Моя доба [Яр Славутич Григорій Жученко] (fb2) читать онлайн

1. РАЙ І ПЕКЛО

1

Степи, степи… Херсонська стороно, Мого дитинства океан бурхливий, Чи зможу на поеми полотно

Перенести твої безмежні ниви,

Твоє повітря - як міцне вино -

Твої раптові громовисті зливи?

Ласкава Музо, труд благослови -

Не дай згубити в леті голови!

2

Пошли звучання промітному слову, Щоб не бувало кострубатих рим; Навчи від зерна відмести полову

І занехати непотрібний грим;

Надхни співати в пору атомову

Класично-простим голосом старим

І вкороти, о Музо буйнокрила,

Дрібницям любим красного чорнила!

3

Ген-ген дрімає річка Бокова,

У хвилях марив тоне Благодатне, Де пліч сягає радісна трава,

Де розбрелось ожиння безпорадне, Де хащі терну б’ються за права

З кущами глоду, що ряхтить відрадно.

Там завжди Гурівський розлогий ліс

Ловив луну обкованих коліс.

4

Там кавуни рясніють на баштанах -

Як після битви біля Жовтих Вод

Лежали польські зайди у жупанах, Яких повсталий переміг народ

Під корогвами воїв богоданих…

Ще треба довгих і врочистих од, Щоб оспівати запорозьку славу,

Дзвінку в віках Богданову державу.

5

Там на старих могилах і горбах

Під сонцем зяють вапнякові баби.

Хто їх поставив по гінких степах?

Неначе тьмяні чорноморські краби, Вони наводять на прохожих страх.

Там повні дикої, хмільної зваби

Дніпрові плавні у поживний час, Коли багрець дубів ще не погас.

6

О як люблю я, поро вереснева, Поважний похід виповнених гарб, Що в двір пливуть, торкаючи дерева, Які зроняють свій багряний скарб.

Тоді загонисто, з гарчанням лева, Снопи ковтає молотарчин карб

І, наче хуґа, остюковий порох

Вкриває зерна золотистий ворох.

7

Тоді за плетений вербовий тин

Важезно падають достиглі груші.

На той солодкий запашний бурштин

Чатують радісно дитячі уші.

Тоді стає щасливим не один.

Тоді окрилює селянські душі,

Хоч як на стрим і скромність не зважай, Високим хмелем буйний урожай.

8

Масний чорнозем надарує збіжжя; Стави наплодять ситих коропів;

Окраса краю, давне Запоріжжя

У серці збудить променистий спів

І, мов чаклунське предків чорнокнижжя, Наснажить волю твердістю дубів, -

Чого ще треба трудовій людині, Чиє життя - немов медові дині?

9

Але московське ненаситне зло

Нагнало зграй на українське щастя.

За рік, за два мов повінню знесло

Щасливі села й хутори квітчасті.

Міста змінили старожитне тло

На кубістично-індустрійні снасті: До них пішов зруйнований селюк

Продати силу м’язуватих рук.

10

Спустивши свари, підступи й погрози, Прийшов тривожно тридцять другий рік.

Людей, мов бидло, гнали у колхози, Змовкали стайні, бравсь кущами тік

І зодягався в бур’яни - як лози.

Незламних духом, гордих споконвік

Щодня й щоночі комуністи брали -

Кудись везли на соловки й урали.

11

Одного досвіта й до нас прийшли.

Ще тільки перші півні заспівали, Ще з голубої ранішньої мли,

В якій кружляли зоряні навали, Дозрілий місяць не будив хвали

Дзвінкому небу в солов’їв, що спали, Тоді - страшний той час упам’ятку! -

Завив бентежно Босий на току.

12

Наш тристалічний хутір оточили

(Немов татари Чортомлицьку Січ), В дубові двері вдарили щосили -

Аж затряслася з переляку ніч.

Шалів на прив’язі, рвачкий, стокрилий -

Метався Босий, кидався на бич, Аж поки комсомолець Товстошкурий

Його застрелив, забиравши кури.

13

О як жадав я в той ганебний час

Допасти шаблі з-під герба старого, Що зі стіни зневажливо на нас

Зорив, немов картаючи престрого, Що ми, державці родових окрас, Без чину й зброї стоїмо убого, Та стримав батько, мов колись Кальниш: - Своє життя лишень занапастиш…

14

У хату ринула притьмом орава,

Нацькована московськими людьми.

І спорожніла у світлиці лава,

З якої висли пишні килими.

І зникла вмить одежа золотава.

І я надривно заридав грудьми,

Бо за прожитих чотирнадцять років

Я ще не бачив отаких притоків.

15

Жалобно ржали коні вороні

(Відмалку батьком плекані, як діти), Коли обох нас, мовби на вогні, З двора вивозили. Я міг уздріти: Ячали мати й сестри, на вікні

Хтось роздирав книжки, жбурлявши квіти, Немовби золота шукав між них,

Моєму серцю скарбів дорогих.

16

Але з тобою я лиш міг узяти

Те, що було на плечах і ногах.

Хмурний і непокірливо затятий,

Я сів на воза - як підбитий птах, Якому вже, здавалось, не літати.

Мій батько серцем і душею стах

Перед німою цівкою рушниці,

Що зяла з рук сусіднього п’яниці.

17

Він так усівсь на наш дубовий віз

(Який котивсь, як танкова твердиня), Немов пропити готувавсь і вниз

Брести без пам’яти на чортовиння, Що всіх п’яниць водило тільки… в хмиз.

І дивувалася дорога синя,

Чого це з хутора в досвітній час

Гуде підвода. Місяць ще не згас.

18

Він ще світив - о запорозьке сонце! -

І з-над могил, що потопали в лан, Дивився тужно… Знову? Чи не сон це?

Ведуть ясир? То де ж татарський хан?..

Чи, може, вдруге зерно від херсонця, Везуть квапливо у московський стан?..

На “куркулів” наспіла смерти черга, Щоб ти, дідизно, ниділа безверха.

19

Ще пару гін - і вирине Висунь

(Яку навколо звали полустанком) Із моря нив, достояних красунь, Що заніміли перед повним ранком, Готові сонцю проректи: “Присунь, Докинь проміння нашим забаганкам, А ми, надпивши соняшних роїв,

Віддячимось валами врожаїв!”

20

Забовваніли спереду вагони

Вздовж телеграфних репаних стовпів, Немов повільно виповзла на гони

Довготелеса валка чумаків,

І вздрів я варту, і почув прокльони

Батьків і плач дітей і матерів.

По шпалах бігли міліціонери

І засували аж до клямок двері.

21

- Вставай! - п’яниця хрипло загорлав

Деручим басом, наче з перепою; І ми з цілющих подихів отав

В паркий вагон пірнули з головою, В людьми набитий до країв состав.

Ранкову млу над даллю степовою

Розтяв свисток, і крикнув паротяг, Дими піднявши - як жалобний стяг.

22

В якім одчаї цокали колеса!

Як стугоніла предківська земля!

Коли повз ниви, переломи й плеса

Прогув наш потяг. Поряд немовля

Голодне плакало. Мов неотеса,

Хитався батько, “випивши”, мовляв.

Усім присутнім болісно здавалось, Немов у грудях серце обірвалось.

23

“Москва однакова… добра не жди! -

Статечний дід заговорив недбало, -

Нам за Петра було - як за орди, За Катерини гірше не бувало,

За комуністів - скільки ж то біди

Зазнав ти, краю наш, коли займали

Тебе в двадцятому, і знову ось

Тягти ту саму лямку довелось”.

24

Тут хтось припав до нього на коліна: “Порадьте, батьку, що, куди і як?”

Немов прокинувшись, притьмом до сина

Він випалив: “Що з тебе за козак?!

Чого ж мовчиш? Поглнянь, як Україна

Страждає. Лінь? Байдужість? Переляк?

Чи вже й твої праукраїнські кості

В московській ом’ясилися корості?”

25

О як стенувся запальний юнак,

Якому, певне, не було й сімнадцять!

Я вмить підскочив: “Ще один козак!

Мені вже скоро сповниться п’ятнадцять!”

“Тож набік геть московський обиняк! -

Хтось третій скрикнув, - бо й мені шістнадцять!”

У дружнім колі так зійшлися ми, Зідхнувши мужньо повними грудьми.

26

Павло - Максим - Григорій - і знайомство

Без куртуазій припис відбуло.

Чи наше мирне знатиме потомство, Як войовничо стали ми - на зло, На хижий підступ, хитре віроломство, За змаг добра, що в задумах цвіло?

Нехай ми замкнені були в вагоні, -

Несли нас крила в синяві бездонній.

27

На мить коротку, велемовну мить, Себе побачили ми в давній Січі; На мить почули, як Дніпро шумить; На мить зайшли в паланки таємничі…

- Послухай, Грицю, в грудях клекотить, -

Максим промовив, глянувши у вічі.

І я, зиркнувши на горбатий ніс, В умі поклявсь - воскреснув Кривоніс!

28

Та наші мрії, марива жадані,

Урвав мій батько стогоном тяжким.

Блідий, недужий, вдарений зарані

Нагана тилом, корчився й жарким

Чолом з одчаю бився у конанні.

О рідний батьку! Словом нелихим

Тебе, в хворобі, не картав з принуки, Хоча й соромивсь я твоєї муки.

29

Два дні й дві ночі стугоніли шпали

І телеграфні плакали дроти;

Два дні в полях вагони потопали, Насилу змігши даль перепливти;

Дві ночі в’язні на підлоозі спали, Не відаючи долі, ні мети,

Аж поки потяг, полоз нетверезий, Не стрінув курські крижані берези.

30

О білокорі! Вас я не злюбив.

Вас, вид Москви, зненавидів до гиді, Коли побачив ваш вихрастий звив; Ваш білий холод на зеленім виді

Мене до болю кригою вразив,

Бо за дитинства, що не знало ниді, Я звик до теплих, лагідних тополь

Серед південних осяйних роздоль.

31

- Прощай навіки, рідна Україно! -

Хтось молитовним голосом прорік.

Як водоспад шалений, безупинно

Шугав по жилах запальний потік; І я запрагнув злитись воєдино

З тобою, краю мій, навік, навік: Мигнули в думці поклики до втечі, Коли спустився білгородськи вечір.

32

Під гору потяг уповільнив хід, Немов спочити гоувався гоже.

Тоді не змовчав молодавий дід: “Тікайте, хлопці! Хай вам Бог поможе!

Тримайте гордо український рід!”

Дошки підважуючи, звав хтось: “Боже!”

Удар - і дах, підрізаний ножем, Відкрив нам отвір над чужим кряжем.

33

Недужий батько, звівся наді мною: “Нехай, мій сину, Бог благословить!” -

Перехрестив тремтячою рукою,

Підняв плечі - й за коротку мить

Я вже летів комітьма головою

З вагона даху на ялини віть,

Що - наче мати - злегка підхопила й

На грунт поставила, зеленокрила.

34

Брудний, обдертий, руки у крові, Я повертавсь до пам’яти небавом.

Гуло й шуміло, грало в голові

Якимсь незнаним маршем кучерявим.

За сосником, по пояс у траві, Я стрів Павла, що наближався плавом.

Поміж кущами виринув Максим,

І ми пішли, згуртовані, за ним.

35

Ми йшли всю ніч. На південь прямували, Житами в росах, плавнями брели.

Минувши хижі, дерев’яні звали,

Що нас лякали з ранішньї мли, Ми, наче вкопані, край річки стали: З одного боку - ізби залягли, А з другого - на хати біловиді

Садів клонитись віти красовиті.

36

- Там Україна… - проказав Максим

Старозавітним голосом Мойсея

(Всю Біблію, ще будучи малим,

Вивчав я з дідом до фіти всіяє), І ми, побачивши вітчизну дим,

Що нас манив, як захисту кирея, Перехрестилися й без перепон

Мулкий босоніж перейшли кордон.

37

“Пора спочити б, - натякнув Павло, -

Несила йти. Нарешті ми вже вдома”.

Максим згодивсь: “У гай поза село!”

І я відчув, яка велика втома

Гнітила тіло. Нило і пекло.

Та любо стріла складена солома.

І ми, у скирту врившися клубком, Поснули нагло непробудним сном.

38

Я бачив дивне видиво потому:

Із двору мати повагом ішла,

На поводі шовково-золотому

Коня баского впевнено вела,

Накинувши на нього паполому,

Мережану нитками зі срібла;

Вергав вогонь із ніздрів кінь гривастий, Немов дракона він жадав допасти.

39

На гривані золочене сідло

Незнаним сяйвом радісно сіяло.

Та вершника в кульбаці не було.

Гарячий кінь, басуючи зухвало,

Іржав розкотисто на все село:

Для нього вигону було замало.

“Бери, - сказала мати, - й поспішай

З неволі рідний визволяти край!”

40

Вогненно звівся меч Архистратига

В моїй правиці, блиснувши, як гнів; І я крізь вітер, що студив, мов крига, Пустивши повід, помстою злетів

Над отнім краєм, що конав - недвига -

Попід нещадним чоботом катів:

Жахтіли кров’ю п’ятикутні з лоба, З нутра московська шкірилась утроба.

41

Я все стинав, що звалось москалем

(Дослівно майже з гнівного Тараса), І за моїм поборницьким кличем, Як смерч, котилася вояцька маса; Я розсікав до пояса мечем -

Робив два тіла з одного каркаса, І вже в одно не сходились тіла

Там, де моя дорога пролягла.

42

Здавалося, що простір підо мною

І сонце, й зорі, і планети всі

Текли й текли нестримною рікою

У невимовній космосу красі,

Мій подвиг осяваючи собою;

І я, відомсти праведний носій, Немов Ярема, звівши меч під хмари, Гукав: “Покари москалям, покари!”

43

Не відав я, як довго я гасав, Суворий месник, ведучи загони;

Відходив ворог, перебродив став, Позаду слід лишаючи червоний -

По тій землі, що зайдою топтав.

І засміялися безмежні гони,

Коли главу сільради Сердюка

Мечем розкраяла моя рука.

44

І я прокинувся… Внизу дівчата

Згрібали сіно. Пісня голосна

Черкала небо. Сонце, мов на чати, Пливло на захід. Листяна стіна

Його прииймала, тінями крапчата.

Залита сяйвом, лагідна, вона

Під зеленаво-синім небокраєм

Очам здавалася блаженним раєм.

45

А поруч мене міцно спав Максим.

Чи снилось молодому ватажкові

Те, що й мені? Чи мандрувало з ним

Звитяжне видиво? Чи в тій підкові, Що він знайшов над шляхом порохним

(Про це він гордо повідав Павлові), Яка, мов символом, пекла мене, Він віщування бачив потайне?

46

Павло хропів, й радісно мені було

На їхні подихи зорити збоку,

Перед лицем солом’яне стебло

Гойдало стовбурінь свою високу, Коли на нього видихав Павло.

І загрібальниць нешвидкого кроку

Ще не присвоював блакитний день, По вінця повен золотих пісень.

48

Максима злегка я торкнув рукою -

І той підкинувсь, як спросоння звір.

Потому втрьох за красною лукою

Ми довго стежили. З прадавніх пір

Ще так сіножать не тремтіла грою

І в гоні хвиль не марив косогір, -

Як нам у тому вересні чи серпні, Що лив навколо пахощі нестерпні.

49

- Агов! дівчата? - покликом, як грім, Максим зі скирти вигукнув раптово, І аж до лісу вибалком крутим

Пішло луною вагомите слово…

“Ви що за лежні? - мов сріблом дзвінким, Одна спитала. - Все, либонь, готово.

Ану ж до вил!” І навпрост по стерні

Пішли ми втрьох, невмивані й брудні.

50

На цьому й першу пісню закінчімо, Бо вже й мені вривається терпець.

Читачу ревний! Мабуть, незлічимо

Я нагромадив нелегких слівець.

Прости мені! Не знизую плечима, Не каюся, щасливий же кінець:

Дівчатам сіно ми в копиці склали, Вони ж нас повели й нагодували.

2. ГОЛОД

51

Підлото скверни! Твій мерзенний вид

І хижий зір за млою окулярів

Мені, як мотлох, до нуди набрид, Що я себе турботами охмарив

І не творив, як завжди. Троглодит, Нацистський вислужник, поріддя скнарів, Румунський злодій, виродок-хамчук

Завдав чесноті довгоденних мук.

52

Крутій, наклепник, заводій відсотків

І неоправний, давній москвофіл, Свої пучки, порепані й короткі, Він прикладав до плагіятських діл.

Садист, назовні вивсь такий солодкий; Такий масненький до жіночих тіл; Але звелась невпріла Катерина -

І від поличника спеклась личина.

53

Та цур йому, нікчемі! Тричі цур

Тому, хто батька в притул запроторив

(Старий гатився головою в мур

І сина кляв за зрадницькі повтори)…

Ласкава музо! Вийми з цих тортур

Моє надхнення й поведи за гори, За кригу рік, за гнівний океан -

До України всенародних ран.

54

Народні рани? Слів для цього мало!

Брела голодна, вихудла весна.

Стинало смерти невблаганне рало

Безхлібний люд. Як буря навісна, По всіх оселях пекло клекотало; Споконвіків родюча далина

Лежала чорним і відкритим гробом -

Невірна доля вірним хліборобам.

55

Тоді Григорій повертавсь у край, Де ріс, як явір над херсонським степом, Де ріг достатку сипав урожай

На буйні гони під блакитним небом…

Гай-гай читачу! Скільки не читай

І не роздумуй, - під роздум’я склепом

Чи ти відчуєш горя лемеші,

Що тнули хлопцеві цілинь душі?

56

Вони вгризалися, доглибні леза, В його єство, підкріплюючи біль.

Та й бистра думка, визріло-твереза, Його чуття приборкувала хміль.

І хоч по серцю рипала протеза, -

Ясним прибоєм била звідусіль,

Неначе золото, дзвенюча злива

Лункого жайвора, легка й щаслива.

57

Сірявий птах, на вид непоказний, Мов грудка з поля, тріпотів ірвисто; І гожий день на промені весни

Низав незримне голубе намисто…

Та знагла станув образ неясний

Перед очима хлопцеві імлисто:

Уздовж дороги розпростертий труп

Підняв обличчя - висохле, як струп.

58

І завагався в роздумі Григорій -

Іти вперед чи кинуться назад.

Чутки твердили, що голодні, в горі, Пекли дітей… Людського м’яса чад

Смердів у хаті, в стайні і в коморі…

Раптово труп, уставши навпопад, На юнака, хитаючись, подався

І, наче нелюд, хижо засміявся.

59

О як мандрівець блискавично біг!

До серця тиснучи малу хлібину, Не чув погоні гупаючих ніг,

Ані стогнань, що падали на спину.

От-от, здавалося, правиці ріг

Назад потягне зопалу хлопчину,

Йому з плечей сорочку обдере,

І з торби хліб - і душу забере!

60

Неначе гнаний, вітроногий олень, Під гору хлопець по дорозі біг.

Так повна кліть із прямовисних штолень

Нагору мчить на рейковий поріг.

Юнак, як вихор, спрагнений невтолень, Перелітав притоптаний моріг,

Аж поки вчув - ударивсь довгоногий

Лицем об твердь набитої дороги.

61

Передихаючи, спинивсь юнак.

Немов на сполох, серце калатало.

Навкруг оглянувсь. Бовванів вітряк

Далеко спереду: немов кресало,

Двоївся верх у мариві - навзнак.

А десь позаду глибоко стогнало: Довготелесий мирно помирав

У сяйві сонця, в панахиді трав.

62

Переборовши невимовні страхи,

Юнак наблизився. І гострий жаль

Його пройняв, мов гостротою бляхи.

Це був сусід із хутора, Довгаль, Мастак на мудрощі, отець Домахи, З якою Гриць не раз ходив “на баль”.

Тепер, причинний, хлопця не впізнавши, Довгаль помер, їства не скуштувавши.

63

Глибокий роздум і палючий гнів

Вергнули хлопця в навісну обладу.

Розгін блакиті раптом потемнів

І, повні туги, розпачу й неладу, Текли думки, немов у пеклі зів…

О, зглянься, Боже! Мудру дай пораду!

Дідизна гине, вимирає люд…

Невже був прадідів даремний труд?

64

Невже сплюндрує до ноги, докраю, Розтопче нас розгнузданий москаль?

Допоки буде хмарами відчаю

Скверниво тьмарити розмайну даль?

І доки ти, розчавлений ратаю,

Здихати будеш на краю проваль?

Спини свій похід, фатуму ганебо!

Невже осліпло й справедливе небо?!

65

Невже ж і ти з-над райдужних воріт, Могутній Творче пралюдини й тварі, Зориш байдуже на приземний світ, Осівши владно на найвищій хмарі, Щоб слати пагубу, зневіру, гніт, І зло, й загладу, неподатну карі, Страждання, й муки, й розпачі без меж

На безконечність людських безбереж?

66

Невже оглух ти й не вчуваєш крику -

Вулканних скарг мільйонів голосів?

Яви надію, чисту і велику,

Достойну трону, на якому сів,

Благословивши землю яснолику.

Допоки ж буде пекла чорний зів

Ковтати радощі земного раю

І розвогняти вигубу безкраю? -

67

Картав Григорій, бризкаючи гнів; Юнак волав би до свого сконання, До тих провісних, неминучих днів, Коли життя ввірветься нить остання, Якби з торішніх, сохлих бур’янів, Немов на зла диявольське змагання, Пругким півколом не плигнув до нір, Очима блимнувши, довгастий тхір.

68

Та ось і хутір! О гніздо прадавнє!

Це з нього вилетів у світ юнак.

Тепер до хати, мов колись до плавні, Вбігає хлопець і вітання мак

Цвіте, як форте у дзвінкому ставні, Коли той славень, перемоги знак, Гримить над масами, гуде луною

І потрясає звагло далиною.

69

Через город і бугилу, і двір

Біжить нестримний навмання Григорій, Долає тин, неначе в гоні звір…

Безверхий дім, а стежка до коморі

Взялась зелом… Кущам навперекір

Влітає в хату, де в якім притворі

Хтось на полу дрімаючи лежить.

Дзвінке вітання - й дід уже не спить!

70

О ждана стріче дорогого внука!

Дерев коріння й пагони гілок

Тим самим соком живляться. Розлука

Для них смертельна. Радости ковток

В охляле серце вливсь, як запорука

Нової сили. І життя клубок

Почав мотатися - в жару окличчя

Онук цілує дідове обличчя.

71

Підвівся дід і ноги опустив.

Жахнувсь юнак - товстими бутилями

Вони звисали. О, не диво з див, Що не знаходилось в онука тами, І на мінорний він зійшов мотив.

Над дорогими - пухлими - ногами

На повні груди хлопець заридав, Мов грім із хмари, що котивсь на став.

72

Раптовий грім… Шалена громовиця

Колола небо на тонкі шматки.

Немов померлих восковидні лиця, Світили болем вікняні шибки.

А грім гримів, як та козацька криця, Що від шабель вергала гнів шарпкий

Понад колись привільними степами, Що так хвалились воями-дубами.

73

“Господніх кар палаючі мечі

На землю ринуть, - сумно дід промовив, Окраєць хліба звільна жуючи. -

Спасибі, внуку… Хоч і смерти повів

Мені сичі приносять уночі,

Я ще живу… Спасибі, що зготовив

Таку вечерю… Світ мій ще не згас

У цей пекельний, кінецьсвітний час.

74

Хоч перед смертю посмакую хліба, Який старанно я ввесь вік робив, Успадкувавши звичаї дуліба

Чи від володарів трипільських нив

Любов до поля, що п’янить, як липа.

Свій вік я різно у житті прожив, Та не бував без жита чи пшениці, Чи без коржа, вертути й паляниці.

75

Що ж, я помру - однаково, коли -

За день, за місяць, може, після Спаса, Та не однаково, як від хули,

Від кулі вигине Жученків раса.

Невже ж наш рід, спускаючись до мли, Переведься з воя в свинопаса?

Клянись мені, що виживеш? Клянись

І в судний день за смерть мою помстись!

76

Рости, онуку, родові на славу; Як дуб - міцний; як явір - виростай!

Про цю московську, нелюдську облаву, Що навістила запорозький край,

Усьому світові скажи по праву, Як вірний свідок, - завжди повідай…

Помстись, онуку!” - Дід, зігнувши спину, Перехрестив і повернув хлібину.

77

Надвечір дід помер… Палкі слова, Онука присяги кличі врочисті

Дослухавши, заснув… Як булава, Що розливає струми променисті,

Його легка, воскова голова

Світила з подушки… Стояла в мисці

Питна вода з ясного джерела,

Що з Обитоків тітка принесла.

78

О ні, не плакав, не ридав Григорій -

Вогонь сушив рясні потоки сліз, Які лилися рвійно, в непокорі.

Сідало сонце ген за верболіз,

Востаннє блискаючи з-за коморі, Перед якою безколісний віз

Лежав, зарослий щедро бур’янами, Що хату й клуню облягли валами.

79

По громовиці, що притьмом пройшла, Краплини сяяли по всіх усюдах.

Поки не впала повечірня мла,

Водив свій зір по хуторних спорудах

Суворий хлопець. Впевненість була

В рішучих рухах, що не завжди в людях

Присутня в мить, яка міняє вік, Якщо трагедіям урветься лік.

80

Та ось і він, такий знайомий заступ, Що стільки ям під яблуні копав.

Тепер Григорій з ним рушає в наступ

На край узлісся, де в облозі трав

Могутній дерен захопив у застіб

Родючий ґрунт… Ще й вечір не опав, Як під густими, в кронах, дубняками

З’явився обрис дорогої ями.

81

А де ж дощок дістати на труну?

Хіба в сільраду? Ні. Сердюк пихатий, Московський ставленик, що всю весну

Велів померлих купами ховати

У спільну яму, вбогу і тісну, Не дасть нічого. Боже пребагатий, Ну, як пізнати на отих гробках, Де спочиває найдорожчий прах?

82

Ага, санки в похилобокій стайні, Що ними дід онука по снігу

Возив у свята й будні незвичайні, Коли ліпили з хворостом Ягу,

Коли бували хлопці одностайні.

Тепер, долаючи журбу тугу,

Бере санчата, піддані покорі,

З кутка пустого похмурний Григорій.

83

Та що з них зробиш? Мідне окуття

Міцними шворнями боки скріпило, Дошкам додавши довшого буття.

О як шкварчали полосочки мило!

Переборовши нагле сум’яття,

Онук вагається… Господня сило!..

І, загорнувши діда у рядно,

Спустив у яму на санках - на дно.

84

Коли упав на діда перший дерен, Немов китайка на козацький прах, -

Засяли зорі на розлогий терен, Що був вінком Христові попервах, Тепер до всіх він прилягав, простерен.

Як по старих, гетьманських прапорах, Проходив місяць по багряних хмарах

І панахиду правив у пожарах.

85

Шумів тривожно похоронний марш

Нових посадок Гурівського лісу, Що Криворіжжя прикривав, найстарш, Для нив од вітру даючи завісу.

Здавалась валкою чайок і барж

Та смуга зелені, неначе з плису, Коли за Низ - не жаль і голови! -

Стинала Січ навалу татарви.

86

З землі прийшов - повернешся у землю, Яку твій предок мужньо боронив

На Жовтих Водах, мовивши: “Приємлю

І глад, і смерть за вольности мотив, Але чванькому ляхові не внемлю!”

Отак і ти серед хвилястих нив

Казав Москві, нащадок ветхий роду, Кому, ти знав, не буде переводу.

87

І засипає грудами онук

Найближчу серцю, дідову могилу; Вкривають рівно із юнацьких рук

Дернисті плити домовину милу:

Коли мандрівник, спрагнений розлук, Сюди загляне з некрутого схилу, -

Не взнає, хто тут. Місяць і зірки

Про поховання знатимуть віки.

88

А може, хрест поставити? Дубовий?

Ні, ні, ніякого! Щоб злий Сердюк, Віддавна майстер підступів, обмови, Хапун майна, падлюка із падлюк, Що пошукати золота готовий,

Не зрушив тіла. Той низький байстрюк

Нехай не знатиме, де спочиває

Козацький прах, кому й ромен співає.

89

Важкий, натомлений, Григорій сів, Скінчивши довгу і сумну роботу.

Лише тепер почув пташиний спів, Що передранішню вістив турботу.

До неба очі він вогнисті звів, Свою велику зносячи скорботу.

І, вмить схилившись, тяжко заридав, Як грім недавній, що котивсь на став.

90

До ранку плакав хлопець на узліссі, Не раз лице вмиваючи в ставу.

Сичі кувалкали в коморній стрісі, І все примарне йшло, як наяву, Немов чийсь дух у дійсність перенісся, Свою ману згубивши вікову.

Коли ж на сході почало світати, Замівши слід, юнак пішов до хати.

91

Із сіллю хліба смаковито з’їв

І випив дідову джерельну воду.

О як він слухав соловейка спів, Що, мов не знаючи біди народу, Аж затинавсь - наснагою дзвенів…

На повні груди ранню прохолоду

Вдихнув юнак, поглянувши на став, І знов до міста мужньо почвалав.

92

- Не оглядатись! - козаки веліли, Коли рушали в похід на війну.

Отак Григорій, з горя сполотнілий, Ступав на степ, на буйну цілину, Аж поки вийшов на узмежок білий, Де цвіт шавлії напускав ману.

Юнак ховав на грудях півхлібини, Готов за неї битись щохвилини.

93

Це він в радгоспі драному “Скотар”, Щоб тілом вижити, за чередою

Носив у серці поетичний дар:

Корів провадив даллю степовою

І славив простори й химери хмар, Козацьку звагу в битвах із ордою…

Поетом бувши, кріпнув чередник, Щоб давній рід, як мовив дід, не зник.

94

Доярки потай хлопця напували

З дійниць пахучим, теплим молоком, Коли ще й сонце, строївши цимбали, Не виринало. Скріпнувши цілком, Він чув - за плічми крила виростали: Ставав міцним, як дуб, січовиком.

О красні мрії, марива приваблі, Лише б допасти гриваня і шаблі!

95

Та лютий голод, що рубав упень, Підкрався хутко й став на підвіконні: Сестричку Галю пантрував щодень, Заклавши глухо ніздрики червоні.

Зійшла душа із тіла, як черлень, Бо не ставало в хаті й краплі “моні”, Коли, далеко бувши, братик Гриць

Не міг дістатись до своїх сестриць.

96

О неповинні, українські діти!

О янголи, вас мерло тисячі!

Це вам сьогодні б жити й молодіти, Дзвеніти вдень і мріяти вночі, В садках плекати повновидні квіти, В майбутнє гордо, впевнено йдучи…

Сестричко Галю! Чи знайду на схилку

Твою в Мусіївці малу могилку.

97

Та не всі зникли з повені заглад.

Тверда Жученків королівська раса!

Дід вірив, що в блакитний крови лад

З герба коронна пролилась окраса.

О давні будні, сповнені принад, Хоробра зваго, на безсмертя ласа, Хай снять леґенди вицвітом старим -

Недарма й гуси врятували Рим!

98

Лишень подумай, дорогий читачу

(Що млою плебсу кровно перегнив), Демократичну буйноту гарячу

Вгамуй поставою клейнодних див, -

Без них відчуєш гордости нестачу, Немов ратай, що поле борознив

Усе життя і раптом став без плуга: На нього спала воля недолуга!

99

Тож я до вас у подумах речу, Невіри, схожі на бурхливу Етну, Щоб нам за дня не меркнуло ввічу, Плекаймо спадщину свою шляхетну.

Вона сталилась карою плачу,

Рубала світлом темряву причетну.

Герби й корони, як жарини слів, Живлять ясу, щоб дух наш не малів!

100

Отак дійшла до сотої октави,

Ледь-ледь почавшись, епопея ця.

Не приставав я до чужої слави, Але й не мав трагічного кінця.

Було три смерті, щодо суті справи.

Які ж думки у книги покупця?

Невдача? Успіх? У годину пізно

Кінчаю скоромно цю про голод пісню.

3. ПОВСТАННЯ

101

Ми всі полюємо на читачів,

Творці читва, прозаїки й поети, Запобігаємо, щоб їх мечів

Двогострі леза не стинали злети

Крилатих муз, щоб генії кличів

На перелазах не росли в естети, Як то премудро висловився хтось -

Чи не Осьмачка, промітний Тодось.

102

Дивак у вдачі, тверезу несповна, Це він розгойдував сімсот октав, Який просодія багатомовна

Не перетравить у вогні розправ.

Я не змагався з ним, сутяга скромна; Мені М. Рильський ключ кляризму дав.

Але й Осьмаччине косноязиччя

Перетриває не одне сторіччя!

103

Великих, славних мавши вчителів, Нелегко бути, читачі собою.

Проте в полоні ваговитих слів, Що в парі йдуть із атома добою, Я сам собі всевладно повелів -

Не простувати битою тропою!

Нехай найвищих не сягнувши слав, “Я ввесь не вмру!” - Горацій ще сказав.

104

У сто четвертій, провідній октаві

Я правдолюбну розповідь почну

Про те, як хлопці, молоді й рославі, В безхліб’ї збувши силу незначну, Дядьків, що мерли з голоду в неславі, На справедливу підняли війну.

Її вели Максим, Павло й Григорій, Не по-юнацькому тверді й суворі.

105

Максим, що родом був із Бокови, Павло, що знав усіх дівчат Казанки, З пекельним порохом… Травневі ранки

Ще не гортали неба корогви,

Як вибух краяв темряви серпанки: “Гребіть назад пшеницю і ячмінь, Кому життя продовжити не лінь!”

106

Із хат обдертих вихудлі й голосні, Як темна рись, метались рільники.

І ріки зерна, мов дари Господні, Текли й текли у пазухи й мішки.

Волав Максим: “Наїжтеся сьогодні, Щоб завтра йти відважно на штики”.

Юха на трупі міліціонера

Вістила всім - нова надходить ера.

107

Так, ера вибухів, доба повстань

Стрясала даль священною війною, Що від вечірніх смерків до світань

Назад несла грабовані Москвою

Достатки й зерно. В гоготі зринань

Крупи, стававши стравою смачною, Грудками каші повнили роти

І роздували всохлі животи.

108

О сканарна доле, доле хлібророба!

Ори та сій, коси та молоти -

І знай, твоя горлатиме утроба, Бо й крихти хліба вдома не знайти.

Допоки ж буде ця пекельна проба

Для тіла й духу? Вперті, мов кроти, Свій вік увесь копаються селяни -

Щоб їх поглинув голод невблаганний.

109

Немов у Дельфах Пітія сумна,

Що чаклувала в дивній ворожбарні, Вістивши мор невимовний, мов мана, Коли приходили вожді бездарні,

Так ти, о доле, завжди неясна, У сьогосвітній для людей гамарні

Всевладно топиш душі й кістяки, Мов ґніт палючий - воскові свічки.

110

Які несвітські, незбагненні сили

Тебе надхнули, доле, на розбій?

Чиї закони суздальські ґорили

Щодня у задум переносять свій?

Допоки ж буде, в бенкетах підпилий, Ненатлий чварами, старий крадій, Убогий мозком, ниций, супостатий, Народи й царства, й дух їх обркрадати?

111

Його ім’я по-фінському - москвин, “Багна густого житель гниловодий”.

Племінне схрещення, байстрючий син, Він полюбляв нагнути на колоди

Незламні чола, значені на згин, І так, лякаючи слабкі народи,

По шиях сікти - осягти мети:

Сусідні землі й води загребти.

112

Тепер він знов напав на Україну, -

Плугатарів, нащадків козаків,

Загнати в соз, колгоспівську общину, І повернути в темних кріпаків, Які давали б зерно без упину, Забувши волю, знану від віків, -

І тільки сильні духом одиниці

Не йшли під ніж московської різниці.

113

Максим, що став повстанським ватажком, Будив прадавню звагу Кривоноса: Вершив діла, оправдані цілком,

Коли юрма, голодна, гола й боса, Змінявши статки на коржі й на жом, На сласні жмаки, на хлібинку з проса, Тепер гунула з вилами на прю -

За свій же хліб і за свою зорю!

114

Зоря, здавалось, просвітила знову

Борцям визвольни, леґендарний шлях.

Хто міг ще встати в пору вечорову, Вночі міцнів, співаючи в полях.

Псалмами славлячи Святу Покрову.

“Грабуй грабоване!” - гуло в хатах.

І на станційні зернові утвори

Пливли й пливли звитяжці непокори.

115

Великий Луг, Лиман і Чорний Ліс

Тепер служили за повстанські штаби.

З усіх усюд голодний натовп ліз, Поживи спраглий, хлібної приваби, Готов напасти; навіть з-під коліс, Які під меливом повзли, мов краби, Насильно видерти як не мішок,

То ворок борошна для галушок.

116

О людський гніве, сповенений по вінця!

Коли Максим, новітній Кармалюк, На бій тернівця, гурівця й долинця

Вночі повів, як молодий вірлюк, Без хліба й зброї, без коня й червінця

(Бо коні йшли на м’ясо й холоднюк), Усе в пожежах жахно запалало -

Аж затряслось енкаведівське сало!

117

Палали Гурівка і Бокова,

І Братолюбівка, і Обитоки,

І Благодатне, де душа жива

Всякчас вливалася в повстань потоки, Недарма вила злякана сова

(Собак посмажили давно), і доки

Змітав радвладу месницький вогонь, Лилася кров із вислужників скронь.

118

Тоді повис на гілці Товстошкурий; Круглясту кулю проковтнув Сердюк

З нагана власного; звитяжно-хмурий, Котився в даль повстанський перегук; Тікали зайди, як отари гурій;

Гуляв Максим, новітній Кармалюк; І сам Павло й поплечники Павлові

Йому вторили, йти на смерть готові.

119

В багрянополому, як рай, вогні, Неначе криця, гартувавсь Григорій, Свої пекельні думи наливні

У навісній райкомівській конторі

Ледь-ледь гамуючи на серця дні, Коли ридали почуття суворі,

Коли за дідову, голодну смерть

Валив московську владу шкереберть.

120

О людський гніве, зливою могутній!

Той, хто ретельно слугував Москві, Тепер сміявся на пожовклі кутні, В своїй тупій відкривши голові

Сузір’я дробу, гаряче відчутні.

Московські трутні, в будні степові, Вже не пихато йшли назуспіт святу, Петлю на шиї чуючи затягу.

121

Вертавсь додому безробітний плуг

З двора гнилого спільної коморі.

Жниварки, й борони, й приводу круг, Що пойнялись іржавістю надворі, Тягнули власники, зчинивши рух.

Тоді в парторга віднайшов Григорій

Дідівську бричку з родовим гербом, Який ще сяяв павича пером.

122

Днедавня бричка на пругких пружинах, Немов карета, легко так пливла, Коли колеса раювали в шинах,

Дорожній порох краючи дотла.

Вона возила без вигод машинних, Зате для діда зручною була.

Втекти парторгові не довелося -

Рудою кров’ю запеклось волосся.

123

О людський гніве, наглий, як вулкан, Що потрясає мирною землею!

Якого ліку для глибоких ран

Дістати в тебе, чистого душею?

Тебе п’янив чебрець і майоран, Допоки в тебе вишиту кирею

Важкий бурун раптово не зірвав

Серед хвилястих нив і буйних трав.

124

Тепер твоя непогамовна сила

Клекоче й кличе на тяжкі діла.

Святу ідею, що Москві немила,

Вона, як стяг, велично підняла, Свої розправивши повстанські крила.

Де в душах снила невиразна мла.

Вже кожен прагне самостійним бути

В оцім краю обаполи Славути.

125

Немов Петлюра, колував Максим,

Коли й Шулічине, і Тернуватка

Пішли в бої, схвильовані, за ним.

Нової певности хитлива кладка

Перекидалася мостом міцним

Між мерклих сіл; росла в лісу палатка

Зв’язкових штабів… Повертався хліб -

І віра в душах проростала вглиб.

126

Чумацький, сонний південь України

Змінявсь на жваву Запорозьку Січ.

Високолетний славень солов’їний

Дзвенів навкруг, оспівуючи ніч, Бо темний морок, захисник руїни, Тепер вершив таку дивезну річ: Людей кріпивши, сповнивши наснаги, Непевним душам додавав відваги.

127

Багряний місяць, срібний молодик

Світили сяйвом січового сонця.

До ролі спільника з них кожен звик.

Якого ще потрібно оборонця,

Коли йде бій новітній січовик?

Тоді, ховаючи проміння гронця,

Зайти раптово за когорти хмар

І приспішити справедливістькар.

128

Гуляла гідно й гордо Україна!

Громами грізних вибухів гула

Повстанська слава, незрадливо-змінна, Яку вкривали то яскрінь, то мла.

Жадана воля, мов рясна калина, В степах південних знову зацвіла.

Страшна красо народного визволу, Нехай твій стяг не хилиться додолу!

129

Нехай же всякий волелюбний край

По всьому білому, ясному світі

Стає на прю за щастя і розмай, Мечами правди крає кривди сіті, А ти, відваго, мужньо поривай

Усі народи, раді й сумовиті,

Багаті й бідні, на звитяжний змаг

За владу права і за волі стяг!

130

Коли приїхав із Кривого Рогу

Енкаведистів голосний загін, -

Загородивши в терники дорогу

І до ярів перехопивши гін,

Максим із масою почав облогу.

Бойци вляглись, приречені на скін, І, пару днів просидівши без їжі, Здались народові на Криворіжжі!

131

О гнівний гніве, помстою сліпий!

Коли тебе пробудять у повстанні, -

Порогів смерчем клекотять степи, І людські душі, збурені зарані, Кричать погромно: “Кровію кропи

Повстанський здвиг і зайд гурти останні!”

Лише кількох порятував Максим,

Звільнивши з балки, де ще висів дим.

132

Отак до рук поплечників Максима

І зброя, й коні перейшли. Павло, Кого палила звага невгасима,

Парад затіявши на все село,

Возив на рамах пасічника Клима

(Щоб видно кожному з боків було) Рушниці, бомби, скоростріл, гранати, Які й роздав тому… хто вмів стріляти.

133

Напівсерйозна витівка Павла,

Що з Бокови майнула жартівливо, По всій Баштанці настрій підняла.

Раділа Гурівка, повстанське жниво

Збирала навіть Гасівка мала -

Адже й вона дістала хліб щасливо.

Гуляв Максим - і вслід гуло за ним: “Нехай отаманом буде Максим!”

134

Максим, що звідав лоскотання слави, На щирий поклик байдуже зважав; Йому б лише понурий, мерлий, тьмавий

Нарід підняти, щоб свободи й прав

Росла яса, щоб на обман облави

Повстала честь і люд не плазував, Бо ж не однаково, коли вмирати, -

На полі бою чи в покорі хати.

135

Помреш хоробро в гідному бою -

Твоя достойна слава не загине.

Вона продовжить правоту свою.

Твоє витання, звагло-верховинне, Ще довго житиме в твоїм краю; Допоки сонце сяє, вітер лине -

Твій неподоланий і гордий дух, Як правди змаг, ширятиме навкруг.

136

Коли ж неславну приймеш ти кончину

(У силі бувши й не здолавши страх

Чи вмерши з голоду, свою дитину

Пустивши в світ, або - найбільший жах! -

В безум’ї з’ївши, мов смачну хлібину), Тобі прощення не знайти в світах; Тебе, ганебо, знай і завжди відай, Поб’є прокльоном оклик людоїда, 137

Бо навіть той тайванський людоїд, Що в хибній вірі втне людського м’яса, Собі ж полює дика на обід,

Коли утроба, до м’ясива ласа,

Болить, немов у ній колючий глід, Але, про що б не свідчила гримаса, Ножа не зводить на холодний труп

Заради учти між низьких халуп.

138

Меткий Максим, розвогнивши повстання, Про людську гідність переможно дбав.

Допоки вирине зоря дорання

Чи блисне сонце на росини трав, -

Югав, як яструб, сиплячи вітання: “Сьогодні пан, а завтра - хоч пропав!”

Гукав, метаючи в райком гранати: “Гуляйте, браття, двічі не вмирати!”

139

Гуляли всі, хто вийти міг надвір

І замашного списа підгострити;

Важкої помсти ненаситний звір

Завив у кожному. Вогонь відкритий, Косивши зайд, підводячи невір,

Найбільш партійцям прагнув догодити, Бо це ж вони, зневолення посли, Голодну смерть народові несли.

140

Гуляли коси, рогачі й сокири,

Бо зброї обмаль на руках було.

На три округи клекотали вири;

Любивши поле, не одне село

Відрадно бачило, як ратай хирий

Ставав на ноги. Бурею несло

Його по хліб. Журба втікала чорна -

І радо в клунях деренчали жорна.

141

Лише обком ніколи не гуляв,

Сидівши сидьма лячно в Січеславі

(Дніпропетрівському), з усіх об’яв, Що скрізь на мурах тріпались, діряві, Грозив покарою й депеші слав

Москві до Сталіна. В злобі неправі, Енкаведисти навогняли гнів,

Полюючи на влади ворогів.

142

Лиха, ненависна, чужа радвлада

До кости в’їлась за дванадцять літ.

Її позбутися б навіки рада

Уся країна й немосковський світ.

Коли з розпуки проти хлібокрада

Спахнув селянський порив у зеніт, -

Повстанським вітром захопила ера

Робітника, службовця й інженера.

143

Як спис, нагострене, палке перо

Підняв на північ Хвильовий Микола, Назрілий гнів, як спінений Дніпро, Вергнувши гордо Харкова довкола: “Геть від Москви!” - різнуло під ребро

Столицю здирства, що чигала гола.

Микола Скрипник, Любченко Панас -

І ті пристати прагнули до мас.

144

Але заплутались непевні крила,

Оброслі вкрай червоним тягарем.

Коли на повний голос говорила

Повстанська мста, - запрагла теорем, Обох їх стріла вислуга похила

(Отак ходили євнухи в гарем).

Тож не знайшлося в них земної сили -

І кулю в лоб собі вони пустили.

145

Так, може, й треба всім отим вождям, Що слугували лютому Кремлеві.

Ніщо не красить їхніх темних ям, Ніхто й не знає, де вони, сталеві, Лягли кістьми. Яким, чиїм кущам

Дають поживу? Навіть Тавелеви

Пожали славу. Їм же, голосним, Не склав пошани “дорогий” вітчим.

146

Підступний вождь, лукавий Джуґашвілі, Що згорда Сталіном себе нарік, Допавши влади, змисли озвірілі

Нестримно збурюючи з року в рік, “Хохлами” правив. На народнім тілі

Він тавра й близни випікав навік, Щоб завжди й скрізь, як жах Сарданапала, Москви сваволя твердо панувала.

147

І вождь у сказі лютому послав

Полки піхоти з повзами новими

На непокірних оборонців прав.

Як темні хмари, попливли за ними

Злобою підняті гурти невгав -

Краями круч і схилами крутими -

І той, хто з голоду раніш не вмер, Від кулі з подвигом поліг тепер.

148

Максим, свідомий хижої розправи, Хоробро бився в довгому бою -

Упав, підкошений, на рідні трави

Проливши кров розгнівану свою…

Палила ночі прихлюпами слави

Жага жалоби чорної в краю,

З якого сотням, тисячам, Павлові

Стежки в Сибір послалися тернові.

149

Григорій вижив. Повністю вцілів, Щоб чисту правду понести по світу, Будити совість думальних голів, Неправди чин, біду несамовиту

Разити жаром ваговитих слів.

Колись отак, сягаючи зеніту,

Між давніх воїв ставши в аванґард, Кріпив потугу зваги кельський бард.

150

Читачу ревний, не кінець - початок

Повстанській дії. Житиме в віках

Новітня слава. Негучний мій статок, Та щирий словом. Буде ще в рядках

Снаги для хлопців, ніги для дівчаток, Всього ще буде - ворогам на страх!

Тобі, в тужбі за рідною землею, Творю скорботно довгу епопею.

4. СИБІР

151

Лексеми… Вейм і смітошмід -

Облуд, підступства ковалі мізерні, Кого знутра покрив довічний лід, -

Очам набридли, мов кукіль у зерні.

Оцей неплідний і дупластий плід, Пихате сміття, скинуте на стерні, Нахабно преться болю нанести,

Допавши влади - чорної мети.

152

Один, смородячи берлінські брили, Покинув Прусію, принишклий тхір.

Нащадки тих, що Біблію творили, Сміються з другого: “Ханжа з невір!

Гидкий байстрюк!”… Сахаймось від ґорили

І помандруймо в сніговий Сибір, Бо здавна йшли найкращі до Сибіру -

Ті, що в людину зберігали віру.

153

Сніги й сніги… Якутії сніги

Лягли, як вічність, на безмежні пущі.

Метуть, задувши Лени береги,

Ночей і днів хуртечі невсипущі.

Байкал не має жодної снаги

Звергнути криги млаві шкаралущі.

Лише невгавна, сива заметіль

Гуде й гуде, помножуючи біль.

154

Шмагає Північ батогами хуґи -

Свою полярну виливає лють

На тих, що з півдня чужомовні звуки

В первісні нетрі зграями несуть, Що відморожені, гниючі руки

Кладуть, як дань, на тьмаву каламуть.

Колимська далеч, випроставши плечі, Прибульців косить лезами хуртечі.

155

Що їй до того, винен хто чи ні?

Прийшов непрошений - відвертий ворог!

На несвоїй, сибірській далині

Стрічай заметів гостроверхий ворох, Пізнай палючі, крижані вогні,

Списи вітрів, розгнуздано-суворих, Що смертоносним подихом січуть

І значать трупами вілюйську путь.

156

О де ти, де ти, побратиме Павле?

Серед яких розвихрених снігів

Твоє життя, мов каравела, плавле, Не знаючи причалу й берегів?

Чи може й досі, нездоланний Павле, Тобі той промінь, посланець верхів, Що йде крізь вікна, ковано-ґранчасті, З-під стелі світить - радість у нещасті?

157

Ти взнав Луб’янку в юному житті, Московську - Йвана Лютого - коморю, Що вглиб загналася, що в самоті

Грозить назовні: “В яму запроторю!”

Твої дівацькі мари золоті

Розвіяв час, мов баранців, по морю.

О Павле, Павле, між яких завій

Ти бережеш останки гордих мрій?

158

Тримай же міцно, вірний ратборче, Зернини духу на новий посів!

Ще прийде час, і те насіння творче, Його стрільчасті вруна й поготів

Покриють зеленню земельні корчі -

Дадуть будущині спадковий спів, Щоб та земля, що здавна лан зернила, Співала знову - як визвольна сила.

159

Пливе Павло снігами по тайзі.

В руці сокира, під рукою - пилка.

Підв’язаний повстяник на нозі

Вгрузає глибоко. Кедрова гілка

Згори звисає, мовби жалюзі;

В дуплі дрімає пишнохвоста білка, А світ навкруг - пухнаста білина -

Сліпить до болю, мов якась мана.

160

Бредуть на працю дивні дроворуби, Вчорашні звершники славетних діл, Неподоланні ворогове згуби,

Яких сам дух - а не подоби тіл! -

Веде на стовбури, ворожі труби…

О кедри, кедри, ви взяли ввесь діл

В обладу кореня, в гілля обладу, В обійми пагонів - сибірську владу.

161

Зелена хвоє, вічно зеленій!

Даруй на зуби щедрі вітаміни,

Коли послаблі в’язні при вогні

Тебе жують після тяжкої зміни.

Твої шпильки, пахуче-наливні,

Для них, охлялих, - покорм незамінний.

Твоє в крилатках зерно їстівне

Краплину сили в мускули вдмухне.

162

Пливе Павло, рвучи зелену хвою, -

Для в’ялих ясен життєдайний лік, Торкаючи гілляччя головою,

Що віє спокоєм, що з року в рік

Усіх слабких короною рясною

То приголубить, обігрівши бік,

То приховає від швидкого ока

Наглядачів, чия душа жорстока.

163

О ті двоногі, низьколобі пси,

Що в лапах носять вогнепальну зброю!

Не знають звіра гіршого ліси

Від них, що хижою спішать юрмою.

Вони у край пречистої краси

Несуть лукавство й пристрасті розбою.

Це в них, на вирвах серця і душі, Лежать опилки вічної іржі.

164

Пливе Павло… На працю… Кубометри

Добірних дрів, що виростуть за день, Жадають жертв - одним порвати гетри, А другим лікті розтовкти об пень, Коли несила вже пиляти кедри,

Коли вже кров’ю харкнуть із легень

Украй потомлені, скорботні в’язні, Від поту мокрі - наче вийшла з лазні.

165

Це тут замкнувсь дев’ятий Дантів круг, Куди потрапив мандрівник Вергілій.

Це тут маліє найгордіший дух.

По цій незнаємій катівні білій

Меткий диявол розгоняє рух,

Щоб тут людині, від біди змарнілій, Судилась пекла димна коловерть -

Кінець від куль чи від морозів смерть.

166

Це тут замерзнув гнівний Войнаровський, Гетьманський небіж, запорозька кров.

Це тут погас, як метеор, Грабовський.

Стезя борців сюди прямує знов.

Невже Костенко, Драч і Вінградовський, Нового слова горда корогов,

Тут знайдуть смерть, як Зеров і Драй-Хмара?

О барди правд! За що така покара?

167

Ще від Шевченка не було співця, Який не знав би, як смердить в’язниця.

В лабети смерти, згубного кінця, Ідуть і йдуть, зоравши болем лиця, Борці, кому з лаврового вінця

Листок роковано за слово-крицю, Чиї безсмертні, пристрасні пісні -

Як Фенікс - палять доби навісні!

168

О скільки вас, посвятні українці, Лягло кістьми? Не сотні й тисячі -

Тьми-тьмущі йшли, і юрмно й поодинці, Вовкам на учту падали вночі.

По всьму світу, ні в якім звіринці, Отак відвіку хижі іклачі

Не жирували на людському м’ясі, Хіба що в Римі леви гривокрасі.

169

Павло сказав: “Чи пан, а чи пропав, -

Кріпімось, друзі! Двічі не вмирати.

Якщо ти звідав кривди і неслав, Якщо зубами гриз холодні грати, Якщо ти дрів немало нарубав

Тайзі холодній, - час тобі й тікати!

Ватаго зваги, знай і пам’ятай, Що десь на півдні поблизу й Китай”.

170

Як яра іскра, кинута в солому, Пожежу родить на сухім току, -

Павлове слово розметало втому,

Влило надію, радісну й дзвінку.

І ген по всьому пагорбі крутому, Що красувався в кедровім вінку, Палка й велика, мов космічна міра, Рухнула душами воскресла віра.

171

Це з нею жив розчахнутий Тарас, В піски втопаючи за Кос-Аралом, Коли сумний киргизький козопас

Убогу долю, наче поле - ралом, Скородив співом, простим, без прикрас.

Тоді за маривом, хитким, розталим, Ходив, шукаючи надій, поет,

Щоб віру вирвати з тяжких лабет.

172

І він вернувсь, розбуркав Україну; Пройшов, надхнувши мерлявих невір!

Отак Павло, посіявши іскрину,

І сам ожив, немов збуялий бір, Якого буря в люту хуртовину

Гойдає довго і реве, як звір.

О любий Павле, вірний побратиме, Твоя бентега по серцях ростиме!

173

Дванадцять в’язнів рішені втекти.

Дванадцять з тих апостолів визволу, Що раді йти крізь пекло до мети, Вночі як стрій стрибнуть із нар додолу

І незабаром - до секунд п’яти -

Двоногим псам, що приспані посполу

Міцною ніччю, всадять по ножу

Під самі груди - в злежану іржу!

174

Весна відкриє великодні брами…

О красна поро! Завжди, як тепер, Крізь непролазні хащі за вітрами

Ти всім отим, хто в горі не помер, На південь путь показуєш боками

Дерев без моху. Червень розпростер

Квітуче тло, немов полтавську плахту -

Крапчасті смуги лохвицького рясту.

175

Дванадцять в’язнів з табору втекли, Забравши порох, патронами, рушниці.

Після ранкової густої мли

Знайшли й сніданок - жовті полуниці

Чи брості хвої, що з гілля злягли, З корон розлогих - неламкої глиці.

Зате на пізній, мандрівний обід -

Стегно від зайця чи й ребра обвід.

176

Який ти гарний повесні, Сибіре!

Дзюрчать холодним сріблом ручаї, Пашать галявини… О хижий звіре, Минай потомлених, що - як рої -

Гудуть, бездомні… Клятий безувіре, Не знай довіку, де, які й чиї

Прибулі з тундри, впавши, спочивають -

Після походу сили набирають.

177

Ідуть і йдуть відчайні втікачі.

Таких багато розбрелось тайгою.

На них удень полюють і вночі

Вівчарки люті, цьковані шпаною.

Допавши сліду, пси, мов іклачі

(Вовки сибірські, що деруть юрмою), Наздоганяють в’язнів, що бредуть -

Крізь темні хащі прокладають путь.

178

Далеку путь до бажаної волі!

Туди, де рине пінявий Амур,

Що світ надвоє ділить мимоволі: На край манджурів, жителів конкур, І край бурятів, що голодні й голі, Бо їх обдер московський балагур -

Старий балясник, людовбивця зроду, Напасний бич для кожного народу.

179

Шуми, шуми, зневажена ріко,

Людською кров’ю скроплений Амуре!

Із водориїв стилем рококо

Розбризкуй піниво своє похмуре, Де не один конаючи Левко

Багрив рудою побережжя буре.

Тепер готуйся стріти втікачів,

Запраглих помсти - навіть без мечів!

180

“Так от яке драконське прикордоння! -

Почав Павло, поглянувши на дріт, Що вивсь над кручею. - Внизу бездоння, А вздовж ріки - немов прогнався кріт!

Зате й горби для нас - придворна броня”.

Нехай не був це мудрий Демокрит, Зате загонисті слова Павлові

Гули в серця - як гомін по діброві.

181

Павло сказав - як вузол зав’язав!

Але попробуй вузол розв’язати.

Один Гордій, меткий до пересправ, Себе прославив спритністю княжати, Яку мечем гелладець розрубав.

Павлові друзі всілись почекати, Допоки сили наберуться знов

І темна ніч надійде до дібров.

182

Та що за лопіт, за удари в роги

Збудили схили, збурюючи рев?

Спросоння в’язні скочили на ноги

Й лягли за бурі стовбури дерев.

Лунавий крик у нетрі-бездороги

Прорвавсь, продерся, проричав - як лев.

І всі уздріли на клину зеленім

Рогами схрещених самців-оленів.

183

“Тю-тю на вас! - наважився Павло. -

Та в час такий не тратьмо ні дробини!

А щоб живе м’ясиво не втекло, Гайда в обхід! Готуйсь до оленини!”

Удар киями - й ноги підвело

Великорогому. На склоні днини

Дзюрчала кров - і пахла дичина, Жарким вогнем присмажена, смачна.

184

По щедрій учті, боровій трапезі, Піднявсь один з молитвою в устах: “Свята Покрово, борони тверезі

Чуття й думки, щоб дух наш не потах, Щоб чиста честь, як лико на березі, Була між нами в цих страшних світах…”

Але скінчити не вдалось молитви

Зняли тривогу поклики гонитви.

185

Вівчарок гавкіт нагло залунав -

Сіпнувся кожен до кия й рушниці.

“До бою, друзі!” - поклик поміж трав

Пройняв підгілля наливної глиці.

І вівчуровий рикіт заячав,

Як тільки потріл громом блискавиці

Усе покрив - і в’язнів, і ловців, Собак і сполох буйних ялівців.

186

Тривав недовго бій. Вівчур, вівчарка

І людолови знагла полягли.

З-за кедра місяць, перемоги марка, Спинивши наступи нічної мли,

Осяяв зарви, щоб не вгнався в карка

Іржавий дріт. І вислови хвали

Святій Покрові знову залунали:

Ніхто не станув жертвою потали.

187

“Забито двох, підсумував Павло. -

А ми живем! Поранених немає!”

І переможне слово залягло

У надра серця, що псалми співає.

Такі молитви не одне б село

На бій за щастя підняло безкрає

Відваги слово! Твій надхненний спів

Людей не раз на барикади вів.

188

“Ріку штурмуємо вночі о першій.

Ви втрьох з обценьками - в колючий дріт, А ми - погнати москалів у верші

Сипнемо дробу і вперед - за пліт!

Отак, до берега прохід продерши, За течією кинемо в політ

Останки тіл, міцних від оленини.

Перепливти - до третьої години!”

189

Павлів наказ - дискусіям кінець.

Готуй патрони з кулями і дробом!

Твердої мсти останній рішенець

Припав до душ колишнім хліборобам, І навіть той - не взяв би його герць! -

Що так моливсь, погодився: “Доробим

І нарубаємо не дрів - голів!

Бо так Господь, я вірю, повелів”.

190

Наказ прийнявши, залягли на спочин: Тілам - наснага, душам - перетах.

На них жахали з темряви узбочин

Рови й горби в покручених дротах, А ген із веж, із марив-поторочин, Дививсь тривожно, зведений на страх, Службовий пост - відчайців переймати: На учту кулям чи в льоху за ґрати.

191

Коли опівночі Великий Віз

Нерівне дишло повернув угору,

Павло з “кульметкою” вперед поліз

(Її здобув ще в ту тривожну пору, Коли ножа, що мав шарпкий наріз, У спину варти затопив простору) І, почекавши декілька хвилин,

Махнув - стріляти! Ворогам на згин!

192

Ревнуло, бахнуло, заклекотіло,

Югнуло нагло, блиснуло з-під брів.

І дух, що кидав без вагання тіло, Розцвів, як жевриво з кедрових дрів.

Упав - пропав! Метнувсь на звагле діло -

Ярким багаттям буйно відгорів!

Позаду - паль, ровів горбистий шерег, Зате попереду - урвистий берег.

193

І стрімголов у пінявий Амур -

Один за одним… Гей, холодні хвилі, Не зупиняйтесь, щоб людський алюр

Не захолов на течії стокрилій, Несіть, несіть у хлюпоті безжур

Людський потік на найбистріші милі, Найдальші кола водяних верхів -

До тих близьких манджурських берегів!

194

Павло пливе за рвійною водою,

Гребе наввимашки, навпрост, навмань.

Тайга ліворуч - темною стіною, Праворуч - південь, як пора світань, Іде назустріч, ближчає з горою…

О красний ранку! Почекай-но, стань!

Дозволь допасти берега чужого,

Поки ще сонце не дійшло до нього.

195

Дозволь відвазі в затишних кущах

Знайти притулок. А тоді вже, сонце, Осяй, огрій - по обстрільних дощах -

Прибуле братство. Справді, чи не сон це, Не дивний привид у зірких очах?

О ні, бездольні! Знайте, що кордон це!

Павло оглянувся - лише один

Із ним сягнув манджурських низовин.

196

Хоробра решта склала головою

Сувору дань Амурові. Повік

Ні першоцвіт, ані зелену хвою, Що в сонці сяють радо з року в рік, Не споглядати ранньою порою,

Ані під вечір, що скрашає вік.

О вірні друзі, добрі дроворуби!

І ви діждались пагубної згуби.

197

Не все одно - з сокирою в снігу

Чи в каламутному, як ніч, Амурі

Лягти кістьми. В бунтарському бігу

Прожити роки, тижні, дні нехмурі -

Це те, що родить бойову снагу, Що животворить, мов громи і бурі.

Ні, не однаково - повзти рабом

Чи впасти, зводячи ясний шолом!

198

Дванадцять приступом ріки сягали -

На другий берег допливло лиш два.

Навіщо докори, що - мов шакали -

Гризуть даремних вироків слова?

Не всім же вижити - достотно знали!

Не завжди й кожному життя сплива, Неначе послана від Бога ласка

Чи від недолі тимчасова казка.

199

Павло вцілів, а з ним і побратим -

Дебелий дядько з Таврії просторів, Що зріс над берегом Дніпра крутим.

Меткий пливак, бувало, він гуторив

Не ніч, не дві з молодшими. Як дим, Той час минав. Умов і договорів

Було немало, та лише в Павла

Триває спомин - таємниць діла.

200

На берег вибрівши, Павло і дядько

Мерщій до хащ метнулися, куди

Прямує часто не один безхатько

Після якоїсь прикрої біди.

Отож тепер Гаврило Перетятько,

Здолавши з другом закрути води, Ішов стрічати, крізь кущі безкраї, Манджурське сонце, визріле в банзаї.

5. У ЗАПОРІЖЖІ

201

Григорій був гарячий, мов окріп.

Витав горою і пручався долі.

Коли, сумний душею, він окріп, Звергнувши примхи навісної долі, Тоді… Гай-гай читачу! Кріп не кріп -

І до здоров’я стежка мимоволі!

Я до гомонів знічев’я вдавсь,

Та похопився й на гачок не пхавсь!

202

Її всі звали “чарівна Людмила”, Бо завжди “мила людові” була.

Вона старанно в існститут ходила

І всі конспекти до дрібниць вела.

Немов магнітна, всемогутня сила, В її очах іскрилась кара мла, Що в гожі дні ставала золотою, Зате в негоду - гнала темнотою.

203

О неповторні, молоді літа,

Коли найглибше море - по коліна, Коли дорога, хоч яка крута,

Під ноги падає, багатозмінна!

Юнак зустрів її, і зустріч та, Неначе в пісні, що дзвенить, нетлінна, На серці випекла таку печать,

З якою мруть і на вогні мовчать.

204

Вона несла під ніжною рукою

Якісь товсті, прочитані книжки, А перед нею, щирою, стрункою,

Мов перед янголом, і шлях тяжкий

Стелився легко, повний супокою

Та рівноваги. Тільки-но жижки

В ногах у хлопця рвійко трепетали.

Невже нової звідали потали?

205

З двої вулиць рух зійшовся на одну -

І він із нею порівнявсь, нівроку.

Торкнув у серці хтось тугу струну -

Дзвінким відлунням залунало збоку.

Вона поглянула - і рань ясну

Немов поширила в блакить високу.

Та Гриць наваживсь перейти на вдар: “Дозвольте зняти книжковий тягар”.

206

Зиркнула вдруге й без вагань: “Будь ласка!

Здається, лицарі перевелись,

А втім… Існує ввічливости казка…”

Юнак мовчав, очима блись та блись

І ніс книжки… І в’янув - мов поразка

Його скосила. Та блакитна вись

Раптово хлопця підняла на ноги -

І він осміливсь показати роги: 207

“Цікаві книги? Мабуть, про любов…”

“Еге ж!” - підтакнула і головою

Кивнула грешно. І Григорій знов -

Немов підкошений… “Та що зі мною?” -

Жадав питати невгамовну кров,

Що підпливала хвилею крутою…

Кінець дорозі - слава Богу! - й тут

Порятував зухвальця інститут.

208

“Прошу згадати в принагіднім разі, Що ще живуть і лицар, і носій…”

“Гаразд” Я буту мати на увазі”, -

Вона грайливо прорекла як стій

І взявши книги: “Дякую наразі!” -

Майнула вбік. Зостався сам не свій

Такий джиґун! Меткому юнакові -

Немов урвало мову на півслові…

209

Про діямант професор говорив -

Не міг того второпати Григорій: То гнавсь думками до минулих жнив, То, за вікном на срібнім осокорі

Спинивши зір, нудився й на мотив

“Ой, я нещасний” побивався в горі.

Помітив це дотепний викладач:

“Сердешний Грицю! Постривай, не плач!”

210

Немов прокинувся смутний зальотник

(Поміж дівчат відомий баламут,

Але й дебат упертий заколотник), Очима кліпнув, змружився і тут, Посеред класу, мов якийсь колодник, Сидів соромлячи ввесь інститут -

Без ручки й зошита, і без конспекту, Для виправдань не маючи аспекту.

211

Коли ввесь клас Гомером реготав, Гроигорій, повний клекоту насподі, Мовчав і гнів приховано ковтав.

Та стало тихо, наче в тій господі, Що на леваді мріє між отав,

Де мовкне старість на сухій колоді, Професор далі виклади повів,

Уже без гостро-іронічних слів.

212

Студентський часе, романтично книго!

Хіба забути незабутні дні?

Перерва - шумно, знов потому тихо, Лише від сонця зайчик на вікні

Гойдають віти… Предковічне лихо

Іде на бій, на подвиги бутні

Віків Олега і віків Богдана

У велемовних лекціях Касяна.

213

Літературо, словом Дмитрука

Тебе з криниць відради ми черпали.

Ти, з мертвих вставши, в ятах Зінчука

Серцям вістила соняшні навали.

Ти, гнівний дар Тараса і Франка, Співала душам добрости хорали.

Тебе вели, письменство крізь віки

Гусиних пер нагострені полки.

214

Григорій знав давнезні фоліянти -

І стародруки, й писані томи, -

В яких цвіли сяйні, як діяманти, Великі букви з дужими грудьми, Що з давнини, мов загадкові анти, Уяву двигали. Невтомні, ми

Премудрість предків щедро переймали, Гортавши гордо пращурів аннали.

215

О як радів Григорій, що знайшов

Дідівський герб серед старший Богдана!

Коли на пристрасний Мазепин зов

Його прапредок, звага нездоланна, Сірка в полон забрав без підготов, Хлопчину совість мучила, як рана.

Ну, як той Хведір полонити смів

Того, хто орди аж у море змів?

216

На допомогу, знявши окуляри,

Прийшов ставний, усміхнений Зінчук, Прадавні - з ятями - відклавши чари: “Якби Петлюра та прибрав до рук

Махна дурного, не тривали б чвари…

Гадаю, гетьман, той напнутий лук, Жадав низів анархову стихію

Загнати в лад - пустили на Росію”.

217

Немов звалилась брила із душі -

Так ясно й легко стало юнакові.

І він дознав, на прикростей межі, Свого прапращура і вмить Сіркові, Належну дань віддавши на ножі, Урізав слави, збулої в окові.

Хай буде хвален “архирей” Зінчук, Що зник також, ув’язнений, від мук!

218

О будьте славні всі ви, професори

(Я вас хвалю, бо й сам тепер такий), Що в лютий час єжовської напори, Порозмикавши правди тайники,

Рекли відважно істини історій,

Москвою замкнуті на всі замки!

Живіть у вдячних споминах нащадків, Які зметуть суспільности відпадків!

219

Хвала хоробрим! Одного між них

Я не забуду. Приязний Жовтобрюх, Зберігши гідність променів ясних

Серед лукавства й підшептів недобрих, Стояв за правду між єхидних тих, Що всюди лазили: немов по кобрах, Плигали в підступі й собачий нюх, Убравши в лестощі, пускали в рух.

220

Григорій добре знав єжовську новість, Коли в Яновського новий роман

Чи в сонцесяйну Винниченка повість

Вглиблявсь, як зайшлий у рясний баштан.

І не була ніяка випадковість,

Коли з Олесем він попав у бран, Бо за читанням і його зловили

І до в’язниці потягли щосили.

221

“Кому повім печаль мою…” Кому

Із серця виллю велетенське горе?

І хто в’язичну, демонську пітьму

Шаблями сяйва на шматки розпоре?

Поезій книжку спраглому йому,

Що звала в даль, у небо неозоре, Суддя поставив за найбільший гріх

І ще й підняв на прозаїчний сміх.

222

Кому повім журбу мою? Муругий, Тюремні тижні коротав юнак.

(Отак в октаві двісті двадцять другій

І я тепер, розкинувшись навзнак, Лежу й записник повню недолугий, Себе питаючи, як той дивак!)

Я добре знав тоді, кому печалі

Ректи скорботно в невідвітні далі.

223

Коли по тижнях, щонайменше трьох, Дорозрець крикнув: “Собірайсь с вєщамі!”

Я вже гадав, що брязкітний торох, Як наглий фатум, темний до нестями, Вістив дорогу ще в темніший льох

Або в сибірські мандри поїздами.

Та диво з див! На вулиці пустій

Зустріла мати й почала як стій: 224

“Тепер отямся й не читай Олеся!”

Вона з любов’ю мовила мені,

А я вдихав повітря з піднебесся, Неначе стояне в міцнім вині.

Я йшов, сп’янілий… Матірне облесся

Пливло, немов напої наливні:

“За тебе в обмін, ставши за прохачку, Дала зі сливами печену качку”.

225

Голодним бувши, я достотно знав, Як смакувала матірна данина

Тому знавцеві політичних справ, Що качку взяв за визволення сина.

“Смачного ївши!” - в думці я бажав, Хоча й самого напливала слина…

О рідна мамо! Той свободи день

Мені дзвенів - як пісня всіх пісень.

226

Далека мамо, серцеві найближча!

Я сльози ллю в канадській чужині, Коли згадаю темні попелища,

Що вже втонули в буйнім бур’яні.

Там був наш хутір і - від сонця вища -

Стояла слива. Райській стороні

Тоді не заздрив я, привітна мамо, Бо світ мені стелився килимами.

227

Було, бувало… Повертавсь юнак

У свій гуртожиток - з педінституту.

Йому провісний появився знак,

Що не скорботливу зелену руту, А стежку в рожах запевняв і так

Якусь таємну віщував могуту:

Дівча з відром, наповненим води, Через дорогу перейшло в сади.

228

Григорій жив без давніх забобонів, Але нараз його - мов потрясло.

(Отак у гомоні церковних дзвонів

Вогнем зі сну сполохане село,

Схопивши відра, пріє з перегонів).

Хлопчині легко й радісно було, Коли, минаючи вербу з похилу,

Біля зупинки він уздрів Людмилу.

229

Вона сиділа з книгою в руках.

Недбало, знехотя її гортала.

Григорій жваво, як залізний птах, Посипав дотепи - луну з клепала, Вона ж, тримавши посмішку в устах, Звелась і стак сценічно проказала: “Книжки лежать на лавці, ось на цій -

Лише потрібний лицар і носій!”

230

“Готов до послуг”, - похопивсь Григорій, Хоча й подумав, що такий горіх

Не легко вгризти. Погляди суворі, Ставна хода, а груди - йди на гріх!

Самій Венері в подруги; а зорі

Яскрились іскрами з орбіт своїх, Де жеврів жар, волого-кароокий, Ллючи у серце золотий неспокій.

231

Книжок лежало щонайменше три.

Якесь магічне те число справіку.

Це з ним, тривким, імперії бери, Гаси вогонь, пожежу буйнолику;

На всі моря, на землі, на вітри

Стели шляхи, надхненний чоловіку.

Сягнувши в сонці крайньої мети, І до безсмертя можеш перейти.

232

Узявши книги - півпудові гирі, -

Юнак подумав: “От куди попав!

Тут носії не справилися б хитрі”.

Але що вдієш? Пан або пропав -

Неси тягар чи вдайсь до гаракирі!

Ачей, у ролі носія вже став.

Та вір, що й лицарем, нівроку, станеш, Якщо їй серце радістю пораниш.

233

Вони пройшли за рейки, де трамвай

Собі зупинку добивав на розі,

І, ним заїхавши в міський окрай, Зійшли на брук, що слався по дорозі, Яка вела на квітників розмай.

Перістий пес їх стрінув на порозі, Але, на диво, не хапався “взять!”, Можливо, й він гадав, що входив зять.

234

З обох боків Григорія зустріли; Запахнув в кухні золотавий чай.

Людмила згорда підпускала стріли, Хоча й не був це в домі обичай.

І батько, й мати радо гомоніли -

Лише бери й до рани прикладай.

А три важкі томища півпудові

Вгинали лавку - батини дубові!

235

Як любо, ясно й затишно було!

П’янливий пахіт липового чаю,

Варення з вишень і вітальні тло

Вістили щедро: “Гостя зустрічаю, Чим Бог послав, що в домі наросло”.

Старий, бувалий плотогін, безкраю

Повів розмову - і старий Дніпро

Шумів і хлюпав, несучи добро.

236

Йому, старому, не один десяток

Минув на тих порогах навісних, Що брали з лоцманів кривавий взяток, Але й щадили непокірних тих,

Що вже тепер для хлопців і дівчаток

Байки розказують… Він скромно стих, Немовби вчув, що наговорить вовни

Великий міх, по зав’язку преповний.

237

Але Григорій зразу полюбив

Цього старого сплавинка оказій; Уважно слухавши старих, купив

Довільну приязнь, бо у всякім разі, І батько, й мати, і дочка із див

Не брались вийти… Я пізніше в Празі

Колись так слухав, як один дідусь

Байки гуторив про Куявську Русь.

238

Коли прощавсь охмелений Григорій

(Не алкоголем, а красою слів), То мати мовила, неначе в горі: “Заходьте знову… Таж і Бог велів…”

Ще й плотогін резонив, як на зборі, І любомудрі небилиці плів.

Людмила ж гордо й стримано мовчала…

Лише в дворі, пізніш, поцілувала.

239

“Це за доставку тяжелезних книг…” -

Сказала й знову змовкла гордовито.

Гай-гай козаче! Таж і ти не з тих, Кому ввесь світ - лише мале корито, Кому не треба вирів золотих.

Юнак, приймаючи належне мито,

Вулканно вибухнув - як світ колись -

І вмить уста в цілункові злились.

240

О красна ноче, маєстате травня, Не випускай князенка з-поза хмар!

Нехай панує темрява прадавня,

Мов на Купала, і сердець пожар

Нехай гогоче в клекотанні славня, І хай сріблом залитий будуар

Лопоче повним прапором любови -

Зове до сонця, до буття обнови!

241

О красний гридню, місяцю ясний!

Світи на землю смугами рясними, Коли знамена буйної весни

Скрашають путь (тоді найгірші рими

Двзенять могутньо й гордо з далини), Ярій загравою над молодими,

Кому Ярило, сповнений снаги,

Дорогу стеле з ярої куги.

242

О красне сонце! Випливай з-за лісу, Ярким нектаром наливай сади,

Прорвавши зваго темряви сади,

Нехай зачаття прийде на меди

Рослин, дерев, ланів - неначе з плису.

Нехай гуде до села й городи,

Пойнятий сяйвом, переможний славень, Немов смарагдово-яскравий травень.

243

“Таке завів! - сказав би гуморист. -

Поцілувався й преться до зачаття.

Далеко й куцому, що має хист!

Не встиг добитись до того багаття, А вже й - Купала… Ач, який марксист!

Вивчав же діямант… Тепер - під плаття”.

Нехай і так, але в звитяги час

Буває гетьманом і козопас.

244

Юнак трамваєм повертавсь додому

(Тоді студенти ще не мали авт) У саме досвіта, забувши втому, І серцем чув, що він - як астронавт -

Летить в якомусь просторі пустому, Щоб до Венери досягти на равт, А потім ту богиню обійняти

І - будь жоною - простелити шати.

245

Уже світало, і на сонця схід

Пливла, як човен, золотиста хмарка, Крилом черкаючи синястий звід,

То витягаючись уздовж, як чарка, То знов повніючи, йдучи на спід.

В трамваї порожньо, лише хамарка

В кутку якийсь півсонний вартівник: Відбув нічний постій і з варти зник.

246

Уже вогні по всьому Дніпрогресі

Поволі меркли на тонких стовпах, Зненагла блідли, пригасали в плесі, Синяві трохи ставши попервах;

Стожари зір світліли в піднебессі, Де навіть Марс, який багрів на страх, Робився зовсім не страшним нікому

І погасав у неба склі лункому.

247

Дніпрові ранки! Не забуду вас

Ні в Каліфорнії, ані в Канаді, Ані в Австралії, де в гожий час

Мене ганяло по мандрівній зваді.

Я вас, посталих з Ольбії окрас, У серці, вірному палкій принаді, Носити буду, наче скитський міт, Бо над усе люблю ранковий світ.

248

Коли в гуртожиток юнак заходив -

Поспати вдосвіта годин зо дві, -

Немов на святі визволу народів, Йому шуміло хмільно в голові:

Немов Дніпро він плавма перебродив

І за пороги давні, вікові,

Чиї наймення знав Багрянородний, Руками брався, як плавець підводний.

249

На ліжко впав натомлений юнак, Обнявши подушку… немов Людмилу.

І вже не знав, чи з неба Зодіяк

Метеоритами гатив по схилу,

Чи то Венера, на таємний знак, Його вела перед камінну брилу, Заклично кажучи: “Бери й різьби

Скрижалі радости - як знак доби”.

250

Він міцно спав - і снився юнакові

В малій кімнаті весь космічний світ, Усі дива, закляті на підкові,

Волосожару малиновий цвіт,

Вона, вона, вона в тому садкові, Що налягав понад вербовий пліт.

Він любо марив про світи провісні.

Тому й лишім його в цій п’ятій пісні.

6. ПЕРЕТЯТЬКО В НІПОННІ

251

Гаврило був із тих січовиків,

Кому в житті немає переводу.

Його прапредок перетяв ляшків

Чималий полк, загнавши в Жовту Воду; І вже відтоді, на віки віків, Прозвання горде з роду і до роду

Світило звагою, як смолоскип -

Серед шабель і між цілинних скиб.

252

Це з тих, від кого, звідавши погоні, Дрижав у постраху татарський Крим.

Це з них у довгій, правій обороні

Підняв покаруКармалюк Устим.

Рече легенда: вітроногі коні

Той рід заносили в такий нестрим, Що прямо з хутора Гаврилів дядько

Повів літак - модерний Перетятько!

253

“Тепер просохнем, - тепло до Павла

Сказав Гаврило, сівши між кущами. -

Лукава доля й нам приберегла

Тяжкого щастя, вийшлого з нестями”.

Павло приліг… А вранішня імла

Повільно танула… За острівцями

Вставало сонце, провістивши день

Серед пташиних радісних пісень.

254

Павла трясла застуда-лихоманка,

І губи смажив вогнегронний жар.

Ота податлива колишня бранка

Тепер устала переможно з нар

І, не зважаючи на провість ранку, Дотла морозила; прийнявши в дар

Десяток жертв, у пору світанкову

Нової дані вимагала знову.

255

“Кріпися, друже. Буде й наш банзай, -

Гаврило словом потішав хлопчину. -

Ачей, осягнений манджурський край

Наллє тепла у пазуху й за спину”.

А повнощедрий соняшний розмай

Так ревно грів, текучи без упину

Палкою зливою на втікачів,

Що ті поснули в леготі кущів.

256

Раптово дивні, незнайомі крики

Збудили їх, просохлих між галяв, -

Вилицюваті лиця, як мотики,

Стояли вколо між кущів і трав…

Один худенький, мов кабанчик дикий, Дзвінкі накази покликом давав, -

Прибульці йшли, як велети, між ними, Що дріботіли ніжками малими.

257

“Така дрібнота! Миршава мушва!

А ми, кремези, мусимо годити”.

“Чий край, у того й мудра голова!” -

Павло додав… Як темні сталактити, Стояли гори. Плуталась трава

Між босих пальців, наче зупинити

Хотіла впевнених відчайців двох, Що вже здолали вир, чагар і мох.

258

Та незабаром прехилий Гаврило

Злагіднив гнівний, нарікальний тон.

Його сумління вмить заговорило, Що не манджури перейшли кордон.

А хто ж порушників стрічає мило?

Вони брели крізь хащі з волокон, Густе гілля розводячи руками,

Яке стояло - як висячі брами.

259

Брели й брели… Наткнулися на пост.

Він раптом виринув перед очима, Немов ловити вискочив навпрост

Прибульців двох, що легко і плечима

Його звалили б… “Ач, який прохвост! -

Гаврило бравсь. - Мушнява незлічима!”

Та прикусив небавом язика,

Збагнувши суть, що стала нелегка.

260

Почався допит… Шпигуни? Шпіони?

Ким був удома? І від кого втік?

Які ще звідав не свої кордони?

І так подій проходив перелік…

Перекладач, дарма що безборонний, Питав і зором, як вугілля, пік, Аж поки думка не прийшла здорова, Що шпигуни не ріжуть ліс на дрова.

261

Масного рижу з’ївши казанок,

Гаврило вдавсь перегодя й до жарту.

Прийнявши чаю золотий ковток,

Уже по-дружньому дививсь на варту.

Йому на серці калатав дзвінок, Що недалеко й до свободи старту.

Лише турбота мучила одна:

Павла трясла невідана мана.

262

Нестерпне пекло випало Павлові, Що ввесь, як жар, і тіпався, й горів.

Не їв нічого - кухлики кленові

Лише спорожнював, стогнав і прів; Метавсь на плетенці, збивавсь на слові, Когось гукав і полум’я з-під брів

Навколо кидав. Буйну лихоманку

Насилу втишили питвом до ранку.

263

Пекуча знаго неспокійних днів,

Ночей буремних, що спливли в минуле!..

Павло, нівроку, силою зміцнів,

І розбуяло знову серце чуле.

Влилася в тіло твердість ясенів -

І стало спомином буття знебуле.

Широкогрудий видужав Павло,

А лихоманки - наче й не було!

264

“Куди ж тепер?” - задумувавсь Гаврило

І в сум’ятті питався у Павла.

Його вагання серцю говорило,

Що не знести цього чужого тла, З якого всюди скоса й підозріло, Неначе всіх непевність пойняла, Всякчасно дивляться манджурські очі, До дна зіниць ворожістю наврочі.

265

“До Ліґи Націй прокладаймо шлях! -

Павло, подумавши, повів розмову. -

Хай світ узнає, що в оцих краях, Сибірських нетрях, повних в’язнів знову, Москва готує - зваглому на страх.

Нехай збагне, що зірку пурпурову

Нова наруга бутно підняла

Замість двоглавого, в крові, орла”.

266

“А там уже й додому недалеко… -

Зрадів Гаврило. - Тут сама нуда”.

Гай-гай, чудний, замріяний лелеко, Що не цурається свого гнізда!

Тобі, кремезі, в чужині не легко

Носити тугу… Весняна вода

Отак до рідного прямує ставу,

Повз небо красне й землю золотаву.

267

“Та спершу мусимо пізнати світ, -

Павло почав розправу антиномій. -

Шугнем на Захід - праіндійський міт, Через Непаль, Арабію в содомі, Прокладемо свій похід і політ

До европейських, вчених економій, Чиїх наук черствий конґломерат

Мозки з’їдає, мов їдкий нітрат…”

268

Високолетні паґоди Кіото!

Піднявши плавно крила по краях, Ви в небо прагнете, як вічно мотто

Святного Духа в соняшних гаях.

Червонобрамна храмів позолото,

Ти зводиш сонця стопромінний стяг!..

Стоять задивлені Павло й Гаврило -

Японське Синто дива натворило.

269

“Такий-то він, осяяний Ніппон! -

Прибульці в захваті хвалу ясили, -

Лише з-за цього перейти кордон

Достоту варто”. Вражені, щосили

Вони шугали скрізь, без перепон, І на… японок покрадьки зорили, Бо кожна з них, зґрабненька і мала, -

Немов обох круг пальця обвела.

270

Коли Гаврило повертався з парку, Неначе з казки велет-самурай,

Чи попивав міцної сакі чарку

(Бо чей же взнав японський обичай), Чи білим сім’ям пригощав канарку, До нього всі всміхалися. - Банзай! -

Не знавши інших, він одним цим словом

Усіх вітав між натовпом бідовим.

271

Серед дівчат зайшовши жартома,

Які йому доходили по пояс,

Казав на мигах, що, мовляв, зима, Погрітись - ніде: бгався до якоїсь, А та торкалась пальцями всіма

Йому до ліктя, поки й заспокоївсь, Назвавши донькою, хоч доньки ті

З очей метали бризки золоті.

272

“Тебе б до ґейш, - Павло підкинув жарту, -

А я, забрівши в твій новий гарем

Давав би дівам пудру, фарби й крем, Гукавши дзвінко до любови старту…”

- До біса! Годі! Ліпше оберем

Для кепкування нескоромну тему, Аніж твою гаремну теорему. -

273

Гаврило дружньо гнівавсь на Павла, А в той же час йому перед очима

Вставала марива хвиляста мла -

Херсонська даль, снопами незлічима, Його дружина, що за ним ішла, Снопи в’язавши, граючи плечима.

Тоді він слухав, як услід за ним

Ходило щастя леготом ясним.

274

Отак згадавши на токійськім бруку

Дружину вірну й двійко ластів’ят, До скроні зводячи тремтливу руку, Він знагла ввесь, від голови до п’ят, Попав у темну, навісну розпуку, Що дужим подихом п’янливих м’ят, Немов петлею, невблаганно давить -

Як хащ манджурських непролазна павіть.

275

Йому привидівсь п’ятилітній син, Що від села, з трилітньою сестрою, Приніс обід на поле між цілин; Його бабуся, названа старою,

Женцям варила, що косила клин…

О як тоді липневою порою

Посеред кіп, із братиком, прудка, Гасала й грала в піжмурки дочка!

276

А син, що старший, поспішав за нею

І, як належить хлопцям, доганяв.

Вона вилась вивіркою тією,

Що зверху вмить сягала пнів і трав.

Тоді здавалось, теплою землею

Дзвеніла радість, легковій зідхав, І між снопів Гаврилова дружина

Смагою сяла - ягода шипшина.

277

Та він же й сам, Гаврило промітний, Пашів пшеницею, вівсом, житами.

Брилля загнувши, з поля ширини

Зорив на копи… А вгорі без тами

Кружляв шуліка; обрій коливний

Ген-ген хвилясто марив за скиртами.

Здавалось, дальнє коливання хвиль

Пливло, як море, під човнастий бриль.

278

Розкрив повіки, мружачись, Гаврило

І повернувся з любих мрій у парк.

До нього віття кедрів говорило, А з-понад закрутів черленних арк

Японське сонце спрагою вторило

І добре смажило Гаврилів карк.

Уставши з лавки, він пішов до вулиць, Чужий-чужий, з Херсонщини прибулець.

279

Повів розмову знехотя Павло,

Мовляв, не варто падати в розпуку.

Ачей же пекло в таборах було, А тут - свобода! З рідними розлуку

Таки вкоротимо; своє село,

Дасть Бог, побачимо; рука об руку -

Ще рясту стопчемо серед своїх; Не тільки й світу, що в шибках малих!

280

І прояснів тужливий Перетятько, Бровою звів - Павлові навмання, Мовляв, поглянь, як вутле голуб’ятко, Що миттю спурхнуло з крутого пня, Того япончика цілує хватко.

“Зважай-но, Павле! Приготуй за дня

Собі відпору, щоб нівроку спалось -

На серця дні вночі не хвилювалось”.

281

“Ходімо звідси! - перервав Павло. -

До того Синта, красного театру, Де між мольби півдня вже прогуло.

Поглянь, туди, під буду білошатру, Святково сунуть на барвисте тло, Щоб віри в серці зберігати ватру”.

І два мандрівці, ставши на плитки, Зайшли всередину під гук дзвінкий.

282

Переборовши неясну незвичність,

Вони присіли на якісь матки.

Бриніло світло, квітувала вічність, У наливні втілившись пелюстки.

І над усім гучала металічність, Яку оздоблював потік виткий

Гірлянд і квітів - пристрасне спахання, Що всім вістило предків незникання.

283

Стояв на вівтарі округлий гонг

У гарній рамі з дерева ясного, Що до Японії через Гонконґ

На красній баржі припливло. До нього

Прийшли вантажники - не на пінґ-понґ!

Добравши дерево, з човна ставного

Його по вгнутій кладці понесли

Туди, де ждали з Токіо посли.

284

Тесали довго стовбур нетутешній -

Чотирикутник вийшов непростий.

У нього вправили, немов, у клешні, Лунаве коло з мідної плити.

Коли ж навколо зацвіли черешні, На кін поставили той ґонґ святий, Щоб, тільки в буду завітають люди, Гучними лунами бентежив груди.

285

Театром, храмом бувши водночас, Будівля пестила в серцях пошану -

Усім, для кого Синто ще не згас, Кому бурхав лавиною вулкану,

Бо давню відданість для жовтих рас

Японський люд, мов долю невблаганну, Хоча й задобрену між молитов,

Кладе в серця - як предківську любов!

286

Стоявши поряд, культовий служитель

Помалу в коло перснем ударяв.

Визнавець пращурів, закону вчитель

Посеред квітів, буйнозілля й трав, Немов на троні сонця обожитель, Повільно словом зі скрижалі прав

Повчав, як треба у злагоді жити -

Самопосвятно Синтові служити.

287

О красні звичаї віривизнань!

Христа, Конфуція, Магмета, Будди

Тверді закони, як пречиста рань, Серця гойдають, позмикавши блуди

З думок людей, що сплять без прозрівань, Що тільки й відають земні споруди.

Немов тварина, вбогий чоловік

Без віри в Духа коротає вік!

288

Вона віддавна, всемогутня віра, Гартує крицею крихкі серця.

Її правічна, безбережна міра,

Не знавши стриму, спротиву й кінця, Маєстатичним видом, як Пальміра, Чарує світ. У пориві борця

Її, зодягнену в безсмертя шати, Людина прагне правдою назвати.

289

Хитка марното, непохитно вір!

Сумнівний шал, безвірницький, сутемний, Гамуй і стримуй, щоб не вкрався звір

Земного споду, вийшовши з недремни, Де в хащах дихає дичавий бір, Де бродить колоту дряпіж даремний.

Яку бажаєш, віру вибирай -

Лише повір - не падай у відчай!

290

Павло, не знаючи й малого слова

З того казання, що квітчало кін, Сидів побожно. Лампа пурпурова

Лила бальзами - слову навздогін; І в повній буді тріскали, як дрова, Ґноти, роковані на вишній скін: Навкруг палали свічі-смолоскипи, Угору звівши полум’яні скиби.

291

Коли в Гаврила від ясних оздоб, Колон і зводу вівтаря співного, Зросло бажання охрестити лоб,

Він руку звів… Павло на нього

Поглянув пильно - як там не було б, Опала звага в мужа запального.

Гаврило вмить сахнувсь і зрозумів, Що тут не хрестять хоч яких лобів.

292

Мандрівці вийшли, й трохи не вклонивши

Голів, що тільки й відали Христа.

Чуби руками догори підбивши,

Пливли з юрбою, що немов свята

Лишала буду… “На здоров’я пивши!” -

Павло й Гаврило кпили край моста, Коли по келишку, хоча й малому, Перехилили запашного рому.

293

Смакує добре випарений риж,

Який руками лущать із колосся

В лугах Осаки. Поставний комиш

Такого шурхоту між буйноросся

Не може видати… Врожайна виш

Тече в коші… Прибульцям довелося

Попрацювати в рижових полях,

Куди від міст не заростає шлях.

294

Ходи від ранку по литки в болоті, Биками й ралом розворушуй дно, А вже тоді, у сонця позолоті, Сади розсаду… Зглянься, стороно!

За кухлик рижу, що стає на плоті, Що йде на страви, сакі й кімоно, Пролий дві кварти нелегкого поту

І дай належну, пристрасну роботу.

295

А того зерна - як наплакав кіт!

Така маленька і неповна жменя.

За неї стій покірно край воріт, Коли порожня - без осен - кишеня.

Це вже не той широкосяйний світ, Пойтятий сонцем. Бідного будення

Туманна доля гне в дугу людей, Що клонять лоба низько до грудей.

296

- Гірке життя! - зажурений Гаврило

В скорботі серця тужно проронив.

Йому луною з лугу повторило

Із тих наводнених, убогих нив, Де тільки й радости, коли світило

Жаркого дня пірне у хмари звив

Чи за нерівний, бездеревний обрій

Поспати піде - в далині недобрій.

297

“До Ліґи Націй прокладаймо шлях! -

Павло промовив подорожі гасло. -

Щоб нам у цих окрдаених краях

Свободи сонце зовсім не погасло”.

“Далеко Ліга та! Не знав Аллах, Що нам потрібні будуть хліб і масло.

Хоч би сипнувсь, як манна з неба, риж, Коли глухі Женева і Париж”, -

298

Гаврило кпив. І смуток без упину

Його, негучного, донизу гнув.

Так буйна буря скорену калину

В чотири закрути, як ту ману, Перегинає в північ горобину,

Коли гримить, і гуркотів луну, Покриту блисками, далеко чути -

В краю степів обаполи Славутич.

299

В порту сиділи журно втікачі,

Хоча в душі з краплиною надії.

Мав пароплав причалити вночі,

У згоді з курсом. І предовгі мрії

Вони снували, мовчки сидячи.

Невпинний сон склепляв повіки й вії.

І чули знов Гаврило і Павло -

На серце горе тягарем лягло.

300

Така журба! Оглушливо неслава

Під серце влізла чорно - як змія.

Сумуй і жди нічного пароплава, А потім - потяг, довга колія, Доріг незнаних далечінь імлава…

Своя турбота в кожного, своя

Приходить радість і бентежить груди.

Мандруйте ж, друзі, по країнах Будди!

7. ЛИСА ГОРА

301

Чи всі стрічали київських відьом?

Ганяли з міста смаленого чорта, Якого стане вдовам десятьом,

Бо в нього нафтою горить аорта?

Невже не чули, як “пайдьом! пайдьом!”

Зове на шабаш навісна когорта?

Чотири півночі триває гра.

А місце - Лиса в Києві гора.

302

Довкола дерево, а назва - Лиса, Бо голим тім’ям гордо височить

Іще з пори авара й черемиса,

Що здавна димно тьмарили блакить

І на хати, шугавши скоком лиса, Текли вогнем, що, наче змій, сичить.

Тоді-то чорт, покинувши Куяву,

Переселився в хащу кучеряву.

303

Гай-гай, повір’я! Магії з книжок

Набравши сповна, почвалав Григорій

На той оголений гірський вершок, Де здавна творяться дива історій.

Хоч би який заклятий порошок

Посипав хто навкруг на тім утворі, -

Коли поставиш мандрівний намет, Його запалять іскри від комет.

304

На Лису гору, подолавши хащі,

Насилу видряпавсь палкий юнак;

Хоча грозили хмари від Таращі, Його не брав ні страх, ні переляк.

Обабіч зяяли провалля й пащі,

Але Григорій, мужности мастак,

Байдуже сів на пень перепочити

І черв’ячка, як мовлять, заморити.

305

На скибу сала, з часнику зубком

(Надійний лік супроти всіх наврочин), Повів баталію з коржа клинком.

Зміцнивши дух на всяких поторочин, З баклаги житнім напоївсь кваском.

І, наситившись видами з відбочин, Він, без належних зайдам охорон, Приліг і впав у непробудний сон.

306

Преміцно й довго спав палкий любитель

Легенд, казок, повір’їв, повідань.

Колись у школі жартував учитель, Що Гриць, зайшовши в давню глухомань, Перетрясе прарусичів обитель

І знайде скарб у великодню рань, Коли виходять із могил назовні

Князівські скрині, самоцвітів повні.

307

З’явився справжній український чорт: У темно-синій, з вилогами, свиті, Непідперезаний, худий, мов хорт, Але звисали вуса красовиті

З лиця, що сяло, як з горіхів торт.

Був без чобіт - і ратиці розбиті

(Бо волочився вже багато літ)

У землю грузнули й лишали слід.

308

За ним вилася повногруда відьма, Бровами грала - кралечка з лиця!

На довгім вінику влетіла сидьма -

Хитнула стегнами задля ральця.

А чорт, гордуючи, ступав, як пітьма, -

І довгий зародень, як в жеребця, В тугих чи в’ялих бувши видозмінах, Йому кінцем баламкавсь по колінах.

309

“Нехай бере тебе проклятий біс!” -

Нечистий вилаявсь. “Та це ж до нього

Я довго бралася з далеких віс.

Хіба не бачиш?.. Кодла навісного

Тепера обмаль… Тож ходімо в ліс!

Чи прямо тут, на тирлі… Ну, в гінкого!

Щоб наш відьомський не погинув рід, Бо вже так мало на землі цій бід.

310

Таке настало… Тільки шлюби й шлюби.

Нешлюбні діти? Трудно віднайти!

Подумай, чортику, і зглянься, любий, Бо я помру з цієї явноти,

Не в силі зносити людської згуби.

Ану, в гінкого! Навмання лети!

І я тобі - лише вклинився хватко -

За тиждень вилуплю метке чорнятко”.

311

Поморщив лоба й похилився чорт

На повну грудь пашистої відьмиці: “Лупи гарненьке… Бо дівоцький порт, Оті масні гойдальця, повнолиці, Вже не приймають невиразних морд, А все шукають вилитого з криці -

Такого красня, що лицем сліпить, А в тілі носить буйну ненесить”.

312

Знялась раптово снігова завія -

І закрутився вихор на горі.

Жаги запрагнувши, відьомська мрія

Повстала дійсністю в шаленій грі.

Якась вулканна потекла стихія,

І відьма билась - риба в ятері! -

Аж поки біло надовкола стало…

Засяло сонце - все як стій розтало.

313

Та не дзюрчали весняні струмки, -

Блищали краплі похітного поту

На травах, пагонах. Під ним листки

Тремтіли, бачивши тяжку роботу.

Вершок гори уговтувавсь, хиткий, На тирлі пил спадав до живоплоту, Коли сушилась відьма й мокрий чорт

Відпочивав, задиханий, мов хорт.

314

Перепочивши, потягнувся демон,

Очей повіки звільна розтулив.

Смаглява шкіра, а прудивус темен; Зів’ялий зародень, жаги мотив

(Як той коритнець, Андієвський, Еммин), Звисав недбало, вже важкий на зрив.

І рада відьма, з доброї любови, Снувала плани, бравшись на розмови.

315

Вона доводила, вилась… Вона,

Немов суддя, резонно говорила,

Стегниста, випукла, палка, ставна, І рот масний, облизаний, кривила.

Здалося бісові, - немов мана

Його підносила на гострі вила.

І стрепенувся, як осика, чорт: “Мене ця відьма пожене й за борт!..”

316

“Якщо наснажив триста ще й п’ятнадцять

Октав, як дзвін, отой Славутич Яр, То він утне ще сотень кільканадцять.

Пора йому підсунути Іштар.

Нехай попріє з нею днів стонадцять

І погамує свій до віршів дар.

А щоб не здумав більше він творити, Йому ти мусиш мову підмінити”.

317

“Еге! Чи вдасться? - обізвавсь рябий

(Таранкуватий - аж ряхтить від віспи!). -

Того піїту хоч у тім’я бий,

Йому якого бруду не наніс би, А він усе обмиється з помий

І знову чистий, хоч тули до призьби

Та всім показуй хлопця-молодця.

Медалей діждеться прокуда ця!”

318

“Я накажу своєму відьмакові,

Що під Махнила шкуру перейшов, Нехай віднайде в синім піджакові, Що носить Яр, таємне шво чи шов

І голку вткне в отрутою в носкові.

Уколе голка - занечистить кров!

Тоді на той світ гранослів Григорій

(Славути, тобто) піде з цих преторій”.

319

“Але ж ти й хитра - найхитріша з баб!

Та сивий смушок вичинки не вартий.

Для Яра треба мандрівних приваб, Йому підсовуй туристичні карти, Веди в церкви чи до музейних лаб, І вже тоді, коли розгониш дар ти, Керуй на нього з кулями Каплан -

Нехай наносять смертоносних ран”.

320

“Так-так!.. Це ж я погнала Ярополка, Щоб Святославича башку відтяв.

Моя майнула на Васильком голка -

І той осліпнув, заплатив життям.

Таки моя замаяла подолка

З коліна Дзвінки - Довбуша буттям

Заволоділа мазовецька куля,

Немов Хмельницьким Тимошем - Лупуля”.

321

“То ти не тільки лазиш до корів

Довгасту шпильку в дійку заганяти; Дівкам нечесним, із шнурками брів, Що відцурались батьківської хати, -

Давали жару, щоб зубець горів, Коли до них приходить волохатий?

Якщо Василька осліпила ти,

Тобі далеко пощастить зайти!”

322

«А хто цькував Марусю Чураївну, Щоб та звела зі світу козака?

То я також! Конозисту і гнівну, Її палила помста нелегка –Аж поки з вивару отруту дивну

Вона зробила… Била гопака

Тоді замурзані твої страчата –Що аж сахалися від них дівчата».

323

«Є чим тобі хвалитись! Та й мені

Вагомий том в анналах України

Колись присвятять письмаки сумні, Бо за всієї довгої руїни

Я не сидів, як рак на мілині, Що наслухав лиш виспів солов’їний.

Я не одному підкладав свиню,

На братовбивчу цькуючи борню.

324

Це я підбурив Герцика – на славу

Жученка Хведора, лейстровика.

А ще раніш Богданову поставу

Зігнув горілкою – на простака!

Це я також, під’юдивши Варшаву, Посадовив на пакіл Павлюка.

Хильнувши браги у полтавськім склепі, Поплутав план Карлові та Мазепі.

325

А хто кріпацький майстрував указ

Для хвойди з хвойд, псяюхи Катерини?

Її відвідував і я не раз

У Петербурзі, бравшись під перини.

Гнилий той город, затхлий до зараз, Але цариця, спрагла скоромини,

Добряче гріла… Псковський жеребець

Її протнув, не клавши й на хребець.

326

Ще знай, що я обплутував Петлюру, Щоб Україна стати не могла

На власні ноги, щоб тягнула хмуру

Бурлацьку лямку й тягарі несла.

Це я петровську накидав культуру

На Скоропада, гетьмана Павла,

Щоб, до Москви голоблі повернувши, Зійшов на пси, в державній позі бувши.

327

Це я забив, руками байстрюків, Болбочана, Петлюру й Коновальця, У тих ділах – для чвар і маюків –Лише рухнувши вказівного пальця.

Я шість мільйонів добрих селюків

Зішкварив Сталінові – без закальця.

Тепер я різні партії цькую,

Щоб кожен різав групу несвою…»

328

«Партійні чвари – це твоя домена.

Моя ж, окрім недоєних корів, -

Любовна згага, рутою зелена,

Байдуже в кого; навіть бідарів

Беру в орбіту, щоб цвіла шалена

Тілесна пристрасть і водила в рів, Якщо не в клуню, скирту чи діброву.

Нехай толочать квітку пурпурову!

329

Та все ж таки й для мене від Кремля

Ще буде орден. Зірка? Знак Пошани?

Бо Трудового Прапора, здаля,

Отой Хрущов драконський, окаянний, Мені не дасть. Стогнатиме земля

І ще зарюмсають усі кияни,

Коли Телігу я в той Бабин яр

Під кулю виведу, немов товар».

330

«О, то завзята, невгамовна дівка!

Яка відвага! Знає крови зов.

На ній гарцює кожна жилка й брівка.

Уже на неї позира й Донцов.

Така премудра, золота голівка!

Її нелегко затягти в заков.

Недарма ж то в найкращу українку

Перевернув її Мишко – мов грінку».

331

«Сказати правду, буде жаль її…

Адже ж і я жіночого коліна.

Буває часто, почуття мої

Мене гнітять, коли нова Раїна

(Як та сестра Могилина, чиї

Слова й діла любила Україна!)

Сконати має у розвої літ…

Чому такий несправедливий світ?”

332

“Я сам питаю в матері, у кривди…

Але нелегко відповідь знайти.

Мене судомлять: - Нащо натворив ти

Того паскудсва? - Але ми, чорти, Не згідні з докором. Для нас розбивди, Що дознаває закрути й кути,

Щодня й щоночі тільки подавай-но!

Тому й волаємо: “Найбільш, негайно!”

333

“Дивись, Яруга триста тридцять три

Доп’яв октави у своєму творі, -

Устряла відьма. - В холод на вітри

Його жени по зимному просторі, А він - своє! Хоч ти йому утри

Чуткого носа, щоб на нюх теорій

Той правдоносець не перебирав,

Не бравсь до наших, до відьомських прав”.

334

“Я тут безсильний… Юрій Клен, мов Гете, Мене круг пальця хитро обійшов.

Тепер… Славутич. Постривай, поете, Я ще дійду до стертих підошов, Які в світах ти протирав, як светер.

Тобі я рогом переставлю кров,

Якщо не вдасться мови підмінити -

Звести на пси античортяцькі міти”.

335

“Провчи його! Накинувся на Жарінь, Мою старанну посестру, нівроку.

Ну, як він сміє крем’янисту рінь

На геклерицю закидати збоку.

Нехай не важить на моїх творінь -

Запеклу Гандзю й поготів, злооку, Пащекувату. Ще ж пульсує їдь

В її поемах, що киплять, як їдь”.

336

“Я постараюсь. Тхоря, братик Ганни, Що пише вже не вірші, а вірш́і

(Акростихи, підлотно-бездоганні), Що завиває - тоскно на душі! -

Немов наврочений, такий старанний, Отруйні стріли точить у глуші.

Ще прийде час, той пасинок Лойоли

Сипне за шкіру витравної соли”.

337

“Упала б темрява з ясних небес

На письмака в тій прозі недоречній, Що скавулить, немов побитий пес, Обороняючись у безкінечній

Дебаті всіх дебат, близькій до мес.

Наук набравши в школі бисротечній, Письменник ніби Ваньо Піднарчук

Калічить рідне слово - як Дончук”.

338

Коли зайшла про слово ревна мова, Тут навіть біс удався до промов.

Його і давня, і нова обмова

Переплигнула до таємних змов,

Щоб до стрункої норми перемова

Не досягла письменницьких намов…

Лихий, рогатий, куць, мара, лукавий, Рябий, пекельний досягав тут слави.

339

Тих сім синонімів - то ще й не всі!

Люципер, дідько і нечиста сила, Безп’ятко, ратичник, - у всій красі!

Антипко, гицель… Піднялася брила, Щоб той арідник паривсь у вівсі, Отой копитник, розпростерши крила, Літав - як демон, ліз - як домовик, Бродив - як хмарник, біс і водяник.

340

Додаймо ще: диявол і болотник, Анцибол, ворог, ідол, сатана,

Куцак і куций, ласівник, зальотник…

Якщо злічити - сума поставна!

Нехай командує найкращий сотник, Бо більш як тридцять слів - сама мана!

До нас відвіку всі чорти спішили -

Страшне слівництво в спадщину лишили.

341

А бідна відьма? Назов, може, п’ять -

І всі скарби тієї чарівниці,

Яги й чаклунки, бо не п’ять розп’ять

Віки дали тій трясці-удовиці,

З якою всі нечисті й чисті сплять, А сотні тисяч… Не одні бійниці

По ній ревли з поставлених гармат -

В Сибір забрав би їх московський кат!

342

“Чи сяк, чи так, а в цій відьомській справі

Дискримінація серед хохлів! -

Ствердила відьма. - Всі такі лукаві, Клянуть ляхів, мадярів, москалів, Що всіх би їх посікли у розправі”.

“Не гнівайсь, ясочко. Дошкульних слів

Не трать даремно й не ставай на дибки”, -

І чорт любенько пригорнувсь до рибки.

343

Знялась раптово дика заметіль,

І закрутився вихор над горою.

Ревло й гуділо, билося відтіль, Де сласно вило вогневою грою,

І так стогнало болем породіль, Що вкрило все - мов марлею новою…

Від того холоду прокинувсь Гриць

І здивувавсь від літніх сніговиць.

344

Коли з-за хмари виглянуло сонце -

Дзвінкі струмки, як срібло, потекли.

Стояв юнак і дивувався: “Сон це?

Чи, може, знову дарницькі ракли

Сипнули соли під саме віконце, Як на Подолі, в пізній час, коли

Після конспектів, мов убитий, спав я

Окрай стола - не в нетрях буйнотрав’я”.

345

Але ж виразно, явно бачив Гриць

І чув своїми власними ушима

Чіткі розмови віхольних відьмиць, Які не завжди надились грошима

І не носили з голками дійниць, Лише то грали кульшами й плечима, То випинались повними грудьми

Перед, на хтивість ласими, людьми.

346

Та все те зникло. Залишивсь Григорій

На бездеревному гори вершку.

Смертельно-вбивчих, ґвалтівних історій

Юнак уникнув духом часнику -

Немов претор меча серед преторій.

Яка ж розгадка? Символи? Яку

Цьому видінню надававти значність?

Ішовши вниз, він думав про обачність.

347

Та тільки встиг спуститися униз

І на Поділ добратися додому,

Його новий, раптовий сумнів гриз, Бо на столі, у виклику військкома, Докладно значилось, письмом харциз, Явитись рано в військкомат - самому -

І документи справно принести:

Година вдарила - до війська йти!

348

Прощайте, книги! Прощавайте, друзі!

І ти, Людмило люба, прощавай!

Тебе в зеленому, край міста, лузі, Де цвіт ромашки й васильків розмай, На кілька років залишаю в тузі.

Чекай, кохана, й завжди пам’ятай, Що я небавно з армії вернуся

І… з галіфе - в костюм передягнувся.

349

І ви прощайте, дарницькі бори!

Ти, Лиса горо, не сумуй віднині!

Я пам’ятатиму, коли згори

Дививсь на Київ об ясній годині, Коли Дніпро, вітаючи вітри,

Потужно плив по княжій низовині.

Тебе, замріяний Подоле мій,

Я не зітру у пам’яті своїй.

350

Прощай, каштанова, дзвінка столице!

Свята Софіє, не втрачай прикрас!

Твоє верховне ґроно білолице

Скрашало завжди мій юнацький час.

О, Володимира хрещата крице,

Благословляй високодумних нас,

Що хоч недовго в Києві бували, Та на Софійській площі раювали!

8. ПАВЛО В БАНКОКУ

351

Минає час - немов тече ріка!

Минає зло, але й добро минає.

Хоча дзвенить епоха гомінка, -

Цей панта рей, минання неокрає, Немов система, вірна і струнка, Для нас останню пісню доспіває.

Я часто мрію, в передсмертний час

Доп’ю вино життя - як мед чи квас?

352

Коли, сягнувши Дантового віку,

Я епопеї ще не докінчу,

Скеровуй, Музо, розповідь велику

В бездонну прірву чорного плачу.

Нехай тоді, серед відчаю й крику, Душа ридає, тьмариться ввічу,

Дарма що я, новітній українець, Пройшов життя - як давній флорентинець.

353

Не всім дано від Бога вищий дар

Єство питомне вилити назовні.

Та рвімо темряву старих котар

Мечами пер, поети правдомовні!

Бо хто сторониться своїх отар

(Пробачте, плебсу), бувши напідповні, Того в безсмертя час не забере, І він лише печерником помре.

354

Павло, стоявши в золотім Банкоку, Мовчав, узятий в соняшний полон; Пливли човни, заквітчані, в затоку; І люд гудів і брів без перепон; Дивились гордо, крізь ошать високу, З дугастих вікон без тонких заслон

Король Сіяму й красна королева, А баржа рухалась - як вигин лева.

355

Спливав, як повідь, висмаглий нарід; Пойняті плинністю, побожні люди

Перед очим йшли, немов убрід, -

І хвиля спокою, знамення Будди

(Що так сумирно оглядав свій рід, Засіяв в храмів звихрені споруди), Павлові плани мила в голові -

Такі прадавні і такі ж нові!

356

Він бачить скрізь ошатнену еліту, Блактнокровну, рухами плавку,

Ясним, каратним золотом облиту.

Немов метелики на поплавку,

Вона в човнах ясила славень літу

І, як намисто в красному разку

Чи самоцвіти, хвильно-опалеві,

Творила трон своєму королеві.

357

Король поважно, впевнено сидів, Підводив руку з білої кабіни -

На вірний люд, на храми й поготів…

І вмить Павло, визвольник України, Із ким Григорій диспути вже вів

Про шляхту й герб (і павича пір’їни!), В душі почув пошану потайну

До тих, що люблять предківську ману.

358

Премудрий владар, провідник народу, Що знає подвигів таємну суть,

Любов людей приймає в нагороду, Яку від серця вибраним несуть.

І так триває з роду і до роду, Бо вдячні правнуки шукають путь

До зваги прадідів, що без старіння

Із покоління йде у покоління.

359

“Життя тривалого державний лад, -

Павло спроквола просвітляв Гаврила, -

Немало має радісних принад…

Яка стабільність! І руйнівна сила

Монгольських нападів, лихих бравад, Її з основ не зрушить. Серцю мила, Душі відрадна, мислями осяйна

Оця коронна, гарна сторона.

360

Немає тут повстанського хаосу,

Не ллється гнівно невгамовна кров.

Рахманну згідливість, в обув’ї й босу, Веде шановна влади корогов.

Нехай лихий зазнав би злого чосу -

Я за таку державу й без обнов!” -

Палкий Павло захоплено доводив, Перед Ват По, Гаврилові на подив.

361

Високі храми конусами веж

Угору рвалися в паркий серпанок, Де крізь безхмарну синяву безмеж

Проходив радісно сіямський ранок, Священне сяйво золотих пожеж

Ллючи на Будди-Емеральда ганок.

І сарн гінких рогаті голівки

З дахів дивилися на люд пливкий.

362

А на причалі, в чаріній затоці, Дзвінкий привіт монархові гудів.

З усіх усюд на супротивнім боці, Довкола храмів Будди й поготів, Клонили голови на кожнім кроці

Смагляво-темні, схожі на кротів, На свято прийшлі, скупомовні люди…

“Але для кого? Короля чи Будди?” -

363

Павло питався. Знати відповіт

Не легко гостеві. Монарх - як Будда, А Будда - як монарх! Такий цей світ!

І тут ніяка таємнича злуда

Не вдіє дива. Папороті квіт

Ще тут не цвів, як храмова споруда.

Павло твердив: “Серед сіямських доль

Король - як Будда, Будда - мов король!”

364

І далі вів: “Шануючи гетьманців, Як той Григорій, ревний монархіст, Я згоден визнати (без голодранців, Кого настрахує єднальний міст

Від бідних парій до богів-обранців), Що найголінніший державний хист

У свій обмежений партійний світик

Не втисне краще й промітний політик.

365

Чи може бути більший паритет?

Державний дух своє народне тіло, Яке не зносить навісних тенет, Кріпить буттям, завжди молоділо

(Таке гуторив не один поет!).

На це шляхетне і розумне діло

В своїх байках, де істина тверда, Клав повну рацію Сковорода”.

366

Гаврило слухав. Та слова Павлові

Йому не легко йшли до голови.

“Поглянь на ті орнаменти перлові, Дивись на ці обірвані лиштви…

Доречний паритет!” На цьому слові

Народоправства речник бойовий

Всміхнувся дружньо і додав глуздливо: “Ще треба взнати, що воно за жниво”.

367

“Чи так, чи сяк, - погоджувавсь Павло, -

Знаття не шкодить. Я не проти нього.

Але якби-то город і село -

Ген-ген від ратая з клина співного

До шахтаря, кому ввесь вік гуло, -

Злютити в силу, що текла б розлого…

Григорій слушности багато мав,

Коли обстоював єднання прав”.

368

“А хто над ними? - приставав Гаврило. -

Монарх чи вождь? Республіки прем’єр?

Чи то який нелюдський заправило, Як от тепер, у тім СРСР?

Покласти голову під мотовило

Не буде пізно навіть у четвер…” -

Завзято мовив лагідний херсонець, Народоправних мислей охоронець.

369

Але Павло, бентежний, не вгавав -

І вже збирався перейти в дебати, Коли ревнуло покликами слав -

І з баржі вийшли, на поріг палати, Стрункий король, що владно поглядав, І королева, що могла здолати

Чарівним усміхом побожний люд

І землю, й небо, й вихори споруд.

370

У золотому німбі маєстату

Коронна пара звільна перейшла,

Надавши величі річному святу.

Довкільних джунглів незникальна мла, Що обгортає зелень сивувату,

На мить якусь, у приступі тепла, Себе в той час мов світлом осіяла, Яке зроняє тільки сонць навала.

371

Раює в сяєві дзвінкий Банкок,

Ряхтить затоки, блисками сріблясті.

Снує дива казковий городок,

І зацвітають на зеленім листі, Немов каратні плетива ниток,

Струмки від сонця, верховинно-чисті.

Мандрівцю! Хоч-не-хоч, а вибирай, Дилему звідавши, - Банкок чи рай!

372

Немов покриті перами жар-птиці, До храму йшли розмаяні жінки.

А по боках ошатнені дівиці

(Чий довгий погляд, іскрами яркий, Кресав зірки - з-під молота і криці!) Ставали ніжками на хідники,

Що повз високі й благосні споруди

Вели й вели до Есмеральда-Будди.

373

Пречисті сходи, з мармуру, лягли

Перед осяяним емаллю входом.

Два велетні, із бронзи, як могли, Стояли гідно між пливким народом, Що в храм валив, покликаний, коли

Священнодіє вівтар; корогодом,

Пославши зори на Ґотами вид,

Застигли всі - ряди каріятид!

374

Стоявши тихо, кожен тут молився, Вбирав очима Сяйво Головне.

Немов Еней із Трої, мовчки злився

Хмурний Павло, що й слова не утне.

Зненагла й сам неначе відмінився, Коли збагнув сумляння потайне:

Перед лицем Учителя стоявши,

Чув серцем рай, що приступав назавше.

375

Із храму вибрівши, мандрівники

Пішли довкола по двору вздовж муру.

У кожній ніші височів стрункий

І білий-білий, мов найстарший гуру

(Кого безплатно возять візники), Той самий Будда - на приставку буру

Усівшись, усміхом вітав ущерть: “Шануй народження, життя і смерть.

376

Ці три тривання, триєдина бгава, Тобі, людино, посейбічний світ

По вінця сповнюють - як дужа слава.

Додай шість гідностей, шість параміт, І ти нірвану знайдеш,нелукава.

Тоді сіятиме, як правди цвіт,

Нірманакая, цнотами багата,

Що ллється в дух добірного - аргата”.

377

“Так от де виплекано сатву, суть! -

Павло допитливі поширив очі. -

Її в серцях, як лагоду, несуть -

І сяють ласкою слова пророчі”.

Гаврило вибухнув: “Чи верть, чи круть -

А я у тім словеснім узороччі -

Хоч як не бийсь - пуття не доберу: Невченим жив - невченим і помру”.

378

“Не прикидайсь тією простотою,

Що тільки й знає кавуни в житті, -

Додав Павло, - тривалістю святою

Буття стирає риси несвяті…”

Мандрівники, пойняті яснотою,

Зайшли в автобус, по своїй путі.

І, переїхавши проміжок добрий,

Попали в двір, де зухи доять кобри.

379

П’ятиметрова, бронзова змія

В порожній ямі скручено лежала.

Спустивсь юнак, проява із прояв, Хапнув за шию… Смертоностні жала

З пащеки ринулись, як течія,

Та ця баталія недовго грала.

За мить на блюдце, втиснуте у рот, Злилась отрута - ліки від журбот.

380

У кут відкинута, колує кобра.

А той факір, незляканий цілком, Передає немов мара хоробра,

Дорогоцінне блюдце з “молоком”

Угору старшому. Як та цинобра, Пащека зяє. І кроля шматком,

На спис настромленим, її вкриває

Факір… а люд полегшено зідхає.

381

Ще мить - і той химерник нагорі

Стоїть і п’є якесь рудаве пиво.

Серед юрби, в шпитальному дворі, Забравши в кобри ескулапське жниво.

Пора й пуститися на якорі,

Якщо роботу покінчив щасливо.

Спиняй, зухвальче, зваги пароплав -

Лягай і спи, мов кобра, межи трав!

382

Пішов мороз попід чутливу шкіру

Паням, панянкам, навіть юнакам.

Павло й Гаврило, кинувши довіру, Дали свободу гнучим язикам:

“Змія захмелена була не в міру”.

“Вона дається впевненим рукам!”

Та неподатливі на спір мандрівці

Злилися з натовпом, що плив, як вівці.

383

Нова пригода сталась на лавках.

Проходив слон із вантажем на спині.

На нім сиділи корнаки в чалмах

І молотком, немов на верховинні, У тім’я стукали. А по боках

Звисали важко закордонні скрині.

Сіямці знали, нетутешня прянь

Готує учті мандалайську п’янь.

384

Павло наблизивсь… І нечиста сила, Піднявши спритно хоботом бриля, Його з Павла наткнула на Гаврила.

Сміялись люди, гупала земля,

Така весела - жартів натворила!

Корнак подумав, - хай душа гуля: Сьогодні радісно чи сумно завтра -

Лише б не гасла мандрівницька ватра!

385

Вона палала. Промітний Павло

До серця кожну замикав іскрину.

Коли повернуться в своє село,

Близьку до серця, дальню Україну, На любе, прадідне таврійське тло, Він знайде радісно свою родину -

Тоді-то буде спогадів, розмов

Про Схід, слона, і кобру, й корогов…

386

О ватро мандрів! Палахке багаття -

Живного духа полум’яний дар!

Кріпи ясою молоде завзяття,

Торуй дорогу в далечінь до хмар, Ненатлі сумніви рубай на шмаття, Щоб не спиняли, як бреде бідар, І не родили чорного вагання

Коли вже вигасне снага остання.

387

В нову дорогу вів мандрівників, Надхненно нагливши за рухом сонця, Могутній поклик, як луна віків, До тих земель, що кличуть оборонця

І ждуть визвольних відусіль полків.

Павло й Гаврило, два звитяжні ґронця, Ідуть на Захід, їдуть і пливуть, Щодня долаючи незвичну путь.

388

Предвічний Тат на джунґлі Мандалаю

Недбало кинув нескінченний шлях.

Верстай зелену далину безкраю,

Суши сорочку - при теплі в кахлях.

Коли ж бракує красного розмаю

В Калькутті вбогій, нишпори в полях -

І за копу неповновартих рупій

Купуй горіхи в чорній шкаралупі.

389

Багато дива твориться в світах -

По Каджураго, Аґрі, Варанасі.

Куди б не линув перелітний птах, Який потужних не зазнав би пасій, Чи по японських не бродив містах, Гостривши зір на всі ліпоти ласі, Такого міста, як сяйний Банкок, Не обминуть його крило і крок.

390

Про нього спогад радісно ростиме, Бо ні Гонконґ, Тайпей, Тегран, Багдад, Ані Каїру мито невситиме

Таких казкових не дають принад.

Нехай довіку славою густиме

Нью-Йорк чи Лондон, взяті навпопад, -

Вихрасті храми дивного Банкоку

Печать на серці випекли глибоку.

391

Павло й Гаврило дух мандрівника

Несли в серцях, немов димучу смирну, Що розливає пахощі, п’янка.

Шехерезади розповідь незмірну

Немовби чули. Наче з лотока,

Пискнув Павло газель неоковирну; Коли довкола сяяв Ісфаган -

Бери бальзам і прикладай до ран!

392

Коли стояли над Каспійським морем

Чи смакували в чайхані ікру,

Один твердив: “Лише ходи прискорим -

І я з лиця сльозину туги втру”.

“Невже це тут, прибитий лютим горем, -

Питався другий, - воду, як мару, Веслом скородив засланий Шевченко?

Загнались ми в чужину далеченько!”

393

А темні хвилі під покровом хмар, Живі горби, понуро бутнявіли.

Це тут носив найбільший слова дар

Сумний Тарас, від горя помарнілий, Але нескорений. Горів, як жар, Каравсь, не каючись, обвагітнілий

Думками віщими. Палкий поет

Душею рвався із чужих тенет!

394

У Вифлеємі чи в Єрусалимі

Молились ревно два мандрівники.

Коли в Бейруді на ливанськім димі

Шкварчали смачно ситі шашлики,

Вони кріпили, слабістю видимі,

Свої тіла. І пахіт нешвидкий

Дурманив лоскотом чуткого носа

Серед юрби, що йшла, чорноволоса.

395

“Подарував Учитель Магомет

Голодним байдам смаковиту страву, -

Павло вихрасто мовив, як поет, -

Тепер лише б добути на приправу

Картоплі миску з парою котлет”.

“Та ще й борщу, що всім борщам

на славу!” -

Додав Гаврило. І бурчав живіт, Що надовкола безборщівний світ.

369

“Нарешті, Павле, Царгород, Атени

Не за горами. А в печі слов’ян -

Густі супи, червоні та зелені

Борщі, поливки, кулешу казан,

Ковбасні кільця та важкі печені…

Уже ніяка Тора чи Коран

Нам не казатимуть, що їсти й пити, Коли статуру треба підкріпити”.

397

Гай-гай, мандрівці! Таж і я згадав

Азійські мандри і шлункові корчі

Від тих алепських неясних потрав, Що не скеровують шукання творчі

На поетично-видавничий сплав.

Нехай нікому гази тілоборчі,

Як то мені, не смажать печінок, -

Лише дається узнаки Банкок.

398

Я бачив теж у порошистій Патні, Коли зайшов під нависи крамниць, -

Якийсь індусик, на ваги неладні

Змію обдерту кидаючи ниць,

Фунтами важив - земіндари владні

Ставали в чергу і боки янгниць, На гак наткнуті, холодно минали, Бо з-понад патиць м’ясом гордували.

399

За спинки змій малої довжини,

Що ще звивалися попід ножами,

Вони платили три такі ціни,

Як за баранину… І без піжами, Упрівши, бігав жилаво-міцний

Меткий гендляр гадюками й вужами.

Та ще й припрошував: “Тільця - як рай!”

А я бурчав: “Що край, то обичай!”

400

Чотирисоту в пісні цій октаву

Кінчаю тим же світом, повним див.

Думки вдягавши в сатву золотаву, Чи я ж тобі, читачу, догодив?

Пробач мені, що викладав про бгаву

На себевияву старий мотив.

Почавши довгу повість від Банкоку, Скінчив, заходячи в Босфор-протоку.

9. ГРИГОРІЙ В АРМІЇ

401

Достойна зброє, в захваті тобі

Хвалу поети всіх епох співали.

Ридали вдови в голубій журбі,

Коли в часи ворожої навали

Мужі в тяжкій, нерівній боротьбі

За рідну землю душі віддавали.

Відвіку так: у полі жнуть женці, А мир вартують вершники-стрільці.

402

Стріла, і спис, і ратище, і праща, І шабля, й меч, рушниця й самопал -

Віддавна ваша звага непропаща

Водила в битви, кидала у шал.

І Жовті Води, й Київ, і Тараща, І Берестечко, й Контотіп - як шквал -

Звитяги дух на подвиг підіймали, Нещадно краючи зівсюд навали.

403

Коли на морі Чорному чайки

Злітали гострими носами вгору,

На весла тиснули січовики,

Перетинаючи крутіж простору.

Стояв отаман рівний, негнучкий, І поглядав у далечінь сувору,

А водяний непогамовний вир

Здіймавсь до неба й розпадався вшир.

404

“Піду до флоту! - вирішив Григорій. -

Херсон, Одеса, Таврія і Крим

Для мене завжди в далечі прозорій

Козацьким сонцем сяяли старим”.

Юнак радів, хоч, мов з відра, надворі

Періщив дощ. Як віту - пілігрим, Потік раптовий вишньою водою

Сповняв Дніпро - наснагою крутою!

405

Та ось і він - понурий військкомат.

Обдерта цегла, поржавіла бляха, А на сторожі, як жорстокий кат, Стоїть боєць, наструнчений неряха.

Навпроти з парку - квітів аромат

І бюст хороброго, з лицем варяга…

Це старокняжне не пасує тло

Тому, що з джунґлів Суздалі прийшло.

406

“Така противна, нечупара морда, Похмуро-дикий і бандитський вид…

Якесь поріддя з кодла відьми й чорта, -

Григорій думав. - Отаких пронид

І на провінціях не мала й Порта!

І нащо Бог на світ пускає гнид?

А може, й справді породила відьма

Оту потвору, що стоїть, як пітьма”.

407

Повістку-виклик маючи в руці,

Юнак наблизився… “Пришел на призов? -

Ревнула варта. - Проходи!” В лиці, Що згорда випнулось, як сома висовг, Уздрів Григорій від ножів рубці: Якийсь напасник на щоках розвісив

Йому довгасті близни і шрами,

А він ще й дметься, мов індик - грудьми!

408

Біля дверей суворого військкома

У чергу став, захвилювавшись, Гриць…

“Невже йому буваль моя відома?

Утеча з потягу, буття в’язниць…” -

Юнак бентеживсь, і шептала втома: “По цих місцях немає таємниць, Але не йди ніколи на відвертість -

Перемагають прагнення і впертість”.

409

Коли до столу підійшов юнак, -

Набравшись духу, випалив: “До флоту!

На Чорне море…” “Неплохой моряк.

Но только… Да… Зачем иметь заботы?

Пойдешь в Литву…” “Товаришу Третяк!

На Чорне мо…” О туго вайдельоти!

Похмурий погляд Гриця пригнітив -

І він замовкнув, не створивши див.

410

“Какой упрямый! Почему же к югу?

Ах, да? Неужто маменькин сынок?”

Хотів Григорій висловити тугу

За січовою славою чайок,

Але, почувши навісну наругу,

Що не вістила часу для казок, Мовчав, бо хто встигає рот закрити, Той в інший день зуміє трьох навчити.

411

“Пойдешь, по крайней мере, в Белорусь, В саперный взвод… Нужны нам инженеры”.

“Та я до тих саперів не берусь.

Потрібні специ для нової ери,

А я… ну, вчитель, ну, поет…” “Не трусь!

И не болтай! Хохлацкие манеры…

Желаешь крыс ловить на шашлыки?

Тогда направлю прямо в Соловки”.

412

Отак і скінчено палку розмову.

Хай краще будуть кривичі, сябри, Аніж у пору снігову, зимову

Важкі, полярні слухати вітри.

І за добу, не йнявши віри слову, У Магілеу, що виріс на Дняпры, Попав майбутній інженер Григорій, Кому жадалось плавати на морі.

413

Що не кажи, а все ж біля Дніпра!

У Запоріжжі, в Києві, в Херсоні, Коли надходила плавби пора,

Він воду пив за течії з долоні.

І в Могилеві, де ставна гора

Зорить, мов князь - на дальні оболоні, Тече Дніпро, як золото живе:

Кинь вітку з дуба - в Київ допливе.

414

Гай-гай, листочку! Може, й Запоріжжя, Весни вітаючи хмільний кураж,

Тебе повз греблі цементне покрижжя

Перепровадить на хортицький пляж; А там Людмила, ставши в скель підніжжя, Твій рух побачить, мов човна міраж.

Вона цурпалок любить наловити -

Про їхні мандри повісті творити.

415

Далекі мрії, марива знадні!

Це вас плекають юні новобранці, Коли маршують у буденні дні,

Коли біжать на фіззарядку вранці, А командири, владою бутні,

Кричать нахабно. Ті московські пранці

Молодикам даються узнаки.

Недарма й кличка їм - більшовики!

416

Григорій, ставши знехотя сапером, Рисунки креслив, річкові мости

Старанно ставив. Бувши “інженером”, Кілками змірював мілкі грунти

І пізнавав, надхненне еСеССеРом, Мистецтво паль, призначених сягти

Твердого дна - і вже тоді стояти: На інший берег полк перепускати.

417

Буває щастя навіть у біді…

Замість поезій - техніки науку

Вивчай, плануй - мов пальцем по воді!

Ачей, субстанцій певну запоруку

Собі в життя здобудеш, а тоді

Все те, що з серця йде, пускай до друку.

Коли подвійне випало життя

Наснажуй суть питомного буття!

418

Хіба не був Олесь ветеринаром?

І межи туш торкався струн сердець!

Руданський, лікар, ставши незабаром

Співцем кохання, не вглибляв різець

У людське тіло - лікувати даром?

Коли ще корчився на ложі мрець, Він посилав вітри на Україну,

Щоб відшукати вірную дівчину.

419

Хіба в рясноті формул Маланюк

Не віднаходив потайного чару?

Лекало й циркуль беручи до рук, Не марив словом бойового жару?

Лише для тих розлірених канюк

Не треба іншого в житті товару -

Вони радіють віршиком самим,

Немов чернецтвом - хирий піліґрим.

420

Будуй мости й твори карбівні вірші!

З очеретових вибравшись боліт,

Пізнаєш радощі, за п’янь не гірші, Коли полинеш мірями у світ,

Який не відає земної біржі.

На зміну прийде пожаданий міт, Якщо, надхненням розбуявши, впору

Віднайдеш Музу, ніжну чи сувору.

421

Минув не місяць - довжелезний рік

Відклекотав за партою і в марші.

Сокири лезом не один засік

Лишали в лісі комадири старші, А вже молодші дерево на бік

Із вояками, що ганяли баржі,

Валили влучно - ставили мости: Військам на інший берег перейти.

422

Стояв навколо червень золотавий, Палкий, смарагдовий - по всіх полях.

У час такий мовчання п’ють отави

І тоне-тоне між ланами шлях.

Була неділя. Кинувши устави,

Сидів Григорій журно в лозниках, Метав недбало вудку - краснопера

Йшла на гачок нового інженера.

423

А він ту рибку злегка відчіпав

І в воду кидав. А Березиною -

Понад ліси, понад купини трав -

Медовий спокій повіддю ясною

Сумирно плив і в далеч відпливав.

А міст на палях свіжою сосною

Так гостро пахнув, жовта каніфоль

Текла і гусла - бралась на бемоль!

424

“Мене далеко в чужину загнали, А білорусів - до дінських широт.

Сюди нацменів - ордами назвали, А росіян - у Черноморский флот.

Усе до дна, до дна перемішали -

Створити єдности міцний оплот.

Служи і штокай! Материнську ж мову

Забудь, прийнявши русский за основу.

425

Щорстку догану, карцерів закон, Таки вписали, бо в строю сьогодні

Я не “Вставай, проклятьем заклеймен”, А вів “Повстаньте, гнані і голодні”.

Котився пострах по рядах колон.

Пізніше в штабі, наче в преісподні, Ревів рудий, сердитий комісар:

“Здесь разниц нет! Один для всех базар!”

426

Знаменна рівність у держав Союзі!

Нема своєї армії… Нема

Свобода слова. І диктують Музі…

Перед веде зрівнялівка сама! -

Бурхав Григорій на зеленім прузі

Крутого берега. Грудьми всіма

Вдихнувши глибоко сосновий подих, Дививсь, як риба знов клювала в водах.

427

З кишені витяг довгого листа -

Десь там турбується ласкава мати: “Чи все гаразд? Писати рідше став…

Собі книжок не просиш присилати…

Людмила каже, досягає ста

Оцінка в неї… Історичні дати

Нешвидко в пам’ять залягають їй.

Лиш день народин пам’ятає твій”.

428

Всміхнувсь юнак… Як грім, тривога нагла

Сирен виттям на ноги підняла.

І там, де квітами левада пахла, Де в сонці грала золотава мла, Лука, покосу молодого спрагла,

Задвиготіла й поли потрясла:

До штабу мчали з берегів курсанти, Де вже метались лячно лейтенанти.

429

“Ставай! Шикуйся!” - крикнув командир, Поглянув пильно, чи в ряди сапери

Належно стали, чи втихає вир

Десь у хвості колонної химери.

“Курсанти, струнко!” - залунало вшир, А потім знову: “Вільно!” Інженери

Ступили вмить “на ширину плечей” -

І важко віддих вийшов із грудей.

430

Промову вів комбат, увесь червоний: “Сьогодні вранці віроломний Фріц

Напав на наші - на замку - кордони…

Уже посунувся війною бліц…”

Перед колоною, суворотонний,

Горлав комбат, хвалив рядянську міць, А навкруги ясною далиною -

Усі вчували - дихало війною.

431

Війна! Війна! Ревуть бомбовики -

Лунає даль, горять снопи і стерні, Димлять міста, і села, і садки; Немов смерчі, спалахують цистерни; Тікають армій вибрані полки -

І за наказом батальйон саперний

Моста, якого вчора спорудив,

Сьогодні в небо з полум’ям пустив.

432

Ніхто не прагне ревно воювати!

За що? За смерть від голоду батьків?

За мовне вбивство? За в’язничні грати?

За Соловки? Отари вояків

Бредуть додому… Німець бравуватий

На мотоциклі дзенькотить - як шків…

І Сталін кличе з Кремлю: “Сестри й браття, Спиняйте злого ворога завзяття!”

433

Дрижать дороги… Німаки з Дніпра

Черпають чисту українську воду; І квилить мати, вбога і стара, Бо юнаків, рожевий цвіт народу, Женуть у Райх, де батько, брат, сестра

В неволі плачуть… Рине з небозводу

Смертельний рій американських бомб

На плетива берлінських катакомб.

434

Два хижаки зчепились, повні злости; Хитрюга Сталін - Гітлер-маніяк.

Московський сброд, німецький Drang nach Osten Вп’ялися в тіло України. Як

Розняти їх? Конаючи від млости, Один із одним у бою закляк.

Але найбільше чорної руїни

Несе страшна війна для України.

435

“Творім Чернігівську, новітню Січ! -

Твердить Григорій, у лісу, на раді. -

Доволі зброї по шляхах, узбіч, А скільки бродників тепер, що раді

На битву йти, на православний клич -

Підмогу дати українській владі!

Доходять вісті, Бульба-Боровець

Уже кладе хаосові кінець”.

436

О вікодавня, Запорозька Січе!

Магічне слово, посестро боїв,

Твоє снажне витання войовниче

Дзвенить шаблями радісно, як спів, Гармат вогнем гойдає, нидить, кличе

Того, хто, бродячи, не пив, не їв, Хто жар великої самопосвяти

На вівтар волі жертвує без плати.

437

Не тільки хліба дорогим шматком

Живе у розповні життя людина,

Що йде на прю з неволі шуляком.

Орлина радість, пісня лебедина

Її ведуть на приступи притьмом, Щоб ти, Свободо, ти, одна, єдина, Вергала рабство на минальний прах

І вгору зводила державний стяг.

438

Надхненно правдою, похідні групи!

Жертовні дії ваших перемог

Несли на Схід - через московські струпи -

Визвольні поклики боїв, тривог.

Клювали круки ваші білі трупи, Але - хай відає у небі й Бог! -

Крицева воля Ольжича Олега

Живе в нащадках - звага наполегла!

439

Від Сяну й Тиси по Кубань, Дінець, Від плес Лиману до Десни шумкої

Стоять залоги, волі рішенець,

І квітне скрізь, немов палкі левкої, Звитяга волі. Був колись боєць

Радянських армій чи жовнір людської -

Тепер повстанець і вояк УПА,

Кому гудуть дорога і тропа.

440

Летить привіт Чернігівської Січі

В карпатську сотню Позичанюка;

Москву й Берлін перехитривши двічі, Лунає клич полковиника Дацька.

Жбурнувши виклик німцеві у вічі, Веде дивізію тверда рука

Ставного Шандрука. І згонить полуд

З очей байдужого полковник Долуд.

441

Волає край вугілля і пшениць -

І воскресають Довбуш, Кобилиця.

Бандеру, Мельника й Чупринку ниць

Не покладе й навальна вогневиця!

Вони ширяють гоном блискавиць -

І сяють радістю повстанські лиця, Бо непокорі вибухає дух -

Серед народу, що, було, заглух.

442

Безсмертний ти, нескорений народе, Почетвертований, немов юдей.

Тебе загарбинк удесяте, всоте

Бере в неволю - як тяжкий трофей; Чужинних зайд поріддя кривороте

В твоїх містах виловлює людей.

Та не міліють невичерпні надра, Що їх випалює ворожа ватра!

443

Стоїть Чернигівська, новітня Січ: Сімсот колишніх червоноармійців, А скорострілів, славлених узбіч, -

Триноги-роги… Повзів, що від німців

Взяли до бою, для двох десятиріч

На битви вистачить. Долай бульбівців

І незалежности універсал -

Котись на ворога, як буйний шквал!

444

Зі Сходу суне сотня Ковпакова, Посол Москви, - і галас Воронька, “Того, що греблі рве”, - немов полова, Смітить повітря. Спритна і в’юнка, Тривожить німців хитрість Кузнецова, Що, приземлившись тихо з літака, Пускає скрізь підступства злоязичі: Горять путі Чернігівської Січі!

445

Куди ж тепер? Уся “Галичина”

В чужих мундирах і в чужих шоломах

Іде під Броди збройно, як стіна; І по нашитих золотих заломах

Лапатий лев, якому й даль тісна, Ричить, лютує між рядів рухомих.

Нової нації найкращий цвіт

Про самостійність хороводить міт.

446

О новочасні, українські вої!

За що ви славно в битві полягли?

Вас німці зрадили, не давши зброї, Свої ганьблять вас патокою мли.

Сягнувши гордо зваги січової,

Ви кров гарячу мужньо пролили

За Україну - в несвоїй одежі, -

Сплямивиш зовні відданості стежі.

447

Німецькй ненавидячи мундир,

“Галичини” відсторонявсь Григорій.

Упівський, рідний, правдоносний вир

Йому, як сонце, сяяв на просторі, Коли відвага клекотіла вшир,

Коли цвіли дороговказні зорі,

А по лісах визвольницька стопа

Гула, як дзвін, звитягою УПА.

448

Хоробра арміє! Твої повстанці,

Відвіжних рейдів мужні вояки,

З усіх усюд надхненні новобранці, Новітніх подвигів січовики,

Немов небесних сонць протуберанці, Повік віститимуть на всі віки, На всі нові, потомні покоління, Про гнів народу й гідности горіння.

449

Щасливий той, хто причастивсь вогнем

Ясної зброї, що гула в Карпатах, Ознаменована майбутнім днем

Серед смерек, зелено-сивуватих,

Серед полів, об’їжджених конем.

О збройна зваго у крицевих латах, Ти гідно стала за буття й права

Народів тих, чия душа жива!

450

Читачу ревний, вибуховий порох

Тримай у схові, чистім і сухім.

Тоді нагальний і підступний ворог

Тебе не вдарить, як раптовий грім; Скарбів духовних нерозталий ворох

Нехай борониться мечем своїм.

Я прославляю променисту зброю,

Що за визволення стоїть горою!

10. ТЕЛІГА В КИЄВІ

451

Старий Хрещатик плаче між руїн.

Жахають жахом спалені дільниці, І топчуть чоботи чужих країн

Усі кутки Подолу й Щекавиці.

Та серед чорних і безверхих стін

Живуть, не мруть кияни блідолиці, Дарма що хижо перейшла війна,

Позбавивши прожитку і майна.

452

Німецьких воїв зеленава маса

Грабує села, трусить хутори,

На шпек та яйка хворобливо-ласа.

Метуть сніги, і дмуть важкі вітри, Військами повна магістральна траса: Колони пруться знизу і згори,

А бомбовози, з темними хрестами, Понад принишклими гудуть містами.

453

Московські зайди злякано втекли, Услід наринули німецькі орди.

Одної ледве збулись кабали,

Наспіла інша, спрагнена погорди.

Одні, як звірі, хижими були,

Нахабно інші задирають морди.

Чи то московський, чи берлінський світ -

Несуть неволю, нищення і гніт.

454

О де ви, де ви, побратими волі?

На вас чекає рідна сторона.

Мерців гойдає вітер на Подолі, Валує пилом вулиця курна.

Беруть до Райху зерно у стодолі, Ведуть худобу… Люд - немов мана!

Скрегочуть жорна з кожної халупи, І знову гупають прадавні ступи.

455

Нараз, як грім із темрявих небес, Літвари б’ють на радість Україні; Похідна група розгортає скрес.

Теліга, Ольжич, Рогач солов’їні

Пускають поклики на світ увесь -

І по безкраїй, по страшній руїні

Дзвенить оунівський, відважний клич

Надії, віри - мов луна сторіч!

456

“Кріпись, народе! В цю пекельну пору

Жени від себе навісний кінець.

Подільську Січ, посвятну і сувору, Веде з підпілля Бульба-Боровець.

Кріпись, народе, не ховайся в нору, Куди втікає лиш партацький мрець.

Простуй до волі серед бід і лиха!” -

Голосить гасло бойове Теліга.

457

Почув Григорій той хоробрий клич

Серед роїв Чернігівської Січі -

На мить розтанула навальна ніч; Засяяло сонце, яскравіше вдвічі; Немовби камінь повалився з пліч; Погнало серце струми войовничі.

По селах мало німців, де-не-де: Грирогій сам до Києва іде.

458

Фальшива посвідка, в кишені - зброя, Повільний потяг пихкає вперед.

Не треба й Трої більшого героя: Залазь у сіна свіжий ожеред,

Що на площадці височить горою.

Мандрівка рейками - не справжній мед, Та й не підхмелені кислоти квасу.

Ми всі в біді бадьоримось до часу.

459

Десь біля Дарниці з вагону скік -

Лети в обійми запашній ялині.

Коли від колії шугнути вбік,

Ніхто не зловить на шумкій долині.

По цих кущах і немічних калік

Не знайде ворог. Віти на вільшині

Шумлять, шумлять обвихрені верхом…

Іди, повстанче, просто, напролом!

460

Добравсь до Києва юнак над ранок, Підночувавши трохи в лісника,

Що з партизанами ділив свій ґанок, Хоч мав у буді й теплого кутка.

Ще понад містом не зникав серпанок, Ще спала сутінь і важка ріка

Не відбивала сонця і блакиті,

А він верстав дільниці сумовиті.

461

Коли дійшов до Золотих воріт,

Що гордо мріяли в старій руїні

Про давні доби, про буяння літ, Які відбили напади зміїні

Круглів і ханів і плекали міт

Про славний день, палаци білостінні, -

Григорій раптом зупинивсь на мить, Готов ту мрію в дійсність перелить.

462

О рідна серцю, нездоланна брамо!

Ти від віків нескорено стоїш.

Тепер безверха, кришена вітрами, Ти грала щирим золотом раніш,

Державним сяйвом яскравіла - прямо

В небес блакить! Ясніше і буйніш

Ти ще засяєш на князівських горах, Коли неволя розлетиться в порох.

463

Тоді старі Мазепині церкви,

Тоді Богдан, що гнівно булавою

Керує кулі в черево Москви,

В Петрове серце, люте на Невою, Тоді - з Тризубом - княжі корогви

Розправлять крила з владою новою!

І під склепіння Золотих воріт

Тріюмфу звершенням увійде міт!

464

Хвилина спогадів минала доби…

Стояв Григорій, пальці до кишень

Упхавши, в плащ потертий, без оздоби

(Умовний знак для зв’язкових лишень).

Юнак, проходячи, либонь для проби, Дививсь, як радісно надходив день…

Якийсь хлопчина і свої долоні

Сховав значливо в кишеньковім лоні.

465

Григорій раптом повернув униз,

І вмить за ним попростував хлопчина.

Зиркнувши вбік на спалений карниз, Куди з набоїв надійшла кончина, Вони обачно перейшли за хмиз,

Де ще незламана росла вільшина.

Згадав підпільник слово лісника -

Паролем хлопця привітав зблизька.

466

Минули мур і навмання обоє

Пірнули в купи цегли, дроту, стін.

“Неначе празький перехід пробоєм…” -

Глумивсь юнак між київських руїн, Бо вже читав не раз, не два запоєм

І той журнал, що всім навперегін

Сягав на Схід стараннями Росохи, Бадьорий духом і наївний трохи.

467

Раптовий стук у двері, два свистки -

Немов рушає барвна каруселя!

І два - з підпілля - бистрі козаки

Зійшли по сходах. Вогке підземелля, Шкварчать ґноти, і в’ється дим їдкий, Пливе й спиняється. Похмура стеля.

Проходять сторожко і крадькома.

Так мало світла! Та й тепла нема.

468

Проте багато буйного завзяття!

Веде Олена гутірку з-над книг -

І хвацьке слово, палахке багаття, Надхнення сіє. Бадьористий здвиг

Передається на підпільне браття, Що поклялося вийти з-під кормиг.

“Беруть свободу не слізьми - мечами!

Хоробрі - з нами! Геть із партачами!”

469

Слова в Теліги - вибухи з гармат.

Гуде в льоху бравурна канонада: “Жирує лютий гітлерівський кат, Москва під’юджує, підступно-рада, В листівках кличе, щоб “молодший брат”

Вітав лихих солдатов Сталинграда, Серед підпілля їм допомагав

Колоти німців - наче мокрих ґав.

470

Та ми, що дух відвічної стихії, Що гін до волі правимо вперід, Щоб наші мужні лави молодії

Не крив байдужжя нерозталий лід, Ми ці страшні спустошливі завії, Що насилають нам навали бід,

Хоробро пройдемо - до перемоги, Що не мине і нашої дороги.

471

Тримаймо ж, браття, стягів чистоту!

Нехай несплямленість ясного чину

Державну ціль, пречисту і святу, Веде на всю Соборну Україну!

Нехай же й нам омріяну мету

Освятить присяга на Батьківщину, -

І ми піднімемо на бій мечі,

Палкі оунівці - не партачі!”

472

Теліга втихла. Та бринів Григорій, Дарма що дух незбагнених стихій, Йому зникав - як слід по метеорі, Дарма що й меч в оправі золотій

(Якби-то мав!) у пристрасті суворій

За автомата б омбіняв як стій, Лише б загарбників навал неситий

До тла цілкими кулями косити.

473

О театральносте палких промов!

О ти, бравурносте меткого слова!

Цвіла основа всіх першооснов,

Що в духу гримає, вогнеголова, Що в тілі, збурюючи гнівну кров, Горить багаттям, як дубові дрова.

О ні! Не дуб кремінний - антрацит

Палав і бухався об серця щит.

474

Нехай не був Григорій фемінстом, Відсторонявсь оголений колін,

Він так проймавсь паланням променистим

Дзвінкого слова, що сценічний кін, Здавалось, крився лісом буйнолистим, Де в бій повстанці йшли наперегін.

І ще здалось, на землю з піднебесся

Зійшла раптово Українка Леся.

475

Йому здалось: гартовані мечі

Вогнем палають, наче смолоскипи, А нерішучі, в норах, партачі

На всі боки неволь вергають скиби, Стають у лави - на лункі кличі -

Із міст і сіл, із хутора й колиби, Щоб збройним чином, спільно, в боротьбі

Здобути рай - синам, як не собі.

476

Йому здалося: Мельник і Бандера, Шухевич, Ольжич, Бульба-Боровець

Ідуть, поєднані. Новітня ера

З ясного лавра виплела вінець

Бойовикам, чия “групова сфера”

Шанує згоду. Тільки той борець, Хто свій обмежений партійний обрій

Кладе Вітчизні, воями хоробрій!

477

Йому здалося: прапор перемог

Полощуть вітру пориви бурхливі, Дніпра обаполи ступає Бог,

Колоссям повнячи безмежні ниви, Містам даруючи, немов пролог,

Добробут, рай, а чвари бунтівливі -

Поснули в спогадах товстих книжок, Які лиш гнуть полиці беріжок.

478

Стояв юнак у невеликій групі,

Що тих бадьорих слухали промов, А поряд нього - на старезній ступі

(Яку з музею принесли, щоб знов

Її врухомити), при тому дубі

Сиділи ті, чия козацька кров

Непогамовним виром вирувала

І в душі звагу щедро засівала.

479

Промова стихла. Враз до юнака

Рішучим кроком підійшла Олена,

Потисла руку. Талія струнка

Нагнулась трохи, наче в того клена

З-під вітру віта, гнуча і тонка, І мов смарагди захватно зелена.

Хитнувся світ - юнак зніяковів

І відповідних не знаходив слів.

480

“А як же звати? - мовила Теліга. -

Ввесь чорний, наче жук. Лише зірки

З очей мигтять, як з-під підків - булига.

Якісь таємні крешуть іскорки…”

“Це Яр Славутич”, - поспішився стиха

Один зв’язківець, красно-говіркий.

І темні брови підвела Олена,

Патріотизму згага невтоленна.

481

“Ага” Це ви сонет про козаків, Про запорожців, кажуть, написали?”

“Та я ж…” - Григорій знов зніяковів, Неначе ринучи в якісь провали.

Він тільки й чув патріотичний спів, Який навкруг, здавалося, співали.

“Такий величний той у вас козак!

Прудивус той… Воюйте завжди так!”

482

“Лишень подумати… - гадав Григорій, -

Вона вже знає і про мій сонет…”

Та всі - надвір! При сонці й осокорі

То потиск рук, то слів останній лет -

І за хвилину порожньо надворі.

Лише зв’язківець (був також поет -

Іван Ірлявський) доручив пакунок: “Книжки - для Січі вашої дарунок”.

483

Гриць довго брів по закрутах ярків, Минавши вулиць рівні тротуари,

Де куті чоботи - з усіх боків -

У такт походам відбивали вдари.

Текли й текли колони вояків -

На схід, на схід! Немов холодні хмари, Понуро перлись на таємний схід

Гурчанням авт і скрипами підвід.

484

А їм навпроти, викинуті з бою, Що десь гудів обаполи Дінця,

Повиті в марлю, никли головою

Ті, що збулися згубного кінця.

Вони на хурах товпились горою…

Без рук, без ніг… А дехто й без лиця, Іще живий висовгувався з авта.

Бравурні вої, Гітлера прославте!

485

Стояв юнак за купами цеглин

І споглядав повернення героїв

Бутного Райху - з битов хуртовин, Які хтось хитрий зброєю потроїв.

Ревли “катюші” й розсипали крин

Вогненних бур… І сатана б не встояв, Не тільки спраглий простору німак

Чи “лебенсравму” навісний приймак.

486

А ми, що ж ми? Роздумував Григорій

Уже на поїзді з новим добром, Що з ордунґу військових категорій

Пливло на Бахмач. Стомленим орлом

Юнак розлігся, в подорожній зморі, В кутку вагона, вкрився піджаком, Собі книжки під голову поклавши.

Гасав думками, зовсім не дрімавши.

487

Ну, ми? Хто ж ми? Невже лиш партачі, Як мовить гнівно й захватно Олена, Погній для інших? Скарги та плачі

Затято множимо. Війна шалена,

Що нами хлюпає, в боки б’ючи, Плюндрує нас і наші рве знамена.

Ніхто не сміє гербовий Тризуб

Відкрито виставити… Пекло згуб!

488

Юнак заглиблювавсь у тло історій.

О, скільки стало по степах могил!

І в кожній спить хоробрий чорноморій, Вкриває кожну ненависний пил,

Чужим піднятий… Ярів Григорій, Шугав думками сокіл-сизокрил…

І, не знайшовши мудрої розв’язки, Губивсь у нетрях непролазних казки.

489

Хто ж ми? Прозрілий, запальний Богдан

Піймав рукою золоту жар-птицю.

Старий Мазепа, між полтавських ран, Програв, полягши гордо на бійницю.

Метнувсь Петлюра, щоб державний стан

Вести вперед - і впав на бруківницю.

О, скільки нас, хоробрих, полягло!

Гробками всіяне країни тло.

490

І жне врожай, полишений ляхами, Руками ж нашими бутна Москва.

Для нас рокує смертні ротердами

Її пронозна служба, як мушва.

Коли ж ми знову станем козаками?

Коли, коли ж то втіляться слова

У ту реальну дійсність величаву?

Коли ми створимо свою державу?

491

Сповільнив потяг черепашний хід.

Удари в буфери, вищать колеса.

Раптово постріли крізь неба звід -

І заревла арена піднебеса.

Дорогу зірвано. Іде в обхід

Якась мара, товста й незькотелеса.

Хвайсь від німців, москалів минай -

Невже такий упівський обичай?

492

Невже це сотня, кажуть, Ковпакова?

Москви служаки? З-за густих ялин

Строкоче зброя, ранити готова,

Та не лякає кулеметний рин!

І, не зронивши зопалу й півслова, Майнув мандрівець… Хащі низовин

Йому найкраще прикриття давали

Від партизан червоної навали.

493

Але й пакункові нових книжок -

Справдешній рай! До серця пригортає

Той скарб, немов дитина - ланцюжок, Палкий юнак, простуючи в безкрає, В гаї й діброви, сповнені пташок, В ясні поля, де жайворон співає, Де будить провесна глухий безкрай, -

Лише спиняйсь і слухай-споглядай!

494

Два тижні брів направо чи наліво, Остерігаючись чужих, юнак.

Безмежний простір брунькував щасливо, Яри бриніли пруттями гілляк.

А з неба сипав золоте вогниво

Дажбога доброго прадавній знак, І хвацькі жайвори, на сонце ласі, Глушили дзенькіт не одній комасі.

495

Та ось Чернигівська зринає Січ -

Вояцький табір у сосновім лісі.

Анахронічний вияв протиріч?

Леґенди звага? Присяга на крісі!!!

Хай давня назва, та новітня річ.

Вона серця навогнює в Поліссі, Вона з південного в північний край

Посвятно ширить січовий звичай.

496

О вірні воїни, повстанські друзі, Привіт із Києва, палкий привіт!

У величавій, бойовій напрузі

Живе столиця і плекає міт -

Безсмертний подвиг у смертельнім крузі!

Для вас, для вас Теліжин заповіт: “Беруть свободу не слізьми - мечами!

Хоробрі з нами! Геть із партачами!”

497

“Відважна краля…, - отаман Стрілець

Пожартував, поглянувши на зняток. -

Не козир-дівка, а козак-борець, Хоча й на Січ не кликали дівчаток”.

“А може б, ми змінили рішенець? -

Додав хорунжий. - І трофейський взяток

Тоді б у нас був більший, ніж тепер.

Гунув би в прах увесь СРСР”.

498

Стоять бентежно вої над книжками

Зі Львова, Праги, Лондону і Брна.

Доволі зброї в Січі, з землянками, Але майбутня доля неясна,

Туманна, темна… Близько, за горбами, Спинилась правда - стримує війна!

“Ганяв ти, Грицю, довго й далеченько…

А де ж тепер Володька Винниченко?”

499

“Сидить у Франції, - почав юнак, -

Та він мовчить… Панує дух Донцова, Що всіх партійних переміг писак.

Лише від нього всі чекають слова…

Гуде Волинь, і братовбивства смак

Пускає кроввід Кобриня до Львова…”

Подумав журно отаман Стрілець:

“Невже зведуть наш визвіл нанівець?”

500

Сидів предовго у глибокій думі

Отаман сивий… “Час такий лихий, Але не падаймо серцями в сумі.

Чувайте, хлопці! Двиготять шляхи: Ідуть по хліб загарбники, бо в стумі

Бурчать порожні фріців потрухи…

Наказ: дорогу німцям перетнути -

Спасати села по цей бік Славути!”

11. РЕЙДИ УПА

501

Надхненний дню повернення і стріч!

Сувора поро запального гніву!

І Запорозька, і Карпатська Січ

Воскресли з мертвих у добу мінливу.

Сонця пожеж, освітлюючи ніч,

Вістять відомсти звагу бунтівливу.

Гряде сподіваний і судний час

Дежравних звершень і буття окрас.

502

Павло ступає на чолі загону -

І йде луна від владної стопи

До Чорномор’я і дзвінкого Дону -

Через гінкі, пробуджені степи -

До золотого київського трону.

Радій, народе! Годі, не терпи

В своїй землі московської сваволі, А добивайсь визвольницької долі!

503

Вона в минувшині минала нас,

Коли проходили полки Богдана;

Під Переяслав, хитра повсякчас, Вела ганьбу, таємна й довгождана; Вона, збираючи відпадки рас,

Бенкетувала з ворогами, п’яна.

Лукава доле, кривдо прастара,

Віками проклята твоя пора!

504

Павло прямує на чолі походу,

А Перетятько, вірний побратим,

Високолетне прагнення народу,

Ширяє смерчем, буряно-крутим,

По всій країні - з заходу й до сходу.

Дзвени, відваго, нездоланним тим, Хто світ пройшов у славній непокорі, Кому шле з півночі привіт Григорій.

505

І в Запоріжжя, чарівна, струнка, Вітає рейди радісна Людмила…

Воскрес подільський дух Кармалюка, Гуде в Карпатах Довбушева сила, Народна мста Шухевича, палка,

Угору зводить беркутові крила -

І над усім, уставши із віків, Панує гнівний дух січовиків.

506

О, зважні покликом, упівські рейди!

Ваш дух п’янить євшаном, чербрецем, І рине, стукаючи до дверей, де

Прелютий ворог міниться лицем,

Від жаху білим, на подобу крейди.

Коли з посвятним стрінеться борцем, Тоді віч-на-віч, у священній битві, Розбитий недруг падає в коситві.

507

На цій землі - відвіку - не було

Ще так звитяжно, з’єднано в народі.

Усі краї, переборовши зло,

В однім - могутнім - стали хороводі.

І так, соборности прийнявши тло, У непохитному йдучи поході,

Прямує ввесь об’єднаний нарід

Під віщим стягом добрости свобід.

508

По всіх краях шахтарського Донбасу, По Слобожанщини гінких краях,

Станицях Дону, піднятих завчасу, Кубанських селах - пролягає шлях, Яким, вітаючи доби екстазу,

Ідуть хоробрі воїни, в боях

Перемагаючи ворожі лави,

Що слід лишають лютий і кривавий.

509

Визвольна доле, входь і не минай

Цей, за гетьманства гноблений ляхами, Волинсько-галицько-лемкіський край, Цей, під Москвою корений віками, Неподоланий січовий розмай,

Що тільки й снив щоночі козаками, -

Оцей безмежний запорозький шир, Де не вмирав ніколи богатир!

510

Охлюпуйсь хвилями, ставна Одесо!

Берись, Херсоне, до міцних вітрил!

Напружуй, Керчу, приозівське плесо!

Блакитна Ялто, не приземлюй крил!

Москви сваволя вниз, довготелесо, У злій злобі вганяючись у пил, Впаде в підніжжя схилів Чатирдагу, І над Карпатами побачать птаху -

511

Ярку жар-птицю, що внесе скарби

З камінних скринь, являючи назовні

Ясні клейноди, свідчення доби,

Козацькі стяги, поривання повні, І кораблі, що спрагнені плавби, Що їх ведуть брати єдинокровні, Пойняті звагою, в останній бій -

Державно-творчий нації розвій.

512

О чорноморські, знані кораблями, Морцями знадні, звільнені порти!

В боях розгромлені, бредуть шляхами, Тікають зайди - як худі хорти.

Дзвінкого славня повнозвучні гами, Що б’ються в троси й ковані борти, Гучать навкруг землею і водою

І в серце входять хвилею крутою.

513

По всій Республіці стонадцять рік

Несуть, як повінь до ясного моря, Кличі свободи - життєдайний лік

Супроти вічного в країні горя.

Бурхайте, води! Кидайте калік,

Яким цей світ - лише мала коморя, Гойдайте хвилями відважних тих, Кому визвольний поклик не затих.

514

Плаї карпатські, повз урвисті схили

Ведіть над прірвами рої стрільців; По верховинах, де орли сурмили, Гучав трембіти і флояри спів,

Сумному серцю споконвіку милий, Перепроваджуйте палких гінців,

Що всім краям нечулої Европи

Вістять про подвигу визвольної тропи.

515

Павло на чаті, спереду полків, Вітає рій Чернигівської Січі…

О ждана зустріче! Споконвіків

Ти ще не бачила такої стрічі.

Колишні друзі, гості терників,

Повстанці з голоду, що мерли тричі, Ідуть в обійми по своїх степах, Де кожен кущ паланкою пропах.

516

Стоїть струнка Людмила коло Гриця -

Не впізнає надхненного Павла…

А перед ними в сонці золотиться

Безмежна даль, що з обрію сплила…

“Так от яка-то злинула жар-птиця!” -

Павло жартує. Радість немала

Буйнисто хвилями сповняє груди, Передаєтсья на ставні споруди.

517

А люд іде, радіючи: “Свої!

Жовто-блакитні козаків загони

Перебирають батьківські краї.

Утік за Волгу супостат червоний, Та ще стоять брунатні палії,

На схід валують їх важкі колони…

Як треба зброї - вдаримо по них

І автоматів наберем нових”.

518

Павло, Григорій… І рече Людмила: “Згадаймо й тих… Максима спом’янім!

Чи знає братство, де його могила?

Яка-то пам’ять збереглась по нім?”

За мить і вирок добрий завершила: “На шану воїна, в полку оцім

Назвімо сотню іменем Максима,

Щоб нас кріпила згага невгасима”.

519

“А щоб належну славу мав Максим, -

Додав Павло, - удармо на світанні

В німецьку валку, за мостом хистким, Коли минатимуть вози останні…

Патронів треба… Подвигом ясним

Найкращій сотні у найкращім стані

Нехай послужить наш новий патрон

Серед німецьких тилових колон”.

520

Наказ - і звершено! Два мотоцикли

Уже дзижчать новим господарям.

А полонені чолами поникли,

Та їх повстанці не ведуть до ям.

Дарує знову по яйцеві, звиклий

До справ гостинних, Перетятько сам; Забравши зброю, німаків, як вівців, Пускає гнатися до гітлерівців.

521

“З такого дива б і Максим радів! -

Сміється в захваті меткий Григорій, -

Але куди спровадиш ти катів

Брунатно-штивних?” “Прямо до коморі

На шнур міцний, у петлі й поготів!” -

Ствердив, розкривши очі яснозорі, Народний месник, вибраний суддя, Кого не зм’якшують і каяття.

522

Сувора каро чорної кориди!

На серця дні жорстокости яса,

Як той вулкан, могутній, вогневидий, Нуртує - вибухне і не згаса,

Допоки гніву й ніжности провиди

Спадуть на ворога. Тоді коса

Відомсти лютої нацистів косить, Прощення простим рядовим приносить.

523

Народний местнику! Ти вбивчу смерть

Несеш убивцям, добрий Перетятьку, Але й малого (половину? чверть?) Рядовикам же додаєш достатку.

Невже тому воєнна коловерть

Твою дідизну, вутлу Тернуватку, Від зла й заглади красно зберегла, Не зруйшувавши ні верхів, ні тла?

524

А двійко діток і твоя дружина

Таки діждалися в журбі тебе.

Цвіла в яру оманлива шипшина,

Ясніло в сонці небо голубе,

На фронт і з фронту кидалась машина, І смерть ішла, що заступом гребе, А рідну хату обминало лихо.

Такий знайшов у двір Гаврило тихо.

525

О, скільки гомону тоді було!

На буйне свято зустрічі дзвінкої

Зійшлось до хати все мале село.

І чорнобривці, й рожі, і левкої

Скрашали кут - не хмурилось чоло, Сіяли очі з новини такої.

Дочка гнучлива і рославий син

Чуттям підносились до верховин.

526

Уже не сам, а з міцнотілим сином, Широкогрудим дужим юнаком,

Пішов Гаврило, за кличем орлиним, З усім визвольницьким, новим полком.

Казав Павло: “Не раз іще полинем

У бій, вітчизні віддані цілком, -

І на поруки подвигам і зброї

Відвагу в битвах покладуть героїв”.

527

Павло на чаті, спереду полків, Гойдає в душах буйні вогневиці; Поміж холмських, кобринських вірлюків, Що крешуть іскрами важкої криці, Лунають поклики волиняків,

Неначе Довбуша чи Кобилиці.

І клекотять наснагою борця

Лункі накази Бульби-Боровця.

528

Павло, розквітлий на чолі походу, Стрічає сотню Позичанюка;

Карпатське сяйво, вставши з небозводу, Веде війська полковника Дацька; Вгорі колує, на розмай народу, Беркутська слава Клима й Коржака, І скрізь радіє кожна деревинка, Де йде з упівцями Тарас Чупринка.

529

Самопосвятні, славні вояки,

Борці УПА, що віддано повстали

На зливу зла з московської руки, Берлінських гвалтів, польської потали, Ви вічний дух, нестримний і рвачкий, З глухих льохів на волю повертали, І гартували для хитливих мас

Вояцьку звагу й силу повсякчас.

530

О вояки Чернигівської Січі,

Північна ланко дужої УПА!

Паланки ваші, сотні войовничі,

Вітала цвітом не одна тропа.

Московські смерті дивлячись у вічі, Дудніла ваша рейдова стопа.

По всій країні - з заходу й до сходу -

Повстанські подвиги гули з народу.

531

Уже чверть віку не було боїв, Відколи зникли прапори Петлюри.

Тепер із дальніх і близьких країв

Яріє блискавка на день похмурий, Що вже по вінця тугою споїв

Серця і душі - полонив у мури.

Повстанське сяйво, зготувавши грім, Оновлюй спалахи на тлі старім!

532

Павло прямує на чолі походу -

Лунає даль обаполи Дінця.

І до Озова з-над гірського сходу, З-понад живого в горах джерельця, Несе Кубань снажну кавказьку воду, Щоб напоїти кожного стрільця

На цілий вік снагою Прометея,

Що не здається в ланцюгах Кощея -

533

Орла двоглавого. Він пазурі

Вганяє в жертву й виїдає серце, Жирує в учті, як Москви царі, Та заступає крем’яне реберце -

І дзьоб, хижацький у своїй порі, Всього не виїсть… Кров’яне озерце

Життя оновлює - і нароста

У тілі сила, в серці повнота.

534

Пламена горді мужнього Кавказу!

Це вас велично оспівав Тарас,

Щоб ви, до бою стаючи відразу, За власну волю й правду повсякчас, Немов старі володарі Шіразу,

Тримали в захваті непевних нас.

Борітесь, бийтеся! Вам Бог поможе

Свої держави поновити гоже.

535

Це ви надхнули на священний бій

Посвятним подвигом борця Шаміля, Що - як Самсон у тузі голубій -

Московським зайдам насправляв весілля.

Віками прийняті, ви опір свій

Потужно ширили на все підпілля, Та не збулося, щоб старий Аллах

Поміг повергти ворога у прах.

536

Павло прямує з військом до Озова, Від П’ятигір’я до ставних станиць, Де чорноморська далеч бірюзова

Перед Денікином не впала ниць: Кубанських, тернських козаків основа

Змітала зайд вогнями блискавиць.

Живе ще й досі пам’ять Рябовола

Серед нащадків дужих надовкола.

537

Соборна сило предківських земель!

Ген від Одеси до Десни й Оскола

Ти відчувала з автоматів трель, Шаблями краяла, всіх зайд колола.

Черпав цебром криничний журавель

Промити рани - і гула довкола, Повита звагою, народна мста:

Палила тьму визвольна яснота.

538

В тяжкій жалобі медсестра Людмила: В бою бинтує рани воякам.

Жіноча ніжність день і ніч ходила, Велику ласку даючи рукам.

Серцям і душам пожадана й мила, Ласкава дівчино, ясний бальзам

Несла невтомно ти суворим сотням, Що в рейди йшли із дзвоном великоднім.

539

Старі батьки не знатимуть, коли

Твоя скінчилася вояцька днина.

Німецьку міну, як повстанці йшли, Торкнула колесом хитка машина -

І світ спахнув серед нічної мли.

О рідна земле, радосте шипшинна, Приймай у надра тих, хто боронив

Дідівську спадщину - роздолля нив!

540

Зняли шоломи, викопавши яму,

Повиті жалем, друзі-вояки.

Покрили марлею криваву пляму,

Докупи склали дорогі шматки

Тих рук, що болям накладали таму, Що кров спиняли ранам… Нешвидкий, Прибитий горем, у твердій покорі, Людмилу в полі поховав Григорій.

541

Багато планів, нездійсненних мрій, Пройшло повз нього, стахлого душею…

О серце, серце, помстами ярій!

Нестримний духу, кружеляй землею, Знаходь у битві поєдинок свій!..

Неначе грім, із сотнею своєю

Влетів Павло, відважний командир, І зняв навколо громоносний вир.

542

“Земля пером - повстанській героїні!

Стелися пухом, земле польова…”

По всій близькій і дальній Україні

Жалоби й жалко потекли слова.

“Наказ: німецькі підступи зміїні

(Нехай ні в кого не моргне й брова!) Уранці завтра на порошу стерти -

Загнати фріців у лабети смерти!”

543

Павлів наказ - як долі рішенець!

Уранці німці досипляти звикли:

Хоча на сході грає багрянець,

Та не прокинулися мотоцикли,

Панує сон - і мріям не кінець

Про Lebensraum, де з ваги поникли

Живного збіжжя повні колоски…

Цвітуть в уяві із Mein Kampf казки!

544

Зненагла гучно бахнуло з-над яру -

І вже в дворі повстанський карнавал, Що зблизька б’є раптовістю удару

І косить кулями - неначе шквал, Немов розвихрений вогонь пожару, Кипить напора і сичить метал:

Упівська помста за сестру Людмилу

Бере юрбу, невдягнену й похилу.

545

“Поглянь - у підштанках! Як журавлі, Стоять і довгі розмивають ноги…

Ще не бувало в січовій землі

Такого дива!” - ставши край дороги, Гаврило помахом руки, в золі,

Збирає зловлених. “Із-за порогу

Не буде яйка… За Людмили смерть -

Усіх до ‘дного в ямку шкереберть!”

546

Народний гніве! Наймудріші судді

Тебе не втишать у відомсти час.

Це кара Лебедя, що на Покутті, Це вирок Юрченка, що брав Донбас, Це справедлива, в правому могутті, Відплата “нижчих” для “найвищих” рас: Нехай назавжди, у нащадках, знають, Що, власний дім покинувши, сконають.

547

Повстанський гніве, хай лунає мста!

Тому, хто інших покоряти хоче, Співає в чола кулі яснота.

Рече Павлове рішення пророче:

“Усіх загарбників земля свята

Вітає пеклом і вогнем рокоче

У їхні душі, голови й серця.

Така відвічна заповідь оця!”

548

Меткі повстанці, прапори народів, Яких значили долею раба!

Внесли ви в хати сонце з небозводів, Вістив з об’яв, із кожного стовпа, Ваш гнівний клич на кривди верховодів.

О, будьте славні, вояки УПА!

Визвольну мсту й геройські рейди ваші

Вершать рушниці, кулі й патронаші.

549

Надхненний часе, життєдайний дню!

Ти всі дороги освітляв сонцями, Вливав зневіреним буття й вогню, Кріпив ослаблих, кволих до нестями.

Ти владно кликав завжди на борню

За ждану волю - спраглими устами.

Будь славний, рейде, воям дорогий, Ти правдоносцям не жалів снаги!

550

Живи в поемах, легендарна поро, Ознаменована борцем УПА!

Перед майбутністю, в боях, суворо

Здійснила присягу моя доба.

Я славлю збройні подвиги, що скоро

Внесе визвольницька, нова стопа, Бо йдуть і йдуть, наснажені в криївці, Безсмертям визнані, лункі упівці!

12. ПРОЩАННЯ

551

Ридало сонце, плакала земля,

Коли, молитву проказваши Богу,

Востаннє глянув на сумне гілля, Де ти стояла, давши на дорогу

Рушник, на згадку вишитий… Здаля

Я вже не бачив рідного порогу, Який скорботливо переступив

І в даль пішов, у світ жорстоких див.

552

О як рілля між нами парувала

Після дощу, якого окрилив

Раптовий грім! Охмарлива навала

По небу гнала грозовий відплив, А повінь сонця поле гартувала -

Херсонську висмагу безкраїх нив.

Лунке прощання молодого грому

Дзвенить мені й тепер, ще не старому.

553

Далека мамо, серцю дорога!

Я пам’ятаю кожну ту хвилину:

Гучала туга, сковано-туга,

І гнула в двір вершину тополину, А від землі прапрадідна снага

П’янила хмільно запахом полину, З якого вже, здавалось, не втекти -

Не відірватися в чужі світи.

554

Така могутня, осередня сила

Мене тримала! Всі снаги землі, Що тлила надра і поля зернила, Тепер єднали первні немалі,

Щоб я зостався, щоб моя могила

(Коли довершиться життя у млі) Навіки стала на моїй дідизні,

А не в далекій і чужій чужизні.

555

О рідна земле, що в мені цвіла!

Тебе сходив я босими ногами.

Мене за руку брала ти й вела, Коли губивсь, непевний, між думками.

Нехай найбільша, світова хвала

Тобі дзвенить і днями, і ночами…

Далека мамо! Вчила ти любить

Землі дідівської снажливу сить.

556

Коли під серцем радісно носила

Мене, важкого первістка, в собі, О рідна мамо, клекотала сила

Мого зростання… Я одній тобі

Досмертно вдячний. Доля буйнокрила

Нехай гортає далі голубі,

Хай славить сонце! Мамо, я без тебе

Не знав би світу і не бачив неба.

557

Я не забуду хутірських воріт,

Які - за звичаєм - ти відчинила, Щоб я, об’їхавши ввесь білий світ, Вернувсь додому. Мандрівні вітрила

Верстали простір, міряли зеніт, Коли подій напора борознила

Безкрай земель і далечі морів: Я по світах, як метеор, горів.

558

Хіба забути? Спиною на захід,

Лицем - на рідний, придніпровський схід, Стояв я, царини вдихавши пахіт, Востаннє зором обіймавши глід.

Я милувався на врожайний знахід, Що плив, неначе з валкою підвід, І в тужну мить скорботного прощання

З очей сльоза котилася остання.

559

Прощайте, ниви, брані лемешем

(Окрай лункого Гурівського лісу), Що по обніжках пахли чебрецем, І ви, дуби, що ставили завісу

Від злої спеки з вогняним лицем!

Розлогі берести, як часто знизу

По вас я лазив до гавиних гнізд!

Із вас брав пруття для різдвяних звізд.

560

Прощай, улюблений, замерзлий ставе, Де я гасав на гострих ковзанах!

Широке плесо, вліті золотаве,

Дзвеніло взимку, сховане в льодах.

Тоді, в дитинстві, що бувало браве, Не смів до хлопців підповзати страх: Вони у прірву перлись на санчатах, Що аж котився острах по дівчатах.

561

Прощайте, учні початкових шкіл!

Ново-Шевченкове і Благодатне

Для вас не мали романтичних кіл -

І ви, мале дитинство безпорадне, Ішли до хутора, де знадовкіл

Лицарство Січі дихало відрадне.

Це вас росли, в нащадках, на віки

Землі дідівській вірні козаки.

562

Прощай, квітчаста, Обиточна балко, До кучерявився глибокий яр,

З якого я, роздумуючи палко,

Не раз виходив, мов колись лугар!

Великий Луг думки голубив змалку -

І я буяв, невгасний полум’яр,

Із майбуттям єднаючи минуле,

Що майже всім здавалося знебуле.

563

О давній хуторе, прощай, прощай!

Старий зимівнику між байраками, Ти триста років боронив розмай

Гінких степів, ти гордо з козаками

Для України утвердив цей край, Б’ючись із турками й потурнаками.

Тебе, Жученків красний архитвір, Не брав татарин, лях чи інший звір.

564

Ти взяв москаль, спаливши до останку…

О лютий сороме, топчи, топчи!

Напавши валом нагло на світанку, Зайнявши відступ, ордами йдучи, Москва раділа, мов крадій на ґанку…

Всесвітній сороме, серця печи -

І може випечеш правдиву помсту

Серед синів - московському потомству.

565

Прощайте, вишні, яблука рясні,

Терпка шипшино, груші, чорносливи!

Таких у світі не знайти мені, Таких не відав навіть рай щасливий, Бо тільки в тій херсонській стороні, Яку гартують спеки, бурі, зливи, Ростуть медові, золоті плоди,

Найсоковитіші - хоч без води!

566

Прощай, зерниста, золота пшенице, Жита - як гори, буйні ячмені!

Високі вівса, просо пишнолице,

Не докоряйте, в добрості, мені, Коли буланого (о вперта крице!) Завівши в лан, що встав на цілині, У пізню ніч, бувало, попасав я, Хоча навколо й грало буйнотрав’я.

567

Це на тобі, буланий гриваню,

Я в’їхав радісно в літературу, Готов піти за волю на борню.

Коли в країну, смертями понуру, Шугало зло, єжовське парвеню,

Душило пориви і дерло шкуру, -

Літературний харківський журнал

Мене підняв - неначе буйний шквал!

568

І я, романтик (неокласик, може), Собі прирік до істини дійти -

Творити пристрасно, правдиво й гоже.

Під землю інші рились, мов кроти, Себе ховаючи… О добрий Боже, Ясного віку їм не вкороти!

Мені ж пошли з буланого Пегаса

Легкого лету, щоб цвіла окраса.

569

Прощайте, сестри! Хай ростуть гриби, Які ми брали з Гурівського лісу, Де красувались вікові дуби,

Що мали твердість крем’яного тису.

Моєї довгої в світах плавби

Нехай не тнуть завади пустохмизу.

Я був багатий, мав п’ятьох сестер, Та без братів - на ввесь УРСР.

570

До вас, о сестри, рідні, дорогії, Свою мольбу скеровую тепер -

Учіть синів, щоб їхні горді мрії

Московський кат жорстокістю не стер, Щоб наші, віддані визволу дії, Неначе Фенікс, линули в етер -

І з покоління - гордо - в покоління

Тривало правди й подвигів горіння.

571

Прощай, могило дідова! Прощай,

Мені одному на узліссі знана.

Там ріс полин, там квітнув молочай, Козельці грались. Васильків омана

Цвіла й вершила квітяний розмай, Мов чебрецева пахощ нездоланна.

Прощайте й ви, солодкі гірчаки, Що вас у голод їли дітваки!

572

Не тільки діти. Їли вас дорослі, З тяжким трудом добравшись на траву.

Із хат порожніх ідучи наосліп, Голодний люд снагу жував нову

М’ясистих стебел. Повні, соконослі, Ви не одну людину, ледь живу, Зелом живлющим ставили на ноги, Що вже конала - чорна від знемоги.

573

Прощай, загублене в ясних степах, Моє село, що звалось Благодатне, Чий голий вигін чебрецем пропах!

Твоє роздолля, просте й непарадне, В собі ховає Клепачівський прах -

Того повстанця, що плекав брунатне

Густе чуприння. Очі ж вогняні

І добре серце ніс у хижі дні.

574

Коли навколо валували банди

Махна, Денікина і Колчака,

Коли Маруся прикріпляла банти

На цівку мавзера й ревла, гнучка, На тих п’яниць, що брались до веранди

На хтиві гулі, лежма й сторчака, Тоді Клепач, отаман велемудрий, Усіх бандитів із обріза пудрив.

575

Зібравши з Гурівки та Бокови,

Та Братолюбівки, та Обитоків

Отих, кому не страшно й голови

Під кулі класти, оливо потоків, Меткий Клепач, без кошу й булави, Неначе грім із темних оболоків, Спадав на зайд і нищив їх дотла -

Сувора буря писудами йшла!

576

О Благодатне! Ти давало благо

Мені, малому, ведучи у клас.

Найпершу мудрість - о знання відваго! -

Черпав я щедро у дитинства час.

Хіба забути, похідна баклаго,

Коли-то вчитель першорічних нас

Водив святково до криниці з балку -

Дідівську землю полюбити змалку?!

577

І ми спивали предкознаний сплав -

Пречисту, свіжу, прохолодну воду, -

Яку ще пив князенко Святослав, Коли з дунайського вертавсь походу, Яку Хмельницький пригорщами брав

І піт із чола обмивав - на вроду.

Прощай, могуто голубих джерел,

З яких напився не один орел!

578

І ти прощай, поселена на боці

Малої річки, Гурівко моя!

Там після школи вчивсь я на толоці

Ганяти м’яч. У п’ятім класі я

Уперше вірші оприлюднив, моці

Додавши тим, у кого печія

Пекла турботами серця дитячі.

Прощайте, друзі, не збувайте вдачі!

579

Зеленодаха Церква прастара

Стояла в центрі, недалеко школи.

Хоча й радянська вже була пора, Я Богослужби не минав ніколи.

Та враз наказ московського пера: “Закрити храм! Узяти в частоколи!

І ясла, й сіно занести в прихід, Кобил у вівтар - на посвятний під!”

580

О Церкво Гурівська, Свята Покрово!

Тебе поставили січовики -

На славу Матері, що гонорово

Охороняла Братство всі віки…

Прощайте, зводи! Прийде час - наново

Побілять вас - і Божий Дух виткий

Покриє вівтар, як Свята Покрова

Вкривала долю, що пройшла здорова.

581

Прощай, у балці сховане сільце, Моя ночівле, добра Тернуватко!

У тридцять третьому, бліде лице

Мені обмивши, молодиця хватко

Мене, безсилого, немов пірце,

Взяла до хати: “Пий і їж, дитятко!”

І я, пів-мертвий, молочко спожив; Картоплі з’ївши, із трудом ожив.

582

Бувай здорова, невідома жінко!

Прощайте й ви, доярки “Скотаря”, Що потай кухлих молока в застінку, Коли-то ще й не сходила зоря, Мені давали, щоб зростав я гінко, Щоб я здоровшав. Радо з “Кобзаря”

Про Катерину - з пам’яти - читав я

Дояркам любим серед буйнотрав’я.

583

Прощай, долинська рідна стороно

(Де в Боковеньках ставили загати

Для карасів, що йшли в мулисте дно), І Красний Куте, де родилась мати!

Чи Братуненки й досі п’ють вино, Якщо горілки ніде вже дістати?

Нехай розлогий материнський край

Не полишають радість і розмай!

584

Прощай, дзінкий, рудавий Кривий Рогу!

І ти, мала Висуне степова,

Що проводжала на Сибір в дорогу, Сама німуючи, мов нежива.

З тієї валки втік я, слава Богу.

Моя палка вціліла голова.

Хай буде славний дальній Богодухів, Що влив засланцям утікацьких рухів!

585

Прощайте, знані гніздами, терни, До моря Чорного Чумацький шляху, І ви, зайці, що бігали в лани, Серед степів не відаючи страху, І ви, гречані, запашні клини,

Де брали бджоли сласну саламаху.

Прощайте, втоптані, вузькі стежки, Якими час проходив нешвидкий.

586

Прощай, розмайне місто Запоріжжя, Де я шкільну освіту завершив,

Де Дніпрельстану цементне покрижжя

Й “Запоріжсталі” феростопний звив

Я добре взнав. Між польового збіжжя

Немов казковий велетень пролив

Озера з криці - димляні заводи

Завирували, як весняні води.

587

На феростопнім я тоді навчав

Дядьків сутемних букваря читати, Як підписатись до важливих справ, Якщо не вчили їх і батько й мати.

Сімнадцятьлітній, старший я картав, Що не бажали по книжках шукати

Собі чи дітям життєдайних доль.

Прощайте й ви, непрагнучі роздоль!

588

Прощай, херсонське безбережне небо, І ви, пахучі, степові вітри,

Високе сонце над безмежним степом

І ти, виткий Інгульче край гори, І ти, Славуто! Я б не був без тебе

Твоїм співцем за всякої пори,

Якби історії народний подих

Не відбивався у твоїх же водах.

589

Гойдайтесь, хвилі буйного Дніпра, Сестри-Хортиці обмивайте ноги!

Нехай бутна наснага прастара

Додасть і вам ясної перемоги.

Нехай щаслива соняшна пора

Не обминає ті круті пороги,

Через які вже води не ревуть, Бо з них Москва зробила каламуть.

590

О рідні сторони, простінь, прощайте!

Лишаю вас для вашого добра:

Складавши присягу (не забувайте!), Я слухав жалі рідного Дніпра.

Тоді поклявся я (достойно знайте!) Для вас жертовно вийти на-гора: По всьому світу правду повідати, Як вас москаль садовить поза грати.

591

Як він покравсь історію дідів, Як він присвоїв подвиги Богдана, Днедавність Києва і поготів!

Як він ордою, що бреде захланна, Безчестить хтиво українських дів…

Як Україна - велетенська рана -

Палає болем серед сум’яття,

Та не здається, прагнучи життя.

592

І як її незборені синове

Стоять хоробро в гідному бою,

Ідуть на смерть - завзяття пурпурове

Несуть, як прапор, по усім краю, І від Кубані за груння тисове

Кладуть на душі правди колію.

Що всі племена має позбирати

В один нарід, який розіб’є ґрати.

593

Прощайте й ви, принадні вітряки, Що в даль, за обрій, крилами манили, В дорогу кликали, мов козаки,

Ослаблим душам додавали сили:

Крупкого борошна на прісняки

Або й романтики - лети за схили, Де, кажуть люди, велетні живуть, Які до щастя прокладають путь.

594

І ти прощай, високий очерете,

Що задивлявся у блакитний став.

Качині гнізда, плетені верета,

Єднали стебла у міцний конклав, Якого й буряна вітрів карета,

Що налітала нагло з-над октав, Ніколи вліті не могла зламати.

Росли і множились тоді качата!

595

Прощайте й ви, невтомні деркачі, І ви, пурхливі, сірі перепілки!

Це ви водили перезву вночі,

Такого дива натворили стільки,

Що я, бувало, з танців ідучи, Не раз вистоював край глоду гілки, І вашу музику, ранковий спів,

Душею пив між росяних полів.

596

О рідний степе! Я стою і плачу, Скорботно дивлячись на твій розмай.

Невже ніколи більше не побачу

Оце прекрасний, благодатний край?

Прощай навіки! Непокірну вдачу

По-січовому високо тримай.

Нехай твої безмежні далечіні

Потоплять сонцем і московські тіні!

597

Я вірю в день, сподіваний, новий.

Злодійство Кремлю зникне, яко обри.

У сяйві сяйв Тризуба й Булави

Настане лад, ясновельможно-добрий.

Мечем розчахнуте, без голови,

Московське гаддя кольору цинобри

Згниє у темряві своїх в’язниць, Що їх звело, щоб гнути вільних ниць.

598

Тоді, о рідна, найдорожча мамо, Якщо не я, то мій майбутній внук

Моїми - вже зарослими - слідами

Перейде в радості - без горя й мук…

Стою німовно - і тремтить шляхами

Південна далеч у сльозах розлук.

Нехай з тобою, запорозька земле, Нащадків пам’ять і мій спів приємле!

599

Тебе, о мамо, бачу край воріт, Як ти стоїш, махаючи рукою,

Випроваджуючи в далекий світ.

Прощай, прощай! Із тугою важкою, Що вкрила землю, води і зеніт, Я вирушаю, повний неспокою:

Ясної правди чуючи ясу,

Я в серці присягу свою несу.

600

Прощай, нескорений, живий народе!

Тобою дане, на моїм чолі

Благословення, мов ясні клейноди, Нестиму гордо я по всій землі, Не покладаючись на хороводи

Хвали й ганьби, зухвалої у злі.

Прощайте, друзі, з ким навік ріднився!

Прощайте, недруги, якщо сварився.

ЕПІЛОГ

601

Прийми, читачу, цей жертовний труд, Двадцятьдволітню, довгу епопею.

Не ради красних і гінких споруд

Я молитовно побратався з нею:

Ще в Монтереї, де перістий люд, Почав я з туги за батьків землею, Коли Чапленко, ратай пересправ, Мені фіктивну кризу приписав.

602

Знавець великий говірної мови

(Але й наклепник же, натураліст, Усіх плебеїв проводир духовний!), Це він, поплутавши Оази зміст, Повів такі палажівські обмови,

Що поміж нами найміцніший міст

Людської дружби підпалив, - і блики

Нас роз’єднали, мов кордон, навіки.

603

А жаль великий, невимовний жаль!

Оцей ґедзюк дейнецького покрою

Вітав права державницьких скрижаль

І зважно бився з хижою Москвою, Дарма що, звідавши гуменних паль

І назвознавства підхопивши зброю, Достотно вивів “несвідомих” нас

Від адигейців чи лихих черкас.

604

Кому світлішої дав Бог дороги, Нехай радіє, мов мале дитя,

Мені ж доводилось крутити роги

Самому бісові - без каяття!

Та не сходив на бічні відноги

І не пускався берега - знаття

Мені було ясним дороговказом

(Про це повідаю ще іншим разом).

605

Ні, ні! Вагань і кризи не було.

Мета стелилася переді мною -

Немов струна! Бувало, підле тло

Мене шпигало, крило кропивою, -

Я просто йшов! Добро моє росло, Сягало неба смугою новою

І поверталось рясно на путі.

Це дознавали не самі святі.

606

Коли в тюрмі попаривсь я три тижні

За те, що львівські прочитав книжки

У Запоріжжі, - прокрощі невтишні

Мене морили. І відчай важкий,

Немов князів усобиці колишні,

Душив смертельно. Бравшись навпрошки, Я самотужки бився із добою -

Не раз, бувало, й ранився з собою.

607

Така вже доля тих, що предків міць

І запорозьку непокірну вдачу

Успадкували в гуркоті грімниць

Або за взір традицію козачу

Взяли - як стяг, щоб тілу горілиць

Не припахати у степу і плачу

Не підживляти серед матерів.

Безсмертя тим, хто в битві догорів!

608

Моє життя, моя журба німовна,

Мій змаг за правди гордий маєстат

Ненатле серце гартували сповна.

Так мітко б’ють набої від гармат!

Нехай на тім’ї не гойдалась вовна

(Чи пак чуприна), - двиготів варстат

І щедро ткалася буття основа,

Немов китайка тчеться малинова.

609

Я не забуду бравий Монтерей,

Дзвінку, вояцьку, зеленаву масу, В яку я в’їхав, мов козак Еней, Та вмить сахнувсь московського заквасу, Що ним, позичивши в Сірка очей, Поїли гурму, до житнівки ласу, Білогвардійці, зухи-москалі,

Кому кордони й досі замалі.

610

А дядько Сем недобачав нічого, Пригрівши їх доларницьким крилом.

Адже російської навчали строго, Мели холодні війни помелом.

Нахабна сотня гарту престарого

В довір’я кралась хитро, напролом, І під кирпатим носом дядька Сема

Плелась московська - не одна! - лексема.

611

Повикладавши добрих років п’ять

Тому вояцтву українську мову,

Лайнув я хвацько полум’ям проклять

На малорусько-альбовську основу, Що - як Пилат - голготами розп’ять

Мені стелила довгу путь Христову.

Тоді-то я, лишивши Монтерей,

Майнув на Північ - до своїх людей!

612

О, пресвята Канадська Україно!

Здобута плугом, ралом, рискалем, Ти рідним словом любо, солов’їно

Збудила в серці благодатний щем -

І я гілчасто, буйно, стокорінно

В тобі розвився - вдруге - під кличем

Отих мужів невтомної громади,

Що змаг вершать на преріях Канади.

613

Який нестримний, войовничий здвиг!

Яка могутня воля наполегла!

Ще треба довгих і премудрих книг, Щоб цих людей, засмалених, як цегла, Ці вперті душі, вийшли з-під кормиг, Чия відвага й досі не померхла, Узяти в пісню на палкий мотив, Яким Тарас лиш козаків гостив.

614

Лучкович, Кремар, Гавриляк і Дзюба, Кальба, Стечишин, Зварич, Саварин…

О, скільки вас! Не подолала згуба

Завязто-впертих… І дочка, і син, І внук ростуть на чужині, та люба

Дідівська мова. Той співучий плин, Пойнявши даль в Альберті й Манітобі, Співає гимн Тарасовій подобі.

615

Вона велична: красний п’єдестал

Уріс навіки в магнітобське лоно; Розкрита книга; як вогеннний шквал, Гудуть поетові слова стодзвонно.

Нехай страхають бурею навал

Московські орди, що грозять червоно, -

Тарас радіє: український дух

Оповиває ввесь прерійний рух.

616

Його боїться, стрясена до краю, Облудно-хитра, в машкарі, Москва…

Я добре знаю, я достойно знаю

Її солодкі, райдужні слова,

Її підступність вікову, безкраю, Що вже півсвіту стихла обплива…

Вона ж у Римі чорними руками

Тягла й мене до гробової ями.

617

Стоять по всьому світі бур’яни, Цвіте гнилизна, грає пустошміддя

Прийшла пора - заморські вертуни

Пустили в рух альбертське жужіль-сміття: Вагою наклепів, облуд, мани

Зігнути вниз найвище верховіття, Предобрих дій позбавити мене, -

Пекло ж їх слово правди вогняне!

618

О як до споду потрясло комірку

Того, хто викаляв берлінський мур!

У найзахиснішу, найглибшу нірку

Сховавсь потьмарливий псує… щур, А та щуриха, промітна вивірка, З нагоди в гречку - блискавкою бур!

І похітливий пискіт в Едмонтоні

Підняв із гробу ласія в Трентоні.

619

Пішла в бадьорий, навісний танок

Свіньовсько-ржанська, голосна галайстра; По всій Канаді гнався голосок

Обмов і підшептів лихого майстра.

Була спекота. Хоч води б ковток!

Моєї долі прив’явала айстра.

Та Суд Верховний з-над оттавських площ

Послав на Захід життєдайний дощ.

620

Законний присуд: кривду переборе

Пречиста правда в чесному житті

Що - як ріка - то ніжне, то суворе

Несе литво крізь нетрі несвяті, Аж поки випливе в широке море; І ми вздримо житейські води ті, Де над ясними в сонці берегами

Шаріє щастя райськими плодами.

621

Та поки правда - межи нас одна! -

Підступну кривду шаблею знеможе, Борись, читачу! Допивай до дна

З гіркої чаші й побивайся: - Боже!

Допоможи отруйного вина

Спивати мужньо. Несп’яніло й гоже

Також ректи, як Валентин Мороз

Рече в ґулаґах-муках, між погроз.

622

Нехай рясного щастя не зазнав ти, Супроти бістлів - бийся до кінця!

Під прапорами провісної правди

Убравшись в імпет збройного борця, Якщо в двобої досі не сконав ти, Дознаєш межінь, що сталить серця.

Отак і я докінчую поему

З передчуттями про кончин дилему.

623

Понад шістсот завершених октав!

Дарма що менше, ніж було в Осьмачки.

Не більше в Рильського (мисливських справ

Знавця, яки підстереної качки

Не раз, бувало, домагався вплав, А повертався із води навскачки).

Гадаю, досить довгих балачок,

Бо рими - й ті обходять мій гачок.

624

Минув мій вік. Доба моя минає.

Пора подумати про супокій.

Новий загін поетів добирає

Нового слова і гуде, мов рій, Дзвенить, як мідь, шугаючи в безкрає.

Вже крайній час - у формі нелегкій, Пойнятій сув’яззю римівних мафій, Собі створити щось із епітафій: 625

СЛАВУТИЧ Яр, виховник і поет,

Лежить отут, похований в Канаді, А рвійний дух, не знаючи тенет, Воює далі. Не кінець браваді!

Убравши в карби не один сонет, Творив октави то сумні, то раді, -

Инакшезгинув би цей гранослів, Чий меч ворожих не щадив голів.

1957-1978