Ловець орлів [Джеймс Віллард Шульц] (fb2) читать постранично, страница - 2

працюють собі мирно. Якщо хочеш воювати, то йди проти іспанців. Вони загарбають потроху всю нашу землю, коли не знатимуть страху перед нами, навахами.

А батько на те відказував:

— Я воюватиму з іспанцями, а також з індіанцями-землеробами, бо вони живуть у мирі з іспанцями.

І ще він казав матері не раз:

— Якось я нападу на цих землеробів і обберу їх до нитки. Тоді в тебе та дітей буде харчів не на одну зиму. Ти більше не збиратимеш коренів і горіхів, а будеш сидіти у вігвамі, варити, їсти і товстіти.

Мати відповідала:

— Я ніколи не сиділа без діла. Не було такого дня, щоб я могла спочити, і не буде його.

Мені пішов десятий рік, коли ми навесні розбили свій табір у горах на березі річки Сан-Хуан. Але через місяць олені й лосі, що лишилися, стали надто обачні, і наші мисливці все частіше вертали додому без здобичі. Тоді скликано раду, і мій батько запропонував перекочувати на південь до каньйону Челлі, де водилися антилопи. Однак наш старий шаман із нашого клану рішуче запротестував. У тому каньйоні, вказав він, витають духи людей, які колись жили там у печерах, їх слід остерігатися.

Почувши це, мій батько зареготав.

— Може, там і витають духи, — сказав він, — але не навахів і не апачів. Це духи давніх землеробів. їхні нащадки живуть тепер у пуебло, також сіють кукурудзу і нам не страшні.

Воїни клану підтримали батька. Коли ми вирушали на південь, старий шаман знову попередив:

— Не раджу вам іти до того каньйону. Ви ще пожалкуєте про це. Минулої ночі мені приснився сон. Я бачив багато мертвих чоловіків і жінок. Усі вони були навахи.

Старенький шаман доживав віку. Мій батько та інші члени клану вважали, що в нього розуму не більше, ніж у малої дитини. Але вони прорахувалися, не послухавшись великого мудреця.

У каньйоні справді водилося чимало антилоп, оленів, гірських кіз. Батько щодня приносив додому туші і шкури тварин. Коли м’яса було припасено на кілька місяців, він із п’ятьма воїнами нашого клану задумав учинити набіг на іспанські села. Та невдовзі вернувся з походу. А як мати стала розпитувати, він засміявся і мовив:

— Я згадав про тебе і вирішив не чіпати іспанців. Настав час, і я зможу виконати свою обіцянку. Цієї зими ти справді відпочиватимеш — будеш варити, їсти і товстіти.

— Чого ти смієшся з мене? Чого глумишся зі своєї бідолашної дружини? — з болем мовила мати.

— Анітрішечки! — вигукнув батько. — Я вів своїх воїнів, щоб напасти на іспанців. Та от ми підійшли до пуебло тева, що розкинулось біля великих джерел. Стали на відпочинок, подивилися на долину. Довкола пуебло скільки оком захопиш, зеленіли ниви. Ми зрозуміли, що цього року тева засіяли кукурудзою більше Землі, ніж торік. Побачивши, як буяє кукурудза, я дав про тебе, моя дружино, і сказав собі: «Якщо ми нападемо на іспанців, то я прижену коней, захоплю рушниці, одяг, може, декілька скальпів, але все це ми маємо. Одного в нас нема — харчів на зиму. Чи не потішити, думаю, мою дружину? Не піду я війною на іспанців, повернуся додому й терпляче чекатиму, коли достигне у тева кукурудза, а тоді нагряну великим загоном і відберу врожай». Ну що, задоволена?

— Ти хотів мене потішити, а тільки засмутив, — відказала мати. — Ти відбереш у тева зерно кукурудзи, уб’єш землеробів, заволодієш пуебло і пограбуєш їхнє добро. Дай спокій цьому миролюбному племені. Йди війною на іспанців.

— Ні! Я нападу на пуебло тева! І ти матимеш не лише вдосталь кукурудзяного зерна, а й сукні, ковдри, сувої сукна, витканого руками тева. Цього вистачить тобі на все життя, адже ти стара, як ці скелі.

Щойно він скінчив свою мову, як до хогана^[2] вбігла зграйка жінок і стала допитуватись у матері, чи правда, що мій батько вирішив піти війною на пуебло тева біля джерел, пограбувати його і зібрати з полів урожай. Почувши у відповідь, що батько й справді має такий намір, жінки висипали надвір, співаючи, пританцьовуючи і сміючись. Вони раділи, що незабаром багатства тева належатимуть їм.

Наступного ранку шаман нашого клану прийшов до батька і, тремтячи від гніву, сказав:

— Ти не посмієш нападати на пуебло тева! Як ти тільки міг подумати про таке?

— Я давно пообіцяв дружині забезпечити сім’ю надовго харчами. Хочу, щоб вона відпочивала, а не збирала горіхи й корені. Тепер я виконаю свою обіцянку.

— Я попереджав, що розбивати табір у каньйоні не можна. Там витають духи предків місцевих жителів! — закричав шаман. — Тобі не слід було під час походу зупинятися біля пуебло і завидющими очима дивитися на кукурудзяні поля тева. Це ж місцеві духи заманюють тебе в пастку! Це плем’я жорстоко помститься, якщо ти пограбуєш його ниви. Тож послухай! Я хочу, Щоб ти наказав сьогодні ж покинути цей каньйон. Ми розіб’ємо табір в іншому місці, ти забудеш пуебло тева і підеш воювати з іспанцями.

— Мені жаль тебе, діду. Я поважаю старість і не затіватиму з тобою суперечки. Але знай, що ти помиляєшся, а за мене нічого боятись. У пуебло тева живе