Прозові твори [Юрій Федькович] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (17) »
САФАТ ЗІНИЧ
Я собі вже не раз отак сиджу та гадаю: як-то, бідний світе, деякого сердешного некрута б'ють да глузують при тій науці! А мене було і пальцем ніхто не кине, не то що. Але ж бо я і бравсь швидко тої муштри! було капрал мені ні покаже, а я вже і вдав. А пан майор наш і розсудили: - Тобі,- кажуть,- не при вербецирці маятись: скоро по обрихтунку підеш до полку. От і пішов. Наш полк стояв тоді аж у Банаті, далеко. Трохи не два місяці машерували, доки зайшли. Мене дано до гранатирів, до першої компанії, до третього цугу, що по кватирах собі стояв. А добрі кватири мали! все в сербів; багачі, знаєте. Туда ситні краї, не такі як у нас, чи що. А мені звелів капрал йти на кватиру з одним старшим жовніром, Сафат Зінич звався. Господи, що за вояк пишний з його вдався! а що вже гордовитий був, то й не сказати: правдешний буковинчик. Я було аж його боявся, неначе якого офіцера, чи що. Такий-то він був, отсей Зінич; і в очі му важко тобі подивитись. А ми мали кватиру ув одної удови. Славили, що колись-то вона і багачка була, да на старості літах довелось збідніти. Слабовита була - ув одно лежала. А діточок не було в неї, лиш одна дівчина, Марта звалася, молоденьке та плоховите собі, знай та співушечка в лісі. Як було глянеш в очиці її тихонькі та благонькі або в личко бліде, замучене, то тільки що не зомліє; така вже безталанночка собі була! У вдови жили ми, як у свої рідні! І хліб нам був один, і сіль не ховав ніхто з-перед нас. Сафат було і дров купить (він мав, знаєте, гроші ще з дому), і скорому устарає, що треба. Дуже бідну удову жалував. А я вже і дров утну, і води внесу, і скрізь покутаю, як треба, щоб то, знаєте, на дівчину легше. А вона, моя рибочка, було аж плаче: "Чи отсе вас, - каже,- бог з неба до нас, бідних, послав, чи що?" Зразу ще, як ми там були на кватирі, то ходив один молоденький сербинчук, Янко звавсь; хороший парубок дуже. А що вже любила його наша тихонька Марта, то, мабуть, і в співанках нема так. Як го було одного вечора не видить, то і вечеряти не ме і виплаче любі свої оченятка, аж нам їй жалко стане. А вони були заручені з собою, бо там, знаєте, така вже установа, що два або три роки передом собі слово дають, а відтак аж побираються. А Янко ходив, що ходив, а далі і приостав ходити. Переказував, що вибирається за Дунай в купецтво. Нарешті вже і не прийшов. Поїхав, мабуть. Одної днини йдемо ми від бефелю, аж чуємо: на нашій кватирі гомін Прибігаємо, аж тут уже усі сусіди пораються коло сердешної Марти, що вже мертва на полу лежить, мов та щебетушечка убита. Ми зараз стали і питати, що отеє таке за лишенько подіялось, відколи ми з дому. А люде всі якраз нам і відповістили: - Янко,- кажуть,- відослав її перстень; висватав собі другу, багачку, у Василя Карадіча, коли знаєте. - Чи так? - каже Сафат, а сам унурив соболі свої очі в землю. Нічого більш не сказав. Третьої днини поховали і Марту, і стару, а самі пішли на іншу кватиру. У дві неділі по тім гуки по селу. Карадіч дочку оддає, а Янко ходить з дружбами хата до хати та збирає собі бояре, спрошує гості на весілля. Увечір збирається і Сафат. - А ви куди оце? - питаю. - На весілля,- каже,- іди принеси мені доброго вина відро та колач! - а сам кинув мені червінця. Я побіг. Приходжу, а Зінича вже нема, пішов. "Що тут робити?" - думаю я собі. Беру вино та біжу за ним. А у Карадіча ні крик та ні ґвалт на подвір'ю. - А там що таке? - питаю людей. - Сафат Зінич застрелив молодого,- уповідають. Я закаменів. - А де ж він? - кажу (Зінич оце). - Пішов сам до арешту,- кажуть. Убрали арештанта в залізо та оддали в катуш. Осудили на сердешного десять рік тяжкої неволі. Я проводжав 'го аж за місто, та так уже жаль! - Братику, камрате мій дорогий та любий, чого ви оце так марне пропадаєте? - За правду, товаришу! - промовив, як у дзвін вдарив, а сам ні ся скривить. Жовняр раз був.СЕРЦЕ НЕ НАВЧИТИ
Повісточка
Жили в нас в горах два парубки товариші, а що вже буйні та хороші собі були, той на папері не спишеш, - такі вже хороші були сі два легіні. А до того ще як уберуться, бувало, у кармазин та в жировані порошниці та стануть собі гостинцем гуляти, то дівчата якраз усі у вікнах. "Що ти, дівко, там забула?" - кричить мати на ввесь рот, а донечку мов прикував до вікна. "Ненечко, ох ненечко люба, най хоть надивлюся!" А легіні наші мов не видять, що дівчата в'януть. Понасувають кресаки на мальовані свої брови, кинуть голови д горі, мов лицарі які, возьмуться поза шию та сміються нищечком з бідних дівчат. А кресаки були в тих двох парубків такі, що кождий вартував ретельно коло 500 срібних, коли не більше: такого золота, пав та червінчиків було на їх! Як, бувало, зустрінешся з ними, то аж за очі вхопишся, так засіяють!.. Вечір дав бог тихий та милий, - сказано: клечальної неділі. Гульки на базарі сьогодня не було, славне парубоцтво проходжалось гостинцями та сутками, а дівчата позбігались у громадки та яли вишниками співати, щоби, знаєте, легіням жалю завдати, а вже
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (17) »
Последние комментарии
1 час 15 минут назад
10 часов 18 минут назад
1 день 9 часов назад
1 день 9 часов назад
1 день 10 часов назад
1 день 10 часов назад