Уздовж Амазонки. 860 днів. Неможливе завдання. Неймовірна подорож. [Ед Стаффорд] (pdf) читать постранично

Київ

2012

УДК 82–92 (282.281,3) «20»
ББК 76.01 (7) 6
С 78

Переклад: Андрій Бондар
Редакція: Лесь Белей
Верстка та дизайн: Микола Койдан

Стаффорд Ед
С 78
Уздовж Амазонки. 860 днів. Неможливе завдання. Неймовірна подорож. – К.: Темпора, 2012. – 280 с., іл.
ISBN 978-617-569-084-0
Ед Стаффорд перший у світі пройшов пішки вздовж усієї течії Амазонки – від її витоків у горах Перу до гирла на заході Бразилії. Ця книжка – це спогади про неймовірну експедицію, яка увійшла у Книгу рекордів Гіннеса. Автор описує джунглі, їхніх мешканців
і свій досвід доведення тіла до меж витривалості.
Книга розрахована на мандрівників, екологів, етнологів, усіх, кого зацікавить запропонована тематика.

Переклад здійснено за виданням: Ed Stafford Walking the Amazon. 860 Days. The
Impossible Task. The Incredible Journey
Видання здійснено у рамках видавничих проектів ЕСЕМ Медіа Україна.

ISBN 978-617-569-084-0

© Ed Stafford, 2011
© ECEM Meдіа Україна, 2012
© Темпора, 2012

Çì³ñò
Передмова

7

Пролог

9

Частина 1: ПЕРУ ТА ВИТОКИ АМАЗОНКИ
1

Від зачаття до народження

12

2

Пошуки витоків Амазонки

34

3

Перехід найглибшого каньйону у світі

51

Частина 2: ЧЕРВОНА ЗОНА
4

Червона зона

66

5

Ашанінка

80

6

Ґадіель «Чо» Санчес Рівера

93

Частина 3: БЕЗРАДІСНИЙ ПОХІД ДО КОЛУМБІЇ
7

«Наглядай за своїм ґрінґо або ми відріжемо йому голову» 108

8

Депресія

122

9

Зцілення в Ікітосі

138

10 До Колумбії стежкою наркоторговців

155

Частина 4. БРАЗИЛІЯ
11 Вхід до Бразилії

170

12 Голод

186

13 «Cuando hay – hay. Cuando no hay – no hay»

203

14 «Присвята»

222

15 «А він не надто говіркий, цей ґрінґо»

234

16 Фінальний ривок

254

Епілог

269

Список спорядження для подорожі вздовж Амазонки

271

Подяки

275

Ïðîëîã
Після отримання категоричного попередження по короткохвильовому радіо, мовляв, нас уб’ють, якщо ми наважимось продовжити свою подорож, ми
спустились проти течії річки і потрапили на вкритий рінню острів на середині Амазонки. Я доправив мій набитий спорядженням пліт на каламутне мілководдя, зняв важкий рюкзак із затерплої, брудної спини і кинув його в ґумовий човен.
«Mira, Ed, atrás. Еде, поглянь назад», – тихенько проказав Чо. Озирнувшись, я побачив п’ять дерев’яних каное, які швидко наближалися до нас, повні
тубільних мешканців. Чимало з них стояли у вузьких човнах; луки натягнуті, стріли спрямовані на нас. Ті, що сиділи, посилено працювали великими
дерев’яними веслами.
Блядь. Моя футболка прилипла до тіла і піт стікав скронями. Я стояв нерухомо, але серце гупало у грудях, адреналін заливав мозок, дозволяючи швидко усвідомити навислу небезпеку. Сприйняття часу вповільнилось. Дерев’яні
човни плавно перетинали неспокійну річку. Небезпека, до якої було недалеко,
постала в обрамленні навислої позаду стіни зелених джунглів. Брунатні обличчя чоловіків і жінок племені ашенінка світились войовничістю та жорстокістю, розмальовані лініями яскраво-червоного кольору. Я помітив, що всі
жінки тримали в руках мачете.
Коли човни пристали до берега, тубільці вискочили й кинулися просто до
нас. Тепер обличчя чоловіків із вибалушеними білими очима налились кров’ю,
а жінки скидалися на одержимих. Вони обеззброїли нас із Чо. Тікати було нікуди – ми опинилися на острові, неначе звірі в пастці. Усі органи чуття були
насторожені, а наша свідомість відкидала все, що не відповідало бажанню негайно звільнитись.

9

Розділ десятий

Äî Êîëóì᳿ ñòåæêîþ
íàðêîòîðãîâö³â
Пебас – дивне перуанське місто. Без доступу до автомобільних шляхів, воно
цілковито залежне від річки і в ньому мешкає велика кількість ґеїв. Слід відзначити, що ґеї в перуанських громадах набагато більш показні й екстравагантні, ніж в інших країнах. Можливо, у культурах, які сповідують мачізм,
люди приречені вдаватись у крайнощі, щоб якось підбадьорити себе. Як наслідок, у Пебасі були команди манірних волейболістів, які вишивали міською площею, що виходила прямо на Амазонку. По-справжньому вражало
те, що вони рухалися, немовби жінки, коли гуляли і спілкувалися між собою,
але в момент початку гри вони перетворювалися на вправних чоловіків, які
жбурляли м’яча з однієї половини майданчика до іншої з приголомшливою
силою. Після безкомпромісної боротьби вони поверталися до своєї манірної поведінки, вітаючи один одного театральними поцілунками та дівчачими хіхіканнями.
Самопроголошений Володар Пебаса був відомим художником на ім’я
Франсіско Ґріппа – для друзів Панчо. Франсіско мешкав у неймовірно багатому особняку із панорамою всього міста, дозволяючи кожному мандрівникові, який проїжджає через Пебас, безкоштовно зупинятись у своєму
будинку – на велике роздратування власників єдиного в місті готелю. Франсіско пояснив, що він робить це тому, що хоч він і перуанець, він пишається
своїми подорожами і полюбляє зустрічатися з людьми, які