Мозок [Робін Кук] (fb2) читать онлайн

Робін Кук МОЗОК Роман

З мозку, і лише з мозку виникають усі наші приємні відчуття, радощі, сміх та жарти, так само як і всі наші нещастя, болі, скорботи й сльози…

Гіппократ, «Епілепсія», розділ XVII

1 7 БЕРЕЗНЯ

Кетрін Коллінз зійшла трьома сходинками, що вели з вулиці до входу, почуваючись не надто впевнено. Підступивши до дверей зі скла та нержавіючої сталі, вона штовхнула їх. Та двері не розчинилися. Кетрін підвела голову, поглянула на верхню планку одвірка й прочитала вигравіюваний на металевій дощечці напис: «Медичний Центр Університету Гобсона. Для недужих і старих міста Нью-Йорка». Але настроєві Кетрін більш відповідала б вивіска: «Лишайте сподівання всі, хто входить».

Вона озирнулася, і її зіниці звузилися від блиску ранкового березневого сонця. В неї було гостре бажання втекти звідси й повернутися до свого затишного помешкання. Але перш ніж вона встигла зрушити з місця, кілька пацієнтів піднялися сходами й пройшли повз неї. Не спиняючись, вони розчинили двері до головного будинку клініки, і зловісне громаддя за мить поглинуло їх.

Кетрін на хвильку заплющила очі, дивуючись власній некмітливості. Звичайно, двері розчинялися назовні. Притискаючи ліктем круглу сумку, вона потягнула двері на себе й вступила до потаємного світу, який починався за ними.

Перше, що зле подіяло на Коллінз, був запах. Впродовж двадцяти одного року життя вона жодного разу не відчувала подібного. Переважав хімічний компонент – якась суміш спирту та нудотно солодкого дезодоранта. Вона здогадалася, що спиртом намагалися вбити заразу, яка чаїлася в повітрі, і знала, що дезодорант мав заглушити фізіологічні запахи – супутники хвороб. І всі докази, які Кетрін наводила сама собі, щоб зважитись на ці відвідини, випарувалися від навали цього запаху. До перших відвідин лікарні кілька місяців тому молода жінка ніколи не замислювалася над тим, що й вона смертна, і приймала власне міцне здоров’я як належне. Але тепер усе було інакше, і коли Кетрін заходила до клініки, її знову затопила хвиля страху перед можливою хворобою. Закушуючи нижню губу, щоб не дати волі нервам, вона проштовхалася до ліфта.

Хворі, що юрмилися в клініці, дратували Кетрін. Їй хотілося заховатися в якийсь кокон, щоб ніхто не доторкався до неї, не дихав на неї, не кашляв. Вона не могла дивитися на перекошені обличчя, на висипи, що в одних нагадували луску, а в інших безперервно сочилися вологою. В ліфті, де вона виявилася втиснутою поміж гурту людей, схожих на персонажі з картин Брейгеля, було ще гірше. Не зводячи очей з показника поверхів, вона намагалася не звертати уваги на оточення, повторюючи промову, що її збиралася виголосити перед реєстраторкою гінекологічного відділення. «Добридень. Я Кетрін Коллінз. Я студентка університету й приходила до вас чотири рази. Я їду додому, мене лікуватиме наш родинний лікар, і я хотіла б одержати історію хвороби».

Прохання здавалося природним і простим. Кетрін дозволила собі поглянути на ліфтера. Його обличчя було непропорційно широке, але коли він повернувся, голова виявилася сплюснутою. Очі Кетрін мимоволі затрималися на цій деформованій голові, й, коли ліфтер озирнувся, оголошуючи третій поверх, він помітив пильний погляд Кетрін. Одне його око дивилося додолу та вбік, друге вп’ялося в Кетрін зі зловісною увагою. Кетрін відвела погляд, відчуваючи, що червоніє. Дебелий волохатий чоловік протиснувся повз неї до виходу. Притискаючи долоню до стінки ліфта, Кетрін спробувала заспокоїтися. Вона подивилася на п’ятирічну дівчинку із світлим волоссям. Одне зелене око посміхнулося їй у відповідь. Друге ховали лілові складки величезної пухлини.

Дверцята ліфта стулилися, і кабіна пішла вгору. У Кетрін запаморочилося в голові. Це був не той стан, що передував двом нападам, які вона перенесла місяць тому. Та однак у тісній коробці ліфта він народжував страх. Дівчина заплющила очі, переборюючи клаустрофобію. Хтось за її спиною кашлянув, і вона відчула дрібні краплинки слини на шиї. Кабіна загальмувала, дверцята розчинилися, й Кетрін опинилася на четвертому поверсі клініки. Вона підійшла до стіни й сперлася на неї, пропускаючи всіх, хто вийшов услід. Запаморочення швидко минулося. Знову відчувши себе нормально, вона повернула ліворуч і рушила коридором, стіни якого було пофарбовано світло-зеленою фарбою років двадцять тому.

Коридор розширився і перейшов у приймальню гінекологічної клініки. В ній було тісно від хворих, дітей та сигаретного диму. Кетрін пройшла крізь цю загальну приймальню до апендикса праворуч. Університетська гінекологічна клініка, що обслуговувала всі коледжі та співробітників лікарні, мала власну приймальню, хоча й колір стін, і меблі були точнісінько такі ж, як і в основному приміщенні. Коли Кетрін увійшла, на стільцях із металевих трубок із вініловими сидіннями4 прийому чекали сім жінок. Всі вони нервово гортали сторінки старих журналів. Реєстраторка, жінка років двадцяти п’яти, схожа на птаха, сиділа за столом. Волосся Її було знебарвлене, шкіра бліда, риси обличчя видовжені. Картка, міцно пристебнута на пласких грудях, повідомляла, що звати її Елен Коуген. Коли Кетрін підійшла до столу, реєстраторка звела на неї погляд.

– Добридень, мене звати Кетрін Коллінз… – Вона помітила, що голосові бракує впевненості, якої вона хотіла йому надати. Щиро кажучи, коли вона закінчувала виклад свого прохання, її слова – Кетрін усвідомлювала це – звучали благально.

Реєстраторка якусь хвильку дивилася на неї.

– Ви хочете одержати свою історію хвороби? – перепитала вона. В її голосі була зневага й недовіра.

Кетрін кивнула й спробувала всміхнутися.

– Ну, про це вам доведеться поговорити з місіс Блекмен. Сядьте, будь ласка. – Голос Елен Коуген став безцеремонним і владним. Кетрін повернулася й побачила стілець поруч зі столом. Реєстраторка підійшла до шафи з історіями хвороб і дістала картку Кетрін. По тому вона зникла за дверима одного з кабінетів.

Кетрін несвідомо взялася пригладжувати своє блискуче темне волосся, змушуючи його лягти на ліве плече. Це був властивий для неї рух, особливо коли вона нервувалася. Кетрін була гарненька молода жінка з яснозорими уважними сіро-голубими очима, п’яти футів двох з половиною дюймів на зріст, хоча й здавалась вищою завдяки енергійній вдачі. Товариші по коледжу любили її насамперед, мабуть, за відвертість, а батьків, які душі в ній не чули, турбувала саме її вразливість і незахищеність серед джунглів Нью-Йорка. Але якраз ця турбота й щосекундне бажання убезпечити її від усіх можливих неприємностей і підштовхнули Кетрін вступити до коледжу в Нью-Йорку, – вона вважала, що місто допоможе їй виявити вроджену силу й самобутність. До хвороби все йшло як вона запланувала, і Кетрін лише посміювалась над батьківськими пересторогами. Нью-Йорк став її містом, і вона полюбила напружений ритм його життя.

Реєстраторка повернулася з кабінету і взялася друкувати на машинці.

Кетрін крадькома озирнула приймальню, відзначивши, що молоді жінки чекали своєї черги опустивши голови, наче німа худоба, приречена на заклання. Кетрін була невимовно рада, що їй самій не треба проходити огляду. Вона з огидою згадувала цю процедуру, яку їй довелося витерпіти чотири рази, востаннє – рівно місяць тому. Відвідини клініки були найважчим кроком її самостійного життя. Щиро кажучи, вона воліла б повернутися до Честона, штат Массачусетс, і показатися своєму гінекологові, доктору Вілсону. Він був першим і єдиним лікарем з жіночих недуг, що оглядав її до відвідин клініки. Доктор Вілсон був старший від лікарів, які працювали у відділенні, і його почуття гумору згладжувало принизливий бік їхніх зустрічей, роблячи їх, принаймні, цілком стерпними. Тут усе було інакше. У безликій і непривітній клініці панувала атмосфера міської лікарні, і кожні відвідини ставали кошмаром. Однак Кетрін уперто приходила. Цього вимагало її почуття незалежності. Принаймні доки вона хвора.

Місіс Блекмен, старша сестра, з’явилася з кабінету. Це була приземкувата жінка років сорока п’яти, з чорним, наче смола волоссям, стягнутим на потилиці в тугий жмуток. На ній був білосніжний халат, такий накрохмалений, наче він мав стати символом її фахової твердості. Весь її вигляд відбивав незворушну вправність, із якою вона звикла керувати прийомом хворих. У медичному центрі вона працювала вже одинадцять років.

Реєстраторка заговорила до місіс Блекмен, і Кетрін почула своє прізвище. Старша сестра кивнула і на мить повернулася, щоб поглянути на Кетрін. Її темно-карі очі випромінювали таку душевну теплоту, що зразу руйнували хибне враження неприступності, створюване одягом. Кетрін раптом подумала, що поза стінами клініки місіс Блекмен, певно ж, куди привітливіша.

Але місіс Блекмен вийшла не для того, щоб поговорити з Кетрін. Прошепотівши щось до Елен Коуген, вона повернулася до свого кабінету. Кетрін відчула, що червоніє. Вона здогадалася, що її зумисно ігнорують. Так персонал клініки виказував невдоволення її наміром показатися іншому лікареві. Вона нервово схопила річної давності число «Жіночого домашнього часопису», з відірваною обкладинкою, але не змогла зосередитися.

Кетрін спробувала заповнити чекання думками про те, як увечері приїде додому і як здивуються батьки. Уявила, як заходить до своєї кімнати. Вдома вона не була від Різдва, але знала, що все в кімнаті точнісінько так, як лишила. Жовте запинало на ліжку, в тон йому штори: всі речі – згадки про її юність – дбайливо зберігала мати. Думка про матір, заспокоївши Кетрін, змусила її знову замислитися над тим, чи варто телефонувати батькам і казати, що вона летить додому. «За» було те, що вони приїдуть стрічати її в аеропорт Лоутан. «Проти» – що її, можливо, змусять пояснити, чому вона повертається. А Кетрін хотіла поговорити з ними про свою недугу віч-на-віч, а не телефоном.

Хвилин за двадцять знову з’явилася місіс Блекмен і знов вона притишено говорила про щось із реєстраторкою. Кетрін удала, що поглинута читанням часопису. Нарешті сестра змовкла й підійшла до Кетрін.

– Міс Коллінз? – проговорила місіс Блекмен із легким роздратуванням.

Кетрін підвела очі.

– Мені сказали, що ви вимагаєте свою історію хвороби?

– Так, – відповіла Кетрін, кладучи часопис на стіл.

– Вам не до вподоби наше лікування? – поцікавилася місіс Блекмен.

– Ні, не в цьому річ. Я їду додому показатися нашому домашньому лікареві і хочу мати все, що стосується моєї хвороби.

– Дивне прохання, – промовила місіс Блекмен. – У нас прийнято надсилати історію хвороби лише на запит лікаря.

– Я їду сьогодні ввечері і хочу забрати свою з собою. Якщо вона знадобиться моєму лікареві, я не хочу чекати, поки її надішлють.

– А тут – у медцентрі – є правило: не видавати історій на руки.

– Але я знаю, що маю право одержати копію, коли вона мені потрібна!

По цих словах запала незручна тиша. Кетрін не властива була така наполегливість. Місіс Блекмен утупилася в неї, наче сердита мати в уперту неслухняну дитину. Кетрін не могла відвести погляду від місіс Блекмен, паралізована світінням її темних очей.

– Вам доведеться поговорити з лікарем, – різко проговорила місіс Блекмен. Не чекаючи відповіді, вона відійшла від Кетрін і зникла за найближчими дверима. Клацання замка підвело остаточну риску їхній розмові.

Кетрін глибоко зітхнула й озирнулася. Решта пацієнток дивились на неї нашорошено, наче поділяючи зневагу персоналу клініки, викликану її бажанням порушити встановлений порядок. Кетрін через силу зберігала самовладання, вмовляючи себе, що все це лише здається. Вона вдавала, наче читає часопис, але постійно відчувала на собі погляди інших жінок. Їй хотілося або сховатися, як черепаха за панцирем, або встати й піти. Але й те й друге було над її сили. Час тягся болюче повільно. Ще кількох хворих запросили до кабінету. Тепер стало очевидно, що її ігнорують.

Лише за три чверті години з’явився лікар з карткою Кетрін. На ньому була зім’ята куртка й такі самі штани. Реєстраторка кивком указала на Кетрін, і доктор Гарпер повільно підійшов і зупинився просто перед дівчиною. Він був зовсім лисий, як не брати до уваги вузьких смужок волосин, що починалися над вухами, а далі різко йшли вниз, з’єднуючись на шиї. Цей лікар оглядав Кетрін два останні рази, і вона виразно пам’ятала його волохаті руки й пальці, що під молочно-білими напівпрозорими гумовими рукавичками, здавалося, жили, окремим своїм Життям.

Кетрін ковзнула поглядом по його обличчю, сподіваючись побачити на ньому хоч крихту сердечності. Але нічого схожого. Чоловік просто розгорнув її історію і, підтримуючи її лівою рукою, став читати, водячи по рядках указівним пальцем правої. Здавалося, він збирається виголосити казання.

Кетрін опустила очі. На лівій штанині лікаря було видно крихітні плямки крові. З паска з одного боку звисав шмат гумової трубки, а з другого – апаратик-біпер, який сповіщав про виклик до телефону.

– Навіщо вам потрібна ваша гінекологічна картка? – спитав лікар, не дивлячись на неї.

Кетрін ще раз розповіла, що вона має намір робити.

– Гадаю, це марна витрата часу, – сказав доктор Гарпер, продовжуючи гортати історію хвороби. – Кілька атипових пап-мазків, кілька забарвлених по Граму виділень, викликаних легкою ерозією шийки матки. Я маю на увазі, що ці дані нікому нічого не скажуть. Тут записано, що у вас був цистит. Але він, беззаперечно, був спровокований статевим актом напередодні того дня, коли у вас з’явилися перші симптоми, про які ви самі розповіли…

Кетрін відчула, що обличчя її палає від приниження. Вона знала, що всі в приймальні почули ці слова.

– … послухайте, міс Коллінз, ваші напади ніяк не пов’язані з гінекологією. Я б радив вам звернутися до неврологічної клініки…

– Я там була, – перебила його Кетрін. – І їхні записи вже в мене. – Кетрін стримувала сльози. Вона не легко піддавалася емоціям, але коли вже хотілося плакати, заспокоїтися було важко.

Доктор Девід Гарпер повільно відірвав погляд від історії хвороби. Потім набрав повні груди повітря і повільно випустив його крізь напівстулені губи. Йому набридла ця розмова.

– Послухайте, міс Коллінз, вас тут лікували найкращим чином…

– Я ж не нарікаю на лікування, – проговорила Кетрін, не зводячи очей. На віях важчали сльози, загрожуючи покотитися по щоках. – Мені просто потрібна моя історія хвороби.

– Я лише хочу сказати, – продовжував доктор Гарпер, – що вам ні з ким більше не треба консультуватися з приводу вашої гінекології.

– Пробачте, – повільно проговорила Кетрін. – Ви дасте мені історію хвороби, чи мені звернутися до завідувача? – Вона повільно підвела очі й подивилася на доктора Гарпера. Кісточками пальців вона підхопила сльозу, що зірвалася з вії.

Наче підводячи підсумок, лікар знизав плечима і Кетрін почула, як він тихо вилаявся, жбурляючи історію на стіл реєстраторки і наказуючи зняти копію. Не попрощавшись і навіть не озирнувшись, він зник у кабінеті.

Одягаючи пальто, Кетрін відчула, що тремтить. Знову запаморочилося в голові. Вона підійшла до столу реєстраторки і, схопившись за край, сперлася на нього, щоб не впасти.

Схожа на птицю білявка вдавала, наче не помічає її, і продовжувала друкувати листа. Коли вона вставила до машинки конверта, Кетрін нагадала їй, що чекає.

– Гаразд. Хвилинку, – сказала Елен Коуген, вимовляючи кожне слово з підкресленим роздратуванням. Вона підвелася, взяла історію хвороби Кетрін, але пішла лиш тоді, коли надрукувала адресу і вклала листа до конверта, заклеїла його й наліпила марку. Весь цей час вона уникала дивитись на Кетрін.

Поки Кетрін вручили жовтого конверта, через кабінет пройшло ще двоє хворих. Кетрін змусила себе подякувати дівчині, але її не вдостоїли відповіді. Кетрін це вже не зачепило. З конвертом під пахвою і сумкою через плече вона повернулася і майже бігцем вийшла до безладу приймальні основного гінекологічного відділення.

У важкому повітрі приймальні на Кетрін навалилася задушлива хвиля нудоти, змусивши дівчину спинитися. Нестійкий емоційний стан і раптове фізичне напруження від швидкої ходи стали для неї завеликим навантаженням. В очах її затьмарилося, і, витягнувши руку, вона навпомацки знайшла спинку стільця. Жовтий конверт вислизнув з-під пахви й упав на підлогу. Кімната попливла і коліна дівчини підігнулися.

Кетрін відчула, як дужі руки підхопили її за плечі, не даючи впасти. Вона чула, як хтось намагався її заспокоїти, кажучи, що все буде гаразд. Вона хотіла була відповісти, що треба лиш хвилинку посидіти, і все минеться, та язик не слухався її. Вона туманно усвідомлювала, що її ведуть по коридору, підтримуючи під руки, і наче маріонетка, безпорадно переступала ногами по підлозі.

Далі були двері й маленька кімната. Огидне запаморочення не миналося. Кетрін боялася, що почне блювати, і її лоба заросив холодний піт. Вона розуміла, що її опускають на підлогу. Майже відразу туман пішов з очей і кімната перестала обертатися. Поруч були двоє лікарів у білому і вони допомагали їй. З трудом вивільнивши одну її руку з рукава пальта, наклали джгут. Вона була рада, що все це відбувається не в людній приймальні і вона не стала об’єктом загальної уваги.

– Здається, мені краще, – сказала Кетрін, мружачи очі.

– Добре, – сказав один з лікарів, – зараз ми дещо введемо…

– Що?

– Просто щоб вас заспокоїти.

Кетрін відчула, як голка вштрикнулася в ніжну шкіру на згині руки. Джгута зняли, і вона відчула, як пульс забився у її пучках.

– Але мені багато краще, – запротестувала дівчина. Вона повернула голову і побачила руку, яка всувала поршень шприца. Обоє лікарів схилились над нею.

– Але я вже в нормі, – повторила Кетрін.

Лікарі не відповідали. Вони лише дивилися на неї, не даючи їй підвестися.

– Мені справді краще, – сказала Кетрін ще раз. Вона перевела погляд з одного лікаря на другого. В того були такі зелені очі, яких Кетрін раніше не бачила. Вони були наче смарагди. Кетрін спробувала поворухнутися. Лікарі дужче стисли їй руки.

Раптом зір її затуманився і лікарі опинилися далеко-далеко. Одночасно у вухах задзвеніло і тіло стало важким.

– Я почуваюся багато… – голос Кетрін звучав хрипко й губи ледь ворушилися. Голова впала набік. Вона побачила, що лежить на підлозі якогось сховища. Потім настала темрява.

2 14 БЕРЕЗНЯ

Містер та місіс Уїлбур Коллінз підтримували одне одного, чекаючи, поки відімкнуть двері. Спершу ключ не входив у замок, і поліцейський витягнув його, щоб пересвідчитися, чи справді він від помешкання №92. Він знову встромив ключ, збагнувши, що раніше тримав його догори ногами. Двері розчинилися, і поліцейський відступив убік, пропускаючи університетського декана у справах студенток.

– Гарненька кімнатка, – сказала декан. Це була мініатюрна жінка років п’ятдесяти, з нервовими й стрімкими рухами. Впадало в очі, що вона почувається дуже напружено.

Містер та місіс Уїлбур Коллінз і двоє поліцейських у формі зайшли до кімнати слідом за нею.

Перед ними була маленька двокімнатна квартира, яку називали «помешканням з видом на річку». Річку й справді було видно, але тільки з крихітного віконечка в комірці ванної кімнати. Двоє поліцейських стали обіч, склавши руки за спинами. Місіс Коллінз, жінка п’ятдесяти двох років, затрималася при вході, наче злякавшись того, що зможе побачити. Містер Коллінз навпаки, накульгуючи, відразу ж пройшов усередину кімнати. В 1952-у він перехворів на поліомієліт, що лишив сліди на правій гомілці, але ніяк не відбився на його розважливості у справах. У свої п’ятдесят п’ять він був другою особою в Першому національному міському банкові Бостона. Це був чоловік, що вимагав діяльності й поваги.

– Оскільки проминув лише тиждень, – припустила декан, – ваші тривоги, можливо, ще передчасні.

– Ми не мусили дозволяти Кетрін переїздити до Нью-Йорка! – проговорила місіс Коллінз, від хвилювання ламаючи пальці.

Містер Коллінз зігнорував їх обох. Він рушив у бік спальні й зазирнув до кімнати.

– Її валіза на ліжку.

– Це добра ознака, – сказала декан. – Багато студентів, коли втомлюються, їдуть на кілька днів з міста.

– Якби Кетрін поїхала, вона взяла б із собою валізу, – відповів містер Коллінз. – Крім того, вона зателефонувала б нам у неділю. Вона завше телефонує в неділю.

– Як декан я знаю, що багато студентів раптом відчуває потребу перепочити. Навіть таких гарних, як Кетрін.

– Кетрін не схожа на інших, – проговорив містер Коллінз, зникаючи в ванній.

Декан поглядом попросила підтримки в поліцейських. Але ті не відреагували.

Накульгуючи, містер Коллінз повернувся до вітальні.

– Вона нікуди не поїхала, – сказав він як про щось, що не підлягало сумніву.

– Що ти маєш на увазі, рідний? – спитала місіс Коллінз із дедалі сильнішою тривогою.

– Те, що сказав, – відрубав містер Коллінз. – Вона нікуди не поїхала б, не прихопивши цього. – Він пожбурив півпорожню упаковку протизаплідних таблеток на сидіння кушетки. – Вона тут, у Нью-Йорку, і я хочу, щоб її розшукали. – Він поглянув на поліцейських. – Повірте моєму слову, я хочу, щоб цією справою зайнялися серйозно.

3 15 КВІТНЯ

Доктор Мартін Філігіс притисся головою до стіни кімнати пульта управління. Приємно було відчувати прохолоду штукатурки. Четверо студентів-медиків третього курсу прилипли до скляної перегородки, з усепоглинаючим благоговінням стежачи за тим, як хворого готують до сканування мозку. Для них це був перший день факультативу з радіології. Курс починався з нейрорадіології. Філіпс перш за все повів їх подивитися на апарат для сканування, бо знав, що він справить величезне враження і зіб’є з них пиху. Іноді студенти-медики виявляли схильність до самовпевненості й нахабства.

В кімнаті для сканування технік, схилившись над хворим, перевіряв положення його голови щодо велетенського, схожого на бублик сканера. Технік випростався, відмотав шмат липкої стрічки й зафіксував голову хворого на підставці з пеностиролу.

Дотягнувшися рукою до конторки, Філіпс узяв направлення та історію хвороби. Нашвидку продивився те й друге.

– Прізвище хворого Шіллер, – сказав Філіпс. Студенти так захопилися підготовчою процедурою, що не обернулися на його слова. – Основна скарга – слабкість правої руки й ноги. Вік – сорок сім. – Філіпс поглянув на хворого. З досвіду він знав, що пацієнт буває страшенно переляканий.

Філіпс поклав направлення й історію хвороби на місце якраз тоді, коли технік став маніпулювати столом. Голова хворого повільно увійшла в отвір сканера, наче в пащу страховища. Швидким поглядом ще раз перевіривши положення голови, технік перейшов до кімнати, де був установлений пульт управління.

– Відійдіть на хвилину від вікна, – сказав Філіпс. Четверо студентів миттю послухалися й підійшли до комп’ютера, на якому нетерпляче мигтіли лампочки. Як Філіпс і передбачав, юнаки були настільки вражені, що стали слухняними.

Технік замкнув двері, що з’єднували два приміщення, і зняв із гачка мікрофон.

– Лежіть абсолютно нерухомо, містере Шіллер. Не ворушіться. – Вказівним пальцем технік натис кнопку пуску на пульті управління.

В кімнаті для сканування схожа на бублик велетенська маса, що оточувала голову Шіллера, стала стрибкоподібно обертатися, наче головне коліщатко годинникового механізму. Клацання – гучне для містера Шіллера – долинало приглушеним до тих, хто був по інший бік перегородки.

– Там зараз відбувається ось що, – сказав Мартін. – Під кожним кутом машина робить за оберт двісті сорок рентгенівських знімків.

Один із студентів повернувся до своїх колег, зобразивши на обличчі цілковите нерозуміння. Мартін зігнорував цю вихватку. Він затулив обличчя руками і кінчиками пальців доторкнувся до очних яблук. Обережно потер повіки, потім промасажував скроні. Він ще не пив кави й почувався розбитим. Звичайно він заходив до лікарняного кафетерію, але сьогодні заняття зі студентами не лишили для цього часу. Як помічник головного нейрорадіолога, Філіпс завше надавав великого значення вступному курсові з нейрорадіології і незмінно вів його сам. Цей добровільно взятий на себе обов’язок перетворився на болючу скалку, бо забирав час від дослідницької роботи. На перших двадцятьох-тридцятьох заняттях він утішався враженням, що справляли на студентів його вичерпні знання з анатомії мозку. Але згодом це відчуття притупилося. Тепер заняття радували його лише тоді, коли траплявся очевидно обдарований студент, але в нейрорадіології таке бувало не надто часто.

За кілька хвилин бубликоподібний сканер перестав обертатися, зате ожив комп’ютер. Ця вражаюча система нагадувала пульт управління в науково-фантастичному фільмі. Всі погляди перенеслися з хворого на мигтіння лампочок. Тільки Філіпс сидів, опустивши очі, й намагався відірвати клаптичок мертвої шкіри біля вказівного пальця. Думки його були далеко.

– Протягом дальших тридцяти секунд комп’ютер одночасно розв’яже сорок три тисячі двісті рівнянь для визначення щільності тканин, – пояснив технік, з радістю перебираючи Філіпсові функції. Філіпс це заохочував. Фактично він сам читав студентам лише загальні лекції, віддаючи практичні заняття аспірантам кафедри нейрорадіології та висококваліфікованим технікам.

Підвівши голову, Філіпс подивився на студентів, що приголомшені завмерли перед комп’ютером. Перевівши погляд на вікно в свинцевій рамі, Філіпс побачив лише голі ноги містера Шіллера. За мить у драмі, що розігрувалася, хворий став забутим персонажем. Машина цікавила студентів незрівнянно більше.

Над аптечкою висіло маленьке люстерко, і Філіпс поглянув на себе. Він ще не голився, і відросла за добу щетина їжачилась на всі боки. Він завше приходив у відділення на добру годину раніше від усіх інших співробітників, і в нього виробилася звичка голитися в кімнаті для переодягання хірургів. Він завів такий порядок: уставав, бігав підтюпцем, приймав душ і голився в клініці, а потім пив каву в кафетерії. Це давало дві години для наукової роботи, протягом яких його ніхто не відволікав.

Продовжуючи дивитися в люстерко, Філіпс запустив руку в своє густе рудувате волосся і відкинув його назад. На кінчиках волосини були світліші, ніж біля корінців, і дехто з медсестер навіть кпив із Філіпса, говорячи, начебто він удається до хімії. Нічого не могло бути далі від правди. Філіпс рідко згадував про власну зовнішність, і коли не мав часу забігти до лікарняного перукаря, сам карнав свою гриву. Але попри неувагу до зовнішності, Філіпс був цікавий мужчина. Йому виповнився сорок один рік, і зморшки, що нещодавно прорізалися навкруг рота й очей, лише окреслили риси, які раніше здавалися хлоп’ячими. Тепер він мав суворіший вигляд, і хворі останнім часом відзначали, що він радше подібний до телевізійного ковбоя, аніж до лікаря. Ця не позбавлена підстав оцінка втішила його. На зріст Філіпс трохи не дотягнув до шести футів. Попри худорлявість мав атлетичну будову. І за обличчям його не можна було прийняти за вченого. Лице його було кощаве, з прямим носом і виразним ротом. Глибокий розум найяскравіше відбився в рухливих світло-голубих очах. Він з відзнакою скінчив Гарвард 1966 року.

Катодна трубка на виході комп’ютера ожила і з’явилося перше зображення. Технік квапливо виставив рамку, роблячи картинку яснішою. Студенти з’юрмилися перед маленьким екраном на кшталт телевізійного, наче готуючись побачити фінал кубка з регбі. Але картина, що виникла перед їхніми очима, являла овал із білим краєм, заповненим чимось зернистим. Так комп’ютер відтворив вміст голови хворого. Ракурс був так ш, наче на містера Шіллера дивилися згори, видаливши тім’яну частину черепа.

Мартін позирнув на годинника. За чверть восьма. Він розраховував, що ось-ось з’явиться доктор Деніс Сенгер і візьме студентів на себе. Цілий ранок Філіпсові думки були зайняті майбутньою зустріччю з колегою по дослідницькій роботі Вільямом Майклзом. Майклз телефонував напередодні й сповістив, що зайде вранці і що має для Філіпса невеличкий сюрприз. Мартінова цікавість вже так розрослася, що з кожною зайвою хвилиною чекання загрожувала його задушити. Вже чотири роки вони разом працювали над програмою, що мала навчити комп’ютер читати рентгенограми черепа замість рентгенолога. Складність полягала в створенні програми, за якою комп’ютер міг би дати якісну оцінку щільності тканин на ділянках рентгенівського знімку, що цікавили лікаря. Коли б їм пощастило довести роботу до завершення, користь від неї була б надзвичайна. Оскільки труднощі аналізу рентгенограм черепа й усіх інших рентгенограм приблизно такі ж самі, програму, кінець кінцем, можна було б застосовувати до рентгенології в цілому. І якщо б вони досягли цього… Філіпс іноді дозволяв собі помріяти про власний дослідницький відділ і навіть про Нобелівську премію.

Нове зображення на екрані повернуло Мартіна до реального життя.

– Це – наче зріз, зроблений на тринадцять міліметрів вище від попереднього, – співуче проговорив технік. Пальцем він вказав на нижню частину овала. – Тут мозочок, а…

– Тут є патологія, – втрутився Філіпс.

– Де? – спитав технік. Він сидів на маленькому табуреті перед комп’ютером.

– Тут, – відповів Філіпс, протискуючись між студентами, щоб показати. Його палець уперся в ту частину зображення, яку технік щойно визначив як мозочок. – Це просвітлення тут, у правій півкулі мозку – патологія. Щільність з обох боків має бути однакова.

– Що ж це таке? – поцікавився один із студентів.

– Важко сказати зараз, – відповів Філіпс. Він нахилився, щоб роздивитися підозрілу ділянку ближче. – Цікаво, чи не відчував хворий труднощів при ходінні?

– Так, – озвався технік, – протягом тижня спостерігалося порушення координації рухів.

– Напевне, пухлина, – сказав Філіпс, випростуючись.

Всі четверо студентів утупилися в безвинне просвітління на екрані, і на їхніх обличчях миттєво відбилося сум’яття. З одного боку, їх глибоко схвилювало те, що вони на власні очі пересвідчилися у величезних можливостях сучасної діагностичної техніки, з другого – їх злякало саме існування пухлини мозку, думка про те, що ніхто не вбезпечений від неї, навіть вони.

Наступне зображення стало з’являтися на місці попереднього.

– А ось іще одна просвітлена область у скроневій долі, – сказав Філіпс, швидко вказуючи на ділянку, що вже змінювалася новою проекцією. – Ми її краще побачимо на наступному зрізі. Але для цього потрібне контрастне дослідження.

Технік підвівся і вийшов у суміжне приміщення зробити Шіллерові ін’єкцію контрастної рідини.

– Що дає контрастна рідина? – поцікавилася Ненсі Макфедден.

– Вона допомагає визначити межі пошкодженої тканини, наприклад, пухлини, коли порушено гемато-енцефалічний бар’єр, – проговорив Філіпс, обернувшись подивитися, хто заходить до кабінету, бо почув, що двері в коридор розчинилися.

– Чи містить вона йод?

Останнього питання Філіпс не чув, бо Деніс Сенгер увійшла й привітно осміхалася до нього з-за спин заворожених студентів.

Деніс вислизнула із свого коротенького білого пальта й простягнула руку, щоб повісити його поруч із аптечкою. Так вона починала роботу. Але на Філіпса її рухи справили прямо протилежну дію. На Деніс була рожева блузка, плісирована спереду і облямована круг шиї вузькою синьою стрічкою, зав’язаною бантом. Коли вона простягнула руку, вішаючи пальто, блузка обіпнула їй груди, й Філіпс оцінив виниклу перед ним картину так, як лише знавець оцінює витвір мистецтва – на його думку, Деніс була однією з найвродливіших жінок, яких він будь-коли бачив. Деніс казала, що її зріст – п’ять футів і п’ять дюймів, хоча насправді була принаймні на дюйм нижча. Вона була тендітна – важила лише сто вісім фунтів і мала невеликі, але пружні й чудової форми груди. Своє густе темне волосся Деніс звичайно зачісувала з чола назад і сколювала на потилиці однією шпилькою-пряжкою. Очі із сірими краплинками були світліші за волосся і надавали Деніс живого пустотливого виразу. Мало хто здогадувався, що вже три роки тому вона скінчила медичний коледж, де була першою за успішністю. І мало хто вірив, що їй двадцять вісім років.

Повісивши пальто, Деніс пройшла поруч із Філіпсом, непомітно потиснувши його лівий лікоть. Це сталося так стрімко, що Мартін не встиг поворухнутися. Вона сіла перед екраном, відрегулювала зображення на свій смак і відрекомендувалася студентам. Повернувся технік і повідомив, що контрастну рідину введено. Потім він приготував сканер для повторної серії знімків.

Філіпс нахилився вперед, щоб спиратися на плече Деніс, і показав на зображення на екрані.

– В цьому місці скроневої долі видно ураження мозкової тканини. І принаймні в двох місцях. – Він повернувся до студентів. – В історії хвороби я звернув увагу на запис про те, що хворий – затятий курець. Про що це вам говорить?

Студенти вп’ялися в зображення, боячись поворухнутися. Вони почувалися наче люди, що прийшли на аукціон без шеляга в кишені: найменший їхній рух міг бути витлумачений як надбавка до запропонованої суми.

– Дозвольте підказати, – порушив мовчання Філіпс. – Первинні пухлини мозку звичайно одиночні, на той час як виниклі в результаті ураження інших органів, – ми їх звемо метастази, – можуть бути і одиночні, і множинні.

– Рак легенів! – вигукнув один із студентів так швидко, наче брав участь у телевізійному змаганні.

– Дуже добре, – сказав Філіпс. – На цьому етапі не може бути стовідсоткової певності, але, якби виникло парі, я поставив би на вас.

– Скільки лишилося хворому жити? – запитав той самий студент, помітно пригнічений діагнозом.

– Хто його лікує?

– Хворий з нейрохірургічного відділення Курта Маннергейма, – проказала Деніс.

– Тоді недовго, – зробив висновок Мартін. – Маннергейм його різатиме.

Деніс стрімко обернулася.

– Такі випадки неоперабельні!

– Ти не знаєш Маннергейма. Він ріже все. Особливо пухлини. – Мартін знову схилився над плечем Деніс, вдихаючи неповторний запах її свіжовимитого волосся. Для Філіпса він був так само унікальний, як відбиток пальців, і, не зважаючи на робочу обстановку, він відчув приплив ніжності й жаги і мусив підвестися, щоб звільнитися від її чар.

– Доктор Сенгер, можна вас на хвильку? – спитав він раптом, жестом кличучи її в кут кімнати.

Деніс охоче послухалася. Обличчя її виказувало стурбованість.

– З моєї фахової точки зору… – проказав Філіпс тим самим діловим тоном, а далі змовкнув і заговорив знову пошепки. – В тебе сьогодні надзвичайно спокусливий вигляд!

Вираз обличчя Деніс змінювався повільно. Минула хвилина, перш ніж вона усвідомила, що він сказав, і тоді мало не розсміялася.

– Мартіне, ти захопив мене зненацька! В тебе був такий суворий тон, що я подумала – я зробила щось не так.

– А зробила ж! Ти одягла цю відверто знадливу блузку, щоб не дати мені зосередитися!

– Знадливу? Я ж затягнута по самісіньку шию!

– На тобі все набуває знадливого вигляду.

– Це все твої нечестиві думки, дідугане!

Мартінові лишалося тільки розсміятися. Деніс мала рацію. Бачачи її, він завше мимоволі згадував, яка вона гарна без одягу. Він стрічався з Деніс Сенгер вже більш як півроку, та все ще почувався захопленим юнаком. Спершу вони дотримувалися всіляких засторог, аби в лікарні не провідали про їхні пригоди, але дедалі переконуючись у серйозності цих взаємин, приділяли все менше уваги дотриманню таємниці. Цьому сприяло й те, що чим краще вони знали одне одного, тим меншою ставала різниця у віці. А та обставина, що Мартін був помічником завідувача нейрорадіологічного відділення, а Деніс лише другий рік працювала ординатором-рентгенологом, правила за фаховий стимул для обох, особливо коли Мартін три тижні тому став доручати їй проводити заняття замість себе. Деніс уже цілком могла позмагатися з тими двома хлопцями, що пройшли повний курс ординатури з радіології. І, на додачу до всього, це приносило обом радість.

– Кажеш, дідуган? – прошепотів Мартін. – За це тебе буде покарано. Лишаю студентів на тебе. Якщо вони занудьгують – пошли їх у кабінет томографії. Ми їх нагодуємо клінікою, перш ніж давати теорію.

Деніс кивнула, смиренно погоджуючись.

– А коли скінчиш ранкове сканування, – все ще пошепки вів далі Філіпс, – забіжи до мене. Може, пощастить утекти до кав’ярні!

Перш ніж вона встигла відповісти, він схопив свого білого халата й вийшов.

Операційні зали містилися на тому самому поверсі, що й радіологія, і Філіпс рушив туди. Маневруючи між скопиченням каталок, на яких лежали в чеканні флюороскопії хворі, Філіпс пройшов через кімнату, де аналізувалися рентгенограми. Це було просторе приміщення, розділене на відсіки негатоскопами, що стояли один на одному. Десь близько дюжини ординаторів пили каву й теревенили. Щоденна лавина рентгенограм ще тільки мала насунути, хоча рентгенапарати працювали вже з півгодини. Спочатку це буде тоненький струмок, а потім – потоп плівок. Філіпс дуже добре пам’ятав це з того часу, коли сам був у ординатурі. Він проходив її в медцентрі і, пристосовуючись до суворої атмосфери одного з найбільших і найкращих рентгенологічних відділень у країні, часто просиджував у цій самій кімнаті по двадцять чотири години.

Його винагородили за старання, запропонувавши лишитися для підготовки до наукового ступеня з нейрорадіології. Коли він скінчив роботу, результати виявились такими значними, що його запросили в штат, одночасно доручивши вести заняття із студентами-медиками. Від цього становища безперого пташеняти він піднявся до свого теперішнього статусу помічника завідувача відділення нейрорадіології.

Філіпс на мить спинився посеред кабінету. Незвичне освітлення від закритих матовим склом флуоресцентних ламп негатоскопів, що падало на обличчя людей за столами, надавало всім у цій кімнаті моторошного вигляду. На якусь хвильку вони здалися йому трупами з мертвотно бляклою шкірою й порожніми очницями. Філіпс здивовано подумав, що ніколи не помічав цього раніше. Поглянув на власні руки. Вони мали той самий безживний колір.

Він рушив далі, відчуваючи незвичне занепокоєння. Вже не вперше протягом останнього року він так жовчно сприймав буденні лікарняні сцени. Причиною, очевидно, була невдоволеність роботою, – невелика, вона, проте, постійно давалася взнаки. Він поступово дедалі більше ставав адміністратором, а до того ж відчував, що обставини спинили його зростання. Завідувачу нейрорадіології Тому Броктону було п’ятдесят вісім. Крім того, завідувач усього радіологічного відділення Херолд Голдблатт теж був нейрорадіолог. Філіпс мусив визнати, що його стрімке просування вгору – в межах їхнього відділення – загальмувалося не через те, що йому бракує здібностей, а тому що обидві вищі посади міцно зайняті. Вже майже рік Філіпс подумував про те, щоб піти з медцентру й улаштуватися в іншій лікарні, де є перспективи зростання, але думав про це без радості.

Мартін завернув у коридор, що вів до хірургічного відділення. Пройшов крізь подвійні двері, що відчинялися на обидва боки, з написом, який попереджав відвідувачів про те, що вхід стороннім заборонено. Проминув ще кілька таких самих дверей до передопераційної. Там стояло кілька каталок із знервованими хворими, що чекали своєї черги лягти під ніж хірурга. В кінці цього просторого приміщення був довгий, вбудований у стіну письмовий стіл, укритий пластиком. Він наче заступав шлях до тридцяти операційних та відділення реанімації. Три сестри в зелених хірургічних халатах, стоячи за столом, стежили за тим, щоб кожен пацієнт потрапив до потрібної операційної. Оскільки на добу робилося приблизно двісті операцій, зайняті сестри були весь час.

– Хтось скаже мені, кого оперуватиме Маннергейм? – спитав Філіпс, схиляючись до столу.

Всі три сестри поглянули на нього знизу вгору й заговорили одночасно. Мартін був одним із небагатьох лікарів, що завше були бажаними гостями в хірургічному відділенні. Зрозумівши, як кумедно вони виглядають, сестри розсміялися й почали церемонно поступатися одна одній правом відповісти.

– Може, краще спитати когось іншого, – проговорив Філіпс, роблячи вигляд, наче йде.

– О, ні! – вигукнула білява сестра.

– Можна піти побалакати в роздягальню, – запропонувала чорнява.

Хірургія була єдиним у лікарні місцем, де умовностей додержувалися дуже відносно. Атмосфера тут докорінно різнилася від будь-якого іншого відділення. Філіпс вважав – це пояснюється тим, що всі носили однаковий, схожий на піжами одяг, а до того ж, у цілком можливих критичних ситуаціях відсутність різниці в поводженні чоловіків і жінок давала змогу легше розряджувати напруженість. Але, незалежно від причин, Філіпс дуже добре пам’ятав цю розкутість. Перш ніж наважитися присвятити себе радіології, він цілий рік провів у хірургічній ординатурі.

– Хто із Маннергеймових хворих вас цікавить, – спитала білявка, – Маріно?

– Саме так, – підтвердив Філіпс.

– Вона позаду від вас, – проговорила сестра.

Філіпс обернувся. Футах у двадцяти від нього стояла каталка, на якій під простирадлом лежала двадцятиоднорічна жінка. Крізь туман, яким залили її мозок передопераційні ін’єкції, вона, певно, розчула своє ім’я, бо голова її повільно повернулася на його бік. Усе волосся було зголено з її голови перед операцією, і жінка нагадала Філіпсові маленьку співочу пташку без пір’я. Він двічі короткочасно бачив її раніше, коли їй робили знімки, і був уражений, наскільки вона тепер несхожа сама на себе. Тоді він не звернув уваги, яка вона маленька й тендітна. Її очі покинутої дитини молили про захист, і Філіпс мусив зібрати всі сили, щоб відвернутися й продовжити розмову з сестрами. Однією з причин, через які він перейшов з хірургії до радіології, було й усвідомлення того, що він не завше здатний стримувати власне почуття жалю до хворого.

– Чому ще не почали операції? – спитав він у сестри, сердитий з того, що хвору лишили наодинці з її страхами.

– Маннергейм чекає, поки з меморіального госпіталю Гібсона привезуть спеціальні електроди, – пояснила білявка. – Хоче зняти якісь покази з ділянки мозку, яку збирається видаляти.

– Зрозуміло… – проговорив Філіпс, намагаючисьперепланувати свої ранкові справи. Маннергейм незбагненним чином завше ламав усім їхні плани.

– У Маннергейма зараз двоє гостей з Японії, – додала білявка, – і він тиждень готувався до великого спектаклю. Але почнуть за кілька хвилин. Вже просили привезти хвору. Нам просто нікого було послати за нею.

– Гаразд, – промовив Філіпс, рушаючи в зворотний шлях через передопераційне приміщення. – Коли Маннергеймові знадобляться плівки з локалізацією патології, зателефонуйте просто до мене. Тоді не доведеться чекати.

Зворотним шляхом Мартін згадав, що має поголитися, і зайшов до кімнати відпочинку хірургів. О 8.10 там було майже порожньо, бо операції, призначені на 7.30, ще не скінчилися, а непередбачених випадків, можна сподіватися, ще певний час не буде. Лише один хірург розмовляв по телефону із своїм біржовим маклером, машинально почухуючись. Філіпс пройшов до роздягальні й набрав шифр на своїй шафці розміром фут на фут. Старий чолов’яга Тоні, що наглядав за хірургічним відділенням, дозволив Мартінові й далі користуватися нею.

Коли Філіпс намилив обличчя, запрацював його біпер. Від несподіванки Мартін здригнувся. Тільки зараз він усвідомив, наскільки напружені в нього нерви. Зняв трубку настінного телефону, намагаючись не забруднити її мильною піною. Говорила Гелен Уокер, його секретарка. Вона повідомляла, що прийшов Вільям Майклз і чекає в його кабінеті.

Філіпс із новим піднесенням узявся шкрябати собі щоки. Його знов охопило збудження, відчуте раніше, коли він дізнався від Вільяма про сюрприз. Він щедро полився одеколоном і квапливо натягнув довгого білого халата. Проходячи крізь кімнату відпочинку, помітив, що хірург продовжує розмовляти з маклером.

У своє відділення Мартін увірвався майже бігом. Гелен Уокер злякано відірвалася від друкарської машинки й побачила тільки змазані обриси свого боса – на такій швидкості він промчав повз неї. Гелен підвелася, потяглася за столом листів і телефонограм, але завмерла, коли двері до Філіпсового кабінету з грюканням зачинилися. Вона знизала плечима й знову взялася друкувати.

Філіпс притисся спиною до зачинених дверей, важко дихаючи. Майклз недбало гортав якогось радіологічного журналу.

– Ну? – збуджено видихнув Філіпс.

На Майклзові як завше погано сидів трохи приношений твідовий піджак, куплений, коли його господар учився на третьому курсі Массачусетського технологічного. Йому було тридцять, та виглядав він на двадцять, а волосся було таке світле, що Філіпс здавався поруч темним шатеном. Його маленького злого рота розтягнула вдоволена посмішка, а блідо-голубі очі заіскрилися.

– В чому річ? – проговорив він, удаючи, що знову береться за журнал.

– Викладай! – перебив Філіпс. – Я ж знаю, ти просто хочеш подражнити мене. Лихо в тім, що тобі надто таланить.

– Не знаю, що… – почав Майклз і змовк. Одним швидким рухом Філіпс перетнув кімнату і вихопив журнал з його рук.

– Не будемо гратися в мовчанку, – вигукнув Філіпс. – Ти ж знав, що чекання сюрпризу, який ти обіцяв через Гелен, зведе мене з розуму. Я мало не зателефонував тобі о четвертій ранку. І жалкую, що стримався – ти заслужив, щоб тебе розбудили.

– А-ах, так… Сюрприз… – продовжував дражнитися Майклз. – Мало не забув. – Він понишпорив у дипломаті. За хвилину видобув маленького пакетика, загорненого в темно-зелений папір і перев’язаного широкою жовтою стрічкою.

Мартінове обличчя витягнулося. Що це? Він чекав побачити якісь папери, скоріш за все – віддруковані на комп’ютері дані, які б демонстрували епохальне, зроблене ними відкриття. І вже ніяк не розраховував на подарунок.

– Це і є сюрприз для тебе, – сказав Майклз, подаючи пакетика.

Філіпс ще раз поглянув на подарунок. Розчарування його межувало з люттю.

– Якого дідька ти купив мені якусь іграшку?!

– Бо з тобою так приємно було займатися наукою, – відповів Майклз, усе ще простягаючи Мартінові пакетика. – Візьми, будь ласка.

Філіпс узяв. Він уже настільки опанував себе, що йому стало ніяково за таку реакцію. Що б не коїлося в його душі, він аж ніяк не хотів ображати Майклза. В кожному разі, це був знак уваги з його боку.

Філіпс подякував приятелеві, одночасно зважуючи на долоні пакетика. Був він легенький, приблизно чотири дюйми завдовжки й один заввишки.

– Не хочеш поглянути, що всередині? – поцікавився Майклз.

– Аякже! – промовив Філіпс, на хвильку затримавши уважний погляд на Майклзовому обличчі. Купівля подарунка аж ніяк не клеїлася до цього юного генія з відділу розробки обчислювальних машин. Це аж ніяк не означало, що Майклз був відлюдьком чи скнарою. Але наука настільки поглинала його, що він забував про норми ввічливості. І справді, за чотири роки, що вони пропрацювали разом, Філіпс жодного разу не стрінув Майклза в спільних знайомих. Мартін уважав, що неймовірно потужний розумовий апарат Майклза ніколи не вимикається. Кінець кінцем, Майклзові було лише двадцять шість, коли за видатні здібності його поставили на чолі новоствореного при університеті сектора штучного інтелекту. А ступінь доктора філософії він одержав у дев’ятнадцять, ще в Массачусетському технологічному.

– Розгортай, – нетерпляче проговорив Майклз.

Філіпс зняв стрічку й урочисто поклав її на письмовий стіл серед завалів паперів та плівок. Туди ж лягла й темно-зелена обгортка. Під нею виявилася чорна коробочка.

– Це до певної міри символічно, – пояснив Майклз.

– Справді? – здивувавсй Філіпс.

– Угу, – підтвердив Майклз. – Ти ж знаєш, як фізіологія підходить до мозку – як до чорної скриньки. Ну, поглянь же, що там усередині!

Філіпс боязко посміхнувся. Він не розумів, про що говорить Майклз. Зняв кришку з коробочки й вийняв паперову серветку, що лежала згори. І на свій превеликий подив видобув ізсередини касету, де на етикетці футляра значилося: «ПОГОВІР», виконує Флітвуд Мек».

– Що за чортівня, – скривився Філіпс. Він не міг утямити, навіщо Майклзові було купувати для нього цей запис.

– Ще один символ, – пояснив Майклз. – Те, що всередині, буде для твоїх вух приємніше від будь-якої музики.

Раптом уся шарада набула змісту. Філіпс відчинив футляр і дістав касету. То був не запис музики. На плівку записали комп’ютерну програму.

– Як багато ми досягли? – майже пошепки спитав Філіпс.

– Роботу закінчено, – проговорив Майклз.

– Бути не може! – завагався Філіпс.

– Пам’ятаєш останній матеріал, що ти дав мені? Він зробив диво. Розв’язав задачу, як визначати щільність тканин на їхній межі. Ця програма включає всі твої операції при розшифровуванні рентгенограми. Вона прочитає будь-який знімок, якщо ти поставиш її в цю машину. – Майклз показав у глибину кімнати. Там, на Філіпсовому робочому столі стояв апарат завбільшки з телевізор. З першого погляду було видно, що зразок дослідний. Передню планку з нержавійки тримали болти, що стирчали назовні. В лівому горішньому куті чорніла щілина для касети з програмою. З боків виходили два електричні кабелі. Один під’єднував друкуючий пристрій введення-виведення. Інший ішов до прямокутного ящика чотирьох футів завширшки й одного заввишки. На передній стінці цього пристрою зяяв широкий проріз із валиками – туди належало вставляти рентгенівський знімок.

– Важко повірити, – сказав Філіпс, побоюючись, що Майклз знову його розігрує.

– Нам теж, – зізнався Майклз. – Усе якось зовсім несподівано наклалося одне на одне. – Він пройшов у глибину кімнати і ніжно провів рукою по верхній кришці комп’ютера. – Все, що ти зробив для вирішення проблеми розпізнавання щільності тканин радіологічними методами, не тільки продемонструвало необхідність створення нової апаратури, але й підказало, якою вона має бути. І ось вона перед тобою.

– На вигляд дуже проста.

– Як завше, зовнішність оманлива, – відказав Майклз. – Начинка цієї штучки зробить революцію в світі комп’ютерів.

– Ти тільки уяви собі, як вона вплине на радіологію в цілому, якщо справді зможе читати рентгенівські знімки, – підхопив Мартін.

– Прочитає, – сказав Майклз. – Але в програмі можуть бути недоробки. Твоє завдання зараз – прогнати її по якомога більшому числу знімків черепів, описаних тобою ж раніше. Але якщо виникнуть розходження – причиною, думаю, виявляться неякісні негативи. Я маю на увазі випадок, коли програма визначить знімок як нормальний, а насправді було виявлено патологію.

– Ті ж труднощі виникають і в рентгенологів, – сказав Філіпс.

– Ну, гадаю; ми зможемо позбутися цього, – промовив Майклз. – Вирішувати, що не влаштовує вас, лікарів, доведеться тобі. Ну, а тепер, щоб ця машина запрацювала, перш за все ввімкни її. Гадаю, навіть доктор медицини в змозі це зробити.

– Беззаперечно, – парирував Філіпс, – але треба ще й доктора філософії, щоб під’єднати її до мережі.

– Дуже добре, – розсміявся Майклз. – Твій гумор стає дедалі тонкіший. Коли апарат буде під’єднаний до мережі й працюватиме, постав касету з програмою до центрального блока. Друкуючий пристрій повідомить, коли можна вміщувати рентгенівський знімок у лазерний сканер.

– Як ставити плівку? – поцікавився Філіпс.

– Байдуже. Тільки емульсією донизу.

– Гаразд, – проговорив Філіпс, потираючи руки й розглядаючи апарат з виглядом гордого батька. – І все ж я не можу повірити!

– Я теж, – зізнався Майклз. – Чотири роки тому хто б міг подумати, що ми зможемо досягти такого? Я досі пам’ятаю день, коли ти без попередження з’явився до мене у відділ обчислювальної техніки, сумно запитуючи, чи цікавить когось визначення різниці в щільності тканин…

– І мені неймовірно поталанило, що я натрапив на тебе! – підхопив Філіпс. – Тоді мені здалося, що ти лише закінчуєш університет. І я гадки не мав, що таке сектор штучного інтелекту.

– В кожному значному науковому відкритті неодмінно є ще й трохи талану, – погодився Майклз. – Але по тому, як тобі поталанить, треба ще й упріти. Якраз це тебе й чекає. Пам’ятай – що більше знімків черепа пропустиш крізь програму, тим краща вона буде, не лише тому, що ми усунемо недоліки, але ще й тому, що програма евристична.

– Тільки давай без гучних слів, – попрохав Філіпс. – Що ти маєш на увазі, говорячи «евристична»?

– Виходить, не все, чим ти сам живеш, тобі ж до смаку! – засміявся Майклз. – Ніколи не думав, що прийдеться почути, як лікар висловлює невдоволення з приводу незрозумілих слів! Евристична програма – це та, що може самонавчатися.

– Хочеш сказати, що ця штука порозумнішає?

– Дійшло нарешті, – з полегкістю зітхнув Майклз, рушаючи до дверей. – І тепер це залежить від тебе. І пам’ятай – машиною можна користуватися і в інших областях радіології. Тому у вільний час, якщо припустити, що ти його матимеш, візьмися за порівняння своїх записів та ангіограм мозку. Поговоримо потім..

Зачинивши за Майклзом двері, Філіпс підійшов до робочого столу й утупився в апарат, що розшифровує рентгенограми. Йому не терпілося відразу ввімкнути його, але це забороняв робити вантаж рутинних обов’язків. На підтвердження такої думки до кімнати ввійшла Гелен зі жмутком кореспонденції, телефонограм і гарненькою новиною, що зіпсувався рентгенапарат у одному з кабінетів ангіографії мозку. Філіпс, долаючи самого себе, повернувся спиною до нового пристрою.

4

– Ліза Маріно? – спитав голос, і почувши його, Ліза розплющила очі. Над нею схилилася сестра Керол Бігелоу. Волосся її було зібране під ситцеву шапочку із квітковим візерунком. Носа й рота закривала хірургічна маска. Виднілися тільки темно-карі очі.

Ліза відчула, що її руку підіймають і повертають, щоб прочитати дані на її особовому браслеті. Руку поклали на місце й погладили.

– Ліза Маріно, ви готові до того, щоб ми знову повернули вам здоров’я? – спитала Керол, відпускаючи ногою гальмо каталки й відкочуючи її від стінки.

– Не знаю, – зізналася Ліза, намагаючись не відводити погляду від обличчя сестри.

Але Керол відвернулася, говорячи:

– Звичайно ж, готові, – й одночасно проштовхуючи каталку повз стіл, укритий білим пластиком.

Автоматичні двері зачинилися за ними, й Ліза рушила в свій фатальний шлях коридором до операційної номер двадцять один. Операції на мозку звичайно відбувалися в одній з чотирьох кімнат – 20-й і 21-й, 22-й чи 23-й, які було для цього обладнано. На спеціальних підставках стояли операційні мікроскопи Цейса, були замкнені відеосистеми з записувальними пристроями, спеціалізовані столи. В кімнаті №21 була ще й галерея для глядачів, і тому доктор Курт Маннергейм, завідувач відділенням нейрохірургії та голова комітету по зв’язках із медичним коледжем, оперував переважно в ній.

Ліза сподівалася, що до цього часу вже спатиме, але ні. Навпаки, вона, здавалося, особливо чітко сприймала те, що відбувалося, і всі її почуття загострились. Навіть хімічний запах стерильності здавався аж надто різким. У неї ще є час, думала вона. Їй не хотілося, щоб її оперували. Особливо голову. Вона погодилась би на все – тільки б не голову.

Рух припинився. Повернувши погляд, Ліза побачила, що сестра кудись зникла, а її, наче автомобіль, припаркували на узбіччі напруженої магістралі. Повз неї пройшла група людей, везучи іншого хворого. Його нудило. Один із санітарів, які штовхали каталку, тримав хворого за підборіддя. Забинтована голова навіювала жах.

По щоках Лізи покотилися сльози. Хворий нагадав їй про майбутні муки. Її саму збиралися розчахнути й осквернити. Не якусь там периферійну частину – ступню чи руку, а голову… де жила її особистість і сама душа. Чи буде вона тією ж людиною, що й до операції?

В одинадцять років у Лізи був гострий апендицит. Операція тоді здавалася їй, безумовно, страшною, але той страх був нічим порівняно з тим, який вона відчувала зараз. Вона була певна, що позбудеться власної особистості, якщо не самого життя. В кожному разі, вона розпадалася на уламки, які хтось мав підібрати й вивчити.

Знову з’явилася Керол Бігелоу.

– Все гаразд, Лізо, на вас чекають.

– Прошу, – прошепотіла Ліза.

– Заспокойтеся, Лізо, – проговорила Керол Бігелоу. – Ви ж не хочете, певно, щоб доктор Маннергейм побачив ваші сльози.

Ліза не бажала, аби будь-хто бачив, як вона плаче. Вона кивнула Керол у відповідь і відчула, що злиться. Чому це відбувається саме з нею? Несправедливо. Рік тому вона була нормальною студенткою коледжу. Вирішила спеціалізуватися з англійської мови, сподіваючись підготуватися до юридичного факультету. Їй подобалися лекції з літератури і вона добре навчалася, принаймні, поки не зустріла Джіма Конвея. Вона знала, що занедбала навчання, але таке тривало лише близько місяця. До знайомства з Джімом вона пережила кілька мимобіжних захоплень, але жодного разу не була цілком удоволена й навіть питала себе, чому через це здіймають стільки галасу. Але з Джімом все було інакше. Вона відразу ж зрозуміла, що з ним одержить усе, що може дати близькість із мужчиною. І не лишилася байдужою. Вона не вірила в протизаплідні таблетки і добилася, щоб їй поставили кільце. Ліза добре пам’ятала, як важко було набратися мужності і в перший раз піти до гінекологічного відділення. А далі вона приходила знову, коли виникала необхідність.

Каталка в’їхала до операційної, що являла правильний квадрат із стороною в двадцять п’ять футів. Стіни було вкрито сірою керамічною плиткою аж до самої заскленої галереї під стелею. Більшу частину стелі займали дві величезні безтіньові лампи з нержавіючої сталі, що нагадували перевернуті літаври. Посередині стояв операційний стіл – вузький потворний пристрій, що нагадав Лізі вівтар для якогось поганського ритуалу. На одному кінці столу була кругла підставка з отвором у центрі. Ліза інстинктивно здогадалася, що на ній має лежати голова. З маленького транзистора в кутку, наче із зовсім іншого світу, проникливо співали «Бі Джіз».

– Ось ми й прибули, – сказала Керол Бігелоу. – Я прошу вас пересунутися на стіл.

– Гаразд, – відказала Ліза, – дякую. – Власна реакція викликала в дівчини досаду. Менш за все вона збиралася дякувати. Але їй хотілося сподобатися цим людям, бо вона знала, що залежить від їхньої уваги й догляду. Переміщуючись із каталки на операційний стіл, Ліза не випускала з рук простирадла, марно намагаючись зберегти хоч краплинку гідності. Опинившись на столі, лягла нерухомо, втупившись у безтіньові лампи.

Поруч із лампами вона побачила скляну перегородку. Відбите світло заважало дивитися крізь скло, але згодом вона розгледіла обличчя, що втупилися в неї згори. Ліза заплющила очі. Її виставили на посміховисько.

Життя її перетворилося на кошмар. Усе було чудово до того фатального вечора. Вони займалися вдвох із Джімом. Поступово вона зрозуміла, що їй важко читати, особливо коли вона натрапила на речення, яке починалося словом «завше». Те, що вона знає це слово, не викликало в неї сумнівів, але мозок відмовлявся приймати його. Довелося спитати в Джіма. Він посміхнувся у відповідь, думаючи, що вона жартує. Вона повторила питання, він відказав: «Завше». Але навіть по тому, як Джім вимовив слово, по тому, як вона подивилася на нього в книзі, зміст не дійшов до неї. Вона пам’ятала відчуття страху й безвиході, що на неї навалилося. Після цього з’явився дивний запах. Джім сказав, що нічого не відчуває, і це було останнє, що Ліза пам’ятала. Потім почався перший напад. Поза сумнівами, він був жахливий, і Джім увесь тремтів, коли вона отямилася. Виявилося, що вона кілька разів його вдарила й подряпала йому обличчя.

– Доброго ранку, Лізо, – проговорив приємний чоловічий голос із британським акцентом. Поглянувши вгору й назад, Ліза зустрілася поглядом із карими очима Бала Ранади, лікаря з Індії, що закінчив їхній університет. – Пам’ятаєте, що я вам казав учора ввечері?

Ліза кивнула.

– Не кашляти й не сіпатися, – проговорила вона, бажаючи зробити лікареві приємність. Дівчина ясно пам’ятала візит доктора Ранади. Він з’явився по обіді, відрекомендувався, сказав, що він анестезіолог і опікатиметься нею протягом операції. Потім почав ставити ті ж питання про здоров’я, на які їй доводилося відповідати безліч разів раніше. Відмінність полягала в тому, що доктора Ранаду відповіді, здавалося, й не цікавили. Його обличчя кольору червоного дерева не змінювало виразу, крім того моменту, коли Ліза описувала, як у одинадцять років їй видаляли апендицит. Доктор Ранада кивнув, коли Ліза повідомила, що перенесла наркоз нормально. Те, що вона не давала алергійної реакції, було ще одним повідомленням, яке його зацікавило. Почувши це, він знову кивнув.

Як правило, Лізі подобалися люди, які давали вихід власним почуттям. Доктор Ранада належав до іншої категорії. Він не виявляв жодних емоцій, лише внутрішню силу. Але за таких обставин навіть ця стримана симпатія влаштовувала Лізу. Вона була рада, що для когось її муки являли щось узвичаєне. Але доктор Ранада відразу ж уразив її. З тим самим бездоганним оксфордським акцентом він проказав:

– Сподіваюся, доктор Маннергейм повідомив вас, як подаватиметься наркоз?

– Ні, – відповіла Ліза.

– Дивно, – вимовив після паузи доктор Ранада.

– Чому? – затривожилася Ліза, відчувши небезпеку. Думка про те, що поміж лікарями немає згоди, страхала. – Чому дивно?

– Трепанацію звичайно роблять під загальним наркозом, – пояснив доктор Ранада. – Але доктор Маннергейм повідомив нас, що хоче оперувати під місцевою анестезією.

Ліза не чула, щоб її операцію називали «трепанацією». Доктор Маннергейм сказав, що збирається зняти клапоть шкіри й проробити маленьке віконце в її голові, щоб можна було видалити ушкоджену ділянку правої скроневої долі. Він пояснив Лізі, що якимось чином частина її мозку ушкодилася, і що якраз це місце й викликає приступи. Якби йому пощастило саме цю ділянку видалити, приступи припинилися б. Він проробив майже сотню таких операцій із блискучим результатом. На той час Ліза вже впала в відчай, бо до зустрічі з доктором Маннергеймом усі лікарі, до яких вона зверталася, лише співчутливо кивали їй.

А приступи були страшні. Звичайно вона знала про їхнє наближення, бо виникав цей дивно знайомий запах. Але іноді вони починалися без попередження, звалюючись на неї, наче обвал у горах. Одного разу після довгого медикаментозного лікування й запевнянь, що хворобу подолано, вона в кінотеатрі відчула цей жахливий запах. Не тямлячи себе, вона зірвалася з місця, дісталася, перечіплюючись, до проходу й кинулася в бік фойє. В цю мить вона втратила контроль над собою. Пізніше вона отямилася в фойє біля цукеркового автомата. Спиною вона притискалася до стінки, а руки були між ногами. Частина одягу зникла, а вона, наче ошаліла кішка, мастурбувала. Кілька чоловік, і серед них Джім, дивилися на неї, наче на якесь чудовисько. Згодом вона довідалася, що напала на двох дівчат і одну так побила, що нещасну повезли до лікарні. Єдине, що вона могла зробити, отямившись, це заплющити очі й заплакати. Вона пам’ятала, як почула далекий сигнал карети швидкої допомоги й подумала, що божеволіє.

Життя її спинилося. Вона не була божевільна, але жодні ліки не знімали нападів. Тому, коли з’явився доктор Маннергейм, він здався їй рятівником. І лише після відвідин доктора Ранади вона стала усвідомлювати, що ж насправді на неї чекає. Після доктора Ранади з’явився санітар, щоб поголити їй голову. З цієї хвилини Ліза не перестаючи відчувала страх.

– Чому він хоче під місцевою анестезією? – спитала Ліза. Пальці її почали тремтіти.

Доктор Ранада зосередився перед тим, як відповісти.

– Так, – зрештою сказав він, – доктор хоче встановити, яку частину вашого мозку вражено. І він потребує вашої допомоги.

– Значить, я не спатиму, коли… – Ліза не договорила. Її голос зірвався. Ця думка, здавалося, суперечила здоровому глуздові.

– Саме так, – підтвердив доктор Ранада.

– Але ж він знає, де пошкоджена частина мого мозку, – заперечила Ліза.

– Лише приблизно. Але не тривожтеся. Я буду поруч. Болю ви не відчуєте. І слід думати тільки про одне – не кашляти й не ворушитися.

Із задуми Лізу вивело відчуття болю в лівому передпліччі. Поглянувши вгору, вона побачила, що в крапельниці спливають крихітні бульбашки. Доктор Ранада почав робити вливання. Те ж саме він проробив і на правій руці, ввівши у вену довгу тонку пластикову трубку. Потім він так підрегулював стіл, що узголів’я виявилося трохи вище від ніг.

– Лізо, – сказала Керол Бігелоу, – я введу вам катетер.

Підвівши голову, Ліза подивилася долі. Керол розпечатувала загорнуту в пластик коробочку. Ненсі Донован, друга операційна сестра, відгорнула простирадло, оголюючи Лізу від п’ят до пояса.

– Катетер? – здивувалася Ліза.

– Так, – підтвердила Керол Бігелоу, надіваючи просторі гумові рукавички. – Я введу трубку в сечовий міхур.

Голова Лізи впала на стіл. Ненсі Донован вхопила ноги дівчини й звела їх підошвою до підошви. Тепер коліна розійшлися широко в боки і кожен, хто хотів, міг бачити її в такому положенні.

– Я введу вам препарат під назвою манітол, – пояснив доктор Ранада. – Він спричиняє сильне виділення сечі.

Ліза кивнула, роблячи вигляд, наче зрозуміла, й одночасно відчула, що Керол Бігелоу витирає їй геніталії.

– Привіт, Лізо! Я доктор Джордж Ньюмен. Пам’ятаєш мене?

Розплющивши очі, Ліза побачила ще одне обличчя, закрите маскою. Очі голубі. В обличчя по той бік столу райдужки були карі.

– Я старший ординатор нейрохірургії, – сказав доктор Ньюмен, – а це доктор Ральф Лоурі, один із наших молодших ординаторів. Ми, як я казав тобі вчора, будемо асистувати докторові Маннергеймові.

Перш ніж Ліза встигла відповісти, вона відчула різкий біль між ногами, а потім незвичну вагу в сечовому міхурі. Глибоко зітхнула й відчула, що до внутрішнього боку стегна прикладають лейкопластир.

– А тепер розслабся, – сказав доктор Ньюмен, не чекаючи відповіді. – Ти й не помітиш, як одужаєш. – Обоє лікарів зосередилися на серії рентгенограм, розміщених уздовж стін.

Події в операційній набирали швидкості. З’явилася Ненсі Донован з інструментами на таці з нержавійки. Над тацею здіймалася пара. Сестра з грюком опустила свою ношу на столик, що стояв поруч. Дарлін Купер, третя операційна сестра, вже в хірургічному халаті та в рукавичках, запустила руку в стерильні інструменти й узялася розкладати їх у певному порядку на таці. Коли Ліза побачила, що Дарлін Купер підіймає великого дриля, вона відвернулася.

Доктор Ранада наклав їй на руку манжетку тонометра. Керол Бігелоу оголила дівчині груди й прикріпила липкою стрічкою датчики електрокардіографа. Скоро з транзистора долинули сигнали, що нагадували булькотіння. Вони йшли з кардіомонітора, змагаючись із голосом Джона Денвера.

Доктор Ньюмен повернувся до столу після вивчення рентгенограм і перевірив положення голеної голови дівчини. Потім, поклавши мізинця їй на носа, а великого пальця – на маківку, маркером провів лінії. Перша йшла від вуха до вуха через маківку. Друга перетинала її, починаючись від середини лоба і тягнучись до потилиці.

– А зараз, Лізо, поверни голову праворуч, – сказав доктор Ньюмен.

Ліза не розплющувала очей. Вона відчула, як палець намацує на кістці борозенку, що йде від правого ока до правого вуха. Далі – як маркер малює петлеподібну лінію, що від правої скроні вигиналася вгору й назад і закінчувалася за вухом. Район, окреслений фарбою, нагадував ратицю з вухом у основі. З нього й мусили відшарувати клапоть шкіри, про який говорив Лізі доктор Маннергейм.

Несподівано по всьому тілі розлилася оспалість. Здавалося, повітря в приміщенні стужавіло, а руки й ноги налилися свинцем. З великим зусиллям Ліза підняла повіки. Над нею всміхався доктор Ранада. В одній руці він тримав трубку крапельниці, в другій – шприц.

– Це зніме напруженість, – пояснив доктор Ранада.

Вона втратила відчуття часу. В свідомості зрідка виникали якісь згуки. Вона хотіла заснути, але тіло мимоволі опиралося її бажанню. Відчула, що її повертають набік, а під праву руку підкладають подушку, підіймаючи її. Те, що зап’ястки було прив’язано до дошки, яка під прямим кутом видавалася за краї операційного столу, вже не турбувало. Руки настільки обважніли, що вона все одно не змогла б ними поворухнути. Щоб знерухомити тіло, поперек стягнули шкіряною попругою. Дівчина відчула, що голову чимось шкребуть і змащують. Потім у неї вп’ялося кілька гострих голок, але біль миттєво вщух. І нарешті голову затисли якимись лещатами. Проти власної волі Ліза поринула в сон.

З цього стану її несподівано вирвав сильний біль. Дівчина гадки не мала, скільки пройшло часу. Боліло над правим вухом. Знов різкий біль. Вона закричала й спробувала поворухнутися. Крім спеціальної маски з тканини, що Лізі наділи на обличчя, її тіло обгортали кілька хірургічних простирадел. У просвіті маски дівчина побачила знайомі риси доктора Ранади.

– Все гаразд, – промовив лікар. – Лежіть спокійно. Роблять укол для місцевої анестезії. За хвилину все минеться.

Біль виникав знову й знову. В Лізи було відчуття, наче череп зараз вибухне. Вона спробувала підвести руку, але тільки відчула пов’язку, що її стримувала.

– Будь ласка! – закричала вона, та голос її був ледве чутний.

– Все чудово. Не напружуйтеся.

Біль урвався. Ліза чула, як дихають лікарі. Вони були над самісіньким її правим вухом.

– Скальпель! – наказав доктор Ньюмен.

Ліза внутрішньо зіщулилася від страху. Вона відчула тиск, наче чийсь палець рухався по її голові вздовж лінії, накресленої маркером. Крізь простирадла на шию просочилася тепла рідина.

– Гемостатичні кліпси, – кинув доктор Ньюмен.

Ліза почула різке металеве клацання.

– Затискач Рейні, – скомандував доктор Ньюмен. – І зателефонуйте Маннергеймозі. Скажіть, усе для нього буде готове за тридцять хвилин.

Ліза намагалася не думати про те, що коїться з її головою. Думки її було прикуто до сечового міхура – він переповнився.

Вона покликала доктора Ранаду й сказала, що їй треба помочитися.

– Вам поставили катетер, – пояснив лікар.

– Але мені треба, – сказала Ліза.

– Цілком розслабтеся, Лізо, – продовжив доктор Ранада. – Введу вам зараз ще снодійного.

Далі до свідомості Лізи дійшло пронизливе завивання бензинового моторчика й відчуття тиску та вібрації на голові. Шум злякав дівчину, бо вона знала, що це означає. Її череп розтинали з допомогою пилки. Вона тільки не знала, що це й зветься трепанацією. На щастя, болю вона не відчувала, хоча й чекала його появи щосекунди. Запах паленої кістки проникнув крізь марлеву маску на її обличчі. Доктор Ранада взяв її руку і дівчина подумки подякувала йому. Вона стисла його пальці, наче його рука була для неї єдиною надією вижити.

Звук моторчика змовкнув. У виниклій раптом тиші з транзистора почулося ритмічне биття серця. Потім Ліза знов відчула біль, який цього разу був зосереджений в одній точці. В кінці вузького прорізу маски, що обмежував їй поле зору, виникло обличчя доктора Ранади. Він спостерігав за дівчиною в той час, як манжетка тонометра наповнювалася повітрям.

– Щипці для кісток! – сказав доктор Ньюмен.

Ліза відчула й почула, як тріщить кістка. Звук пролунав над правим вухом.

– Елеватор! – попросив доктор Ньюмен.

Їй ще кілька разів завдали гострого болю. Потім вона почула, як їй здалося, гучне клацання і зрозуміла – в її черепі пробили отвір.

– Вологу марлю, – зажадав доктор Ньюмен.

Продовжуючи терти щіткою руки, доктор Курт Маннергейм подався вперед, щоб зазирнути крізь прочинені двері до операційної №21 і поглянути на годинника на далекій стіні. Була вже майже дев’ята. Саме цієї хвилини він побачив, як його старший ординатор доктор Ньюмен відходить від столу. Ординатор схрестив на грудях руки в хірургічних рукавичках і рушив до негатоскопа, в якому було закріплено рентгенограми. Це могло означати лише одне – трепанацію виконано й чекають на шефа. Доктор Маннергейм знав, що часу в нього обмаль. Комісія з наукових досліджень Національного інституту охорони здоров’я мала прибути опівдні. На карту ставилася дванадцятимільйонна субсидія, що забезпечила б його наукові пошуки на дальші п’ять років. Він зобовязаний одержати її. Якщо ж ні – втрачається віварій разом з усіма результатами чотирьохрічної праці. Маннергейм був переконаний, що вже майже встановив локалізацію ділянки мозку, яка збуджує агресивність і лють.

Змиваючи мильну піну, Маннергейм помітив Лорі Макінтер, заступника завідувача операційними. Він гукнув її, і вона спинилася.

– Лорі, мила! В мене тут двоє япончат з Токіо. Не могли б ви послати когось до приймальні, щоб їм обов’язково дали хірургічні халати й усе, що треба?

Лорі Макінтер кивнула, хоча й не намагалася приховати, що прохання їй не до вподоби. Її дратувало те, що Маннергейм кричить на увесь коридор.

Маннергейм зрозумів мовчазний докір і про себе вилаяв сестру.

– Баби, – пробурчав він. Сестри все більше й більше дратували його – наче скалка в сідниці.

Маннергейм увірвався до операційної, наче бик на арену. Спокійна, ділова атмосфера відразу ж де й ділася. Дарлін Купер подала Маннергеймові стерильного рушника. Утираючи спершу одну руку, потім другу від кисті до ліктя, він нахилився подивитися на отвір у черепі Лізи Маріно.

– Чорти б вас забрали, Ньюмене, – прогарчав Маннергейм, – коли ж ви зрештою навчитеся робити трепанацію? Можна подумати, я тисячі разів не казав вам, що краї мають бути рівні?! Мій Боже!.. Жахіття якесь!..

Під простирадлами Лізу знов охопив страх. Щось у операції не клеїлося.

– Я… – почав Ньюмен.

– Не бажаю чути ніяких виправдовувань. Або робитимете як треба, або шукайте іншу роботу. Тут мають бути кілька япончат, і що вони подумають, коли все це побачать?

Ненсі Донован стояла поруч із Маннергеймом, щоб узяти в нього рушник, але він вирішив жбурнути його на підлогу. Йому подобалося створювати безлад, і наче дитина, де б не з’являвся, він завше вимагав цілковитої й повної уваги. І досягав свого. З точки зору техніки проведення операцій його вважали одним із найкращих нейрохірургів країни. І, мабуть, найшвидшим. За його власними словами, «коли вже ти заліз у голову, нема чого розводити антимонії». І при енциклопедичних знаннях усіх тонкощів нейроанатомії він був оператор найвищої кваліфікації.

Дарлін Купер тримала напоготові бурі гумові рукавички – Маннергейм оперував лише в таких. Устромляючи в них руки, він подивився їй в очі.

– А-а-а, – заворкотів він, наче відчуваючи хтиву насолоду від цього поруху рук. – Дівчинко, ти казкова!

Дарлін Купер уникала зустрічі із сіро-голубими очима Маннергейма, простягаючи йому вологого рушника, щоб стерти тальк із рукавичок. Вона звикла до його реплік і з досвіду знала, що найкращим захистом було ігнорувати їх.

Розташувавшись край узголів’я столу – праворуч став Ньюмен, а ліворуч Лоурі – Маннергейм подивився на півпрозору тверду оболонку, що закривала мозок Лізи. Ньюмен уже пропустив шви крізь нерівномірну за товщею тверду оболонку мозку й прикріпив їх до краю трепанованої ділянки. Ці шви щільно притискали тверду оболонку до внутрішньої поверхні черепа.

– Що ж, почнемо цю виставу, – проголосив Маннергейм. – Гачок і скальпель!

Інструменти гучно ляснулися йому на долоню.

– Легше, дівчинко, – обурився Маннергейм. – Нас не показують по телеку. Я не хочу, щоб мені робили боляче кожного разу, коли я прошу інструмент!

Він нахилився і гачком майстерно припідняв тверду мозкову оболонку. Скальпелем проробив невеликий отвір. Крізь нього було видно рожево-сірий горбок мозку.

Взявшися до роботи, Маннергейм забув про все на світі. Його маленькі руки здійснювали виважено ощадливі рухи, його трохи вирячені очі ні на мить не відривалися від хворої. Гарно тренований фізично, він мав дивовижно координовану систему «очі-руки». Його лише постійно дратував власний маленький зріст – п’ять футів і шість дюймів. Він почувався так, наче в нього вкрали п’ять дюймів, необхідні для цілковитої відповідності із його розумовим рівнем. Але він підтримував себе в бездоганній фізичній формі й виглядав значно молодшим від свого шістдесяти одного.

Хірургічними ножицями з довгими браншами й короткою різальною поверхнею Маннергейм розкрив тверду мозкову оболонку, і перед ним відкрився мозок Лізи. Вказівним пальцем він ніжно провів поверхню скроневої долі. Його досвід дозволяв виявити найменші відхилення. Для Маннергейма таке найінтимніше дотикання до живого пульсуючого людського мозку було вершиною його професійного «Я». Протягом багатьох операцій він зазнавав майже чуттєвої насолоди.

– Тепер ввімкнемо стимулятор і підведемо контакти ЕЕГ^[1], – сказав він.

Доктор Ньюмен із доктором Лоурі розплутували великий жмуток тонких дротів. Ненсі Донован, чергова при Маннергеймі сестра, прийняла знайдені потрібні відводи і під’єднала до пульта, що стояв поруч. Доктор Ньюмен дбайливо розклав електроди, обтягнені марлею, двома паралельними рядами. Перший – уздовж центральної лінії скроневої долі, другий – над сільвієвою веною. Гнучкі електроди із срібними кульками пішли під мозок. Ненсі Донован енергійно натисла на вимикач, і на екрані ЕЕГ поруч із серцевим монітором ожили флуоресцентні піки сигналів, креслячи тремкі лінії.

До операційної ввійшли доктор Харата і доктор Нагамото. Маннергейм був їм радий, – не тому, що гості могли б чомусь навчитися, а тому, що любив працювати на публіку.

– Тепер послухайте, – проговорив Маннергейм жестикулюючи, – в літературі пишуть багато нісенітниці про те, чи треба видаляти верхній відділ скроневої долі під час її вирізання. Деякі лікарі бояться, що це може вплинути на мову хворого. Я можу дати лише одну відповідь – спробуйте.

Тримаючи в руці електростимулятор, наче диригентську паличку, Маннергейм кивнув доктору Ранаді. Той нахилився й, піднявши простирадло, покликав:

– Лізо!

Дівчина розплющила очі. В них відбилося сум’яття, викликане почутою розмовою.

– Лізо, – сказав доктор Ранада, – прошу вас продекламувати всі дитячі вірші, які пам’ятаєте.

Ліза послухалася, надіючись, що з її допомогою процедура скоро скінчиться. Вона почала читати, але цієї миті доктор Маннергейм доторкнувся до поверхні її мозку стимулятором. Мова дівчини урвалася на півслові. Вона знала, що хоче сказати, але не могла. Водночас у її мозку виник образ людини, що входила в двері.

Помітивши паузу в мові дівчини, Маннергейм проголосив:

– Ось і маєте відповідь. У цієї хворої верхньої скроневої звивини ми не вирізаємо!

Японці закивали на знак згоди.

– Тепер переходимо до цікавішої частини роботи, – вів Маннергейм далі, беручи один із двох довгих електродів, що привезли з меморіального госпіталю Гобсона. – Між іншим, викличте когось із рентгенології. Треба зняти ці електроди, щоб потім знати, як далеко вони пройшли.

Негнучкі голки електродів водночас знімали покази й стимулювали. Перш ніж опустити їх у стерилізатор, Маннергейм зробив на кожному насічку за чотири сантиметри від кінчика голки. Маленькою металевою лінійкою він виміряв чотири сантиметри від переднього краю скроневої долі. Тримаючи електрод під прямим кутом до поверхні мозку, Маннергейм навмання легко ввігнав його до чотирисантиметрової позначки. Тканина мозку чинила мінімальний опір. Він узяв другий електрод і ввів його за два сантиметри від першого. Кожний підіймався над поверхнею мозку приблизно на п’ять сантиметрів.

На щастя, саме цієї миті з’явився Кеннет Робінс, головний технік відділення радіології. Якби він хоч трохи спізнився, Маннергейм видав би одну із своїх знаменитих істерик. Операційну було обладнано так, щоб полегшити рентгенівські дослідження, і головному технікові вистачило всього декілька хвилин, щоб зробити два знімки.

– Тепер… – Маннергейм звів очі на годинника й зрозумів, що доведеться прискорити хід подій. – Давайте пустимо струм у глибинні електроди й подивимося, чи зможемо одержати епілептичні хвилі на ЕЕГ. З досвіду знаю, що коли зможемо – то маємо майже стовідсоткову гарантію, що лоботомія допоможе звільнитися від нападів.

Лікарі біля хворої помінялися місцями.

– Докторе Ранада, – звернувся Маннергейм, – я хочу, щоб ви попросили хвору описати, що вона відчуває і про що вона подумає після стимуляції.

Доктор Ранада кивнув і зник під краєм простирадла. Виринувши з-під неї, він дав Маннергеймові знати, що можна продовжувати.

Ліза відчула стимуляцію наче вибух бомби, безболісний і беззвучний. Після цілковитої порожнечі, що тривала частку секунди, або може й годину, калейдоскоп образів злився із обличчям доктора Ранади в кінці довгого тунелю. Вона не пізнала доктора Ранади і гадки не мала, де вона знаходиться. Все, що вона усвідомила – це відчуття жахливого запаху, що сповіщав про наближення приступу. Її охопила паніка.

– Що ви відчули? – спитав доктор Ранада.

– Допоможіть! – закричала Ліза. Вона спробувала поворухнутися, але відчула, що її зв’язали. Вона знала, що зараз почнеться приступ. – Допоможіть мені!

– Лізо, – сказав доктор Ранада, відчувши занепокоєння, – Лізо, все гаразд. Лише розслабтеся.

– Допоможіть! – скрикнула Ліза, вже не тямлячи, що робить. Фіксатор стримав її голову, а шкіряна попруга – тіло. Тоді всі її зусилля зосередилися на правій руці, яку вона рвонула зі страшною силою і зовсім несподівано. Ремінь, що стримував зап’ясток, тріснув і вивільнена зігнута в лікті рука зметнулася над простирадлом.

Маннергейм зачаровано стежив за дивними показами електроенцефалографа, коли краєм ока помітив руку дівчини. Відреагуй він швидше, – може, нещастя й не сталося б. Але все відбулося настільки несподівано, що ляк на хвильку позбавив його спроможності діяти. Рука Лізи, що шалено металася в повітрі, прагнучи вивільнити прикуте до операційного столу тіло, вдарила по електродах й увігнала їх у мозок.

Філіпс мав телефонну розмову з педіатром Джорджем Різом, коли Робінс постукався в двері й прочинив їх. Філіпс жестом запросив техніка до кабінету, а сам продовжував розмову. Різ цікавився знімком черепа дворічного хлопчика, який, гадали, впав зі сходів. Мартін сказав педіатрові, що підозрює – хлопчика побили батьки, бо рентгенограма грудної клітки дитини виявила старі перелами ребер. Справа була неприємна, і Філіпс закінчив розмову з полегкістю.

– Що у вас? – спитав він Робінса, повертаючись разом із кріслом на сто вісімдесят градусів. Головного техніка нейрорадіології Робінса Філіпс запросив на роботу сам, і між ними встановилися дуже добрі взаємини.

– Лише контрольні знімки, що ви просили зробити для Маннергейма.

Філіпс кивнув, і Робінс закріпив їх у негатоскопі. Як правило, головний технік не ходив робити знімків у інші відділення, але Філіпс попросив його піти до Маннергейма, щоб уникнути клопоту.

Знімки голови Лізи Маріно, зроблені під час операції, засвітилися на екрані. На латеральному знімкові було видно багатогранний просвіт на місці видаленого шматка кістки. В межах цього чітко окресленого простору виднілися яскраві білі силуети численних електродів. Найпомітніші були довгі голкоподібні глибинні електроди, введені Маннергеймом у скроневу долю мозку, і саме ця ділянка з електродами найбільше цікавила Філіпса. Ногою він увімкнув мотор великого, з екраном на всю стіну, негатоскопа, що звався альтернатором. У цю машину можна було поставити будь-яку кількість плівок. Філіпс змусив її працювати доти, аж доки відшукав попередні рентгенограми Лізи Маріно.

Порівнявши нові плівки із старими, Філіпс визначив точне знаходження глибинних електродів.

– Фантастика! – вирвалося в нього. – Ви робите чудові знімки. Коли б мені таке вміння, – половини труднощів не стало б!

Робінс знизав плечима, наче йому було байдуже, але шефові слова порадували його. Як начальник Філіпс був вимогливий, але цінував гарну роботу.

Для вимірювання просвітів між найдрібнішими кровоносними судинами Мартін узяв дрібнокалібровану лінійку. Його знання з анатомії мозку і нормального розташування цих судин давало йому змогу створювати в уяві об’ємну картину потрібної ділянки. Порівнюючи її з пізнішими знімками, він визначив розташування кінчиків електродів.

– Дивовижно, – відзначив Філіпс, відхиляючись назад. – Електроди поставлено бездоганно. Маннергейм маг. Шкода, що його судження не на рівні його ж уміння!

– Віднести знімки назад до операційної? – спитав Робінс.

Філіпс похитав головою.

– Ні. Віднесу сам.Хочу поговорити з Маннергеймом. Прихоплю й кілька давніх плівок. Мене трохи непокоїть розташування задньомозкової артерії. – Філіпс зібрав плівки й рушив до дверей.

Хоча становище в операційній №21 повернулося, здавалося, до норми, Маннергейм був розлючений тим, що відбулося. Навіть присутність іноземців не стримала його гніву. Найбільше образ перепало Ньюмену й Лоурі. Маннергейм, здавалося, вважав, що вони навмисне роблять усе не так.

Він почав проводити скроневу лоботомію відразу, як тільки Ранада змусив Лізу заснути під загальним внутрітрахейним наркозом. Приступ, що стався з Лізою, спричинив паніку, хоча всі діяли бездоганно. Маннергеймові пощастило схопити вільну руку дівчини, перш ніж вона встигла накоїти ще якогось лиха. Ранада поводив себе наче справжній герой – його реакція була миттєва, він увів сто п’ятдесят грамів тіопентала внутрівенно, щоб приспати хвору, а слідом препарат Д-тубокурарін, щоб паралізувати м’язи. Ці ліки не тільки приспали Лізу, але й перервали приступ. Усього за кілька хвилин Ранада вставив до трахеї трубку й почав давати закис азоту, підімкнувши контрольні прилади..

Тим часом Маннергейм видалив два електроди, що незаплановано увійшли надто глибоко, і водночас Лоурі вийняв інші, коротші. Потім Лоурі приклав до оголеного мозку вологі тампони, а далі прикрив місце операції стерильною серветкою. На хворій змінили простирадла, а лікарів переодягнули й наділи їм на руки свіжі рукавички. Все повернулося до норми, окрім Маннергеймового настрою.

– Аайно! – кинув Маннергейм, розгинаючись, щоб дати відпочинок спині. – Лоурі, якщо, подорослішавши, ви вирішите змінити фах, то скажіть мені. Якщо ж ні – то тримайте гачки так, щоб я їх бачив.

Лоурі став так, що не бачив власних інструментів.

Двері до операційної розчинилися, й увійшов Філіпс із плівками в руках.

– Обережно, – прошепотіла Ненсі Донован, – у Наполеона препаскудний настрій.

– Спасибі, що попередили, – роздратовано сказав Філіпс. Попри те, що Маннергейм був видатний хірург, його злило, як усі терплять шефові хлоп’ячі вибрики. Він поставив знімки в негатоскоп, знаючи, що Маннергейм помітив його. Пройшло хвилин п’ять, перш ніж Філіпс зрозумів, що Маннергейм зумисно його ігнорує.

– Докторе Маннергейм! – покликав Мартін, перекриваючи звук серцевого монітора.

Всі звернули погляди на Філіпса, коли Маннергейм повернув голову так, що промінь прикріпленої на його лобі схожої на шахтарську лампочку впав просто на обличчя рентгенолога.

– Ви що, не бачите, що ми робимо операцію на мозку, і вам, можливо, й не варт нас відволікати? – тамуючи лють, проговорив Маннергейм.

– Ви зажадали рентгенолога, щоб визначити розташування електродів, – спокійно відповів Філіпс, – і я вважаю за обов’язок поінформувати вас…

– Вважайте, що ваш обов’язок виконано, – відрізав Маннергейм, стежачи за дедалі глибшим надрізом.

Насправді Філіпса непокоїло не розташування електродів – він знав, що їх занурено бездоганно. Непокоїло те, що задній електрод націлився просто на важливу мозкову артерію.

– Є ще дещо, – продовжував Мартін. – Я…

Маннергеймова голова зметнулася вгору. Промінь лампи на його голові ковзнув по стіні, потім кинувся на стелю і водночас голос хірурга стьобнув, наче батогом.

– Докторе Філіпс, чи не заберетеся ви звідси разом зі своїми знімками, щоб дати нам скінчити операцію? Коли ми потребуватимемо вашої допомоги – то звернемося до вас.

Потім, уже нормальним голосом, попросив операційну сестру дати пінцет і взявся до роботи.

Мартін неквапно вивільнив із затискачів плівки і вийшов з операційної. Переодягаючись у гардеробній у звичайне вбрання, він намагався не надто замислюватися над тим, що відбулося. Так було легше. Зворотним шляхом до відділу радіології він дозволив собі трохи простежити конфлікт з точки зору фахової відповідальності, як він її розумів. Цю відповідальність пробудила сцена в операційній. Спілкування з Маннергеймом вимагало витримки, яка, йому здавалося, ніколи не знадобилася б радіологові. Він повернувся до свого кабінету, так і не вирішивши, чи правильно він себе поводив, чи ні.

– На вас уже чекають у кабінеті ангіографії, – повідомила Гелен Уокер, коли він увійшов до приймальної. Вона підвелася й рушила за ним до кабінету. Гелен була дивовижно лагідна тридцятивосьмирічна негритянка з Куїнсу і працювала в Філіпса секретаркою вже п’ять років. У них налагодилися чудові ділові стосунки, і Філіпс жахався, думаючи про те, що колись вона може піти від нього. Як і кожен добрий помічник, вона відігравала важливу роль у організації його повсякденного життя. Навіть його теперішній гардероб з’явився внаслідок її зусиль. Він усе ще носив би той лантухуватий спортивний одяг, до якого звик у коледжі, якби Гелен не кпила з нього доти, доки він якось не погодився зустрітися з нею в магазині Блуміндейла в суботу. В результаті з’явився зовсім новий Філіпс, і зграбні костюми за новою модою підкреслювали атлетичність його фігури.

Філіпс пожбурив знімки на письмовий стіл і вони загубилися серед інших плівок, паперів, наукових журналів та монографій. Стіл був єдиним місцем, до якого Філіпс заборонив Гелен доторкатися. Байдуже, який вигляд мало його робоче місце – він завше знав, де що лежить.

Гелен стала позаду від нього і почала зачитувати нескінченний список повідомлень, які, вона вважала, йому необхідно знати. Телефонував доктор Різ, цікавився результатами сканування свого хворого, рентгенапарат у другому кабінеті ангіографії полагодили і він працює нормально, дзвонили з невідкладної допомоги, сказали, – ждуть на важку травму черепа, що потребуватиме сканування. Такій інформації не було краю і вона не містила нічогісінько цікавого. Філіпс доручив секретарці владнати все так, як вона «збиралася зробити», і Гелен зникла за дверима.

Філіпс зняв білий халат і надів свинцевий фартух, який носив під час деяких рентгенівських досліджень для захисту від випромінювання. На нагруднику фартуха кидався в вічі вибляклий напис НАДЛЮДИНА, який, однак, ніяк не вдавалося змити остаточно. Напис жартома зробили за два роки до того колеги-рентгенологи, і, знаючи, що це, кінець кінцем, вияв поваги, Мартін не розсердився.

Він уже збирався йти, коли його очі ковзнули поверхнею столу. Йому треба було хоч на мить побачити касету з програмою, щоб пересвідчитися, що новина, принесена Майклзом, – не просто виплід уяви. Касети не було. Мартін ступив крок до столу і став нишпорити в купах паперів, що надійшли після Майклзових відвідин. Касета виявилася під знімками, зробленими для Маннергейма. Філіпс рушив до дверей, але знову спинився. Узяв касету й останній знімок черепа Лізи Маріно в бічній проекції. Крізь прочинені двері гукнув до Гелен, просячи її повідомити в ангіографію, що він уже йде, а сам підійшов до робочого столу.

Зняв свинцевий фартух і кинув його на спинку стільця. Уважно подивився на прототип комп’ютера, думаючи, чи справді він працюватиме. Потім підняв знімок, зроблений під час операції Лізи Маріно до рівня світла від негатоскопів, що стояли поруч. Силуети електродів його не цікавили і мозок відразу ж абстрагувався від них. Філіпсові хотілося знати, що комп’ютер скаже з приводу трепанації. Він знав – цієї операції не було введено до програми.

Клацнув вимикачем на головному процесорі. Засвітилася червона лампочка і він повільно вставив касету. Коли він ввів її на три чверті, машина раптом жалібно ковтнула її, наче голодний пес. Відразу ожив друкуючий пристрій. Філіпс наблизився і прочитав таке: ПРИВІТ! МЕНЕ ЗВАТИ РЕДРІД. ЧЕРЕП №1. БУДЬ ЛАСКА, ПОВІДОМТЕ ІМ’Я ХВОРОГО.

Філіпс повільно – двома вказівними пальцями – віддрукував: ЛІЗА МАРІНО і ввів інформацію до комп’ютера.

ДЯКУЮ. БУДЬ ЛАСКА, ПОВІДОМТЕ СКАРГИ ХВОРОГО.

Філіпс віддрукував: ПРИСТУПИ і повідомив комп’ютер.

ДЯКУЮ. БУДЬ ЛАСКА, ДАЙТЕ НЕОБХІДНУ КЛІНІЧНУ ІНФОРМАЦІЮ.

Філіпс ввів: ЖІНКА ДВАДЦЯТИ ОДНОГО РОКУ ЗАХВОРІЛА НА СКРОНЕВУ ЕПІЛЕПСІЮ.

ДЯКУЮ. ВСТАВТЕ, БУДЬ ЛАСКА, ПЛІВКУ В ЛАЗЕРНИЙ СКАНЕР.

Філіпс підійшов до сканера. Ролики-подавачі за виступом прорізу, в який належало вставити плівку, оберталися. Філіпс обережно розправив знімок, повернув емульсією донизу. Машина захопила плівку й втягнула в себе. Запрацював друкуючий пристрій. Філіпс подався до нього й прочитав: ДЯКУЮ. ВИПИЙТЕ ФІЛІЖАНКУ КАВИ. Філіпс посміхнувся. Майклзове почуття гумору виявлялося саме тоді, коли його годі було й чекати.

Сканер видавав тихе електричне гудіння. Друкуючий пристрій мовчав. Філіпс схопив свинцевий фартух і вибіг із кабінету.

В операційній №21 стояла тиша, коли Маннергейм розітнув арахноїдальну оболонку й повільно підняв праву скроневу долю, оголивши основу черепа. Кілька дрібних вен ішло від поверхні мозку до твердої мозкової оболонки і Ньюмен, як завше спокійно, без зайвих рухів коагулював і розітнув їх. Нарешті ділянку було відокремлено, і Маннергейм видобув кавалок мозку з черепа Лізи Маріно й кинув у ринвочку з нержавійки, яку тримала операційна сестра Дарлін Купер. Маннергейм поглянув на годинника. Все йшло за графіком. Протягом операції Маннергеймів настрій знову змінився. Зараз він перебував у стані ейфорії і за правом пишався власною роботою. Він прооперував удвічі швидше, аніж звичайно. І був певен, що опівдні вже сидітиме в своєму кабінеті.

– Ще не все, – сказав Маннергейм, беручи в ліву руку металевий відсмоктувач і пінцет у праву. Він обережно пройшовся місцем, де раніше була скронева доля, відсмоктуючи рештки мозкової тканини. Він видаляв те, що називав «глибшими ядерцями». Це була, мабуть, найнебезпечніша частина операції, але саме її Маннергейм любив більше за все і з цілковитою певністю водив відсмоктувачем, обминаючи життєво важливі ділянки.

Якоїсь миті велика глобула мозкової тканини закупорила отвір відсмоктувача. Почулося тихе сичання, і за мить крихітний кавалок тканини помчав угору по шлангу.

– Ось вам ще й урок музики, – вирвалося в Маннергейма.

Це був звичний для нейрохірургів жарт, але, промовлений Маннергеймом після щойно пережитого напруження, він прозвучав кумедніше, ніж завше. Всі засміялися, навіть лікарі з Японії.

Щойно Маннергейм закінчив видалення зайвої мозкової тканини, Ранада понизив рівень насичення крові хворої киснем. Це було зроблено, щоб трохи підвищити тиск, поки Маннергейм перевірятиме, чи немає в порожнині кровотечі. Після ретельного обстеження Маннергейм задоволено відзначив, що оперована ділянка суха. Потім узяв голкотримач і взявся зашивати тверду оболонку мозку. Водночас Ранада почав обережно знижувати рівень наркозу. Він хотів наприкінець операції мати змогу вийняти трубку з трахеї хворої, перш ніж вона почне кашляти й напружуватися. Це вимагало виваженої комбінації та суворої послідовності ліків, які він їй вводив. І ще в жодному разі не можна було припустити підвищення кров’яного тиску.

Маннергеймова робота посувалася швидко, і невдовзі спритним обертом кисті він наклав останній шов. Мозок Лізи знов було закрито, хоча тверда мозкова оболонка в тому місці, де раніше була скронева доля, осіла й потемнішала. Маннергейм, милуючись на своє творіння, гордо скинув голову, тоді відступив крок назад і стрімким рухом зірвав з рук гумові рукавички. Звук луною рознісся по всьому приміщенню.

– Все гаразд, – кинув Маннергейм. – Зашийте її. Тільки не витрачайте на це всього дальшого життя.

Жестом запросивши японців за собою, Маннергейм вийшов із зали.

Ньюмен зайняв його місце біля Лізиної голови.

– Ну, Лоурі, – сказав він, наслідуючи шефа, – подивимося, допомагатимеш ти мені чи заважатимеш.

Поклавши щиток кістки на місце, наче вирізаний трикутник із кавуна, і зав’язавши нитки швів, Ньюмен був готовий до заключного етапу. Форсепсами він захопив край рани й трохи вивернув його. Далі увігнав голку глибоко в шкіру черепа, пересвідчився, що захопив окістя, і вивів голку в розріз. Потім, перенісши голкотримача ближче до вістря голки, підчепив край рани і просмикнув гілку крізь шкіру. Лишалося зав’язати перший стібок. Продівши шовк з другого боку рани, він передав кінці нитки до нетерплячих рук доктора Лоурі, який мав скріпити їх вузлом. Вони повторювали ці рухи доти, доки рана не була схоплена по всьому периметрові чорними стібками швів. Тепер вона нагадувала велику застібку-блискавку на Лізиній скроні.

Протягом цього етапу доктор Ранада продовжував провітрювати легені хворої, натискаючи на діафрагму. Разом із останнім швом він зібрався дати Лізі чистого кисню, щоб нейтралізувати не засвоєні організмом рештки речовини, що паралізували м’язи. Його рука, працюючи в сталевому ритмі, знову натисла на діафрагму, але треновані пальці вловили незначну зміну реакції хворої порівняно з попереднім поштовхом. Останні кілька хвилин Ліза почала робити спроби дихати самостійно, і ці її спроби до певної міри утруднювали процедуру штучного дихання. Але зараз лікар не відчув цього опору. Він зник. Поглянувши на хвору й вислухавши її стетоскопом, він остаточно пересвідчився, що Ліза раптом перестала намагатися дихати. Перевірив реакцію периферійної нервової системи і побачив, що дія речовини, яка паралізувала м’язову діяльність, слабшає. Але чому ж хвора не дихає? Серце Ранади швидко закалатало. Анестезія нагадувала йому стояння на надійному, але вузькому виступі понад прірвою.

Ранада стрімко перевірив кров’яний тиск хворої. Він підвищився до 150 на 90. Протягом операції він стабільно тримався на 105 на 60. Щось скоїлося.

– Не йдіть! – кинув він Ньюменові, а погляд його тим часом ковзнув по кардіомонітору. Удари були рівномірні, та паузи між ними дедалі довшали, а зубці на осцилографі ставали все нижчі.

– Що сталося? – перепитав Ньюмен, вловивши тривогу в голосі Ранади.

– Не знаю. – Доктор Ранада перевірив венозний тиск дівчини, водночас готуючись ввести Лізі нітропрусід, щоб збити його. Досі Ранада вважав, що коливання життєвих показників відбивало реакцію мозку на хірургічне втручання. Але тепер він боявся крововиливу. Ліза могла спливати кров’ю – тому тиск у черепі підвищувався. Тоді послідовність симптомів ставала зрозумілою. Він ще раз виміряв тиск. Він виріс на 170 на 100. Відразу ж увів нітропрусід і, ще не вийнявши голки, відчув, як все в ньому опускається вниз і навалюється страх.

– Можливо, в неї крововилив, – сказав він, нахиляючись, щоб підняти дівчині повіки. І побачив те, чого боявся. Зіниці розширювалися. – Я певен – в неї крововилив! – скрикнув він.

Асистенти, що стояли обік хворої на різні боки від столу, втупилися один в одного. В обох промайнула та ж сама думка.

– Маннергейм оскаженіє, – вимовив доктор Ньюмен. – Краще покликати його. Ідіть! – звелів він Ненсі Донован. – Скажіть – обставини надзвичайні!

Ненсі Донован кинулася до апарата внутрішнього зв’язку й викликала сестер, що сиділи за столом у приймальні.

– Знову розтинати череп? – перепитав доктор Лоурі.

– Не знаю, – нервово відповів Ньюмен. – Якщо кровотеча внутрімозкова, краще було б зробити термінове сканування… Якщо ж на тому місці, де оперували – розтинати.

– Тиск підвищується! – в розпачі проговорив доктор Ранада, не відриваючи погляду від манометра. Він приготувався ввести ще одну дозу препарату, щоб збити тиск.

Асистенти наче заклякли.

– Підвищується! – закричав доктор Ранада, – на Бога, робіть же що-небудь!

– Ножиці! – гаркнув доктор Ньюмен.

Їх з ляском поклали йому на долоню, і він розрізав шви, які щойно закінчив накладати. Рана сама собою розверзлася, коли він дійшов до краю розтину. Як тільки він відвернув клапоть шкіри, ділянка черепа, яку випиляли для трепанації, подалася вгору. Здавалося, вона пульсує.

– Чотири дози крові! – викрикнув доктор Ранада.

Ньюмен перерізав два шви, що утримували заслону з кістки. Кавалок кістки випав з розрізу перше, ніж хірург устиг його підхопити. Тверда оболонка мозку, затягнута зловісною темною тінню, випнулася назовні.

Двері розчинилися, й доктор Маннергейм влетів до операційної. Блуза його операційної куртки трималася на одному ґудзикові.

– Що тут, чорт забирай, відбувається?! – вигукнув він. Але відразу помітив тверду оболонку, що випнулася й пульсувала. – Боже праведний! Рукавички! Дайте ж рукавички!

Ненсі Донован заходилася розпечатувати нову пару рукавичок, але Маннергейм вирвав їх і натягнув на руки, навіть не очистивши від тальку.

Як тільки перерізали шви, тверда оболонка мозку розірвалася і багряний струмінь крові ударив Маннергеймові в груди. Кров заливала його, поки він наосліп розрізав решту швів. Він знав – необхідно виявити джерело кровотечі.

– Відсмоктувач! – скомандував Маннергейм.

З неприємним звуком машина почала відсмоктувати кров. Відразу ж стало очевидно, що мозок або зрушив з місця або набрякнув, бо дуже скоро Маннергейм натрапив на мозкову тканину.

– Тиск падає! – сказав Ранада.

Пронизливим криком Маннергейм наказав дати мозковий гачок. Він попробував роздивитися операційне поле, але щойно забрав відсмоктувача, як кров до країв залила порожнину.

– Тиск… – сказав Ранада й спинився. – Тиску немає!

Звук монітора, що наповнював операційну такими рівномірними ударами, зійшов до нестерпно рідкого ритму. Потім урвався.

– Зупинка серця! – закричав Ранада.

Асистенти зібгали важкі простирадла, оголюючи Лізине тіло й закриваючи їй голову. Ньюмен став на табурет поруч із операційним столом і заходився робити масаж серця, натискаючи Лізі на груди. Доктор Ранада, якому принесли кров, підвісив пляшечки на штативи крапельниць і вливав у Лізу кров відразу по кількох трубках із граничною швидкістю, наповнюючи нею тіло дівчини.

– Облиште, – наказав Маннергейм. Він відступив від операційного столу, коли доктор Ранада закричав, що серце спинилося. Відчуваючи цілковиту зневіру й безвихідь, Маннергейм жбурнув інструменти на підлогу.

Так він стояв якийсь час і з його обвислих уздовж тіла рук скрапувала кров і часточки мозку.

– Годі! Все даремно, – нарешті виговорив він. – Напевно, розірвалася якась із великих артерій. Винна ця тричі клята хвора, що ввігнала в себе електроди. Напевно, порвала артерію і викликала спазм. Коли спазм скінчився, артерія тріснула. Оживити хвору неможливо.

Підхопивши хірургічні штани, перш ніж вони сповзли з нього, Маннергейм рушив до виходу. Дійшовши до дверей, повернувся до двох асистентів.

– Зашийте знову, наче вона ще жива. Ясно?

5

– Мене звати Крістін Ліндквіст, – сказала молода жінка, що чекала своєї черги в університетській гінекологічній клініці. Вона силувано осміхнулася, але кутики її рота тремтіли. – На 11.30 мені призначено зустріч із доктором Джоном Шонфельдом.

Настінний годинник показував рівно одинадцяту.

Елен Коуген, реєстраторка, відірвалася від роману в дешевій палітурці і поглянула на гарненьке обличчя, що посміхалося до неї згори. Вона відразу ж зрозуміла, що Крістін Ліндквіст володіє всім, чого її, Елен Коуген, позбавлено. Крістін була від природи білява, і її волосся було м’яке, наче шовк. Маленький носик трохи кирпатий, великі очі глибокі й блакитні, а ноги бездоганної форми. Елен миттю зненавиділа Крістін і подумки назвала її однією з каліфорнійських сучок. Якби Елен і знала, що Крістін приїхала з Медісона, штат Вісконсін, це не змінило б її думки. Вона глибоко затягнулася й випустила дим крізь ніздрі, продивляючись журнал первинних хворих. Тоді викреслила прізвище Ліндквіст і запропонувала дівчині посидіти, додавши, що прийме її доктор Гарпер, а не доктор Шонфельд.

– Чому не доктор Шонфельд? – поцікавилася Крістін. Доктора Шонфельда їй порекомендувала одна знайома з гуртожитку.

– Тому що його зараз немає. Така відповідь вас влаштовує?

Крістін кивнула, та Елен цього не помітила. Вона вже знову читала роман. Хоча, коли Крістін рушила до стільців, Елен стежила за нею ревниво й роздратовано.

Цієї хвилини Крістін треба було б піти. Вона подумала про це, розуміючи, що ніхто й не помітив би, якби вона вийшла туди, звідкіля прийшла. Занепала обстановка лікарні, що відгонила хворобами й руйнацією, викликала в неї спротив. Кабінет доктора Уолтера Петерсона у Вісконсіні був новий і чистенький, і хоча огляди, що їх треба було проходити кожні шість місяців, і не приносили Крістін задоволення, але, принаймні, вони не гнітили її.

Але вона не пішла. Їй уже треба було чимало сміливості, щоб записатися на прийом, і вона завше доводила до кінця те, що розпочинала. Тож вона присіла на обтягнутий заяложеним вінілом стілець у приймальні, поклала ногу на ногу й стала чекати.

Стрілки настінного годинника рухалися до болю повільно, і за п’ятнадцять хвилин Крістін відчула, що долоні її зволожилися. Вона зізналася самій собі, що хвилюється дедалі більше, і навіть подумала, чи все в неї гаразд із психікою. В маленькій приймальні сиділи ще шестеро жінок, і всі вони здавалися спокійними. Але це лише поглибило душевні муки Крістін. Коли вона замислювалася про власну сутність, їй ставало жаско. А візит до гінеколога змусив дівчину поглянути на себе в грубому й непривабливому світлі.

Взявши зашмуляного часописа, Крістін спробувала відволіктися. Але марно. Майже кожна реклама нагадувала їй про майбутні муки. Потім вона побачила фотографію чоловіка й жінки, і нова тривога прокралася в її мозок: чи довго після близькості сперма лишається в піхві? За два дні перед цим Крістін зустрілася зі своїм другом Томасом Героном, студентом старшого курсу, й вони спали разом. Якщо лікар це визначить – вона почуватиметься приниженою.

Її намір показатися лікареві був спричинений близькістю з Томасом. З осені їхні зустрічі стали регулярними. По мірі того як цей зв’язок міцнішав, Крістін зрозуміла, що для того, щоб уберегтися від вагітності, вже не досить просто вибирати час, коли, на її думку, зайняття любов’ю були безпечніші. Томас нічого не обіцяв на майбутнє, але постійно вимагав від Крістін частіших зустрічей. У студентській поліклініці дівчина поцікавилася, як користуватися протизаплідними пігулками, і їй сказали, що спершу слід пройти гінекологічний огляд у медцентрі. Крістін з більшою охотою звернулася б до свого домашнього лікаря, але небажання розголошувати таємницю виключало таку можливість.

Глибоко зітхнувши, Крістін відчула вагу під грудьми й тривожне булькотіння в животі. Найменше їй хотілося рознервуватися до розладу шлунка. Сама думка про це викликала почуття сорому. Вона поглянула на годинника і з надією подумала, що чекати лишилося вже не надто довго.

За двадцять хвилин Елен Коуген запросила Крістін до кабінету. Роздягаючись за маленькою ширмою, дівчина відчула підошвами холод лінолеуму. Весь одяг довелося повісити на один-єдиний гачок – іншого просто не було. Лікарняний халат, що їй дали, закривав стегна лише до половини і стискав груди. Опустивши очі, дівчина побачила, що пипки від холоду набрякли й випиналися з-під благенької бавовняної тканини двома опуклими ґудзиками. Їй хотілося, щоб вони опали до зустрічі з лікарем.

Вийшовши з-за ширми, Крістін побачила сестру, місіс Блекмен, яка розкладала інструменти на рушникові. Крістін відвела погляд, угледівши те, на що дивитися не хотіла – безліч мерехтливих інструментів із нержавійки, серед яких були розширювач і кілька хірургічних щипців та пінцетів. Від самого вигляду цих знарядь Крістін стало зле.

– Вже? Дуже добре, – проговорила місіс Блекмен. – Ви не змусили нас чекати, спасибі. Сюди, будь ласка. – Місіс Блекмен поплескала по гінекологічному кріслу. – Забирайтеся сюди. Лікар зараз прийде. – Місіс Блекмен ногою підсунула маленький ослінчик так, щоб Крістін могла стати на нього.

Притримуючи обома руками приношеного халатика, Крістін підійшла до крісла. Виступи металевих тримачів для ніг робили його схожим на приладдя із середньовічної катівні. Крістін стала на табуретку й опустилася на край гінекологічного крісла обличчям до сестри.

По тому місіс Блекмен розпитувала про її хвороби, і прискіпливість питань сприятливо подіяла на Крістін. Ніхто ніколи не цікавився її здоров’ям до таких подробиць, не питав про недуги її рідних. У першу хвилину, побачивши місіс Блекмен, Крістін відчула занепокоєння, боячись, що сестра виявиться холодною і суворою не лише назовні. Але, заповнюючи історію хвороби, місіс Блекмен була така ласкава й така уважна до Крістін як до особистості, що напруженість стала меншати. Єдині симптоми, що, на думку місіс Блекмен, заслуговували на увагу, були: незначні виділення, які Крістін спостерігала протягом останніх кількох місяців, і зрідка кров у міжменструальні періоди. Втім, останнє було для неї звичним явищем, скільки вона себе пам’ятала.

– Добре, тепер приготуймося до огляду, – сказала місіс Блекмен, відкладаючи історію хвороби. – Лягайте, а ноги – на підставки.

Крістін послухалася, марно намагаючись не дати розійтися полам халатика. Зробити це було поза людськими силами, і її спокій знов де й подівся. Металеві тримачі для ніг були зимні, наче лід, і по всьому її тілу пробігли мурашки.

Змахнувши рукою, місіс Блекмен розгорнула свіжовипрасуване простирадло і накрила ним Крістін. Піднявши один край, місіс Блекмен зазирнула під простирадло. Дівчині здалося – вона відчуває пильний погляд сестри на своїй оголеній промежині.

– Добре, – сказала місіс Блекмен. – Підсуньтеся до краю крісла.

Роблячи стегнами щось на кшталт обертальних рухів, дівчина присунула сідниці до п’ят.

Місіс Блекмен, яка все ще зазирала під простирадло, лишилася невдоволена.

– Ще трохи!

Крістін посунулася ще далі, поки не відчула, що наполовину звисає з крісла.

– Зараз добре, – сказала місіс Блекмен. – Розслабтеся, поки не прийшов доктор Гарпер.

«Розслабтеся!» – подумалося Крістін. Чи могла ж вона розслабитися, коли сама собі здавалася кавалком м’яса, що висить на гаку в м’ясній ятці і жде, поки його почнуть мацати покупці. Позаду було вікно, і дівчину страшенно непокоїло те, що завіси не до кінця запнуто.

Двері до кабінету розчинилися без стуку, і лікарняний посильний просунув у щілину голову.

– Де проби крові для лабораторії? – Місіс Блекмен сказала, що покаже, і зникла.

Крістін лишилася сама в стерильній атмосфері, огорнена асептичним запахом спирту. Вона заплющила очі й стала глибоко дихати. Від чекання їй стало негаразд.

Прочинилися інші двері. Крістін підвела голову, сподіваючись побачити лікаря, але натомість увійшла реєстраторка й поцікавилася, де місіс Блекмен. Крістін лише хитнула головою. Реєстраторка вийшла, грюкнувши дверима. Крістін знову похилила голову й заплющилася. Терпець їй урвався.

Але якраз тієї миті, коли Крістін надумала підвестися й піти, відчинилися двері й увійшов лікар.

– Мої вітання! Я доктор Девід Гарпер. Як ти сьогодні почуваєшся?

– Прекрасно, – непевно відповіла Крістін. Доктор Гарпер виглядав зовсім не так, як дівчина його уявляла. Для лікаря він здавався занадто молодим. Його обличчя з по-хлоп’ячому неокресленими рисами кричуще контрастувало з майже зовсім лисим черепом. Брови ж були такі густі, що здавалися штучними.

Доктор Гарпер підійшов до маленького умивальника й швидко вимив руки.

– Вчишся в університеті? – перепитав він, читаючи історію хвороби, що лежала на маленькому столикові.

– Так, – відповіла Крістін.

– Що вивчаєш?

– Мистецтво. – Вона знала – доктора Гарпера її відповіді не цікавлять. Але їй було байдуже. Вона відразу відчула полегкість від цієї балаканини після нескінченного чекання.

– Мистецтво? Прекрасно! – неуважно проговорив доктор Гарпер.

Утерши руки, він надірвав пакетика з молочно-білими гумовими рукавичками. Стоячи перед Крістін, устромив у них руки, з гучним виляском натягнув на зап’ястки, а потім по черзі обтиснув кожного пальця. Робив він це ретельно, наче здійснював якийсь ритуал. Крістін звернула увагу, що всі видимі частини тіла доктора Гарпера густо поросли волоссям. Крім самісінької маківки. Просвічуючи крізь тонку молочну плівку рукавичок, волосини на зовнішньому боці руки виглядали непристойно.

Наблизившись до крісла, він перепитав Крістін про незначні виділення й нерегулярні кровотечі. Жоден симптом, очевидно, не справив на нього враження. Без зайвих слів він опустився на табуретку, і Крістін перестала його бачити. Відчуття страху запанувало нею, коли він підняв нижній край простирадлі.

– Добре! – недбало кинув доктор Гарпер. – Підсунься до мене ближче.

Поки Крістін підсувалася ще ближче до краю крісла, двері до кабінету розчинилися, й увійшла місіс Блекмен. Крістін зраділа, побачивши сестру. Вона відчула, що ноги її розсунулися як тільки можна. Ані оголити її більше, ані дужче вразити її сором’язливість вже не було змоги.

– Подивимося з розширювачем, – сказав доктор Гарпер до місіс Блекмен.

Крістін не бачила, що відбувається, тільки почула різкий звук удару металу в метал, і від цього звуку в неї в грудях похололо.

– Ну, – сказав доктор Гарпер, – тепер розслабся.

Крістін не встигла нічого відповісти, коли пальці в рукавичках розсунули губи її піхви і м’язи стегон рефлекторно скоротилися. Потім вона відчула, як металевий розширювач входить у неї.

– Ну, розслабся ж! Коли в тебе востаннє брали пап-мазок?

Пройшло кілька секунд, перш ніж Крістін збагнула, що питають її.

– Близько року тому. – Вона відчула – щось її розсуває.

Доктор Гарпер мовчав. Крістін гадки не мала, що відбувається. Розширювач був у неї всередині, і тому вона боялася поворухнути жодним м’язом. Чому він порається так довго? Підвівши голову, Крістін побачила, що він на неї навіть не дивиться. Лікар повернувся й схилився над маленьким столиком, роблячи щось обома руками. Місіс Блекмен кивала й щось шепотіла. Опустивши голову, Крістін подумала, що краще було б їм не зволікати, а вийняти розширювач. Потім відчула, що інструмент зарухався. Слідом у очеревині з’явилося незнайоме відчуття, наче щось там опустилося.

– Нормально, – проговорив нарешті доктор Гарпер.

Розширювач вийняли так само стрімко, як і вставили, і Крістін лише на мить відчула різкий біль. Дівчина полегшено зітхнула, але огляд ще не закінчився.

– Із яєчниками все гаразд, – сказав на завершення доктор Гарпер, знімаючи брудні рукавички й кидаючи їх до відра з кришкою.

– Я рада, – відповіла Крістін, маючи на увазі скоріше те, що огляд закінчився.

Доктор Гарпер нашвидку вислухав їй серце та легені й сказав, що вона може одягатися. Його рухи були квапливі, і він очевидно був чимось стурбований. Вона одяглася якомога швидше, боячись, що лікар піде раніше, ніж вона встигне з ним поговорити, і вибігла з-за ширми, ще застібаючи ґудзики на блузці. З’явилася вона вчасно, бо доктор Гарпер саме закінчував робити запис у її історії хвороби.

– Докторе Гарпер, – почала Крістін, – я хотіла вас спитати, як не завагітніти…

– Що тебе цікавить?

– Хотіла б знати, яким методом краще скористатися…

Доктор Гарпер знизав плечима.

– Кожний має свої плюси й мінуси. Щодо тебе, то немає протипоказань проти жодного. Можеш застосувати будь-який. Сама визнач, який кращий. Порадься з місіс Блекмен.

Крістін кивнула. В неї ще були питання, але різкі манери доктора Гарпера збентежили її.

– Огляд, – вів далі Гарпер, кладучи ручку до кишені й підводячись, – пройшов нормально. Я виявив незначну ерозію шийки матки, що, можливо, пояснює невеликі виділення. Але не зважай на це. Покажешся знову за кілька місяців.

– Що таке «ерозія»? – спитала Крістін, не певна того, чи хоче почути відповідь.

– Це ділянка, позбавлена епітелію, – пояснив доктор Гарпер. – Ще є питання?

Він дав зрозуміти, що спішить завершити консультацію. Крістін завагалася.

– Ось так. Мене ждуть інші хворі, – на ходу кинув лікар. – Якщо тобі треба ще щось дізнатися про попередження вагітності – розпитай місіс Блекмен. Вона дає прекрасні поради. Так, ще – після огляду може бути невелика кровотеча. Хай це не хвилює. До зустрічі за кілька місяців. – Доктор Гарпер посміхнувся Крістін на прощання, поплескав її по маківці й вийшов.

За кілька секунд двері розчинилися й увійшла місіс Блекмен. Здавалося, її здивувало те, що Гарпер пішов.

– Огляд не затягнувся, – сказала місіс Блекмен, беручи історію хвороби. – Ходімо до лабораторії, там усе закінчимо й відпустимо вас.

Крістін рушила за місіс Блекмен до другого кабінету, де стояли два крісла й полиці з різним медичним приладдям, зокрема мікроскопом. На далекій стіні висіла шафка для інструментів зі скляними дверцятами. Вона була повна зловісних на вигляд пристроїв. Поруч висіла таблиця для визначення гостроти зору. Вона привернула увагу Крістін, бо на ній було зображено лише літеру «Е».

– Носите окуляри? – спитала місіс Блекмен.

– Ні, – відповіла Крістін.

– Добре, – проговорила місіс Блекмен. – Тепер лягайте, я візьму кров.

Крістін зробила, як їй наказали.

– Мені стає трохи млосно, коли беруть кров…

– Так часто буває, – заспокоїла місіс Блекмен, – тому я й попросила вас лягти.

Крістін відвела погляд, щоб не бачити голки. Місіс Блекмен працювала швидко. Потім вона виміряла тиск крові й полічила пульс. Тоді запнула темні штори на вікнах, щоб перевірити зір.

Крістін спробувала почати розмову про запобігання вагітності, але місіс Блекмен спершу проробила всі потрібні дослідження, а тоді порадила Крістін звернутися до Центру планування родини при університеті, додавши, що після проходження гінекологічного огляду в неї не буде ніяких труднощів. Що ж до ерозії, то місіс Блекмен намалювала на аркуші паперу просту схему, з якої все стало зрозуміло. Після цього вона занотувала телефон Крістін і сказала, що коли аналізи виявлять якесь відхилення від норми, її повідомлять.

З величезним полегшенням Крістін поспішила з лікарні. Нарешті все було позаду. Вона вирішила, що після всього можна й прогуляти пообідні лекції. Дійшовши до центральної частини гінекологічної клініки, вона відчула, що втратила орієнтацією і не пам’ятає, звідки прийшла вранці. Повернулася на каблучках, шукаючи очима табличку, яка б указувала напрям до ліфта, й побачила її на стіні найближчого коридора. Але коли слово спроектувалося на сітківку її ока, в мозку Крістін сталося щось дивне. Вона відчула щось незвичне плюс легке запаморочення. Далі відчула огидний запах. І хоча дівчина не могла б сказати, що він їй нагадує, сморід був на диво знайомий.

Подумавши, що це віщує їй недобре, дівчина, однак, спробувала не звертати уваги на свої відчуття й рушила далі людним коридором. Треба було вийти з будинку лікарні. Але запаморочення посилилося й коридор поплив перед очима. Крістін схопилася за одвірок, щоб не впасти, й заплющилася. Обертання припинилося. Спершу вона не наважувалася розплющити очі, боячись, що симптом з’явиться знову, і тому підіймала повіки дуже повільно. На щастя, запаморочення не поверталося, і за кілька секунд вона відпустила одвірок.

Але перш ніж Крістін зробила перший крок, її схопила чиясь рука. Від страху дівчина відсахнулася і відчула полегкість, коли побачила доктора Гарпера.

– Все гаразд? – спитав він.

– Почуваюся пречудово, – поквапливо відповіла Крістін, соромлячись розповісти про те, що щойно відчула.

– Певні?

Крістін кивнула й на підтвердження вивільнила плече з-під руки доктора Гарпера.

– В цьому разі вибачайте, – сказав лікар. Він вибачився ще раз і пішов до холу.

Крістін дивилася, як він загубився між людей. Потім глибоко зітхнула й нетвердою ходою рушила до ліфта.

6

Мартін вийшов з кабінету ангіографії, як тільки переконався, що асистент з усім упорається сам і що з артерії хворого вийняли катетер. Він швидко рушив коридором. Підходячи до власного кабінету, Мартін з надією думав, що Гелен уже пішла снідати. Але коли він обігнув останній ріг, секретарка побачила шефа й кішкою кинулася на нього із незмінним жмутком термінових паперів. Не можна було сказати, що Філіпс по-справжньому не хотів зустрічатися з Гелен – просто він знав, що в неї завше доста кепських новин.

– Другий кабінет ангіографії знову не працює! – повідомила вона, щойно заволодівши його увагою. – Вийшов з ладу не сам рентгенапарат, а, напевно, пристрій, що подає плівку.

Філіпс кивнув, вішаючи свинцевого фартуха. Він знав про цю несправність і був певен, що Гелен уже зателефонувала до компанії, яка обслуговувала апаратуру. Кинувши погляд на друкуючий пристрій на робочому столі, побачив цілу сторінку тексту, виданого комп’ютером.

– Також виникло непередбачене ускладнення, пов’язане з Клер О’Брайєн та Джозефом Аббоданза, – повідомила Гелен.

Клер і Джозеф були техніками-нейрорадіологами із багаторічним досвідом.

– Яке ускладнення? – поцікавився Філіпс.

– Вони вирішили взяти шлюб!

– Ну, – розсміявся Філіпс, – вони ж не займалися чимось непристойним у темній кімнаті!

– Ні! – випалила Гелен. – Вони вирішили вінчатися в червні, а потім на все літо вирушити в мандри до Європи!

– На все літо! – вигукнув Філіпс. – Бути не може, щоб вони так зробили. Нам важко буде відпустити їх разом навіть на два тижні. Сподіваюся, ви це їм пояснили?

– Звичайно, – відповіла Гелен. – Але вони сказали, що це їх не обходить і що вони не змінять планів навіть якщо їх звільнять.

– Боже всемогутній! – проговорив Філіпс, ударяючи себе по лобі. Він знав, що Клер та Джозеф із їхнім досвідом зможуть отримати роботу в будь-якому великому медичному центрі.

– Ще, – вела далі Гелен, – телефонував декан медичного коледжу. Сказав, що на зборах минулого тижня більшістю голосів вирішили подвоїти кількість студентів, які спеціалізуються з нейрорадіології. Сказав, що студенти, які навчалися тут минулого року, назвали нашу спеціалізацію серед кращих.

Філіпс заплющився й потер скроні. Додаткові студенти! Цього лише бракувало! О Господи!..

– І останнє, – проговорила Гелен, рушаючи до дверей. – Телефонував з дирекції містер Майкл Фергюсон і повідомив, що кімнату, в якій ми зберігаємо плівку тощо, треба звільнити. Вона знадобилася службі догляду за хворими вдома.

– Бога ради, а що ж нам робити з матеріалами?

– Я поставила йому це ж питання, – сказала Гелен. – Він відповів, що вас давно повідомлено – ця площа не належить відділенню нейрорадіології і що ви придумаєте що-небудь. Ну, а я біжу снідати. Скоро повернуся.

– Не маю сумнівів, – кинув Філіпс. – Смачного!

Філіпс перечекав кілька хвилин, аж поки тиск повернувся до норми. Адміністративні питання ставали дедалі нестерпніші. Підійшов до друкуючого пристрою і взяв аркуш паперу з результатами проведеного комп’ютером аналізу.

РЕДРІД, ЧЕРЕП №1

МАРІНО, ЛІЗА

КЛІНІЧНІ ДАНІ

ЖІНКА ДВАДЦЯТИ ОДНОГО РОКУ ХВОРІЄ НА СКРОНЕВУ ЕПІЛЕПСІЮ ОДИН РІК. ОДИНИЧНА БІЧНА ПРОЕКЦІЯ ЗРОБЛЕНА ПЕРЕНОСНИМ РЕНТГЕНІВСЬКИМ АПАРАТОМ. ПРОЕКЦІЯ НА ВІСІМ ГРАДУСІВ ВІДХИЛЯЄТЬСЯ ВІД ІДЕАЛЬНО БІЧНОЇ. Є ВЕЛИКИЙ ПРОСВІТ У ПРАВІЙ СКРОНЕВІЙ ОБЛАСТІ, ЩО ЯВЛЯЄ ДІЛЯНКУ БЕЗ КІСТКИ. КРАЇ ЦІЄЇ ДІЛЯНКИ РІЗКО ОКРЕСЛЕНІ, ЩО ДАЄ ЗМОГУ ПРИПУСТИТИ ВТРУЧАННЯ ЛІКАРЯ. ЦЕ ВРАЖЕННЯ ПОСИЛЮЄТЬСЯ НАЯВНІСТЮ МАСИ М’ЯКОЇ ТКАНИНИ НИЖЧЕ ВІД МІСЦЯ, ДЕ ВІДСУТНЯ КІСТКА, ОЧЕВИДНО ВЕЛИКОГО КЛАПТЯ ШКІРИ. РЕНТГЕНІВСЬКИЙ ЗНІМОК СКОРІШ ЗА ВСЕ ЗРОБЛЕНО ПІД ЧАС ОПЕРАЦІЇ. ВИДНО ЧИСЛЕННІ МЕТАЛЕВІ ПРЕДМЕТИ, ЩО Є ПОВЕРХНЕВИМИ ЕЛЕКТРОДАМИ. ДВА ТОНКІ МЕТАЛЕВІ ЕЛЕКТРОДИ В СКРОНЕВІЙ ДОЛІ, ЗАНУРЕНІ СКОРІШ ЗА ВСЕ В МИГДАЛЕВИДНЕ ЯДРО ТА ГІПОКАМПУС. ЩІЛЬНІСТЬ ТКАНИН МОЗКУ ВИЯВЛЯЄ ЗНАЧНІ ЛІНІЙНІ ВІДХИЛЕННЯ В ПОТИЛИЧНІЙ, ТІМ’ЯНІЙ ТА СКРОНЕВІЙ ДОЛЯХ.

ВИСНОВКИ

ОПЕРАЦІЙНА РЕНТГЕНОГРАМА З ВЕЛИКИМ ДЕФЕКТОМ КІСТКИ В ПРАВІЙ СКРОНЕВІЙ ОБЛАСТІ. БАГАТО ПОВЕРХНЕВИХ ЕЛЕКТРОДІВ І ДВА ГЛИБИННІ ЕЛЕКТРОДИ. ЗНАЧНІ ЗМІНИ ЩІЛЬНОСТІ ТКАНИН, АНАЛІЗ ЯКИХ НЕ ЗАКЛАДЕНО В ПРОГРАМУ.

РЕКОМЕНДАЦІЇ

ПЕРЕДНЯ, ЗАДНЯ Й БІЧНА ПРОЕКЦІЇ РЕНТГЕНОГРАМИ, А ТАКОЖ ПОШАРОВЕ СКАНУВАННЯ БАЖАНІ ДЛЯ КРАЩОГО ВИЗНАЧЕННЯ КОЛИВАНЬ ЩІЛЬНОСТІ ТКАНИН І ЛОКАЛІЗАЦІЇ ГЛИБИННИХ ЕЛЕКТРОДІВ.

РЕКОМЕНДУЄТЬСЯ З АНГІОГРАФІЧНИХ ДАНИХ ВИЗНАЧИТИ РОЗТАШУВАННЯ ГЛИБИННИХ ЕЛЕКТРОДІВ ВІДНОСНО ВЕЛИКИХ АРТЕРІЙ. ПРОГРАМА ПОТРЕБУЄ ДОДАТКОВОГО ВВЕДЕННЯ ДО ЦЕНТРАЛЬНОГО БЛОКА ПАМ’ЯТІ СХЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ КОЛИВАНЬ ЩІЛЬНОСТІ ТКАНИН.

ДЯКУЮ. БУДЬ ЛАСКА,

НАДІШЛІТЬ ЧЕК НА ІМ’Я

ВІЛЬЯМА МАЙКЛЗА, Д. Ф.^[2] ТА

МАРТІНА ФІЛІПСА, Д. М.^[3]

Філіпс насилу вірив у те, що сам щойно прочитав. Розшифровано знімок було добре. Краще, ніж добре. Фантастично! А кілька жартівливих слів наприкінці зробили відповідь приголомшливою. Філіпс ще раз пробіг її. Було надзвичайно важко повірити, що він читає рядки, надруковані створеною ними машиною, а не написані нейрорадіологом. І хоча в програму не ввели даних про трепанацію черепа, машина, здавалося, зуміла узагальнити наявну в неї інформацію і дати правильну відповідь. І до всього говорилося про зміну щільності тканин. Філіпс гадки не мав, про що йдеться.

Схопивши рентгенограму Лізи Маріно з лазерного сканера, закріпив її в негатоскопі і відчув певне занепокоєння, не побачивши тих коливань щільності, про які повідомив комп’ютер. Можливо, їхній новий метод визначення ущільнень, що від самісінького початку був каменем спотикання, взагалі позбавлений сенсу. Філіпс увімкнув альтернатор, і на екрані замигтіли рентгенограми. Помітивши ангіограму Лізи Маріно, він вимкнув прилад і взяв один з перших бічних знімків черепа дівчини. Потім закріпив його поруч із плівкою, знятою під час операції, і знову став шукати коливання щільності тканин, описані машиною. На велике своє розчарування, на рентгенограмі він нічого не побачив.

Двері до кабінету розчинилися, й увійшла Деніс Сенгер. Філіпс посміхнувся, але відразу ж повернувся до своєї справи. Склав аркуш паперу вдвоє і на згині вирізав крихітний шматочок. Коли розгорнув аркуш – на ньому лишилася маленька дірочка.

– Ось так, – промовила Деніс, міцно його обнімаючи, – ти витинаєш тут візерунки на папері!

– Наука розвивається несподівано й прекрасно! – похвалився Філіпс. – Після нашої ранкової зустрічі сталася купа подій. Майклз приніс нам першого апарата для розшифровування знімків. Ось його перший аналіз.

Поки Деніс читала, Філіпс приклав аркуш паперу з отвором до рентгенограми Лізи Маріно, закріпленої в негатоскопі. Ним він затулив усі хитросплетіння рентгенограми, лишивши тількималеньку ділянку навпроти отвору. Мартін роздивлявся цю крихітну ділянку надзвичайно ретельно. Відсунувши папір, спитав Деніс, чи бачить вона якусь патологію. Та відповіла, що ні. Коли він знову приклав аркуш, Деніс усе ще нічого не розрізняла, аж поки він не вказав на якісь крихітні білі цятки, розташовані паралельно. Тепер, коли очі їх розрізняли, цяточки можна було розшукати і без аркуша.

– Що це, на твою думку? – спитала Деніс, пильно розглядаючи знімок.

– Жодної гадки не маю… – Філіпс підійшов до дисплея і приготував комп’ютер до введення більш раннього знімка Лізи Маріно. Він сподівався, що програма виявить на ньому ті ж коливання щільності. Лазерний сканер ковтнув плівку з тим самим апетитом, що й першого разу –… але мене це непокоїть, – додав Філіпс. Він зробив крок до друкуючого пристрою, що зацокотів, приєднавшись до роботи.

– Невже таке можливо? – вигукнула Деніс. На її обличчя падало мертвотне світло негатоскопів. – По-моєму, цей аналіз – якась фантастика!

– Так, – погодився Філіпс, – але ж у цьому вся заковика. Він доводить, що програма здатна читати знімки краще від свого творця. Я ніколи раніше не помічав цих коливань щільності. Мені це нагадує історію з Франкенштейном… – раптом Мартін засміявся.

– Що тебе розвеселило? – поцікавилась Деніс.

– Майклз! Очевидно, ця штука так запрограмована, що, кожного разу, отримавши нового знімка, радить мені перепочити, поки сама працюватиме. Першого разу вона запропонувала мені випити філіжанку кави. Зараз – радить щось перехопити.

– Ця пропозиція мені подобається, – вигукнула Деніс. – Як щодо романтичного побачення в кав’ярні, обіцяного тобою? Часу в мене в обріз – треба вертатися до томографа.

– Саме зараз не можу відійти, – наче вибачаючись, проговорив Філіпс. Він пам’ятав, що сам запропонував поснідати разом і не хотів її смутити. – Ця штука по-справжньому розхвилювала мене.

– Гаразд, – сказала Деніс. – Піду купити собі сендвічів. Для тебе щось прихопити?

– Дякую, не треба, – відказав Філіпс, побачивши, що друкуючий пристрій ожив.

– Щиро рада, що робота в тебе просувається, – проговорила Деніс уже в дверях. – Знаю, як це для тебе важливо, – і вийшла.

Як тільки каретка завмерла, Філіпс вирвав з неї аркуш паперу. Цей аналіз, так само як і перший, був дуже докладний, і на радість Мартінові знову дав опис коливань щільності тканин і порадив зробити додаткові знімки під різними кутами й провести ще одне сканування.

Філіпс закинув голову і від збудження випустив войовничий вигук, ударяючи по кришці письмового столу, наче по барабану. Кілька рентгенограм Лізи Маріно вислизнули з-під затискача і впали на підлогу. Коли Філіпс обернувся й нахилився, щоб підняти плівки, він помітив Гелен, що стояла біля дверей і дивилася на нього, наче на божевільного.

– Ви себе добре почуваєте, докторе Філіпс? – поцікавилася Гелен.

– Звичайно, – відповів Мартін і, піднімаючи знімки, відчув, що кров кинулася йому в обличчя. – Прекрасно. Просто я трохи розхвилювався. Думав, ви ще снідаєте.

– Вже повернулася, – відповіла Гелен. – Купила сендвіча і з’їм тут.

– З’єднайте мене, будь ласка, з Вільямом Майклзом.

Гелен кивнула і зникла. Філіпс поклав плівки на місце. Поглянув на маленькі біля цяточки й задумався, що вони могли б означати. На відклади кальцію це було несхоже, та й кровоносні судини розташовано було не так. Він питав себе, чи можна визначити: зміни відбулися в сірій речовині, в сполучній тканині чи це, можливо, дефект білої речовини?

Задзвонив телефон, і Філіпс, дотягнувшись до трубки, зняв її. Це був Майклз. Філіпс не міг приховати збудження, розповідаючи, як неймовірно успішно працює програма. Повідомив, що вона, здається, може визначити певну непомічену раніше зміну щільності тканин. Говорив він так швидко, що Майклз мусив прохати його скинути оберти.

– Ну що ж, я радий, що машина працює так, як ми й сподівалися, – сказав Майклз, коли Філіпс нарешті змовкнув.

– Як ми й сподівалися? Вона дає більше, ніж я будь-коли міг подумати!

– Чудово, – проговорив Майклз. – Скільки ти пропустив старих знімків?

– Фактично один, – зізнався Мартін. – Себто два, але однієї й тієї самої хворої.

– Лише два? – розчарувався Майклз. – Ти себе не перевтомлюєш!

– Що вдієш! Я, на жаль, майже не маю часу для нашої роботи.

Майклз сказав, що все розуміє, але буквально благав Філіпса прогнати програму по всіх знімках черепа, розшифрованих ним протягом останніх кількох років, а не робити передчасних висновків на підставі одного-єдиного позитивного результату. Майклз ще раз наголосив, що найважливіше завдання на цьому етапі роботи – виключити хибне тлумачення негативів.

Мартін слухав його, мимоволі розглядаючи тим часом павутиноподібні зміни щільності тканини на рентгенограмі Лізи Маріно. Він знав – у неї були приступи, і його розум дослідника не проминув нагоди поставити собі питання – чи не могли ці ледве помітні світлі цятки на плівці бути якимось чином пов’язані з приступами? Можливо, вони свідчили про якесь розсіяне неврологічне захворювання.

Наприкінець розмови з Майклзом на Філіпса навалилася нова хвиля збудження. Він пам’ятав, що одним із гаданих діагнозів Лізи Маріно був розсіяний склероз. Що, коли б він натрапив на радіологічний метод діагностування цього захворювання? Це було б фантастично! Лікарі вже багато років билися над лабораторними способами виявлення цієї недуги. Мартін зрозумів, що треба ще кілька разів зняти й сканувати череп Лізи Маріно. Це буде непросто, бо її щойно прооперували, і необхідно буде одержати дозвіл Маннергейма. Але ж Маннергейм – сам дослідник, і Філіпс вирішив поговорити з ним відверто.

Двері було прочинено, і він гукнув до Гелен, щоб вона з’єднала його з нейрохірургом, а сам тим часом повернувся до рентгенограми Лізи Маріно. Рентгенологи називали такі зміни щільності тканин сітчастими, хоча тонюсінькі смужки здебільшого йшли паралельно, а не перетиналися, наче нитки в сітці. Роздивляючись плівку крізь збільшувальне скло, Мартін міркував, чи не могли нервові волокна сплести той візерунок, що він зараз вивчав. Але таке припущення не проходило, бо череп могли просвітити лише порівняно жорсткі рентгенівські промені. Роздуми перервав зумер. На другому кінці дроту був Маннергейм.

Філіпс почав розмову із загальних ввічливих фраз, зігнорувавши нещодавній інцидент з рентгенограмами в операційній. Спілкуючись з Маннергеймом, краще було забувати про такі сутички. Хірург здавався незвично мовчазним, тому Мартін продовжував пояснювати, що помітив якісь безсумнівно цікаві ущільнення тканини на знімках Лізи Маріно.

– Гадаю, їх варто вивчити, і я хотів би зняти череп і просканувати хвору, як тільки дозволить її стан. З вашого, звісно, дозволу.

Запала незручна тиша. Філіпс готовий був знову заговорити, коли Маннергейм вибухнув.

– Це що, жарт? Якщо жарт – то дуже низького ґатунку!

– Ні, я не жартую, – стурбовано проговорив Мартін.

– Слухайте, – закричав Маннергейм, і його голос зірвався на фальцет, – відділові радіології вже трохи запізно братися за аналіз її рентгенограм. О Господи!

В трубці клацнуло й почулося рівне гудіння. Егоцентричні манери Маннергейма сягнули, здається, нових висот. Мартін повісив трубку, поринувши в роздуми. Не можна було давати волі почуттям. До того ж лишалася ще одна можливість. Він знав, що Маннергейм не надто цікавиться хворими після операції. Ними опікувався старший ординатор Ньюмен. Мартін вирішив зв’язатися з Ньюменом і дізнатися, чи дівчина все ще в реанімації.

– Ньюмен? – спитала чергова сестра операційної. – Щойно вийшов.

– А-а! – проговорив Філіпс і переклав трубку до другого вуха. – Ліза Маріно все ще в реанімації?

– Ні, – відповіла сестра, – на жаль, вона туди так і не потрапила.

– Не потрапила? – до Філіпса раптом дійшло, чому Маннергейм так з ним розмовляв.

– Померла на столі, – пояснила сестра. – Трагічно, тим більше що це перший такий випадок у Маннергейма.

Філіпс повернувся до негатоскопа. Але замість рентгенограми Лізи Маріно перед ним виникло її обличчя – таким, яким він запам’ятав його вранці в приміщенні, де хворі чекали на операцію. Згадав, що вона здалася тоді безперою пташкою. Це видіння порушило йому внутрішню рівновагу, і Філіпс насилу змусив себе зосередити всю увагу на знімкові. Спробував уявити, про що можна було б дізнатися, коли б… Рвучко підвівся з табурета. Треба було перечитати історію хвороби Лізи Маріно. Він хотів дізнатися, чи зможе зіставити рисунок на знімкові з клінічними показниками й симптомами розсіяного склерозу в неврологічному анамнезі Лізи Маріно. Це, звичайно ж, не замінить додаткової рентгенограми, але принаймні щось дасть.

Проходячи повз Гелен, що жувала сендвіч, сидячи за столом, він попросив її зателефонувати до кабінету ангіографії й сказати, щоб починали без нього і що він скоро буде. Гелен похапцем проковтнула шмат і спитала, що відповідати містеру Майклові Фергюсону з приводу їхнього складу, наразі він знову зателефонує. Філіпс промовчав, удавши, наче не розчув. «До гицелів Фергюсона!» – сказав він подумки, завертаючи до центрального коридора, що вів до хірургії. Він навчився нехтувати наказами лікарняної дирекції.

Коли Філіпс дійшов до передопераційного приміщення, там усе ще чекали декілька хворих, але вже не було й сліду ранкового хаосу. Філіпс пізнав Ненсі Донован. Вона щойно вийшла з анфілади операційних зал. Він наблизився до неї, і вона посміхнулася.

– Важко було з Маріно? – спитав Філіпс співчутливо.

Посмішка зникла з обличчя Ненсі Донован.

– Це був жах. Просто страшно. Таке юне створіння. Мені жаль Маннергейма.

Філіпс кивнув, хоча й не розумів, як можна співчувати такому покидькові, як Маннергейм.

– Що сталося? – поцікавився він.

– Порвалася головна артерія наприкінець операції…

Філіпс співчутливо й стривожено струснув головою. Він згадав про близькість глибинного електрода до задньої мозкової артерії.

– Де може бути її історія хвороби? – перепитав він.

– Не знаю, – відповіла Ненсі Донован. – Поцікавлюся в чергових.

Філіпс спостерігав, як Ненсі розмовляла з трьома сестрами, що сиділи за столом перед операційними. Повернувшись, вона повідомила:

– Мабуть, досі в анестезійній, поруч з операційною №21.

Філіпс зайшов до кімнати відпочинку хірургів, де зараз було людно, й переодягся в операційний костюм. Потім знову повернувся до коридора між операційними. Тут іще досі виднілися сліди ранкових баталій. Навколо вмивальників стояли калюжі. Вода в них переливалася райдужками від мильної піни. Мочалки й щітки для миття рук громадилися у раковинах, а деякі валялися на підлозі. На каталці біля стіни спав якийсь хірург, що, напевно, провів всеньку ніч за операційним столом, і, скінчивши, вирішив здрімнути на хвилинку просто в коридорі. Але заснув глибоко, й ніхто його не будить.

Філіпс підійшов до анестезійної поруч із операційною №21 і спробував відчинити двері. Виявилося, що їх замкнено. Відійшовши на крок, він зазирнув до маленького віконця операційної. Всередині не було нікого, але, коли він штовхнув двері, вони відчинилися. Натиснув на вимикач – і один із безтіньових ліхтарів, схожих на литаври, ожив з низьким електричним гудінням. Скерований потік світла впав просто на операційний стіл, на той час як решта приміщення лишалася в відносному затінку. Філіпс сахнувся, побачивши, що після трагічної смерті Маріно операційну все ще не привели до ладу. Особливо зловісний вигляд мав операційний стіл з його механікою. Круг узголів’я чорніли плями закипілої крові. На різні боки розбігалися криваві відбитки підошов.

Мартіна занудило, і він згадав муки своїх студентських років. Його пересмикнуло, й нудота відступила. Обминаючи плями крові, він обійшов стіл і, штовхнувши двері, увійшов до анестезійної. Притримав ногою двері, щоб роздивитися, де вимикач. Але в кімнаті було не так темно, як він думав. Двері в коридор було прочинено приблизно дюймів на шість і крізь щілину проникало світло. Філіпс здивувався і ввімкнув флуоресцентні лампи вгорі.

Посеред кімнати, вполовину меншої від операційної, стояла каталка, а на ній лежало тіло. Його повністю закривало простирадло, і тільки пальці ніг непристойно стирчали з-під білої тканини. Якби не ці пальці, Філіпс лишився б незворушний. Але вони кричали про те, що цей накритий простирадлом горбик – не що інше, як труп людини. Поверх нього лежала недбало кинута історія хвороби.

Намагаючись вдихати повітря самісінькими вершечками легень, наче присутність смерті несла заразу, Філіпс обійшов каталку й розчинив двері до коридора. Побачив хірурга, що спав, і кількох санітарів. Озирнувся ліворуч і праворуч, намагаючись пересвідчитися, що за кілька хвилин до цього пробував відчинити інші двері. Але не зміг дійти певного висновку й облишив цю думку. І знову повернувся до історії хвороби.

Вже збирався розгорнути її, коли у нього виникло непереборне бажання зазирнути під саван. Знав, що не хоче бачити труп, але рука сама простягнулася вперед і відгорнула простирадло. Перш ніж оголити голову, Філіпс заплющився. Коли ж розплющив очі, побачив безживне порцелянове обличчя Лізи Маріно. Одне око було напіввідкрите, й виднілася оскліла й нерухома зіниця. Друге затуляла повіка. На правому боці виголеної голови було видно підковоподібний ретельно зашитий розріз. Шкіру після операції протерли і слідів крові не лишилося. Філіпс спробував угадати, чи не зробили це навмисно, щоб Маннергейм міг сказати, що хвора померла після, а не під час операції.

Холодна невідворотність смерті увірвалася в Мартінову свідомість, наче арктичний вітер. Він похапцем закрив поголену голову і з історією хвороби в руці підійшов до табурета анестезіолога. Як і в більшості хворих в університетській клініці, історія Лізи Маріно була вже чимала на обсяг, хоча дівчина пробула в лікарні лише дві доби. Вона складалася з довгих записів лікарів різного рівня та студентів-медиків. Філіпс перегорнув сторінки з численними рекомендаціями неврологічного та офтальмологічного відділень. Виявив навіть запис Маннергейма, але почерк не підлягав розшифровуванню. Мартіна по-справжньому цікавив заключний висновок старшого ординатора нейрохірургії доктора Ньюмена:

«Можна зробити підсумковий висновок, що пацієнтка, жінка двадцяти одного року, кавказького антропологічного типу, хворіла на прогресуючу скроневу епілепсію протягом року. Надійшла до лікарні з метою правобічної лоботомії під місцевим наркозом. Масоване медикаментозне лікування не справляло ніякого впливу на приступи. Вони ставали дедалі частіші, їм звичайно передувала аура гидкого запаху, а приступи позначалися підвищеною агресивністю й хіттю. Електроенцефалограмою встановлено джерела приступів у обох скроневих долях, при чому в правій значно активніше.

Першому приступу не передували ні травми, ні крововиливи в мозок. Хвора відзначалася добрим здоров’ям, хоча, як вона повідомила, мала атипові пап-мазки.

Крім патологічних відхилень, виявлених ЕЕГ, загальна неврологічна картина в межах норми.

Всі лабораторні дані, включаючи церебральну ангіографію та сканування мозку, в межах норми.

Хвора повідомила суб’єктивні скарги на певні утруднення при сприйнятті зорових образів, однак неврологічні й офтальмологічні дослідження не дали об’єктивного підтвердження. Хвора також скаржилася на короткочасну парестезію та м’язову слабкість, але записів про це немає. Найімовірніший діагноз: розсіяний склероз із супутніми приступами, але цілковитої певності немає. Хвору оглянув великий консиліум відділень неврології та нейрохірургії і дійшов одностайного висновку про необхідність правобічної скроневої лоботомії.

(Підпис) Джордж Ньюмен».

Філіпс обережно, наче Ліза Маріно могла ще відчувати, поклав історію хвороби на простирадло. Потім майже бігом повернувся до кімнати відпочинку хірургів і переодягся в свій звичайний костюм. Він мусив зізнатися, що історія хвороби не дала того, на що він сподівався. В ній згадувався розсіяний склероз, про який він знав і раніше, але не було жодної інформації, яка могла б замінити додаткові рентгенограми або ще одне сканування. Поки він переодягався, перед ним стояло бліде обличчя Лізи під машкарою смерті. Воно нагадало про те, що, оскільки дівчина померла під час операції, тіло, напевно, розтинатимуть. Знявши трубку настінного телефону, він зателефонував докторові Джеффрі Рейнольдсові з відділення патології, другові й однокурсникові по коледжу, і розповів про Лізу.

– Нічого ще не чув, – відповів Рейнольдс.

– Вона померла в операційній приблизно опівдні, – пояснив Філіпс. – Щоправда, вони не полінувалися її зашити.

– Нічого дивного, – відказав Рейнольдс. – Іноді в таких випадках покійників тягнуть до реанімації і тільки там оголошують про смерть, щоб не збільшувати відсотку летальності в операційній.

– Розтинатимеш ти? – спитав Філіпс.

– Не знаю, – відповів Рейнольдс. – Родичі спершу мають дати дозвіл на розтин.

– А якщо будеш, – продовжував Філіпс, – то приблизно коли?

– Зараз у нас купа роботи. Певно, надвечір.

– Мене дуже цікавить цей випадок, – сказав Філіпс. – Слухай, я не піду з лікарні, поки не скінчиться розтин. Ти міг би закинути слівце, щоб я асистував, коли дійде до мозку?

– Звичайно ж! – відповів Рейнольдс. – Усе буде гаразд, і всі будуть задоволені. А якщо розтину не буде, я повідомлю.

Запхавши хірургічного костюма до своєї шафки, Філіпс вибіг з кімнати відпочинку. Починаючи з останнього курсу коледжу, він щоразу страшенно хвилювався, коли не встигав чогось зробити. Біжучи по лікарні, що вирувала від діяльності, він був під владою цього ж неприємного відчуття. Він знав, що спізнюється в кабінет ангіографії і лікарі чекатимуть; пам’ятав, що має зателефонувати Фергюсонові, хоча волів би не помічати цього сучого сина; не забував, що слід поговорити з Робінсом з приводу техніків, що замірилися пуститися берега на всеньке ясне літо; і був певен, що в Гелен є ще дюжина невідкладних справ, які вимагають вирішення.

Пробігаючи повз томографію, Філіпс вирішив зробити гак. Кінець кінцем, що важили ще дві хвилини, коли він усе одно безнадійно спізнювався. Він увійшов до кімнати, де розпочав день, і з насолодою вдихнув повітря, охолоджене кондиціонерами. Прохолода була необхідна для справної роботи комп’ютерів. Деніс і четверо студентів з’юрмилися навколо екрана, що нагадував телевізійний, і були цілком захоплені тим, що бачили. Позаду стояв доктор Ньюмен. Філіпса ніхто не помітив, і він підійшов до екрана. Сенгер описувала лівобічну субдуральну гематому і показувала студентам, як згусток крові зрушив мозок праворуч. Ньюмен перебив її і висловив припущення, що крововилив відбувся всередині мозку, і кров, на його думку, в тканині мозку, а не на поверхні.

– Ні. Доктор Сенгер має рацію, – втрутився Мартін.

Всі повернулися, здивовані з того, що Філіпс у кімнаті. Він подався вперед і, вказуючи пальцем, описав класичні рентгенологічні ознаки субдуральної гематоми. Поза всіма сумнівами, Деніс мала слушність.

– Ну, переконали, – добродушно погодився гіьюмен. – Хворого треба класти на операційний стіл.

– І що швидше, тим краще, – додав Філіпс, порадивши також Ньюменові, де саме робити трепанацію, щоб легше видалити згусток. Хотів був розпитати старшого ординатора про Лізу Маріно, але передумав і не став його затримувати.

Перш ніж утекти самому, Мартін відкликав Деніс убік.

– Слухай, як щодо того, щоб шикарно пообідати після того, як ти снідала на одній ніжці?

Сенгер заперечливо похитала головою і посміхнулася.

– В тебе щось на умі. Ти ж знаєш – я сьогодні ввечері чергую.

– Знаю, – зізнався Мартін, – але я мав на увазі лікарняний кафетерій.

– Пречудово, – саркастично проговорила Деніс. – А твій теніс?

– Відміняється, – сказав Мартін.

– Тоді ти справді щось замислив!

Мартін засміявся. Він справді міг досі відмінити теніс лише в разі проголошення в країні стану облоги. Тому попросив Деніс підійти до його кабінету і разом продивитися денну порцію рентгенограм, по тому як вона скінчить сканування. Якщо студенти захочуть, можна взяти їх із собою. Вони швидко попрощалися, і Філіпс вискочив з кімнати. Він знову перейшов на біг. Йому хотілося набрати таку швидкість, щоб промайнути повз Гелен тінню, яку неможливо спинити.

7

Чекаючи в довгій черзі на прийом у лікаря, Лін Ен Лукас розмірковувала, чи правильно вона зробила, прийшовши до відділення невідкладної допомоги. До цього вона заходила до університетського медпункту, сподіваючись, що її оглянуть там, але лікар пішов о третій, і єдиним місцем, де допомогу могли надати відразу, лишалося відділення невідкладної в лікарні. Лін Ен хотіла була відкласти відвідини до наступного дня, але варто їй було взяти до рук книгу й спробувати читати, як вона зрозуміла, що йти треба негайно. Вона була сильно налякана.

В цей пізній пообідній час хворих було так багато, що черга просувалася зі швидкістю черепахи. Здавалося, що тут зібрався весь Нью-Йорк. Чоловік за Лін Ен був п’яний, одягнений в лахміття, і від нього тхнуло сечею та вином. Щоразу, коли черга рухалася вперед, він натикався на Лін Ен і хапався за неї, щоб не впасти. Попереду Лін Ен стояла дебела жінка. На руках у неї лежала дитина, з головою запнута в брудну ковдру. Жінка й дитина мовчки чекали своєї черги.

Широкі двері ліворуч від Лін Ен розчинилися, і черзі довелося пропустити багато каталок з жертвами автомобільної катастрофи, що сталася кількома хвилинами раніше. Понівечених і вбитих стрімко провезли крізь приймальню просто до кабінету невідкладної допомоги. Ті, що стояли в черзі, зрозуміли, що тепер доведеться чекати значно довше. В одному кутку сиділа родина пуерториканців і обідала смаженою куркою. Здавалося, їх не цікавить те, що відбувається в відділенні, і вони навіть не звернули уваги на прибуття жертв катастрофи.

Нарешті перед Лін Ен лишилася тільки дебела жінка з дитиною. З її мови було зрозуміло, що вона чужоземка.

– Мій дитина більше не кричати! – сказала мати реєстратові. Той відповів, що звичайно скаржаться на цілком протилежне. Жінка його не зрозуміла. Реєстратор попросив показати дівчинку. Жінка відкинула край ковдри, відкривши дитину кольору неба перед літньою грозою – темно-синьо-сіру. Дитина була мертва вже так давно, що встигла задубіти.

Це так уразило Лін Ен, що, коли надійшла її черга, вона не ладна була вимовити жодного слова. Реєстратор поспівчував їй і сказав, що треба бути готовою до всього. Відкинувши з чола пасмо каштанового волосся, Лін Ен знову віднайшла дар мови і назвала своє прізвище, номер студентського квитка і виклала скаргу. Реєстратор запевнив, що її приймуть, як тільки звільниться лікар.

Ще по двох годинах чекання Лін Ен Лукас провели довгим коридором і посадовили в маленькій кабінці, відокремленій від великого приміщення барвистими нейлоновими завісами. Тямуща на своїй справі сестра виміряла їй температуру, вклавши термометра до рота, перевірила тиск крові й пішла. Лін Ен сиділа на краєчку старої кушетки й прислухалася до звуків, що безперервно долинали зусібіч. Руки її спітніли від хвилювання. Їй було тільки двадцять, вона щойно вступила до університету й плекала мрію зайнятися медициною після проходження необхідного підготовчого курсу. Але зараз, озираючись на всі боки, завагалася. Вона собі все уявляла не так.

Вона зростала здоровою дівчиною і лише одного разу побувала в невідкладній. Тоді їй було одинадцять років, і вона впала, катаючись на роликових ковзанах. Як це не дивно, її тсді привезли до цього ж відділення, бо її родина, перш ніж переїхати до Флориди, мешкала поруч. Ця подія не лишила в її пам’яті прикрих спогадів, і їй здалося, що й медцентр, і весь навколишній район відтоді сильно змінилися.

Ще за півгодини з’явився молодий інтерн доктор Хаггенс. Родом він був з Вест-Палм-Біч, і йому було, очевидно, приємно, що Лін Ен прибула з Коралл-Грейбз. Він навіть сказав кілька загальних фраз про рідну Флоріду, проглядаючи карточку дівчини. Те, що Лін Ен виявилася гарненькою дівчиною з типово американською зовнішністю, без сумнівів сподобалося йому. З тисяч хворих, що йому довелося оглянути, він не стрічав жодної подібної. Він навіть поцікавився номером її телефону.

– Що привело вас до невідкладної? – спитав він, розпочинаючи огляд.

– Важко пояснити, – сказала Лін Ен. – Часом у мене щось із зором. Почалося це десь близько тижня тому, коли я читала. Раптом я відчула щось негаразд із окремими словами. Я бачила їх, але не була певна щодо їхнього значення. І водночас з’явився страшенний головний біль. – Лін Ен приклала руку до потилиці й провела нею до якоїсь точки над вухом. – Біль тупий. І то дужчає, то слабшає.

Доктор Хаггенс кивнув.

– І я відчуваю якийсь запах, – продовжувала Лін Ен.

– Запах чого?

Лін Ен зніяковіла.

– Не знаю, – проговорила вона. – Неприємний. І хоча я не можу сказати, чим пахне, мені здається – це щось знайоме.

Доктор Хаггенс кивнув, але було вже ясно, що симптоми Лін Ен не вкладаються в жодні звичні схеми.

– Що-небудь ще?

– Запаморочення, й ноги стають важкими. І це трапляється тепер дуже часто, майже кожного разу, коли я починаю читати.

Доктор Хаггенс відклав карточку й оглянув Лін Ен. Перевірив очі й вуха; попросив відкрити рота, вислухав серце й легені. Перевірив рефлекси, попрохав помацати різні предмети, пройтися по прямій і запам’ятати числа в певному порядку.

– Мені здається, все у вас у нормі, – сказав доктор Хаггенс. – Гадаю, вам краще завести приятеля-лікаря й ковтнути для настрою аспірину. – Він розсміявся власному жартові. Лін Ен не сміялася. Вона вирішила, що не дозволить їм легко спекатися себе після такого тривалого чекання. Лікар помітив, що вона не реагує на його гумор. – Я кажу серйозно. Гадаю, вам краще прийняти аспірин, щоб зняти неприємні симптоми, а завтра показатися у відділенні неврології. Можливо, вони що-небудь виявлять.

– Хай невропатолог обстежить мене зараз.

– Це ж кабінет невідкладної, а не лікарня!

– Це мене не обходить! – за цими різкими словами Лін Ен ховала душевне сум’яття.

– Добре, добре! – погодився доктор Хаггенс. – Викличу невропатолога. І офтальмолога також. Але вам, можливо, доведеться зачекати.

Лін Ен кивнула. Зараз вона не наважувалася розтулити рота, бо боялася, що її твердість може захитатися й сплинути сльозами.

Їй справді довелося чекати. Було вже по шостій, коли завісу підняли знову. Лін Ен підвела голову й побачила бородате обличчя доктора Уейна Томаса. Поява доктора Томаса, негра з Балтімори, заскочило Лін Ен, що раніше ніколи не зустрічалася з чорношкірим лікарем, зненацька. Але вона швидко погамувала першу реакцію і вичерпно відповіла на докладні питання.

Докторові Томасові пощастило встановити кілька додаткових фактів, які він вважав важливими. Приблизно за три дні до того в Лізи сталася одна з її «халеп», як вона називала свої дивні стани. Вона відразу ж зіскочила з ліжка, де читала. Далі вона пам’ятала, що опритомніла, лежачи на підлозі. Напевне, вона вдарилася головою, бо праворуч лишилася велика гуля. Доктор Томас також довідався, що в Лін Ен двічі були атипові пап-мазки і що за тиждень вона мала знову перевіритися в гінекологічному відділенні. Нещодавно вона також хворіла на інфекційне запалення сечового міхура, яке вилікувала сульфаніламідами.

Записавши все це до історії хвороби, доктор Томас покликав сестру й провів найретельніший огляд, якому Лін Ен будь-коли піддавали. Він повторив усе, що вже зробив доктор Хаггенс, виконав ще багато дечого на додачу. Більшість проб, що він їх брав, були для Лін Ен цілковитою таємницею, але його прискіпливість вселила в неї надію. Єдине, що їй не сподобалося, це спинномозкова пункція. Лежачи на боці, з коліньми, притиснутими до підборіддя, вона відчула, як голка уштрикнулася в її шкіру на попереку, але біль за мить вгамувався.

Після огляду доктор Томас сказав Лін Ен, що хоче зробити кілька рентгенограм, щоб встановити, чи не пошкодила вона череп під час падіння. Перш ніж піти, додав, що під час огляду виявив лише те, що певні ділянки її тіла начебто втратили чутливість, але зізнався, що не знає, чи має це дотичність до її скарг.

Лін Ен знову залишилася сама.

– Чи можеш ти в це повірити? – спитав Філіпс, наминаючи кусень індичатини. Він швидко прожував і ковтнув. – Перший покійник у Маннергейма на операційному столі, і треба ж так статися – це саме та хвора, мозок якої я хотів зняти!

– Здається, їй був тільки двадцять один рік, – проговорила Деніс.

– Саме так, – Мартін посолив і приперчив м’ясо, щоб надати йому хоч якогось смаку. – Трагедія. Справді, подвійна трагедія, бо я не можу зробити рентгенограми.

З тацями в руках вони забилися в найдальший кут лікарняного кафетерію – якнайдалі від шаф із гарячими стравами – сподіваючись якомога більше відгородитися від оточення колег і фахових розмов. Завдання було не з легких. Стіни було пофарбовано в брудно-гірчичний колір, підлогу встилав сірий лінолеум, пресовані пластикові стільці були якісь жахливі жовто-зелені. А в глибині зали система лікарняного сповіщення неперервно називала прізвища лікарів та номери телефонів, за якими їм слід було подзвонити.

– З якого приводу її оперували? – спитала Деніс, набираючи салати з тарілки свого шефа.

– Приступи. Але найцікавіше те, що в неї був, можливо, розсіяний склероз. Після того, як ми попрощалися вдень, мені спало на думку, що зміни щільності тканин, які ми бачили на знімках, можуть свідчити про якесь загальне неврологічне захворювання. Я проглянув історію хвороби. В неї підозрювався розсіяний склероз.

– Ти не дивився плівок хворих із підтвердженим розсіяним склерозом? – поцікавилася Деніс.

– Почну ввечері, – відповів Філіпс. – Щоб установити, як працює Майклзова програма, я мушу прогнати крізь машину якомога більше знімків черепа. Буде дуже цікаво, якщо пощастить знайти інші випадки з такою ж рентгенологічною картиною.

– З твоїх слів видно, що ваш дослідницький корабель рушає в плавання.

– Сподіваюся, – Мартін покуштував спаржі і йому не схотілося її їсти. – Спробую не піддаватися надто сміливим мріям на першому етапі, але, Богом присягаюся, мені здається, що все йде пречудово. Ось чому мене так схвилював цей випадок з Маріно. Він обіцяв відчутні результати. Шанс цей іще не втрачено. Сьогодні ввечері буде розтин, і я спробую зіставити рентгенологічну картину з результатами патологоанатомів. Якщо це справді розсіяний склероз – ми починаємо велику гру. Але мені так необхідно вирватися з цієї лікарняної мишачої біганини. Хоча б на пару днів на тиждень.

Деніс поклала виделку і поглянула в Мартінові рухливі голубі очі.

– Піти з лікарні? Ти не маєш на це права. Ти ж один з кращих нейрорентгенологів. Згадай про хворих, яким допомагає твій досвід. Якщо ти залишиш клінічну радіологію – це буде справжнє нещастя!

Мартін поклав виделку й стиснув її руку. Вперше йому було начхати, чи дивиться на них хтось інший.

– Деніс, – проговорив він, – зараз у мене є тільки дві по-справжньому потрібні речі: ти й моя наукова робота. І якби я міг заробляти на хліб тим, що був би з тобою, я, можливо, залишив би й науку.

Деніс поглянула на Мартіна, не знаючи, чи прийняти його слова як комплімент, чи насторожитися. Вона дедалі більше переконувалася, що він її любить, але ніколи не думала, що його наміри такі серйозні. З самісінького початку вона мало не побожно ставилася до його репутації та його по-справжньому енциклопедичних знань у радіології. Водночас він був для неї і коханцем, і науковим кумиром, і вона й думати собі не дозволяла про те, що, можливо, їхні взаємини матимуть серйозніше продовження. Не була певна, чи сама до цього готова.

– Слухай, – вів далі Мартін, – зараз не місце й не час для таких розмов. – Він відсунув тарілку із спаржею наче на підтвердження цієї думки. – Але мені важливо, щоб ти знала, чим я керуюся. Ти зараз лише починаєш клінічну практику, і вона приносить тобі велике задоволення. Ти весь час із хворими, вивчаєш їх. У мене на це, на нещастя, лишається мізерно мало часу. Більшу частину дня я намагаюся розв’язувати адміністративні головоломки чи видряпатися з бюрократичного лайна. І цим усім я ситий по горло.

Деніс підвела ліву руку, яку все ще стискала Мартінова долоня, і ніжно провела губами по кісточках його пальців. Це тривало єдину мить. Тоді вона поглянула на нього з-під своїх темних брів, зумисно кокетуючи, щоб погамувати його раптову злість І, як і завше, домоглася успіху – Мартін розсміявся. Перш ніж випустити руку Деніс, він іще раз стиснув її, озираючись на всі боки, чи ніхто цього не помітив.

Від різкого звуку біпера обоє вони здригнулися. Мартін відразу ж підвівся і підійшов до внутрішнього телефону. Деніс стежила за ним поглядом. Її тягнуло до нього від першого дня їхнього знайомства, а його почуття гумору й дивовижна чуйність вабили все більше й більше. І ось тепер, коли він зізнався, що невдоволений своїм становищем, коли виявив свою вразливість, це зробило його ще дорожчим і ближчим.

Спостерігаючи за Мартіном, поки він розмовляв, вона подумала про ще одну грань їхніх взаємин. Він подарував їй силу, що дозволила урвати інший, згубний для неї зв’язок. Ще в коледжі Деніс познайомилася й була засліплена одним невропатологом, що спритно грав на її почуттях. Знеособлена роз’єднаність студентів викликала у Деніс потребу знайти собі друга. До того в неї ніколи не виникало сумнівів, що вона зможе поєднати родинне вогнище й роботу з людиною, яка глибоко розуміє медицину – фах, що вимагає цілковитої самовіддачі. Річард Друкер, її коханець, був достатньо проникливий, щоб підтримувати в неї це почуття й удавати, наче він цілком його поділяє. Але все було не так. Кілька років він морочив її, не даючи жодних обіцянок, але майстерно плекаючи в неї почуття, що вона не зможе обійтися без нього. Дівчина не могла з ним порвати, навіть зрозумівши, що він собою являє, і навіть перенісши приниження, дізнавшись про його інтрижки з іншими. Вона поверталася, наче побитий пес, щоб знову зазнати образ, із марною надією, що він, нарешті, зміниться й стане тим, ким себе удавав. Надія перетворювалася на відчай, і, зрештою, вона стала сумніватися не в тому, що досі ще не подорослішала, а в своїй жіночій привабливості. Лише знайомство з Мартіном звільнило її від цієї мани.

І зараз, коли Мартін повертався до столу, Деніс відчула хвилю вдячності й ніжності, водночас усвідомлюючи, що він значно досвідченіший від неї і боячись думати про майбутнє, якого він, можливо, й не хотів.

– Не щастить мені сьогодні, – сказав Мартін, сідаючи навпроти неї. – Телефонував Рейнольдс. Розтинати Маріно не будуть.

– Мені здається, що повинні були б, – здивувалася Деніс, знов перейшовши на медицину.

– Звичайно ж. Розтинати мав їхній патологоанатом, але, беручи до уваги Маннергеймове побажання, передав тіло до відділення патології. Ті зателефонували родичам, просячи згоди – і родина заперечила. Певно, вони страшенно засмучені…

– Зрозуміло, – промовила Сенгер.

– Я гадаю… – задумливо проказав Філіпс. – Чорт забирай!..

– Чому б тобі не розшукати знімків хворих із підтвердженим розсіяним склерозом і не подивитися, чи немає там таких самих змін?

– Т-а-а-к, – зітхнув Філіпс.

– Ти міг би хоч трохи подумати про бідну дівчину, а не тільки про власні невдачі й розчарування.

Мартін кілька хвилин уважно дивився на Деніс і та відчула, що переступила дозволену межу. Але вона й гадки не мала читати нотацій. Раптом обличчя його потеплішало й він посміхнувся.

– Ти маєш рацію! – вигукнув він. – І ти навіть гадки не маєш, яку фантастичну ідею щойно мені підкинула.

Просто навпроти столу, за яким сидів реєстратор невідкладної, були сірі двері з табличкою КІМНАТА ПЕРСОНАЛУ НЕВІДКЛАДНОЇ ДОПОМОГИ. Це було приміщення для інтернів і лікарів, хоча й відпочивали в нім рідко. В глибині містилася вбиральня з чоловічим душем. Лікарі-жінки мусили підійматися нагору, до кімнати відпочинку медичних сестер. Уздовж бокової стіни розташувалися три маленькі кімнатки з двома ліжками в кожній, але користувалися ними нечасто й лише для того, щоб на хвильку здрімнути. На більше ніколи не лишалося часу.

Доктор Уейн Томас опустився в одне з вигідних крісел у кімнаті відпочинку. Це був допотопний шкіряний монстр, зі швів якого, наче з відкритих ран, стирчала набивка.

– Гадаю, Лін Ен Лукас справді хвора, – переконано сказав він.

Навколо, хто спершись на стіл, хто сидячи на дерев’яних стільцях, зібралися доктор Хаггенс, доктор Кароло Лангоне, терапевт, доктор Ральф Лоурі, хірург, доктор Девід Гарпер, гінеколог, та доктор Сін Фарнворт, окуліст, та стояло ще двоє лікарів, вивчаючи дані ЕКГ.

– Гадаю, ви маєте на неї види, – цинічно посміхаючись, сказав Лоурі. – Протягом цілого дня до вас не потрапляла така пташка, ось ви й маєте привід, щоб покласти її в своє відділення.

Всі, окрім доктора Томаса, засміялися. Він не поворухнувся, тільки звернувся поглядом до доктора Лангоне.

– Ральф каже правду, – погодився Лангоне. – В неї немає температури, всі життєво важливі показники – в межах норми, нормальний тиск, нормальний аналіз сечі й жодних відхилень у складі спинномозкової рідини.

– І рентгенограма черепа добра, – додав доктор Лоурі.

– Ну, – сказав доктор Гарпер, підводячись зі стільця, – що б там не було, а це – не гінекологія. В неї було кілька атипових пап-мазків, але за цим стежать у клініці. Тому вирішуйте проблему без мене, я тікаю. Щиро кажучи, вона схильна до істерії.

– Згоден, – докинув доктор Фарнворт. – Скаржиться на порушення зору, а офтальмологічна перевірка підтвердила норму. Вона легко читає найдрібніший шрифт…

– А як поле зору? – спитав доктор Томас.

Фарнворт підвівся, готовий піти.

– Мені здається – нормальне. Завтра перевіримо за системою Гольдмана. В невідкладній цього не роблять.

– А сітківка? – поцікавився доктор Томас.

– Все гаразд, – повторив Фарнворт. – Дякую, що запросили на конференцію. Все було чудово. – Підхопивши валізку з інструментами, офтальмолог вийшов з кімнати.

– Чудово! Лайно! – вилаявся доктор Лоурі. – Якщо мені трапиться хоч один Богом проклятий святенник-окуліст, який скаже, що вночі вони не перевіряють поля зору за Гольдманом, вишпурю його!

– Годі, Ральфе, – перервав його Томас. – Ти вже заговорив, наче корабельний лікар.

Доктор Лоурі підвівся й позіхнув.

– Мені вже теж час. Скажи, Томасе, чому ти вважаєш, що дівчина не бреше. Тільки через те, що знижено чутливість шкіри? Мушу сказати, що це все суб’єктивно.

– Просто відчуваю. Вона налякана, але не істеричка. До того ж, сенсорна патологія добре відтворювана. Вона не обманює. Щось підозріле є в її мозку.

Доктор Лоурі розсміявся.

– В цьому випадкові підозріле тільки одне – що ти хотів би зробити, якби познайомився за менш офіційних обставин. Не задурюй мене. Якби це була якась сучка, ти просто запропонував би їй навідатися до лікарні після зміни.

Всі засміялися. Доктор Томас відмахнувся й підвівся з крісла.

– Не хочу більше розмовляти з блазнями. Займуся цією справою.

– Не забудь попросити в неї телефон, – кинув доктор Лоурі, коли він виходив.

Доктор Хаггенс пирхнув від сміху. Це спало йому на думку, щойно він побачив Лін Ен.

Повернувшись до кабінету невідкладної, Томас озирнувся. Від сьомої до дев’ятої тут бувало відносно спокійно, наче люди брали відстрочку від нещасних випадків, болю й недуг, щоб повечеряти. До десятої почнуть з’являтися п’яні, покалічені в автокатастрофах, побиті грабіжниками й психами, після дванадцятої – жертви ревнощів. Тому в Томаса був час подумати про Лін Ен. Щось у цьому випадкові не давало йому спокою. Бракувало якоїсь важливої інформації.

Він затримався біля пульта зв’язку з іншими відділеннями і спитав одного з клерків, чи надійшла вже з архіву історія хвороби Лін Ен Лукас. Клерк перевірив, сказав, що ні, і відразу ж запевнив, що попросить її знову. Доктор машинально кивнув. Він думав, чи не приймає часом Лін Ен якийсь наркотик. Завернувши в головний коридор, він рушив до кабінету, де чекала дівчина.

Деніс гадки не мала, що могла означати «фантастична ідея», за яку Мартін її подякував. Він попросив її зайти до нього в кабінет близько дев’ятої. Було чверть по дев’ятій, коли вона закінчила аналіз рентгенограм травм черепа в відділенні невідкладної допомоги. Сходами, що йшли по другий бік від замкненого центрального виходу, вона дісталася до радіології. Після штовханини й сум’яття денних годин коридор був не схожий сам на себе. В далекому кінці санітар електронатирачем натирав укриту пластиком підлогу.

Двері до Філіпсового кабінету було прочинено, і Деніс чула, як він монотонно диктує. Коли вона увійшла, він саме закінчував опис ангіограм мозку, що поназбирувалися протягом дня. На альтернаторі перед ним світилося кілька знімків. На кожному знімкові тисячі кровоносних судин окреслювалися білими нитками, нагадуючи перевернене коріння дерева. Продовжуючи начитувати в мікрофон, Мартін пальцем указав на локалізацію патології, щоб Деніс було зрозуміло. Вона дивилася й кивала, хоча й не могла збагнути, як він примудряється пам’ятати назви, нормальні параметри, й розташування кожної судини.

– Висновок, – продиктував Філіпс. – Церебральна ангіографія свідчить про патологію артеріо-венозної системи в області основної правої ганглії дев’ятнадцятирічного пацієнта чоловічої статі. Абзац. Вада кровообігу включає праву середню й праву задню церебральні артерії. Абзац. Кінець запису. Будь ласка, розішліть примірники результатів аналізу докторам Маннергеймові, Прінцові й Клоузонові. Дякую.

Диктофон клацнув і спинився, і Мартін повернувся разом із кріслом. На його обличчі з’явилася задьориста посмішка, і він потирав руки, наче шекспірівський крутій.

– Ти саме вчасно, – вигукнув він.

– Що ти надумав? – поцікавилася вона, вдаючи ляк.

– Ходімо, – проговорив Філіпс, виводячи її з кабінету.

Біля стіни стояла каталка з крапельницею, білизною та подушкою. Щире здивування Деніс викликало в Мартіна посмішку. Він рушив коридором, штовхаючи каталку поперед себе. Деніс наздогнала його біля ліфта для хворих.

– Значить, це я наштовхнулатебе на фантастичну ідею? – спитала вона, допомагаючи завезти каталку до кабіни.

– Звичайно, – відказав філіпс, натискаючи на кнопку «Підвал». Двері зачинилися.

Вони опинилися в утробі лікарні. Сплетені на кшталт кровоносних судин трубки розбігалися на всі боки, скручуючись і наповзаючи одна на одну, наче в агонії. Розсіяне світло розташованих на великій відстані одна від одної флуоресцентних ламп пробивалося крізь густі дротяні ковпаки. Світлі плями різко контрастували з довгими тьмяними смугами поміж ними. Навпроти дверей ліфта висіла табличка: ТРУПАРНЯ. ДОДЕРЖУВАТИСЯ ЧЕРВОНОЇ ЛІНІЇ.

Ця лінія тягнулася кривавим слідом посередині коридора, прокреслюючи звивистий шлях крізь темні переходи, круто згинаючись, коли коридор розгалужувався. Нарешті, підлога так різко пішла вниз, що Мартін ледве втримував каталку в руках.

– Заради всього святого, що ми тут робимо? – спитала Деніс. Її голос разом із звуком їхніх кроків луною рознісся в безживному приміщенні.

– Побачиш, – відповів Філіпс. Посмішка зникла з його обличчя і голос став напруженим. Природну дотепність заступила нервова непевність у розумності власних намірів.

Коридор несподівано розсунувся, утворивши величезну підземну печеру. Освітлення тут було так само тьмяне, і стеля на рівні даху двоповерхового будинку губилася в пітьмі. В лівій стіні виднілися зачинені двері до печі, де спалювали відходи. Було чути жадібне сичання вогню.

Просто перед ними двостулкові двері, що розчинялися на обидва боки, вели до трупарні. За кілька кроків перед ними червона лінія на підлозі уривалася з різкою необоротністю. Філіпс спинив каталку і підійшов до входу. Штовхнув одну стулку, зазирнув до середини.

– Нам пощастило, – сказав він, повертаючись до каталки. – Ми тут одні.

Деніс неохоче рушила за ним.

Трупарня являла собою велике занедбане приміщення, доведене до такого стану руйнації, що нагадувало один із розкопаних портиків Помпеї. Зі стелі звисали на дротах численні абажури-дашки, але лампочки були всього в декількох. Підлогу було залито цементом, змішаним із дрібною морською рінню, а стіни вкривала потріскана й подекуди оббита керамічна плитка. В центрі кімнати виростало з підлоги підвищення з давньою мармуровою плитою для розтинів. Нею не користувалися з двадцятих років, і тут, серед цієї руйнації, вона нагадувала поганський вівтар античних часів. Тепер розтини відбувалися на п’ятому поверсі, серед сучасного обладнання з нержавійки.

Уздовж стін тягнулися численні двері. Одні – громіздкі дерев’яні – нагадували холодильники для туш у м’ясній крамниці. Від протилежної стіни під кутом відходив коридор. По ньому в цілковитій пітьмі можна було дістатися до дверей, що виходили на далекий закуток лікарняної території. Стояла могильна тиша, яку порушувало тільки падіння рідких крапель у раковину і кроки Філіпса й Сенгер.

Мартін спинив каталку й повісив крапельницю.

– Тримай! – проказав він, простягаючи Деніс кінець чистого простирадла й жестом наказуючи обгорнути ним подушку.

Сам Мартін рушив до важких дерев’яних дверей, витягнув шпильку із клямки й насилу відсунув стулку. Холодна пара вирвалася крізь щілину, осідаючи на плямисту підлогу.

Мартін розшукав вимикач, озирнувся й побачив, що Деніс навіть не поворухнулася.

– Сюди! Й не забудь каталку!

– З місця не зрушу, поки ти не поясниш, що відбувається, – відгукнулася вона.

– Вважай, що ми в п’ятнадцятому сторіччі.

– Що ти маєш на увазі?

– Збираємося викрасти труп в ім’я науки.

– Лізи Маріно? – з недовірою спитала Деніс.

– Саме так.

– Що ж, я не збираюся брати в цьому участі, – вона повернулася, наче збираючись порятуватися втечею.

– Не роби дурниць, Деніс. Усе що мені потрібно – томограма й рентгенівський знімок. Після цього тіло повернеться сюди. Сподіваюся, ти не думаєш, що я збираюся тримати його в себе?

– Не знаю, що й думати…

– Багата уява… – кинув Філіпс, хапаючи каталку за узголів’я і втягуючи в старожитний холодильник. Дзенькнула крапельниця, вдарившись у металевий штатив. Деніс рушила за Мартіном. Очі її уважно розглядали внутрішність холодильника: стіни, стеля, підлога – все було вкрито плиткою. Колись біла, тепер вона стала невизначеного сірого кольору. Приміщення мало тридцять футів завдовжки й двадцять завширшки. Посередині лишався прохід. А по обидва боки рядами стояли дерев’яні візки з колесами завбільшки з велосипедні. На кожному лежало тіло, загорнене в простирадло.

Філіпс повільно просувався проходом, повертаючи голову то праворуч, то ліворуч. Дійшовши до кінця, став піднімати простирадла на кожному візкові. Від гнилої вогкості Деніс сіпонуло. Вона намагалася не дивитися на трупи, що лежали поруч. Всі вони належали жертвам кривавих дорожніх аварій в години пік. Зовсім близько стирчала нога, все ще взута в черевичок. Неприродний згин її свідчив про те, що зламано гомілку. Десь поза полем зору важко пихкотів старий компресор.

– А, ось вона, – проговорив Філіпс, зазираючи під чергове простирадло. На щастя для Деніс, він спершу опустив саван, а вже потім рухом руки наказав їй підштовхнути до нього каталку. Деніс пересувалася, наче автомат.

– Допоможи підняти! – попрохав Філіпс.

Деніс схопила Лізу Маріно за ноги через простирадло, щоб не доторкатися до трупа. Філіпс підняв тулуб. На рахунок «три» вони перенесли тіло на каталку. Труп уже задубів. Деніс тягнула, а Філіпс штовхав каталку, і на такий спосіб вони вибралися з холодильника. Філіпс зачинив двері й просунув шпильку в клямку.

– А крапельниця навіщо? – перепитала Деніс.

– Я не хочу, щоб думали, що ми веземо труп, – пояснив Філіпс. – А крапельниця – більш як переконлива деталь. – Він стягнув простирадло, відкриваючи безкровне обличчя Лізи Маріно. Деніс відвернулася, коли Мартін підіймав голову й підкладав подушку. Після цього просунув порожню трубку крапельниці під простирадло. Відступивши на крок, перевірив, як виглядає його творіння. – Чудово! – Потім погладив безживну руку, примовляючи: – Вам так зручно?

– На Бога, Мартіне, невже треба бути таким блюзніром?

– Ну, чесно кажучи, це захисна тактика. Не певен, що слід було на це зважуватися…

– А!.. Тепер ти кажеш про це мені! – простогнала Деніс, допомагаючи провезти каталку крізь двостулкові двері.

Вони пройшли зворотний шлях підземним лабіринтом і ввійшли до ліфта для хворих. Коли ліфт спинився на першому поверсі, їх охопив страх. На площадці стояли двоє санітарів із хворим у кріслі на коліщатках. Мартін і Деніс якусь мить злякано дивилися одне на одного. Потім Деніс відвела погляд, проклинаючи себе за те, що вплуталася в цю непевну справу.

Санітари вкотили хворого до ліфта спиною до дверей, чого робити було не варт. Самі вони жваво обговорювали майбутній бейсбольний сезон і якщо й звернули увагу на вигляд Лізи Маріно, то ніяк цього не виказали. Інакше було з хворим. Той витягнув шию й побачив великий підковоподібний, схоплений швами розріз над вухом Лізи Маріно.

– Оперували? – спитав він.

– Так, – підтвердив Філіпс.

– Одужає?

– Вона трохи втомилася, – сказав Філіпс. – Їй треба відпочити.

Хворий кивнув, говорячи, що йому все зрозуміло. Потім двері розчинилися на другому поверсі і Філіпс та Сенгер вийшли. Один із санітарів навіть допоміг вивезти каталку.

– Безглуздо, – промовила Деніс, коли вони рушили коридором. – Я почуваюся злочинцем.

Вони ввійшли до кабінету томографії. Рудоволосий технік побачив їх крізь освинцьоване вікно з кімнати пульта управління й вийшов допомогти. Філіпс сказав, що випадок терміновий. По тому як технік відрегулював стіл, він став позаду голови Лізи Маріно й узяв її під пахви, щоб підняти. Відчувши холод безживного тіла, відскочив від каталки.

– Вона ж мертва! – сказав він приголомшено.

Деніс затулила обличчя рукою.

– Скажімо, в неї був важкий день, – відгукнувся Філіпс. – І вам не варто розголошувати цей дрібний випадок.

– І вам потрібна томограма? – недовірливо спитав технік.

– Саме так, – підтвердив Філіпс.

Взявши себе в руки, технік допоміг Мартінові покласти Лізу Маріно на стіл. Оскільки не було жодної потреби її знерухомлювати, він відразу ж увімкнув апарат, і голова Лізи увійшла в отвір. Перевіривши розташування голови, технік запропонував Мартінові й Деніс перейти до сусідньої кімнати.

– Можливо, вона й бліда, – буркнув технік, – але виглядає краще від багатьох хворих, що надходили до нас з нейрохірургії. – Натиснувши на кнопку, він увімкнув сканер, і величезна, схожа на бублик махина почала обертатися навколо голови Лізи.

Притисшись одне до одного, Мартін і Деніс чекали перед екраном. У горішній частині виникла горизонтальна смуга, потім вона рушила вниз, очевидно пропонуючи їхній увазі першу проекцію. Кісткову оболонку було видно добре, але вміст не піддавався визначенню. Череп заповнювала однорідна темрява.

– Що за чортівня? – вирвалося в Мартіна.

Технік наблизився до пульта управління й перевірив, чи все там гаразд. Повернувся, спантеличено хитаючи головою. Почекали появи наступної проекції. Знову було видно лінії черепа, але вміст лишався однорідно непроникний.

– Апарат увечері працював справно? – спитав Філіпс.

– Прекрасно, – відповів технік.

Філіпс простягнув руку й відрегулював поле зору.

– Боже мій! – вирвалося в нього за мить. – Знаєте, на що ми дивимося? На порожнечу! Там немає мозку. Він зник.

Вони втупилися одне в одного водночас здивовано й недовірливо. Раптом Мартін повернувся й кинувся до сусідньої кімнати. Деніс із техніком рушили за ним. Мартін обома руками схопив голову Лізи й підняв її. Оскільки тіло задубіло, весь тулуб відірвався від столу. Технік підтримав труп, даючи Філіпсові змогу подивитися на Лізину потилицю. Тому довелося ретельно роздивлятися бузково-синю шкіру. Але він знайшов те, що шукав – розріз, який ішов знизу навкруг черепа. Його було зашито підепітеліальним швом, тому стібки були непомітні.

– Гадаю, що краще повернути тіло до трупарні, – стурбовано проговорив Мартін.

Зворотний шлях подолали швидко, майже не розмовляючи. Деніс не хотіла йти, але знала – Мартін потребуватиме її допомоги, щоб зняти тіло з каталки. Коли підійшли до печі для спалювання відходів, Мартін знову пересвідчився, що в трупарні нікого немає. Тримаючи двостулкові двері розчиненими, він махнув до Деніс і допоміг їй підштовхнути каталку до холодильника. Швидко відчинив важкі дерев’яні двері. Деніс дивилася, як його уривчасте дихання маленькими хмаринками пари тануло в холодному повітрі, поки він тягнув на себе каталку, задкуючи проходом. Вони разом підігнали її до старого дерев’яного візка і збиралися підняти тіло, коли в крижаному повітрі пролунав якийсь звук.

Серця в Деніс і в Мартіна швидко закалатали, і пройшло кілька секунд, перш ніж вони збагнули, що це біпер Деніс. Вона швидко його вимкнула, зніяковівши, наче це безцеремонне вторгнення було її провиною; схопила Лізу за ноги й на рахунок «три» допомогла перенести тіло на візок.

– Біля входу настінний телефон, – підказав Мартін, підіймаючи простирадло. – Зможеш поговорити, поки я приведу все до початкового вигляду.

Деніс не треба було прохати вдруге. Вона прожогом кинулася з трупарні. Але те, що сталося наступної хвилини, захопило її зненацька. Коли вона бігла до телефону, дорогу їй переступив чоловік, що йшов до прочинених дверей холодильника. Вона мимоволі скрикнула і притисла руки до грудей, гамуючи раптовий переляк.

– Що ви тут робите? – спитав чоловік на ім’я Вернер, наглядач трупарні. Він викинув руку вперед, хапаючи Сенгер за зап’ясток.

Мартін почув шум і з’явився на порозі холодильника.

– Я доктор Мартін Філіпс, а це доктор Деніс Сенгер. – Він хотів, щоб його голос звучав якомога впевненіше. Але пролунав він глухо й невиразно.

Вернер відпустив руку Деніс. Це був сухорлявий чоловік із вилицюватим, подзьобаним обличчям. Тьмяне світло не давало роздивитися його глибоко запалі очі. Орбіти здавалися порожніми, наче випалені отвори в машкарі. Тонкий та гострий ніс нагадував томагавк. На ньому був чорний светр, спереду звисав гумовий фартух.

– Що ви робите з моїми трупами? – спитав Вернер, проходячи повз лікарів і каталку. В холодильнику він перелічив тіла. Вказуючи на Маріно, спитав:

– Цю брали?

Оговтавшись від початкового шоку, Філіпс здивувався почуттям власності щодо мерців, які виказав наглядач трупарні.

– Не певен, що ви маєте підстави говорити «мої трупи», містере…

– Вернер, – сказав трупар, знову підходячи до Мартіна й майже тикаючи йому пальцем у обличчя. – Поки хтось не дасть розписку, що забрав ці тіла – вони мої.

Філіпс вирішив – краще не сперечатися. Рот Вернера з його тонкими губами зіщулився в тверду непримиренну лінію. Сам він здавався скрученою пружиною. Філіпс заговорив, але голос його вирвався незграбним писком. Прокашлявшись, «він почав знову.

– Ми хотіли б поговорити про один з цих трупів. Ми гадаємо, що його осквернили.

Біпер у Деніс зазвучав знову. Вибачившись, вона поквапилася до настінного телефону.

– Про яке тіло ви говорите? – перепитав Вернер, не зводячи погляду з Мартінового обличчя.

– Лізи Маріно, – відповів Філіпс, указуючи на напівзакритий труп. – Що ви знаєте про цю жінку?

– Не багато, – відповів Вернер, повертаючись у бік Лізи Маріно й трохи розслабившись. – Отримав після операції. Гадаю, її заберуть сьогодні ввечері або завтра рано-вранці.

– А що ви можете сказати про саме тіло? – Мартін помітив, що трупар підстрижений йоржиком і волосся зі скронь зачісує нагору.

– Гарненьке, – промовив Вернер, дивлячись на Лізу.

– Що ви маєте на увазі, говорячи «гарненьке»? – поцікавився Філіпс.

– Найвродливіша жінка, що була в мене останнім часом, – пояснив Вернер. Він повернувся до Мартіна, і губи його розтягнула масна посмішка.

Ця посмішка миттєво обеззброїла Філіпса. Він проковтнув клубок, що підкотився до горла. В роті пересохло, і він був радий, що повернулася Деніс, говорячи:

– Маю йти, мене чекають у невідкладній. Треба проконсультувати знімок черепа.

– Гаразд, – промовив Мартін, намагаючись зібрати думки докупи. – Приходь до мене, коли звільнишся.

Деніс кивнула й пішла з відчуттям полегкості.

Мартін, почуваючись не по собі від того, що лишився в трупарні наодинці з Вернером, змусив себе підійти до тіла Лізи Маріно. Відкинувши простирадло він повернув труп Лізи, взявши його за плече. Показуючи на ретельно зашити розріз біля основи черепа, Філіпс запитав:

– А що ви знаєте про це?

– Я нічого не знаю, – поквапливо кинув Вернер.

Філіпс не був певний того, чи бачив трупар, що саме він йому показував. Опустивши тіло, Філіпс узявся вивчати наглядача. Його сувора зовнішній нагадала Мартінові нацистів із плакатів.

– Скажіть, – вів далі Філіпс, – хтось із Маннергеймових помічників був тут сьогодні?

– Не знаю, – відповів Вернер. – Мені сказали, що розтину не буде.

– Так, таких розрізів при розтині не роблять, – буркнув Філіпс. Схопивши край простирадла, він натягнув його на тіло Лізи Маріно. – Відбувається дещо дивне. Ви певні, що нічого більше не знаєте?

Вернер похитав головою.

– Подивимося, – кинув Філіпс. Він вийшов з холодильника, лишивши каталку Вернерові. Трупар чекав, поки не зачинилися двостулкові двері. Той, схопив каталку й що є сили штовхнув її. Вона вилетіла з холодильника, перетнула трупарню до середини і, врізавшись у ріг мармурового патологоанатомічної столу, перекинулася з оглушливим гуркотом. Крапельниця розлетілася на мільйон друзок.

Доктор Уейн Томас сперся на стінку, склавши руки на грудях. Лін Ен Лукас сиділа на старій канапці. Вони дивилися одне на одного. Його очі відбивали настороженість і прагнення зрозуміти її втому й байдужість.

– Що ви можете сказати про цю останню урологічну інфекцію? – перепитав доктор Томас. – Ви сказали, що вилікувалися сульфаніламідами. А більше нічого не пам’ятаєте?

– Ні, – повільно проказала Лін Ен. – Хіба що мене не направили до уролога. Лікар сказав, що в міхурі зібралося забагато сечі по тому, як я прийняла ванну. Порадив звернутися до невропатолога.

– І ви звернулися?

– Ні. Все минулося й так, і я вирішила, що це не має значення…

Завіси розсунулися, і з’явилася голова доктора Сенгер.

– Пробачте, це не ви кликали на консультацію з приводу знімку черепа.

Томас відштовхнувся від стінки й сказав Лін Ен, що за хвилину повернеться. Поки вони йшли до кімнати відпочинку, він докладно описав Деніс цей випадок. Сказав, що на його думку рентгенограма нормальна, але хотілося б почути думку фахівця з приводу ділянки гіпофіза.

– Який діагноз? – спитала Деніс.

– В тім то й заковика, – зізнався Томас, прочиняючи двері до холу. – Нещасна вже п’ять годин стирчить тут, а я досі не можу зрозуміти, що з нею. Думав, що, може, вона бавиться наркотиками, – але ні. Навіть маріхуани не палить.

Томас поставив плівку в негатоскоп. Деніс взялася вивчати все по порядку, починаючи з кісток.

– Інші лікарі невідкладної вже сміються з мене, – пожалівся Томас. – Гадають, що цей випадок мене цікавить виключно тому, що в хворої гарна фігура…

Деніс відірвалася від негатоскопа й уважно подивилася на Томаса.

– Але це не так, – провадив Томас. – У дівчини щось негаразд у мозку. І хоч що там є, хвороба вже задавнена.

Сенгер знову повернулася до знімка. Кісткова тканина була нормальна, включаючи й ділянку гіпофіза. Вона дивилася на слабкі тіні всередині черепа. Щоб відкинути певні сумніви, перевірила, чи не обвапнилася шишковидна залоза. Ні. Вона вже збиралася сказати, що знімок нормальний, коли помітила дуже незначні зміни будови тканин. Склавши руки так, щоб лишити тільки малий отвір, роздивилася тільки цю ділянку знімка. Власне, вона досягла того ж ефекту, що й Філіпс, коли дивився крізь отвір у папері. Коли вона відпустила руки, сумнівів не лишалося. Вона виявила ще один випадок зміни щільності тканин, аналогічний тому, який Мартін показав їй на рентгенограмі Лізи Маріно.

– Хочу, щоб його подивився ще один лікар, – сказала Деніс, виймаючи плівку з негатоскопа.

– Знайшли щось? – спитав Томас, підбадьорений її словами.

– Гадаю, що так. Хай хвора посидить, поки я повернуся, – і Деніс вийшла, перш ніж Томас устиг відповісти.

За дві хвилини вона була вже в Мартіновому кабінеті.

– Ти певна? – спитав він.

– Цілком! – вона простягнула плівку.

Мартін узяв знімок, але поставив у негатоскоп не відразу. Спершу покрутив його в пальцях, боячись, що зазнає нового розчарування.

– Ну, – підштовхнула його Деніс. Їй не терпілося пересвідчитися, що її підозри справдились.

Плівка ковзнула під затискач. Світло в негатоскопі замигтіло й залило все скло. Натреноване Філіпсове око вирізнило смугу нерівномірної щільності над відповідною ділянкою.

– Гадаю, що ти маєш рацію, – сказав він. Потім, узявши аркуш паперу з вирізаною дірочкою, дослідив рентгенограму ретельніше. Не лишалося сумнівів, що патологічна картина, відбита на цьому знімкові, була й на рентгенограмі Лізи Маріно. Єдина різниця полягала в тому, що тут вона була слабкіше виражена й уражена ділянка була менша за площею.

Намагаючись стримати хвилювання, Мартін увімкнув Майклзового комп’ютера. Надрукував ім’я хворої. Повернувшись до Деніс, спитав, на що скаржиться Лін Ен зараз. Та відповіла, що на ускладнення при читанні, викликані тимчасовими провалами в пам’яті. Філіпс увів інформацію і підійшов до лазерного аналізатора. Засвітилася маленька червона лампочка і він поставив плівку. Заторохтів друкуючий пристрій. З’явилися слова: ДЯКУЮ. МОЖЕТЕ ЗДРІМНУТИ.

Поки вони чекали, Деніс розповіла Мартінові все, що знала про Лін Ен Лукас, але його більш за все схвилювало те, що хвора жива й перебуває в невідкладній.

Щойно друкуючий пристрій урвав своє стрімке стаккато, Філіпс вирвав надруковане. Поки він читав, Деніс зазирала йому через плече.

– Неймовірно! – вигукнув Філіпс, прочитавши. – Комп’ютер безумовно з тобою погодився. Він пам’ятає, що бачив таку ж ділянку на рентгенограмі Лізи Маріно, і, що найважливіше, просить мене повідомити, що означають ці коливання в щільності тканин!.. Це до чортиків цікаво! Машина хоче знати! Це так по-людському, що аж лякає. Наступного разу, я знаю, йому захочеться взяті шлюб з томографічною машиною і піти у відпустку на все літо…

– Взяти шлюб? – засміялася Деніс.

Замість відповіді Мартін відмахнувся.

– Адміністративні турботи. Не зважай! Краще запросимо сюди цю саму Лін Ен Лукас і проведемо томо– й рентгенографію, що зірвалися у випадку з Лізою Маріно.

– Сам розумієш, уже запізно. Технік у томографії замикає кабінет о десятій і йде. Доведеться його викликати. Тобі неодмінно треба робити це сьогодні.

Філіпс поглянув на годинника. Було пів на одинадцяту.

– Ти маєш рацію. Але я не хочу, щоб хвора згубилася. Потурбуюся, щоб її поклали до лікарні, хоч би на одну ніч.

Деніс спустилася разом з Філіпсом до невідкладної й провела його в один із просторих лікувальних кабінетів. Вказала на правий кут і відсунула завісу, що відокремлювала маленьку кабінку для огляду. Лін Ен Лукас подивилася на них. Її очі були налиті кров’ю. Вона сиділа, схилившись на стіл і підпираючи голову руками.

Перш ніж Деціс устигла представити Філіпса, запрацював її біпер, і вона лишила Мартіна наодинці з Лін Ен. Він зразу ж збагнув, що дівчина вкрай змучена. Приязно посміхнувся їй і спитав, чи не заперечуватиме вона проти того, щоб провести ніч у лікарні, а вранці пройти спеціальні рентгенологічні дослідження. Лін Ен відповіла, що їй байдуже – аби тільки її забрали з невідкладної й дали поспати. Філіпс ніжно погладив її руку й пообіцяв, що все влаштує.

Біля головного пульта зв’язку Філіпсові довелося поводитися наче в крамниці, де продаються здешевлені товари: штовхатися, кричати й навіть бити кулаком по столу, щоб привернути увагу одного з клерків. Він запитав, хто веде хвору на ім’я Лін Ен Лукас. Клерк поглянув у головний реєстр і відповів, що доктор Уейн Томас, який саме перебуває в палаті №7, де в хворого стався удар.

Коли Філіпс увійшов до палати, то потрапив у самісінький розпал боротьби за життя хворого, в якого спинилося серце. Хворий – гладкий чоловік – лежав на столі, наче велетенський кавалок тіста. Бородатий негр – це, як довідався Філіпс, і був доктор Томас – стояв на стільці, роблячи хворому масаж серця. При кожному натисканні руки доктора Томаса зникали в складинах жиру. По другий бік столу ще один лікар тримав пластинки електродів дефібрилятора і водночас стежив за кардіомонітором. Біля голови хворого анестезіолог працював апаратом штучного дихання, узгоджуючи свій ритм з рухами доктора Томаса.

– Годі! – кинув лікар з дефібрилятором.

Усі відійшли, а він тим часом приклав електроди до заплилої жиром грудної клітки хворого. Натиснув на кнопку – й імпульс струму пройшов крізь пацієнтові груди. Кінцівки хворого затіпалися, наче крильця жирного курчати що намагається злетіти.

Анестезіолог відразу ж поновив штучне дихання. На моніторі з’явивсь повільний, але стабільний сигнал.

– У сонній артерії добрий пульс, – повідомив анестезіолог, прикладаючи руку до шиї хворого.

– Чудово, – відгукнувся лікар з дефібрилятором. Він не відводив погляду від монітора, і, коли на екрані пробігло перше скорочення шлуночка, наказав: – Сімдесят п’ять мілілітрів лідокаїну!

Філіпс підійшов до Томаса й доторкнувся до його ноги, привертаючи до себе увагу. Лікар зліз із стільця й відійшов на крок від столу, хоча й не відводив погляду від пацієнта.

– Лін Ен Лукас – ваша хвора? – спитав Філіпс. – Рентген виявив у її скроневій області досить цікаве явище.

– Радий, що ви щось знайшли. Інтуїція мені підказала, що з дівчиною не все гаразд, хоча я і не міг збагнути, що саме.

– Я й сам не можу поки що поставити діагноз, – зізнався Філіпс. – Мені хотілося б зробити їй кілька знімків завтра. Було б добре, якби вона переночувала тут.

– Звичайно, – погодився Томас. – Я теж за це. Але хлопці зацькують мене, якщо не буде хоча б попереднього діагнозу…

– Розсіяний склероз підійде?

Томас погладив бороду.

– Розсіяний склероз… Не досить переконливо.

– А чому б і не розсіяний склероз?

– Важко сказати, – проговорив Томас. – Але немає підстав його припускати.

– Можливо, рання стадія.

– Не виключено. Але звичайно розсіяний склероз діагностують пізніше, коли з’являться характерні симптоми.

– В тім то й річ. Ми ставимо діагноз, коли ще можна чимось зарадити, а не коли вже пізно.

– Добре, – погодився Томас, – але я підкреслю в картці, що цей діагноз запропоновано радіологією.

– Беру все на себе, – сказав Філіпс. – Не забудьте написати на направленні, що політомографію й сканування треба зробити завтра ж. Я простежу, щоб її включили до списку.

Філіпс повернувся до пульта зв’язку, і йому довелося досить довго простояти в черзі, перш ніж отримати картку, заведену на Лін Ен Лукас у невідкладній та її лікарняну історію хвороби. Взявши їх, він попрямував до порожньої кімнати відпочинку й розташувався там.

Спочатку прочитав записи доктора Хаггена й доктора Томаса. Не знайшов нічого нового. Потім узявся за історію хвороби. За кольоровим показником на обрізі побачив, що в ній є висновок радіолога. Розгорнув історію на сторінці, де був аналіз знімка черепа в одинадцятирічному віці, після невдалого катання на роликах. Запис робив лікар, якого Філіпс знав. Він був на кілька років молодший від Мартіна і працював тепер у Х’юстоні. Рентгенограма, за його словами, була нормальна.

Гортаючи сторінки в зворотному порядку, Філіпс прочитав записи за два останні роки. В них повідомлялося про катар верхніх дихальних шляхів, який лікували амбулаторно в університетському медпункті. Проглянув також записи про відвідини гінекологічної клініки, де зазначалися трохи атипові пап-мазки з шийки матки. Філіпс мусив визнати, що інформація виявилася далеко не вичерпною. Але причиною могло бути й те, що він аж надто багато позабував із загальної медицини відтоді, як скінчилася його лікувальна практика в коледжі. За 1969 і 1970 роки в історії не було жодного запису.

Філіпс повернув історію хвороби на пульт зв’язку невідкладної і рушив до себе. Він переступав через дві сходинки, відчуваючи, як від дивовижного збудження, викликаного новими результатами, енергія його подвоїлася. Після розчарування з Маріно зустріч з Лукас була тим більш обнадійлива. В кабінеті він зняв з полиці припалий порохом підручник для інтернів і прочитав про розсіяний склероз.

Як він і пам’ятав, діагноз встановлювався за сумою симптомів. Лабораторні аналізи нічого не давали. Підтверджувався діагноз тільки при розтині. Філіпс знову подумав про очевидну й величезну вагу радіологічного діагностування. Читав далі, відзначаючи, що класичні ознаки захворювання включають порушення зору й функціональні розлади сечового міхура. Пробігши два перші речення наступного абзаца, Філіпс спинився й прочитав їх ще раз уголос:

«Діагностувати захворювання в перші роки важко. Тривалий латентний період, що відокремлює первинні симптоми, яких лікар може не помітити, і дальший розвиток характерніших виявів, не дозволяє своєчасно встановити діагноз».

Філіпс схопив телефон і став натискати кнопки, набираючи домашній номер Майклза. При тонкому рентгенологічному діагностуванні хворобу можна буде виявляти негайно.

Тільки коли на другому кінці дроту пролунали сигнали, Мартін поглянув на годинника і був приголомшений, побачивши, що вже по одинадцятій. Цієї миті Майклзова дружина Елеонора, якої Філіпс ніколи не бачив, узяла трубку. І хоча, судячи з голосу, вона ще не спала, Філіпс відразу ж почав довго вибачатися за такий пізній дзвоник. Елеонора запевнила, що вони ніколи не лягають спати до півночі, й передала трубку чоловікові.

Довідавшись, що Філіпс досі на роботі, Майклз посміявся із його, як він сказав, юнацького ентузіазму.

– Був зайнятий, – пояснив Філіпс. – Випив філіжанку кави, трохи перехопив і здрімнув, – все, як радила машина.

– Не показуй всім цих порад, – знову розсміявся Майклз. – Я ввів до програми кілька соромітних пропозицій.

Філіпс схвильовано пояснив Майклзові, що дзвонить, бо виявив у невідкладній хвору на ім’я Лін Ен Лукас, в якої знайшов ті ж патологічні зміни щільності тканин, що й на знімках Маріно. Сказав, що коли йому не пощастило довести справу до завершення в першому випадкові, то цього разу він уже вранці проведе додаткові дослідження, що дадуть остаточну відповідь. Додав, що комп’ютер сам попрохав його, Мартіна, пояснити йому, що означають ці патологічні зміни щільності.

– Ця чортова штука хоче вчитися!

– Пам’ятай, – пояснив Майклз, – програма трактує радіологію так само, як і ти. Твою методику, твоє вміння, – ось що вона використовує.

– Так, але робить це краще від мене. Вона розрізнила ці коливання щільності, коли я їх ще не бачив. Якщо вона вчиться в мене, то як ти це поясниш?

– Дуже просто. Пам’ятай, що комп’ютер розбиває зображення на сітку точок – двісті п’ятдесят шість на двісті п’ятдесят шість – і в кожній з них може розрізняти значення щільності в діапазоні від нуля до двохсот. Коли ми перевіряли тебе – ти зміг розрізнити ті ж значення в діапазоні лише від нуля до п’ятдесяти. Звичайно ж, машина чутливіша від тебе.

– Вибач, що питаю такі прості речі.

– Прошу. А на старих знімках програму проганяв?

– Ні, – зізнався Філіпс. – Збираюся почати.

– Ну, все за один вечір робити не варто. Ейнштейн так не працював. Почекай до завтра.

– А пішов ти… – добродушно порадив Філіпс і урвав розмову.

Маючи лікарняний номер Лін Ен Лукас, Філіпс без ускладнень розшукав течку з її рентгенівськими знімками. Протягом останнього часу їй робили тільки флюорографії, решту рентгенограм було зроблено після падіння з роликів, коли їй було одинадцять. Закріпив у негатоскопі давню бічну проекцію черепа поруч із рентгеном, зробленим цього вечора. Порівнявши їх, пересвідчився, що патологічні зміни розвинулися після одинадцяти років. Щоб позбутися найменших сумнівів, поставив одну з плівок у комп’ютер. Машина підтвердила його висновок.

Філіпс знову вклав давні знімки Лін Ен до конверта, а нові поклав згори. Потім опустив течку на стіл, де, знав, Гелен її не займе. До отримання нових рентгенограм Лін Ен робити більше було нічого.

Мартін подумав, чим би йому тепер зайнятися. Попри пізній час він був надто збуджений, щоб заснути, а до того ж він чекав на прихід Деніс. Сподівався, що вона йтиме повз його кабінет, коли впорається зі своїми справами. Навіть вирішив був викликати її по системі внутрішнього сповіщення, але передумав.

А поки що треба було роздобути кілька давніх знімків з архіву. Подумав, чому б не взятися до перевірки програми комп’ютера відразу ж? На випадок, якщо Деніс прийде до його повернення, пришпилив до дверей записку: «Я в головній радіології».

На одному з терміналів головного комп’ютера лікарні повільно надрукував запит: список та кодові номери всіх хворих, що пройшли рентгенографію черепа протягом останніх десяти років. Закінчивши, натиснув на кнопку «ВВІД» і разом з кріслом повернувся до друкуючого пристрою. Запала коротка пауза. Потім машина почала вивергати папір з приголомшливою швидкістю. Коли вона нарешті спинилася, у Філіпсових руках опинився список із тисяч прізвищ. Від самого його вигляду Мартін відчув утому.

Але це його не спинило. Він розшукав Ренді Джекобса, одного з хлопців, що працювали в відділенні ввечері. До обов’язків Ренді входило розкладати по течках знімки, зроблені протягом дня й підбирати потрібні на наступний день. Він займався на фармакологічному факультеті, талановито грав на флейті й мав відкриту, лагідну вдачу. Мартін знав його як дотепного, працьовитого й справного співробітника.

Для початку Мартін попрохав Ренді підібрати знімки хворих з першої сторінки. Їх було близько шістдесяти. Спритному як завше Ренді знадобилося двадцять хвилин, щоб викласти перед Філіпсом купу бічних проекцій черепа. Але Філіпс почав не з того, про що просив Майклз. Він став уважно розглядати плівки, вкладені в альтернатор, не в силах побороти спокусу відразу ж виявити додаткові випадки патологічної щільності тканин, такі самі, як у Маріно та Лукас. Послуговуючись аркушем паперу з дірочкою як пристроєм для обмеження поля зору, він натисканням педалі міняв знімок за знімком. Проглянув уже половину, коли з’явилася Деніс.

– Як поєднати твої заяви про палке бажання втекти з клінічної радіології й те, що ти вивчаєш рентгенограми, коли вже майже північ?

– Дурниця, звичайно ж, – погодився Мартін, відкидаючись на спинку фотеля й протираючи очі кісточками пальців, – але мені принесли ці плівки, а я й подумав – дай подивлюся, раптом виявлю ще такі ж зміни, як у Маріно й Лукас.

Деніс підійшла до нього ззаду й погладила йому шию. Погляд у Мартіна був зморений.

– І знайшов? – поцікавилася вона.

– Ні, – сказав Філіпс, – але я проглянув лише десяток знімків.

– Кола можливих кандидатур не звузив?

– Що ти маєш на увазі?

– Ну, досі ти натрапив на два випадки. Обидва свіжі, хворі – жінки, обом близько двадцяти.

Філіпс щось буркнув, поглянувши на купу плівок перед собою. А подумки визнав, що Деніс таки має слушність. І водночас здивувався, чому це не спало на думку йому самому.

Вона пройшла разом із ним до головного комп’ютера, безперервно розповідаючи про події напруженого вечора в невідкладній. Даючи машині нове завдання, він слухав краєчком вуха. Запитав прізвища й кодові номери хворих жінок віком від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти, що робили знімок черепа протягом останніх двох років. Коли друкуючий пристрій ожив, то видав один лише рядок. У ньому говорилося, що до блока пам’яті не введено програми розшуку рентгенограм за статтю хворих. Філіпс змінив запит. Коли пристрій знову запрацював, літери стали з’являтися з запаморочливою швидкістю. Але тривало це недовго. Список налічував усього сто три прізвища. Побіжний перегляд установив, що трохи менше від половини складали жінки.

Новий список більш припав до смаку Ренді. Він сказав, що обсяг першого деморалізував його. Молодий чоловік швидко розшукав сім конвертів, заявивши, що їх вистачить, поки він шукатиме решту.

Повернувшись до кабінету, Мартін зізнався собі, що вже цілком виснажився і навіть ентузіазм його від утоми починає підупадати. Кинув плівки перед альтернатором і обійняв Деніс, притиснувши її до себе. Його голова упала їй на плече. Вона обхопила його спину під лопатками. Так вони стояли якийсь час, мовчки спираючись одне на одного.

Нарешті Деніс підвела очі, поглянула Мартінові в обличчя й відкинула його світле волосся з чола. Він не розплющив очей.

– Скажімо так: день скінчився, – проговорила Деніс.

– Не стану заперечувати, – погодився Філіпс, розплющуючись. – Чому б тобі не піти до мене? Мені все ще трохи не по собі. Хочеться поговорити.

– Поговорити?

– Гаразд, робитимемо все, що ти схочеш.

– На жаль, певна – мене викличуть до лікарні.

Філіпс жив у будинкові під назвою Тауерс. Збудований медцентром, він стояв поруч із лікарнею. Хоча проектували його без усякої фантазії, він був новий, надійний і напрочуд вигідний. До того ж він стояв на березі річки, і Мартінове помешкання виходило вікнами на воду. Деніс жила в старому будинкові, в одному із занедбаних завулків. Вікна її квартири на третьому поверсі виходили в замкнений колодязь.

Мартін нагадав, що його житло не далі від лікарні, аніж приміщення чергового лікаря у відсіку для медсестер, яким могла користуватися Деніс, і втричі далі від її власної квартири.

– Викличуть – то викличуть, – сказав він.

Вона завагалася. Їй ще не доводилося приймати таких запрошень під час чергування, і вона боялася, що їхнє дальше зближення прискорить якесь остаточне рішення.

– Не виключено, – сказала вона. – Але спершу дозволь зателефонувати до невідкладної і пересвідчитися, що в них там нічого не назріває.

Чекаючи її, Мартін взявся ставити до негатоскопа дальші знімки. Проглянув три і раптом знов повернувся до першого. Скочив з крісла, мало не носом притисся до плівки. Ще один випадок! Від потилиці до лобової області йшли такі самі цятки. Філіпс поглянув на конверта. На ньому дані: Кетрін Коллінз, 21 рік. Віддрукований на машинці опис знімка, приклеєний до конверта, визначив клінічну картину як «приступи невідомого походження».

Він вивільнив знімок Кетрін Коллінз з-під затискача і, підійшовши до маленького комп’ютера, вставив у сканер. Тоді схопив решту три конверти й видобув з них плівки. Почав закріплювати їх у негатоскопі, але, ще не відвівши пальців від першого знімка, зрозумів, що виявив іще один випадок. Очі його зараз дуже чітко вирізняли найменші відхилення від норми. Елен Маккарті, двадцять два роки. Скарги: головний біль, порушення зору, слабкість правої руки й ноги. Інші рентгенограми були в межах норми.

Узявши з конверта Елен Маккарті два бічні знімки, зроблені під різними кутами, Філіпс увімкнув світло в стереонегатоскопі. Через окуляри він узагалі насилу розрізняв якісь цятки. Але ті, що пощастило роздивитися, були, здається, неглибоко, швидше в мозковій оболонці, аніж у нервових волокнах білої речовини. Інформація трохи збентежила його. Розсіяний склероз частіше уражав білу речовину мозку. Відірвавши висновок, віддрукований комп’ютером, Філіпс пробіг його очима. Згори аркуша стояло тільки СПАСИБІ – вдячність за те, що Філіпс поставив плівку. Нижче було жіноче ім’я і вигаданий номер телефону – ще один жарт Майклза.

Сам аналіз сповіщав якраз те, на що Філіпс і сподівався. Давався опис щільності тканин, і, так само як у випадкові з Лін Ен Лукас, комп’ютер знов просив пояснити йому значення патології, не закладеної в програму.

Деніс, що повернулася з невідкладної, і Ренді з іще п’ятнадцятьма конвертами в руках, з’явилися майже водночас. Філіпс дзвінко поцілував Деніс і повідомив, що, діючи за її порадою, виявив ще два випадки. Тоді взяв у Ренді нові знімки і вже збирався працювати з ними, але Деніс поклала йому руку на плече.

– В невідкладній зараз тихо. Може, на годину…

Філіпс зітхнув. Він почувався дитиною, в якої з’явилася нова іграшка – і ось її просять облишити на ніч. Неохоче опустив конверти на стіл, попрохав Ренді розшукати решту плівок з другого списку й лишити в нього в кабінеті. І, якщо лишиться час, можна зайнятися першим списком і складати плівки під. стінку за столом, на якому стоїть комп’ютер. Подумавши, попросив Ренді зателефонувати ще до архіву й сказати, щоб надіслали історії хвороби Кетрін Коллінз та Елен Маккарті.

Озирнувшись навколо, Мартін проговорив:

– Цікаво, чи ні про що я не забув?

– Про самого себе! – роздратовано відповіла Деніс. – Ти стирчиш тут уже вісімнадцять годин. Заради всього святого – ходім!

Оскільки Тауерс був частиною медичного центру, з лікарнею його сполучав добре освітлюваний і яскраво пофарбований тунель. Електроенергія й гаряча вода надходили тим самим шляхом – комунікації, прокладені в стелі, закривала звуконепроникна плитка. Взявшись за руки, Мартін та Деніс пройшли спершу під старим будинком медичного коледжу, потім під новим. Далі проминули місце, де тунель розгалужувався. По одному проходові можна було дістатися до педіатричної клініки Бреннера, по другому – до психіатричного інституту Голдмана. Тауерс був у кінці тунелю і являв останній на сьогодні метастаз ракової пухлини лікарні, що розповзалася на всі боки. Сходи вели просто до нижнього вестибюля житлового будинку. Воротар за куленепробивним склом упізнав Філіпса й, натиснувши на кнопку, впустив їх.

Тауерс був розкішний будинок, де мешкали переважно лікарі й інші фахівці з медцентру. Там також жили й кілька професорів з університету, але плата за помешкання здавалася їм зависокою. Більшість лікарів були неодружені, хоча останнім часом побільшало й молодих самовдоволених медиків з їхніми нахабними дружинами, що марили блискучими кар’єрами чоловіків. Дітей майже не було видно, окрім уїк-ендів, коли опікування ними перекладалося на батьків. Мартін знав, що тут оселилося чимало психіатрів, і помітив, що серед мешканців стрічалися й гомосексуалісти.

Мартін сам належав до розлучених. Сталося це чотири роки тому після шістьох років життя в тісному родинному глухому куті. Як і більшість колег, Мартін одружився в роки ординатури. Це було своєрідною реакцією на напружене життя науковця-початківця. Дружину звали Шерлі, і він любив її. Принаймні думав, що любить. Коли вона одного разу підвелася й пішла від нього, він був приголомшений. На щастя, дітьми вони не обзавелися. Розлучення спричинило в нього глибоку депресію, яку він подолав тільки тому, що став працювати ще більше, ніж раніше, якщо таке взагалі було можливо. Поступово, з часом, він навчився дивитися на те, що сталося, відсторонено, і тому зміг зрозуміти справжні причини. Філіпс був заручений з медициною, а дружина була тільки коханкою. Шерлі пішла від нього саме того року, коли його призначили помічником завідувача відділення, зрозумівши, що йому по-справжньому дороге. До свого призначення він виправдовував власний сімдесятигодинний робочий тиждень бажанням стати помічником шефа. По тому став пояснювати свою завантаженість становищем, яке зобов’язує. І Шерлі зрозуміла те, про що Філіпс ще не здогадувався. Вона не схотіла бути і одруженою, і самотньою, й тому пішла.

– Ти знайшов якесь пояснення, чому зник мозок Маріно? – спитала Деніс, повертаючи Мартіна до дійсності.

– Ні, – відповів Філіпс. – Але так чи інакше, винний в цьому Маннергейм.

Вони чекали ліфта під величезним незграбним канделябром.

– Збираєшся щось робити?

– Не знаю, що я можу зробити. Але безумовно мені кортить дізнатися, чому його вийняли.

Найкрасивішим у квартирі Філіпса був вид на річку та витончено вигнуту лінію мосту. Нічим іншим це житло не відзначалося. Філіпс переїхав сюди несподівано. Він зняв помешкання по телефону й по телефону ж Домовився з фірмою про меблі. Ось що він одержав: канапу, двоє приставних столів, кавового столика, кілька стільців для вітальні, обідній гарнітур і ліжко з нічним столиком для спальні. Небагато, але йому здавалося, що все це ненадовго. Філіпс не замислювався над тим, що живе тут уже чотири роки…

Мартін непив, але цієї ночі йому схотілося розслабитися і він плюснув собі трохи віскі на кубики льоду. Як чоловік вихований, він запропонував випити й Деніс, але вона, як Мартін і сподівався, закрутила головою. Вона пила вино, чи – іноді – джин з тоніком, але, безумовно, не тоді, коли чергувала. Натомість вона взяла собі з холодильника склянку апельсинового соку.

У вітальні Деніс слухала Мартінову балаканину, сподіваючись, що вона скоро вичерпається. Її не цікавили ні дослідження, ані зниклий мозок. Вона не могла забути, що він їй освідчився. Думка про те, що в нього, певно, серйозні наміри, хвилювала, а головне, дозволила їй зізнатися самій собі, який він дорогий для неї.

– Життя буває дивовижне… – вів далі Мартін. – Протягом одного дня воно робить стільки дивних віражів…

– Що ти маєш на увазі? – спитала Деніс, сподіваючись, що він заговорить про їхні взаємини.

– Вчорашній день. Я навіть гадки не мав, що ми підійшли так близько до створення програми для аналізу рентгенограм. Якщо все й далі…

Терпець Деніс урвався. Вона підвелася, підвела і його й потягнула ззаду за сорочку, говорячи, що він має розслабитися й забути про лікарню. Подивилася на його розгублене обличчя й спокусливо посміхнулася, даючи знати, що зараз можна робити все.

Філіпс збагнув, що зациклився на своєму, і сказав, що прийде до тями під душем. Це було не зовсім те, на що Деніс розраховувала, але він запросив її до ванної за компанію. Вона спостерігала за ним через скляну перегородку, за якою висів душ. З одного боку скло було матове, з другого – мало нерівну поверхню, і оголене, надзвичайно жадане тіло Мартіна набувало то м’якіших, то різкіших обрисів.

Вимившись, Мартін перекрив воду й, схопивши рушника, вийшов з кабіни. Деніс з огидою відзначила, що він досі розповідає про комп’ютер і про лікарів. З досадою вона вирвала з його рук рушника і взялася розтирати йому спину. Потім повернула його обличчям до себе.

– Зроби мені таку ласку, – промовила вона, удаючи, наче дуже сердиться, – заткни пельку.

Потім обхопила його руками й вивела з ванної. Зніяковілий Філіпс дозволив відвести себе до зануреної в пітьму спальні. Там, перед панорамою сріблястої річки й величезного мосту, Деніс обійняла його й пристрасно поцілувала.

Мартін миттєво відгукнувся на її поклик. Але не встиг він її роздягнути, як біпер заповнив кімнату вимогливими сигналами. Якийсь час вони не випускали одне одного з обіймів, віддаляючи неминуче й насолоджуючись цією близькістю. Без жодного слова вони зрозуміли, що їхні взаємини стали іншими, вищими.

Було 2.40 ночі, коли карета міської швидкої допомоги під’їхала до приймального відділення медцентру. Там уже стояли дві такі ж машини, й новоприбула протиснулася між ними заднім ходом, аж поки її бампери не вдарилися в гумовий бар’єр. Двигун закашляв і змовкнув. Тоді з машини вийшло двоє пасажирів та водій. Опустивши голови, щоб монотонний квітневий дощ не бив в обличчя, вони короткими швидкими кроками підійшли до платформи й вистрибнули на неї. Худий пасажир розчинив задні дверцята швидкої. Другий, кремезніший, зазирнув досередини й витягнув звідти порожні ноші. На відміну від інших машин, ця нікого не привезла. Вона мусила забрати хворого. Нічого незвичного в цьому не було.

Чоловіки підняли ноші за ручки на двох кінцях, із них, наче з прасувальної дошки, випали ніжки. За мить ноші перетворилися на вузьку, але зручну каталку Мужчини з каталкою пройшли крізь двері відділення невідкладної, що автоматично розчинилися, не дивлячись ні ліворуч, ні праворуч, рушили в центральний прохід і ліфтом піднялися на чотирнадцятий поверх до неврології. Зміна на поверсі складалася з семи осіб, але четверо вже відпочивали, й старшою зараз була міс Клодін Арнетт. Худий пред’явив їй ордер на перевезення. Хвору переміщували до окремої палати Нью-Йоркського медцентру, де за нею мав дивитися особистий лікар.

Міс Арнетт перевірила ордер і тихо вилаялася, бо щойно закінчила оформлювати надходження хворої. Вона розписалася в ордері й попросила Марію Гонзалес провести чоловіків до палати 1420 і спробувати розбудити Лін Ен. Зробити це виявилося важко. Марія Гонзалес пояснила санітарам швидкої, що їй по телефону наказали ввести подвійну дозу снодійного, а також фенобарбіталу, боячись можливого приступу. Санітари сказали, що це не має значення, поставили ноші й розстелили ковдри. Плавними, тренованими рухами вони перенесли хвору й дбайливо вкутали ковдрами. Лін Ен Лукас навіть не прокинулася.

Чоловіки подякували Марії, яка вже взялася знімати білизну з ліжка Лін Ен. По тому викотили хвору до вестибюлю. Міс Арнетт навіть не підвела погляду, коли вони проходили повз стіл чергової сестри й заштовхували каталку до ліфта. За годину машина швидкої від’їхала від медцентру. Не було сенсу вмикати сирену чи блималку. В машині хворої не було.

8

Мартін натиснув на кнопку будильника за кілька секунд до того, як він мав задзвонити, й продовжував лежати, дивлячись у стелю. Його тіло так звикло прокидатися о 5.25, що рідко потребувало нагадувань, незалежно від години, коли Мартін лягав. Зібравшись із силами, він стрімко підвівся й натягнув спортивного костюма.

Нічний дощ наповнив повітря вологістю, над річкою висів волокнистий липкий туман, і здавалося, що опори мосту виростають просто з нього. Волога приглушувала звуки, і перші ранішні машини не заважали Мартінові думати. А думки його займала переважно Деніс.

Сплинули вже роки відтоді, як він зазнав хвилювань романтичного кохання. Протягом кількох тижнів він не міг збагнути, чим спричинені безсоння й дивні перепади настрою, але потім, коли він усвідомив, що весь час пам’ятає, в чому сьогодні була вбрана Деніс, справжня причина відкрилася йому, викликавши водночас цинізм і захват. Цинізм живився спостереженнями за колегами, яким також було понад сорок і які стали посміховиськами, завівши молодих коханок. Захват народжували думки про їхні взаємини. Деніс Сенгер не була просто юним тілом, здатним спростувати невідворотний вплив часу. Вона являла собою дивовижне поєднання лукавої винахідливості й глибокого інтелекту. Її зовнішня краса була тільки оздобою на торті. Філіпс мусив зізнатися, що не тільки божеволіє від неї, але й дедалі більше спирається на неї як на засіб звільнення від добровільно прийнятої на себе спокути шукача істини, на яку перетворилося його життя.

Добігши до позначки в 2,5 милі, Філіпс повернувся й побіг у зворотному напрямкові. Бігунів підтюпцем побільшало. Кількох він знав, але, як і вони, намагався уникати зустрічей. Дихати стало важче, але весь шлях додому він подолав у рівному енергійному темпі.

Філіпс розумів, що люблячи медицину, виправдовує цією пристрастю небажання займатися чимось іншим. І усвідомив це гранично чітко, зазнавши потрясіння після того, як пішла дружина. Тоді в нього виникло питання – як жити далі. Для Мартіна наукова робота стала найголовнішим чинником порятунку. Продовжуючи виконувати свої обтяжливі обов’язки, він водночас розширив поле досліджень, сподіваючись, що колись вони принесуть йому звільнення від адміністративних справ. Він не хотів відмовлятися від клінічної практики, просто трохи послабив її мертву хватку на своєму горлі. Але зараз, коли з’явилася Деніс, займався клінікою ще більше. Він поклявся, що не повторить помилки свого першого шлюбу. Якщо все так ітиме між ними й далі, Деніс стане його дружиною в повному розумінні цього слова. Але для цього потрібний значний успіх у науці. О 7.15, прийнявши душ і поголившись, він підійшов до дверей свого кабінету. Переступивши поріг, заклякнув від здивування. Протягом ночі кімната перетворилася на звалище давніх рентгенівських знімків. Ренді Джекобс із властивою для нього пунктуальністю розшукав більшу частину плівок, про які просив Мартін. Конверти з прізвищами з першого списку було складено за столом у стоси, що загрожували щосекунди розсипатися. Плівки з другого – коротшого – списку лежали біля альтернатора. Бічні знімки черепа хворих з другої групи було вийнято й закріплено в негатоскопі.

Філіпса захопила нова хвиля піднесення, і він сів перед альтернатором. Зразу ж узявся вивчати плівки, намагаючись розшукати патологію, подібну до виявленої в Маріно, Лукас, Коллінз та Маккарті. Проглянув уже майже половину, коли ввійшла Деніс.

Вигляд у неї був змучений. Звичайно блискуче волосся здавалося засмальцьованим, обличчя поблідло, під очима темніли круги.

Вона на мить притислася до нього й сіла. Дивлячись на її зморене обличчя, Мартін запропонував їй подрімати пару годинок. Вони зустрінуться в кабінеті ангіографії, коли вона почуватиметься бадьоріше, а він тим часом займеться хворим.

– Годі! – перервала Деніс. – Ніяких привілеїв шефовій коханці. Моя черга працювати в церебральній ангіографії, і я буду там, незалежно від того, спала, чи ні.

Мартін зрозумів, що припустився помилки. До роботи Деніс ставилася однозначно – лише фахово. Він посміхнувся й погладив її по руці, говорячи – він щасливий, що вона так думає.

Трохи відійшовши, вона сказала:

– Я тільки збігаю прийму душ. Повернуся за півгодини.

Філіпс провів Деніс поглядом, потім повернувся до екрана. Погляд його ковзнув по письмовому столі і помітив дещо нове серед безладу, який там панував. Підійшовши до столу, Мартін виявив дві історії хвороби й записку від Ренді, яка сповіщала, що решту знімків він отримає наступного вечора. Історії належали Кетрін Коллінз та Елен Маккарті.

Філіпс узяв їх, опустився у крісло перед екраном і першою розгорнув історію Коллінз. Треба було лише кілька хвилин, щоб виокремити головне, а саме: Кетрін Коллінз була двадцятиоднорічна біла дівчина з дифузною нервовою симптоматикою, докладно описаною невропатологами, які, однак, не поставили певного діагнозу. Серед можливих варіантів припускався й розсіяний склероз. Філіпс уважно прочитав усю історію. Дійшовши до кінця, звернув увагу на те, що Коллінз раптом перестала ходити до лікарів близько місяця тому. Тоді ж було зроблено й останні аналізи. До того записи з’являлися дедалі частіше, і в останніх за часом вказувалося, що хвора мала з’явитися для дальших досліджень. Не підлягало сумнівам, що на огляд вона більше не приходила.

Взявши другу історію, що була багато тонша, Філіпс прочитав про Елен Маккарті. Дівчині було двадцять два роки, і невропатолог зафіксував два напади. Лікарі щойно почали дослідження, коли записи урвалися. Сталося це два місяці тому. Філіпс навіть помітив позначку, що хворій призначена додаткова електроенцефалограма й лікування сном протягом наступного тижня. Ні того, ні іншого не було проведено. Обстеження не завершили й діагнозу не встановили.

З’явилася Гелен й принесла до кабінету цілий оберемок проблем. Але перш ніж вимовити перше слово, простягнула Філіпсові філіжанку кави й куплений дорогою пончик. Потім перейшла до справ. Знову дзвонив Ферпосон і казав, що кімната, про яку йшлося, має бути опівдні вже звільнена – в іншому разі все з неї викинуть на вулицю. Гелен помовчала, чекаючи на реакцію.

Філіпс гадки не мав, що робити з обладнанням, яке там зберігалося. Відділення було вже таке захаращене, що вільна площа не складала й половини від потрібної. Тож він наказав Гелен перенести все сюди, до його кабінету, й скласти під стіною. Додав, що наприкінець тижня щось та придумає.

Рішення задовольнило Гелен, і вона перейшла до питання про техніків, що надумали одружитися. Філіпс попросив, щоб цим зайнявся Робінс. Гелен терпляче пояснила, що саме Робінс повідомив її про цю ситуацію з тим, щоб Філіпс знайшов прийнятне рішення.

– Чорт, – вилаявся Мартін. Справді, вигадати щось було неможливо. До від’їзду молодят нових працівників не підготуєш. Якщо їх звільнять – вони легко знайдуть собі роботу, поки Філіпс у муках шукатиме їм заміну. – З’ясуйте точно, як довго вони збираються мандрувати, – попрохав він, гамуючи злість. Сам він не брав відпустки вже два роки.

Переходячи до наступного аркуша записів, Гелен повідомила, що машиністка, Корнелі Роджерс, знову зателефонувала й сказала, що захворіла, довівши число пропущених днів до десяти за цей місяць. Протягом п’яти місяців, які вона працювала в неврології, вона примудрялася хворіти принаймні сім днів на місяць. Гелен спитала, як Філіпс збирається реагувати.

Філіпс хотів, щоб дівчину побили, четвертували й кинули в Іст-Рівер. Але, стримавшись, спитав:

– А що зробили б ви?

– Гадаю, її слід попередити.

– Прекрасно, так і зробіть.

У Гелен лишився ще один пункт. О першій Філіпс мав читати лекцію з томографії для чергової групи студентів. Нагадавши про це, вона повернулася й рушила до дверей. Філіпс спинив її.

– Слухайте, зробіть мені таку ласку. В нас у стаціонарі лежить хвора на ім’я Лін Ен Лукас. Зробіть так, щоб її направили на томографію, і неодмінно сьогодні. Якщо виникнуть ускладнення – скажіть, це моє особисте прохання. І хай техніки зателефонують мені, коли її зніматимуть.

Гелен занотувала завдання й вийшла. Мартін знову взявся за дві історії хвороби. Те, що в обох жінок була неврологічна симптоматика, додало йому певності, тим більше що в Кетрін Коллінз і припускали розсіяний склероз. Що ж до Елен Маккарті, то Філіпс звірився за підручником, як часто приступи характеризували клінічну картину розсіяного склерозу. Дізнався – менш як у десяти відсотках випадків, але й таке траплялося. Але чому вони обоє раптом перестали з’являтися до лікарні? Мартін сильно непокоївся з приводу того, що їх нелегко буде запросити для рентгенографії, якщо вони зараз лікуються в іншій клініці, а може, і в іншому місті.

Зателефонувала Гелен і сказала, що хворий уже в кабінеті церебральної ангіографії. Філіпс надів свинцевий фартух із напівстертим написом НАДЛЮДИНА, взяв історії хвороби Коллінз та Маккарті й вийшов з кабінету. Спинився біля столу Гелен і попрохав розшукати обох дівчат, вмовити їх прийти для безкоштовного рентгенографічного дослідження. Сказав, щоб вона не лякала хворих, але переконала, що це для них важливо.

Внизу його чекала Деніс. Вона прийняла душ, вимила голову й переодяглася. За тридцять хвилин вона дивовижним чином змінилася. Втома минулася, і її світло-карі очі іскрилися над хірургічною маскою. Філіпс радо обійняв би її, але натомість вони довго дивилися в очі одне одному.

Деніс вже так навчилася робити ангіограми, що зараз радше Мартін виступав у ролі асистента. Вони мовчали, коли вона, спритно діючи катетером, ввела його в артерію хворого. Філіпс уважно спостерігав, готовий, в разі потреби, допомогти порадою. Але потреби такої не виникло. Хворий був той самий чоловік, якого вони сканували напередодні, Геролд Шіллер. Філіпс здогадався, що на ангіографію його скерував Маннергейм, готуючи, очевидно, до операції, попри явну неоперабельність такого випадку.

За годину дослідження практично завершилося.

– Слухай, – прошепотів Мартін, – ти працюєш краще від мене, хоча займаєшся цим усього кілька тижнів.

Деніс почервоніла, але Мартін знав – їй приємно це чути. Він попросив її довести процедуру до кінця й зателефонувати, коли буде готовий наступний хворий. Йому хотілося закінчити перегляд знімків на альтернаторі, а тоді почати пропускати старі плівки крізь комп’ютер Майклза. Він уже підрахував, що, коли зможе пропускати по сто знімків на день, то обробить усе, що було в спискові, за півтора місяці. І ще подумав, що по мірі роботи зможе повідомляти Майклза про можливі невідповідності машинних висновків із дійсним станом речей, так щоб на той час, коли перегляд плівок буде закінчено, Майклз міг усунути дрібні недоліки програми. І якщо все йтиме за планом, до початку липня вони матимуть що запропонувати здивованому медичному світові.

Але коли Філіпс підходив до дверей свого кабінету, Гелен несподівано обрушила на нього невтішні звістки. Лін Ен Лукас не можна було ні сканувати, ні піддавати рентгенологічному дослідженню, бо вночі її перевезли до Нью-Йоркського медцентру. Що ж до Кетрін Коллінз та Елен Маккарті, то обидві, як дізналася Гелен, вчилися в університеті на останньому курсі. Однак зв’язатися з Коллінз було неможливо, – вона, як вважали, втекла кудись місяць тому і ніхто не знав де вона. З Елен Маккарті не краще. Вона загинула в автокатастрофі на Вестсайд– ському шосе два місяці тому.

– Господи Боже! – вигукнув Філіпс. – Скажіть, що все це – жарт!

– Вибачте, – відповіла Гелен, – але це все, що мені пощастило дізнатися.

Філіпс замотав головою, не бажаючи йняти віри почутому. Він був такий певний того, що зможе дослідити хоча б один випадок із трьох! Механічно пройшов до кабінету й утупився в далеку стіну, нічого не помічаючи. Його розсудлива натура погано переносила такі різкі повороти.

Він ударив себе кулаком по долоні з такою силою, що звук заповнив усю кімнату. Потім став міряти підлогу кроками, намагаючись міркувати логічно. Коллінз зникла. Якщо поліції не пощастило її розшукати – то що вже казати про нього… Маккарті?.. Якщо вона загинула, її мусили відвезти до лікарні. До якої?.. А Лукас… Її принаймні перевезли до Нью-Йоркського медцентру, де в нього був добрий приятель, що посів місце Белев’ю. Якщо б там лишався Белев’ю – зоставалося б тільки викинути все з голови.

Філіпс попросив Гелен з’ясувати, якщо вона зможе, чому перевезли Лін Ен, а потім наказав з’єднати його з доктором Дональдом Тревісом у Нью-Йорксько– му медцентрі. Також попросив дізнатися, чи відомо поліції, куди привезли Елен Маккарті після катастрофи.

Все ще вибитий з колії, Філіпс насилу змусив себе зосередитися на знімках черепа, що висіли перед ним. На всіх структура тканини була в межах норми. Коли він знов підійшов до столу Гелен, та могла повідомити мало втішного. Доктор Тревіс зайнятий і йому треба дзвонити знову. Щодо Лукас, то з’ясувалося небагато, бо сестра, яка чергувала вночі, пішла додому о сьомій і зв’язатися з нею не вдалося. Єдиною вартісною інформацією, яку вона роздобула, було те, що Елен Маккарті після катастрофи відвезли до їхнього медцентру.

Перш ніж Філіпс устиг попрохати з’ясувати, де й коли зафіксовано надходження Елен Маккарті, з’явився підсобний робітник з великим візком, на який було звалено коробки, папір та інший мотлох. Без жодного слова він завів візка до Мартінового кабінету й узявся його розвантажувати.

– Якого дідька? – вибухнув Філіпс.

– Це те, що було на складі і що ви наказали скласти тут, – пояснила Гелен.

– Лайно, – вилаявся Філіпс, а робітник тим часом складав привезене під стіну.

Сидячи серед цього хаосу, Філіпс набрав телефон приймального відділення. На другому кінці дроту лунали нескінченні гудки, і Мартін відчув, як його настрій псується ще більше.

– Вільна хвилинка знайдеться? – донісся голос Майклза. Він наполовину з’явився в прочинених дверях, і його життєрадісна посмішка була цілковитим контрастом до похмурого обличчя Філіпса.

Цієї миті у приймальному відділенні зняли, нарешті, трубку, але відповідав чоловік, що заміняв реєстратора, й Мартіна переадресували до когось іншого. Цей інший займався тільки надходженням, а не виписуванням чи переведенням, і Мартін знову лишився ні з чим. Нарешті йому сказали, що потрібний чоловік вийшов на перерву випити кави, і Філіпс поклав трубку, зрозумівши марність своїх зусиль перед стіною бюрократії.

– Чому я не став водопровідником?

Майклз розсміявся й поцікавився, як іде їхня спільна робота. Філіпс повідомив, що вже принесли більшу частину плівок, і вказав рукою на гори конвертів.

– Чудово! – зрадів Майклз. – Чим швидше, тим краще. Новий блок пам’яті й система асоціацій, над якими ми працюємо, діють навіть краще, ніж можна було мріяти. Коли ти скінчиш – буде готовий новий головний процесор для управління нашою програмою з уже усуненими недоліками. Ти навіть не уявляєш собі, що це буде!

– Помиляєшся! – сказав Мартін, підводячись з-за столу. – Уявляю і добре. Зараз я покажу тобі, що виловила ця програма.

Вивільнивши негатоскоп, Мартін закріпив у ньому рентгенограми Маріно, Лукас, Коллінз та Маккарті. Спочатку вказівним пальцем, а потім прикладаючи аркуш паперу з дірочкою, Філіпс спробував показати ділянки з патологічною щільністю на кожному знімкові.

– Не бачу ніяких відмінностей, – зізнався Майклз.

– У тім то й річ, – проговорив Філіпс. – Це доводить досконалість системи. – Вже сам факт розмови з Майклзом відродив у Мартіна стан творчого піднесення.

Якраз цієї миті задзвонив телефон, і Філіпс зняв трубку. Говорив доктор Дональд Тревіс із Нью-Йоркського медцентру. Мартін пояснив йому, які ускладнення виникли з Лін Ен Лукас, але зумисно промовчав про патологію, виявлену рентгеном. Після цього попрохав Тревіса призначити хворій сканування й кілька спеціальних знімків. Тревіс пообіцяв і повісив трубку. Телефон відразу ж задзвонив знову, й Гелен повідомила, що Деніс приготувала все до наступної ангіографії.

– Мушу йти! – сказав Майклз. – Удачі тобі з цими плівками. Пам’ятай – все зараз залежить від тебе. Чим раніше ти повідомиш результати, тим для нас краще.

Філіпс зняв з вішалки фартуха і слідом за Майклзом вийшов з кабінету.

9

В одній з великих ламп денного світла просто над головою Крістін Лінквіст щось зіпсувалося, – вона часто мигтіла й безперервно дзижчала. Дівчина спробувала була не звертати на це уваги, але в неї нічого не вийшло. Тільки-но прокинувшись, вона відчула себе негаразд, і мигтіння посилювало стан дискомфорту. Невідступно тупо боліла голова, й Крістін помітила, що коли під час попередніх нападів фізична напруга посилювала біль, то тепер цього не відбулося.

Вона поглянула на оголеного натурника на підвищенні посеред класу, а далі на те, що вийшло з-під її руки. Малюнок був плоский, двомірний і позбавлений почуття. Звичайно вона любила заняття в класі живої натури, але сьогодні не отримувала ніякого задоволення, і її робота говорила про це.

Якби хоч світло перестало мигтіти. Ця лампа доводила її до божевілля. Лівою рукою вона затулила очі від світла. Стало краще. Новою вуглиною вона почала малювати підставку для фігури, провівши спершу перпендикулярну лінію вниз по аркушу. Підвівши руку, з подивом виявила, що на папері не лишилося сліду вугілля. Поглянувши на кінчик вуглини, Крістін подумала, що вона з дефектом, і трошки повернула голову, щоб спробувати її в куточку аркуша. Раптом дівчина помітила, що намальована щойно перпендикулярна лінія виникла в полі її зору. Вона повернула голову, подивилася прямо, і лінія зникла. Легкий порух голови-і знову з’явилася. Крістін крутнула головою кілька разів, щоб переконатися – це не галюцинація. Її очі не сприймали перпендикулярної лінії, коли опинялися в одній з нею площині. Варто було їй повернути голову в будь-який бік – і лінія виникала. Надприродно!

Крістін чула про мігрень, і хоч ніколи не потерпала від неї раніше, вирішила, що це саме вона. Поклавши вуглину і сховавши папір та інше причандалля до шафи, дівчина пояснила викладачеві, що почувається недобре, і пішла додому.

Йдучи по території університету, Крістін відчула те ж запаморочення, що й раніше, по дорозі на заняття. Здавалося, – весь світ зсунеться зараз на частку градуса, щоб Крістін втратила рівновагу. До того ж вона відчувала неприємний, хоча й віддалено знайомий запах і тихий дзвін у вухах.

Крістін мешкала за один квартал від університету, в триповерховому будинкові без ліфта. Її сусідку по квартирі звали Керол Денфорт. Підіймаючись сходами, Крістін відзначила: її ноги стали важкими, і подумала, чи не захворює вона на грип.

У квартирі нікого не було – Керол напевно слухала лекції. З одного боку це було й добре, бо Крістін хотіла відпочити в цілковитому спокої, та з іншого – їй було б приємно, якби Керол пожаліла її. Вона проковтнула дві таблетки аспірину, роздягнулася, залізла в ліжко й поклала на голову холодний компрес. І майже відразу стало краще. Зміна станів була настільки стрімкою, що дівчина продовжувала лежати нерухомо, боячись, що від будь-якого руху дивні симптоми поновляться.

Коли телефон у головах задзвонив, вона зраділа. Їй хотілося з кимось потеревенити. Але це була не якась із подружок. З гінекологічної клініки повідомляли, що мазок виявив патологію.

Крістін слухала, тамуючи хвилювання. Їй радили не тривожитися, – нетипові клітини в мазку не така вже й рідкість, особливо коли взяти до уваги невеличку ерозію на шийці її матки. Але, щоб виключити всілякі випадковості, її просили прийти до лікарні по обіді для повторного мазка.

Крістін спробувала заперечити, посилаючись на мігрень. Але з клініки наполягали, говорячи, що раніше вона прийде, то краща У них «вікно» в другій половині дня, і Крістін витратить на все мінімум часу.

Крістін неохоче погодилася. Можливо, в неї й справді щось негаразд, і вона має серйозніше поставитися до власного здоров’я. Але вона боялася йти сама. Спробувала зателефонувати своєму приятелеві Томасові, але того, звичайно ж, не виявилося дома. Крістін знала, що це відчуття позбавлене будь-якого глузду, але все ж її не полишала думка, наче в медцентрі чаїться щось зловісне.

Перед дверима до відділення патології Мартін глибоко зітхнув. Коли Філіпс учився на медичному факультеті, цю службу називали bete noire^[4]. Перший розтин став для нього мукою, до якої він не підготувався. Він гадав, що ця процедура буде чимось на кшталт практичного заняття з анатомії програми першого курсу, де труп уже скидався на людину не більш як дерев’яна статуя. Запах тоді був неприємний, але принаймні пахло хімією. До того ж в анатомічній лабораторії так і сипалися жарти та кпини, і це знімало напругу. В патології все було інакше Розтинати треба було десятилітнього хлопчика, померлого від лейкемії. Тіло його було бліде, але гнучке, і виглядало зовсім як живе. Коли це тіло грубо розітнули, а потім випотрошили, наче рибу, Мартінові ноги стали ватяні і другий сніданок підступив до горла. Він не почав блювати лише тому, що встиг відвернутися, але стравохід йому обпалила кислота шлункового соку. Професор монотонно читав лекцію, та Філіпс нічого не чув. Він лишився в анатомці, але страждав, і серце його обливалося кров’ю від жалю до безживного хлопчика.

Нарешті Філіпс штовхнув двері до патології. Відділення нічим не нагадувало те, що він бачив у студентські роки. Воно переїхало до нового будинку медичного факультету, і обстановка була ультрасучасна. Замість маленьких похмурих приміщень з високими стелями й мармуровою підлогою, де злою луною звучали кроки, патологію вселили в нові світлі кімнати. Переважали білий пластик та нержавіюча сталь. Замість відокремлених кімнаток старої патології, в новій перегородки, що доходили до плеча, поділяли секційну залу на окремі відсіки. Стіни прикрашали кольорові репродукції картин імпресіоністів, переважно Моне.

Реєстратор спрямував Мартіна до анатомічного театру, де доктор Джефрі Рейнольдс допомагав практикантам. Мартін сподівався застати Рейнольдса в його кабінеті, але реєстратор наполягав на тому, щоб Мартін ішов до театру, оскільки доктор Рейнольдс не заперечував, коли його відволікали під час роботи. Філіпс не тривожився з приводу Рейнольдса, він думав про себе, однак рушив у напрямку, куди вказував палець реєстратора.

Йому не варт було цього робити. Перед ним на столі з нержавіючої сталі, подібний до половини ялової туші, лежав труп. Розтин лише почався. На грудях зробили V-подібний розріз, що йшов униз до лобка. Шкіру й підшкірну клітковину відгорнули, оголюючи грудну клітку й органи черевної порожнини. В ту хвилину, коли Філіпс увійшов, один з практикантів гучно перерізав хрящі грудини.

Рейнольдс побачив Філіпса й підійшов. У нього в руках був великий анатомічний ніж, подібний до різникового начиння. Мартін озирнувся навкруги, аби не бачити процедури, що здійснювалася перед ним. Приміщення нагадувало операційну. Нове й сучасне, воно все було обкладене зручною для миття плиткою. Стояло п’ять столів з нержавійки. Вздовж задньої стіни тягнувся ряд квадратних дверей до холодильників.

– Привіт, Мартіне, – промовив Рейнольдс, витираючи фартухом руки, – Неприємно, що так вийшло з Маріно. Я б радо допоміг тобі.

– Розумію. Дякую за зусилля. Оскільки розтину не було, я спробував сканувати череп трупа. Такого я не чекав. Знаєш, що я виявив?

Рейнольдс замотав головою.

– Мозку не було, – сказав Філіпс. – Хтось видобув мозок і наклав шов, якого практично неможливо помітити.

– Не може бути!

– Так, – ствердив Філіпс.

– Мій боже! Уявляєш, який вибух це викличе, якщо дізнається преса? А родина? Вони ж безумовно заперечували проти розтину!

– Тому я і хотів поговорити з тобою, – сказав Філіпс.

Запанувала мовчанка.

– Хвилинку, – промовив Рейнольдс. – Ти ж не думаєш, що відділення патології в це уплутане.

– Не знаю, – зізнався Філіпс.

Обличчя Рейнольдса почервоніло й на лобі проступили вени.

– Ну, повір моєму слову. Тіло сюди навіть не привозили. Його направили просто в трупарню.

– А чи не могли цього зробити в нейрохірургії? – спитав Філіпс.

– Як сказати. Хлопці в Маннергейма схиблені, але не думаю, що аж так.

Мартін знизав плечима, а потім сказав Рейнольдсу, що справжня мета його приходу – дізнатися про хвору на ім’я Елен Маккарті, яку привезли мертвою до невідкладної приблизно двома місяцями раніше. Філіпс хотів знати, чи робили їй розтин.

Рейнольдс зірвав з себе рукавички і, пройшовши кілька дверей, дістався до головних приміщень відділення. Підключивши термінал патології до головного комп’ютера, він надрукував ім’я Елен Маккарті та номер її історії. На екрані комп’ютера відразу ж з’явилося її ім’я, дата, коли відбувся розтин і йото порядковий номер, а також причина смерті: травма голови, що призвела до масованого крововиливу в мозок й ущемлення мозкового стовбура. Рейнольдс відразу віддрукував копію акту розтину й віддав примірник Філіпсу.

– Мозок дивилися? – спитав Філіпс.

– Звичайно ж ми дивилися мозок! – відрубав Рейнольдс. Він вихопив акт у Філіпса. – Ти гадаєш, що в разі мозкової травми ми не робили б розтину мозку? – Огама він швидко пробіг віддруковане.

Філіпс спостерігав за ним. Рейнольдс набрав близько п’ятдесяти фунтів відтоді як вони, студенти медичного факультету, разом працювали в лабораторії, і тепер обвисла шкіра йото шиї лягала ззаду на комірець. Повні щоки просвічували дрібною мережею тонких червоних капілярів.

– Можливо, перед катастрофою в неї був напад, – промовив Рейнольдс, продовжуючи читати.

– Як це визначили?

– На язиці сліди множинних укусів. Упевненості немає, тільки припущення.

Це повідомлення справило враження на Філіпса. Він знав, що такі дрібні деталі, як правило, помічалися тільки судовими патологоанатомами.

– А ось що написано про мозок, – сказав Рейнольдс. – Масований крововилив. Але тут є дещо цікавого. На ділянці кори скроневої долі окремі нервові клітини виявилися мертвими. Дуже слабка реакція нейроглії. Діагнозу не поставлена.

– А як потилична частина? – поцікавився Філіпс. – На рентгені видно незначні патологічні зрушення.

– Один зріз узяли, – відповів Рейнольдс. – І він у межах норми.

– Лише один. Чорт забирай, шкода, що не більше.

– Тобі, можливо, поталанило. Тут указано, що мозок законсервований. Хвилинку.

Рейнольдс підійшов до шафи картотеки й висунув шухлядку з літерою «М». У Філіпса прокинулася слабка надія на успіх.

– Ну, його зафіксували й законсервували. Але його в нас немає. Він знадобився в нейрохірургії, тому, гадаю, він у них у лабораторії.

Трохи затримавшись, щоб подивитися, як бездоганно і впевнено Деніс проводить односудинну ангіографію, Філіпс рушив до нейрохірургічного відділення. Маневруючи серед потоку хворих у передопераційному приміщенні, він наблизився до столу, за яким сиділи чергові.

– Шукаю Маннергейма, – сказав Філіпс білявці. – Маєте уявлення, коли він вийде з операційної?

– Знаємо певно.

– І коли ж це буде?

– Двадцять хвилин тому. – Дві інші сестри розсміялися. Їхній добрий настрій говорив про те, що в операційній все йшло гаразд. – Асистенти зашивають хворого. Маннергейм у кімнаті відпочинку.

Увійшовши, Філіпс зрозумів, що Маннергейм приймає гостей. По обидва» боки від нього стояли лікарі з Японії. Вони посміхалися і час від часу вклонялися. В групі було ще п’ятеро хірургів і всі вони пили каву. Маннергейм тримав сигарету й філіжанку в одній руці. Вже рік як він кинув палити – це означало, що курива він не купує, зате «стріляє» у всіх інших.

– Ви вже знаєте, що я сказав цьому хитрозадому адвокатові? – промовив Маннергейм, відчайдушно жестикулюючи вільною рукою. – Певна річ, я поводжуся тут як цар і бог. А ви думаєте, моїм хворим хочеться, щоб у їхніх мізках патралися сміттярі?

Усі зустріли його слова гучним схваленням, а потім почали розходитися. Мартін підійшов до Маннергейма й подивився на нього з висоти свого зросту.

– А ось і наш безвідмовний рентгенолог.

– Намагаємося догодити, – сказав Філіпс жартома.

– Ну, признаюся, мені не сподобався ваш учорашній жарт по телефону.

– Я зовсім не збирався жартувати, – промовив Філіпс. – Мені неприємно, що мої слова прозвучали не до речі. Я не знав, що Маріно померла, а я помітив дуже незначні патологічні зрушення на її знімкові.

– Передбачено, щоб ви дивилися рентгенограми хворих до їхньої смерті, – злостиво сказав Маннергейм.

– Послухайте, єдине, що я хотів би обговорити з вами, – те, що мозок було видобуто з трупа.

Очі Маннергейма висунулися з орбіт, і його кругле обличчя зробилося цеглисто-червоним. Узявши Філіпса за руку, він відвів його вбік від двох японців.

– Дозвольте сказати вам дещо, – прогарчав він. – Мені стало відомо, що ви брали й піддали рентгенівському дослідженню сьогодні вночі тіло Маріно, не маючи на те дозволу. Попереджаю, я не люблю, коли хтось маніпулює моїми хворими. Особливо коли виникають ускладнення.

– Послухайте, – сказав Мартін, відводячи руку Маннергейма від своєї. – Мене цікавить лише певна патологія, що піддається дешифруванню рентгеном і, можливо, призведе до значного наукового відкриття. Ваші ускладнення зовсім мене не обходять.

– Так для вас буде краще. Якщо з трупом Лізи Маріно сталося щось, що виходить за межі звичайного, вину буде покладено на вас. Ви один, як відомо, брали тіло з трупарні. Затямте це. – Маннергейм погрозливо замахав пальцем перед обличчям Філіпса.

Мартін раптом зрозумів, який він уразливий. І страх змусив його завагатися. Йому неприємно було зізнаватися в цьому, та Маннергейм був правий. Якщо стане відомо, що мозок Маріно видалений, йому доведеться доводити, що це не його робота. Деніс, його співучасниця, була і його єдиним свідком.

– Гаразд, забудемо про Маріно, – промовив він. – Я виявив іншу хвору з такою ж рентгенологічною картиною. Якась Елен Маккарті. На жаль, вона загинула в автомобільній катастрофі. Але її труп розтинали тут, у медцентрі, і зафіксований мозок передали до нейрохірургії. Я хотів би отримати доступ до цього мозку.

– А я хотів би, щоб ви не плуталися в мене під ногами. Я зайнятий чоловік. Я реально піклуюся про здоров’я хворих, а не просиджую штани, цілими днями роздивляючись картинки.

Маннергейм обернувся і пішов геть.

Філіпс відчув приплив люті. Йому хотілося закричати «Нахабний провінційний вилупок!» Але він не зробив цього. Це було б саме тим, на що Маннергейм розраховував, можливо, навіть хотів. Натомість Мартін ударив хірурга по ахіллесовій п’яті, що про неї знали всі. Спокійним, певним значущості ситуації голосом Мартін сказав: «Докторе Маннергейме, вам потрібний психіатр».

Маннергейм різко обернувся, готовий до сутички, та Філіпс уже вийшов з кімнати. Для Маннергейма психіатрія була цілковитою антитезою всього, що він обстоював. Він ставився до неї, як до трясовини безглуздої нісенітниці, і почути, що сам він потребує допомоги психіатра, було найжахливішою образою, яку тільки можна уявити. Сліпий від люті, хірург вломився в двері гардеробної, зірвав забризкані кров’ю операційні капці і пожбурив їх у далекий кут кімнати. Вони вдарилися об індивідуальні шафки й рикошетом відлетіли під мушлі вмивальників.

Потім він схопив трубку настінного телефону й зателефонував у два місця, розмовляючи гучним голосом. Спершу він набрав номер директора лікарні, Стенлі Дрейка, а потім зв’язався із завідувачем радіології, доктором Геролдом Голдблаттом, з притиском говорячи кожному, що він бажає, аби Мартіна Філіпса закликали до порядку. І перший, і другий слухали його мовчки: Маннергейм був впливовою особою в їхній лікарні.

Філіпс не належав до людей, яких легко розсердити, але коли він дістався до свого кабінету, все в ньому вирувало.

Коли він увійшов, Гелен підвела очі від паперів:

– Пам’ятайте, за п’ятнадцять хвилин у вас лекція для студентів;

Філіпс пробурмотів щось дуже тихо. На його подив, Деніс сиділа перед альтернатором і вивчала історії хвороб Маккарті та Каллінз.

– Старий, не хочеш чогось перехопити?

– Часу немає для другого сніданку, – кинув Філіпс, падаючи в крісло.

– Ти в чудовому гуморі.

Спершись ліктями на письмовий стіл, він затулив обличчя руками. Запала хвилинна тиша. Деніс поклала історії хвороби і підвелася.

– Пробач, – промовив Мартін крізь зуби. – Ранок був важкий. Ця лікарня здатна ставити неймовірні перепони на шляху будь-якого розумної пошуку. Можливо, я випадково натрапив на значуще радіологічне відкриття. Але, здається, цей заклад має намір відбити в мене охоту займатися відкриттями.

– Гегель писав: «Ніщо велике в цьому світі не було здійснене без пристрасті», – сказала Деніс, і в очах у неї засвітилися вогники. На останньому курсі улюбленим її предметом була філософія, і вона виявила, що Мартінові подобалося, коли вона легко цитувала великих мислителів.

Філіпс нарешті відірвав руки від обличчя й посміхнувся.

– Я мав би виявити трохи більше пристрасті вчора вночі.

– Лишаю тобі право витлумачити ці слова в даному контексті. Навряд чи, гадаю, Гегель мав на увазі те ж саме, що й ти. В кожному разі, я збираюся поснідати. Ти певен, що не можеш піти зі мною?

– Жодної можливості. За п’ятнадцять хвилин лекція для студентів.

Деніс рушила до дверей.

– Між іншим, продивляючись історії Коллінз і Маккарті, я звернула увагу що в обох було по кілька типових мазків з шийки матки, – Деніс затрималася біля дверей.

– Гадав, що з гінекологією в них усе гаразд, – сказав Філіпс.

– Все, окрім мазків у обох. Атипові, іншими словами, не відверто патологічні, а просто не зовсім нормальні.

– Це рідко зустрічається?

– Ні, але хвора має бути під наглядом, поки вони не стануть нормальними. Жодного запису про повернення до норми я не бачила. Ну, можливо, це нічого й не значить. Але подумала, що варто сказати про це. Бувай!

Філіпс лишився за столом, намагаючись пригадати історію Лізи Маріно. Йому здалося, що там теж згадувалося про мазки. Виглянувши в кімнату, де сиділа секретарка, Філіпс почекав, поки Гелен відчує його погляд.

– Нагадайте, щоб я зайшов по обіді до гінекологічної клініки.

О 1.05 пополудні, озброєний касетою зі слайдами, на якій виднілася наклейка: «Вступна лекція з томографії», Філіпс увійшов до конференц-зали імені Валовського. Приміщення нічим не нагадувало решти відділення радіології, яке було затиснено в невідповідно малий простір, і де все було підпорядковане практичній доцільності. Конференц-зала була надзвичайно розкішна й нагадувала швидше якусь із демонстраційних зал Голлівуда, аніж студентську аудиторію. Стільці, обтягнуті м’яким пластиком, стояли так, щоб із кожного місця екран було видно без перешкод. Коли Філіпс увійшов, аудиторія вже була повна.

Він поставив касету до проектора і підвівся на підвищення. Студенти швидко вгамувалися на своїх місцях і приготувалися уважно слухати. Філіпс пригасив світло і з клацанням заслав перший слайд.

Лекція була відлагоджена. Філіпс уже багато разів читав її. Починалася вона з розповіді про те, як у містера Годфрі Хорнсфілда, англійця, з’явилася думка робити пошарові рентгенівські знімки. Потім ішов хронологічний виклад розвитку ідеї. Філіпс особливо підкреслив, що, хоча й використовується рентгенівська трубка, отримуване кінець кінцем зображення є математичною реконструкцією інформації, проаналізованої комп’ютером. Якщо студенти зрозуміють цей основоположний принцип, вважав він, основну мету лекції буде досягнуто.

Мартін говорив і водночас віддавався мріям. Він так добре знав матеріал, що міг собі це дозволити. Його захват перед тими, хто розробив томографію, не заважав йому заздрити й навіть ревнувати до них. Але він розумів, що коли його дослідження принесуть бажані результати, на нього проллється сліпуче світло наукової рампи. Можливо, робота матиме ще революційніший вплив, на діагностичну радіологію. Вона, поза сумнівами, поставить його в ряд кандидатів на Нобелівську премію.

Якраз посеред речення про здатність сканера виявляти пухлину запрацював біпер Філіпса. Ввімкнувши світло, він вибачився й швидко підійшов до телефону. Філіпс знав – Гелен не стала б викликати, коли б справа не була невідкладна. Але оператор повідомив, що дзвонять з іншого відділення, і перш ніж він встиг заперечити, його з’єднали з доктором Дональдом Тревісом.

– Дональде, – сказав Мартін, прикриваючи трубку долонею, – мені лишалося прочитати ще пів-лекції. Можна зателефонувати тобі потім?

– Чорт забирай, ні! – заволав Тревіс. – Я вбив майже весь ранок, розшукуючи твою міфічну хвору, яку перевезли до нас посеред ночі.

– І тобі вдалося розшукати Лін Ен Лукас?

– Ні. Насправді не було жодного чортового переведення хворих з медцентру протягом останнього тижня.

– Дивно. Мені виразно назвали Нью-Йоркський медичний центр. Слухай, я поговорю з відділом надходження хворих, але, прошу, перевір іще раз. Це важливо.

Філіпс повісив трубку, але якийсь час ще стискав її. Контактувати з бюрократією було майже так само неприємно, як і мати справу з людьми на кшталт Маннергейма. Повертаючись на подіум, він намагався зосередитися, але думки розбігалися. Вперше за свою викладацьку практику він послався на вигадану невідкладну справу й перервав лекцію.

Коли він повернувся до себе, Гелен вибачилася за те, що потривожила його під час занять, але повідомила, щодоктор Тревіс наполягав на цьому. Філіпс сказав, що все гаразд, і вона пройшла за ним до кабінету, переказуючи останні новини. Двічі дзвонив директор лікарні, Стенлі Дрейк, і просив, щоб Філіпс зателефонував при найпершій нагоді. З Х’юстона дзвонив доктор Роберт Максніл, питаючи згоди доктора Філіпса головувати на секції нейрорадіології щорічного з’їзду радіологів у Новому Орлеані. Просив відповісти протягом тижня. Гелен готувалася зачитати наступну інформацію, та Філіпс різко підняв руку.

– На тепер досить! – сказав він.

– Але є ще.

– Знаю. Завше є щось іще.

Гелен здивувалася.

– Ви зателефонуєте містеру Дрейку?

– Ні. Ви зателефонуєте йому й скажете, що я надто зайнятий сьогодні і поговорю з ним завтра.

Гелен була достатньо чуйною, щоб знати, коли треба лишити шефа наодинці.

Стоячи на порозі власного кабінету, Філіпс оглянув кімнату. Гори рентгенограм черепа, що створювали безладдя, зникли. Їхнє місце зайняли ранкові ангіограми. Принаймні старший технік Кеннет Робінс виконував свої обов’язки.

Філіпс завше заспокоювався, працюючи. Тому він сів, узяв мікрофон і почав диктувати. Взявши останню ангіограму, зрозумів, що хтось увійшов до кабінету й стоїть позаду. Він сподівався на Деніс, і тому здивувався, підвівши голову й побачивши осміхнене обличчя Стенлі Дрейка, директора лікарні.

На думку Філіпса, зовнішність Дрейка відповідала еталону причесаного, відпрасованого дипломата. Він завжди був дуже елегантний у своєму темно-синьому в найтоншу смужку костюмі-трійці із золотим годинниковим ланцюжком. Його зашпилена шовкова краватка стирчала бездоганно горизонтально під коміром білої накрохмаленої сорочки. Він єдиний серед знайомих Філіпса ще носив великі французькі запонки. І в нього якось завжди виходило бути засмаглим, НАВІТЬ серед нью-йоркського дощового квітня.

Філіпс повернувся до ангіограми й продовжував диктувати: «Висновок. Хворий має велику ваду області лівих базальних ядер, що постачається лівою середньою і лівою задньою хороїдальними артеріями. Абзац. Кінець запису. Дякую».

Опустивши мікрофон, Філіпс повернувся обличчям до директора. Його дратувало, що в лікарні так мало рахуються з правом співробітників на усамітнення, що директор, не замислюючись, прийшов просто до нього кабінет.

– Докторе Філіпс, я радий, що застав вас, – сказав Дрейк, усміхаючись. – Як ваша дружина?

Філіпс якусь мить дивився на нього, не знаючи, чи то сміятися, чи то розсердитися. Нарешті промовив рівним голосом:

– Я вже чотири роки розлучений.

Це була найнейтральніша відповідь, на яку він спромігся.

Дрейк проковтнув слину. Посмішка на мить відбила його невпевненість. Він змінив тему й заговорив про те, яке задоволене було правління директорів лікарні спокійною й добре організованою роботою відділення нейрорадіології відтоді, як там почав працювати Філіпс. Потім запала пауза. Філіпс чекав. Він знав, нащо Дрейк прийшов до нього, і не збирався полегшувати йому завдання.

– Ну, – почав керівник закладу більш серйозним тоном. Губи його стислися. – Я прийшов поговорити з приводу неприємного інциденту з Маріно.

– А в чому річ?

– У тім, що до тіла бідної дівчини поставилися без пошани і піддали рентгенівському дослідженню без дозволу на розтин.

– І видалили мозок, – додав Філіпс. – Рентгенологічне дослідження і видалення мозку – речі різного порядку!

– Певна річ. Послухайте, чи брали ви участь у видаленні мозку, чи ні, в цю хвилину значення не має. Річ у тім…

– Одну хвилину! – Філіпс випростався в кріслі. – Хочу, щоб усе тут було ясно. Я справді знімав її, це правда. Але я не видаляв мозку.

– Докторе Філіпс! Мене не обходить, хто видали? мозок. Мене тривожить те, що мозок був видалений. І в цьому світлі на мені лежить відповідальність захистити лікарню та її персонал від непотрібної реклами й матеріальних збитків.

– Ну, а мене цікавить, хто вийняв мозок, особливо якщо хтось думає, що це, можливо, зробив я.

– Докторе Філіпс, нема потреби панікувати. Лікарня вже зв’язалася з похоронним бюро. Родина не дізнається про цей сумний епізод. Але я маю нагадати вам, що ваше становище в даному випадку надто двозначне, і хочу просити вас забути про цей випадок. Це ж так просто.

– Це Маннергейм утягнув вас у розслідування? – спитав Філіпс, відчуваючи, що його самовладання ось-ось урветься.

– Докторе Філіпс, прошу вас зрозуміти моє становище, – сказав Дрейк. – Я на вашому боці. Я намагаюся загасити вогник, перш ніж він розгориться і накоїть лиха. Це буде на користь усім. Я лише прошу вас бути розважливим.

– Дякую, – промовив Філіпс, підводячись. – Дякую, що зайшли. Я зворушений вашими словами й добре їх обдумаю. – Філіпс виштовхав Дрейка з кабінету, тоді причинив двері, сів.

Знов прокручуючи в пам’яті розмову, він збагнув, що йому важко повірити в те, що вона відбулася. Крізь причинені двері він чув, як Дрейк розмовляє з Гелен – значить, це був не сон. І більш ніж будь-що до цього розмова сповнила його рішучістю звільнитися від відомчої мишачої метушні. Ясніше, ніж будь-коли до цього, він усвідомлював, що повинен досягти успіху в своїх дослідженнях.

З іще більшим піднесенням Філіпс узяв загальний список рентгенограм черепа, зроблених за останні десять років. Звіряючи номер на аркуші паперу зі стосом плівок, він швидко встановив порядок, у якому вони складені. Узявши перший конверт, він викреслив ім’я в списку, а потім дістав плівку. Вибрав дві тотожні бічні проекції, а решту повернув до конверта. Ввів у комп’ютер необхідну інформацію і поставив знімок у лазерний сканер. Другий помістив на негатоскопі. Аналіз знімків, що був у конверті, помістив поруч з друкуючим пристроєм. Як більшість розважливих людей, Філіпс любив фіксувати хід своїх думок на папері. Він написав прізвища Маріно, Лукас, Коллінз і Маккарті, коли задзвонив телефон. Це була Деніс. Вона повідомила, що перший хворий для ангіографії готовий. Філіпс на хвильку замислився, а потім сказав, що його присутність зайва, і запропонував проводити дослідження самостійно, аж поки виникнуть якісь труднощі. Як він і очікував, вона зраділа цьому вотумові довіри.

Повернувшись до списку, Філіпс викреслив прізвище Коллінз. Поруч з «Маріно» написав: «Трупарня. Поговорити з Вернером». Філіпс був майже певний того, що трупар знав, що сталося з мозком Лізи Маріно. Поруч з «Маккарті» Філіпс написав: «Лабораторія нейрохірургії». Лишалася тільки Лукас. Після розмови з Тревісом він був певен, що в Нью-Йоркському медцентрі її немає, якщо не припускати, що вона надійшла туди під вигаданим ім’ям. Але навряд чи в цьому був хоч якийсь сенс. Тому він написав навпроти її прізвища: «Сестра нічної зміни. Неврологія. Корпус «Захід».

Потім він зняв трубку і знову зателефонував до приймального відділення.: Йому відповіли тільки після тридцять шостого сигналу. І знову того, хто був потрібний Філіпсові, не виявилося на місці. Філіпс назвався і попросив, щоб йому потелефонували.

До цього часу комп’ютер вже скінчив роботу. Філіпс перечитав висновок, з хвилюванням порівнюючи йото з уже наявним аналізом та знімком. Комп’ютер роздивився не тільки все, про що згадувалося в старому документі, але навіть виявив незначне потовщення кісткової тканини і знижену прозорість лобових пазух, про які нічого не говорилося в початковому описі. Роздивляючись знімок, Філіпс мусив погодитися з комп’ютером. Це було дивовижно.

Він проробив те ж саме з наступним знімком, коли в двері зазирнула Гелен і тоном вибачення сказала, що з ним негайно хоче говорити «великий бос».

Кабінет доктора Геролда Голдблатта знаходився в далекому кінці їхнього відділення, в тому крилі будинку, що виступало подібно До прямокутної пухлини в головне внутрішнє подвір’я. Килими на підлозі й стіни, обшиті панелями, відразу говорили відвідувачеві, що він потрапив до удільного володіння. Приходячи сюди, Філіпс відразу згадував одну з адвокатських контор у центрі міста, на чиєму фірмовому бланку було стільки ж прізвищ, скільки на сторінці телефонної книги.

Він постукався у важкі дерев’яні двері. Голдблатт сидів за масивним столом червоного дерева. Вікна були в трьох стінах, і стіл було звернено до дверей. Подібність із Овальним кабінетом не була випадковою. Голдблатт шанував регалії влади, і після довгих років життя, протягом яких він сповідував принципи Макіавеллі, добився міжнародного визнання як радіолог. Свого часу він був гарним нейрорадіологом, тепер він став символом, бо його професійні знання були застарілі й тому обмежені. Хоча про себе Мартін посміювався над тим, як Голдблатт сприймав нововведення на кшталт сканування, однак захоплювався ним. Старий був однією з основних сил, що піднесли радіологію до її теперішнього престижного статусу.

Голдблатт підвівся, щоб потиснути Філіпсові руку, й запросив його сісти на стілець навпроти свого крісла. Голдблатт був бадьорий шістдесятичотирьохрічний мужчина. Він досі одягався по моді 1939 року, коли скінчив Гарвард. На ньому була спортивна трійка з лантухуватими штанями, холоші яких закінчувалися манжетами й дюймів на два не доходили до кісточок. Він носив вузенький бантик, зав’язаний від руки й тому завше перекручений та асиметричний. Його майже зовсім сиве волосся було підстрижене якимось своєрідним йоржиком і почасти закривало вуха. Він втупив у Мартіна погляд поверх окулярів у металевій оправі, що їх міг носити Бенджамін Франклін.

– Докторе Філіпс, – почав Голдблатт, сівши. Він поклав руки на стіл, сильно стиснувши одну руку другою. – Якщо сюди до відділення посеред ночі привозять труп, що не встиг охолонути, я не можу назвати такий вчинок нормою.

Фдліпс погодився, що така поведінка видимо суперечила здоровому глуздові і, як пояснення, аж ніяк не виправдання, оповів Голдблаттові спершу про програму аналізу рентгенограм, яку вони розробили разом з Вільямом Майклзом, а потім про патологічне ущільнення тканин, яке комп’ютер розгледів на знімкові Лізи Маріно. Сказав, що йому потрібні були додаткові рентгенограми для опису патології. Пояснив, що вважає обов’язком глибше вивчити зроблене відкриття, через те, що його можна буде використати для розробки нової концепції комп’ютера-аналізатора рентгенівських даних.

Коли Філіпс скінчив, Голдблатт милостиво посміхнувся і закивав головою.

– Слухаючи вас, Мартіне, я починаю замислюватися, чи добре ви уявляєте собі, що робите.

– Гадаю, що так, – Голдблаттові слова здивували Мартіна і йому важко було не образитися.

– Я маю на увазі не технічний бік вашого починання, а наслідки, що їх може мати ваша робота. Чесно кажучи, я не думаю, що наше відділення підтримає роботу, яка має на меті ще більше, ніж це вже має місце, віддалити хворого від лікаря. Ви пропонуєте систему, за якої машина замінить рентгенолога.

Мартін був приголомшений. Він не чекав, що Голдблатт звинуватить його в єресі. Цього він міг сподіватися тільки від деяких, на жаль, численних, обмежених колег-радіологів.

– У вас блискучі перспективи, – провадив Голдблатт, – і я хотів би допомогти вам реалізувати їх. Моїм обов’язком є також захищати честь нашого відділення тут, у медцентрі. Відчуваю, що вам слід змінити напрям своєї наукової діяльності в бік більш прийнятливої тематики. В кожному разі – вам не дозволяється більше піддавати рентгенівському дослідженню трупи без особливого на це дозволу. Про це навіть не варто говорити.

Філіпс раптом зрозумів усе. Маннергейм притис Голдблатта. Іншого пояснення не було. Але Маннергейм – примадонна, що не любить ділити слави з будь-ким. Чому ж зараз він працює разом з Голдблаттом і, можливо, Дрейком? Це не мало сенсу.

– І останнє, – сказав Голдблатт, складаючи пальці пірамідкою. – Мою увагу звернули на те, що у вас налагодився певний зв’язок з одним із асистентів. Не думаю, що наше відділення схвалить таке братання.

Філіпс різко підвівся. Очі його звузилися і м’язи обличчя напружились.

– Допоки моя робота не терпить від цього, – промовив він повільно, – моє особисте життя аж ніяк не обходить відділення.

Він повернувся і вийшов з кабінету, Голдблатт говорив щось навздогін про обличчя їхнього відділення, та Філіпс не спинився.

Він пройшов повз Гелен, не поглянувши на неї, хоча вона підвелася, тримаючи блокнот, де нотувала все необхідне. Грюкнув дверима, сів перед альтернатором і взяв мікрофон. Краще було певний час попрацювати, ніж відразу аналізу – вати власні почуття. Задзвонив телефон, та він не відповів. Гелен зняла трубку в себе, й задзеленчав дзвінок. Філіпс підійшов до дверей і жестом спитав, хто це. Вона відповіла, що доктор Тревіс.

Тревіс повідомив Мартінові, що в Нью-Йоркському медичному центрі Лін Ен Лукас беззаперечно не було. Він обшукав усю лікарню, простежив усі можливі канали, за якими могло б іти переведення. Потім поцікавився у Філіпса, що він дізнався в приймальному відділенні.

– Небагато, – відповів Філіпс, запинаючись. Йому незручно було зазнатися, що після того як він завдав Тревісу стільки клопоту, сам він так ще ні про що й не дізнався. Повісивши трубку, він відразу ж набрав номер приймального відділення. Наполегливість його було винагороджено, і нарешті він дістав змогу поговорити з жінкою, відповідальною за виписування й переведення хворих. Він спитав, як може хворий залишити лікарню посеред ночі.

– Хворі – не в’язні, – донеслося з приймального відділення. – Хворий надійшов до нас із невідкладної?

– Так, – сказав Філіпс.

– Ну, тоді це звичайна справа, – пояснила жінка. – Часто ті, хто надходять з невідкладної, переводяться кудись, після того як їхній стан стабілізується, якщо їхній родинний лікар не має права дивитися за ними тут.

Філіпс пробуркотів, що розуміє, і попросив повідомити йому подробиці стосовно Лін Ен Лукас. Дані з комп’ютера приймального відділення можна було одержати, тільки набравши номер історії хвороби або дату народження, і. тому; жінка відповіла, що їй доведеться дізнатися номер у відділенні невідкладної допомоги, перш ніж вона отримає будь-яку інформацію. Вона зателефонує; йому, як тільки зможе.

Мартін знову спробував диктувати, але зосередитися було важко. Просто перед його носом висіли лікарняні картки Коллінз і Маккарті. Він згадав зауваження Деніс з приводу пап-мазків. Його знання в галузі гінекології взагалі й пап-мазків зокрема були мізерні. Одягнувши довгий білий халат і взявши картку Кетрін Коллінз, Філіпс вийшов з кабінету. Проходячи повз Гелен, він сказав, що скоро повернеться, і звелів розшукувати його по системі внутрішнього сповіщення тільки в разі крайньої необхідності.

Спершу він рушив у бібліотеку. Зрозумівши з одягу хворих, які вже могли виходити на прогулянку, що надворі негода, Філіпс вирішив скористатися тунелем. Він повернув у праве відгалуження, яким ходив додому, і так дістався до нового будинку медичного факультету. Воно було розташоване просто над маршем сходів, що вів до старого корпусу, покинутого два роки тому, коли новий став до ладу.

Передбачалося, що старий будинок модернізують, щоб забезпечити розрослі клінічні відділення на кшталт радіологічного, так гостро необхідною їм площею. Але через величезні перевидатки на час завершення нового корпусу всі гроші вже було витрачено. Минуло два роки, а в новому будинкові все ще були дільниці, що потребували додаткового фінансування. Тому проект переобладнання старого приміщення відклали на невизначений час, і клінічним відділенням доводилося чекати.

Нова будівля разюче різнилася від тієї, де минули Філіпсові студентські роки. Особливо бібліотека. Про гроші не думали, що, безумовно, й було головною причиною, через яку старий корпус досі стояв майже цілковитою пусткою. Вестибюль був просторий, підлогу вкривали килими, а вгору вели двоє різьблених сходів, прикрашених дзеркалами.

Бібліотечний каталог розмістився під дашком балкона, що утворював мезонін. Філіпс розшукав шифр стандартного підручника з гінекології. Хоча йому хотілося прочитати тільки про пап-мазки, або мазки Папаніколау^[5], його не цікавив вичерпний посібник з цитології. Він знав ефективність цього аналізу; для раннього розпізнавання раку він був, очевидно, найлегший і найнадійніший. Студентом він сам брав його, і тому знав, як легко все робилося: шпателем з шийки матки знімався шар епітелію, який потім переносився на предметне скло. Чого він не пам’ятав, так це як класифікувати результати і що робити, коли з лабораторії надійде відповідь «атиповий».

На нещастя, підручник не надто допоміг. В ньому повідомлялося лише, що коли стан матки викликає підозру, слід брати пробу Шіллера. Вона полягала в тому, що шийку матки змащують розчином Люголя, і при цьому уражені раком ділянки не забарвлюються йодом. Або ж слід робити біопсію чи кольпоскопію. Що таке кольпоскопія, Філіпс не мав гадки, і тому довелося звернутися до покажчика спеціальних термінів. Виявилося, що це дослідження, при якому для огляду шийки матки використовується інструмент на кшталт мікроскопа.

З того, що дізнався Філіпс, найдужче його здивував факт, що від десяти до п’ятнадцяти відсотків первинних випадків раку матки припадало на жінок двадцяти – двадцяти дев’яти років. У нього було хибне уявлення, що потерпають від цього жінки значно старші. Важко було відшукати більш переконливий аргумент на користь обов’язкового щорічного гінекологічного обстеження.

Мартін повернув книжку і рушив до університетської гінекологічної клініки. Він пам’ятав, що це відділення було зачинене для студентів-медиків. Це викликало в них реакцію голодних звірів на м’ясо, бо лежали там, як правило, гарненькі подружки з коледжу. Студентам давали обстежувати старих жінок, що вже кілька разів народжували і регулярно послуговувалися клінікою. А за контрастом усі товаришки по навчанню виглядали так, наче зійшли з розвороту «Плейбоя».

Філіпс відчув себе не в своїй тарілці, підійшовши до реєстраторки. Коли він спинився перед нею, жінка часто закліпала і глибоко зітхнула, щоб надати грудям округлості. Мартін втупився в неї, бо щось у її обличчі здавалося йому вельми незвичним. Відвів погляд, коли збагнув, що просто її очі посаджено надто близько одне до одного.

– Я доктор Мартін Філіпс.

– Привіт. Я Елен Коуген.

Мимоволі Мартін знову поглянув на очі Елен Коуген.

– Я хотів би поговорити з черговим лікарем.

Елен Коуген знову часто закліпала віями.

– Доктор Гарпер зараз оглядає хвору, але швидко звільниться.

В кожному іншому відділенні Філіпс, напевно, пройшов би просто до кабінету лікаря. Але тут він відчув таку ж ніяковість, як і дванадцятирічним хлопчиком, чекаючи на матір у жіночій перукарні. Півдюжини жінок, що сиділи в очікуванні своєї черги, втупилися в нього. Як тільки їхні погляди стрічалися, вони знову опускали очі на сторінки журналів.

Мартін примостився на стільці поруч зі столом реєстраторки, Елен Коуген нишком підсунула до краю столу роман у м’якій обгортці і дозволила книжці впасти в одну із шухлядок. Коли Філіпс подивився на неї, вона усміхнулася.

Філіпсові думки повернулися до розмови з Голдблаттом. Шефове нахабство було неймовірне! Дозволити собі думати, що він має право давати Філіпсові вказівки з приводу його особистого життя чи навіть напряму наукового пошуку! Можливо, якби відділення забезпечувало його коштами на експеримент, це ще б мало підстави. Але ж не дали ні шеляга! Внеском відділення радіології був тільки час, який Філіпс віддавав дослідженням. Кошти ж, і чималі, необхідні для придбання апаратури й оплати праці програмістів, надходили через відділення розробки обчислювальних машин, яким керував Майклз.

Раптом Мартін збагнув, що до столу реєстраторки підійшла хвора й питає, що означає: «нетиповий пап-мазок». Здавалося, вона говорить через силу і від слабкості спирається на стіл реєстраторки.

– Про це, дорогесенька, – сказала Елен Коуген, – ви мусите розпитати міс Блекмен. – Реєстраторка миттєво відчула зацікавлення Філіпса. – Я не лікар, – вона засміялася, розраховуючи переважно на нього. – Сідайте. Міс Блекмен скоро вийде. – Після всього, що вона стерпіла цього дня, Крістін Ліндквіст не мала більше сил тамувати розчарування.

– Мені пообіцяли, що мене приймуть відразу ж, – сказала вона реєстраторці, додавши, що в неї болить і паморочиться голова, вранці було щось дивне із зором, і вона справді не може сидіти й чекати, як напередодні. – Будь ласка, відразу ж скажіть міс Блекмен, що я тут. Вона дзвонила й казала, що мене не затримають.

Крістін повернулася і пішла до стільця, що стояв навпроти Філіпса. Рухалася вона повільно, наче боячись втратити рівновагу.

Коли Елен Коуген зустрілася поглядом з Філіпсом, вона зробила великі очі, говорячи, що дівчина безпричинно вимоглива, та все ж підвелася й пішла шукати сестру. Мартін повернув голову, щоб подивитися на Крістін. Його мозок гарячково шукав зв’язку між нетиповими пап-мазками і нечіткими неврологічними симптомами. Крістін заплющила очі, і Філіпс міг роздивлятися дівчину, не бентежачи її. Він подумав, що їй близько двадцяти. Філіпс розгорнув історію хвороби Кетрін Коллінз і похапцем гортав сторінки, аж поки не дійшов до першого запису невропатолога. Головний біль, запаморочення, скарги на зір – ось із чим вона прийшла до лікаря.

Він знову поглянув на Крістін Ліндквіст. Невже ця жінка, що сидить навпроти нього, дасть таку ж радіологічну картину? Філіпсові це здалося можливим. Після всіх труднощів, що він з ними зустрівся, намагаючись зробити додаткові знімки інших хворих, думка про те, що він виявив свіжий випадок, надзвичайно приваблювала. Він міг отримати надійні рентгенограми, починаючи з дня, коли виявилися перші симптоми хвороби.

Набравши сміливості, він підійшов до Крістін і торкнув дівчину за плече. Від несподіванки та здригнулася, змахнувши з обличчя пасмо світлого волосся. Зляканий вираз додав їй особливої беззахисності, і Мартін раптом збагнув, яка дівчина гарна.

Ретельно вибираючи слова, Мартін відрекомендувався. Сказав, що він з відділення радіології і що почув, як вона розповідала реєстраторці про свої, відчуття. Сказав, що бачив рентгенограми чотирьох дівчат зі схожими симптомами і вважає, що їй, можливо, варто було б зробити рентгенограму черепа. Він; особливо підкреслив, що це робиться суто з міркувань перестороги і що їй не слід тривожитися.

Для Крістін лікарня була повна несподіванок. Коли вона прийшла вперше – напередодні – її змусили чекати кілька годин. Сьогодні ж вона зустріла^ лікаря, який, очевидно, піклувався про хворих.

– Недуже мені подобається лікарня, – промовила вона. Хотіла додати «і лікарі», але подумала, що це буде надто нечемно.

– Чесно кажучи, я ставлюсь до неї так само, – відповів Філіпс. Він посміхнувся. Ця приваблива молода жінка відразу ж йому сподобалася, і він захотів захистити її. – Але рентген не забере багато часу.

– Я все ще почуваюся недобре, і, гадаю, мені краще якнайшвидше повернутися додому.

– Знімок не забере багато часу, – сказав Філіпс. – Обіцяю вам. Лише один. Я сам відведу вас.

Крістін вагалась. З одного боку, вона відчувала, відразу до лікарні. З другого – все ж почувалася негаразд, і турбота Філіпса справила на неї враження.

– Ну як? – наполягав він.

– Гаразд, – нарешті погодилась Крістін.

– Чудово. Як довго ви пробудете тут?

– Не знаю. Сказали – недовго.

– Прекрасно. Не йдіть без мене, – попрохав Мартін.

За кілька хвилин Крістін викликали. Майже одночасно прочинились інші двері і з’явився доктор Гарпер.

Філіпс упізнав Гарпера. Він іноді зустрічав його в лікарні й біля неї. Він ні за що не звернув би на нього уваги, але цієї сяючої лисини важко було не помітити. Філіпс підвівся й відрекомендувався. Запала незручна пауза. Як звичайний лікар, Гарпер не мав власного кабінету, а оскільки обидва приміщення було зайнято, розмовляти їм було ніде. Вони вийшли до вузенького коридорчика.

– Чим можу прислужитися? – спитав Гарпер з певною підозрілістю.

У візиті помічника завідувача нейрорадіологією до гінекології було щось дивне, оскільки їхні інтереси й специфіка були на протилежних краях медичного спектра.

Філіпс почав розпитувати здалека, поцікавившись, як укомплектовано їхнє відділення, чи довго Гарпер працює в лікарні і чи подобається йому його фах. Гарпер відповідав стисло, і його маленькі оченята сердито бігали по Філіпсовому обличчі, коли він пояснював, що при університетській клініці постійно працюють двомісячні курси підвищення кваліфікації лікарів. Він додав, що випускників курсів, як правило, запрошували в штат, якщо вони складали відповідний іспит.

– Послухайте, – сказав Гарпер, помовчавши, – мені треба подивитися купу хворих.

Мартін зрозумів, що замість того, щоб зняти напруження, його питання змусили людину ніяковіти ще дужче.

– Лише одне питання, – сказав Філіпс. – Що звичайно робиться, коли пап-мазки атипові?

– Коли як, – обережно промовив Гарпер. – Є дві категорії атипових мазків. Одні атипові, але не свідчать про наявність пухлини, на той час як інші – і атипові, і з кепським прогнозом.

– До якої категорії вони б не належали, чи не слід щось робити? Я хотів сказати, що коли вони ненормальні, за хворою має вестися спостереження. Чи не так?

– Та-а-а-к, – протягнув Гарпер ухильно. – Чому ви ставите мені ці питання? – Він ясно усвідомлював, що його заганяють у глухий кут.

– Просто цікаво, – сказав Мартін. Він підняв історію хвороби Коллінз. – Мені зустрілося декілька хворих з вашої клініки з атиповими пап-мазками. Але, читаючи записи гінекологів, я не бачу згадок про Шіллерові проби, про необхідність біопсії чи кольпоскопії… тільки про повторні мазки. Чи не дивно? – Філіпс не зводив з Гарпера очей, відчуваючи, що тому не по собі. – Слухайте, я прийшов не для того, щоб звинувачувати. Мені просто цікаво.

– Не можу нічого сказати, не прочитавши історії, – сказав Гарпер.

Він сподівався цією фразою скінчити розмову.

Філіпс простягнув Гарперові історію хвороби і дивився, як лікар розгортає її. Коли Гарпер прочитав ім’я Кетрін Коллінз, обличчя його напружилося. Мартін з цікавістю стежив, як він рвучко гортав сторінки, надто швидко, щоб зрозуміти прочитане. Дійшовши до кінця, він підвів очі й повернув історію.

– Не знаю, що сказати.

– Але ж так це роблять, чи не правда? – спитав Мартін.

– Сформулюємо таким чином: я зробив би інакше. Але мені вже час вертатися до хворих. Пробачте. – Він протиснувся повз Філіпса. Тому довелося притиснутися до стіни, щоб дати дорогу.

Здивований тим, що розмова урвалася настільки раптово, Мартін проводив очима лікаря, аж поки той зник поквапливо в одному з кабінетів. Філіпс зовсім не мав на думці, що його питання звучатимуть як особисті, і зараз він розмірковував, чи не прозвучали вони більшим звинуваченням, ніж він того хотів. Але те, що відповідь лікаря, коли він розгорнув історію Кетрін Коллінз, була дивна, сумнівів не викликало.

Зрозумівши, що дальша розмова з Гарпером не матиме сенсу, Мартін повернувся до столу реєстраторки й поцікавився Крістін Ліндквіст. Спершу Елен Коуген поводилася так, наче не чула питання. Коли ж Філіпс повторив його, вона кинула, що міс Ліндквіст у сестри й зараз вийде. Крістін відразу не сподобалася реєстраторці, Філіпс, який нічого не відав про ревниве ставлення Елен Коуген до всіх гарненьких жінок, страшенно зніяковів від того, що побачив в університетській гінекологічній клініці.

За Кілька хвилин з; кабінету, підтримувана сестрою» вийшла Крістін. Мартін бачив сестру раніше, певно, в кафетерії. Пам’ятав її густе чорне волосся, стягнуте в тугий жмуток.

Він підвівся, коли жінки наблизилися до столу, і чув, як сестра звеліла реєстраторці призначити Крістін візит за чотири дні. Крістін була дуже бліда.

– Міс Ліндквіст, – покликав Мартін. – Уже все?

– Сподіваюся, – відповіла Крістін.

– Як щодо рентгену? – спитав Філіпс. – Сила є?

– Сподіваюся, – повторила Крістін.

Раптом чорноволоса сестра знову підійшла до столу:

– Якщо ви не маєте нічого проти, скажіть, про який рентген ви говорите?

– Про бічну проекцію черепа, – відповів Мартін.

– Розумію, – промовила сестра. – Я спитала, бо в Крістін відхилення від норми в пап-пробі, й ми не хотіли б, щоб їй знімали черевну чи тазову область, аж поки аналіз буде задовільний.

– Не хвилюйтеся, – відповів Філіпс, – наше відділення цікавить лише голова. – Йому ніколи не доводилося чути про несприятливий зв’язок між пап-мазками та діагностичним рентгенівським дослідженням, але звучало це переконливо.

Сестра кивнула й пішла. Елен Коуген тицьнула в простягнуту руку Крістін номерок, перш ніж повернутися і зробити вигляд, наче заглибилася в друкування. «Каліфорнійська шльондра» – ледве чутно прошепотіла вона.

Мартін вивів Крістін з метушні клініки, й через службовий вхід вони потрапили до самої лікарні. Коли протипожежні двері лишилися позаду, те, що відкрилося очам дівчини, сподобалося їй. Контраст із клінікою здивував Крістін.

– Я думала, вся лікарня – стара руїна, – промовила Крістін.

– Не зовсім, – в пам’яті промайнула картина трупарні, яка містилася в підвалі, і відразу ж злилася з тим, що хвилину тому він бачив у гінекології. – Крістін, скажіть мені, як хвора, що ви думаєте про університетську клініку?

– Важко відповісти, – сказала Крістін. – Я так ненавиджу візити до гінеколога, що, боюся, не зможу бути об’єктивною.

– Ну, а якщо порівняти з попередніми відвідинами?

– Ну, страшно від того, що перестаєш відчувати себе людиною. Принаймні так було вчора, коли мене оглядав лікар. Але сьогодні приймала сестра, й було краще. Але, крім того, сьогодні мені не довелося чекати, як учора. І сьогодні тільки перевірили зір і взяли ще раз кров. І, слава богу, більше ніякого огляду.

Вони підійшли до ліфтів, і Філіпс натиснув кнопку.

– Міс Блекмен ще й знайшла час пояснити мені, що з моїм пап-мазком. Очевидно, він не поганий. Сказала, другого типу, він часто зустрічається й приходить до норми без лікування. Пояснила, що, можливо, це внаслідок ерозії шийки матки. Рекомендувала спринцюватися й уникати сексу.

Відвертість Крістін на мить збентежила Мартіна. Як і більшість лікарів, він не усвідомлював, що його фах медика додавав людям сміливості і вони відкривали всі свої таємниці.

Прийшовши до рентгенологічного відділення, Філіпс розшукав Кеннета Робінса й передав Крістін йому в руки, попросивши зробити один-єдиний потрібний йому бічний знімок черепа. Оскільки вже перейшло на п’яту, в відділенні був відносний спокій і один з кабінетів виявився вільний. Робінс зробив знімок і сховався в темній кімнаті, встановлюючи г плівку в проявлювальний автомат. Крістін чекала, а Мартін спинився біля щілини, з якої мав з’явитися, знімок.

– Ти схожий на кота біля мишачої нірки, – сказала Деніс. Вона підійшла до Філіпса ззаду й захопила його зненацька.

– Я і почуваюся саме так. У гінекології я натрапив на хвору з симптомами; схожими на симптоми Маріно й інших, і, затамувавши подих, жду, щоб дізнатися, чи така ж у неї радіологічна картина. Як пройшла ангіограма?

– Дякую, дуже вдало. Спасибі, що даєш мені працювати самостійно.

– При чому тут я. Ти заробила це право.

Цієї миті з’явився краєчок знімка Крістін, потім ролики повільно виштовхали його і він упав до спеціальної ринвочки. Мартін схопив плівку і поставив у негатоскоп. Його палець рухався назад, і вперед в районі приблизно над вухом Крістін.

– Чорт, – проговорив Філіпс. – Чисто.

– Облиш! – запротестувала Деніс. – Не кажи мені, начебто ти справді хочеш, щоб у хворої виявилася патологія.

– Маєш рацію, – сказав Філіпс. – Нікому цього не бажаю. Мені просто потрібний випадок, який я міг би нормально зняти на плівку.

Робінс вийшов з темної кімнати.

– Ще треба знімати, докторе Філіпс?

Мартін закрутив головою, взяв плівку і пройшов до кімнати, де чекала Крістін.

– Добрі новини, – проголосив Мартін, розмахуючи знімком. – Рентген нормальний. – Після цього сказав Крістін, що, можливо, доведеться повторити знімок за тиждень, якщо симптоми не зникнуть. Він занотував її номер телефону і дав їй свій прямий на випадок, якщо в неї виникнуть питання.

Крістін подякувала й спробувала підвестися. Вона мусила відразу ж ухопитися за рентгенівський стіл, бо на неї навалилася хвиля запаморочення. Кімната, здавалося, стала обертатися за годинниковою стрілкою.

– Все гаразд? – спитав Мартін, не випускаючи її руки.

– Сподіваюся, – сказала Крістін, моргаючи. – Знову таке ж запаморочення. Але вже минулося. – Однак вона промовчала, що знову відчула знайомий огидний запах. Надто незвичайний був цей симптом, щоб про нього повідомляти. – Все буде гаразд. Гадаю, мені краще піти додому.

Філіпс запропонував викликати таксі, але дівчина наполягала на тому, що все вже минулося. Коли двері ліфта зачинялися, вона помахала рукою і навіть вимучила з себе посмішку.

– Добре придумав, як дізнатися телефонний номер молодої гарної жінки, – сказала Деніс, повертаючись до Філіпсового кабінету.

Побачивши, що Гелен вже пішла, Мартін відчув полегкість. Деніс пробігла поглядом кімнату і відкрила рота, не вірячи власним очам.

– Що за чортівня?

– Ні слова, – попрохав Філіпс, торуючи шлях через завали слайдів до власного столу. – Життя моє розвалюється, і жодні різкі слова не допоможуть. – Він узяв залишену Гелен записку. Як він і чекав, б ній повідомлялося, що дзвонили Голдблатт і; Дрейк. Поруч було написано: «Важливо!» Мартін хвилину уважно дивився на прізвища, а далі розтулив пальці, й два аркушики, роблячи плавні спіральні рухи, впали до великого кошика для паперів, що рекламував якусь фірму.

Потім він увімкнув комп’ютер і встановив знімок черепа Крістін.

– Ну! Як справи? – промовив Майклз, з’являючись у дверях. З безладдя в кімнаті він зрозумів, що мало що змінилося з часу його ранкового візиту.

– Залежить від того, що ти маєш на увазі, – відповів Філіпс. – Якщо програму, то скажу «чудово». Я пропустив лише кілька плівок, але поки що вона працює з точністю приблизно сто десять відсотків.

– Надзвичайно! – захопився Майклз і заплескав у долоні.

– Навіть більш ніж надзвичайно, – сказав Філіпс – Це фантастика! Але тільки з нею тут і не було неприємностей. Шкода, що не було більше часу з нею попрацювати. На жаль, я занехаяв свої справи. Але я збираюся затриматися сьогодні ввечері й пропустити якомога більше знімків, – Філіпс помітив, що Деніс повернулася й дивиться на нього. Він спробував прочитати її думки, але гучне цокотіння друкарської приставки, що вивергала висновок, відволікало його увагу.

Майклз підійшов до Філіпса, став за його спиною, щоб дивитися через плече. З точки зору Деніс, обоє нагадували гордих батьків.

– Вона зараз читає щойно зроблений знімок черепа молодої жінки, – пояснив Мартін. – Її звати Крістін Ліндквіст. Думав, що в неї виявиться та ж патологія, що й у інших хворих, про яких я тобі розповідав. Але помилився.

– Чому ти так зацікавився саме цією патологією? – спитав Майклз. – Я особисто був би за те, щоб ти витрачав час на саму програму. Для таких наукових забавок нагода ще прийде.

– Ти погано знаєш лікарів, – сказав Мартін. – Коли ми запропонуємо цей маленький комп’ютер медичному світові, який ні про що не підозрює, він зустріне наш вихід, як середньовічна католицька церква астрономію Коперника. Якби ми змогли продемонструвати щось нове в радіології, виявлене з допомогою цієї програми, тоді б вони погодилися прийняти її значно легше.

Коли друкувальний пристрій змовкнув, Філіпс відірвав висновок. Швидко пробігши очима аркуш, він зосередився на абзаці посередині.

– Не вірю! – Мартін схопив плівку і знову поставив її в негатоскоп. Затуляючи руками більшу частину знімка, Філіпс виокремив маленьку ділянку в потиличній області. – Ось воно! Мій боже! Я знав, що у хворої ті ж симптоми. Програма запам’ятала попередні випадки й спромоглася відшукати крихітний район з такою ж патологією.

– А за нашою оцінкою її ледве можна було розрізнити й на тих знімках, – сказала Деніс, дивлячись через Філіпсове плече. – В даному випадку вражено потиличну частину, а не тім’яну чи скроневу.

– Можливо, хвороба просто на більш ранній стадії, – припустив Філіпс.

– Яка хвороба? – зацікавився Майклз.

– Самі не певні, – сказав Мартін, – але в деяких хворих, у яких виявлено таку ж патологію щільності тканин, за припущенням – розсіяний склероз. Але це тільки міркування.

– Нічого не бачу, – зізнався Майклз. Він наблизив обличчя майже до самісінького рентгену, але марно.

– Річ у характері структури, – сказав Мартін. – Треба знати, як виглядає здорова тканина, щоб виявити відмінність. Повір мені, там є відхилення. Програма не вигадує. Завтра я запрошу хвору і зніму тільки цю ділянку. Можливо, тоді знімок буде чіткіший і ти зможеш щось розрізнити.

Майклз погодився, що не може фахово судити про патології. Мартін запросив його пообідати в кафетерії лікарні, але він відмовився, пославшись на брак часу. Вже в дверях він знову звернувся до Мартіна з проханням приділяти більше уваги прогонці старих плівок через комп’ютер. Сказав, що не виключені й нові радіологічні відкриття, зроблені програмою, і що коли Мартін займатиметься вивченням кожного з них, то ніколи не вдасться усунути дефектів самої програми. Помахавши на прощання рукою, Майклз вийшов.

– Йому не терпиться, чи не так?

– Можна зрозуміти, – відповів Мартін. – Сьогодні він розповідав, що для користування програмою вони розробили новий досконаліший процесор з потужнішою пам’яттю. Готовий він, певно, буде скоро. І тоді їх затримуватиму один я.

– Значить, сьогодні ввечері ти працюватимеш? – поцікавилася Деніс.

– Звичайно, – Мартін подивився на неї і вперше помітив, як вона втомилася. Минулої ночі вона майже не спала, а потім працювала весь день.

– Я сподівалася, що тобі захочеться повечеряти в мене вдома, а там ми змогли б скінчити те, що почали напередодні.

Вона свідомо будила в ньому чоловічий потяг, і Мартін здався після першого ж її наступу. Після дня розбитих надій і суцільного роздратування що могло бути кращё від близькості з Деніс? Та він знав, що мусить іще попрацювати, а Деніс важила для нього надто багато, щоб можна було поводитися з нею наче з медсестрами, які в роки ординатури допомагали йому скинути напруження.

– Треба трошки підігнати роботу, – промовив він нарешті. – Йди додому, не чекаючи мене. Я потелефоную і, може, прийду пізніше.

Але Деніс сказала, що почекає, поки він прогляне всі зроблені за день ангіограми й томограми, аналіз яких було надиктовано колегами-радіологами. Навіть коли його ім’я й не значилося на аналізі, Філіпс однаково перевіряв усе, що робилося в відділенні.

Було за чверть сьома, коли вони відсунули стільці й підвелися, щоб розім’ятися. Мартін повернувся, щоб поглянути на Деніс, але та сховала обличчя.

– В чому річ?

– Не хочу, щоб ти бачив мене такою страшною.

Недовірливо хитаючи головою, він дотягнувся до її підборіддя і спробував підняти голову, але вона скинула його руку. Протягом кількох секунд після того, як погаснув негатоскоп, вона дивовижно легко перетворилася з поглинутого наукою вченого на ніжну жінку. Мартір, бачив, що вона втомлена, але від цього його тягнуло до неї анітрохи не менше. Він спробував їй про це сказати, але вона не повірила. Поцілувала його, а потім повідомила, що йде додому, там вимокатиме у ванній, а його сподівається бачити пізніше. І випурхнула легко, наче пташка.

Мартіну треба було кілька хвилин, щоб зосередитися, – Деніс мала здатність влаштовувати в його голові коротке замикання. Він був закоханий і розумів це. Діставши номер телефону Крістін, набрав його, та ніхто не відповів. Тоді Мартін рушив до кафетерію, прихопивши течку з кореспонденцією, яку мав намір переглянути, поки обідатиме.

З останнім надиктованим аналізом та листом Мартін покінчив о дев’ятій п’ятнадцять. Протягом цього часу він устиг пропустити через безвідмовний комп’ютер двадцять п’ять старих плівок. Тим часом Ренді Джекобс снував між його кабінетом та архівом. Він відносив туди оброблені конверти, але, розшукавши ще кілька сотень нових із Філіпсового списку, лише збільшив кількість течок і ступінь безладу в кабінеті.

На столі стояв телефон, і Філіпс знову набрав номер Крістін. Вона зняла трубку після другого гудка.

– Мені трохи ніяково, – сказав Мартін, – але, розглядаючи ваш знімок уважніше, я дійшов висновку, що дуже маленька ділянка вимагає більш ретельного дослідження. Не заперечуєте, якщо я проситиму вас прийти завтра зранку?

– Тільки не зранку, – відповіла Крістін. – Я пропускала заняття два дні поспіль і більше не хочу.

Вони домовилися на пів на четверту. Мартін запевнив її, що чекати не доведеться. Їй треба було прийти просто до кабінету доктора Філіпса.

Поклавши трубку, Мартін відкинувся на спинку крісла й не опирався набіглим спогадам про всі труднощі минулого дня. Розмови з Маннергеймом та Дрейком викликали в нього обурення, але, принаймні, відповідали особистим якостям кожного. Інша річ – з Голдблаттом. Філіпс не чекав такого удару від людини, що була його керівником. Мартін був абсолютно певен, що лише завдяки Голдблаттові його призначили помічником завідувача нейрорадіології чотири роки тому. І через те все, що відбулося сьогодні, було позбавлене сенсу. Якщо поведінка Голдблатта визначалася негативним ставлення до роботи над комп’ютером, його й Майклза могли очікувати більші неприємності, аніж вони передбачали. Ця думка змусила Мартіна опуститися в крісло й взятися за пошуки складеного списку хворих з новою радіологічною ознакою. Підтвердження переваг сучасної діагностичної техніки набувало вирішального значення. Він знайшов список і вніс до нього ім’я Крістін Ліндквіст.

Але навіть припустивши, що Голдблатт проти нового комп’ютера, не можна було зрозуміти його поведінки. За цим мусила б стояти таємна домовленість з Маннергеймом та Дрейком, а для того, щоб Голдблатт став на бік Маннергейма, якщо таке припускати, мусило відбуватися щось надто екстраординарне. Дуже дивно.

Філіпс випростався і схопив список: Маріно, Лукас, Коллінз, Маккарті та Ліндквіст. Після Маккарті він написав «нейрохірургічна лабораторія». Що ж, коли Маннергейм ходить манівцями, він також на це здатен. Філіпс вийшов із присмерку свого кабінету в яскраво освітлений коридор., Білякабінетів флюороскопії він побачив те, що шукав: візки, якими послуговувались прибиральники.

Працюючи звичайно до пізнього вечора, Мартін не раз мав змогу познайомитися з бригадою прибиральників. Кілька разів вони при ньому наводили порядок у його кабінеті і посміювалися, що він таємно живе під власним письмовим столом. Це була потішна група з двох чоловіків, віком від двадцяти до тридцяти, – одного білого й одного негра, та двох старших жінок – пуерториканки й ірландки. Філіпсові треба було поговорити з ірландкою. Вона працювала в центрі вже чотирнадцять років і була найстаршою в групі.

Філіпс розшукав їх у кабінеті флюороскопії. У них була перерва і вони пили каву.

– Послухайте, Дорогенька, – звернувся Мартін до жінки. «Дорогенька» було її прізвисько, дане їй, бо в такий спосіб вона зверталася до всіх інших. – Ви можете потрапити в дослідну лабораторію нейрохірургії?

– В цій лікарні Для мене відкрито всі двері, окрім тих, що на шафках із наркотиками, – гордо промовила Дорогенька.

– Чудово, – проговорив Мартін. – Хочу зробити вам пропозицію – від якої ви не відмовитесь. – І він попросив у неї на чверть години ключ, щоб узяти в лабораторії нейрохірургії матеріал, який він хоче просвітити рентгеном. А за це він безплатно зробить їй томографію!

Дорогенька цілу хвилину заходилася сміхом.

– Мені не дозволяється випускати ключа з рук, але, беручи до уваги, хто ви… Тільки поверніть, перш ніж ми підемо з радіології. У вас двадцять хвилин.

До Уотсонівського дослідного корпусу Філіпс дістався через тунель. Ліфт був знизу, в порожньому передпокої, і він відразу зайшов до кабіни й натиснув потрібну кнопку. Хоча Мартін був у самісінькому серці медичного центру з його інтенсивним життям, посеред велелюдного і дедалі більшого міста, він почувався відокремленим від усіх і самотнім. Дослідна робота велася з восьмої до п’ятої, і зараз будинок стояв порожній. Тільки повітря свистіло в шахті ліфта, коли кабіна стрімко йшла вгору.

Дверцята розсунулися, і він вийшов до тьмаво освітленого холу. Проминувши протипожежні двері, він опинився в коридорі, що тягнувся вздовж усього будинку. Для заощадження електроенергії вимкнули всі лампи. Дорогенька дала йому не якийсь один, а цілу в’язку латунних ключів, і вони подзенькували в тиші порожнього приміщення.

Двері до нейрохірургічної лабораторії були треті ліворуч, майже в кінці коридора, і, наближаючись до них, Мартін відчував, як напруження в ньому зростає. Двері були металеві, з прямокутником матового скла посередині. Кинувши погляд через плече, він устромив ключ у замок. Двері розчинилися. Філіпс квапливо увійшов і причинив їх. Спробував посміятися з того почуття страху, що охопило його, та стан від цього не покращав. Нервове напруження аж ніяк не відповідало тому, що він робив. І він подумав, що злодій з нього був би нікчемний.

Коли він натиснув на вимикач, той аж надто лунко клацнув. Яскраве флуоресцентне світло залило величезну лабораторію. Подвійний стіл-острів займав половину глибини кімнати. Там були мушлі, газові горілки й навислі над ними полиці з лабораторним посудом. У далекому кінці розташувалось відділення, де препарували тварин. Воно нагадувало сучасну операційну, зменшену на чверть. У ньому була безтіньова лампа, маленький операційний стіл і навіть апарат для анестезії. Лабораторію і операційне відділення не було відокремлено, тільки стіни в другому було вимощено кахлями. В цілому все це справляло враження й свідчило про Маннергеймове вміння добувати кошти на дослідницьку роботу.

Філіпс це мав гадки про те, де можуть зберігатися препарати мозку, але подумав, що їх має бути багато, і тому шукав лише у великих шафах. Нічого не знайшовши, він, однак, помітив ще одні двері в глибині кімнати, ближче до хірургічного відділення. Скло в дверях було прозоре, з упаяною металевою сіткою, і він припав до віконця, вдивляючись в темноту по той бік дверей. Відразу ж за дверима побачив ряд книжкових полиць із скляними банками. В деяких був мозок, занурений у рідину-консервант.

З кожною секундою страх дужчав. Коли він побачив препарати мозку, його єдиним бажанням стало знайти мозок Маккарті й піти. Він штовхнув двері й узявся квапливо читати наклейки. В ніс ударив різкий тваринний запах, і в темряві ліворуч він розрізнив обриси кліток. Але його цікавили банки. На кожній була наклейка з прізвищем, номером історії хвороби й датою. Здогадавшись, що дата сповіщала про день смерті хворого, Філіпс квапливо рушив уздовж довгого ряду банок. Оскільки світло проникало тільки крізь віконце в дверях, із кожним кроком йому доводилося все ближче нахилятися до банок. Посудину з прізвищем Маккарті він знайшов у найдальшому куті кімнати, поруч із запасним виходом.

Філіпс потягнувся за препаратом, але його спинив багаторазово відбитий стінами маленької кімнати крик, що від нього похолола кров. Почувся удар металу об метал. Філіпс рвучко повернувся, щоб захиститися, і ноги йому підігнулися. Він ударився плечем у стіну. Ще один крик струсонув повітря, але нападу вслід за ним не було. Замість цього Філіпс опинився лицем, до лиця з мавпою, замкненою в клітці. Тварина перебувала в старі крайньої люті. Очі горіли чорними жаринами. Губи, розтягнувшись, оголювали ряд зубів, два з яких тварина зламала, намагаючись перекусити сталеві дроти своєї в’язниці. Над тім’ям мавпи стирчали електроди, нагадуючи кольорове спагеті.

Філіпс збагнув, що бачить одну з тварин, яких Маннергейм та його хлопці перетворили на розлючені чудовиська. В медцентрі знали, що останнім часом Маннергейма цікавила точна локалізація керівних осередків реакції люті. Думка інших дослідників про те, що єдиного подібного осередку немає, ні на мить не спиняла Маннергейма.

Філіпсові очі звикли до слабкого освітлення, і тепер він розгледів багато кліток. У кожній з них сиділа мавпа з тим чи іншим пошкодженням черепа. У деяких всю потиличну частину було замінено плексигласовими півкулями, крізь які проходили сотні вживлених у мозок електродів. Деякі були спокійні, наче їм зробили лоботомію.

Філіпс відштовхнувся від стіни й випростався. Не зводячи очей з осатанілої тварини, яка не припиняла волати й трусити клітку, Філіпс підняв банку з препаратом мозку Маккарті. За банкою була серія зрізів, скріплених гумкою. Філіпс прихопив і їх. Він зробив крок у бік лабораторії, коли почув, що зовнішні двері відчинилися й зачинилися. Потім долинув пригамований шум.

Мартін злякався не на жарт. Тримаючи банку, зрізи й кільце з ключами, він прочинив запасні двері віварію. Перед ним різко йшла вниз нескінченним повторенням рятівних вигинів пожежна драбина. Філіпс постояв на верхній щаблині й вирішив, що втеча не вирішить проблеми. Штовхнувши двері, перш ніж вони встигли заклацнутися, він повернувся до лабораторії.

– Док Філіпс, – промовив здивований охоронець. Його звали Пітер Кобан’ян. Він грав за баскетбольну команду медцентру і кілька разів вони з Філіпсом розмовляли пізно вночі. – Що ви тут робите?

– Шукав щось перехопити, – сказав Мартін з непроникним виразом обличчя. Він підняв банку з препаратом.

– А-а, – промовив Кабан’ян, відвертаючись. – До того, як я прийшов сюди працювати, гадав, що тільки психіатри причмелені!

– Справді, – сказав Філіпс, переступаючи вперед ватяними ногами, – треба зробити рентген цього препарату. Гадав узяти його вдень, та не вийшло… – Він кивнув другому охоронцеві, якого бачив уперше.

– Треба попереджати нас, коли йтимете сюди, – сказав Кабан’ян. – З цього Корпусу попливло кілька мікроскопів, і ми намагаємося закрити щілини.

Філіпс попросив одного з техніків-рентгенологів піднятися до нейрорадіології між двома травмами в невідкладній і порадити, що робити. Мартін марно намагався зробити рентгенівський знімок частково відпрепарованого мозку Маккарті, перекладеного на паперову тарілку. Що б він не робив, знімки виходили кепські. На всіх важко було визначити внутрішню структуру. Технік поглянув на мозок і позеленів. Після того, як він пішов, Мартін нарешті збагнув, у чім складність. Навіть незважаючи на те, що мозок був у формаліні, внутрішні структури, мабуть, настільки розклалися, що змазували будь-яку рентгенологічну картину. Філіпс відніс його разом зі зрізами до патології.

Лабораторія була не замкнена, але порожня. Якщо комусь кортить викрасти мікроскоп, подумав Філіпс, треба йти. сюди. Він прочинив двері до кімнати, де робилися розтини. Теж нікого. Йдучи вздовж довгого столу-острова з шеренгою мікроскопів, біля кожного з яких стояв диктофон, Філіпс пригадав день, коли вперше подивився на власну кров. Він згадав жах від думки, що на предметному склі виявить ознаки лейкемії. Роки в медичному коледжі були роками уявних захворювань – Мартін перехворів майже на все, що вони проходили.

В кінці кімнати він виявив бунсенівську горілку, на якій в лабораторній склянці, вируючи, кипіла вода. Він поставив банку, поклав зрізи й узявся чекати. Пройшло зовсім трохи часу, і в кімнату перехильці ввійшов гладкий патологоанатом. Він нікого не розраховував застати, бо на ходу застібав блискавку на штанях. Його звали Бенджамен Барнес.

Філіпс представився і спитав Барнеса, чи не зробить той йому послуги.

– Якої? Я хочу закінчити розтин і тому не можу нікуди переносити власну гузницю.

– У мене є кілька зрізів. Я просив би вас поглянути на них. Ну як?

– Тут скільки хочеш мікроскопів. Дивися сам.

Звернення було надто безцеремонне навіть як для колеги з іншого відділення, але Мартін примусив себе погамувати роздратування.

– Вже кілька років не дивився, – сказав він. – Крім того, це мозок. Я ніколи не був сильний у галузі мікроскопічних досліджень.

– Краще було б до ранку почекати невропатолога, – порадив Барнес.

– Результат потрібний терміново, – сказав Мартін.

Філіпсові ніколи не зустрічалися легкі на підйом гладуни, і цей патологоанатом підтверджував попередні враження.

Барнес неохоче взяв зрізи й помістив один під мікроскопом. Вивчив його, потім узяв наступний. Перегляд усіх забрав у нього близько десяти хвилин.

– Цікаво, – промовив він, – ось на, поглянь на це. – Він відсунувся, щоб Філіпс міг подивитися.

– Бачиш отвір? – спитав Барнес.

– Так.

– Там раніше була нервова клітина.

Філіпс поглянув на Барнеса.

– На цих зрізах з помітками червоним парафіновим олівцем є ділянки, де нейрони або відсутні, або в кепському стані, – сказав лікар. – Незрозуміло, бо зовсім немає слідів запалення. Не маю гадки, що це. Я визначив би це як «розсіяну загибель окремих нейронів, походження невідомого».

– Навіть не хочете припустити, що могло стати причиною? – перепитав Філіпс.

– Ні-и…

– А вам не здається, що це розсіяний склероз? – запитав Філіпс.

Лікар скорчив гримасу, наморщив лоба.

– Може. Іноді при розсіяному склерозі трапляється пошкодження сірої речовини, хоча частіше вражається біла. Але вигляд інший. Запалення було б виражене яскравіше. Але для цілковитої певності мені треба було б забарвити на мієлін.

– А як щодо кальцію? – спитав Філіпс. Він знав, що кальцій серед небагатьох інших речовин заважав рентгенологічному визначенню щільності тканини.

– Нічого, що говорило б про наявність кальцію, не бачу. Але для певності треба забарвити тканину.

– Ще одне, – промовив Філіпс. – Я хотів би мати зріз із потиличної долі, – він поплескав по кришці банки.

– А мені здалося, що ти хотів лише, щоб я поглянув на зрізи, – сказав Барнес.

– Абсолютно правильно. Я не прошу вас дивитися мозок, зробіть зрізи, – день був невдалий, і Мартін не мав наміру сперечатися з ледачим патологоанатомом.

У Барн0са вистачило глузду промовчати. Він узяв скляну банку й перевальцем пішов до анатомічного театру. Філіпс рушив за ним. Черпаком Барнес дістав мозок з формаліну і поклав на стійку з нержавійки поруч із раковиною. Розмахуючи великим анатомічним ножем, він попросив Філіпса вказати, яка саме частина його цікавить. Після цього Барнес зробив кілька зрізів завтовшки в пів-дюйма й занурив їх у парафін.

– Анілізи завтра. На що дивитися?

– Шукайте все, що можете згадати, – порадив Філіпс. – І ще одне цього разу останнє. Ви знаєте наглядача трупарні, який працює вночі?

– Маєщ на увазі Вернера?

Філіпс кивнув.

– Не дуже. Він трохи дивакуватий, але надійний і добрий працівник. Він тут уже багато років.

– Не думаєте, що він займається брудними справами?

– Гадки не маю. А що він міг би робити?

– Що завгодно. Продавати гіпофізи для гормонів росту, золоті зуби, якісь особливі послуги…

– Не знаю… Та, гадаю, мене б це не здивувало.

Після тривожних хвилин у відділенні нейрохірургії Філіпс почувався особливо незатишно в підвалі, коли вздовж червоної смуги йшов до трупарні. Величезне, темне, схоже на печеру приміщення, з якого двері вели до трупарні, виглядало як ідеальна декорація для середньовічної п’єси жахів. Кварцове вікно в дверцятах до сміттєспалювача світилося в темряві, наче око циклопа.

– На Бога, Мартіне, які ж дідьки тебе опосіли? – промовив Філіпс, намагаючись утримати хоча б рештки сміливості.

Від учора в трупарні нічого не змінилося. Підвішені на дротах козирки абажурів без лампочок робили вигляд приміщення таємничим і неземним. У повітрі стояв слабкий запах тління. Двері до холодильника було розчинено, і звідти назовні виривалися світло й зимний туман. Тишу порушувала тільки вода, що крапала з крана. Філіпс підійшов до холодильника і зазирнув досередини. Вернер намагався упоратися з якимось трупом. Той, напевно, впав з каталки, тому що Вернер незграбно намагався підняти й покласти оголене закостеніле тіло на ноші з коліщатками. Філіпс міг би допомогти, але лишився на місці й дивився. Коли Вернерові вдалося помістити тіло на каталку, Мартін ступив усередину холодильника.

– Вернере! – Мартінів голос звучав глухо.

Наглядач зігнув ноги в колінах і підняв руки, наче дикун, готовий кинутися в атаку. Філіпс налякав його.

– Хочу поговорити з вами, – сказав Філіпс. Він вирішив поводитися як людина, що не терпить заперечень, та його голос звучав слабко. В оточенні мерців його рішучість де й ділася. – Я свідомий вашого становища і не хочу чинити вам ніяких неприємностей. Але мені потрібна інформація.

Впізнавши Філіпса, Вернер розслабився, але не поворухнувся. З його рота виривалися маленькі хмаринки охолодженої пари.

– Мені треба розшукати мозок Лізи Маріно. Мені байдуже, хто взяв його й для чого. Мені необхідно подивитися на нього для наукової роботи.

Вернер стояв наче статуя. Якби не видно було, як він дихає, його можна було б прийняти за одного з покійників.

– Послухайте, – сказав Мартін, – я заплачу. Ніколи в житті нікому він не давав хабарів.

– Скільки? – спитав Вернер.

– Сто доларів, – сказав Філіпс.

– Я нічого не знаю про мозок Маріно.

Філіпс подивився на його похололе обличчя. За цих обставин він почувався безсилим.

– Гаразд. Потелефонуйте мені в радіологію, якщо раптом щось згадаєте.

Він повернувся й вийшов, та в коридорі раптом помітив, що вже не йде, а біжить у бік ліфтів.

Філіпс увійшов до зовнішнього холу будинку, де мешкала Деніс, і став читати таблички з прізвищами. Він приблизно знав, де її квартира, але їх було так багато, що кожного разу доводилося шукати знову. Натиснувши чорну кнопку, він чекав, поклавши руку на круглу ручку дверей, поки пролунає сигнал і автоматичний замок пустить його.

Судячи з запаху всередині будинку, всі мешканці тушкували на обід цибулю. Філіпс пішов угору сходами. В будинку був ліфт, але якщо кабана стояла не на першому поверсі, чекати її доводилося надто довго. Деніс проживала на третьому, і Філіпс нічого не мав проти такої прогулянки. Але на останньому марші відчув, як він стомився. День був виснажливий.

Деніс знову перемінилася. На її обличчі не лишилося слідів утоми, і вона зізналася, що задрімала після ванни. Блискуче волосся, звільнене від шпильки, спадало м’якими хвилями. На ній була рожева атласова кофтинка і штани відповідного кольору, які щільно облягали ноги і оголювали їх якраз настільки, щоб змусити розігратися уяву. Частина втоми відразу ж полишила Мартіна. Його завше дивувала здатність Деніс скидати з себе лікарняну діловитість, хоча він і розумів: вона надто була певна своїх розумовий здібностей і могла дозволити собі поблажливо ставилися до своїх жіночих фантазій. Ці дві рідкісні й чудові якості були цілковито врівноважені.

Коли двері зачинилися, вони обнялися і без жодного слова рушили до спальні. Мартін потягнув її на ліжко. Спершу вона віддавалася пасивно, отримуючи задоволення від його нетерпіння, але згодом бажання прокинулось і в ній, і її пристрасть зрівнялася з його.

Певний час вони лежали поруч, насолоджуючись близькістю і бажаючи зберегти в пам’яті радість, яку дали одне одному. Нарешті Мартін підвівся, спираючись на лікоть, і провів пальцем по витонченій лінії її носа та вустах.

– Здається, наші взаємини зовсім виходять з-під контролю, – сказав він, усміхаючись.

– Згодна.

– Протягом кількох тижнів я відчував певні симптоми, але тільки два дні тому з упевненістю поставив діагноз. Я люблю тебе, Деніс.

Для Деніс це слово ще ніколи не важило так багато. Мартін раніше не говорив про любов, навіть зізнаючись, як багато вона для нього значить.

Вони легенько торкнулися одне одного вустами. Слова були зайві, а цей порух надав їхній близькості нового виміру.

– Освідчуючись тобі, – сказав Мартін через кілька секунд, – я трошки боюся. Медицина вже зруйнувала попереднє моє почуття, і як би вона не зробила цього знову…

– Не думаю.

– А я боюся. Вона якимось чином тримає тебе бранцем, вимагаючи дедалі більшого викупу.

– Але ж мені це все теж зрозуміле.

– Не певен. Тобі ще рано, – промовив Мартін. Він розумів, що останні його слова прозвучали поблажливо, але знав, – зараз Деніс не можна буде переконати, що завідування відділенням перетворює повсякденне заняття медициною в таку ж жорстоку конкуренцію, як і більшість інших професій. Крім того, Філіпс не міг забути, як задирливо, по-ворожому поставився до їхнього зв’язку Голдблатт. Тому занепокоєння його було небезпідставне.

– Гадаю, що розумію більше, ніж тобі здається, – сказала Деніс. – Думаю, ти змінився після розлучення. До нього ти, як багато хто із сильних чоловіків, вірив, що основне задоволення знайдеш у роботі. Мені здається, що тепер твої погляди змінились. Гадаю, ти усвідомив, що найбільше задоволення прийде від твоїх взаємин з людьми.

Запала тиша. Мартін був вражений і тим, що все в ньому, виявляється, лежало на поверхні, і проникливістю Деніс. Мовчанку порушила вона.

– Єдине, чого я не можу збагнути, так це те, чому ти, прагнучи більше часу проводити поза лікарнею, не хочеш згорнути хоч трохи свою дослідницьку роботу?

– Тому що вона може стати ключем до моєї свободи, – сказав Мартін, стискаючи її в обіймах. – І ти стала моєю надією на здійснення задуманого. Наука здатна дати мені те, що потрібно від медицини, і дозволити, більше бути з тобою.

Вони цілувались, і любов, у якій вони щойно освідчились одне одному, сповняла їх безтурботністю. Та, лежачи в обіймах, вони почали відчувати втому й зрозуміли, що треба поспати.

Деніс вийшла почистити зуби, а Мартін тим часом згадав про таємниче зникнення Дір Ен. Поглянувши на причинені двері ванної, він вирішив подзвонити до лікарні й нагадати про Лін Ен. Сестра пригадала цей випадок, бо переведення відбулося відразу ж по тому, як вона заповнила приймальну картку хворої. Мартін перепитав, чи не пам’ятає вона, куди направили хвору, але сестра відповіла заперечно. Філіпс подякував і поклав трубку.

В ліжку він згорнувся калачиком за спиною Деніс, та не міг заснути. Він узявся розповідати їй, як його налякали мавпи з електродами в головах, і поцікавився, чи вважає вона, що інформація, отримувана Маннергеймом, виправдовує жертви. Деніс, уже засинаючи, пробурмотіла щось, але перезбуджений мозок Мартіна переніс його до університетської гінекологічної клініки, куди він ходив.

– Слухай, тобі доводилося бувати в наших гінекологів? – Він підвівся на лікті й перекинув Деніс на спину. Від різкого руху вона прокинулася.

– Ні.

– Я там був сьогодні, і в мене лишилося дивне враження.

– Що ти маєш на увазі?

– Не знаю. Важко сказати, а до того ж я не часто навідувався до гінекології…

– Це дуже дивно, – проговорила Деніс саркастично і лягла на бік, відвернувшись від Мартіна.

– Зробиш мені послугу? Сходиш туди?

– Як хвора?

– Байдуже. Хочу почути, що ти думаєш про персонал.

– Що ж, я трохи прострочила щорічний огляд. Думаю, що його можна було б пройти й тут. Піду завтра ж.

– Дякую, – сказав Мартін, вирішивши нарешті заснути.

10

Було вже по сьомій, коли Деніс прокинулася й потягнулася за годинником. Вона жахнулася від того, що вже так пізно. Звикши, що Мартін прокидається о шостій, вона не ставила будильника, коли він ночував у неї. Скинувши ковдру, побігла під душ. Мартін розплющив очі якраз вчасно, щоб побачити її оголену спину в коридорі. Ця картина обіцяла чудовий день.

Філіпс навмисне дозволив собі поспати довше. Цим жестом він демонстрував цілковиту зневагу до всього свого попереднього життя. Він з насолодою простягнувся в теплому ліжкові. Подумав був навіть знову заснути, та вирішив, що краще постояти разом з Деніс під душем.

У ванній він виявив, що вона вже майже скінчила митися і не має настрою жартувати. Ввійшовши в душову кабінку, він переступив їй дорогу, та Деніс нетерпляче нагадала, що о 8.00 вона вже мусить займатися рентгенограмами.

– Чому б нам натомість не зайнятися любов’ю, – замуркотів Мартін. – Щоб виправдати твоє спізнення, я дам тобі медичну довідку.

Деніс обкрутила йому голову мокрою мочалкою з махрової тканини і стала на мату. Витираючись, вона розмовляла з Мартіном, перекрикуючи шум води.

– Якщо скінчиш роботу не надто пізно, я приготую сьогодні обід.

– Я не приймаю ніяких хабарів! – прокричав Мартін. – Хочу почути, що скажуть у патології про зрізи мозку Маккарті, і спробую зробити кілька томограм черепа Крістін Ліндквіст. До того ж мені треба прогнати кілька старих плівок крізь комп’ютер. Сьогодні пріоритет віддається науці.

– Ти впертий! – сказала Деніс.

– Просто я – організована людина, – парирував Мартін.

– Коли ти хочеш, щоб я пішла до гінекології?

– Щонайшвидше.

– Гаразд. Завітаю до них завтра.

Коли Деніс сушила волосся феном, розмовляти стало неможливо. Філіпс вийшов з-під душу й поголився одним із її лез одноразового користування. Пересуваючись, вони мусили виконувати складні на в межах маленької ванної.

Схилившись до дзеркала, щоб накласти косметику, Деніс запитала:

– Що, по-твоєму, викликає зміну щільності тканин, зафіксовану на тих знімках?

– Чого не знаю, того не знаю, – відповів Філіпс, намагаючись приборкати своє густе світле волосся. – Якраз із цього приводу я попросив провести аналізи в патології.

Деніс відхилилася назад, щоб оцінити наслідки своїх зусиль.

– Здається, відповідь на це буде лише першим кроком, а не остаточним установленням зв’язку між патологією та якоюсь певною хворобою на кшталт розсіяного склерозу.

– Маєш рацію, – погодився Філіпс. – Думка про розсіяний склероз виникла із записів у історії хвороби. Це був удар навмання. Але сказати тобі щось? Щойно ти підсунула мені ще одну ідею!

Філіпс увійшов до старого будинку медичного факультету крізь тунель. Двері на вулицю давно не відмикалися. Піднімаючись сходами до вестибюля, він незвично сентиментально пригадав відтинок свого життя, коли майбутнє було одним суцільним сподіванням. Дійшовши до знайомих дверей з темного дерева в оточенні витертих червоних шкіряних панелей, він спинився. Табличку з вишукано виписаними літерами МЕДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ опоганила груба нашвидкуруч прибита поверх неї дошка. Нижче висів пришпилений кнопками шмат картону із написом: «Медичний факультет розташовано в корпусі Бургера».

За поважними старими дверима приміщення було в занепаді. Вестибюль обдерли, продавши дубову обшивку стін з аукціону. Кошти на модернізацію вичерпалися ще до того, як скінчилася ця руйнація.

Мартін пішов стежечкою, прокладеною серед уламків навкруг колишньої будки довідкового бюро, і рушив угору гвинтовими сходами. Озирнувшись, побачив у кінці коридора парадний вхід, забитий з боку вулиці. Крізь ручки дверей було пропущено ланцюг.

Метою Філіпса був амфітеатр Берроу. Дійшовши до нього, він побачив нову табличку із словами: ВІДДІЛ РОЗРОБКИ ОБЧИСЛЮВАЛЬНИХ МАШИН. СЕКТОР ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ. Філіпс відчинив двері і, підійшовши до залізних труб, які правили за перила, поглянув униз на півкруглу аудиторію. Лави винесли. Складені тут і там на різних полицях лежали усілякі деталі. Внизу стояли дві великі машини, побудовані за зразком маленького процесора, який Майклз приніс Філіпсові до кабінету. За однією з них працював молодий чоловік у білому піджаку з короткими рукавами. В одній руці він тримав паяльник, у другій – дріт.

– Чим можу допомогти? – прокричав він.

– Я шукаю Вільяма Майклза! – заволав Філіпс.

– Він ще не приходив, – чоловік поклав інструмент і рушив до Філіпса. – Можете сказати мені, що йому передати.

– Просто скажіть містеру Майклзові, щоб зателефонував докторові Філіпсу.

– То ви доктор Філіпс? Радий познайомитися. Я Карл Рудман, один із аспірантів містера Майклза. – Рудман просунув руку між трубами перил. Філіпс стис її, розглядаючи згори устаткування, що вражало на вигляд.

– У вас там унизу ціла система, – ніколи раніше Мартін не. бував у комп’ютерній лабораторії і не уявляв, що вона така велика за площею. – Я дивно почуваюся в цьому приміщенні, – зізнався він. – Тут я вчився на медфакультеті і ще в шістдесят першому слухав у цьому амфітеатрі лекції з мікробіології.

– Ну, – промовив Рудман, – в кожному разі ми використовуємо його для доброї справи. Ми, напевно, не отримали б нічого, якби керівництво не витратило усі кошти, виділені на оновлення будинку, І це місце бездоганне для роботи над комп’ютерами, бо тут ніколи нікого не буває.

– А мікробіологічні лабораторії за амфітеатром, заціліли?

– Безумовно. Ми використовуємо їх для досліджень пам’яті людини. Ізольованість там цілковита. Закладаюся, ви навіть не уявляєте, яке розвинене шпигунство в світі обчислювальної техніки.

– Маєте рацію, – сказав Філіпс. Цієї миті його апарат внутрішнього сповіщення почав дзижчати. Він вимкнув його і спитав: – Вам відомо щось щодо програми дослідження знімків черепа?

– Звичайно. Це прототип нашої програми штучного інтелекту. Ми всі добре розбираємося в ній.

– Тоді, можливо, ви відповісте на моє питання. Я хотів спитати Майклза, чи може комп’ютер надрукувати окремо, як він розбирається в щільності тканин?

– Певно ж може. Поставте це питання прямо комп’ютерові. Ця штука зробить майже все, хіба що не почистить вам черевиків.

О чверть на дев’яту життя в патології вже вирувало. Біля довгого столу-острова з мікроскопами юрмилися лікарі. За чверть години перед цим з хірургії почали надходити заморожені зразки тканин. Рейнольдса Мартін розшукав у маленькому кабінеті за хитромудрим мікроскопом, обладнаним тридцятип’ятиміліметровою камерою, що давала змогу фотографувати все в полі зору окуляра.

– Хвилинку маєте?

– Звичайно. Я вже продивився зрізи, які ви принесли ввечері. Бенджамен Барнес передав їх мені вранці.

– Милий хлопчина, – проговорив Мартін саркастично.

– Чоловік він незлагідливий, але прекрасний фахівець. Крім того, мені приємно, коли він поруч. Тоді почуваюся худим.

– Що ви виявили?

– Цікаві зрізи. Хотів би, щоб поглянув хтось з невропатології, бо я не знаю, що це таке. Центральні нервові клітини або випали, або в дуже поганому стані – ядра темні й розпадаються. Запалювальний процес або слабко виражений, або відсутній. Але найцікавіше те, що руйнування нервових клітин відбувається вузькими стовпчиками перпендикулярно до поверхні мозку. Ніколи нічого подібного не зустрічав.

– А забарвлення дало що-небудь?

– Нічогісінько. Ні кальцію, ні важких металів, якщо ви на це розраховували.

– Значить, нічого з того, що ви бачили, не може відобразитися на рентгенограмі?

– Звичайно ж ні, – потвердив Рейнольдс. – Не виявить же рентген мікроскопічних стовпчиків мертвих клітин! Барнес сказав, що ви згадували розсіяний склероз. Жодних підстав. У мієліні ні найменших зрушень.

– Але якщо б вам довелося ризикнути поставити діагноз, що б ви сказали?

– Важке було б завдання. Гадаю, вірус. Але певності немає. Картина дивна.

Коли Філіпс дістався до свого кабінету, Гелен зустріла його так, наче сиділа в засаді. Вона стрибком зіскочила зі стільця і спробувала загородити йому шлях жмутком телеграм. Але Філіпс зробив удаваний маневр ліворуч і зразу ж обійшов її праворуч, не перестаючи осміхатися. Ніч, проведена з Деніс, змінила його погляди на життя.

– Де ви були? Вже майже дев’ята! – Гелен почала перераховувати, хто йому телефонував, у той час як він нишпорив у письмовому столі в пошуках знімка черепа Лізи Маріно. Він виявився під історією хвороби, а та лежала під довгим списком, що він дав Ренді Джекобсу. Тримаючи плівку під пахвою, Філіпс підійшов до маленького комп’ютера й увімкнув його. Роздратована Гелен спостерігала, як він друкує запит про інформацію на терміналі. Він запропонував машині повідомити, як вона визначає щільність тканин.

– Двічі телефонував секретар доктора Голдблатта, – сказала Гелен, і він чекає, що ви потелефонуєте відразу, як прийдете.

Запрацював друкуючий пристрій, і дисплей спитав Мартіна, в якій формі потрібна відповідь: цифровій чи в аналоговій. Філіпс не знав, що буде краще, і тому попросив видати обидві. Термінал наказав поставити плівку.

– А також, – монотонно вела далі Гелен, – телефонував доктор Клінтон Кларк, завідувач гінекологією. Не його секретар, а сам доктор. Мені здалося, що він вельми роздратований. Хоче, щоб ви зателефонували йому. І містер Дрейк також просив про це.

Вивід несподівано гарячково запрацював і почав вивергати сторінку за сторінкою, заповнену цифрами. Філіпс стежив за роботою машини з дедалі більшим занепокоєнням. Здавалося, що в неї стався нервовий зрив.

Гелен підвищила голос, щоб перекривати стрімке стаккато драпувального пристрою.

– Телефонував Вільям Майклз і казав – він шкодує, що не був на місці, коли ви так несподівано прийшли до них у лабораторію. Хоче, щоб ви йому зателефонували. Дзвонили з Х’юстона з приводу національного з’їзду лікарів, на якому вам пропонують головування на секції нейрорадіології. Ваша відповідь потрібна сьогодні, що ж іще…

Поки Гелен нашвидкуруч перебирала повідомлення, що встигли надійти, Філіпс виймав з комп’ютера аркуші паперу, вкриті тисячами незрозумілих цифр. Нарешті пристрій перестав друкувати числа і зобразив схему бічної проекції черепа, на якій різні ділянки мозку було позначено буквами. Філіпс зрозумів, що, розшукавши сторінку, яка відповідає літері, він отримає інформацію про потрібну область. Але пристрій не припиняв роботи. Вслід за цим він видав схеми окремих ділянок черепа, на яких відмінність щільності тканин позначалась інтенсивністю сірого забарвлення. Це був аналоговий вивід і, і на ньому легше було розібратися.

– Так, ще ось, – згадала Гелен. – Друга ангіографія не працюватиме цілий день, бо встановлюватимуть новий апарат для зарядження плівки.

Цієї хвилини Філіпс узагалі не слухав Гелен. Порівнюючи різні ділянки на аналоговому виводі, Мартін побачив, що загальна щільність уражених ділянок менша, ніж сусідніх здорових. Це здивувало його, бо, хоча зміни були й незначні, в нього склалося хибне враження, наче щільність там вища. Поглянувши на цифровий вивід, Філіпс зрозумів причину помилки. З цифрової схеми було цілком очевидно, що між сусідніми числовими величинами є значні перепади. Це пояснювало, чому на рентгенограмі були наче маленькі крапки, що свідчили, як йому здавалося, про наявність кальцію чи якоїсь іншої щільної речовини. Але машина повідомляла, що патологічні ділянки в цілому менш щільні або більш прозорі за здорову тканину, що означало, – рентгенівські промені проходили там легше. Філіпс подумав про загибель нервових клітин, яку він бачив у патології, але цього було очевидно не досить, щоб уплинути на поглинання рентгенівських променів. Таємниця, якої Філіпс не міг збагнути.

– Погляньте на це, – сказав Філіпс і показав Гелен цифровий вивід. Гелен кивнула, роблячи вигляд, наче розуміє.

– Що це означає? – поцікавилася вона.

– Не знаю, поки… – Мартін змовк, не скінчивши фрази.

– Поки що? – перепитала Гелен.

– Дайте ніж. Будь-який ніж, – в голосі Філіпса чулося збудження.

Гелен взяла ніж з бляшанки з арахісовим маслом, що стояла поруч із кавоваркою, не перестаючи дивуватися химерії свого боса. Коли вона повернулася до кабінету, то задихнулася при вигляді того, що робив Філіпс. А він виймав із формаліну людський мозок і клав його на газету. Знайомі за малюнками звивини блищали в світлі негатоскопа. Долаючи нудоту, що підступила до горла, Гелен стежила за тим, як Філіпс відрізав нерівний кавалок від задньої частини препарату. Опустивши решту мозку у формалін, він заспішив до дверей, несучи відокремлений шмат на газеті.

– Вас також чекає дружина доктора Томаса, в кабінеті, де знімають спинний мозок! – гукнула Гелен навздогін Філіпсові.

Мартін не відповів. Він швидко йшов коридором до темної фотолабораторії.

Через кілька хвилин його очі вже звикли до слабкого червоного світла. Коли він зміг чітко розрізняти всі предмети, то взяв рентгенівську плівку, поклав на неї зріз мозку і сховав до настінної шафки. Запечатавши дверцята скотчем, повісив записку: «Непроявлена плівка! Не відчиняти! Д-р Філіпс».

Деніс потелефонувала до гінекології після закінчення наради. Вона вирішила, що зможе краще познайомитися з персоналом, якщо там не знатимуть, що вона – лікар, то ж представилася просто як співробітник університету. Її здивувало, що реєстраторка попросила зачекати біля апарату. Інша жінка справила на Деніс враження кількістю питань, що на них довелося відповісти, перш ніж бути записаною на прийом. Їх цікавила інформація про загальний стан її здоров’я, а також її неврологічний статус і дані про попередні відвідини гінекології.

– Ми будемо раді з вами познайомитися, – сказала жінка, нарешті закінчуючи опит. – Так, сьогодні в нас є одне вікно в другій половині дня.

– Сьогодні нічого не вийде, – відповіла Деніс. – Можна завтра?

– Прекрасно, – погодилася жінка, – близько одинадцятої сорока п’яти?

– Гаразд, – сказала Деніс.

Повісивши трубку, вона спантеличено подумала, чому це клініка викликала в Мартіна підозру. Її початкова реакція була вельми позитивна.

Схилившись ближче до рентгенограми спинного мозку, поставленої в негатоскоп, Мартін намагався уявити собі точно, що ортопед-хірург робив зі спиною місіс Томас. Судячи з усього, він провів широку лямінектомію, що зачіпала четвертий поперековий хребець.

Цієї миті двері до філіпсового кабінету розчахнулися і до кімнати ввірвався розлючений Голдблатт. Обличчя його палало, а окуляри трималися на самісінькому кінчику носа. Мартін поглянув на нього й повернувся до рентгенограми.

Ця зневага ще дужче розізлила Голдблатта.

– Ваша зухвалість просто разюча! – загарчав він.

– Мені здається, сер, ви ввірвалися сюди не постукавшися. Я з повагою ставлюся до вашого кабінету і гадаю, можу сподіватися того самого й від вас.

– Ваше ставлення до приватної власності останнім часом не дає вам права на таку обхідливість. На світанку мені зателефонував Маннергейм, волаючи, що ви позламували двері до його дослідної лабораторії і викрали препарат. Це правда?

– Позичив його, – сказав Філіпс.

– Позичив, о небо! – простогнав Голдблатт. – А вчора ви просто позичили тіло з трупарні. Який диявол опосів вас, Філіпсе? Ви хочете заподіяти собі фахове самогубство? Якщо так – скажіть мені. Нам обом стане легше.

– Це все? – спитав Філіпс навмисно спокійно.

– Ні! Не все! – закричав Голдблатт. – Клінтон Кларк казав, що ви просторікували про щось перед одним із кращих лікарів гінекологічної клініки. Філіпсе, ви збожеволіли? Ви ж нейрорадіолог! І якби ви не були таким гарним фахівцем, вас би вже викинули звідси.

Філіпс сидів, наче набравши у рота води.

– Лихо в тім, – промовив Голдблатт, трохи потамувавши свою злість, – що ви видатний нейрорадіолог. Слухайте, Мартіне, я хочу; щоб певний час ви не висовувалися, гаразд? Я знаю, що Маннергейм – наче скалка в сідниці. Не стійте йому на дорозі. І заради всього святого, не потикайтеся до його лабораторії. Його хлопці не люблять, коли хтось до них приходить. У будь-який час. А особливо коли там нишпорять уночі.

Вперше Голдблаттові очі пробігли захаращений кабінет Філіпса, і його нижня щелепа повільно відпала при вигляді такого неймовірного безладу. Він знову повернувся до Філіпса й мовчки дивився на нього цілу хвилину.

– Минулого тижня у вас усе було добре і ви чудово працювали. З самісінького початку, щойно ви прийшли, вас готували, щоб ви, кінець кінцем, зайняли цей кабінет. Я не можу зрозуміти вашої поведінки протягом останнього часу, я не можу зрозуміти, як ви допустилися того, що ваш кабінет такий захаращений. Але я можу сказати одне – якщо ви не дасте ради самому собі, вам доведеться шукати іншу роботу.

Голдблатт повернувся на каблуках і вийшов з кімнати. Філіпс мовчки дивився йому вслід, не знаючи, чи сердитися, чи сміятися. Після всіх надій на незалежність думка про звільнення вселяла жах. І Мартін перетворився на ураган цілеспрямованої діяльності. Він кидався по відділенню, контролював усі процедури, даючи чіткі поради, коли в цьому була необхідність. Продивився всі знімки, що накопичилися за ранок. Потім власноручно проробив лівобічну ангіографію у важкого хворого і переконливо довів, що хірургічне втручання непотрібне. Зібравши студентів, прочитав їм лекцію з томографії. Частина була в захваті, друга – в розгубленості, залежно як хто слухав. І між усіма справами він завалив Гелен відповідями на листи й повідомлення, що накопичилися протягом останніх днів. На довершення він викликав службовця, який розібрав Гори знімків черепа і склав їх у певному порядку, так що до третьої пополудні він устигнув пропустити шістдесят старих плівок крізь комп’ютер і порівняв дані з попередніми записами. Програма працювала чудово.

О третій тридцять він вистромив голову з кабінету і спитав Гелен, чи не телефонувала Крістін Ліндквіст. Та похитала головою. Він пішов до рентгенкабінету і перепитав Кеннета Робінса, чи не з’являлася молода жінка. Відповідь була заперечна.

До четвертої Філіпс пропустив ще шість знімків, і ще раз машина довела, що вона – кращий за нього радіолог. Вона розрізнила сліди обвапнення, що свідчили про можливість доброякісної менінгіоми. Знову, поглянувши на знімок, Філіпс мусив погодитися. Він відклав плівку і попросив Гелен розшукати хвору.

О четвертій п’ятнадцять Філіпс набрав номер Крістін Ліндквіст. Після другого гудка трубку взяла дівчина – її сусідка.

– Пробачте, докторе Філіпс, але я не бачила Крістін відтоді, як вона зранку пішла до Метрополітен-музею. Вона пропустила заняття об одинадцятій і о чверть на другу, що на неї несхоже.

– Послухайте, спробуйте розшукати її і попросіть, щоб вона мені зателефонувала, – попрохав Філіпс.

– Охоче. Щиро кажучи, я вже трохи непокоюся.

За чверть п’ята Гелен принесла на підпис надруковані протягом дня листи. Вона збиралася надіслати їх, ідучи додому.

Відразу після половини на шосту з’явилася Деніс.

– Здається, ладу більше, – промовила вона, із задоволенням озираючись на всі боки.

– Сама видимість, – сказав Філіпс тієї хвилини, коли лазерний сканер вихоплював у нього з рук чергову рентгенограму.

Він причинив двері й міцно обійняв Деніс. Він не хотів відпускати її, а коли, нарешті, розтулив руки, вона поглянула на нього знизу вгору й сказала:

– Чудесно, та чим я це заслужила?

– Весь день я думав про тебе й знову переживав кожну хвилину минулої ночі, – йому страшенно хотілося поговорити з нею про те відчуття непевності, розбуджене ранковою розмовою з Голдблаттом, і сказати, що хоче, щоб вона була з ним до кінця його життя. Але на лихо, в нього не лишалося часу для роздумів, і як не шкода було її відпускати, хотілося побути на самоті. Принаймні певний час. Коли вона нагадала, що обіцяла приготувати обід, він завагався. Побачивши її ображений вираз, промовив: – Я думав, що коли пощастить зробити добрячий ривок із цими старими знімками, можливо, ми могли б з’їздити на острів у суботу ввечері.

– Було б пречудово, – промовила Деніс, танучи. – Так, до речі, я телефонувала до гінекології і мені призначили на завтра біля полудня.

– Добре. З ким розмовляла?

– Не знаю. Та вони були дуже люб’язні й, здавалося, щиро були раді прийняти мене тоді, коли мені зручно. Слухай, якщо закінчиш рано, чому б тобі не зайти до мене?

Приблизно через годину після того, як пішла Деніс, з’явився Майклз. Він був у захваті від того, що Філіпс нарешті по-справжньому взявся за роботу над програмою.

– Вона перевершує всі мої сподівання, – зізнався Мартін. – Жодного разу жодної помилки.

– Казково, – зрадів Майклз, – можливо, ми пішли набагато далі, ніж передбачали.

– Враження таке, що коли так триватиме, до початку осені ми вже матимемо діючу, готову для продажу систему. Ми могли б її вперше продемонструвати на щорічному з’їзді радіологів. – Філіпсові думки полетіли вперед, малюючи картину створеного ефекту, і ранкові сумніви щодо свого фахового рівня здавалися тепер смішними.

Коли Майклз пішов, Філіпс знову взявся до роботи. Він придумав систему, як ставити плівки до машини, заощаджуючи час. Але дедалі більше занепокоєння в нього викликало те, що Крістін Ліндквіст не з’явилася. Спочатку він драпувався, що вона така недбала, потім у ньому прокинулося почуття відповідальності за її долю. Якщо з цією жінкою теж щось сталося і він не зможе зробити знімок її мозку, навряд чи це можна буде розглядати лише як збіг.

Десь о дев’ятій Мартін ще раз набрав номер Крістін. Сусідка відповіла після першого ж сигнала.

– Пробачте, докторе Філіпс. Це я мусила б зателефонувати вам. Я ніде не можу розшукати Крістін. Ніхто вдень її не бачив. Я вже навіть до поліції телефонувала…

Філіпс поклав трубку, ставлячи під сумнів факти, переконуючи себе, що такого не може бути. Неймовірно… Маріно, Лукас, Маккарті, Коллінз і тепер Ліндквіст? Ні. Неможливо. Нісенітниця якась. Раптом він згадав, що йому не телефонували з приймальні. Набравши номер, він здивувався, коли відповіли після четвертого сигналу. Але жінка, що займалася цією справою, пішла о п’ятій і не повернеться до восьмої наступного ранку, і ніхто інший допомогти йому не може. Філіпс жбурнув трубку на апарат.

– Прокляття! – вигукнув він, підводячись із крісла і ходячи взад і вперед по кабінету. Раптом він згадав про зріз мозку Маккарті, покладений до шафки.

В темній кімнаті йому довелося зачекати, поки технік скінчить проявлення плівки для невідкладної. Як тільки технік пішов, Мартін відчинив шафку, діставши плівку та вже підсохлий зріз мозку. Він не знав, що робити з препаратом і жбурнув його до кошика для паперів. Потім занурив плівку в проявник.

Він стояв у коридорі поруч з прорізом, з якого мала з’явитися плівка, і розмірковував, чи могло зникнення Крістін бути ще одним збігом. А коли ні, то що це могло значити? І, ще важливіше, що він може зробити?

Цієї миті плівка впала в ринвочку. Він чекав, що вся вона буде темна, але коли закріпив її в негатоскопі, був уражений.

– Господи Боже! – Це було настільки неймовірно, що вигук мимоволі зірвався з його уст. Там була світла пляма, що точно повторювала форму зрізу мозку. Філіпс знав – цьому є тільки єдине пояснення. Радіація! Всі порушення щільності тканин на рентгенограмах викликані значною дозою радіації.

Весь шлях до відділення радіаційної медицини він пробіг. В лабораторії поруч із бетатроном він знайшов те, що було потрібно, – дозиметр і велику вкриту свинцем скриню для зберігання радіоактивних препаратів. Він підняв скриню, та нести її не схотів, і тому повантажив на каталку.

Першу зупинку він зробив біля свого кабінету. Банка з мозком була певно небезпечна, і тому він надів якісь гумові рукавички і помістив її в свинцеву скриню. Знайшов також газету, на яку клав мозок, і вкинув її туди ж. Він навіть вийшов до кімнати, де стояв стіл Гелен, відшукав ніж, яким відрізав шмат мозку, і теж опустив його до скрині. Потім обійшов свій кабінет із дозиметром. Приміщення було чисте.

В темній фотолабораторії Філіпс висипав до скрині вміст кошика для паперів. Потім перевірив кошик дозиметром: усе гаразд. Повернувшись до свого кабінету, він зняв гумові рукавички, вкинув до скрині й запечатав її. Ще раз обійшов кімнату з дозиметром, і був удоволений, виявивши лише незначне підвищення радіації. Далі треба було з’ясувати, скільки рентгенів він отримав від препарату. Для цього Мартін вийняв плівку з дозиметра, який він носив на поясі, і приготував її для обробки.

Протягом цієї гарячкової діяльності Мартін марно намагався зіставити всі ці логічно непов’язані факти: п’ять молодих жінок, всі, очевидно, із значним підвищенням рівня радіації в мозку, й, можливо, в інших частинах тіла… неврологічні симптоми, що давали підстави припустити розсіяний склероз… усі зверталися до гінекології з атиповими пап-мазками.

Філіпс не мав пояснення, але йому здалося, що радіація, напевно, була основним фактором. Він дійшов висновку, що високий загальний рівень радіації міг спричинити зміни клітин шийки матки і, як наслідок, дати атипові пап-мазки. Але складність полягала в тому, що в усіх п’яти випадках отримано атипові мазки. Важко було пояснити таке специфічне явище простим збігом. І все ж яке ще могло бути пояснення?

Коли прибирання було закінчено, Філіпс виписав до свого списку номери історій хвороб Коллінз та Маккарті й дати, коли вони відвідували гінекологію. Після цього поквапився вздовж головного коридора радіології і пройшов через основну залу, де аналізували рентгенограми. На площадці натиснув кнопку виклику ліфта згори, дедалі гостріше відчуваючи, що справа невідкладна. Він усвідомив, що Крістін Ліндквіст – ходяча бомба сповільненої дії. Бо для того, щоб на звичайному рентгенівському знімкові з’явилися сліди радіації, рівень її мав бути дуже високий. Але для того, щоб розшукати дівчину, йому треба буде знайти пояснення всіх таємничих явищ минулого тижня. На власний подив, Мартін застав Бенджамена Барнеса на робочому місці. Гладке тіло звисало з табурета. Патолог, можливо, й не був приємною людиною, але Мартін мусив з повагою поставитися до його професійного фанатизму.

– Що приводить вас сюди дві ночі поспіль? – поцікавився лікар.

– Мазки Папаніколау, – пояснив Філіпс без жодної преамбули;

– Думається, ви притягнули зріз, який слід негайно подивитися, – саркастично припустив Барнес.

– Ні, мені потрібна лише інформація. Я хочу знати, чи може викликати радіація атиповий пап-мазок?

Перш ніж відповісти, Барнес замислився.

– Ніколи не чув про щось таке, але, поза сумнівами, застосування радіоактивних елементів з терапевтичною метою може мати вплив на клітини шийки матки і, відповідно, на пап-мазки.

– Якби ви подивилися на атиповий мазок, ви могли б установити, чи не опроміненням він спричинений?

– Можливо, – відповів Барнес.

– Пам’ятаєте зрізи, що я просив вас подивитися вчора ввечері? – вів далі Філіпс. – Ділянки мозку. Чи не могли помічені вами ушкодження нервових клітин бути наслідком опромінення?

– Щось я сумніваюся, – відповів Барнес. – Опромінення мусили б скеровувати з прицільною точністю. Адже сусідні з пошкодженими клітини мали здоровий вигляд.

Філіпс напружено міркував, намагаючися поєднати ці несполучні факти. Хворі отримували певну дозу радіації, таку, щоб вона виявилася на рентгенограмі, однак на клітинному рівні одна клітина була цілком зруйнована, а інші поруч – цілі.

– Пап-мазки зберігаються? – спитав він нарешті.

– Думаю, що так. Принаймні певний час. Але не тут. У лабораторії цитології, а там робочий день, як у банку. З’являться лише вранці після дев’ятої.

– Дякую, – сказав Філіпс, зітхаючи. Він подумав, чи не спробувати йому проникнути до лабораторії просто зараз. Можливо, зателефонувати Рейнольдсові… Він уже збирався йти, аж тут йому майнула інша думка. В історії хвороби фіксують лиш факт наявності пап-мазка чи дають картину патології?

– Гадаю, що друге, – відповів Барнес. – Результати зберігаються на плівці. Щоб ознайомитися з ними, слід знати лише номер історії хвороби.

– Величезне спасибі, – сказав Філіпс. – Знаю, ви зайняті, і не хочу забирати вашого часу.

Барнес подякував легким порухом голови і відразу ж приставив око до мікроскопа.

Комп’ютерний термінал патології було відокремлено від лабораторії кількома перегородками. Підсунувши стільця, Філіпс сів перед агрегатом. Він був такий самий, як і термінал радіології, і великий, схожий на телевізійний, екран містився безпосередньо за клавіатурою. Діставши список п’яти хворих, Філіпс надрукував ім’я Кетріц Коллінз, потім номер її хвороби й код пап-мазка. Після паузи на екрані стали з’являтися літери, наче хтось друкував їх. Спочатку стрімко виникло ім’я Кетрін Коллінз, потім, після невеликої перерви – дата, коли брали перший пап-мазок, а за тим: ДОСТАТНІЙ МАЗОК, ГАРНА ФІКСАЦІЯ, ВІДПОВІДНЕ ЗАБАРВЛЕННЯ. КЛІТИНИ ВИЯВЛЯЮТЬ НОРМАЛЬНИЙ ПОДІЛ ЯДЕР. ЕСТРОГЕННИЙ ЕФЕКТ НОРМАЛЬНИЙ: 0(20)80. ПАТОГЕННІ РЕЧОВИНИ МАЙЖЕ НЕ ПРОСТЕЖУЮТЬСЯ. РЕЗУЛЬТАТ: НЕГАТИВНИЙ.

Філіпс поглянув на дату, коли брали перший мазок, поки машина друкувала дальші відомості. Число відповідало тому, що було у Філіпсовому спискові. Знову поглянувши на дисплей комп’ютера, Філіпс, не вірячи власним очам, прочитав, що другий пап-мазок також нормальний.

Філіпс звільнив екран від даних і ввів ім’я Елен Маккарті, номер її хвороби та відповідний код. У животі йому все стислося, коли машина почала видавати інформацію. Результат був той самий – негативний.

Спускаючись сходами, Філіпс почувався приголомшеним. Він звик вірити тому, що читав у історії хвороби, особливо коли йшлося про результати лабораторних аналізів. Вони давали об’єктивну картину, а симптоми й враження хворого були суб’єктивні, Філіпс знав, що є можливість помилок у лабораторних аналізах, хоча й незначна. Він також усвідомлював, що міг не помітити чи хибно витлумачити щось на рентгенограмі. Але між малоймовірною помилкою і зумисним фальшуванням результатів пролягала величезна відстань. Фальшування було наслідком змови, і Філіпс відчув, що він теж несе за це відповідальність.

Сидячи за своїм письмовим столом, Мартін обхопив голову руками й тер очі. Перше що він хотів – потелефонувати керівництву лікарні, але це означало – Стенлі Дрейкові, і він відмовився від цього наміру. Дрейкова реакція буде-газети не мусять ні про що дізнатися, все приховуйте. Поліція! Він подумки уявив можливу розмову: «Алло, це доктор Мартін Філіпс. Хочу повідомити, що коїться дещо дивне в медичному центрі університету Гобсона. У дівчат беруть пап-мазки, що виявляються нормальними, а в історіях пишуть, що вони атипові». Філіпс труснув головою. Надто смішно це все звучить. Ні, треба зібрати більше фактів, перш ніж залучати поліцію. Інтуїтивно він відчував, що все пов’язано з радіоактивністю, хоча це здавалося абсурдом. Справді, радіація могла призвести до атипових пап-мазків, але якби хтось хотів приховати вплив радіації, то атипові мазки зареєстрували б як нормальні, але аж ніяк не навпаки.

Філіпс знову згадав про трупаря. Після їхньої безрезультатної розмови напередодні ввечері Філіпс був певен – Вернер знає про Лізу Маріно більше, ніж готовий розповісти. Можливо, сотні доларів замало. Напевно, треба запропонувати йому більше. Кінець кінцем, ця справа втратила свій науково-теоретичний характер.

Мартін розумів, що успішно протистояти Вернерові в трупарні неможливо. В оточенні мерців Вернер був у своїй стихії, на той час як Мартіна це оточення цілком позбавляло впевненості. А він знав, – слід бути наполегливим і вимогливим, щоб змусити Вернера говорити. Філіпс поглянув на годинника. Двадцять п’ять на дванадцяту. Вернер, очевидно, працює в нічну зміну – від четвертої до півночі. Імпульсивно Мартін вирішив простежити за Вернером до його будинку й запропонувати п’ятсот доларів.

Він з тремтінням набрав номер Деніс. Сигнал прозвучав шість разів, перш ніж сонний голос спитав:

– Ти йдеш?

– Ні, – ухильно відповів Філіпс, – я якраз на півдорозі й не хочу кидати розпочатого.

– Поруч зі мною для тебе є приємна тепла місцинка.

– Надолужимо все в кінці тижня. Солодких снів.

Мартін дістав зі стінної шафи синю лижну куртку і нап’яв на голову м’яке кепі, що його виявив у кишені. Був квітень, але з північного заходу насунули хмари, пішов дрібний дощ й стало холодно.

Він вийшов з лікарні через відділення невідкладної допомоги і стрибнув з платформи на забризканий грязюкою бетон стоянки автомобілів. Але замість Того, щоб рушити на вулицю, він повернув праворуч, обійшов ріг головного лікарняного корпусу й попростував проходом під північною стіною дитячої лікарні Бренера. Через п’ятсот ярдів прохід вивів Філіпса до внутрішнього подвір’я медцентру.

Корпуси лікарні, огорнені туманом, здіймалися, подібні до прямовисних скель, оточуючи нерівну цементову долину. Медцентр будувався ривками, без обдуманого наперед генерального плану. Це ставало очевидно в подвір’ї, де будинки наступали на простір хаотичними кутами й контрфорсами. Філіпс упізнав невеличке крило, де містилося відділення Голдблатта, і використовуючи його як орієнтир, легко визначив своє місцезнаходження. Приблизно через двадцять п’ять футів він виявив платформу без будь-яких написів, що, як він знав, вела до підземелля трупарні. Лікарня не хотіла рекламувати, що їй доводиться мати справу зі смертю, і тому трупи потай виштовхували до похоронних машин, що чекали подалі від людського ока.

Мартін сперся на стіну й засунув руки до кишень. Чекаючи, спробував пригадати важкі для розуміння події, свідком яких він став з тієї хвилини, коли Кеннет Робінс дав йому рентгенограму Лізи Маріно. Не минуло ще й двох днів, а йому здавалося – не менше двох тижнів. Початкове збудження, що він відчув, побачивши незнайому радіологічну патологію, змінилося спустошуючим страхом. Зараз його охоплював жах від думки, що він дізнається про справи, які кояться в лікарні. Було таке відчуття, наче хтось у його родині фатально занедужав. Медицина була його життям. Якби він не почувався особисто відповідальним за долю Крістін Ліндквіст, то, не виключено, що й просто забув би про те, що знав. Тирада Голдблатта про фахове самогубство продовжувала відлунювати в його вухах.

Вернер з’явився опівночі й повернувся, щоб замкнути за собою двері. Філіпс подався вперед і приклав долоню до брів, щоб у темряві пересвідчитися, чи це справді Вернер. Той переодягнувся, й зараз на ньому були темний костюм, біла сорочка і краватка. На Мартінів подив, трупар мав вигляд процвітаючого крамаря, що замикає на ніч крамницю. Його худе обличчя, що в трупарні здавалося порочним, тепер надавало йому майже аристократичного вигляду.

Вернер повернувся й секунду вагався. Потім простягнув руку долонею догори, щоб перевірити, чи йде дощ. Задоволений результатом, він рушив у бік вулиці. В правій руці він ніс чорний дипломат. Із зігнутої в лікті лівої звисала туго згорнена парасоля.

Йдучи за ним на безпечній відстані, Мартін звернув увагу на те, що у Вернера якась дивна хода. Він не накульгував. Ні, скоріше вистрибував, наче одна нога була дужча за другу. Але рухався він швидко і в рівному темпі.

Мартінова надія на те, що Вернер живе десь поряд з лікарнею, розвіялася, коли той завернув за ріг, вийшов на Бродвей і спустився сходами до метро. Прискоривши ходу, Філіпс скоротив відстань. Він ішов униз, переступаючи через сходинку. Спершу він не бачив Вернера. Напевно, в того був квиток. Філіпс поспіхом купив і собі й пройшов крізь турнікет. Ліфт стояв порожній, і Філіпс підтюпцем побіг похилим переходом у напрямку до платформи. Забігши за ріг, він угледів голову Вернера, який спускався сходами до платформи поїздів, що прямували до центру міста.

Видобувши з урни газету, Філіпс удав, наче читає. Вернер сидів на одному з штампованих пластмасових стільців усього в тридцяти футах від нього й читав, що було цілковитою несподіванкою для Мартіна, «Дебют у шахах». У тьмяному світлі підземки Філіпс усе ж краще роздивився одяг трупаря. Темно-синій стиляжний костюм, приталений піджак. Коротко підстрижене волосся стирчало пружним йоржиком. Гострі вилиці й засмаглі щоки робили його схожим на прусського генерала. Вигляд псували тільки черевики – вони були сильно зачовгані й давно скучили за щіткою.

В лікарні щойно скінчилася зміна, і платформа підземки була заповнена сестрами, санітарами, техніками. Коли підійшов експрес, Вернер увійшов до вагона, і Філіпс услід за ним. Після того як вони проминули П’ятдесят дев’яту стріт, Філіпс захвилювався. Можливо, Вернер їхав не прямо додому. Це чомусь не спадало Філіпсові на думку. Він зітхнув з полегшенням, коли нарешті вийшов услід за трупарем на Сорок другій стріт. Тепер питання було не в тім, чи додому він іде, чи ні. Цікаво було знати, як довго він тут ходитиме.

Навкруг снували нічні гульвіси й повії. Незважаючи на пізню годину й сльотаву погоду, Сорок друга стріт зберігала свій яскравий колорит. Охайно одягнений Вернер не звертав уваги на дивних, майже гротескного вигляду людей, що юрмилися біля кінотеатрів, де показували порнофільми, й біля вітрин книгарень, де було виставлено порнокнижки й порножурнали. Здавалося, він звик до психосексуальних збочень оточуючих. Філіпс, навпаки, почувався не в своїй тарілці. Здавалося, що цей, чужий для нього світ навмисне стає поперек дороги, змушуючи пробиватися крізь натовп, виходити на проїжджу частину, обходячи скупчення людей, намагаючись водночас не випускати Вернера з поля зору. Раптом він побачив, як Вернер різко повернув і зайшов до книгарні для дорослих.

Мартін лишився на вулиці. Він вирішив, що це справа безглузда. Якщо трупар швендятиме тут більш ніж годину, Філіпс піде додому. Стоячи на місці, він швидко виявив, що став легкою здобиччю для зграї збирачів пожертв, вуличних продавців і звичайних, прошаків. Вони були нав’язливі, і щоб позбутися їх, Філіпс відмовився від початкового плану й зайшов до крамниці.

Відразу ж за входом на балконі, що нагадував кафедру проповідника і висів майже під стелею, сиділа сувора на вигляд жінка з бузковим волоссям. Вона пильно подивилася на Філіпса, вивчаючи його з голови до ніг й визначаючи, чи можна його пустити далі. Мартін відвів погляд. Його непокоїло, що хтось може його побачити в цьому закладі, і він рушив до найближчого проходу. Вернера там не було.

Якийсь відвідувач крамниці пройшов упритул до Філіпса. Руки його безвільно звисали вздовж тіла, й коли чоловік просунувся повз Філіпса, його пальці ковзнули по Мартіновій сідниці. Тільки коли невідомий відійшов на кілька кроків, Філіпс збагнув, що сталося. Його мало не знудило, і він ледве стримав крик. Але менш за все йому зараз хотілося привертати до себе увагу.

Він рушив між книжковими полицями й стендами з журналами, щоб пересвідчитися, чи не ховається Вернер десь там. Жінка з бузковим волоссям зі свого воронячого гнізда стежила, здавалося, за кожним рухом Філіпса. Щоб не викликати підозри, він узяв якийсь часопис, але виявилося, – той був запакований у пластикову обгортку, і Мартін поставив його на місце. На обкладинці акробатично злягалися двоє чоловіків.

Раптом з дверей у глибині книгарні з’явився Вернер і пройшов повз закляклого від несподіванки Філіпса. Отямившись, Мартін стрімко відвернувся і почав нишпорити в порновідеокасетах. Але Вернер не дивився ні праворуч, ні ліворуч. Здавалося, він у шорах. За кілька секунд він був на вулиці.

Мартін затримався рівно настільки, скільки, він вважав, можна згаяти, щоб не загубити Вернера. Не хотів, щоб було надто помітно, що він стежить за трупарем, але коли рушив услід, жінка на балконі схилилася вперед і спостерігала, як він виходить крізь двері. Вона зрозуміла – він щось замислив.

Вийшовши на вулицю, Філіпс угледів, що Вернер сідає в таксі. Боячись, що він вислизне і всі його зусилля підуть намарне, Філіпс стрибнув з тротуару і відчайдушно замахав рукою, сподіваючись, що якась машина зупиниться. Одна машина на другому боці вулиці відгукнулася на його поклик, і Філіпс, ухиляючись, пробіг між іншими автами і впав на сидіння.

– Рушайте за таксі, що їде за автобусом, – збуджено сказав Філіпс.

Водій лише подивився на нього.

– Рушайте! – наполегливо повторив Філіпс.

Чоловік знизав плечима й відпустив гальма.

– Ви з поліції?

Мартін не відповів, відчуваючи, що менше він говоритиме, тим краще. Вернер вийшов на розі П’ятдесят другої стріт і Другої авеню. Мартін не доїхав до рогу футів сто й бігцем рушив до кінця кварталу, вишукуючи очима трупаря. Вернер зайшов до крамниці, що містилася на третьому поверсі. Вона звалася «Все для сексу» і дуже стриманим екстер’єром разюче різнилася від книгарні на Сорок другій стріт. Озирнувшись, Філіпс помітив, що цей заклад розташувався серед антикварних крамничок, фешенебельних ресторанів і дорогих магазинів. Підвівши очі, зрозумів, що в будинках цих жили представники середнього класу. Сусідство гарне.

Вернер з’явився з дверей у товаристві якогось чоловіка. Той сміявся і тримав руку на трупаревому плечі. Вернер усміхнувся і потиснув чоловікові руку. Тоді рушив Другою авеню. Філіпс пішов за ним, витримуючи безпечну відстань.

Якби, вирушаючи за Вернером, Філіпс передбачав, що операція буде така складна й тривала, він би від неї відмовився. Але тепер він не полишав надії, що одіссея все ж таки скінчиться. Та Вернер не збирався її скорочувати. Він перетнув Третю авеню, прямуючи до П’ятдесят п’ятої стріт, де зайшов до маленького будинку, захованого в тіні хмарочоса зі скла й цементу. Це був бар що, здавалося, зійшов з фотографії двадцятих років.

Зваживши всі за й проти, Філіпс пройшов за трупарем, боячись, що може його проґавити. На превеликий подив Філіпса, заклад, попри пізню годину, був повен пожвавлених відвідувачів, і йому довелося проштовхуватися досередини. Це був один із поміркованих за цінами барів для самотніх людей – ще один бік міського життя, досі не знаний Філіпсові.

Швидко пробігши поглядом натовп у пошуках Вернера, Філіпс зі здивуванням помітив його просто праворуч від себе. Той тримав кухоль пива й усміхався якійсь секретарці-блондинці. Філіпс нижче насунув кепі на обличчя.

– Де ти працюєш? – поцікавилася секретарка. Вона кричала, щоб її чули крізь гамір голосів.

– Я лікар, – сказав Вернер. – Патолог.

– Справді? – здивувалася секретарка. На неї це очевидно справило враження.

– Робота має свої позитивні й Негативні сторони, – потвердив Вернер. – Звичайно доводиться працювати допізна, але, може, тобі захочеться коли-небудь випити?

– З величезним задоволенням! – прокричала блондинка.

Мартін притиснувся до стойки, розмірковуючи, чи знає ця дівиця, в що вплутується. Він замовив одне пиво, і, працюючи ліктями, пробився до задньої стіни, де знайшов місце, звідки міг спостерігати за Вернером. Сьорбаючи пиво, Мартін відчував недоладність ситуації, в якій опинився. Після стількох років навчання й роботи він сидів опівночі в барі для самотніх людей, вистежуючи дивного суб’єкта з моторошно-нормальною зовнішністю. Справді, озирнувшись на всі боки, Філіпс був уражений, наскільки сильно Вернер схожий на усіх цих бізнесменів та адвокатів.

Узявши номер телефону секретарки, трупар допив пиво, зібрав свої речі й на Третій авеню знову сів до таксі. Мартінові довелося посперечатися з водієм свого таксі, вмовляючи його їхати за машиною Вернера, але п’ятидоларовий папірець вирішив суперечку на його користь.

Їхали мовчки. Філіпс роздивлявся вогні нічного міста, поки раптова злива не розмила їх. Двірники на передньому склі квапливо рухалися, змітаючи краплі. Вони перетнули ділову частину міста по П’ятдесят сьомій, з Круга Колумба рушили по діагоналі на північ, виїхали на Бродвей, а потім завернули на Амстердам-авеню. Ліворуч виник університет Колумбія. Філіпс упізнав його. Дощ припинився так само раптово, як і почався. На Сто сорок першій стріт звернули праворуч, і Філіпс нахилився вперед, поцікавившись, у якому вони районі міста.

– Гамільтон-Хайтс, – сказав водій, повертаючи ліворуч на Гамільтон-Терас і пригальмовуючи.

Таксі Вернера, що їхало перед ними, спинилося. Філіпс заплатив водієві й вийшов з машини. Хоча будинки вздовж Амстердам^авеню, поки вони їхали на північ, ставали дедалі нецікавіші, зараз Філіпс опинився у дивовижно привабливій місцині. Уздовж вулиці стояли химерні будинки, – їхні фасади відображали майже всі архітектурні стилі, починаючи з Ренесансу. Більшість споруд уже реконструювали, решта ще ремонтувалися. В кінці вулиці, що виходила на Гамільтон-Терас, Вернер увійшов до будинку з фасадом із білого вапняку. Вікна прикрашав готичний орнамент.

Коли Філіпс наблизився до будинку, у вікнах третього поверху засвітили світло. Зблизька було видно, що споруда зовсім не в такому гарному стані, як здавалося. Але її претензійність не псувала загального враження. Будинок здавався уособленням потьмянілої елегантності і свідчив про Вернерове уміння подбати про власний добробут.

Зайшовши до під’їзду, Філіпс вирішив: нічого страшного, якщо він постукає просто в двері квартири Вернера. Як і в будинкові Деніс, загальний вхід було замкнено, і до кожної квартири підведено індивідуальний зв’язок. Ім’я Гельмута Вернера стояло третє знизу.

Поклавши палець на переговорний пристрій, Філіпс завагався. Він не був певний того, що йому хочеться довести розпочате до завершення. Він навіть не знав, що слід говорити, але думка про Крістін Ліндквіст додала йому рішучості. Він натиснув кнопку і став чекати.

– Хто там? – з крихітного репродуктора крізь електричний тріск донісся голос Вернера.

– Доктор Філіпс. Я приніс вам гроші, Вернере. Великі гроші.

На секунду чи дві запала тиша, і Філіпс чув, як стукотить його серце.

– Хто ще з вами, Філіпсе?

– Нікого.

Сипле деренчання заповнило колись розкішний вестибюль. Філдас штовхнув двері й зайшов. Він піднявся на третій поверх пішки. Було чути, як за одностулковими дверима довго відмикали численні замки. Двері прочинилися, й тонка смужка світла лягла Філіпсові на обличчя. Він побачив одне глибоко посаджене око Вернера, що втупилося в нього. Брова над оком здивовано звелася. Господар звільнив ланцюжок і розчахнув двері.

Мартін рішуче пройшов до кімнати, змушуючи Вернера відступити до стіни. Посеред кімнати Мартін спинився.

– Мені не шкода заплатити, друже мій, – сказав він якомога самовпевненішим голосом. – Але я хочу знати, що сталося з мозком Лізи Маріно.

– Скільки можете дати? – Вернерові кулаки ритмічно стискалися й розтискалися.

– П’ятсот доларів! – сказав Філіпс. Він хотів, щоб сума виглядала спокусливо, а не була сміховинною.

Тонкі губи Вернера розтягнулися в посмішці і на худих щоках з’явилися глибокі зморшки. Стало видно маленькі квадратні зуби.

– Ви впевнені, що з вами нікого немає?

Філіпс кивнув.

– Де гроші?

– Тут, – Філіпс поплескав по нагрудній кишені.

– Гаразд, – промовив Вернер. – Що ви хочете знати?

– Все, – сказав Філіпс.

Вернер знизав плечима.

– Історія довга.

– Часу в мене досить.

– Я збирався був поїсти. Ви не голодні?

Філіпс похитав головою. В животі в нього все стислося.

– Як хочете, – Вернер повернувся і своєю дивною ходою вийшов до кухні. Філіпс рушив услід, швидким поглядом пробігши квартиру. Стіни обтягував червоний оксамит, стояли вікторіанські меблі. Все в кімнаті здавалося важким, низькопробним, і враження це посилювалося світлом єдиної лампочки під низько опущеним шовковим абажуром. На столі лежав дипломат Вернера. Поляроїдна камера, яка, напевно, була в дипломаті, лежала поруч. Там же був стосик фотографій.

Кухня була малесенька, з раковиною умивальника, крихітною газовою плитою та холодильником, – такого Мартін не бачив з дитинства. Це була шафка, вкрита порцеляновою емаллю, з циліндричною котушкою індуктора згори. Вернер відчинив холодильник і дістав сендвіч та пляшку пива. З шухлядки під раковиною взяв консервний ключ, зняв із пляшки металевий ковпачок і поклав ключ на місце.

Тримаючи пляшку в піднятій руці, Вернер спитав:

– Випити не бажаєте?

Філіпс похитав головою. Трупар вийшов із кухні, і Філіпс услід за ним. Вернер відсунув дипломат і фотоапарат на край обіднього столу й жестом запросив Мартіна сісти. Він довго пив пиво, ригнув, ставлячи пляшку на стіл. Чим довше він тягнув з відповіддю, тим невпевненіше почувався Філіпс. Початкову перевагу, здобуту раптовістю, було втрачено. Щоб погамувати дрож у руках, він поклав їх на коліна і не спускав з Вернера очей, стежачи за кожним його рухом.

– На платню наглядача трупарні не проживеш, – сказав Вернер.

Філіпс кивнув, чекаючи, що буде далі. Вернер відкусив шмат сендвіча.

– Знаєте, я з древньої країни, – проговорив Вернер з набитим ротом, – з Румунії. Історія моя сумна, бо фашисти знищили мою родину, а мене повезли до Німеччини, коли мені було п’ять років. У цьому віці я спізнався з трупами в Дахау… – Вернер розповідав про своє життя, згадуючи жахливі, деталі: як убивали його батьків, як з ним поводилися в концентраційних таборах і як його змушували жити поруч з мерцями. Він усе розповідав і розповідав свою страшну історію, не жаліючи Мартіна, повідомляючи найвідразливіші епізоди. Кілька разів Мартін намагався перервати цю кошмарну розповідь, але Вернер наполегливо вів далі, і Філіпс, відчувши його бажання неодмінно довести все до кінця, розм’якнув, наче віск біля натопленої пічки.

– Потім я приїхав до Америки, – проговорив Вернер, допиваючи пиво, гучно цмокнувши губами. Він відсунув стільця, й пішов на кухню за другою пляшкою. Філіпс, закам’янілий від розповіді, стежив за ним з-за столу. – Я влаштувався на роботу в тру парні медичного коледжу, – прокричав Вернер, висуваючи шухляду під раковиною. За консервним ключем лежало кілька анатомічних скальпелів, які Вернер украв, ще коли розтини відбувалися в підвалі на старій мармуровій плиті. Він схопив один із них і вістрям до ліктя поклав у лівий рукав піджака. – Але мені треба було більше грошей, ніж там платили. – Він відкоркував пляшку і поклав ключ на місце. Засунувши шухляду, рушив до обіднього столу.

– Я хочу знати лише про Лізу Маріно, – несміливо сказав Філіпс. Слухаючи історію Вернерового життя, він відчув, що страшенно втомився.

– Доходжу до суті, – сказав Вернер. Він відпив з нової пляшки й поставив її на стіл. – Я почав заробляти додаткові гроші в трупарні. Розтинів тоді робили більше, ніж зараз. Існувала безліч різних дрібних можливостей. А потім мені спало на думку робити знімки. Я продаю їх на Сорок другій стріт. Цим я займаюся вже багато років. – Однією рукою Вернер показав на стіни, пропонуючи ознайомитися з власною продукцією.

Очі Філіпса оббігли тьмяно освітлену кімнату. До цього він не звертав уваги на те, що оббиті червоним оксамитом стіни було завішано якимись зображеннями. Тепер, придивившись, зрозумів, що це були безсоромні й страхітливі знімки оголених жіночих трупів. Філіпс знову повернувся, готовий слухати Вернера. Той скоса дивився на нього.

– Ліза Маріно була однією з кращих моїх моделей, – сказав Вернер. Він узяв стосик фотографій, що лежав на столі, й кинув Філіпсові на коліна. – Погляньте. За них добре платять, особливо на Другій авеню. Порозважайтеся самі. Мені треба до вбиральні. Пиво проситься назовні.

Вернер обійшов приголомшеного Філіпса й зник за дверима, що вели до спальні. Мартін проти власного бажання поглянув на фотографії трупа Лізи Маріно, що викликали нудоту своїм садизмом. Він боявся доторкнутися до них, наче психічна аномалія, яку вони відбивали, могла прилипнути до його пальців. Вернер, очевидно, неправильно витлумачив Філіпсову цікавість. Можливо, трунар нічого не знав про зникнення мозку, і його підозріла поведінка пояснювалася лише тим, що він вів заборонену законом торгівлю некрофільними фотографіями. Філіпс відчув, що його починає нудити.

Вернер пройшов через спальню в туалет. Він повернув кран, щоб вода дзюрчала гак наче струмінь сечі, що ллється до унітазу, а потім, засунувши пальці в лівий рукав, видобув довгий тонкий анатомічний ніж. Стиснув його правою рукою і тихо рушив назад через спальню.

Філіпс сидів футів за п’ятнадцять, повернувшись до нього спиною. Він дивився на фотографії, що лежали в нього на колінах. Вернер завмер біля самісіньких дверей спальні. Його тонкі пальці щільніше обхопили витерте дерев’яне руків’я ножа. Губи міцно стулились.

Філіпс підняв фотографії, збираючись покласти їх на стіл зображенням донизу. Він доніс їх до рівня грудей, коли відчув за спиною якийсь рух. Він почав повертатися. Пролунав зойк!

Лезо ножа встромилося за правою ключицею під шиєю, і пройшло крізь верхню долю легені, перерізавши праву легеневу артерію. Кров ринула в бронхи, викликаючи рефлекторний нестерпний кашель, що викидав кров з рога. Вона пролітала по балістичній траєкторії над Філіпсовою головою й падала на стіл перед ним.

Діями Мартіна керував тваринний рефлекс. Він відстрибнув праворуч, одночасно хапаючи пивну пляшку. Повернувшись на сто вісімдесят градусів, побачив Вернера. Той, хитаючись, поточився вперед і рукою марно намагався намацати й витягти стилет, по самісіньке руків’я. устромлений у його шию. З горла його виривалося саме булькотіння. Хитаючись, він упав грудьми на стіл, а потім повалився на підлогу. Анатомічний ніж, що був у руках Вернера, брязнув, ударившись об стіл, і з глухим стуком теж упав на підлогу.

– Не рухайтеся й нічого не чіпайте! – гукнув той, хто зарізав Вернера. Він зайшов до коридора крізь відчинені двері. – Добре, що ми вирішили встановити спостереження за вами. – Це був американець іспанського походження, з пишними вусами і в костюмі з синтетичної тканини. Філіпс згадав, що бачив його в метро. – Для чистої роботи треба влучити або в одну з артерій, або в серце, але цей хлопець не лишив мені часу для вибору. – Чоловік нахилився і спробував витягнути ніж із шиї Вернера. Але Вернер упав так, що ніж виявився затиснутим між шиєю та правим плечем. Щоб зручніше вхопитися за кинджал, нападник переступив через трупаря, що бився в конвульсіях.

На той час, коли чоловік нахилився біля столу, Філіпс настільки оговтався від шоку, що був здатний до дії. Замахнувшися пивною пляшкою, Мартін щосили опустив її на голову незваного відвідувача. Чоловік помітив його рух і останньої миті трошки відхилився вбік, так що частина сили удару прийшлася на плече. Але сила його була така, що чоловік упав на тіло своєї конаючої жертви.

Охоплений панікою, Філіпс кинувся бігти, все ще стискаючи в руці пивну пляшку. Але коли добіг до дверей, йому здалося, що він чує якісь звуки у вестибюлі на першому поверсі, і він з жахом подумав, що вбивця був не сам. Схопившись за одвірок, відштовхнувся в протилежному напрямкові й кинувся бігти через Вернерову квартиру. Він помітив, що вбивця вже підводиться на ноги, але все ще приголомшений, стискає голову обома руками…

Мартін підбіг до останнього вікна спальні й підняв раму. Спробував відхилити віконну сітку, але не зміг і вибив її ногою. Скочивши на пожежну драбину, він кинувся вниз. Чудом не зірвався, збігав так швидко, наче падав. Опинившись долі, він не мав вибору. Треба було бігти на схід. Відразу за сусіднім будинком він потрапив на грядки. Праворуч височів паркан з металевих прутів, що перегороджував шлях назад на Гамільтон-Терас.

Він біг на схід. Земля круто йшла вниз, і він то ковзав, то котився прямовисним, укритим камінням схилом. Вогні лишилися позаду. Він поринув у темряву. Скоро налетів на металеву сітку загорожі, за якою був ще один крутий схил футів десять заввишки. Далі простягалося кладовище автомашин, а за ним виднілася тьмаво освітлена Сейнт-Ніколас-авеню. Філіпс уже збирався лізти через огорожу, коли побачив прорізану дірку. Він просунувся крізь цілком достатній отвір і повиснув, тримаючись за край цементної стіни. Потім відпустив руки і пролетів кілька останніх футів у порожнечу.

Це було не справжнє кладовище машин. Просто нічийна земля, де лишали іржавіти старі автомобілі. Мартін ішов, обережно вибираючи дорогу між покрученими металевими корпусами. Він прямував до ліхтаря, що горів на вулиці, і щосекунди був готовий почути голоси переслідувачів.

На вулиці бігти стало легше. Він хотів опинитися якнайдалі від Вернерової оселі і марно шукав очима патрульну поліцейську машину. Жодної не було й близько. Споруди обабіч були занедбані, й, озираючись то праворуч, то ліворуч, Філіпс зрозумів, що чимало з них спалено й покинуто. В туманній темряві ночі величезні порожні житлові будинки здавалися скелетами. Хідники встилало сміття й уламки.

Раптом Філіпс усвідомив, де він. Він прибіг просто в Гарлем. Від цієї думки ноги стали рухатися повільніше. Темрява й запустіння навколо нього посилили почуття жаху. Двома кварталами далі Мартін побачив купку насторожених чорних. Вигляд Мартіна здивував їх. Вони перервали купівлю-продаж наркотиків, щоб подивитися на цього причмеленого білого, що пробігав повз них у бік центру Гарлему.

Хоча Мартін був у добрій формі, але швидкий біг виснажив його, і він відчув, що ось-ось упаде. Від кожного подиху гостро кололо в грудях. Нарешті у відчаї він пірнув у темний, без дверей проріз. Дихалося важко, уривчасто, а ноги перечіплялися об розкидану цеглу. Схопившись за вогку стіну, він відчув, що має, нарешті, опору. В ніс йому відразу ж ударив сморід. Але він не звернув на нього уваги, – таке велике було щастя від того, що вже не треба бігти.

Він обережно визирнув на вулицю і напружив зір: чи не йде хтось за ним. Але скрізь був спокій, мертвотний спокій. Раптом він по запаху визначив, що поруч хтось є, ще до того як відчув руку, що з’явилася з темряви під’їзду й схопила його за передпліччя. В горлі виник крик, але коли вирвався з рота, то скоріше нагадував мекання новонародженого ягняти. Він вистрибнув з прорізу дверей і мотнув рукою, наче в неї вп’ялася отруйна комаха. Той, хто вчепився в нього, проти власної волі теж опинився на вулиці, і Мартін побачив, що перед ним, ледве тримаючись на ногах, стоїть задурманений якоюсь гидотою наркоман.

– Господи! – гучно вирвалося у– Філіпса. Він повернувся й бігом кинувся в ніч.

Вирішивши більше не спинятися, Філіпс біг звичним для себе підтюпцем. Він абсолютно не уявляв, де він тепер, але втішався думкою, що коли бігтиме весь час прямо, то кінець кінцем добіжить до якогось житлового району.

Знову почався дощ. Туман з дрібних крапель крутився навкруг рідких вуличних ліхтарів.

Через два квартали Філіпс натрапив на оазу. Він добіг до широкого проспекту, де на розі розмістився нічний бар з крикливо яскравою неоновою вивіскою. Криваво-червоний відбиток лягав на мокре перехрестя вулиць. Декілька фігур збилися в під’їздах ближчих будинків, наче ця червона вивіска обіцяла їм порятунок від розкладу й гниття міста.

Мартін запустив пальці у волосся, щоб трохи привести до ладу намоклу голову, й намацав щось липуче. В світлі неонової вивіски здогадався, що це кров Вернера. Аби не подумали, що він з кимсь бився, Мартін спробував стерти кров рукою. Провівши кілька разів долонею по волоссю, штовхнув двері.

В барі стояла задуха, й повітря від диму здавалося густим. Оглушлива музика диско так резонувала, що Мартін грудьми відчував кожну ноту. В барі сиділо близько дюжини відвідувачів. Усі трохи зачмелені, і всі чорні. І, наче гуркоту музики було не досить, маленький кольоровий телевізор показував фільм з життя гангстерів у тридцяті роки: Єдиний, хто дивився фільм, був гладкий бармен у брудному білому фартусі.

Обличчя відвідувачів повернулися до Філіпса, і напруженість миттєво пронизала повітря, наче статична електрика перед грозою. Філіпс відразу відчув це, навіть незважаючи на свій страх. Хоча він прожив у Нью-Йорку майже двадцять років, проте весь час тримався подалі від безвихідних злиднів, які були такою ж характерною рисою міста, як і повиставлюване перед людські очі багатство.

Зараз, обережно проходячи в глибину бару, він щосекунди чекав нападу. Всі за ним стежили з виразом неприхованої погрози. Якийсь бородань 1 повернувся на високому табуреті перед стойкою і, стрибнувши на підлогу, опинився перед Мартіном. Це був м’язистий негр, чиє тіло світилося в тьмяному світлі грубою силою.

– Йди-но сюди, білий слимаче, – прогарчав він.

– Піжоне, – кинув бармен, – облиш. – Потім, повернувшись до Філіпса, промовив: – Містере, якого хріна ви тут вештаєтеся? Хочете, щоб вам укоротили віку?

– Мені потрібен телефон, – видушив Філіпс.

– У глибині, – сказав бармен, недовірливо похитуючи головою.

Філіпс затамував подих, обходячи чоловіка на прізвисько «Піжон». Намацавши в кишені десятицентівника, пішов шукати телефон. Апарат висів біля вбиралень, але поруч уже стояв хлопець, з’ясовуючи взаємини з подружкою:

– Слухай, маленька, чого ти там рюмсаєш?

Раніше, в стані панічного жаху, Філіпс, можливо, силою спробував би вирвати в нього трубку, але тепер – принаймні почасти – володів собою і тому, повернувшися в бар, став чекати. Атмосфера трошки розрядилася, і відвідувачі знову перегукувалися один з одним.

Бармен налив йому бренді, попросивши гроші вперед. Палюча рідина розслабила напнуті нерви. Він знову зміг логічно мислити. Вперше після неправдоподібної Вернерової смерті Мартін був спроможний обдумати те, що відбуло ся. Тієї хвилини, коли трупаря зарізали, він вважав, що став випадковим свідком і що сутичка відбулася між Вернером та вбивцею. Але потім нападник сказав щось, що дало Філіпсові зрозуміти – стежили за ним самим. Але ж це абсурд! Мартін ішов слідом за Вернером. І Мартін бачив ніж у руках у Вернера. Невже тру пар збирався напасти на нього? Спроба розібратися в трагічній події ще більше заплутала Філіпса. Особливо коли він згадав, що бачив нападника в підземці. Мартін допив бренді і заплатив за другу порцію. Він спитав бармена адресу їхнього закладу, і той назвав вулицю, назва якої нічого не говорила Філіпсові.

Чорний юнак, що телефоном з’ясовував взаємини, пройшов за Філіпсовою спиною і вийшов із бару. Мартін зсунувся з табурету й, прихопивши другу порцію бренді, рушив углиб кімнати. Він трохи заспокоївся і сподівався, що зможе розповісти поліції про те, що сталося, більш чи менш зрозуміло. Під телефоном висіла маленька поличка, й Філіпс поставив на неї чарку. Потім опустив монету й набрав дев’ять-один-один.

Крізь шум диско й телевізора чути було сигнали на другому кінці дроту. Філіпс розмірковував, чи варто говорити про те, що він виявив у лікарні, й вирішив, що це тільки заплутає й без того складну справу. Краще нічого не говорити про медичний бік справи, аж поки його почнуть питати, що він робив у Вернеровій квартирі серед ночі. Йому відповів знудьгований сиплий голос.

– Шосте відділення. Сержант Макнілі слухає.

– Хочу повідомити про вбивство, – Мартін намагався говорити якомога спокійніше.

– Де? – спитав сержант.

– Я не знаю адреси, – але зможу вказати будинок, якщо побачу його.

– Вам що-небудь загрожує зараз?

– Не думаю. Я в барі, в Гарлемі…

– В барі!.. Все ясно, хлопче, – перебив його сержант. – Багато хильнув?

Філіпс зрозумів, що поліцейський прийняв його за маніяка.

– Послухайте, я бачив, як зарізали людину.

– В Гарлемі, мій друже, вбивають багатьох. Як вас звати?

– Доктор Мартін Філіпс. Я рентгенолог з медичного центру університету Гобсона.

– Ви сказали «Філіпс»? – сержантів голос змінився.

– Так, – потвердив Мартін, здивований реакцією сержанта.

– Чому ж ви зразу не сказали про це! Слухайте, ми чекали вашого дзвінка. Я мушу відразу ж з’єднати вас з Бюро. Не кладіть трубки! Якщо зв’язок перерветься, відразу ж телефонуйте знову! Зрозуміли?

Поліцейський не став чекати відповіді. В трубці клацнуло, коли Філіпса перемикали на іншу лінію. Мартін відсунув трубку від вуха й подивився на неї, наче вона могла пояснити йому цю дивну розмову. В нього не було сумнівів – сержант сказав, що його дзвінка чекали! А що він мав на увазі, коли говорив про Бюро? Яке Бюро?

Клацнуло ще кілька разів, а потім стало чути, як хтось бере трубку на другому кінці лінії. Голос, що прозвучав, був енергійний і нетерплячий.

– Ну, Філіпсе, де ви?

– В Гарлемі. З ким я розмовляю?

– Моє ім’я Ейджент Сенсон. Я помічник директора міського відділення Бюро.

– Якого Бюро? – Філіпсові нерви, що почали були заспокоюватися, затріпотіли, наче підключені до джерела гальванічного струму.

– ФБР, ви ідіот. Послухайте, у нас, можливо, обмаль часу. Ви мусите вибратися з того району.

– Чому? – Мартін був збитий з пантелику, але відчував, що Сенсон не жартує.

– В мене немає часу пояснювати. Але чоловік, якого ви приголомшили ударом по голові, – наш агент, що намагався захистити вас. Він щойно з’явився і все доповів. Не розумієте? Те, що відбулося з Вернером, – непередбачений випадок.

– Нічого не розумію! – крикнув Філіпс.

– І не треба, – кинув Сенсон. – Треба витягнути вас звідти. Не кладіть трубки, я мушу встановити, чи надійна ця лінія.

Ще раз клацнуло – лінію підключали до іншого апарата. Філіпс пильно дивився на німий телефон, і його нерви напнулися так, що він відчув лють. Все це мало бути жорстоким жартом.

– Зв’язок ненадійний, – проговорив Сенсон, знову беручи трубку. – Скажіть ваш номер, я передзвоню.

Філіпс назвав номер автомата й повісив трубку. Його злість почала трансформуватися в новий напад страху. Кінець кінцем, це ж було ФБР!

Телефон задзеленчав під трубкою в Філіпса. Він здригнувся. Говорив Сенсон.

– Усе гаразд, Філіпсе. Слухайте! Ми неофіційно поки що розслідуємо змову, в яку вплутаний медичний центр університету Гобсона.

– І це зв’язано з радіацією! – вигукнув Філіпс. Останні події почали набувати змісту.

– Ви певні?

– Цілком, – відповів Філіпс.

– Дуже добре. Слухайте, Філіпсе, слідство потребує вашої допомоги, але ми боїмося, що за вами стежать. Нам необхідно поговорити з вами. Нам треба мати свою людину в медцентрі, зрозуміло? – Сенсон не дав Філіпсові часу для відповіді. – Ми не можемо дозволити, щоб ви прийшли сюди, якщо ви під спостереженням. Менш за все зараз ми хочемо, щоб вони дізналися, що ними займається ФБР. Не вішайте трубки!

Сенсон поклав трубку на стіл, але Філіпс чув – на тому кінці дроту щось обговорювали.

– Клойстерз, Філіпсе. Ви знаєте Клойстерз?

– Звичайно, – Мартін був спантеличений.

– Зустрінемося там. Візьміть таксі й під’їздіть до головного входу. Відпустіть машину, – це дасть нам переконатися, що за вами немає хвоста.

– Хвоста?

– Що за вами ніхто не стежить, о Господи! Робіть, як я вам сказав, Філіпсе.

Трубка в Мартінових руках змовкла. Сенсон не дав йому часу для запитань і висловлення згоди. Його інструкції звучали не пропозицією, а наказом. Непідробна серйозність, із якою говорив агент, не могла не справити враження на Філіпса. Він підійшов до бармена і спитав, чи можна викликати таксі.

– Важко вмовити таксиста приїхати вночі до Гарлему, – пояснив бармен.

П’яти доларовий папірець змусив його змінити думку, і він зняв трубку з телефону, що стояв за касою. Там же Мартін помітив рукоять револьвера сорок п’ятого калібру.

Перш ніж таксі погодилося приїхати, Мартіну довелося пообіцяти двадцять доларів на чай і сказати, що їде він на Вашінгтон-Хайтс. Потім він хвилин п’ятнадцять нервувався, поки не побачив, що машина під’їздить до входу, Мартін сів, і таксі з пронизливим виском рвонуло колись фешенебельним проспектом. Як тільки вони рушили, водій попросив Мартіна замкнути дверцята.

Лише кварталів через десять місто набуло менш загрозливого вигляду. Скоро вони під’їхали до району, знайомого Філіпсові, і освітлені вітрини магазинів змінили запустіння, яке вони щойно проїздили. Мартін навіть побачив якихось людей, що йшли під розкритими парасолями.

– Гаразд, куди тепер? – спитав водій. Він явно відчував полегкість, наче щойно вирвався з ворожої території.

– Клойстерз, – сказав Мартін.

– Клойстерз? Хлопче, зараз ні в на четверту ранку. В тому районі не буде жодної живої душі.

– Я плачу, – сказав Філіпс, не бажаючи сперечатися.

– Хвилинку, – сказав водій, спиняючись на червоне світло. Він повернувся й подивився через плексигласову перегородку. – Я не хочу неприємностей. Не знаю, які плани в тебе в голові, але я не хочу неприємностей.

– Не буде ніяких неприємностей. Я тільки хочу, щоб ви висадили мене біля центрального входу. І тоді ви вільні.

Світло змінилося, і водій натиснув на газ. Мартінове пояснення, мабуть, задовольнило його, – він більше не скаржився, і Мартін був радий, що має змогу подумати.

Сенсонова манера, що не терпіла заперечень, мала позитивну дію. Філіпс відчув, що за цих обставин не міг приймати рішень самостійно. Все було надто дивно. Вийшовши з лікарні, Філіпс занурився в світ, що не вписувався в звичні рамки реальності. Він навіть почав був думати, чи не є все пережите ним тільки витвором його власної уяви. Але думав так лиш поки побачив сліди Вернерової крові на своїй штормівці. Якоюсь мірою вони заспокоїли його. Принаймні Філіпс знав, що не збожеволів.

Він дивився крізь вікно на мерехтливі йогні міста й намагався зосередитися на неймовірному фактові втручання ФБР. Філіпс достатньо добре знав систему роботи в лікарні, щоб з’ясувати – кожна установа працювала тільки в ім’я власних інтересів і ніколи – задля якоїсь окремої особи. Якщо ця справа – хоч би в чому вона полягала – така важлива для ФБР, то як Мартін міг сподіватися, що вони захищатимуть щось близьке й дороге для нього! Певно ж, що не міг. Цей перебіг думок змусив його поставити під сумнів мету зустрічі в Клойстерзі. Його непокоїла відлюдність місця. Повернувши голову, він став роздивлятися крізь заднє скло таксі, чи не їде хтось за ними. Рух був слабкий, і це здалося йому мало ймовірним. Але певності бути не могло. Він збирався просити водія змінити напрям, коли з відчуттям безсилля усвідомив, що, очевидно, безпечного місця, куди б він міг податися, не існує. Він увесь напружився і сидів нерухомо майже до тієї секунди, коли вони під’їхали до Клойстерза. Тоді нахилився вперед і попрохав:

– Не спиняйтеся. Їдьте далі.

– Але ж ви казали, що хочете вийти, – заперечив таксист.

Машина щойно виїхала на овальний забрукований простір перед головним входом. Над середньовічним порталом висів металевий ліхтар, його світло відбивалося від мокрої гранітової бруківки.

– Зробіть ще одне коло, – сказав Мартін, прискіпливо вивчаючи кожний камінчик. Дві під’їзні алеї губилися в темряві. Десь серед пітьми, наче висячи в повітрі, світилися внутрішні вогні споруди. Зараз, серед ночі, вона моторошно нагадувала замок хрестоносців.

Таксист вилаявся, але поїхав кільцевою дорогою, з якої відкривалася панорама Гудзону. Річки Мартін не бачив, але міст Джорджа Вашінггона з його витончено вигнутими стрічками вогнів вимальовувався на тлі неба.

Мартін крутив головою, намагаючись виявити хоч якісь ознаки життя. Скрізь було безлюдно, не було навіть закоханих, які звичайно спиняли машини біля річки. Було чи то надто пізно, чи то надто рано, чи те й друге разом. Зробивши повне коло, машина спинилася навпроти входу.

– Ну гаразд, що ви збираєтеся, чорт вас забирай, робити? – спитав водій, дивлячись на Філіпса в дзеркальце заднього огляду.

– Поїхали звідси, – сказав той.

У відповідь водій відпустив гальма і на великій швидкості помчав від споруди.

– Хвилинку. Спиніться! – закричав Мартін, і водій натиснув на гальмо. Філіпс побачив трьох волоцюг, що стояли й дивилися поверх кам’яної стіни, що йшла вздовж під’їзної алеї. Вони були ярдів за тридцять від того місця, де спинилося таксі.

– Скільки? – спитав Мартін, визираючи з вікна машини.

– Нічого. Тільки висаджуйся.

Філіпс поклав десятидоларову банкноту до плексигласового тримача і вийшов. Машина рвонула вперед, як тільки зачинилися дверцята. Вологе нічне повітря швидко заглушило шум мотора. І запалу важку тишу тільки зрідка порушувало шипіння шин на невидимій парковій алеї Генрі Гудзона. Філіпс рушив назад, у напрямку до волоцюг. Праворуч від нього брукована стежка від дороги бігла вглиб між молодих дерев. Філіпс крізь присмерк роздивився, що далі вона розбивалася на кілька стежечок, одна з яких відходила в його бік під арку дороги.

Рушивши вздовж неї, він зазирнув під арку. Волоцюг було не троє, а четверо. Один спав, лежачи на спині, й хропів. Троє інших сиділи й грали в карти. Горіло маленьке вогнище, освітлюючи дві порожні півгалонові винні пляшки. Певний час Філіпс спостерігав за цими людьми, бажаючи переконатися, що вони справді ті, кими здаються – звичайнісінькі волоцюги. Він обмізковував, як використати їх, наче буфер між собою та Сенсоном. Не те щоб він боявся, що його заарештують, ні, але його досвід взаємин з різними організаціями сам підказував дальші дії: треба ретельно вивчити ситуацію і зрозуміти, чого слід чекати. Використати з цією метою підставну особу – єдине, що спало йому тепер на думку. Кінець кінцем, навіть якщо все те, що відбувалося, мало сенс, зустріч у Клойстерзі посеред ночі навряд чи була нормальним явищем.

Поспостерігавши ще кілька хвилин, Філіпс рушив під арку, прикидаючись людиною напідпитку. Троє волоцюг на кілька секунд втупилися в нього, але, зрозумівши, що він не має лихих замірів, повернулися до своєї гри.

– Хтось із вас, хлопці, хоче заробити десятидоларовика?

Всі троє знов підвели на нього очі.

– А що треба робити за десятку? – спитав наймолодший.

– Замінити мене на десять хвилин.

Волоцюги перезирнулися й засміялись. Наймолодший підвівся.

– Гаразд, а що мені робити, поки я – ти?

– Рушай до Клойстерза й обійди його навколо. Якщо хтось спитає, як твоє прізвище, скажеш – Філіпс.

– Покажи десятку.

Філіпс дістав банкноту.

– А мені можна? – спитав один з двох старших чоловіків, над силу підводячись із землі.

– Заткни пельку, Джек, – сказав молодший. – Твоє повне ім’я, містере?

– Мартін Філіпс.

– Гаразд, Мартіне, домовились.

Знявши штормівку й кепі, Філіпс змусив волоцюгу одягти їх і насунути кепі нижче на лоба. А сам узяв пальто волоцюги й неохоче встромив руки в рукави. Пальто було благеньке, з вузькими оксамитовими вилогами. В кишені виявився недоїдок сендвіча без обгортки.

Незважаючи на Мартінові заперечення, двоє інших волоцюг наполягли, що йтимуть з ним разом. Вони сміялися й жартували, аж поки Мартін не сказав, що розірве контракт, якщо вони не вгамуються.

– Мені вже йти? – спитав молодший.

– Так, – відповів Мартін, уже починаючи сумніватися в необхідності цього маскараду. Стежка привела до внутрішнього дворика, що був нижче рівня головної дороги. До вибрукованого простору вів крутий спуск. Згори стояла лава для втомлених пішоходів. Кам’яна стіна межувала з входом, різко уриваючись на перехресті. Просто навпроти того місця, де вони стояли, був головний вхід до самого Клойстерза.

– Послухай, – прошепотів Мартін, – просто підійдеш до дверей, спробуєш відчинити їх, і десять доларів – твої.

– Звідки ти знаєш, що я не втечу з твоєю курткою та капелюхом? – спитав волоцюга.

– Ризикну. Крім того, я тебе наздогнав би, – сказав Філіпс.

– Скажи ще раз, як тебе звати?

– Філіпс. Мартін Філіпс.

Волоцюга насунув Філіпсове кепі так низько на лоба, що мусив закидати голову, аби щось бачити. Він почав дертися вгору по схилу, але втратив рівновагу. Мартін ногою підштовхнув його під сідницю і той по-кошачому, на чотирьох дістався до рівня проїжджої смуги.

Мартін піднявся по схилу й спинився, коли очі його опинилися якраз над краєм кам’яної стіни. Волоцюга вже перетнув шосе й дійшов до забрукованої ділянки. На нерівній поверхні він зразу ж перечепився, але встиг випростатися. Він обійшов цю місцину, що використовувалась як стоянка для автобусів, і рушив до дерев’яних дверей.

– Є хто-небудь? – вигукнув він. Його голос відбився луною у внутрішньому дворику. Зашпортуючись, він вийшов на середину дворика й заволав: – Я Мартін Філіпс!

Ні звуку у відповідь. Лише тихий шелест дощу, який щойно почався. Старовинний монастир з грубо вирізаними геральдичними тваринами надавав цій сцені якоїсь нереальності й позачасовості. Мартін знову подумав, чи не є він жертвою гігантської галюцинації.

Раптом тишу розітнув постріл. Волоцюгу у внутрішньому дворику збило з ніг і жбурнуло на бруківку. Результат був такий самий, якби снаряд влучив у диню. Місце, де ввійшла куля, було наче надріз, зроблений хірургом. Вилетіла ж вона з жахливою руйнівною силою, вирвавши більшу частину обличчя й розкидавши його в радіусі тридцяти футів.

Філіпс і двоє його супутників були приголомшені. Коли вони зрозуміли, що хтось застрелив волоцюгу, то повернулися й кинулися бігти по крутому схилу, який ішов униз від монастиря. Вони падали й перекочувалися, налітаючи один на одного.

Ще ніколи Мартін не відчував такого відчаю. Навіть коли він тікав з квартири Вернера, страх був менший. Щосекунди він чекав, що пролунає постріл з гвинтівки і він відчує палючий біль смертоносної кулі. Він знав, що той, хто полює за ним, прийде подивитися на труп і відразу помітить помилку. Треба було бігти.

Але каменястий схил сам по собі являв небезпеку. Філіпс перечепився і впав, простягнувшись на повен зріст. Він чудом не розбив голови. Підводячись, побачив стежку, яка йшла праворуч. Розсунувши низенькі чагарі, рушив до неї.

Пролунав другий постріл і за ним крик болю. Філіпсова душа пішла в п’яти. Вибравшися із заростів, він кинувся на граничній швидкості бігти по алеї в бік темряви.

Ще не усвідомивши, що відбувається, він опинився в повітрі, злетівши зі сходів. Пройшло, здавалося, неймовірно багато часу, перш ніж він знов відчув ногами землю. Інстинктивно падаючи вперед, щоб пом’якшити удар, він перекинувся через голову і зробив сальто, наче гімнаст. Упав на спину і сів, приголомшений. Ззаду почувся тупіт людей, що бігли алеєю. Він змусив себе звестися на ноги і знов кинувся бігти, долаючи нуд.

Цього разу, побачивши попереду сходи, він сповільнив біг. Перестрибав через дві, три сходинки, а потім знову мчав. Ноги під ним підгиналися. Стежку під прямим кутом перетинала інша. Вона виникла так несподівано, що Мартінові не лишилося часу вирішувати, чи варт міняти напрям.

На дальній розвилці стежка, якою біг Мартін, уривалася, і він спинився на мить у нерішучості. Праворуч і нижче парк закінчувався. За останнім рядом дерев виднілася зацементована тераса з балюстрадою. Раптом Мартін знову почув шум погоні, і цього разу було ясно, що переслідувач не один. Часу для роздумів не лишалося. Він повернувся й побіг до тераси. Нижче, простягнувшись ярдів на сто, проліг цементований дитячий майданчик з гойдалками, лавами і заглибленням посередині, де влітку, напевно, робили мілкий басейн. За дитячим майданчиком починалась міська вулиця, і Мартін побачив, як проїхало жовте авто.

Тупіт переслідувачів наближався, і він кинувся вниз широкими цементовими сходами, які вели з тераси на майданчик. І чуючи, як наближається погоня, зрозумів, що не встигне перетнути відкритого простору до того, як переслідувачі – хоч хто вони є – вибіжать на терасу. Він буде беззахисний.

Він шмигонув у темний закуток під терасою, не звертаючи уваги на сморід застоялої сечі. Тієї ж хвилини важке гупання пролунало над його головою, а потім на сходах. Раптом фігура обідранця, чиє відчайдушне, з посвистом, дихання долетіло до Мартіна, ясно окреслилася між колонами; волоцюга, зашпортуючись, вибіг на дитячий майданчик і помчав до вулиці.

На терасі пролунали легші кроки кількох чоловіків. Філіпс почув притамовані голоси. Потім запала тиша. Перед ним волоцюга по діагоналі перетинав майданчик. Він був якраз навпроти басейну.

Над Філіпсовою головою пролунав різкий звук пострілу, і тієї ж миті той, хто біг через майданчик, упав обличчям униз. Смерть настала миттєво.

Мартін віддався на волю провидіння. Всі шляхи до порятунку було відрізано. Його загнали в кут, наче лиса. Лишалося тільки надіятися на щасливий випадок. Якби він не був такий виснажений, то, може, подумав би про опір, але зараз просто сидів нерухомо, прислухаючись, як легкі кроки прозвучали на терасі й почали спускатися сходами.

Він затамував подих, щосекунди чекаючи, що між колонами перед ним з’являться силуети людських фігур.

11

Деніс Сенгер прокинулася відразу. Вона лежала нерухомо, ледве дихаючи й прислухаючись до нічних звуків. Кров стукотіла в скронях, відбиваючись від адреналіну, яким надниркові залози щедро накачали її організм. Вона знала, що прокинулася від якогось чужорідного звуку. Але він не повторювався. Чулося тільки фурчання її древнього холодильника. Дихання повільно поверталося до норми. Навіть холодильник, востаннє гучно струснувшись, віддав квартиру у владу тиші.

Повернувшись і подумавши, що, мабуть, їй просто наснилося щось страшне, вона зрозуміла, що треба сходити до вбиральні. Тиск у сечовому міхурі поступово збільшувався, аж поки терпіти стало несила. І хоч як їй не хотілося, довелося вставати.

Витягнувши себе з теплого ліжка, Деніс прочалапала до вбиральні. Піднявши нічну сорочку, вона опустилася на холодне кружальце унітазу. Світло вона не вмикала й не причиняла дверей.

Адреналін, напевно, придушив реакцію сечового міхура, і їй довелося кілька хвилин сидіти, перш ніж потекла сеча. Не встигла вона випорожнитися, коли почула глухий стук, наче хтось ударив по стіні в сусідній кімнаті:

Деніс напружила слух, намагаючись уловити ще якісь звуки, але все в квартирі було тихо. Зібравши всю сміливість, вона рушила в хол подивитися на вхідні двері. З полегшенням побачила, що замок безпеки на місці й не пошкоджений.

Вона повернулася й пішла до спальні. І якраз у цей час відчула протяг, що віяв на ноги, й тихий шурхіт папірців, які вона приколювала до стіни, щоб не забути, що слід зробити. Вона знов повернулася в хол і зазирнула в темну вітальню. Вікно на пожежні сходи у вентиляційній шахті було відчинене.

Деніс намагалася не панікувати, але думка про те, що хтось може залізти до її квартири, була найстрашнішою відтоді, як вона оселилася в Нью-Йорку. Майже місяць після переїзду вона дуже погано спала. І зараз, бачачи широко розчинене вікно, відчула, що найжахливіші кошмари здійснюються. Хтось був у її квартирі!

Слухаючи, як годинник відлічує секунди, вона згадала, що в квартирі два телефони. Один біля ліжка, другий в кухні на стіні, просто перед нею. Вона зробила широкий крок, відчуваючи ногами потрісканий лінолеум. Проходячи повз раковину, схопила маленький кривий ніж. Спалах неяскравого світла ковзнув коротеньким лезом. Ця крихітна зброя повернула Деніс оманливе відчуття безпеки.

Простягнувши руку до стіни поруч з холодильником, вона зняла телефонну трубку. Цієї ж миті старий холодильник ввімкнувся і з шумом, подібним до гуркоту підземки, повернувся до життя. Оскільки її нерви й так були гранично напнуті, цей шум злякав її, і, кинувши трубку, вона ладна була пронизливо закричати.

Але перш ніж вона встигла зойкнути, чиясь рука схопила її за шию і з величезною силою підняла в повітря. Сили залишили її. Руки безживно повисли, й маленький кривий ножик зі стукотом упав на підлогу.

Її перекинули на сто вісімдесят градусів, наче ганчір’яну ляльку, і швидко потягнули через хол. Ноги її ледве торкалися підлоги. Коли її втягнули до спальні, вона побачила кілька спалахів, боком голови відчула пекучий жар і почула постріли з пістолета з глушником.

Кулі вдарили в купу ковдр на її ліжку. Останній грубий стусан жбурнув Деніс на коліна, в той час як чиясь рука відкидала ковдри.

– Де він? – закричав один із нападників. Інший відкривав дверцята стінної шафи.

Зіщулившись від страху на підлозі біля ліжка, вона подивилася вгору. Перед нею стояли двоє чоловіків у всьому чорному із широкими шкіряними поясами.

– Хто? – видушила вона слабким голосом.

– Твій коханець, Мартін Філіпс.

– Не знаю. В лікарні.

Один з чоловіків підхопив її і жбурнув на ліжко.

– В такому разі ми почекаємо.

Для Філіпса час минав наче вві сні. Після пострілу він нічого не чув. Ніч була тиха, як не брати до уваги машин, що зрідка проїздили вулицею за дитячим майданчиком. Пульс його вгамувався, але все ще важко було зібратися з думками. Тільки тепер, коли стало розвиднюватися, мозок його знову запрацював. Він міг краще роздивитися навколо. На майданчику стояло кілька бетонових урн, зроблених під валуни. Прилетіли голуби, й кілька опустилися на тіло, простягнене на дні сухого басейну.

Мартін поворушив затерплими ногами. Поступово до нього стало доходити, що труп на дитячому майданчику являв для нього нову загрозу. Скоро викличуть поліцію, а після подій минулої ночі думка про служників закону навіювала жах.

Він змусив себе підвестися і стояв певний час, спершись на стіну, аж поки знову відчув ноги. Сторожко піднявся цементовими сходами, озираючись на всі боки. Все тіло нило. Він побачив стежку, якою недавно біг, охоплений жахом. Віддалік хтось прогулював пса. Ще кілька хвилин, і труп на дитячому майданчику виявлять.

Мартін спустився сходами й заквапився в далекий кут парку, пройшовши повз самісіньке тіло знедоленого. Голуби справляли учту, поїдаючи розбризкані кулею шматочки людського мозку. Мартін відвернувся.

Виходячи з парку, він підняв оксамитові вилоги пальта, яке взяв у волоцюги, й перейшов на другий бік вулиці. Він був на Бродвеї. На розі був вхід до підземки, але Мартін боявся втрапити в пастку. Можливо, там на нього чигають.

Він зайшов до якогось під’їзду й уважно оглянув вулицю. З кожною хвилиною ставало все світліше, й рух посилювався. Філіпс почувся впевненіше. Чим більше людей, тим у більшій він безпеці. До того ж він не бачив нікого, хто б підозріло тинявся без діла або сидів у припаркованому авто.

Таксі спинилося перед світлофором якраз навпроти нього. Мартін вибіг з під’їзду й спробував відчинити задні дверцята. Їх було замкнуто. Водій повернувся, поглянув на Філіпса, а потім рвонув уперед, незважаючи на червоне світло.

Мартін розгублено стояв посеред вулиці, проводячи поглядом машину, що стрімко віддалялася. Тільки коли він знов підійшов до дверей і побачив себе у склі, то зрозумів, чому таксист утік від нього. Мартін мав вигляд справжнісінького волоцюги. Волосся було безнадійно розкуйовджене й злиплося на скроні від крові, до якої причепилося ошмаття листя. Обличчя в бруді й добу неголене. Портрет волоцюги вивершувало подерте пальто.

Простягнувши руку за гаманцем, Філіпс із полегкістю намацав його знайомі обриси в задній кишені штанів. Дістав його й перерахував готівку. В нього був тридцять один долар. Кредитні карточки в цій ситуації цінності не мали. Він витяг п’ятидоларового папірця й засунув гаманець до кишені.

Хвилин за п’ять під’їхала друга машина. Цього разу Філіпс підійшов спереду, щоб таксист його бачив. Він як міг привів до ладу волосся й розстебнув пальто, щоб його жалюгідний стан не відразу кидався в вічі. Але, що найважливіше, – він тримав у піднятій руці п’ятидоларову банкноту. Водій махнув рукою, запрошуючи сідати.

– Куди, містере?

– Прямо, – сказав Філіпс, – їдьте прямо.

Хоча таксист подивився на Мартіна в дзеркальце заднього огляду трохи підозріло, але, коли світло змінилося, відпустив гальма і поїхав Бродвеєм.

Філіпс утиснувся в сидіння й дивився крізь заднє скло. Парк Форт Тріон і дитячий майданчик стрімко віддалялися. Мартін зовсім не знав, куди їхати, але він був певен, що в юрмі почуватиметься в більшій безпеці.

– Мені треба на Сорок другу стріт, – сказав він нарешті.

– Чому ви досі мовчали? – невдоволено пробурчав водій. – Ми могли б звернути на Ріверсайд-Драйв.

– Ні, – сказав Філіпс, – не хочу їхати тією дорогою. Хочу по Іст-Сайду.

– Це коштуватиме вам близько десяти монет, містере.

– Дуже добре, – відповів Мартін. Він дістав гаманця й показав водієві, що спостерігав за ним, десятидоларову банкноту.

Коли машина знову рушила, Мартін дозволив собі розслабитися. Все, що відбувалося протягом останніх дванадцяти годин, досі здавалося нереальним. Було таке відчуття, наче обрушився світ. Доводилося гамувати природне бажання звернутися в поліцію за допомогою. Навіщо вони передали його ФБР? І навіщо, ради всього святого, тим треба було знищувати його, навіть ні про що не поспитавши? Коли машина виїхала на Другу авеню, йому знову стало страшно.

На Сорок другій стріт ніхто не знав Філіпса. А це було якраз те, чого зараз він потребував. Шість годин тому цей район здався чужим і страхітливим. Зараз саме це його заспокоювало. Люди на цій вулиці відверто демонстрували свої психози. Вони не ховалися за удаваним фасадом нормальності. Тих, хто являв небезпеку, можна було розпізнати й обминути.

Мартін купив велику порцію апельсинового соку й вихилив її. Потім випив іще одну. Далі пішов по Сорок другій стріт. Необхідно було подумати. Все повинно мати якесь розумне пояснення. Як лікар, він знав, що хоч скільки, є в недуги жахливих зовнішніх ознак і симптомів, їх завше можна звести до однієї головної причини. Наближаючись до П’ятої авеню, Філіпс зайшов до невеличкого парку біля будинку бібліотеки. Відшукав вільну лаву й сів. Щільніше закутавшись у пальто, він умостився якомога зручніше й спробував простежити події попередньої ночі. Все почалося в лікарні…

Мартін прокинувся, коли сонце було вже майже в зеніті. Він озирнувся, щоб переконатися, чи не стежать за ним. У парку тепер було багато людей, але жоден, здавалося, не звертав на Мартіна ніякої уваги. Повітря вигрілося і він дуже спітнів. Коли він підвівся, то відчув, що від нього зле відгонить. Виходячи з парку, поглянув на годинника, і був вражений – вже пів на одинадцяту.

За кілька кварталів він побачив грецьку кав’ярню. Згорнувши старе пальто, поклав його під столик. Він конав з голоду і замовив яйця, домашню смаженю, бекон, підсмажений хліб та каву. Пройшов до крихітної чоловічої вбиральні, але вирішив не приводити себе до ладу. В такому вигляді ніхто не прийме його за лікаря. Якщо його шукають – кращого маскування не вигадати.

Допиваючи каву, він виявив у кишені зібганий список п’яти хворих: Маріно, Лукас, Коллінз, Маккарті та Ліндквіст. Невже ці п’ятеро й те, що відбулося з ними, могли бути якось пов’язані з тим дивовижним фактом, що його переслідує влада? Але навіть якщо так – навіщо вони намагаються вбити його? І що сталося з цими жінками? Невже їх убили? Невже все це могло бути пов’язане з сексом та злочинним світом? Якщо так, то яка роль радіації і навіщо в це уплуталося ФБР? Можливо, існувала якась загальнонаціональна змова, в яку було втягнено всі лікарні?

Мартін замовив ще кави. Тепер він був певен, що відповідь на всі загадки ховається в медичному центрі університету Гобсона. Але він знав, що саме там на нього чекатимуть. Іншими словами, лікарня була для Мартіна найнебезпечнішим місцем. І однак єдиним, де він мав змогу з’ясувати, що ж відбувається. Не допивши кави, Філіпс пішов углиб кав’ярні, де висів автомат. Перший дзвінок був до Гелен.

– Докторе Філіпсе? Я рада чути ваш голос. Де ви є? – Її інтонації були напружені.

– Я не на території лікарні.

– Я здогадуюся. А де?

– А чому це ви цікавитеся? – спитав Мартін.

– Просто з цікавості, – відповіла Гелен.

– Скажіть, – проговорив Філіпс, – мене розшукував хто-небудь… Наприклад, люди з ФБР?

– Чому вас має розшукувати ФБР?

Тепер Мартін був майже переконаний, що Гелен під спостереженням. Не в її манері було відповідати питанням на питання, особливо на таке абсурдне – про ФБР. За звичайної ситуації вона просто сказала б Мартінові, що він збожеволів. Сенсон, або один з його агентів, сидить біля неї. Філіпс різко повісив трубку. Йому доведеться подумати, яким іншим шляхом отримати необхідну інформацію з лікарні і з його ж власного відділення.

Наступний дзвінок був також до лікарні. Мартін попросив розшукати доктора Сенгер. Менш за все він хотів, щоб вона зараз ішла до гінекології. Але її ніде не могли знайти, а передавати щось Мартін боявся. Повісивши трубку, він набрав номер Крістін Ліндквісг. Сусідка Крістін відповіла після першого ж сигналу, та коли Філіпс назвав себе й поцікавився Крістін, дівчина сказала, що не може йому нічого повідомити і що краще? він не дзвонив. І поклала трубку.

Вернувшись до столика, Філіпс розгорнув свій список. Дістав ручку й написав: «Сильна радіоактивність у мозку молодих жінок (? у інших частинах тіла); хворим повідомляли, що в них є патологія в пап-мазках, на той час як мазки нормальні; нарешті, неврологічна картина чимось нагадує розсіяний склероз». Філіпс втупився в написане. Думки його крутилися по одному шаленому колу. Тоді він дописав: «Нервове відділення – гінекологія – поліція – ФБР», і далі: «Вернер – некрофілія». Здавалося, не існувало нічого, що могло б пов’язувати ці ланки, але єдине, що уявлялося Мартіну справді реальним, – те, що в центрі перебуває гінекологічне відділення. Якби йому вдалося встановити, чому пап-мазки без будь-яких підстав називали атиповими, можливо, він щось і зрозумів би.

Раптом його охопила хвиля відчаю. Напевно, він зустрівся з чимось більшим, ніж може впоратися. І попереднє його життя з щоденними турботами й неприємностями вже не здалося таким поганим. Він радо змирився б з надокучливою буденністю, якби міг лягти ввечері в ліжко, обіймаючи Деніс. Мартін не був релігійний, але раптом спіймав себе на. тому, що намагається укласти угоду з Богом – якщо він його звільнить від цього кошмару, Мартін ніколи не скаржитиметься на життя.

Він поглянув на аркушик паперу на столі й відчув, як на очі набігають сльози. Чому саме на нього полює поліція? В цьому не було сенсу.

Він знову підійшов до телефону й ще раз попробував зв’язатися з Деніс, але марно. У відчаї він зателефонував до гінекологічного відділення й поговорив з реєстраторкою.

– Деніс Сенгер уже була на прийомі?

– Ще ні, – відповіла реєстраторка. – Чекаємо її з хвилини на хвилину.

Мартінова думка працювала швидко.

– З вами говорить доктор Філіпс. Коли вона прийде – скажіть, що я відміняю її зустріч з гінекологом і що вона повинна побачитися зі мною.

– Я передам, – відповіла реєстраторка.

Мартін відчув, що вона щиро здивована.

Мартін пішки повернувся до маленького парку і сів на лаву. Він неспроможний був прийняти жодного розумного рішення. Для людини, яка вірила в порядок і державну владу, той факт, що він не міг зв’язатися з поліцією після того, як у нього стріляли, здавався найвищим виявом нелогічності.

Пообідній час він провів то впадаючи в короткий сон, то прокидаючись, для того, щоб мучитися від розгубленості. Неспроможність прийняти рішення кінець кінцем визначила лінію його поведінки. Прийшла година пік, сягнула свого апогея. Потім натовп став рідшати, і Мартін знов пішов до кав’ярні. Було трохи за шосту.

Він замовив м’ясо і, поки його готували, спробував розшукати Деніс. Але її ніде не могли знайти. Закінчивши розмову, він вирішив зателефонувати їй додому, розмірковуючи, чи достатньо знає про нього поліція, щоб встановити за нею спостереження.

Вона відразу ж зняла трубку.

– Мартіне? – в її голосі лунав відчай.

– Так, це я.

– Слава Богу! Де ти?

Мартін не відповів на це питання й сказав:

– Де ти була? Я цілий день тебе розшукую.

– Я не зовсім здорова. Лишилася вдома.

– Чому ж ти не попередила в лікарні?

– Я знаю, що я… – раптом голос Сенгер змінився. – Не приходь! – прокричала вона.

Її голос заглушили, і Філіпс чув беззвучну боротьбу. У п’ятах йому похололо.

– Деніс! – закричав він, так що всі відвідувачі кав’ярні завмерли і всі голови повернулися до Філіпса.

– Філіпс, це Сенсон, – поліцейський узяв трубку. Мартін чув, що за спиною в нього Деніс усе ще намагається кричати. – Послухайте одну хвилинку, Філіпсе, – проговорив Сенсон. Потім він відірвався від трубки й кинув: – Заберіть її звідси й хай заспокоїться! Слухайте, Філіпсе, – почав Сенсон, знов беручи трубку.

– Що, чорт забирай, відбувається, Сенсоне? – закричав Філіпс. – Що ви дозволяєте собі з Деніс?

– Заспокойтесь, Філіпсе. Дівча в найкращій формі. Ми тут, щоб охороняти її. Що сталося з вами минулої ночі в Клойстерзі?

– Що сталося зі мною? Ви збожеволіли? Ваші люди хотіли прикінчити мене!

– Це ж смішно, Філіпсе. Ми знали, що у внутрішньому подвір’ї були не ви. Ми думали, вони вас уже спіймали.

– Хто вони? – спитав збитий з пантелику Філіпс.

– Філіпсе! Я не можу говорити про такі речі телефоном.

– Просто скажіть, що, чорт би вас усіх забрав, відбувається?!

Відвідувачі кав’ярні все ще сиділи нерухомі. Всі вони були мешканці Нью-Йорка й звикли до найрізноманітніших неймовірних подій, але тільки не в тій кав’ярні, куди вони мали звичку ходити.

Сенсон був спокійний і незворушний.

– Пробачте, Філіпсе. Ви повинні приїхати сюди, й зробити це треба негайно. Діючи самостійно, ви лише ускладнюєте наше завдання. І ви знаєте, що на карту поставлено кілька безневинних життів.

– Через дві години! – заволав Філіпс. – Я за дві години їзди від міста!

– Гаразд. За дві години, але ні секундою пізніше.

В трубці клацнуло. Розмова урвалася.

Філіпса охопила паніка. За одну мить його нерішучість наче рукою зняло. Він жбурнув на стіл п’ятидоларову банкноту, вибіг на вулицю й помчав до станції підземки на Восьмій авеню.

Він їхав до медичного центру. Він не знав, що робитиме, коли дістанеться туди, але він їхав до лікарні. В нього лишалося дві години, і він мусив отримати відповіді на ряд питань. Він не виключав, що Сенсон говорить правду. Можливо, вони справді думали, що його захопила якась невідома організація. Але певності у Філіпса не було, а непевність вселяла жах. Інтуїція підказувала, що Деніс у небезпеці.

У вагоні можна було тільки стояти, хоча години пік уже й минули. Але їзда подіяла на Філіпса цілюще. Приступ паніки минувся, і тепер він міг спокійно думати. До того часу, коли треба було виходити, він знав, як проникнути до лікарні і що він там робитиме.

Разом із натовпом пасажирів Мартін вийшов на вулицю й рушив у перший визначений ним пункт: у винну крамницю. Продавець кинув погляд на розкуйовдженого Мартіна, вийшов з-за каси й спробував виштовхати його за двері. Але подобрішав, коли Мартін показав гроші.

За тридцять секунд він вибрав півлітрову пляшку віскі й заплатив за неї. Звернувши з Бродвею убік, Мартін знайшов маленький завулок, де стояло кілька візків для сміття. Там він відкоркував віскі, і набравши в рота великий ковток, взявся полоскати горло. Проковтнув він одну краплину, решту ж виплюнув на землю. Потім, наче одеколоном, зволожив віскі обличчя й шию і запхнув пляшку в кишеню піджака. Зашпортуючись, він проминув кілька візків і вибрав найдальший. У ньому був пісок, яким узимку, напевно, посипали хідники. В піску він зробив невелику ямку, в яку поклав гаманця. Залишки грошей Філіпс засунув до кишені, де було віскі.

Наступну зупинку він зробив у заповненій людом бакалійній крамниці. Коли він зайшов, покупці широко розступилися. Але відвідувачів було дуже багато, і Філіпсові довелося проштовхуватися до того місця, звідки видно було продавців.

– О-о-ой, – скрикнув Філіпс, задихаючись і падаючи на підлогу.

Він навмисно потягнув за собою виставлені напоказ бляшанки з консервованим горошком. Він корчився наче від болю, а бляшанки котилися на всі боки. Коли продавець схилився й спитав, чи не забився він, Мартін, гикаючи, видушив:

– Болить. Серце!

Карета швидкої прибула за кілька секунд. На обличчя йому вже надягли кисневу маску і під час короткого переїзду до медичного центру університету Гобсона до грудей прикріпили датчики ЕКГ. Оскільки по радіо вже визначили, що кардіограма в основному нормальна, вирішили не вводити ніяких серцевих засобів.

Коли санітари, штовхаючи, везли його в невідкладну, Мартін помітив кілька поліцейських на платформі, але на нього вони навіть не поглянули. Його віднесли до одного з головних кабінетів відділення невідкладної допомоги й переклали на ліжко. Сестра понишпорила в його кишенях, шукаючи посвідку особи, на той час як лікар зробив іще одну електрокардіограму. Оскільки показники були нормальні, кардіологічна бригада почала розходитися, лишаючи його турботам чергового лікаря.

– Болить, голубе? – поцікавився той, нахиляючись над Філіпсом.

– Мені б трошки маалокса, – видушив Мартін, – іноді, як вип’ю дешевого, маалокс допомагає.

– Вважаю це доречним, – сказав лікар.

Маалокс Філіпсові видала зла сестра років тридцяти п’яти, яка мало не вліпила йому ляпаса за жалюгідний вигляд. Вона склала коротку історію хвороби, і Мартін назвався Гарві Гопкінсом. Так звали його сусіда по кімнаті в медичному коледжі. Потім сестра сказала, що йому дадуть трохи відпочити, щоб подивитися, чи не повториться біль у грудях. Вона запнула завісу навколо його ліжка.

Почекавши кілька хвилин, Філіпс підвівся. На медичному столику на коліщатках, що стояв біля стіни, він знайшов бритву для видалення волосся навкруг ран, і маленький кавалок мила. Він також узяв кілька рушничків, хірургічну шапочку й маску. Озброївшись усім цим, визирнув з-за завіси.

Як звичайно, в ці вечірні години у відділенні невідкладної допомоги панував цілковитий безлад. Черга тих, хто записувався, витягнулася від столу реєстраторів аж до вхідних дверей, і машини швидкої допомоги під’їздили з рівними інтервалами. Ніхто навіть не поглянув на Мартіна, коли він пройшов центральним коридором і штовхнув сірі двері в протилежному від обложеного столу реєстраторів кінці кімнати. В кімнаті відпочинку був лише один лікар, що вивчав електрокардіограми. Мартін пройшов у душові.

Він поквапцем вимився й поголився, лишивши свої речі в кутку душової. Біля раковини лежала купа хірургічного одягу, улюбленого вбрання персоналу невідкладної. Він одягнув сорочку, штани й хірургічну шапочку, щоб закрити мокре волосся. Надів також маску. Персонал лікарні часто носив маски за межами операційних, особливо коли лікарі потерпали від нежиті.

Поглянувши в дзеркало, Філіпс переконався: впізнати його зможе хіба що близький знайомий. Він не тільки пробрався до лікарні, а й набув вигляду її працівника. Що ж до долі Гарві Гопкінса, то пацієнти невідкладної завше залишали лікарню за власним бажанням. Філіпс поглянув на годинника. Шістдесят хвилин уже проминуло.

Вийшовши з кімнати відпочинку, Філіпс пройшов крізь відділення невідкладної допомоги й проминув ще двох поліцейських. Сходами чорного ходу за кафетерієм піднявся на другий поверх. Йому потрібен був дозиметр. Але йти за ним до свого відділення було надто ризиковано і довелося пошукати у відділенні радіотерапії. Знайшовши прилад, він бігом спустився сходами на перший поверх і поквапився до будинку лікарні.

Ліфти були старі, їх обслуговували ліфтери, які вже пішли, закінчивши робочий день, і Мартінові довелося підніматися на четвертий поверх у гінекологію пішки. В підземці, затиснутий між двома дуже нещасними на вигляд бізнесменами, він вирішив, що радіоактивність могла бути пов’язана з гінекологією, але тепер, прибувши на місце й роздобувши дозиметра, завагався. Він не мав гадки, що ж саме шукатиме.

Пройшовши крізь основну залу-чекальню, Філіпс звернув до відділення, що обслуговувало штат і студентів університету. Приміщення ще не прибирали, скрізь було розкидано папери й стояли переповнені попільнички. У тьмавому світлі все навколо виглядало безвинно й нормально.

Філіпс спробував відкрити стіл реєстраторки, але він був замкнений. Посмикав обоє дверей позаду столу – вони теж не відчинилися. Але замки були простенькі – треба було тільки встромити ключ у проріз. На столі реєстраторки лежала пластмасова лінійка, і з її допомогою вдалося відімкнути одні з дверей. Мартін увійшов до приміщення, причинив за собою двері й увімкнув світло. Він стояв у тому коридорі, де розмовляв з лікарем Гарпером. Ліворуч були два кабінети, а праворуч – лабораторія або підсобне приміщення. Мартін вирішив почати з кабінетів. Повільно водячи дозиметром, він обстежив обидві кімнати, засовуючи прилад у кожну шафку чи нішу. Він перевірив навіть гінекологічне крісло. Нічого. Все було чисте. В лабораторії він проробив те ж саме. Почав з двоповерхових шафок, висував шухлядки, заглядав у коробки. В кінці кімнати перевірив велику шафу з інструментами. Ніде ніяких слідів радіоактивності.

Вперше стрілка зрушила з місця, коли він дійшов до сміттєвого відра. Показник був дуже низький і абсолютно нешкідливий, але все одно – це була радіація. Поглянувши на годинник, Філіпс відзначив, що час спливає швидко. За півгодини він муситиме зателефонувати Деніс. Він вирішив, що віддасться в руки ФБР, тільки переконавшись, що Сенсон не тримає її заручницею.

Зафіксувавши радіоактивність у кошику для паперів, він вирішив іще раз пройтися лабораторією. Але нічого не виявив, поки не повернувся до настінної шафи. На нижніх полицях лежали білизна й халати, а на верхніх було складено речі, необхідні для лабораторії, й канцелярське приладдя. Під полицями стояв ящик з брудною білизною. Коли Філіпс опустив дозиметр до самої підлоги, стрілка знов трохи відхилилася, реєструючи слабкий рівень радіоактивності.

Мартін вивернув на підлогу брудну білизну й перевірив її. Нічого. Опустивши щуп у порожній ящик, Мартін знову побачив, як біля дна стрілка відхилилася. Він нахилився й засунув руку під полиці. Стінки й дно ящика були пофарбовані під дерево й здавалися суцільними. Мартін кулаком ударив по дну й відчув вібрацію. Ретельно простукав усю поверхню. Коли дійшов до далекого кута, дощечка трохи піднялася і знов опустилася на місце. Натискаючи на те ж місце, Мартін підняв дно ящика і зазирнув у заглиблення під ним. Там лежали два свинцеві контейнери зі знайомими трафаретами, що попереджували про радіоактивність.

На обох контейнерах наліпки свідчили про те, що вони надійшли з Брукхей– венської лабораторії, яка виробляла медичні ізотопи. На одній наліпці все можна було прочитати. В контейнері зберігалась 2-(18 Ф) флюоро-2 дезокси-Д-глюкоза. Друга наліпка була наполовину обірвана, але можна було розібрати, що там теж міститься якийсь ізотоп дезокси-Д-глюкози.

Мартін, кваплячись, відчинив обидва контейнери. Перший, з цілою етикеткою, був помірно радіоактивний. Але другий контейнер із значно товщими свинцевими стінками змусив дозиметр збезуміти. Що б там не містилося, рівень радіоактивності був дуже високий. Філіпсзакрив і запечатав контейнер. Після цього він заштовхав білизну в ящик і зачинив двері.

Мартін ніколи не чув про жодну з виявлених сполук. Але сам факт, що вони опинилися в гінекологічній клініці, був достатньою підставою, щоб поставитись до них з найвищою підозрілістю. За радіоактивними матеріалами, що використовувались у променевій терапії, для діагностики, чи в дослідних роботах, у лікарні здійснювався найсуворіший контроль. У гінекології нічого такого не робилося. Тепер Філіпсові слід було з’ясувати, для чого застосовувалась дезокси-глюкоза.

З дозиметром у руках Філіпс сходами спустився в підвальне приміщення. Опинившись у тунелі, мусив сповільнити ходу, щоб не привертати уваги студентів-медиків. Але коли дістався до нового будинку медичного факультету, знову заспішив і вбіг до бібліотеки, важко дихаючи.

– Дезокси-глюкоза, – задихаючись, виговорив він, – мені необхідно прочитати про неї. Де можна?

– Не знаю… – сказала злякана бібліотекарка.

– Лайно, – вилаявся Філіпс, повернувся й рушив до каталога.

– Спробуйте дізнатися в консультанта, – кинула йому вслід жінка.

Філіпс змінив напрям і рушив до зали періодики, де за столом консультанта сиділа дівчина років п’ятнадцяти на вигляд. Вона чула шум і стежила за Мартіном насторожено.

– Терміново… – проговорив Філіпс, – дезокси-глюкоза. Де можна про неї прочитати?

– А що це? – дівчина перелякано подивилася на Мартіна.

– Мабуть, один з цукрів, виготовлених із глюкози. Подивіться, я не знаю, що це. Тому мені й треба прочитати.

– Гадаю, ви могли б почати з «Хімічного реферативного» й проглянути «Індекс медікум», потім…

– «Хімічний реферативний»! Де він?

Дівчина показала на довгий стіл, підсунутий до книжкових полиць. Філіпс кинувся до нього й вийняв вказівник назв. Він боявся дивитися на годинник. Знайшов потрібну назву як підзаголовок у розділі «Глюкоза». Там було вказано том і номер сторінки. Коли розшукав статтю, почав читати її по діагоналі, але поспіх перетворив слова на безладну суміш. Він змусив себе читати зосередженіше і дізнався, що дезокси-глюкоза настільки подібна до глюкози, цього біологічного палива мозку, що вільно проходить через бар’єри системи кровообігу мозку, засвоюючись активними нервовими клітинами. Але, потрапивши в активні нервові клітини, вона не розкладається в процесі обміну речовин, а накопичується. Наприкінець короткої статті говорилося: «… радіоактивна дезокси-глюкоза показала себе перспективною сполукою для дослідження мозку».

Мартін різко згорнув книжку. Руки його тремтіли. Все починало ставати на свої місця. Хтось у лікарні проводив досліди по вивченню мозку на людях, які нічого не підозрювали! «Маннергейм!» – подумав Мартін. Він так розлютився, що відчув у роті гіркоту жовчі.

Він не був хіміком, але пам’ятав курс хімії ще достатньо добре, щоб зрозуміти – якщо сполуку, подібну до дезокси-глюкози, зробити радіоактивною, її можна вводити людям і досліджувати, як вона засвоюється мозком. Якщо вона дуже радіоактивна, наче та сполука, яку він виявив у гінекології, – вона уб’є клітини, що її засвоїли. Коли хтось схотів би вивчити анатомію нервових клітин мозку, він міг би вибірково руйнувати їх, користуючись цим методом. Саме руйнування нервів у мозку тварин лягло в основу нейроанатомії як науки. Достатньо жорстокий учений міг застосувати цей метод і до людей. Філіпса затіпало. Тільки хтось егоцентричний, наче Маннергейм, міг знехтувати моральною стороною такого досліду.

Зроблене Мартіном відкриття пригнітило його. Він не мав гадки, як Маннергейм умовив гінекологію співробітничати з ним, але, поза сумнівом, вони теж брали участь у дослідах. І адміністрація лікарні мала бути теж поставлена до відома. Інакше чому б Дрейк захищав Маннергейма, примадонну нейрохірургії, напівбога лікарні. Думка про злочинне співробітництво добила Мартіна.

Він знав, що Маннергейм користувався чималою фінансовою підтримкою з боку уряду. Мільйони й мільйони громадських грошей витрачались на його дослідницьку роботу. Невже саме через це в справу втрутилося ФБР? Невже Мартіна звинуватили в тому, що він загрожував великому науковому відкриттю, субсидованому урядом? Але не виключено, – ФБР і не знало, що в ім’я цього проводяться досліди на людях. Мартін не був новачком, коли йшлося про організаційну плутанину, де ліва рука не відала, що чинить права. Але те, що уряд, нічого не підозрюючи, санкціонує нищення людських життів в ім’я медичних досліджень, було гірким відкриттям.

Мартін повернув руку, щоб бачити циферблат годинника. За п’ять хвилин треба телефонувати Деніс. Він не вірив, що агенти заподіють їй якусь шкоду, але після того, як вони повелися з волоцюгами, не збирався ризикувати. Подумав про те, що може зробити. Він знав дещо з того, що відбувалося, – хоча й не все, але досить, щоб при підтримці впливової особи розкрити всю їхню змову. Але хто його підтримає? Хтось поза лікарняною ієрархією, але добре обізнаний на медичних закладах та їхній структурі. Спеціальний уповноважений у справах охорони здоров’я? Хтось із оточення мера? Комісар поліції? Мартін боявся, що всім їм устигли розповісти вже стільки брехні про нього, що на його перестороги вони не звернуть уваги.

Раптом Мартін згадав про Майклза, чудо-хлопчика. Той може поговорити з ректором університету. Одного його слова буде досить, щоб почати розслідування. Це ідея! Мартін кинувся до одного з телефонів і вийшов на місто. Набираючи Майклзів номер, він молив Бога, щоб той виявився вдома. Почувши знайомий голос, Мартін мало не закричав від радості.

– Майклзе, в мене страшне лихо!

– В чім річ? – спитав Майклз. – Де ти?

– Не маю часу пояснювати. Тут, у лікарні, я розкрив жахливу змову, пов’язану з дослідницькою роботою. І, здається, її охороняє ФБР. Не питай мене, чому.

– Чим можу допомогти?

– Зателефонуй ректору. Скажи, що це скандальна справа, пов’язана з дослідами на людях. Цього досить, щоб ректор підключився. Якщо він погодиться – є Бог на світі! Але зараз основна проблема – Деніс. Вона в своїй квартирі під наглядом ФБР. Попроси ректора зв’язатися з Вашингтоном, щоб її звільнили.

– А ти сам?

– Про мене не турбуйся. Все гаразд. Я в лікарні.

– Чому б тобі не прийти сюди, до мене додому?

– Не можу. Йду в нейрохірургічну лабораторію. Чекатиму тебе в твоїй кібернетичній лабораторії приблизно за чверть години. Поспішай!

Філіпс закінчив розмову й потелефонував Деніс. Хтось підняв трубку, але не відповідав.

– Сенсоне, – заволав Мартін, – це я, Філіпс!

– Де ви, Філіпсе? В мене тривожне відчуття – ви недостатньо серйозно поставилися до ситуації, що склалася.

– Неправда. Я на північній околиці міста. Вже їду. Мені треба трохи більше часу. Ще двадцять хвилин.

– П’ятнадцять, – сказав Сенсон і поклав трубку.

Мартін кинувся бігти з лабораторії, відчуваючи, що всередині все в нього обірвалося. Зараз він був більш ніж певен – Сенсон тримає Деніс заручницею, щоб змусити його здатися. Вони хочуть убити його і, не виключено, вб’ють її, щоб його дістати. Вся надія була на Майклза. Він мусив зв’язатися з владою, не вплутаною в змову. Але Мартін знав – треба роздобути більше інформації, щоб підкріпити звинувачення. Маннергейм, беззаперечно, висуне якусь версію, що його вигородить. Тому Мартін хотів дізнатися, скільки препаратів мозку в відділенні Маннергейма радіоактивні.

Мартін зайшов до порожнього ліфта й піднявся в нейрохірургію, що містилася в науковому корпусі. Він зняв хірургічну шапочку і нервово розчесав пальцями сплутане волосся. Лишалися лічені хвилини до дзвінка на квартиру Деніс.

Двері до Маннергеймової лабораторії було замкнено, і Мартін озирнувся навкруги, шукаючи, чим можна вибити скло. На очі потрапив маленький вогнегасник. Знявши зі стіни, Мартін жбурнув його в скляні двері. Потім ногою вибив рештки скла, і, просунувши руку, повернув ручку.

Цієї ж миті двері в далекому кінці коридора розчинилися і двоє чоловіків увірвалися в коридор. У кожного в руках був пістолет. Вони були не з лікарняної охорони. На них були поліестерові ділові костюми.

Один з них присів, хапаючи пістолет обома руками, другий закричав:

– Ні з місця, Філіпсе!

Мартін повалився на бите скло на підлозі лабораторії, так що з кінця коридора його не було видно. Почувся глухий стукіт глушника, і куля рикошетом відлетіла від металевої дверної рами. Він стрімко підвівся і зачинив двері. На підлогу полетіло ще кілька шматків розбитого скла.

Позаду Мартін чув важкі кроки, що наближалися по коридору. В кімнаті було темно, але він знав, де вихід, і кинувся між перегородками, що розділяли приміщення. Він дістався до дверей, що вели у віварій, і тієї ж миті переслідувачі добігли до вхідних дверей. Один із них ударив по вимикачу, і простір залило флуоресцентне сяйво.

Мартін діяв, наче в гарячці. У віварії він схопив клітку з мавпою, яку імплантовані в мозок електроди перетворили на люте чудовисько. Тварина намагалася вкусити Мартіна за руку крізь дротяну сітку. Докладаючи всіх сил, Мартін підсунув клітку до дверей у лабораторію. Він бачив, що його переслідувачі огинають найближчу перегородку. Затамувавши дихання, Маргін відкрив засув клітки якраз навпроти розчинених дверей.

З криком, від якого задзеленчав лабораторний посуд, мавпа вирвалася зі своєї в’язниці. Одним стрибком вона дісталася до полиць над столом-островом, розкидаючи на всі боки інструменти. Двоє чоловіків, заскочені зненацька появою розлюченої тварини, від якої тягнулися дроти електродів, на мить завагалися. Цього й треба було тварині. З люттю, накопиченою довгим сидінням у клітці, мавпа стрибнула на плече ближчого до неї Маргінового переслідувача, розриваючи кігтями тіло й упиваючись зубами в шию. Другий чоловік намагався допомогти товаришеві, але де там було упоратися з розлюченою твариною…

Мартін не став чекати кінця сутички. Він пробіг через віварій, проминувши довгий ряд препаратів мозку, й вискочив на сходи. Кинувся вниз, на граничній швидкості перестрибуючи сходинки, приземляючись на площадках і знов запаморочливо швидко кидаючись вниз.

Коли він почув, як над його головою стукнули двері, що вели на сходи, то притисся до стінки, але не зменшував швидкості. Він не був певен, чи видно його згори, і весь час тримався далі від відкритого простору. Треба було передбачити, що нейрохірургічну лабораторію Маннергейма охоронятимуть. Мартін чув тупотіння на сходах, але від переслідувачів його відокремлювало багато поверхів. Він дістався до підвального приміщення і вскочив у тунель, не почувши більш жодного пострілу.

Давні двобічні петлі на дверях старого будинку медичного факультету завищали, коли Філіпс розчинив їх. Подолавши на спринтерській швидкості вигнуті мармурові сходи, Філіпс кинувся бігти понівеченим коридором, аж поки дістався до входу в старий амфітеатр. Тоді різко спинився. Всередині було темно – це означало, що Майклза доведеться чекати. Позаду була тиша. Він відірвався від переслідувачів. Але тепер влада знала, що він у комплексі медичного центру, і потрібен був тільки час, щоб його розшукати.

Мартін спробував перевести подих. Якщо Майклз не з’явиться з хвилини на хвилину – він змушений буде йти до Деніс, попри всю свою цілковиту безпомічність. Нетерпляче штовхнув двері до амфітеатру. На його подив вони відчинилися. Він переступив поріг, і його обступила чорна холоднеча.

Тишу порушило клацання, знайоме Філіпсові зі студентських років. Цей звук лунав, коли у великій аудиторії вмикали весь комплекс ламп. 1 так само, як і в минулі дні, приміщення наповнилося світлом. Вловивши краєм ока рух, Мартін подивився вниз, на дно амфітеатру. Звідти йому махав рукою Майклз.

– Мартіне! Який я радий бачити тебе живим і неушкодженим!

Тримаючись за перила, Філіпс пішов проходом, що колись вів між рядами лав. Майклз жестом запрошував Мартіна спускатися.

– Ти додзвонився ректорові? – закричав Філіпс. Вигляд Майклза вселив у нього перший за кілька годин проблиск надії.

– Все гаразд! – заволав Майклз. – Спускайся сюди!

Мартін рушив униз сходами. Вони були вузькі, їх перетинали кабелі, що вели до електронних компонентів, розміщених зараз гам, де раніше були лави. Поруч з Майклзом стояли ще троє. Напевно, він викликав їх на поміч.

– Треба негайно щось зробити для Деніс!

– Про це вже потурбувалися, – крикнув Майклз.

– У неї все гаразд? – спитав Мартін, на секунду спиняючись.

– Вона добре почувається і в безпеці. Іди ж сюди!

Чим нижче спускався Мартін, тим більше було гам обладнання і тим складніше було переступати через дроти.

– Я тільки що ледве відірвався від двох чолов’яг. Вони стріляли в мене в лабораторії нейрохірургії… – Він важко дихав, і голос його звучав уривчасто

– Тут ти в безпеці, – сказав Майклз, спостерігаючи, як його друг іде сходами.

Опинившись унизу, Мартін відірвав, нарешті, очі від захаращених сходів і поглянув в обличчя Майклзові.

– У мене не вистачило часу щось виявити в нейрохірургії, – проговорив Мартін. Тепер він бачив і трьох інших. Один був Карл Рудман, чемний молодий аспірант, з яким він зустрівся, вперше прийшовши до лабораторії. Двох інших він не пізнав. Вони були в чорних комбінезонах.

Не звернувши уваги на останні Мартінові слова, Майклз повернувся до одного з незнайомців.

– Тепер ви задоволені? Я сказав вам – він прийде сюди!

Чоловік, що не зводив очей з Філіпса, проговорив:

– Ви завели його сюди, але чи зможете ви контролювати його дії?

– Гадаю, що так, – відповів Майклз.

Мартін стежив за цією дивною розмовою. Його очі перебігали з Майклза на чоловіка в комбінезоні. Раптом він упізнав його. Це був убивця Вернера!

– Мартіне, – промовив Майклз м’яко, майже по-батьківському, – я хочу тобі дещо показати.

Незнайомець перебив його.

– Докторе Майклз, можу гарантувати, що ФБР не діятиме нерозважливо. Але я не можу відповідати за те, що робить ЦРУ. Сподіваюсь, ви це розумієте, докторе Майклз!

Майклз різко повернувся.

– Містере Сенсон! Я знаю, що ЦРУ вам непідлегле. Але мені треба поговорити з доктором Філіпсом.

Знову повернувшись до Філіпса, він сказав:

– Мартіне, я хочу показати тобі дещо. Ходімо.

Він зробив крок до дверей, які вели до сусіднього амфітеатру.

Мартін остовпів. Його руки прикипіли до бронзових перил, що оточували дно амфітеатру. Полегкість перетворилась на розгубленість, а з розгубленістю навалилися глухі розкоти страху.

– Що тут відбувається? – спитав він нажаханий, чітко вимовляючи кожне слово.

– Якраз це я хочу тобі показати, – сказав Майклз. – Ходімо!

– Де Деніс? – Філігіс не зрушив з місця.

– Вона в цілковитій безпеці. Повір мені. Ходімо ж! – Майклз підступив до Філіпса й потягнув його за руку. – Дозволь мені показати тобі дещо. Та заспокойся ж! Деніс ти побачиш за кілька хвилин.

Філіпс дозволив провести себе повз Сенсона до сусіднього амфітеатру. Молодий учений зайшов туди перший і ввімкнув світло. Мартін побачив, що й тут лави було знято. Внизу, де він стояв, розташувався величезний екран, складений з мільйонів світлочутливих фотоприймачів, дроти від яких тягнулися до процесора. З нього виходило значно менше дротів, зібраних у два жмути, що йшли до двох комп’ютерів. Дротами ці комп’ютери було з’єднано з іншими обчислювальними машинами, а ті, в свою чергу, з’єднувалися між собою. Ця система заповнювала все приміщення.

– Ти маєш хоч якесь уявлення, що перед тобою? – спитав Майклз.

Мартін похитав головою.

– Ти дивишся на першу ЕОМ, що відтворює зорову систему людини. Вона дуже громіздка, примітивна як на сьогоднішні стандарти, але дивовижно точна в роботі. На екран виводиться зображення, і комп’ютери розрізняють його! – Майклз зробив широкий жест рукою. – Те, на що ти дивишся, Мартіне, подібне до першого атомного реактора, побудованого в Прінстоні. Це буде одне з найбільших наукових відкриттів в історії!

Мартін поглянув на Майклза. Здавалося, той збожеволів.

– Ми створили комп’ютери четвертого покоління! – сказав Майклз, плеснувши Філіпса по спині. – Послухай. Комп’ютери першого покоління просто були вже не арифмометрами. Друге покоління працювало на транзисторах. Третє використовувало мікросхеми. Ми дали початок четвертому поколінню, і маленький процесор у тебе в кабінеті – одне з перших утілень цієї ідеї. Знаєш, що ми зробили?

Філіпс похитав головою. Майклз увесь горів від збудження.

– Ми створили справжній штучний інтелект! Розробили комп’ютери, що думають. Вони навчаються і обстоюють власну точку зору. Це мусило статися, і ми це зробили! – Майклз схопив Філіпса за руку й потягнув у хол між двома амфітеатрами. Там були двері, що вели до старих лабораторій мікробіології та фізіології. Коли Майклз відчинив їх, Мартін побачив – зсередини вони захищені сталлю. За ними були ще одні двері, що також були вкриті сталевими листами й міцно замикалися. Майклз відімкнув замок спеціальним ключем і, потягнувши двері на себе, відчинив їх. Здавалося – вони входять у склеп.

Мартін захитався від того, що побачив. Старі лабораторії з маленькими кімнатками й укритими сланцем столами для дослідів зникли. Замість цього Філіпс опинився в приміщенні, що витягнулося футів на сто й не мало жодного вікна. Посередині вглиб кімнати йшов ряд величезних скляних циліндрів, заповнених прозорою рідиною.

– Це наш найцінніший і найплідніший препарат, – сказав Майклз, поплескавши по стінці першого циліндра. – Я знаю, твоя перша реакція буде емоційна. Ми всі пройшли крізь це. Але, повір мені, результати виправдовують жертви.

Мартін почав повільно обходити циліндр. Він мав щонайменше шість футів заввишки і три в діаметрі. Всередині, занурені, як Мартін довідався пізніше, в спинномозкову рідину, містилися живі рештки Кетрін Коллінз. Вона повисла в рідині в сидячій позі. Руки підведені над головою. Апарат штучного дихання працював, засвідчуючи, що вона жива. Але мозок було цілком оголено. Черепну кришку видалено. Як і більшу частину обличчя, крім очей. Повіки зрізано і очні яблука вкривали контактні лінзи. Від шиї відходила ендотрахеальна трубка.

Руки також було ретельно розітнено, щоб оголити закінчення чутливих нервів. Ці закінчення загиналися назад на кшталт ниток павутиння і з’єднувалися з електродами, зануреними в мозок.

Філіпс обійшов циліндр. Його охопила жахлива слабкість, і ноги, здавалося, ось-ось підломляться.

– Тобі має бути відомо, – сказав Майклз, – що такі значні досягнення комп’ютерної науки, як зворотний зв’язок, стали можливі завдяки вивченню біологічних систем. Кібернетика саме цим і займається. Ну, а ми зробили наступний крок і взялися за людський мозок, вивчаючи його не як психологи, що досі розглядають мозок як таємничий чорний ящик. – Раптом Філіпс пригадав, що Майклз вжив цей термін того дня, коли приніс комп’ютерну програму. Тепер він зрозумів його. – Ми вивчали його як і будь-яку іншу гранично складну машину. І те, чого ми досягли, перевершило всі сподівання. Ми довідалися, як мозок накопичує інформацію, як здійснює паралельну обробку інформації, на відміну від неефективної послідовної обробки комп’ютерів учорашнього дня, і яка функціонально-ієрархійна система організації мозку. Але що найдивовижніше – ми зрозуміли, як спроектувати й створити електронну систему, що повторює діяльність мозку й наділена тими ж самими функціями. І вона працює, Мартіне! Працює краще, ніж може наважитись передбачити найшаленіший розгул твоєї уяви!

Майклз злегка підштовхнув Філіпса, і той пішов уздовж ряду циліндрів, зазираючи всередину на оголені мізки молодих жінок на різному ступені вівісекції. Біля останнього циліндра Філіпс затримався. Тіло ще не було цілком відпрепароване, й Філіпс упізнав залишки обличчя, що збереглися. Це була Крістін Ліндквіст.

– А тепер послухай, – проговорив Майклз. – Я знаю – коли бачиш це вперше, перебуваєш у стані шоку. Але це наукове відкриття настільки значуще, що не можна навіть уявити безпосередніх благ, які воно принесе. В медицині воно революціонізує всі галузі. Ти вже бачив, які чудеса творить з рентгенограмами черепа наша попередня програма. Зрозумій, я не хочу, щоб ти зробив передчасні висновки.

Вони скінчили обхід приміщення, що являло гібрид лікарні й обчислювального центру. В кутку містився складний пристрій для штучного підтримання життя. Він нагадував палату реанімації. Перед монітором сидів чоловік у білому халаті. Поява Майклза й Філіпса не відволікла його від спостережень за показаннями приладів.

Знову спинившись перед Кетрін Коллінз, Філіпс уперше зміг видушити з себе якісь слова.

– Що відбувається в її мозку? – Голос у нього був тьмавий, позбавлений емоцій.

– Бачиш – там чутливі нерви, – охоче пояснив Майклз. – Оскільки, як це не парадоксально, мозок нечутливий до свого власного стану, ми під’єднали периферійні чутливі нерви Кетрін до електродів, щоб вона могла повідомити, які ділянки її мозку функціонують у певний момент, що нас цікавить. Ми створили систему зворотного зв’язку для мозку.

– Ти хочеш сказати, що цей препарат спілкується з тобою? – здивовано спитав Філіпс.

– Звичайно ж. У тому й уся чарівність цієї системи. Ми використали людський мозок для вивчення себе самого. Зараз продемонструю.

Біля циліндра Кетрін Коллінз, якраз навпроти її очей, розміщувався пристрій, що нагадував термінал комп’ютера. На ньому був великий вертикальний екран і клавіатура; електричні дроти з’єднували його з якимось апаратом усередині циліндра, а також із головним комп’ютером біля однієї із стін. Майклз надрукував запитання, і воно засвітилося на екрані: ЯК ВИ СЕБЕ ПОЧУВАЄТЕ, КЕТРІН?

Запитання погасло, і замість нього з’явилося таке: ПРЕКРАСНО. З НЕТЕРПІННЯМ ЖДУ ПОЧАТКУ РОБОТИ. СТИМУЛЮЙТЕ МЕНЕ.

Майклз посміхнувся й поглянув на Мартіна:

– Цій дівчині весь час мало. Тому вона так добре працює.

– Що вона мала на увазі під «стимулюйте мегіе»?

– Ми імплантували електрод у цейтр насолоди. Таким чином ми винагороджуємо її і заохочуємо співпрацювати з нами. Коли ми її стимулюємо, в неї такі ж відчуття, як від сотні оргазмів. Насолода, мабуть, надзвичайна, бо вона весь час хоче повторення.

Майклз надрукував: ЛИШЕ ОДИН РАЗ, КЕТРІН. ТРЕБА БУТИ ТЕРПЛЯЧОЮ. Потім натиснув на червону кнопку біля краю клавіатури. Філіпс побачив, як тіло Кетрін вигнулося й затремтіло.

– Знаєш, – вів далі Майклз, – тепер доведено, що система винагороджень – найпотужніша спонука для мозку, навіть дужча, ніж самозбереження. Нам навіть пощастило ввести цей принцип у найостаннішу модель процесора. Він змушує машину працювати ефективніше.

– Хто придумав усе це? – спитав Філіпс, не в силах повірити в побачене.

– Нема однієї особи, яку можна було б підносити або звинувачувати, – відповів Майклз. – Усе розвивалося поступово. Одне відкриття вело до іншого. Але двоє, чия відповідальність найбільша – це ти і я.

– Я? – здригнувся Філіпс. Він наче дістав ляпаса.

– Так, – потвердив Майклз. – Ти ж знаєш – ти завше цікавився штучним інтелектом. Саме це привело мене до співробітництва з тобою. Завдання, пов’язані з аналізом рентгенограм, що ти запропонував, викристалізували головну проблему, названу «розпізнаванням структур». Люди вміють розрізняти найрізноманітніші структури, але навіть для найдосконаліших комп’ютерів це надзвичайно важке завдання. Завдяки твоєму ретельному аналізу методології дослідження рентгенограм, ми з тобою виокремили ті логічні етапи, які треба було вирішити засобами електроніки, якби ми ставили на меті дублювати роботу твого мозку. Звучить це досить складно, але насправді все простіше. Нам треба було отримати певні дані про те, як людський мозок розрізняє знайомі предмети. Я об’єднався з кількома фізіологами, зацікавленими у вивченні мозку, і ми почали дуже скромні досліди, вводячи хворим, що підлягали дальшому дослідженню, радіоактивну дезокси-глюкозу. Ми використовували таблиці, якими широко послуговуються в офтальмології. Радіоактивний аналог глюкози викликав мікроскопічні ураження в мозку хворого, вбиваючи клітини, причетні до процесу розпізнавання та асоціювання певних предметів. Потім лишалося тільки нанести на карту місця враження, щоб визначити, як функціонує мозок. Техніка вибіркового руйнування застосовувалась уже довгі роки на тваринах. Відмінність полягала в тому, що, використовуючи її на людині, ми дізналися так багато і в такі стислі терміни, що це підштовхнуло нас до дальшого етапу досліджень.

– Але чому ж молоді жінки? – спитав Філіпс. Кошмар, що опосів його, ставав дійсністю.

– Просто так було зручніше. Нам були потрібні здорові суб’єкти, яких ми могли б викликати, коли треба. Пацієнтки гінекологічного відділення відповідали нашим вимогам. Вони мало цікавляться маніпуляціями, які проробляє над ними лікар, і звичайною підміною результатів аналізу пап-мазків ми могли викликати їх так часто, як того потребували. Моя дружина довгі роки пропрацювала в університетській гінекологічній клініці. Вона відбирала хворих, а потім вводила радіоактивний ізотоп, беручи кров для звичайного аналізу. Все було дуже легко…

Мартін раптом уявив собі сувору чорноволосу жінку з гінекології. Важко було знайти щось спільне між нею та Майклзом, але в це повірити було куди простіше, ніж у все інше, що він сьогодні побачив.

Екран перед Кетрін знову ожив: СТИМУЛЮЙТЕ МЕНЕ, БУДЬ ЛАСКА.

Майклз відстукав на клавіатурі: ВИ ЗНАЄТЕ ПРАВИЛА. ЗГОДОМ, КОЛИ ПОЧНУТЬСЯ ДОСЛІДИ.

Повернувшись до Мартіна, він провадив:

– Програма виявилася настільки легкою і успішною, що надихнула нас розширити дослідження. Але це відбувалося поступово, протягом кількох років. Ми ризикнули вводити величезні дози радіації, щоб окреслити області, відповідальні за асоціативне мислення. На нещастя, у деяких хворих це викликало комплекс певних симптомів, особливо коли ми взялися за вивчення скроневих доль. Ця частина досліджень виявилася дуже складною, бо нам весь час доводилося шукати рівновагу між руйнуванням нервів, яке ми викликали, і можливістю для об’єкта дослідження терпіти симптоми. Якщо в об’єкта виникало надто багато неприємних симптомів, ми переводили його сюди, що й стало вихідною точкою для цього етапу досліджень. – Майклз рукою показав на ряд скляних циліндрів. – І саме в цьому приміщенні здійснено головні відкриття, але, поза сумнівами, ми ніколи не передбачали цього, коли починали.

– Що сталося з рештою хворих, наприклад, Маріно, Лукас та Ліндквіст?

– Ах, так. Вони спричинили певні турботи. Це були саме ті хворі, які отримали найвищу дозу радіоактивності, і симптоми в них розвивалися так стрімко, що деякі з них встигли звернутися зі скаргами до лікарів, перш ніж ми зв’язалися з ними. Але лікарі в жодному з випадків навіть не здогадувались, що з ними відбувається. Особливо Маннергейм.

– Ти хочеш сказати, що він непричетний до цієї справи? – здивувався Мартін.

– Маннергейм? Ти жартуєш? Подібні до нього егоїстичні вилупки не можуть брати участі в заходах такої ваги. Він схотів би, щоб за кожне крихітне відкриття його увінчували лавровим вінком.

Філіпс оглянув приміщення. Він був пригнічений жахом і приголомшений. Здавалося, такого не могло бути, особливо в самісінькому осередді медичного центру університету.

– Більш за все мене дивує, – сказав Мартін, – як вам усе це зійшло з рук. Адже коли якийсь бідолаха-фармаколог щось не те зробить щурові, на нього відразу накинеться Ліга захисту тварин…

– Нам добряче допомогли. Ти міг помітити, що ті хлопці – агенти ФБР.

Філіпс поглянув на Майклза.

– Нагадувати про це зайве. Вони намагалися вбити мене.

– Мені все це дуже неприємно. Але я нічого не знав, поки ти не зателефонував. За тобою стежили більше року, але мені казали – це задля твоєї безпеки.

– За мною стежили? – Мартін не міг у це повірити.

– За кожним із нас. Філіпсе, послухай, що я тобі скажу. Результати цих досліджень змінять усю структуру суспільства. Я не перебільшую. Коли ми починали, наші плани були дуже обмежені. Але швидко було одержано перші результати, які ми запатентували. Це призвело до того, що великі компанії по виробництву комп’ютерів засипали нас грішми та іншою допомогою. Як ми робимо відкриття – їх не обходить. Їм потрібні лише результати. І вони конкурували одна з одною в сприянні нам. Але потім сталося неминуче. Першим застосувало наші комп’ютери четвертого покоління міністерство оборони. Докорінно змінилася вся концепція озброєнь. Використавши невеличкий штучний інтелект у комбінації з голографічним блоком пам’яті на молекулярному рівні, ми розробили й побудували першу по-справжньому «розумну» систему наведення ракет. Тепер армія має прототип «розумної ракети». Це найбільше відкриття в галузі озброєнь з часу створення атомної бомби. А які методи ми застосовуємо, щоб зробити відкриття, уряду так само байдуже, як і фірмам комп’ютерів. І, хочемо ми того чи ні, нас оточили найнепроникнішою стіною секретності, яку тільки уряд може створити. Ще непроникнішою, ніж свого часу Манхеттенський проект, коли створювали атомну бомбу. Зайти сюди не дозволили б навіть президентові. Тому всі ми під спостереженням. І хлопці з охорони – параноїки. Щоденно їм здається, що росіяни збираються штурмувати нашу лабораторію. І вони сказали, що вчора ти вийшов з-під контролю і являв загрозу для безпеки держави. Але – в певних межах – я можу їх стримувати. Багато залежить від тебе. Ти стоїш перед вибором.

– Яким вибором? – втомлено спитав Мартін.

– Доведеться вирішувати, чи можеш ти змиритися з усім цим. І жити так, наче нічого не сталося. Я розумію – в тебе шок. Зізнаюся, я не збирався розповідати тобі, як ми досягли результатів. Але оскільки ти й так знав досить, щоб бути ліквідованим, я вирішив показати. Послухай, Мартіне. Я знаю, що досліди на людях без їхньої згоди, і особливо тоді, коли їхнє життя має бути принесено в жертву, суперечать традиційній концепції медичної етики. Але я вірю, що результати виправдовують методи. Сімнадцять молодих жінок, не відаючи про те, пожертвували власним життям. Це так. Але зроблено це було задля того, щоб удосконалити суспільство і гарантувати воєнну перевагу Сполучених Штатів. З точки зору кожного з наших піддослідних – це величезна жертва. Але з точки зору двохсот мільйонів американців вона дуже незначна. Подумай про те, скільки молодих жінок щорічно за власною волею накладають на себе руки або скільки людей гине на дорогах без усякої користі. Ці ж сімнадцять жінок прислужилися суспільному благу, і до них ставляться з співчуттям. Про них піклуються, вони не відчувають болю. Навпаки, вони відчувають лише задоволення.

– Я не можу цього прийняти, чому ти не дав їм просто вбити мене? – спитав Філіпс зморено. – Тоді тобі не довелося б непокоїтися, прийму я твою пропозицію чи ні.

– Ти мені подобаєшся, Філіпсе. Ми працювали разом чотири роки. Ти розумний. Твій внесок у створення штучного інтелекту був величезний і може бути ще більший. Застосування нашої розробки в медицині, особливо в радіології, – ширма для всієї операції. Це не означає, що ми не зможемо обійтися без тебе. Незамінних немає, але ти нам потрібний.

– Я вам непотрібний, – сказав Філіпс.

– Не збираюся з тобою сперечатися. Річ у тім, що ми справді відчуваємо в тобі потребу. Дозволь наголосити на одному. Людські жертви більше не знадобляться. Щиро кажучи, цей біологічний аспект проекту скоро згорнуть. Ми отримали необхідну інформацію, і настав час засобами електроніки поглиблювати наші знання. Досліди на людях закінчено.

– Скільки чоловік займалося цими дослідженнями? – спитав Філіпс.

– У цьому, – гордо відповів Майклз, – одна з най привабливіших рис усієї програми. Порівняно з величезним списком наших відкриттів, персонал був дуже нечисленний. Група фізіологів, група кібернетиків і кілька медичних сестер.

– І жодного лікаря? – перепитав Філіпс.

– Жодного, – сказав Майклз, посміхаючись. – Хоча… Це не зовсім так. Був один фахівець із мозку, доктор медицини й доктор філософії…

На кілька секунд запала тиша, і двоє чоловіків дивилися один одному у вічі.

– Ще одна деталь, – сказав Майклз. – Тобі беззаперечно й заслужено дістануться всі лаври за досягнення в медицині, які – із застосуванням цієї нової комп’ютерної технології – будуть відразу впроваджені в життя.

– Це підкуп? – спитав Філіпс.

– Ні. Всього лише правда. Але це зробить тебе одним з найзнаменитіших дослідників у галузі медицини в Сполучених Штатах. Ти зможеш планувати всю роботу в сфері радіології так, щоб усю діагностику з стовідсотковою точністю виконували комп’ютери. Людству це принесе величезну користь. Ти сам колись казав мені, що рентгенологи, навіть здібні, ставлять правильні діагнози лише в сімдесяти випадках із ста. І останнє… – Майклз опустив очі і почовгав ногами, наче збентежено. – Я казав, що можу стримувати агентів до певних меж. Якщо ж вони вирішать, що хтось являє загрозу для безпеки, спинити їх – поза моїми силами. На нещастя, Деніс Сенгер тепер причетна до нашої таємниці. Їй невідомі деталі, пов’язані з дослідженнями, але вона знає досить, щоб поставити під загрозу весь проект. Іншими словами, якщо ти вирішиш, що не зможеш прийняти нашої програми, не лише ти, а й Деніс будете ліквідовані. Тут уже я безсилий.

Зрозумівши, що життя Деніс під загрозою, Філіпс відчув, як обурення, що володіло ним, відступає перед іншим почуттям. До горла підступила ненависть. Тільки величезним зусиллям він стримався, щоб не пустити в хід кулаків. Він був виснажений, і кожний нерв напнувся до краю. Треба було зібрати всю волю, щоб змусити себе діяти розумно. Коли він оволодів собою, його придушило усвідомлення приреченості перед голою навальною силою, що стояла за проектом. Філіпс мав право розпоряджатися власним життям, але не міг жертвувати життям Деніс. Сумне відчуття впокореності й поразки навалилося, наче задушлива запона.

Майклз поклав руку Філіпсові на плече.

– Ну, Мартіне, гадаю, я сказав тобі все. Що ти вирішив?

– Здасться, я не маю вибору, – повільно промовив Філіпс.

– Чому ж. Маєш, – сказав Майклз. – Але ви будете поставлені в тісні рамки. Беззаперечно, і ти, й Деніс будете під пильним спостереженням. І ви нічого не зможете розповісти ні Конгресові, ні пресі. Є плани на всі можливі випадки. І вибір, що ти маєш, – це вибір між життям для себе й Деніс і безглуздою миттєвою смертю. Мені неприємно, що доводиться говорити так різко. Якщо ти приймеш рішення, на яке я розраховую, Деніс повідомлять лише те, що наші дослідження певною мірою пов’язані з міністерством оборони, про що ти й сам не знав, і що помилково вирішили: ти являєш небезпеку для оборони держави. Її приведуть до присяги про дотримання секретності, і на цьому все скінчиться. А вже від тебе залежатиме приховувати від неї біологічний бік експерименту.

Філіпс глибоко зітхнув і відвернувся від ряду скляних циліндрів.

– Де Деніс?

Майклз посміхнувся.

– Ходімо.

Вони знову пройшли крізь подвійні, наче в сейфі, двері й проминули амфітеатр. Потім рушили захаращеним уламками коридором. І нарешті звернули в колишнє приміщення деканату.

– Мартін! – вигукнула Деніс. Вона скочила зі складаного стільця і кинулася до нього повз двох агентів. Стиснувши його в обіймах, заридала. – Що відбувається? – схлипуючи, спитала вона.

Мартінові відібрало мову. Хвилювання, яке він гамував, затопила радість. Деніс жива й неушкоджена! Як він міг узяти на себе відповідальність за її смерть?

– ФБР хотіло переконати мене, начебто ти став небезпечним зрадником, – проговорила Деніс. – Я ні секунди не вірила, але скажи мені, що це неправда. Скажи, що все це страшний сон.

Філіпс заплющив очі. Розплющивши їх, він знов повернув собі дар мови. Говорив повільно, дуже ретельно вибираючи слова, бо знав, що життя Деніс у його руках. Вони тимчасово закували його в кайдани, але він знайде спосіб, як розбити їх. Навіть коли це потребуватиме років.

– Це все страшний сон. Це все жахлива помилка. Але все вже позаду.

Мартін підняв голову Деніс і поцілував її в губи. Вона відповіла на поцілунок, певна, що не помилилася, що поки віритиме йому – буде в безпеці. На мить він занурив обличчя в її волосся. Якщо життя кожної людини важливе – то і її життя має величезну вагу. Особливо для нього.

– Все позаду, – повторила вона.

Філіпс через плече Деніс поглянув на Майклза, і фахівець з комп’ютерів схвальнр кивнув. Але Мартін знав, що забути про це ніколи не зможе…

НЬЮ-ЙОРК ТАЙМС

УЧЕНИЙ ПРИГОЛОМШУЄ НАУКОВУ ГРОМАДСЬКІСТЬ –

ПРОСИТЬ ПОЛІТИЧНОГО ПРИТУЛКУ В ШВЕЦІЇ

СТОКГОЛЬМ (Ассошіейтед Пресс)

Д-р Мартін Філіпс, лікар, чиї останні дослідження принесли йому міжнародне визнання, вчора в другій половині дня зник у Швеції за таємничих обставин. Нейрорадіолог не з’явився до знаменитого Каролінського університету, де на першу годину дня було призначено його лекцію і де його чекала переповнена аудиторія. Разом із відомим ученим зникла також його дружина д-р Деніс Сенгер, з якою він узяв шлюб чотири місяці тому.

Спершу вважали, що подружжя ховається від загальної уваги, що оточувала їх, відколи д-р Філіпс протягом останніх шести місяців став повідомляти про приголомшливі відкриття й досягнення в галузі медицини. Але від цього припущення відмовилися, коли стало відомо, що подружжя охороняв численний загін служби безпеки і що їхнє зникнення, безумовно, відбулося не без участі шведської влади.

Державний департамент відповів на всі запити підкресленим мовчанням. Така реакція здалася ще більш дивною після того, як стало відомо, що багато урядових установ Сполучених Штатів зреагували на цю новину набагато гостріше, ніж, здавалося б, вона на це заслуговує. Цікавість міжнародної громадськості збільшилася після того, як шведська влада вчора пізно ввечері опублікувала таку заяву:

Д-р Мартін Філіпс попросив політичного притулку в Швеції, і його прохання задовольнили. Він і його дружина перебувають у місці, де на них не можуть чинити жодного політичного тиску. Протягом ближчих двадцяти чотирьох годин міжнародна громадськість зможе ознайомитися з документом, складеним д-ром Філіпсом. У ньому повідомляється про грубі порушення прав людини, що здійснюються з метою медичних досліджень. До цьому часу д-р Філіпс мусив утримуватися від висловлення своєї точки зору через зацікавленість впливових кіл і уряду Сполучених Штатів. Після опублікування документа д-р Філіпс по системі відео проведе прес-конференцію при сприянні шведського телебачення.

Який зміст вкладається в слова «грубе порушення прав людини» – невідомо, хоча дивні події, пов’язані із зникненням д-ра Філіпса, спонукали до серйозних роздумів. Д-р Філіпс є визнаним авторитетом у галузі комп’ютерного аналізу рентгенівських знімків – галузі, де, нам здається, навряд чи можуть бути припущені грубі порушення медичної етики. Однак репутація д-ра Філіпса (найшанованіші дослідники вважають вирішеним питанням присудження йому цьогорічної Нобелівської премії з медицини) забезпечить йому велику й прихильну аудиторію. Очевидно, те, що відбулося, глибоко образило почуття професійної гідності д-ра Філіпса, щоб спонукати його ризикнути власною кар’єрою, зважившись на цей драматичний і рішучий крок. І це також свідчить, що медицина не вбезпечена від своїх уотергейтів.

_{ПІСЛЯМОВА АВТОРА}

_{Досліди на людях, починаючи від завершення другої світової війни, породили низку складних проблем, оскільки число хворих, використовуваних як піддослідний матеріал, дедалі збільшується, хоча цілком очевидно, що, якби ці люди знали, що з ними робитимуть, вони б не дали своєї згоди}^[6]_.

_{Ці слова відомого анестезіолога, професора Гарвардського університету, взято з початку статті, де він описує двадцять два досліди, в яких, на його думку, порушено медичну етику. Він вибрав ці приклади з групи, що нараховувала п’ятдесят жертв, і послався на англійського професора д-ра М. X. Паппворта, який склав список п’ятисот осіб}^[7]_{. Ці епізоди не є випадковими й відокремленими. Вони типові, і спричиняються системою цінностей лікаря-експериментатора, яку витворила сучасна медична громадськість, вважаючи, що вона необхідна для дослідницької роботи. Ось кілька прикладів.}

_{В одному експерименті, про який писали в останні роки і який став темою телевізійної програми ШІСТДЕСЯТ ХВИЛИН, брали участь різні урядові агентства Сполучених Штатів. У ньому вивчали дію галюциногенів на військовослужбовцях, які ні про що не підозрювали. Можливо, тривожнішим і ближчим до історії, викладеної в романі, був експеримент, коли, не отримавши дозволу літніх хворих, їм вводили живі ракові клітини}^[8]_{. Під час дослідження вчені не знали, чи приживеться рак, чи ні. Напевне, вони самовільно вирішили – хворі вже такі старі, що це не матиме значення.}

_{Є численні приклади, коли радіоактивні препарати вводили людям, які нічого не знали й не підозрювали – переважно розумово відсталим – але й немовлята не були від цього гарантовані}^[9]_{. Ніщо не може виправдати цих дослідів, які проводилися начебто для покращення терапевтичного стану хворих, але, поза сумнівом, люди, яким нічого не сказали, ризикували дістати важкі тілесні ушкодження. Більш того, результати таких дослідів, як правило, не чіткі, і частіше служать для збільшення списку наукових робіт дослідників, аніж для розвитку медичної науки. Багато таких дослідів свідомо підтримувалося й фінансувалося різними відомствами уряду Сполучених Штатів.}

_{Під час іншого досліду від семисот до восьмисот розумово відсталих дітей було цілеспрямовано заражено сироваткою з метою викликати гепатит}^[10]_{. Серед організацій, що схвалили й підтримали цей проект, поза сумнівами, було й Епідеміологічне управління Збройних сил. Говорилося, що батьки дали згоду, але сумнів викликає те, як цю згоду було отримано і наскільки батьків поінформували про суть досліду. До того ж виникає питання, чи не порушує згода, яку дали батьки, права піддослідних? Я щиро сумніваюся в цьому. Загальна пошана до медицини й медичних досліджень викликає у медиків відчуття всемогутності і,разом з цим, створює подвійний моральний кодекс, тобто вседозволеність щодо хворих.}

_{Було б безвідповідально твердити, що більшість досліджень, які проводяться в Сполучених Штатах на людях, спирається на принципи, що суперечать етичним нормам. Але є й такі дослідники – хоч їх не так і багато, – які ігнорують ці принципи. Цей факт насторожує і вимагає уваги з боку громадськості. В наших учбових медичних центрах кількість досліджень зростає, тож науковий ентузіазм і дух фахової змагальності можуть змусити дослідників забути про те, що дослідження ці не повинні завдавати хворим ніякої шкоди. Крім того, між ризиком для піддослідного хворого і корисністю досліду для суспільства не було встановлено чіткої межі}^[11]_{. І думка про те, що висловлена хворим згода виключає зловживання, виявилася неправильною. Візьмемо той випадок, коли п’ятдесят жінок були використані як піддослідний матеріал для перевірки препарату, що викликає пологи. Всі вони дали письмову згоду, але в умовах, які важко назвати ідеальними. В результаті розслідування було встановлено: багато хто погодився під тиском, при надходженні до пологового будинку чи вже в самій палаті для пологів}^[12]_{. Після того, як цей факт сплив на поверхню, породіль проінтерв’ювали – майже сорок відсотків, як виявилося, гадки не мали, що були піддослідними, хоча власноручно підписали згоду. Щоб отримати згоду породіль, казали – їм вводитимуть «нові», а не «експериментальні» ліки. Дослідники прекрасно знали, що прикметник «нові» створює уявлення, наче досліджувані ліки кращі від «старих».}

_{Але часто для отримання згоди хитрощі непотрібні. Тактичний хід, до якого вдаються найчастіше, такий: хворому дають зрозуміти, що коли він не схоче «співробітничати», догляд за ним буде проводитися не на вищому рівні. Є ще й такий досить розповсюджений прийом – дослідник натякає, що досліджуваний засіб може принести користь, навіть коли це малоймовірно. Часто-густо лікар не повідомляє, що є інший, уже виправданий терапевтичний прийом.}

_{Все це не нове. Вже більше двадцяти років медичні часописи пишуть про порушення фахової етики при дослідах на людях. Але картина й досі лишається незмінною. І тепер, у вісімдесяті, коли медицина заводить роман з фізикою, можливості для зловживань набувають нових, жахаючих розмірів. Основне місце для спільного застосування сил медицини й фізики – наука про мозок, і основним об’єктом для дослідів стане людський мозок, який багато хто вважає найзагадковішим і най дивовижнішим витвором у всьому Всесвіті. Етичні й моральні питання, пов’язані з дослідами на людях, мають бути вирішені до того…}

_{… До того, як вигадка й фантазія стануть дійсністю.}

_{РОБІН КУК, доктор медицини.}

Примітки

1

ЕЕГ – електроенцефалограма.

(обратно)

2

Доктор філософії.

(обратно)

3

Доктор медицини.

(обратно)

4

Чорний звір (франц.).

(обратно)

5

Папаніколау Дж.Н. (1883–1962) – американський лікар і анатом, автор розповсюджених методів цитодіагностики.

(обратно)

6

Бічер Г.К. Етика й клінічні дослідження. – Нью Інгланд Джорнал оф Медсін, 1966. – Т. 274. – С. 1354–1360.

(обратно)

7

Паппворт М.X. Досліди на людині. – Бікон Пресс, Бостон, 1967.

(обратно)

8

Барбер Б. Етика й дослідження на людях. – Сайнтіфік Амерікен, 1976. – Т. 234. – №2. – С. 25–31.

(обратно)

9

Паппворт М.X. – цит. твір.

(обратно)

10

Ветч Р.М. Розвідки з медичної етики. – Гарвард Юніверсіті Пресс, 1977. – С. 274–277.

(обратно)

11

Джонас X. Філософські роздуми з приводу дослідів на людях. – Досліди на людях. – П.А.Фрейд, 1969.

(обратно)

12

Барбер Б. – цит. твір.

(обратно)

Оглавление

Робін Кук МОЗОК Роман

  1 7 БЕРЕЗНЯ

  2 14 БЕРЕЗНЯ

  3 15 КВІТНЯ

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  ПІСЛЯМОВА АВТОРА

*** Примечания ***