Німе віче [Олексій Макарович Савчин] (fb2) читать постранично

Вступне слово

Перед вами книжка немовичанина Савчина Олексія Макаровича. Задум написати книжку про село виник після того, як автор заплутався у павутині інтернету, щоб почерпнути бодай-яку інформацію про село Немовичі, в якому народився 17 жовтня 1955 року і пішов з нього у широкий світ життя у 1973 році. Виникло питання — чому б не написати книгу про чимале поліське село, про земляків, їх не просте життя на болотних землях Волинського краю.

У творі автор намагається відтворити значимі сільські події з первісних часів до наших днів. У повісті, що входить у цю книгу душевно змальовані картини життя прадавніх полісян. Нариси, новели, поезія, оповідання і спогади сільських старійшин своїм фактажем доповнюють правдиве висвітлення буднів за виживання і непрості, часом навіть драматично-трагічні події в буремні дні війни та в часи Чорнобильської трагедії.

Книга складається з двох частин: «З історії села і його людей» — перша частина, друга — це збірка новел, поетичної лірики, нариси, оповідання й спогади безпосередніх творців історії — самих Немовичан.

ДЕЯКІ РОЗДУМИ (ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ)

Несподівано отримав пропозицію написати передмову до книги, чорновий варіант якої уже гуляє на сторінках Інтернету. Книга про рідне село, його історію, його людей. З чого розпочати? Подумалось, мабуть, спочатку треба визначитись чому у автора виникла думка писати про оте поліське, мало кому відоме село, адже довгий час живе у Закарпатті. Де має сім’ю, де народилися діти і внуки. Прийшли на пам’ять декілька віршованих рядків, які, певне, є ключем до розгадки:

Чомусь ностальгічна журба за цією Малою у людини виникає тоді, коли вона довгий час знаходиться від неї на відстані. Туга за рідним краєм притаманна кожному: і генію, і простолюдину. Думаю, не варто наводити приклади, їх море. А може не тільки людині, мабуть, це відчувають і брати наші менші. Ще малим хлопчиком почув, і пам’ятаю досі, слова мого батька, які він чомусь частенько повторяв: «де родилася коза, там солодка дереза». Тільки згодом зрозумів, чому ця істина так запала йому в душу. Бо він був довго відірваним від своєї домівки, від сім’ї, від звичних краєвидів рідного краю, від отієї Малої Батьківщини.

В 1941 році з початком війни батька мобілізували в Червону Армію. Мені тоді виповнилось три роки. Слава Богу німецька куля пролетіла мимо, хоч і воював він не до самого кінця війни. Батько мав цивільну професію теслі-столяра, тому зразу ж після визволення Донбасу всіх будівельних спеціалістів їхньої військової частини (і не тільки столярів) залишили для відбудови зруйнованих шахт. Держава відчувала неабиякий вугільний голод. Для перемоги потрібні не тільки снаряди, потрібне і вугілля.

Статус солдата-бійця змінився на статус робітника-будівельника. Але дисципліна залишалась воєнною. Особливо допікав голод, адже праця була вкрай тяжкою і вимагала поповнення калорій. Залізна сталінська дисципліна була невблаганною. Звільнитись з роботи можна лише по одній мотивації: «переход в мир иной». Самовільна відмова вийти на роботу каралась концлагерем, а то і розстрілом. Так було під час війни, так залишилося і опісля. Тому, якщо після Перемоги фронтовики повертались до своїх домівок відбудовувати розрушене чи занедбане своє господарство, батько продовжував відбудовувати шахти Ворошиловградської (нині Луганської) області.

Я жив удвох із мамою в своїх рідних Немовичах. Ще до школи, десь мабуть у п‘ятирічному віці, навчився читати і писати, адже треба було листуватися з батьком. Мама була неграмотною. Досі пам’ятаю батькову адресу: Ворошиловградська область, м. Ворошиловськ, поштовий ящик …

Та не тільки із своїм батько тривала переписка. У війну грамотних людей в селі було не багато. Панська Польща, до складу якої майже до самої війни входила і Рівненська область, не дуже переймалась, щоби навчити холопа-українця його рідної мови. Тому мені доводилось досить часто читати «пісьма з войни», як тоді це називали, і, звісно, відповідати. Ще і досі зберігаю батькові безконвертні листи-трикутники зі штампами «проверено военной цензурой». Ось один із них, (вставити скан) датований червнем 1945 року. Мабуть, це був перший уже повоєнний лист. Батько чекав продуктову посилку, яку ми відправили уже давно, але чомусь вона десь заблукала, і, звісна річ, надіявся на скоре повернення додому.

Не знаю скільки снилась би йому ота ностальгічна «солодка дереза», можливо до самої смерті Сталіна, якби не допомогла … біда. Так, так — саме біда. Парадокс, але таке буває. Уже пройшли три післявоєнні роки. Раптом тяжко захворіла мати.