Втрачені листи [Мілан Кундера] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (13) »
Мілан КУНДЕРА ВТРАЧЕНІ ЛИСТИ
1.
За моїми підрахунками щосекунди в світі охрещуються два-три вигадані персонажі. Тому завжди, коли мені доводиться поповнювати неозорий натовп Іванів Христителів, я впадаю у розпач. Та що поробиш, треба ж своїх героїв якось називати. Цього разу я хочу наголосити, що моя героїня належить мені й більше нікому (вона для мене важливіша від усіх), а тому даю їй ім'я, яке ніколи не носила жодна жінка: Таміна. Уявляю її гарною, високою. Їй десь біля тридцяти, родом з Праги. Подумки бачу, як вона йде вулицею провінційного міста в Західній Європі. Так, так, ви не помилились: Прагу, що далеко звідси, я називаю, тоді як містечко, в якому відбуваються події мого оповідання, залишаю анонімним. Це суперечить правилам перспективи, та вам не залишається нічого іншого, як змиритись. Таміна працює офіціанткою у маленькій винарні, що належить одному подружжю. Прибуток від закладу був таким незначним, що господар мусив знайти собі якусь роботу, а звільнене місце довірив їй. Різниця між мізерною платнею власника на новому місці й ще мізернішою платнею Таміни складала їхній скромний зиск. Таміна подає каву й кальвадос нечисленним відвідувачам (винарня була зазвичай напівпорожня), а потім знову йде за стойку. На стільці біля бару майже завжди сидить хтось, кому хочеться з нею поговорити. Усі її люблять. Бо вона вміє слухати людей. Та чи слухає їх навправді? Чи лише так уважно мовчки дивиться? Не знаю, зрештою, це не так уже й суттєво. Важливо, що вона їх не перебиває. Знаєте, як буває, коли розмовляють двоє людей. Один щось каже, а інший його раптом переб'є: «Так само, як я, я…» й розповідає про себе, поки тому першому знову не вдасться сказати: «Так само, як я, я…». Речення «Так само, як я, я…» є нібито мостиком, щоб продовжувати думку іншого, та це омана: насправді воно є брутальною обороною проти брутального ґвалту, намаганням вивільнити з рабства власне вухо, щоб нападом поневолити вухо противника. Адже усе життя людини між собі подібними є лише боротьбою за чуже вухо. Таємниця успіху Таміни полягає в тому, що вона не прагне розповідати про себе. Окупантів свого вуха сприймає без опору й ніколи не каже: «Так само, як я, я…».2.
Бібі на десять років молодша від Таміни. Скоро рік, як вона щодня розповідає Таміні про себе. Недавно сказала (власне, з цього моменту все й почалося), що влітку збирається зі своїм чоловіком до Праги.. В ту мить Таміна немовби пробудилась зі сну, що тривав кілька років. Бібі хоче ще щось сказати, але, всупереч своїй звичці, Таміна перебиває її: «Бібі, чи не могли б ви, як поїдете до Праги, зайти до мого батька й привезти мені одну дрібничку? Справді, дрібничку! Маленький пакуночок». «Для тебе що завгодно», — люб'язно відповіла Бібі. «Була б тобі до смерті вдячна», — сказала Таміна. «Можеш на мене покластися», — мовила Бібі, й жінки ще трохи говорили про Прагу: щоки Таміни пашіли. Потім Бібі сказала: «Я хочу написати книжку». Таміна думала про свій пакуночок в Чехії, та зрозуміла, що мусить підтримувати дружбу з Бібі. А тому негайно запропонувала своє вухо: «Книжку? Про що?» Однорічна донечка Бібі підняла шум, вовтузячись біля бару під стільчиком, на якому сиділа її мама. «Тихо, — сказала Бібі, спрямувавши свій голос вниз, а потім замислено видихнула разом з димом, — про те, як я бачу світ». Дитина пищала все пронизливіше, а Таміна запитала: «Ти змогла б написати книжку?» «Чому ні, — сказала Бібі й знову замислилась, — само собою, мушу довідатись, як, власне, пишуться книжки. Не знаєш випадково Банаку?» «Хто то такий?» — запитала Таміна. «Письменник, — відповіла Бібі,— живе тут. Треба з ним познайомитись». «Що він написав?» «Не знаю, — сказала Бібі й замислено додала, — треба, мабуть, прочитати якусь його річ».3.
У слухавці мав би залунати вигук радісного здивування, а натомість прозвучало холодне: «Що це ти раптом згадала?» «Ти ж знаєш, у мене проблеми з грошима. Телефон дорогий», — виправдовувалася Таміна. «Могла б написати! Поштова марка не така вже й дорога! Вже й не пам'ятаю, коли отримувала від тебе листа.» Таміна подумала, що розмова зі свекрухою починається погано, тому взялася випитувати, як їй ведеться, що робить, аж врешті відважилась: «Хочу тебе дещо попросити. Коли ми від'їжджали, ми залишили у тебе такий пакуночок.» «„Пакуночок?“ Так. Ви з Петром замкнули його у письмовому столі Петрового батька. Пригадуєш, Петр завжди мав там свою шухляду. Ключ він віддав тобі.» «Про ніякий ключик нічого не знаю». «Мамо! Він мусить бути в тебе! Петр його тобі точно давав! Я сама бачила.» «Нічого ви мені не давали.» «Минуло вже багато років, ти могла забути. Я лише хочу, щоб ти подивилася, чи є у тебе той ключик. Ти його неодмінно знайдеш.» «А що мені з ним робити?» «Лише подивися, чи той пакуночок в порядку на своєму місці.» «Чому його- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (13) »
Последние комментарии
5 часов 12 минут назад
14 часов 15 минут назад
1 день 13 часов назад
1 день 13 часов назад
1 день 14 часов назад
1 день 14 часов назад