовержця від доторків смертних.

Зевс підвівся й поглянув на мене. Вираз його обличчя пом’якшав.

— Ти зробив мені послугу, хлопче. Небагато героїв спромоглися б здійснити щось подібне.

— Мені допомагали друзі, сер, — відповів я, — Гровер Ундервуд та Аннабет Чейз…

— Висловлюючи тобі свою подяку, я дарую тобі життя. Я не довіряю тобі, Персею Джексоне. Мені не подобається те, що означає твоя поява для майбутнього Олімпу. Але заради миру в родині я залишаю тебе живим.

— Гм… дякую, сер.

— Не пробуй знову літати. А ще я не хочу побачити тебе тут, коли повернусь. Інакше скуштуєш цього жезла. Це буде останнє, що ти відчуєш.

Громом струсонуло весь палац. Яскравий спалах — і Зевс щез.

Я залишився у тронній залі наодинці з батьком.

— Твій дядько завжди мав потяг до драматичних ефектів, — зітхнув Посейдон. — Гадаю, він добре виглядав би в ролі покровителя театрів.

— Сер, — спитав я, — що було в ямі?

— То ти не здогадався?

Посейдон уважно подивився на мене.

— Кронос, — відповів я. — Повелитель титанів.

Навіть у тронній залі Олімпу, далеко від Тартару, від імені Кроноса довкола запали сутінки, а полум’я в каміні, що зігрівало мені спину, пригасло.

Посейдон стиснув тризубець.

— У Першій війні, Персі, Зевс розрубав свого батька Кроноса на тисячу шматків, так само, як Кронос учинив зі своїм батьком, Ураном. Зевс кинув останки Кроноса до найтемнішої ями Тартару. Військо титанів було розсіяне, їхня фортеця на горі Етні зруйнована, їхніх жахливих союзників розкидали по найвіддаленіших кутках Землі. Та все ж таки титани безсмертні, так само, як ми, боги. Те, що залишилось від Кроноса, досі живе в якомусь огидному вигляді, та досі усвідомлює свою вічну муку, прагнучи влади.

— Він зцілюється, — сказав я. — Він гряде.

— Час від часу, за кілька століть, Кронос виявляє ознаки життя. — Посейдон засмучено похитав головою. — Він влазить у кошмари людей, навіюючи їм злі думки. Він пробуджує невтомних монстрів із глибин. Але зовсім інше — передбачати, що він може повстати з ями.

— Але саме це він намагається зробити, батьку. Так він сказав.

— Повелитель Зевс поклав кінець цій суперечці, — сказав Посейдон по тривалій мовчанці. — Він не дозволяє навіть згадувати про Кроноса. Ти завершив свої пошуки, дитя моє. Це все, чого від тебе вимагали.

— Але… — я урвав самого себе. Сперечатися не було сенсу. Скоріш за все, це лише розгніває єдиного бога, що був на моєму боці. — Як… як забажаєте, батьку.

Батько всміхнувся.

— Важко тобі слухатися, еге ж?

— Так… сер.

— Гадаю, у цьому частково також моя провина. Море не любить стриманості. — Він звівся на весь зріст і взяв тризубець. Потім довкола нього замерехтіло, і він обернувся на звичайну людину, що стояла навпроти мене. — Ти мусиш йти, дитя моє. Але перед тим знай, що твоя мати повернулась.

— Мама? — Я приголомшено втупився в нього.

— Вона вже вдома. Аїд відіслав її, коли ти повернув його шолом. Навіть повелитель мерців сплачує борги.

Серце моє лунко калатало в грудях. Я просто не міг повірити.

— А ви… може?…

Я хотів спитати, чи не піде Посейдон зі мною, щоб побачитись із нею, але потім зрозумів, що це було б безглуздо. Досить було уявити, як я саджаю бога морів у таксі й везу його до Верхнього Іст-Сайду. Якби протягом усіх цих років він хотів побачити маму, він би це зробив. До того ж, треба було пам’ятати про Смердюка Гейба.

У погляді Посейдона промайнув смуток.

— Коли повернешся додому, Персі, ти маєш зробити важливий вибір. У твоїй кімнаті лежить згорток.

— Згорток?

— Сам зрозумієш, коли побачиш. Ніхто не може обрати за тебе твій шлях, Персі. Ти мусиш вирішити сам.

Я кивнув, хоч не розумів, що він має на увазі.

— Серед інших жінок твоя мати — королева, — замріяно мовив Посейдон. — За тисячі років я вперше зустрів таку смертну жінку. І все ж таки… мені шкода, що ти з’явився на світ. Я накликав на тебе долю героя, а герой ніколи не буває щасливим. Його життя завжди закінчується трагічно.

Я намагався не виказати, що його слова вразили мене. Переді мною стояв мій власний батько, який казав, що шкодує через моє народження.

— Не варто турбуватися, батьку.

— Можливо, поки ще не варто. Поки, — вирік він. — Але це була прикра помилка з мого боку.

— Отже, мені час іти. — Я незграбно вклонився. — Я… я не буду більше вас турбувати.

Я встиг зійти п’ятьма сходинками, як Посейдон гукнув мене.

— Персею!

Я озирнувся. Тепер його очі палали іншим світлом — ніби гордістю за мене, чи що…

— Ти все добре зробив і впорався з усім як слід, Персею. Зрозумій мене правильно. Хай там що ти робитимеш у майбутньому, але знай, що ти — мій! Ти істинний син бога морів!

Коли я йшов назад містом богів, розмови припинились. Музи призупинили свій концерт. Люди, сатири та наяди, всі як один, обернулися до мене, їхні обличчя випромінювали повагу та вдячність, і, коли я проходив повз, вони ставали навколішки, ніби я справді був якийсь герой.

За чверть години, усе ще перебуваючи в трансі, я опинився на вулицях Манхеттену.

Я зловив таксі, яке довезло мене до будинку мами, подзвонив у двері, і вона відчинила мені — моя чудова мама, яка пахла перцевою м’ятою та лакрицею. Втома й тривога зникли з її обличчя, щойно вона побачила мене:

— Персі! Боже! Мій хлопчику!

Вона термосила мене, не даючи віддихатись. Ми стояли в коридорі, мама плакала і безперестанку куйовдила мені волосся.

Визнаю, мої очі теж трохи зволожніли. Я весь тремтів, відчуваючи неабияке полегшення, бачачи її.

Мама розповіла, як уранці з’явилася в кватирі, ледь не до смерті злякавши Гейба. Вона нічого не пригадувала від того моменту, коли Мінотавр схопив її, і не могла повірити, коли Гейб розповідав, що мене розшукують як злочинця, котрий їздить країною та висаджує на повітря об’єкти національного надбання. Цілий день вона не знала, куди подітися від хвилювання, оскільки не чула останніх новин. Гейб змусив маму піти на роботу, сказавши, що їй треба відпрацювати місячну платню й краще, якщо вона розпочне просто зараз.

Переборовши гнів, я розповів їй свою історію. Я намагався, щоб вона була не такою страшною, якою була насправді, але це мені не дуже вдалося. Я щойно почав розповідати про бійку з Аресом, як у вітальні пролунав голос Гейба.

— Гей, Саллі! То як, чи готова м’ясна запіканка?

Мама заплющила очі.

— Він навряд чи зрадіє тобі, Персі. До крамниці сьогодні мільйон разів телефонували з Лос-Анджелеса… начебто щодо безкоштовних доставок електроніки.

— Так, знаю. Це…

— Тільки не дратуй його більше, гаразд? — мама змусила себе посміхнутися. — Ну, йди.

За місяць моєї відсутності квартира повністю перетворилася на кубло, де мешкав Гейб. Сміття на килимі сягало мені по кісточки. Канапа була завалена пивними бляшанками. З абажуру звисали брудні шкарпетки та спідня білизна.

Гейб та троє його дружків-головорізів, сидячи за столом, грали в покер.

Коли Гейб побачив мене, сигара випала у нього з рота. Обличчя його стало червонішим за помідор.

— То ти ще насмілився з’явитися сюди, шпана? Я гадав, що поліція…

— Врешті-решт з’ясувалося, що він ніякий не втікач, — втрутилася мама. — Хіба це не чудово, Гейбе?

Гейб блукав поглядом від мене до матері. Моя поява аж ніяк не здавалася йому чудовою.

— Мало того, що мені довелося повернути твою страховку Саллі, — прогарчав він. — Дай-но мені телефон. Я викличу поліцію.

— Ні, Гейбе!

— Що ти сказала? Ні? — Він скинув брови. — Гадаєш, я відпущу цю шпану назад? Я ще подам на нього до суду за те, що він розбив мій «камаро».

— Але…

Гейб замахнувся на маму, вона здригнулася й відступила.

Вперше я дещо зрозумів. Гейб регулярно бив мою маму. Не знаю, коли й як. Але тепер я був у цьому впевнений. Можливо, це тривало роками, коли мене не було поблизу.

У мене в грудях закипів гнів. Я підійшов до Гейба, інстинктивно діставши ручку з кишені.

Він лише розреготався.

— Ти що, хочеш розписатися на мені, погань вулична? Тільки торкнися мене, і вже не вилізеш із в’язниці, зрозумів?

— Гейбе, — в трутився його дружок Едді. — Це всього лише пацан.

Гейб обурено зиркнув на нього й перекривив фальцетом:

— Всього лише пацан.

Його дружки розреготалися, як дурні.

— Давай зробимо так, гаденя. — Гейб вишкірив свої прокурені зуби. — Даю тобі п’ять хвилин, щоб зібрати своє барахло — і забирайся. Потім я телефоную до поліції.

— Гейбе! — заблагала мама.

— Він утік, — відповів Гейб. — Нехай залишається втікачем.

У мене чухалися руки зняти ковпачок з Анаклузмоса, але, навіть якби я це зробив, меч не завдав би шкоди людині. Навіть такий покидьок, як Гейб, вважався людиною.

— Будь ласка, Персі. — Мати взяла мене за руку. — Ходімо. Ходімо до тебе в кімнату.

Я дозволив їй відвести себе, хоч руки мої все ще тремтіли від люті.

Моя кімната була захаращена сміттям, яке понатягував сюди Гейб. Тут валялися використані автомобільні акумулятори, якісь дроти, залізяки та букет квітів з карткою, який на знак співчуття прислав йому хтось, хто бачив його інтерв’ю з Барбарою Волтерс.

— Гейб просто стурбований, любий, — сказала мені мама. — Я поговорю із ним пізніше. Впевнена, що все владнається.

— Мамо, владнати нічого не вдасться. Принаймні поки Гейб тут.

Вона нервово заламала руки.

— Я можу… Я буду брати тебе з собою на роботу до кінця літа. Восени, можливо, вдасться влаштуватися ще в яку-небудь школу-інтернат.

— Мамо…

— Я намагаюсь, Персі. — Вона опустила очі. — Просто мені… потрібен деякий час.

На моєму ліжку з’явився згорток. Я готовий був поклястися, що хвилину тому його тут не було.

Це була пом’ята картонна коробка завбільшки з баскетбольний м’яч. Адреса на поштовій картці була написана моєю рукою.

Богам

Гора Олімп

600-й поверх Емпайр-стейт-білдинг

Нью-Йорк

з найкращими побажаннями

від Персі Джексона

На кришці чорним маркером, впевнено та чітко, було зазначено адресу нашої квартири та дописано: «ПОВЕРНУТИ ВІДПРАВНИКУ».

Раптом я зрозумів, про що Посейдон казав мені на Олімпі.

Коробка. Рішення.

«Хай там що ти робитимеш у майбутньому, але знай, що ти — мій! Ти істинний син бога морів!»

Я подивився на матір.

— Мамо, ти хочеш, щоб Гейб пішов?

— Персі, це не так просто, я…

— Мамо, скажи. Цей покидьок бив тебе? То чи хочеш ти, щоб він пішов, чи ні?

Вона не могла зважитись одразу, але потім ледь помітно кивнула.

— Так, Персі, хочу. І все не зважусь, щоб сказати йому про це. Але ти не мусиш робити це для мене. Тобі не вирішити мої проблеми.

Я зазирнув у коробку.

Ні, якраз саме я міг вирішити її проблему! Мені хотілося розідрати коробку, швирнути її на покерний столик і дістати її вміст. Я міг би мати свій власний сад статуй просто у вітальні.

«Так робили грецькі герої в міфах, — подумав я, — і Гейб на це заслуговує».

Я згадав царство мертвих. Я уявив, як Гейбів дух назавжди вирушає до Полів асфоделей або звивається у яких-небудь огидних тортурах за колючим дротом Полів покарання — вічний гравець у покер, що сидить по пояс у розтопленій олії, слухаючи оперну музику. Чи мав я право відправити туди будь-кого? Навіть Гейба?

Місяць тому я б зробив це, не вагаючись. Але зараз…

— Я можу це зробити, — сказав я мамі. — Один погляд у цю коробку, і він вже ніколи не потурбує тебе.

Мама подивилася на коробку і, здається, миттю все зрозуміла.

— Ні, Персі, — сказала вона, відступаючи на крок. — Ти не можеш…

— Посейдон назвав тебе королевою, — мовив я. — Сказав, що не зустрічав такої жінки вже тисячу років.

— Персі… — вона зашарілась.

— Ти варта кращого, мамо. Ти повинна піти до коледжу, отримати ступінь. Зможеш написати свій роман, а можливо, зустрінеш симпатичного чоловіка, будеш мешкати в гарному будинку. Тобі більше не треба захищати мене, залишаючись із Гейбом. Дозволь мені позбутися його.

— Ти кажеш точнісінько, як батько. — Вона втерла сльозу, що скотилася щокою. — Одного разу він запропонував зупинити заради мене приплив. Запропонував збудувати для мене палац на дні морському. Він гадав, що зможе вирішити мої проблеми помахом руки.

— І що в цьому поганого?

Її чудові, мінливі очі, здавалося, хотіли проникнути мені в душу.

— Я гадаю, ти зрозумієш, Персі. Адже ти любиш мене, і тому зрозумієш. Якщо моє життя чогось варте, я повинна прожити його сама. Я не можу дозволити богові дбати про мене… або про мого сина. Я маю… черпати мужність у собі. Твої пошуки нагадали мені про це.

Ми прислухалися до стукоту фішок для покеру й лайки, які долинали з вітальні разом зі звуками телевізора.

— Я залишу коробку, — сказав я. — Якщо він посміє хоч раз скривдити тебе…

Мама сполотніла, але кивнула.

— Куди тепер, Персі?

— На Пагорб напівкровок.

— На літо… чи назавжди?

— Поки не знаю.

Погляди наші зійшлися, і я відчув, що ми домовилися. Подивимось тепер, як воно буде на кінець літа.

— Ти станеш героєм, Персі. — Мама поцілувала мене в лоба. — Найбільшим героєм.

Я востаннє оглянув свою спальню. У мене виникло відчуття, що я більше ніколи її не побачу. Потім я пішов із матір’ю до вхідних дверей.

— Вже йдеш від нас, шпана? — знущаючись, гукнув навздогін мені Гейб. — Горбатого могила виправить!

Я востаннє засумнівався. Як я міг прогавити такий чудовий шанс помститися йому? Я йшов, і мені так і не вдалося врятувати маму.

— Гей, Саллі! — загорлав Гейб. — Як там щодо м’ясної запіканки?

Гнів спалахнув в очах матері, на мить у них з’явилося щось сталеве, і я подумав, що цілком можливо, я залишаю її в добрих руках. В її власних руках.

— М’ясна запіканка ось-ось буде готова, любий, — відповіла вона Гейбові. — Запіканка-сюрприз.

Вона подивилась на мене й підморгнула.

Останнє, що я побачив, перш ніж двері за мною зачинилися, це як мама впритул розглядає Гейба, ніби уявляючи, як він виглядатиме в ролі садової скульптури.

Глава двадцять друга ПРОРОЦТВО ЗБУВАЄТЬСЯ

Ми були першими героями, що живими повернулися на Пагорб напівкровок від часів Луки, тому, звичайно, всі поводились із нами так, ніби ми перемогли в якому-небудь телевізійному реаліті-шоу. Згідно із традиціями табору, ми одягли лаврові вінки до великого свята, що готувалося на нашу честь, потім очолили ходу до вогнища, де нам належало спалити савани, які мешканці будиночків зшили за нашої відсутності.

Саван для Аннабет вийшов такий гарний — сірий шовк, розшитий совами, — що я закинув їй: шкода буде не спалити її в ньому. Вона добряче вгріла мене й порадила мені замовкнути.

Оскільки я був сином Посейдона, то сусідів у будиночку я не мав, тож мешканці оселі Ареса добровільно вирішили зшити для мене саван. Взявши старе простирадло, вони нама лювали по краях усміхнені пики з виряченими очима, а посередині великими літерами нашкрябали слово «НЕВДАХА».

Палити його було кумедно.

Будиночок Аполлона влаштував показовий урок співів, а мене оточили давні приятелі з будиночка Гермеса, друзі Аннабет, родичі Афіни та сатири Гровера, що раділи з нових прав на пошуки, які він отримав від Ради козлоногих старійшин. Рада назвала участь Гровера у наших пошуках «мужнім аж до нетравлення шлунку та ні з чим незрівнянним».

Єдиними, хто не поділяв загального святкового настрою, була Клариса та приятелі з її будиночка, чиї ядучі погляди цілком ясно давали зрозуміти, що вони ніколи не пробачать мені ганьби, якої я завдав її батькові.

Як на мене, все було просто чудово.

Навіть привітальна промова Діоніса не змогла зіпсувати мені настрою.

— Отже, наш маленький шибеник не дав себе порішити, і тепер звивин у нього побільшає. Ур-р-ра! Що ж до решти, то перегонів на човнах цієї суботи не буде…

Я повернувся до будиночка номер три, але самотності як не бувало. Вдень я тренувався зі своїми друзями, а по ночах не спав, прислухаючись до далекого гуркоту хвиль, знаючи, що мій батько десь там, неподалік. Можливо, він не був цілком упевнений у мені, навіть шкодував, що я народився, але він пильнував мене. І поки пишався тим, що я зробив.

Що ж до матері, то в неї з’явився шанс розпочати нове життя. За тиждень по поверненню до табору я отримав від неї листа. Вона писала, що Гейб загадково зник. Про це вона заявила до поліції, але в неї було дивне відчуття, що їм його ніколи не знайти.

Безвідносно до вищезгаданої події мама повідомляла, що продала якомусь колекціонерові (через художню галерею в Сохо) свою першу бетонну скульптуру в натуральну величину, яка називалась «Гравець у покер». За це вона отримала стільки, що змогла відкласти на нову квартиру й сплатити за перший семестр навчання у Нью-Йоркському університеті. Власники галерей із Сохо вимагали від неї нових робіт у стилі, який вони охрестили «значним кроком уперед у потворному неореалізмі».

«Але не турбуйся, — писала мама, — зі скульптурою покінчено. Я викинула коробку з інструментами, яку ти залишив. Час повертатися до літературної творчості».

Внизу вона дописала: «Персі, я знайшла тут, у місті, чудову приватну школу. Я зробила внесок, щоб зберегти за тобою місце, на той випадок, якщо ти схочеш записатися до сьомого класу. Ти міг би жити вдома. Але якщо схочеш цілий рік провести на Пагорбі напівкровок, я зрозумію».

Я дбайливо склав листа й залишив його на столику біля ліжка. Кожного вечора, перш ніж лягти спати, я перечитував його та ніяк не міг вирішити, що відповісти матері.

Четвертого липня весь табір зібрався на березі подивитися феєрверки, які влаштовував дев’ятий будиночок. Будучи дітьми Гефеста, вони не збиралися зупинятися на жалюгідних червоно-біло-синіх хлопавках. Вони поставили на якоря барку неподалік берега й завантажили її всілякими штуками завбільшки з бойову ракету «Патріот». За словами Аннабет, яка вже бачила це шоу, вибухи триватимуть один за одним безперервно, тож у небі захоплені глядачі побачать щось на кшталт мультиплікаційного фільму. Передбачалося, що наприкінці має з’явитися стометровий спартанський воїн, який зненацька оживе над океаном, буде битися, а потім вибухне мільйоном різнокольорових зірок.

Коли ми з Аннабет розстеляли ковдру для пікніка, до нас підійшов попрощатися Гровер. На ньому, як завжди, були джинси, футболка та кросівки, але за останні кілька тижнів він набагато подорослішав, і тепер виглядав майже як старшокласник. Козлина борідка сатира погустішала. Ріжки виросли щонайменше на дюйм, тому тепер йому доводилося постійно носити кепку, щоб скидатися на людину.

— Ось, їду, — мовив він. — Просто завітав сказати… ну, ви самі знаєте що.

Я розумів, що треба радіти за нього. Врешті-решт, сатир не кожного дня отримує дозвіл на пошуки великого бога Пана. Але прощатися було важко. Я знав Гровера лише рік, і все ж він був моїм найдавнішим другом.

Аннабет міцно обійняла його. Сказала, щоб не знімав свої бутафорські кінцівки.

Я спитав, куди він вирушить спочатку.

— Це маленька таємниця, — засоромився Гровер. — Хотів би я, щоб ви пішли зі мною, але люди та Пан…

— Ми розуміємо, — сказала Аннабет. — Бляшанок захопив достатньо?

— Та-а-к.

— А очеретяні сопілки не забув?

— Чорт забирай, Аннабет, — пробурчав Гровер, — ти як стара мама-коза.

Але досади в його словах не було.

Сатир міцно стиснув свій посох і закинув на плече рюкзак. І став схожий на любителя подорожувати «автостопом», що їх повно можна побачити на американських дорогах, — від миршавого хлопчиська, якого я звик захищати в Йєнсі, не залишилося й сліду.

— Що ж, — зітхнув Гровер. — Побажайте мені успіху.

І також обійняв Аннабет. Плеснувши мене по плечу, він рушив у дюни.

У небі над нами стали вибухати феєрверки: Геракл, що вбиває Немейського лева, Артеміда, яка переслідує вепра, Джордж Вашингтон (який, до речі, був сином Афіни), що перепливає Делавер.

— Гей, Гровере! — гукнув я його.

Він озирнувся, зупинившись на краю лісу.

— Хоч куди б ти йшов, сподіваюсь, там готують добрі енчілади.

Гровер усміхнувся й рушив далі, невдовзі він зник за деревами.

— Ми ще побачимося з ним, — сказала Аннабет.

Хотілося б вірити. Але той факт, що з тих, хто вирушив на пошуки, за два тисячоліття не повернувся жоден… ні, я вирішив собі не думати про це. Гровер буде першим. Просто мусить.

Минув липень.

Я щодня займався тим, що вигадував нову тактику захоплення прапора, складаючи угоди з іншими будиночками, аби вирвати знамено з рук нащадків Ареса. Мені вперше вдалося видертися на стінку для альпінізму та не обпектися лавою.

Час від часу я проходив повз Великий будинок, позираючи на горище, і думав про оракула. При цьому я намагався переконати себе, що його пророцтво здійснилося остаточно.

«Ти вирушиш на захід і зустрінешся з богом, що зрадив».

Саме так все й сталося: я був там і зробив це, нехай навіть богом-зрадником виявився Арес, а не Аїд.

«Ти знайдеш вкрадене і повернеш його цілим і неушкодженим».

Точнісінько так. Жезл повелителя доставлений за призначенням. Шолом пітьми на голові в Ареса.

«Ти будеш зраджений тим, хто називає себе твоїм другом».

Цей вислів досі не давав мені спокою. Арес прикидався моїм другом, але потім зрадив мене. Можливо, оракул мав на увазі саме це…

«І врешті-решт ти не зможеш врятувати найголовніше».

Мені не вдалося врятувати маму, але лише через те, що я надав їй можливість врятуватися самій, і я знав, що вчинив правильно.

То чому ж мені досі так незатишно?

Останній вечір літнього сезону настав дуже швидко.

Мешканці табору востаннє вечеряли разом. Зазвичай ми пожертвували частину своєї вечері богам, кинувши її у вогнище. Біля багаття старші вихователі вручали нагороди — намистини, які можна буде почепити на своє намисто.

Мене нагородили шкіряним намистом, і коли я побачив у ньому намистинку, отриману за перше літо, я був радий, що у відблиску вогнища не видно, як я зашарівся. Намистина була чорна, як смола, з тризубцем кольору морської хвилі, що мерехтів посередині.

— Вибір зроблено одностайно, — виголосив Лука. — Ця намистина увічнює перебування в таборі першого сина бога морів та пошуки, які він здійснив у глибинах царства мертвих, щоб зупинити війну.

Увесь табір скочив на ноги, залунали привітальні вигуки. Навіть будиночок Ареса змушений був підвестися. Будиночок Афіни виставив наперед Аннабет, щоб вона також змогла отримати свою частку оплесків.

Не певен, чи був я колись такий щасливий та засмучений одночасно, як того моменту. Нарешті я мав родину, людей, які дбали про мене та вважали, що я хоч щось зробив правильно. Але назавтра більшість із них поїде на цілий рік.

Наступного ранку я знайшов на столику біля ліжка офіційного листа.

Я зрозумів, що листа писав Діоніс, оскільки він вперто перебріхував моє ім’я.

Дорогий Пітере Джексон!

Якщо ви маєте наміри залишатися у Таборі напівкровок протягом року, то мусите повідомити Великий будинок опівдні цього дня. Якщо ви не повідомите про свої наміри, ми змушені будемо визнати, що ви або виїхали з будиночка, або загинули жахливою смертю. Прибиральниці-гарпії почнуть працювати ввечері. Вони уповноважені зжерти будь-якого незареєстрованого мешканця табору. Всі предмети особистого користування, що ви залишите, будуть спалені в потоці лави.

Гарного дня!

Містер Д. (Діоніс).

Директор табору, затверджений

Олімпійською радою № 12

Ось вам ще один симптом моєї дефективності. Будь-які погрози нічого не важать для мене, поки вони не стають справді невідворотними, себто поки не настає критичний час. Літо скінчилося, а я так і не повідомив ані маму, ані керівництво табору, де саме збираюсь залишатись. Тепер я мав лише кілька годин, щоб визначитись.

На перший погляд рішення напрошувалося саме собою. Чи дев’ять місяців тренуватися на героя, а чи стільки ж часу протирати штани в класі — та що тут гадати?

Але треба було рахуватися ще й з мамою. Вперше у мене з’явилася можливість прожити з нею цілий рік без Гейба. Можливість побути вдома, а решту вільного часу — блукати містом. Я згадав, як Аннабет якось обмовилась: «Монстри існують у реальному житті. Лише тут ти можеш зрозуміти, на що здатний».

Я згадав про Талію, дочку Зевса. Замислився над тим, скільки монстрів чекатимуть на мене, щойно я залишу Пагорб напівкровок. Якщо я буду мешкати в одному місці цілий рік, і поруч не буде ані Хірона, ані моїх друзів, щоб допомогти мені, то чи доживемо ми з мамою до наступного літа? І це за тих умов, що мене не доконають тести з правопису або твори на п’ять сторінок. Я вирішив піти попрактикуватися у фехтуванні. Можливо, тоді в голові щось проясниться.

Тренувальні майданчики табору були порожні, виблискуючи в серпневому мареві. Всі мешканці будиночків пакували речі або бігали з мітлами та швабрами, готуючись до останньої перевірки. Аргус допомагав дітям Афродіти тягати валізи від «Гучі» та набори різноманітної косметики на пагорб, де чекав табірний автобус, щоб довезти їх до аеропорту.

«Ще рано міркувати про від’їзд, — сказав я собі. — Краще потренуйся».

Вийшовши на арену для фехтувальників, я виявив, що Луці прийшла в голову та сама думка. Його спортивна торба валялась на краю помосту. Він працював сам, із вигуками кидаючись на опудало в обладунках, вимахуючи мечем, якого я в нього раніше ніколи не бачив. Можливо, це був звичайний сталевий клинок, оскільки Лука легко рубав голови опудалам та проштрикував їхні нутрощі, напхані соломою. Його помаранчева футболка вихователя геть змокріла від поту, а вираз обличчя був такий, ніби його життю справді загрожувала небезпека. Я зачаровано спостерігав, як він розтяв животи цілій низці опудал, відрубуючи їм кінцівки та перетворюючи їх на купу соломи впереміш з обладунками.

Нарешті він помітив мене й спинився, замахнувшись.

— Персі!

— Вибач, — зніяковів я. — Я просто…

— Усе гаразд, — кивнув він, опускаючи меча. — В останню хвилину вирішив потренуватися.

— Ці опудала вже нікому не загрожуватимуть.

— Зробимо нові до наступного літа, — знизав плечима Лука.

Тепер, коли він кинув вимахувати мечем, я помітив, що меч цей якийсь дивний. Лезо було зроблене з двох різних сортів металу — з бронзи та сталі.

Лука помітив, що я дивлюсь на клинок.

— Ах, це? Нова іграшка. Підступний Меч.

— Підступний Меч?

Лука повернув лезо, і воно яскраво та небезпечно спалахнуло у променях світла.

— З одного боку тут небесна бронза, з іншого — загартована сталь. Може розрубати як смертного, так і безсмертного.

Я згадав, що сказав мені Хірон на самому початку моїх пошуків: герой ніколи не завдасть шкоди смертним без потреби.

— Я й не знав, що вони можуть виробляти таку зброю.

— Вони, можливо, й не можуть, — погодився Лука. — Це єдиний у своєму роді.

Він ледь помітно всміхнувся й вклав меча у піхви.

— Слухай, я саме шукав тебе. Як щодо того, аби востаннє сходити до лісу — знайти, з ким побитися.

Сам не знаю, чого, але раптом мене охопила нерішучість. Мені варто було радіти, що Лука ось так, по-дружньому, спілкується зі мною. Відтоді, як я повернувся після пошуків жезла, він тримався дещо відчужено. Я боявся, що він образиться, оскільки приділяв мені стільки уваги…

— Гадаєш, це непогана думка? — спитав я. — Себто…

— Та кинь, ходімо. — Зазирнувши в торбу, він витяг упаковку з шести бляшанок коли. — Напої за мій рахунок.

Я втупився в бляшанки з колою, ламаючи голову, де він міг їх узяти. У табірній крамниці не продавалася навіть звичайна содова, яку п’ють смертні. Пронести її контрабандою було також малоймовірно, хіба що звернутися до якогось сатира.

Звичайно, чарівні кубки за вечерею наповнювалися за твоїм бажанням, але смак все одно був не такий, як у справжньої коли з бляшанки.

Цукор і кофеїн. Я не втримався.

— Давай, — погодився я. — Чому б ні?

Ми рушили до лісу, де стали гукати до ймовірних чудовиськ, з якими можна побитися, але була спека, і всі розсудливі монстри, напевно, проводили сієсту по своїх затишних, прохолодних печерах.

Ми знайшли затінок біля струмка, де я зламав списа Кларисі під час першої гри з боротьби за прапор. Потім повсідалися на великому камені, випили коли й стали дивитися на сонячне світло, що падало крізь гілля дерев.

— Скучив за пригодами? — спитав Лука після тривалої мовчанки.

— Так, скучив, — визнав я. — А ти?

— Коли монстри кидаються на тебе мало не щокроку? Жартуєш? — Лука скинув брову. Його обличчям майнула тінь.

Я звик чути від дівчат, який Лука красунчик, але зараз він здавався стомленим, злим і вигляд мав далеко не геройський. Його русяве волосся видавалося сивуватим. Шрам на обличчі западав значно глибше, аніж зазвичай. Я уявив його старим.

— Я жив на Пагорбі напівкровок цілорічно від чотирнадцяти років, — сказав він. — Відтоді, як Талія… ну, ти знаєш. Я ніколи не був нормальним підлітком там, у реальному світі. По тому вони підкинули мені одне завдання, одні пошуки, а коли я повернувся, то сказали щось на кшталт «Добре, достатньо мандрів. Живи, насолоджуйся життям».

Він зім’яв свою бляшанку коли й кинув у струмок, що, чесно кажучи, вразило мене. Одне з перших правил, яке засвоюєш, потрапляючи до Табору напівкровок: «Не смітити». Німфи та наяди тебе вирахують. Вони вміли зводити рахунки. Залізши під ковдру якось увечері, ти раптом виявляв, що простирадла вимащені в багнюці, та що в ліжку повно хробаків.

— Чорт з ними, з лавровими вінками, — сказав Лука. — Я не збираюсь перетворюватись на запилюжений трофей з горища Великого будинку.

— Звучить так, ніби ти збираєшся їхати.

— Саме так, я їду, все гаразд, Персі. — Лука посміхнувся мені своєю кривою посмішкою. — Привів тебе сюди попрощатися.

Він клацнув пальцями. Вогник пропалив дірку біля моїх ніг. Звідти виповзло щось чорне й лискуче, завбільшки приблизно з мою руку. Скорпіон.

Я потягся за ручкою.

— Не раджу, — попередив Лука. — Скорпіони, що живуть в ямах, можуть підстрибувати на п’ятнадцять метрів. Його жало може наскрізь проштрикнути твій одяг. За шістдесят секунд ти — небіжчик.

— Лука, що…

І тут мені сяйнуло.

«Ти будеш зраджений тим, хто називає себе твоїм другом».

— Ти. — Я подивися йому в очі.

Лука спокійно підвівся й обтрусив джинси.

Скорпіон не звертав на нього ніякої уваги. Він не зводив із мене чорних очей-намистинок і, чіпляючись клішнями, видерся на мою кросівку.

— Я багато чого бачив у житті, Персі, — мовив Лука. — Хіба ти не відчуваєш цього — западає пітьма, монстри стають більш сильними? Хіба ти не зрозумів, наскільки це безглуздо? Усі герої — пішаки в руках богів, не більше. Їх повинні були скинути ще тисячоліття тому, але вони тримаються завдяки нам, напівкровкам.

— Лука, ти кажеш про наших батьків! — Я не вірив своїм очам і вухам.

Він розреготався.

— Отже, я мушу їх за це любити? Їхня люба «західна цивілізація» — це хвороба, Персі. Вона вбиває світ. Завадити цьому можна, лише зруйнувавши все вщент й розпочавши з чогось більш чесного.

— Ти такий самий божевільний, як Арес.

— Арес — дурний, — відповів Лука, зблиснувши очима. — Він ніколи не розумів, кому насправді прислужує. Якби я мав час, я міг би тобі пояснити. Але, боюсь, жити тобі залишилося недовго.

Скорпіон видерся на мою штанину. Мусить бути якийсь вихід! Мені був потрібен час, щоб поміркувати.

— Кронос, — сказав я. — Ось кому ти служиш.

Довкруж повіяло холодом.

— Обережніше з іменами, — попередив Лука.

— Кронос намовив тебе вкрасти жезл і шолом. Він звертався до тебе у твоїх снах.

— Із тобою він теж розмовляв, Персі. — У Луки засмикалося віко. — Треба було слухати уважніше.

— Він дурив тобі голову, Луко.

— Помиляєшся. Він нагадав, що я даремно використовую свої таланти. Знаєш, на пошуки чого я вирушив два роки тому? Мій батько Гермес хотів, щоб я поцупив золоте яблуко з саду Гесперид і повернув його на Олімп. Знаючи, який я вправний та підготований, він, тим не менш, не міг вигадати для мене нічого кращого.

— Нелегке завдання, — зауважив я. — Це вдалося Гераклу.

— Правильно, — погодився Лука. — Яку славу можна заробити, коли повторюєш те, що вже зробили інші? Всі боги знають, як зробити так, щоб повторити минуле. У мене до цього не було потягу. Ось слід, який залишив дракон у саду, — він сердито вказав на свій шрам, — а коли я повернувся, то виявилось, що вартий лише жалю. Я хотів зруйнувати Олімп дощенту, камінь за каменем, просто тоді, але вирішив дочекатися слушного моменту. Я став міркувати щодо Кроноса. Він переконав мене вкрасти дещо особливе, те, на що не вистачило мужності в решти героїв. Це сталося тоді, як нас повезли на екскурсію під час зимового протистояння. Поки всі спали, я прокрався до тронної зали й поцупив жезл Зевса просто з крісла. А заодно — й шолом Аїда. Ти не повіриш, як це було просто. Олімпійці такі самовпевнені: їм навіть уві сні не насниться, що хтось насмілиться у них щось вкрасти. Я встиг проїхати половину Нью-Джерсі, коли в небі загримів грім, і зрозумів, що вони виявили пропажу.

Скорпіон влаштувався на моєму коліні, не зводячи з мене своїх лискучих оченят. Я намагався, щоб голос мій лунав невимушено:

— То чого ж ти не приніс ці речі Кроносу?

Усмішка Луки зблякла.

— Я… я переоцінив себе. Зевс послав своїх синів і дочок — Артеміду, Аполлона, мого батька Гермеса — на пошуки вкраденого жезла. Але зловив мене Арес. Я міг би здолати його, але виявився недостатньо обережним. Він роззброїв мене, забрав символи влади й погрожував, що поверне їх на Олімп, а мене спалить живцем. Потім я почув голос Кроноса, який навчив мене, що робити далі. Я перконав Ареса думкою про велику війну між богами. Сказав, що йому буде треба всього лише ненадовго приховати вкрадені речі та подивитись, як будуть битися інші. В Ареса з’явився недобрий блиск в очах. Я зрозумів, що він клюнув. Він відпустив мене, і я повернувся на Олімп, перш ніж хтось помітив мою відсутність. — Лука витяг свій меч, провівши пальцем по пласкому боку леза, ніби заворожений його красою. — Після цього повелитель титанів… він… покарав мене кошмарами. Я поклявся, що не зіпсую справу знову. Коли я повернувся до Табору напівкровок, уві сні мені було сказано, що прийде другий герой, якого можна буде одурити й обманним шляхом доставити жезл і шолом від Ареса до Тартару.

— Пекельного пса тієї ночі в лісі ти викликав?

— Ми повинні були переконати Хірона, що табір — небезпечне місце для тебе, щоб він відправив тебе на пошуки. Ми мусили підтвердити його побоювання щодо переслідування тебе Аїдом. І в нас усе вийшло.

— Крилаті черевики були прокляті. — Я розмірковував уголос. — Усе було замислено так, щоб вони затягли мене разом із рюкзаком до Тартару.

— Вони й затягли б, якби їх носив ти. Але ти віддав їх сатирові, що не входило до нашого плану. Гровер псує все, чого торкнеться. Він навіть прокляття збив із пантелику.

Лука подивився на скорпіона, який переліз до мене на стегно.

— Ти мав померти в Тартарі, Персі. Але не турбуйся, я залишу з тобою свого маленького друга, і все владнається.

— Талія віддала життя, рятуючи тебе, — сказав я, зціпивши зуби. — І ось чим ти відплатив їй.

— Не кажи про Талію! — вигукнув Лука. — Боги дозволили їй померти. Ця смерть — лише дещиця того, за що їм доведеться розплачуватись.

— Тебе вже використали, Луко. Вас із Аресом, обох. Не слухай Кроноса.

— Використали? Мене? — В голосі Луки пролунали істеричні нотки. — Краще на себе подивись! Хіба твій батько хоч що-небудь зробив для тебе? Кронос повстане. Ти лише призупинив наші плани. Він пожбурить олімпійців до Тартару і зажене людство назад у печери. Усіх, крім сильних, — тих, хто служить йому.

— Прожени свого клопа, — сказав я. — Якщо ти такий сильний, то давай битися.

— Чудово, Персі, чудово, — посміхнувся Лука. — Але я не Арес. І на твою вудку не клюну. Мій повелитель чекає на мене і хоче доручити мені ще багато справ.

— Луко…

— Бувай, Персі. Гряде нова Золота епоха. Ти не будеш її часткою.

Він вклав меча у піхви й щез у пульсаціях пітьми.

Скорпіон кинувся на мене.

Я зтруснув його з себе і зірвав ковпачок з меча. Істота знову кинулась на мене, і я розсік її навпіл у повітрі.

Я вже зібрався було привітати себе з перемогою, аж раптом глянув на свою руку. На долоні залишився широкий червоний рубець, і з нього, паруючи, витікала густа й липка рідина. Скорпіон таки вжалив мене!

Кров зашуміла у вухах. Перед очима все закрутилося.

«Вода, — подумав я. — Вона завжди зцілювала мене».

Похитуючись, я підійшов до струмка й занурив руку у воду, але нічого не сталося. Отрута була надто сильною. У мене потемніло в очах. Я ледве тримався на ногах.

«Шістдесят секунд», — казав Лука.

Я повинен повернутися до табору. Якщо я втрачу свідомість тут, моїм тілом повечеряє яке-небудь чудовисько. І ніхто ніколи не дізнається, що сталося.

Ноги набрякли свинцем. Чоло палало. Я, хитаючись, почовгав до табору, дорогою налякавши дріад.

— Допоможіть, — прохрипів я. — Будь ласка…

Дві німфи взяли мене попідруки й повели. Пригадую, як ми вийшли на галявину, якийсь вихователь голосно гукав на допомогу, кентавр просурмив у мушлю.

Потім усе смеркло.

Коли я отямився, в роті у мене була соломинка для коктейлів. Крізь неї я смоктав рідину, що за смаком нагадувала шоколадне печиво. Нектар.

Я розплющив очі.

Я напівлежав на ліжку в лазареті Великого будинку, моя перебинтована права рука нагадувала дубець. Аргус в ролі охоронця стовбичив у кутку. Аннабет сиділа поруч, підтримуючи склянку з нектаром, і прикладаючи рушника до мого чола.

— Ось ми й знову тут, — прошепотів я.

— Ідіоте, — відгукнулась Аннабет, і за її тоном я здогадався, як вона рада, що я отямився. — Ти був весь зелений, і шкіра твоя вже потроху сірішала, коли тебе знайшли. Якби не мистецтво Хірона…

— То пусте, — пролунав голос Хірона. — Просто в Персі міцна будова тіла.

Він сидів у головах мого ліжка у людській подобі, ось чому я не одразу помітив його. Нижня частина його тулуба чарівним чином перетворилася на інвалідний візок, а верхня красувалася в піджаку й при краватці. Він усміхався, але обличчя в нього було бліде й стомлене, як тоді, коли він ночами розбирав наші латинські опуси й виставляв оцінки.

— Як ти почуваєшся? — спитав він.

— Так, ніби мої нутрощі спочатку заморозили, а потім просмажили у мікрохвильовці.

— Нічогенько, якщо врахувати, що це була отрута підземного скорпіона. Тепер, якщо можеш, ти повинен докладно розповісти мені, що сталося.

Присьорбуючи нектар, я розповів їм усе.

У кімнаті надовго запанувала тиша.

— Я не можу повірити, що Лука… — Аннабет затнулась. Вираз обличчя в неї був розгніваний та засмучений одночасно. — Так. Так. Я можу повірити в це. Можливо, боги прокляли його… Після свого походу він так змінився…

— Про все це треба розповісти на Олімпі, — пробурмотів Хірон. — Вирушаю туди негайно.

— Але зараз Лука десь тут поруч, — сказав я. — Я мушу розшукати його.

— Ні, Персі, — похитав головою Хірон. — Боги…

— …не схочуть навіть чути про Кроноса, — обірвав я його. — Зевс проголосив питання закритим!

— Я розумію, Персі, це нелегко. Але ти не повинен тут-таки кидатися, щоб помститися. Ти не готовий.

Мені це не сподобалося, але частково я підозрював, що Хірон правий. Досить було глянути на мою руку, як ставало ясно, що втримати меча я ще не скоро зможу.

— Хіроне… пророцтво, отримане вами від Оракула… адже воно було про Кроноса? А що він сказав про мене? Про Аннабет?

Хірон підвів очі вгору.

— Персі, я не можу…

— Вам наказали нічого не розповідати мені, чи не так?

Кентавр глянув співчутливо, але сумно.

— Ти будеш великим героєм, дитя моє. Я підготую тебе якомога краще. Але, якщо я правильно уявляю шлях, який лежить перед тобою…

У небі прогримів грім, шибки у вікнах задзеленчали.

— Добре! — гукнув Хірон. — Чудово!

Потім він глибоко зітхнув.

— Боги мають свої причини, Персі. Погано знати забагато про своє майбутнє.

— Ми не можемо просто сидіти й нічого не робити, — заперечив я.

— Ми не будемо просто сидіти, — пообіцяв Хірон. — Але ти мусиш бути обережним. Кронос хоче, щоб ти ослабнув. Він хоче зруйнувати твоє життя, затьмарити твої думки страхом і гнівом. Не піддавайся йому. Терпляче тренуйся. Твій час прийде.

— Це якщо я проживу достатньо довго.

— Ти повинен довіряти мені, Персі, — мовив Хірон. — Ти будеш жити. Але спочатку ти мусиш вирішити, який шлях обереш у наступному році. Я не маю підказувати тобі правильний вибір…

У мене виникло відчуття, що якраз Хірон має цілком певну думку щодо обрання того чи іншого шляху, але зусиллям волі утримується від того, щоб не підказати мені.

— …але ти повинен визначитись, залишаєшся в Таборі напівкровок на весь рік або повертаєшся до світу смертних, до сьомого класу, і будеш приїздити лише на літо. Поміркуй над цим. Повернувшись з Олімпу я хотів би почути твоє рішення.

Я хотів сказати, що не згоден. Хотів ще поставити йому запитання. Але за виразом обличчя Хірона зрозумів, що дискусія завершена: він сказав усе, що міг.

— Намагатимусь повернутися швидше, — пообіцяв кентавр. — Аргус простежить за тобою. — Потім він швидко глянув на Аннабет. — Ах, так, моя люба… щойно ти будеш готова, вони будуть тут.

— Хто вони? — спитав я.

Відповіді не було.

Хірон викотився з кімнати. Я чув, як його колеса обережно з’їжджають з головних сходів.

Аннабет уважно роздивлялась лід на денці моєї склянки.

— Щось не так? — запитав я в неї.

— Та ні, нічого. — Вона поставила склянку на стіл. — Я… я просто згадала одну твою пораду. Тобі… нічого не треба?

— Треба. Допоможи мені. Я хочу вийти.

— Погана ідея, Персі.

Я спустив ноги з ліжка. Аннабет перехопила мене, перш ніж я встиг торкнутися підлоги. Мене занудило.

— Я ж казала…

— Та все зі мною гаразд, — наполягав я.

Надто вже не хотілося мені валятися в ліжку, як інвалідові, поки Лука блукав десь там, плекаючи плани зруйнування західного світу.

Мені вдалося зробити крок уперед. Потім зробити ще один, все ще спираючись на Аннабет. Аргус рушив за нами назовні, але тримаючись на відстані.

На той час, коли ми дісталися веранди, обличчя моє вкрилося рясними крапельками поту. Шлунок скрутило. Але я мусив дістатися поручнів.

Сутеніло. Табір виглядав цілком безлюдним. У будиночках було темно й тихо, на волейбольному майданчику також. За лісом, за полуничними полями в останніх променях сонця світився Лонг-Айленд.

— Що ти збираєшся робити? — спитала Аннабет.

— Не знаю.

Я сказав їй, що відчуваю, як Хірон хоче, щоб я залишився на весь рік, щоб можна було приділити більше часу індивідуальному тренуванню. Проте я не був упевнений, чи сам цього хочу. Проте визнавав, що мені неприємно залишати її саму в компанії Клариси.

Аннабет стисла губи, потім спокійно мовила:

— Я на рік їду додому, Персі.

— Себто до батька? — спитав я, уважно дивлячись на неї.

Вона вказала на вершину Пагорба напівкровок. Поряд із сосною Талії, біля самого магічного кордону табору, вимальовувались фігури жінки з двома дітьми та високого чоловіка з русявим волоссям. Це була явно родина, що на когось чекала. Чоловік тримав рюкзак, схожий на той, що Аннабет кинула в Денвері.

— Я написала йому листа, коли повернулася, — сказала Аннабет. — Як ти пропонував. Я написала йому… що мені шкода. І я повернусь додому до навчального року, якщо він усе ще цього бажає. Він негайно відповів. Ми вирішили… спробувати ще раз.

— Для цього треба мати мужність.

Аннабет знову стисла губи.

— Обіцяй, що не накоїш дурниць у цьому навчальному році, — суворо сказала вона. — Принаймні… повідом мене про це через Іриду.

Я змушено посміхнувся.

— Обіцяю навмисне не потрапляти в халепу. Та мені й не доводиться зазвичай.

— Коли я повернусь наступного літа, влаштуємо полювання на Луку. Спитаємось дозволу на пошуки, а якщо не дозволять, то втечемо й шукатимемо самі. Домовились?

— Звучить як план, достойний Афіни.

Аннабет простягла руку. Я потиснув її.

— Будь обережний, риб’ячі мізки, — сказала Аннабет. — Придивляйся до всіх і до всього.

— Ти теж, задавако.

Я подивився їй вслід: як вона піднімається Пагорбом і зустрічається з родиною. Аннабет незграбно обійняла батька і востаннє озирнулася на долину. Вона торкнулася сосни Талії, а потім із родиною рушила з пагорба до світу смертних.

Уперше я відчув себе справді самотнім у таборі. Подивившись на Лонг-Айленд, я згадав батькові слова: «Море нестримне».

І я прийняв рішення.

Потім замислився: а чи схвалив би Посейдон мій вибір?

— Наступного літа я повернусь, — пообіцяв я йому. — А до того часу якось протримаюсь. Врешті-решт, я твій син.

Я попросив Аргуса відвести мене до будиночка номер три, щоб зібрати речі.

_Подяки

_{Без допомоги численних відважних помічників монстри не раз розтерзали б мене, коли я вперто намагався віднести цю історію до видавництва. Я дякую моєму старшому синові Хейлі Майклу, який вперше почув цю історію; молодшому синові Патрику Джону, найбільш розсудливому в родині у свої шість років, а також моїй дружині Беккі, що мирилася з моїми тривалими поїздками до Табору напівкровок. Дякую також учителям, які спрямовували мої кроки в середній школі: Тревісу Столлу, розумному й стрімкому, як Гермес; С. С. Келог, милосердній, як Афіна; Елісон Бавер, ясноокій, як Артеміда Мисливиця, а також місіс Маргарет Флойд, мудрій та добрій наставниці з англійської мови. Також дякую викладачеві Егберту Дж. Бекеру, непересічному знавцеві класичних дисциплін; Ненсі Голт, моїй довіреній особі, що варта найвищої похвали; Джонатану Бернему, Дженіфер Бесер та Сарі Хьюдж — за віру в Персі.}

Примітки

1

Политий гострим соусом тонкий корж із кукурудзяного борошна, в який загорнута начинка; національна мексиканська страва.

(обратно)

2

Мексиканський соус.

(обратно)

3

Боги безсмертні (лат.).

(обратно)

4

М’який повітряний кондитерський виріб, зроблений із желатину, цукру, ароматизаторів.

(обратно)

5

Закусочна страва мексиканської кухні — кукурудзяні коржі тортилья, запечені з сиром і перцевим соусом.

(обратно)

6

Dead on arrival (англ.) — доставлений мертвим (у лікарню).

(обратно)

7

Hephaestus (англ.) — Гефест.

(обратно)

8

Отже! (лат.)

(обратно)

Оглавление

Рік Ріордан ПЕРСІ ДЖЕКСОН ТА ВИКРАДАЧ БЛИСКАВОК

Глава перша РАПТОВЕ ЗНИКНЕННЯ МАТЕМАТИЧКИ

Глава друга ТРОЄ СТАРИХ ПАНI ПЛЕТУТЬ ШКАРПЕТКИ СМЕРТI

Глава третя ГРОВЕР НЕСПОДIВАНО ГУБИТЬ ШТАНИ

Глава четверта МАМА ВЧИТЬ МЕНЕ БОЮ БИКIВ

Глава п’ята Я ГРАЮ В БЕЗИК ІЗ КОНЕМ

Глава шоста Я СТАЮ ВЕРХОВНИМ ПОВЕЛИТЕЛЕМ ТУАЛЕТУ

Глава сьома МОЯ ВЕЧЕРЯ ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА ДИМ

Глава восьма МИ ЗАХОПЛЮЄМО ПРАПОР

Глава дев’ята МЕНI ПРОПОНУЮТЬ РОЗПОЧАТИ ПОШУКИ

Глава десята Я ПРИМУДРЮЮСЬ РОЗБИТИ НОВЕНЬКИЙ АВТОБУС

Глава одинадцята МИ ВIДВIДУЄМО ШИНОК САДОВИХ ГНОМIВ

Глава дванадцята МИ ПРИЙМАЄМО ДОПОМОГУ ВIД ПУДЕЛЯ

Глава тринадцята Я ЗАНУРЮЮСЬ У СМЕРТЬ

Глава чотирнадцята Я СТАЮ ВИДАТНИМ УТIКАЧЕМ

Глава п’ятнадцята БОГ ПРИГОЩАЄ НАС ЧIЗБУРГЕРАМИ

Глава шістнадцята МИ ВЕЗЕМО ЗЕБРУ ДО ВЕГАСА

Глава сімнадцята МИ ВИБИРАЄМО ВОДЯНI ЛIЖКА

Глава вісімнадцята АННАБЕТ ДАЄ УРОКИ ДРЕСИРУВАННЯ

Глава дев’ятнадцята МИ НАЧЕБТО З’ЯСОВУЄМО ПРАВДУ

Глава двадцята Я ЗМАГАЮСЬ ЗI СВОЇМ ДУРНУВАТИМ РОДИЧЕМ

Глава двадцять перша Я ВИКОНУЮ ДОРУЧЕННЯ

Глава двадцять друга ПРОРОЦТВО ЗБУВАЄТЬСЯ

Подяки

*** Примечания ***